В. С. Прокопчук Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність



Сторінка1/23
Дата конвертації31.12.2016
Розмір4.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка


В.С. Прокопчук


Краєзнавство на Поділлі:

історія і сучасність
Монографія

2-ге вид., доповнене

м. Кам’янець-Подільський

2014


ББК 26.891(4 УКР3)

УДК 908(477.43)(081)

П 80
Рецензенти:

Л.В. Баженов, доктор історичних наук, професор;

С.Д. Гальчак, доктор історичних наук, професор.
Науковий редактор:

О.М. Завальнюк, доктор історичних наук, професор

Ухвалено до друку рішенням вченої ради Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (протокол № 4 від 28 березня 2012 р.)

Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність : монографія / В.С. Прокопчук ; Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. – 2-ге вид., допов. – Кам’янець-Подільський : , 2014. – с.


У монографії висвітлюється процес зародження, становлення і розвитку на Поділлі краєзнавчого руху й історико-регіональних досліджень впродовж ХІХ - початку ХХІ ст.

Наукові положення і факти допоможуть учителям, викладачам, студентам та учням, краєзнавцям освоїти історію подільського краєзнавства, досвід попередників для використання в навчально-пізнавальній та науково-дослідницькій праці.




Зміст
Вступ

Розділ І. Зародження краєзнавства на Поділлі.

    1. Перші кроки у вивченні минулого краю;

    2. Розвиток краєзнавства в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Розділ ІІ. Краєзнавство Поділля 20-х – початку 50-х років ХХ ст.

2.1. Краєзнавчий рух на етапі утвердження більшовицької влади;

2.2. Згортання краєзнавчого пошуку в умовах репресій, причини і наслідки.

Розділ ІІІ. Дослідження історії краю у 50-80-х рр. ХХ ст.

3.1. Відродження історико-краєзнавчого руху;

3.2. Вплив кампанії з написання історії міст і сіл на розвиток краєзнавчої праці на Поділлі в 70 – 80 рр.

Розділ ІV. Краєзнавчий рух у регіоні в добу незалежності України.

4.1. Інституціоналізація краєзнавчого руху;

4.2. Основні напрями історико-краєзнавчих досліджень на початку ХХІ ст.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Іменний покажчик

Перелік умовних скорочень

Арк. – аркуш

ВБУ ВУАН – Всенародна бібліотека України Всеукраїнської академії наук

ВСК – Всеукраїнська спілка краєзнавців

ВУКОПМИС – Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини

Зв. – зворот

ІНО – Інститут народної освіти

К-ПДУУ – Кам’янець-Подільський державний український університет

К-ПНУ – Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

НДК – науково-дослідна кафедра

НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ

НКО – Народний комісаріат освіти

НСКУ – Національна спілка краєзнавців України

НТШ – Наукове товариство імені Тараса Шевченка

ОВК – окружний виконавчий комітет

ОКК – окружний комітет краєзнавства

Оп. – опис

ПЕВ – «Подольские епархиальные ведомости»

РНК – Рада народних комісарів

СВУ – Спілка визволення України

СНР – Секція наукових робітників

Труди – «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета»

УКК – Український комітет краєзнавства

УКОПК – Український комітет охорони пам’яток культури

УТОПІК – Українське товариство охорони пам’яток історії і культури

УНР – Українська Народна Республіка

УНТ – усна народна творчість

УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка

УЦР – Українська Центральна Рада

Ф. – фонд

ХОЦТК – Хмельницький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді

ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади і управління України

ЦДІАК – Центральний державний історичних архів України в м. Києві.

ЦКОПСІМ – Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні



Академіку НАН України П.Т. Троньку, науковому керівнику і науковому консультанту моїх дисертаційних досліджень, присвячую
Вступ

Роки незалежності України принесли в життя українського суспільства кардинальні переміни. Формується ідеологія, в основі якої лежать національні чинники. У цих процесах краєзнавство займає помітне місце – звернення до історичного коріння, до витоків українства, національних традицій, звичаїв впливає на національну свідомість, державотворчі процеси. Такі фундаментальні цінності, як почуття національної гідності, любов до Батьківщини, починаються з отчого дому, рідного краю, села чи міста, вулиці, своєї домівки. Державна оцінка історико-краєзнавчих досліджень (Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху», «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 р.», 2002 року затверджена Кабінетом міністрів України, надання 2008 року Всеукраїнській спілці краєзнавців статусу національної) підтвердила: вони зайняли свою нішу в духовному житті української спільноти. Тому звернення в монографії до історії краєзнавства, його витоків і надбань є проблемою важливою та актуальною.

