В. С. Гопанчук Глава І поняття, предмет, принципи та система сімейного права глава II етапи розвитку сімейного права § Перші декрети Радянської влади з питань сім'ї та шлюбу, перший сімейний кодекс



Сторінка9/22
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22
Виникає питання щодо можливості зміни порядку оформлення депозитних вкладів. В юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефективності захисту прав обох з подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала б суперечності між ними та вкладниками-подружжям з приводу одноосібного розпоряджання грошовими коштами, а як наслідок - і численні судові спори. Власне такий висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу-вкладника та її повноваження і не допускає розчленування вкладу.
Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок оформлення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в майбутньому. У тому разі, коли подружжя-вкладник ухиляється від матеріального забезпечення сім'ї або коли між подружжям виникають суперечності щодо вкладу, подружжя-невкладник має можливість звернутися з позовом до суду про поділ вкладу. У новому Сімейному кодексі України його розробники, очевидно, прагли врахувати досвід, накопичений сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, наведеною нормою вклад в кредитній установі визнається об'єктом права спільної сумісної власності, хоча насправді він є об'єктом права вимоги, тобто об'єктом зобов'язальних правовідносин.
Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об'єктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі. Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу.
Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. При цьому громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов'язані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст. 5 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак - і у власності подружжя. Інша справа, що законодавець допустив у ст. 5 цього Закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.
Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери"2). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсними (ст. 5). Якщо ж ще врахувати ті положення цього Закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів тільки для придбання об'єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним із подружжя приватизаційні папери.
Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача займаних квартир (будинків) в спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто у такому разі спільність на житло між подружжям та іншими членами сім'ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має проходити за загальними правилами цивільного законодавства. Однак принагідне варто звернути увагу на нетрадиційність деяких вжитих законодавцем понять у тій частині, де йдеться про "членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі". В чинному законодавстві України застосовуються різні поняття членів сім'ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових та ін.). Як відомо, в Житловому кодексі (ЖК) України чітко визначено коло членів сім'ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло (ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мешкають в статусі членів сім'ї, в ст. 64 ЖК України не називаються. Аналогічна непослідовність виявляється й в інших приватизаційних нормах. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про приватизацію Державного житлового фонду" приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 м кв. загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що мешкають в них або перебувають на черзі, потребуючи поліпшення житлових умов. Так чи інакше, законодавець у цьому разі припустився певних суперечностей, застосовуючи в одному випадку поняття "члени сім'ї наймача", в іншому - "особи", що ускладнює виявлення кола суб'єктів приватизації державного житла.
Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою відповідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади учасників товариства (ст. ст. 13, 50 Закону "Про господарські товариства"). Думається, що вклад, належний одному з подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю також може бути визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення в період шлюбу на спільні кошти. Звичайно, це не означає, що подружжя-неучасник господарського товариства має право власності на майно цього товариства, оскільки такого права не має і сам учасник. Згідно зі ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна товариства, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому подружжя-неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної власності на вклад лише за згодою подружжя-учасника або в судовому порядку з дотриманням відповідних положень Закону "Про господарські товариства", про що йтиметься далі.
Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи. Якщо ж така особа перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. Відповідь на це питання прагли дати укладачі проекту нового ЦК України, відповідно до ст. 1303 якого (п. 1) використане для здійснення підприємницької діяльності підприємство, яке становить єдиний майновий комплекс, а також його частини можуть бути об'єктом права особистої або спільної сумісної власності подружжя. На перший погляд, запропоноване правило є безспірним. Але насправді це дещо не так. Справа в тім, що воно не може бути прийнятним, якщо засновник приватного підприємства закріпить за ним відповідно до статуту майно на праві власності. У такому разі майно приватного підприємства, що становить його цілісний майновий комплекс, не може бути одночасно об'єктом права власності приватного підприємства як юридичної особи та об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Інша річ, що той з подружжя, хто не є його засновником, може вимагати поділу майна приватного підприємства або присудження відповідної грошової компенсації. Юридичною підставою для задоволення таких вимог має бути той факт, що подружжя-засновник в період шлюбу на спільно нажиті подружжям кошти створив підприємство і згодом примножив майновий актив своєю працею. На жаль, новий СК не врегулював правовий режим майнового комплексу приватного підприємства, створеного одним із подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з якими майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя.
Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що коли річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).
Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов'язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбане ними майно або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов'язальними правовідносинами. Більш того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав виникають відповідні спільні майнові обов'язки.
Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно вести мову лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАЦСу і припинитися з моменту припинення шлюбу. Відповідно до ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо в період шлюбу - у день його нотаріального посвідчення. Тобто в останньому випадку протягом певного часу буде діяти законний правовий режим майна, а згодом - договірний. Безперечно, практика застосування цього положення в майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю стверджувати, що існування впродовж шлюбу кількох правових режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.
Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підстави. Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України "Про власність"). За переліченими підставами подружжя також може набувати майно у власність, одержуючи його спільно або одноосібне. Звичайно, коли подружжя спільно придбало майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, одночасно виступивши покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не обумовлено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР, п. 1 ст. 336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один із подружжя одноособове набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв'язку з цим і постає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя. Саме це питання і вимагає ретельного та глибокого аналізу, однак воно не знайшло свого законодавчого вирішення.
Тут принагідно ще раз звернутися до змісту ст. 128 ЦК України, у якій записано, що "право власності (право оперативного управління, а нині і повного господарського відання) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Таким чином, наведеною статтею встановлено загальне правило про виникнення у набувача майна за договором права власності в момент передачі йому майна. Якщо ж застосовувати це положення до правовідносин між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше, ніж право власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна. Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було обумовлено шлюбним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає одночасно в момент виникнення у подружжя-сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР, ст. 336 ЦК України права приватної (індивідуальної) власності. Тобто право власності одного суб'єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб'єктів (співвласників). Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного правового режиму в інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з подружжя, виникає незалежно від волі подружжя-учасника угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним із подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не обумовлено законом або договором.
У новому ЦК України збережене правило про момент виникнення прав власності у набувача майна за договорами (ст. 329). Крім того, в ньому враховані положення тих законодавчих актів, які спеціально обумовлюють особливий порядок виникнення права власності у набувача майна за договором, оскільки ЦК 1963 р. не передбачив жодного прямого застереження про момент виникнення права власності у набувачів майна за договорами. За радянських часів в цивільних кодексах лише деяких союзних республік містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення права власності. Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що коли угоди з відчуження майна підлягають державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Ця норма з деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р. (ст. 223).
У новітньому законодавстві України також спостерігається тенденція щодо законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції від 15 травня 1996 р.) встановлює, що право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового власника правомочностей, а не права власності. Така "недоречність" не була допущена в Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції від 19 лютого 1997 р.), в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.
Стаття 30 Земельного кодексу (ЗК) України 1991 р. передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування земельною ділянкою. Таким чином, у даному випадку момент виникнення права власності (права користування) на земельну ділянку поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на будівлю чи споруду. Однак у новому ЗК України від 25 жовтня 2001 р. таке питання вирішене дещо по-іншому. Так, відповідно до ст. 120 