Час, реальне життя й потреби суспільства підвели риску під безпідставними дискусіями щодо дрібнотем’я краєзнавчої проблематики, довели правоту тих, хто у всебічному опрацюванні фактів локальної історії вбачав шлях до глибоко обґрунтованих узагальнень. Адже історико-краєзнавчі дослідження дають можливість виявити процеси і явища, характерні і для України, наповнюють ріку української історії новим джерельним матеріалом.

Не зважаючи на труднощі перехідного періоду, що супроводжують перебудовані процеси, регіональне дослідництво, краєзнавчий рух не втрачають набраних темпів. Щороку в Україні відбувається понад 100 наукових конференцій з історичного краєзнавства, за час існування Спілки захищено понад 400 дисертацій з краєзнавчих проблем, видано чималий масив літератури. Цей вибух у регіональному дослідництві вимагає опертя на досвід попередників – вироблені ними напрями, форми і методи краєзнавчої праці, що в свою чергу актуалізує значення монографічного дослідження, яке підсумовує більш ніж 150 – річний досвід розвитку краєзнавства в одному з великих регіонів України – на Поділлі.

Перший випуск цієї монографії побачив світ близько 20 років тому, знайшов позитивний відгук і широке використання фактологічного матеріалу в дослідженнях багатьох авторів статей, монографій і дисертацій. Однак час вніс чимало змін, відкрились раніш невідомі джерела, доба незалежності сприяла становленню національного краєзнавства і як широкого науково-громадського руху, так і комплексних наукових досліджень, відбулася його інституціоналізація. Він втягнув у свою орбіту не тільки аматорів, а й широкий науковий актив. Історичне краєзнавство отримало статус спеціальної історичної дисципліни зі своїм об’єктом та предметом дослідження, метою і завданнями, специфічними джерелами, формами і методами дослідницької праці. А це наставило перед автором завдання глибоко вивчити досвід організації краєзнавства нової доби, проаналізувати й узагальнити практику, уточнити і доповнити попередній варіант монографії.

Об’єктом монографічного дослідження обрано краєзнавчий рух на Поділлі, предметом – процес його зародження, інституціоналізації, основні напрями, форми, методи й особливості розвитку на різних етапах.

Автор поставив мету на основі комплексного аналізу різноманітних джерел чітко визначити основні етапи розвитку краєзнавства на Поділлі, всебічно дослідити особливості структурування краєзнавчого руху, напрями й форми його функціонування, роль і місце в системі українського краєзнавства. Для її реалізації визначив наступні завдання:



  • з’ясувати внесок попередників у вивчення Поділля, особливо церковних істориків ХІХ ст. у становлення організованого краєзнавства, розробку предмета, змісту, основних напрямів, форм і методів краєзнавчих досліджень;

  • простежити вплив Українського комітету краєзнавства на структурування краєзнавчого руху на Поділлі, помітне зростання його масовості й результативності в другій половині 20-х років ХХ ст.;

  • виявити причини й особливості репресій 20-х – початку 50-х років у середовищі подільських краєзнавців, їх згубний вплив на розвиток краєзнавчого руху;

  • проаналізувати хід кампанії з написання історії міст і сіл краю в 60- і – на початку 70-х років ХХ ст., ступінь її впливу на відродження краєзнавчого руху і його розгортання в 70-80-х роках;

  • вияснити причини активізації й основні здобутки подільського краєзнавства за 20 років незалежності України, форми співпраці з науковцями і краєзнавцями західної української діаспори;

  • окреслити основні тенденції, напрацювання, проблеми і перспективні напрями історико-краєзнавчого вивчення Поділля.

Географічні межі монографічного дослідження – це територія Поділля й Південно-Східній Волині, що входить сьогодні до складу Вінницької та Хмельницької областей.

Хронологічні рамки визначила сучасна періодизація краєзнавства. За відлік взято середину ХІХ ст., час зародження під егідою церковних істориків організованого краєзнавства – виникнення Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, публікації на сторінках «Подольських епархиальних ведомостей» та в «Трудах Комитета для историко-статистического описания Подольской епархии» описів церков і парафій, а отже – населених пунктів Поділля, монографій, науково-краєзнавчих розвідок. Верхня межа, 2014 рік, співпадає з реформуванням, реорганізацією Всеукраїнської спілки краєзнавців у зв’язку з отриманням нею статусу професійної, творчої організації, формуванням членства на засадах статуту Національної спілки краєзнавців України.

У монографії враховані напрацювання сучасних істориків подільського краєзнавства, у першу чергу доктора історичних наук, професора Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка Л.В. Баженова та доктора історичних наук, доцента Вінницького державного педуніверситету імені М.М. Коцюбинського С.Д. Гальчака, подолян – представників західної української діаспори, концептуальні положення й методологічні установки, окреслені в монографіях колишнього голови НСКУ академіка НАН України П.Т. Тронька.

Автор спирався на базові принципи історизму, об’єктивності, науковості, методи аналізу і синтезу, історико-типологічний, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, опитування, статистичний та інші, що в сукупності склало методологічну основу дослідження й дало можливість досягти новизни фактологічного матеріалу й посилення теоретичних узагальнень і висновків монографії, зокрема:


  • більш рельєфно відобразити стан краєзнавства на територіях Поділля в 1941-1944 рр. і довести життєздатність цього напряму духовного життя суспільства навіть в екстремальних умовах суспільного життя;

  • виявити грані співпраці науковців і краєзнавців Поділля з представниками західної української діаспори;

  • уточнити особливості розвитку краєзнавства в краї у добу незалежності України, функціонування старих і виникнення нових державних і громадських краєзнавчих інституцій, що займаються вивченням і популяризацією минулого Поділля;

  • узагальнити досвід краєзнавчого розвитку 90-х років ХХ – початку ХХІ ст., виявити проблеми й перспективні напрями прикладання сил на сучасному етапі.

Реалізація мети і завдань спонукали до оновлення структури монографічного дослідження. З’явився розділ у складі двох підрозділів про розвиток краєзнавства на Поділлі в добу незалежності України, посилено висновки й доповнено новими важливими документами додатки, що ілюструють краєзнавчі процеси, посилюють аргументацію тих узагальнень і висновків, до яких прийшов автор. Побудована за проблемно-хронологічним принципом монографія складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків, списку використаних архівних джерел і літератури, сформовано в порядку посилань, додатків.


Розділ І

ЗАРОДЖЕННЯ КРАЄЗНАВСТВА НА ПОДІЛЛІ
1.1. Перші кроки у вивченні минулого краю

Систематичне, організоване дослідження минулого Подільського краю розпочалося з середини XIX століття. Однак історія цього своєрідного регіону України знайшла відображення і в більш ранніх документах.

«Батько історії» грек Геродот у V столітті до нашої ери на території між Бугом (Гіпаніс) і Дністром (Тірас) фіксує проживання скіфів-орачів, а там, де ці ріки зближуються, – племен алізонів. На цьому просторі й жили вони з хліборобства, обробляючи землю, хліб споживали самі й продавали.1

У першій половині І тис. н. е. Поділля населяли слов’янські племена, що входили до Антського (східно-слов’янського) військово-політичного союзу державного типу.2

Літописи, зокрема «Повість минулих літ», дають дуже скупі відомості про Поділля, племена уличів і тиверців, щo заселяли його. Зокрема в ній про ці племена говориться: «А Уличі й Тіверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаєм і була їх велика сила слов’янських племен, від Дністра до самого моря, і міста їхні стоять до сьогодні. Зате й назвали їх греки «Велика Скіф» або «Велика Скуф».3

У Тиверському літописі під 863 роком – знаходимо оповідь про війни Аскольда і Діра з уличами: «Аскольд же и Дир седоста в граде том (Киеве) и многие варяги совакуписта, и начата владети поляньскую землю; и беша ратни с древляны и угличи».

Літописні списки повідомляють про спроби князя Олега 885 року підкорити уличів і тиверців: «И бе обладая Олег Древляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи и Тиверци имеяши рать». Але чим закінчився Олегів похід і чи підкорилися ці племена київському князеві, про це літописи не говорять нічого. Відомо, що 907 року тиверці брали участь у поході Олега на Царгород.4 Літописець називає їх «толковинами», що свого часу В. Григорович витлумачив, як «пособник», «помічник», «союзник». А це швидше говорить про самостійність, ніж залежність тиверців від Києва.5

Зробити висновок, що в цей проміжок часу тиверці та уличі підкорилися Києву, буде поспішно ще й тому, що 914 року князь Ігор знову воював з уличами, а його воєвода Свенельд «три літа сидів біля міста Пересечен».6

Професор В. Б. Антонович, вивчаючи цей період подільської історії, ставив під сумнів категоричні .твердження про підкорення подністровських і побожських слов’янських племен Києвом: «Загальноприйнята думка про підлеглість Уличів і Тиверців з IX століття великим князям Київським опирається на дуже хитку основу».7

З ним повністю солідаризувався Никандр Васильович Молчановський, який в "Очерке известий о Подольской земле до 1934 г." підкреслював: «Ми із значною впевненістю можемо стверджувати, що у відомий нам історичний час західна полоса пізнішого Поділля заселена була багаточисельним і сильним слов’янським племенем, що жило, мабуть, незалежним життям і ще наприкінці XI ст. володіло міськими центрами».8

Літописи та й інші документи дають підставу твердити, що Пониззя зазнавало постійних нападів сусідів-кочівників, зокрема – печенігів. Однак, їх наступи зупинялися стійкістю місцевого слов’янського населення.

У першій половині XII століття басейн Південного Бугу зайняли половці. Вони чинили розбійні напади на землі Пониззя, доходили до р. Ушиці. 1873 року писар Миньковецької волості Ушицького повіту на прохання губернського статистичного комітету записав легенду, за якою Солудивий Буйняк у давнині захопив «містисько Кружель» (нині с. Велика Кужелева Дунаєвецького району Хмельницької області. – В.П.) і розорив його. Але був скоро розбитий біля Городка.9 Чи не хан це Боняк, який 1097 р. мав зв’язки із князем Давидом Ігоревичем і кочував поблизу Галицьких земель?

Факт вторгнення половців у межі понизовських земель підтверджується їх участю в князівських усобицях на боці Івана Берладника, з яким підійшли вони до Ушиці і хотіли пограбувати край. Коли ж Берладник заборонив розбій, половці покинули його, пограбувавши й спаливши низку населених пунктів.10

Про наступний і досить тривалий період з історії Пониззя відомостей не знаходимо. З’являються вони лише з другої половини XII ст., коли Пониззя зіткнулося з сусідніми князями – теребовлянськими, галицькими, галицько-волинськими – і попало в залежність від них.

До цього періоду відноситься й перша згадка про Пониззя. Літопис розповідає, що Мстислав Удатний, який князював у Галичі, 1226 року вирішив покинути місто. До цього спонукав його тиск боярів, поради близьких до нього Гліба Зеремійовича і Судислава. Він передав Галич угорському королю Андрію, «….а сам взя Понизье…».

Іпатіївський літопис дає деякі підстави для дуже поширеного тлумачення самої назви краю. В одному місці Пониззю протиставляється гірська Перемишльська сторона: «Доброслав же вокняжился бе и Судич... и вошед во Бакоту все Понизье прия... Григорья же Васильевич собе горную страну Перемышльскую мышляши держати».11 Територія між Дністром і Бугом є низ, діл, поділ по відношенню до Карпатських гір. Є й інше твердження: Поділля – «країна долин», територія, розташована в долинах і поруч з ними.12

Слабо відбита в літописах та інших джерелах золотоординська доба на Поділлі.

Перше вторгнення монголо-татарів не привело до відпадання Пониззя від Галицько-Волинського князівства. Марними видалися спроби Мілея, княжного воєводи, відірвати ці землі від Галича і Волині. Син Данила Галицького Лев взяв Бакоту і заставив Мілея просити прощення в князя Данила.

І все ж Пониззя при Бурундаї, що зайняв місце Куремси, відійшло до татарів. Відбулося це, мабуть, без особливого кровопролиття. Завойовники провели перепис населення, поділили землю на «тьми» – податкові округи з центрами в містах (Подільська тьма, Кам’янецька, Браславська, Сокальська...).13 На чолі цих округів стояли отамани з місцевої знаті. До них з орди приїжджали баскаки за даниною. Татари рахувалися з місцевими звичаями і віруваннями, бо Коріатовичі, прибувши на Поділля після Синьоводської битви 1362 року, застали тут монахів і монастирі. Вони зблизились з місцевим населенням настільки, що запозичили слов’янську мову, деякі звичаї, імена. Історик М. Стрийковський в Болгарії, біля Сілістри, зустрів осілих татарів, які розмовляли слов’янською мовою. Особливості мови й побуту вони пояснювали тим, що їхні предки свого часу жили на Поділлі, поки не прийшли литовці і не вигнали їх аж на Добруджу.14 Зате не допускали татари існування замків і будь-яких укріплень, які були б опорою в боротьбі проти них, тому Коріатовичі при вступі на Поділля не застали тут жодного міста «ни деревом рубленного, ни каменем будованого».15

Взагалі цей період подільської історії ще чекає своїх дослідників, які із-за обмеженої писемної бази мали б концентрувати зусилля на археологічному, топонімічному, нумізматичному матеріалі.

Зі смертю Данила Галицького ми не маємо майже ніяких відомостей про Подільську землю аж до другої половини XIV ст. – приєднання 1362 року краю до Великого князівства Литовського.

Матеріал для аналізу дають усі списки «Літопису Великих князів Литовських», опубліковані 1827 року Даниловичем, 1846 року – Нарбутом, 1854 року – Поповим.

Подаємо повністю класичний уривок Литовського літопису про зайняття Поділля литовцями на основі зведеного з усіх списків тексту, приведеного Н. В. Молчановським в «Очерках известий о Подольской земле до 1434 р.»: «Коли государем (Данил. – господарь) был на Литовской земли князь великий Олгирд и шед в поле с литовским виском, побил татар на Синей воде, трех братов: князя Хачебея (Д. - Хочебия), Коутлоубуга и Дмитрия (Д.-Дмитрея); а тыи (Д. – а то си три) трии браты Татарское земли, (Д-татарскыя князи) отчичи и дедичи Подольской земли, а от них заведали атамани (Д. – в. тамони) и баскаки, приеж удаючи от тых атаманов (Д. – от них у Таманов) имовали с Подольской земли дань. А брат великого князя Ольгирдов держал Новгородок (Д. – Новгородн) Литовский, князь Корьят, а оу него были Д (Д. – четыри) сыны: князь Юрьи, князь Александр, князь Констентин, князь Феодор. Ино тыи княжата Кориатовычи Г браты (Д. – три (?) браты, князь Юри, а князь Александр, князь Констентин и князь Федор ets) со князя великого Ольгирдовым прозволением и с помочию Литовьской земли (Д. – пошли в Подольскую землю. И тогды в Подольской земли) не был ни один город ни древом роубленый, а ни камением боудованный. То тыи княжата Кориатовичи пришед в Подольскую землю и вошли оу приязнь со отаманы почали боронити Подольскую землю (у Дан. слова «и вошли... землю» выпущены) от татар а боскаком выхода не почали давати и напервеи нашли себе твержю на реце на Смотричи, тут пак себе нарядили город Смотричи (у Д. слова «тут... Смотричи» выпущены); а оу другом месте были черници оу горе, а в том месте нарядили город Бакотоу. И ловяче в ловех пригодилося им каако оугонили много олений в тот остров, где ныне Каменецьское (Д. – Каменьское) место лежит. И посекши лес оумуровали (Д. – муровали) город Каменец, а с того вси городы Полоцкия (Д. – вси подольский городы) оумед(оу)ровали и всю землю Подольскую осели».16

У цьому уривку, насамперед, вперше згадується назва краю – Поділля, і відноситься це до 1362 року. Литов­ський літопис проливає світло на становище краю за татарів, вказує місце і дату вирішальної битви литов­ців з татарами біля р. Сині Води. У середовищі науковців і краєзнавців й досі тривають дискусії навколо ідентифікації місця Синьоводської битви. Спираючись на "Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Русі" Мацея Стрийковського, історик – медієвіст Ф.М. Шабульдо в монографії "Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского" (К., 1987) та низці інших праць (стаття «Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти» в «Українському історичному журналі» (1996, №2) твердить, що битва ця відбулася на Кіровоградщині біля р. Синюхи. Це твердження розділяють й деякі інші дослідники. У свою чергу краєзнавець, історик, директор Воронівської ЗОШ І-ІІІ ст. Хмільницького району на Вінниччині М.Н. Дорош у книзі "Битва на Синій Воді 1362 року: правда та домисли" (Вінниця, 2009, 188 с.) доводить, що місцем вікопомної битви 1362 р. було Поділля, землі побіля р. Синя Вода у Хмільницькому районі Вінницької області. І в союзники взяв твердження М.С. Грушевського, І.П.Крип’якевича, Н.Д. Полонської-Василенко, топонімічні дані, матеріали археологічних розвідок, глибокий аналіз літописних джерел.

Після 1362 року Поділля повело боротьбу за повне визволення краю від татар, які і далі вважали його своїм, робили напади з метою повернення втрачених володінь. Це підтверджує й більш пізній документ – Грамота литовського князя і господаря Подільської землі Олександра Коріатовича від 13 березня 1375 року Смотрицькому домініканському монастирю. З неї видно, що новим володарям доводилось і відбиватись від татар, і відкуплятись: «Коли вси земляне имут давати дань од татары, то серебро имеют такоже тии люди дати».17 Грамота має значення як важливий документ тієї пори, бо, писана на пергаменті слов’янською мовою, засвідчує факт великого впливу української культури на литовців, прийняття давньоруської мови в їх державно-діловий ужиток, а також – початок нових економічних і суспільних відносин на Поділлі (Додаток А).

Отже, не менше 20 років, з 1362 по 1385 рік, до переносу резиденції Коріатовичів у Камянець, Смотрич був столицею Поділля, його важливим адміністративним, військовим, політичним і культурним центром.

Важливим джерелом подільської історії литовсько-польського періоду є описи, спогади, щоденники очевидців, котрі в XV–XVІ століттях побували на Поділлі.

Своє перебування на Поділлі 1421 року описав у спогадах французький посол Жільбер де Лянуа. Він згадує Кам’янець-Подільський, «прегарно розташоване місто», Пиляву, побут і звичаї знаті.18

Блез де Віженер, дослідник і археолог, у своїй книжці, 1573 року виданій в Парижі, описує природу Поділля, родючі грунти, трагічну долю цього прикордонного регіону, який служив своєрідним коридором, через який татари робили набіги на Волинь, Галичину. Згадує замки в Кам'янці, Хотині, Бакоті, Меджибожі. Відзначає, що «...на кордонах Поділля і Волині в напрямку Кам’янця, Дунаївців, Вишнівця утримуються, звичайно, добрі залоги з метою їх (татарів. – В. П.) стримати...».19

Після синьоводської поразки досить спустошливий набіг на Поділля татари зробили 1438 року. Подільський воєвода Михайло Бучацький спробував їх зупинити, але потерпів поразку і сам загинув. Наступні напади татари здійснювали в 1442, 1448, 1450, 1452 роках. 1453 року їх наступ на Поділля був відбитий. Однак 1457 року татари взяли реванш, розбили військо Бартоша Бучацького і сплюндрували край. 1498-го разом з турками й волохами взяли з Поділля і Галичини біля 100 тис. ясиру. Крім того польський король зобов’язався виплачувати татарам щороку по 15 тис. злотих, аби припинити розорення.20

Але й це не зупиняло нападників. Зокрема, в описуваний Блез де Віженером період, 1575 року, татари знову полонили на Поділлі, Волині і Галичині 55 тис. осіб, забрали 150 тис. коней, 500 тис. худоби, 200 тис. овець. Все це розоряло край. У другій половині XVІ ст. у Кам’янець-Подільському воєводстві, його трьох повітах – Кам’янецькому, Летичівському, Червоноградському, було всього 650 поселень.21

Польські власті намагалися зміцнити оборону. Еріх Лясота, посол німецького цісаря Рудольфа II, 1594 року проїжджаючи Поділлям, відмітив, що в Кам’янці-Подільському є «єпископська кафедра, воєводство, кастелянія і староство..., є там замок, з’єднаний з містом посередництвом високого мосту». Бачив він замки у Волочиську, Меджибожі, замок у Чорному Острові "належав київському воєводі". Йому, запам’ятались Погребище, Хмільник, Проскурів з озером, що розділяло місто на дві частини. «Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди (на Січ. – В. П.), щоби привчитися до лицарського діла», – свідчив він.22

Широке висвітлення в історичних джерелах, творах вітчизняних і зарубіжних хроністів, очевидців, письменників знайшла козацька доба, діяльність на Поділлі Богдана Хмельницького.

Польський хроніст Мартин Бельський (1495–1575) повідомляв, що ще 1489 року козацькі загони попереду литовського війська переслідували на Поділлі татарську орду.23

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який протягом 1630–1647 pp. жив в Україні, в «Описі України», виданому 1650 року, згадує Бар, «місце свого постійного перебування», описує селянські повинності, важке становище, побут, традиції, обряди подолян.24

Не одну сторінку відвів Поділлю П'єр Шевальє в своїй «Історії війни козаків проти Польщі» (1663). Він підтверджує участь подолян у походах козацького війська, розповідає про події 1648–1654 pp. на території краю, згадує міста і фортеці, видатних польських полководців.25

1671 року на Поділлі в складі польської армії, що воювала проти об’єднаного війська Дорошенка і кримських татар, побував Ульріх фон Вердум. Згодом у «Щоденнику», яким охопив події 1670–1677 pp., описав великі міста і малі містечка, замки Поділля, дав досить цінні відомості про топографію Кам’янця-Подільського другої половини XVII ст., архітектуру, побут, заняття, віросповідання жителів.26

З другої половини XVII ст. Поділля не раз зазнава­ло спустошення. 1654 року «вогнем і мечем» пройшло край тридцятитисячне польське військо. На початку серпня 1655 року тут була армія Б. Хмельницького, восени пограбували край татари, тоді союзники Польщі. Це призвело до крайнього зубожіння сіл і міст. Наприклад, у Дунаївцях 1661 року проживало лише 100 осіб, у Залісцях – 65, Макові – 10, Маліївцях – 15, тоді як 1620 року було відповідно 3678, 672, 540, 402 мешканці.27 Фон Вердум з цього приводу замітив у щоденнику: «При цьому місці, Медоборах, праворуч видно два малі села, а ліворуч – одне; виглядали вони спустошеними. З цього місця через гору, тоді багнистою рівниною до Зелинець, – дві з половиною милі. Це злиденне, спустошене село, а дещо далі з того ж боку замок і спорожніле село Балин».28

Подільська історія козацьких часів знайшла відображення в так званих козацьких літописах Й. Ерлича, Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Самовидця.

Граб’янка, зокрема, описує вторгнення татар на Поділля 1575 року, Пилявецьку битву 1648 року, облогу Жванця у вересні – грудні 1653 року, загарбання краю турками l672 року і їх вигнання, народне повстання проти польського гніту під проводом Палія, Самуся, Абазина, Іскри.29

Самійло Васильович Величко, канцелярист Війська Запорозького, що жив на зламі XVІІ–XVIII століть, залишив нащадкам літопис, який охоплює основні події 1648 – 1700 pp. Це і літопис, й історичний, художній та публіцистичний твір, збірка документів автентичних і стилізацій під документи, антологія творів різних авторів і своїх спостережень, де Поділлю відведено чимало місця.30

У літописі Самовидця «О войнах Богдана Хмельницкого і междуусобицях, бывших в Малой России по его смерти» (більшість дослідників сходиться на тому, що за цим псевдонімом ховався генеральний підскарбій І. Брюховецького брацлавський протопоп і стародубський священик Роман Ракушка-Романовський) глибоко розкриті причини визвольної війни («Початок и причина войны Хмельницкого ест едино от ляхов на православие гонение и козаком отягощение)»,31 її хід. Пилявецька битва 1648 року подана так: «...Орда с козаками тое войско розгромили, же мусіло утікати ку Константину Великому, оставивши тяжари военніе, тилко з скарбними возами».32

«Про битву 1652 року під Батогом літописець повідомляє: «...Тое войско знесл и Калиновскому гетманові там же голову оттято и до Хмелницкого татарин принісл...».33

У літописі відображені останні місяці війни під Кам’янцем-Подільським і Жванцем, звірства турків під час окупації Поділля 1672–1699 рр., перебування Юрія Хмельницького в Немирові.34

Маловідомим джерелом історії Поділля є літопис українського шляхтича Иоахима Ерлича (1598–1673), який подає цікаву інформацію про події 20–70-х років XVII ст., зокрема про недостатньо вивчений період після закінчення визвольної війни. Тут відомості про наступ польських військ на Поділля в березні – квітні 1654 року, у листопаді 1654 – січні 1655 pp., про перебування українського війська під командуванням Б.Хмельницького під Кам’янцем улітку 1655 року, про дев’ять невдалих спроб взяти місто приступом. Описано загибель вінницького полковника Івана Боґуна під Глуховим у лютому 1664 року, а також турецьку окупацію Поділля.35

Свого роду літописцем Поділля початку XVIII століття став датський посол Юль Юст, який 1711 року побував в Україні й на Поділлі. Поділля називав він «Польською Україною», зауваживши, що населені пункти там дуже зруйновані. У Немирові навіть не міг роздобути харчів. Вінниця – «...місто занедбане, його велика церква, гарної архітектури, тепер пустує і майже зовсім зруйнована».

«Бар – велике, широко, розташоване, але знищене й запустіле місто». Не в кращому стані були Зіньків і Ярмолинці. У Дунаївцях застав залишки невеликого замку. До Кам’янця-Подільського не доїхав, мусив повернути до Могилева-Подільського, щоб зустрітися з Петром І, який тоді перебував там.36

Певний внесок у вивчення місцевої історії, її популяризацію внесли газети і журнали, які з’явились в Україні в останній чверті XVIII ст.37

1838 року почали виходити офіційні «Губернские ведомости» в усіх 38 губерніях,38 у тому числі в Житомирі, Полтаві, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Чернігові та Кам’янці-Подільському. Їх видання здійснювала губернська адміністрація. 1862 року побачив світ перший номер "Подольских епархиальных ведомостей". Обидва часописи складалися з двох частин: офіційної, де друкувалися постанови й розпорядження органів світської і церковної влади, і неофіційної з подіями місцевого життя, матеріалами з археології, історії, етнографії, економіки, географії, літератури, бібліографії. Ці друковані органи піддавались жорсткій цензурі, видавались російською мовою. «Подольские губернские ведомости» тільки на 81-му році свого існування, аж 1918 року, вийшли українською мовою. Часописи дали поштовх вивченню краю, своїми публікаціями пропагували його історію, об’єднували дослідників, сприяли розвитку краєзнавства.39

Цікаву хроніку про Поділля козацьких часів знаходимо в творах французького письменника Проспера Меріме – автора багатьох історичних романів, повістей, зокрема, «Українські козаки та їхні останні гетьмани», «Богдан Хмельницький» (1865).40 Їх написанню передувало вивчення автором архівних джерел, свідчень очевидців – Боплана, Шевальє, Маржере, праці М. Костомарова «Богдан Хмельницький» тощо.

У першій роботі згадується перебування Богдана Хмельницького на Поділлі 1649 року, коли направлявся він зі своїм військом до Збаража. У другій широко вимальовано полотно Пилявецької битви 1648 року, подій біля Збаража і Зборова 1649 року, показано героїзм українських козаків та їх полковника Данила Нечая в протиборстві з польськими загонами польного гетьмана Калиновського 1651 року, берестецьку поразку зраджених татарами козаків, звірства поляків, упоєних перемогою. «Та частина Поділля, яку вони збиралися перейти, аби дістатися на Україну, була повністю спустошена... Всюди лишень руїни і згарища. Шляхи і галявини були вкриті скелетами, в яких роти були понабивані травою або корінням», – писав П. Меріме.41

З притаманною письменнику художньою майстерністю описано розгром військ Калиновського під Батогом 1652 року, протистояння ворожих військ під Жванцем наприкінці 1653 року.

Історія Поділля знайшла місце в працях представників «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича. 1837 року видрукували вони в Будапешті першу україномовну збірку «Русалка Дністрова», поклавши в назву одну з найбільших подільських річок.42 До альманаху ввійшли передмова, народні пісні, переклади, старина. Серед пісень знаходимо думу про Морозенка, героя боїв на Поділлі (Ой, Морозе! Морозине, преславний козаче»), пісня «Насунула хмара з Підгір’я, надлетів сокіл з Поділля». Автори вмістили й низку колядок, гаївок, що побутують донині на Поділлі («Ой у садоньку павоньки ходять», «Ой рано, рано куроньки піли», «Воротаре, воротаре, відтвори воротонька», «Ой ніхто там не бував, де ся явір розвивав»).43

Особливе місце зайняло Поділля в працях Івана Миколайовича Вагилевича (1811–1866), зокрема повстання під проводом Северина Наливайка, Хотинська битва 1621 року, бойові дії Івана Богуна, Коліївщина, вірмени на Поділлі, Траянові вали, Медобори. Матеріали з Поділля вміщував він також у газеті «Дневник руський», яку редагував.44

Отже, період історії Поділля з давнини до середини XIX століття не обійдений джерелами, бо жили тут слов’яни, тиверці й уличі, які своєю працею перетворювали край, «умуровували» й забудовували, а волелюбністю й мужністю не поступалися жодному сусідові. З цим мусили рахуватися і безжальні татари, змогутнілі литовці і жорстока польська шляхта.

У той же час історичний розвиток цього порубіжного регіону мав свої особливості. Близькість до південних степів робила його небезпечним для населення, призводила до постійних зіткнень із степовиками. А віддаленість від Києва, непохитність, з якою подоляни відстоювали свою незалежність, забезпечували їм дещо осібне існування. Звідси й недостатнє знання київськими літописцями краю, слабке відображення в ранніх хроніках усіх сторін життя уличів і тиверців

Історичні свідчення про так званий литовський період носять також фрагментарний характер, дають досить скудний матеріал для аналізу. Польські ж джерела історії Поділля носять явно тенденційний характер.

Поділля в XVII–XVIII століттях виявилося в круговерті низки політичних і воєнних подій, що привело сюди багатьох письменників, офіцерів, дипломатів, а вони залишили чимало згадок про край, його людей.

Більшою за обсягом і глибшою за змістом є документальна база історії Поділля кінця XVIII – першої половини XIX століття. Зв’язано це з приєднанням Поділля до Росії, важливими політичними, економічними й духовними процесами, що проходили в краї,

І все ж наявність наведених документів свідчить про те, що до початку ХІХ ст. були зроблені лише перші кроки з вивчення Поділля. Воно ніким не планувалося, не координувалося. Не було й спеціальних структур, які б цим вивченням займалися.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка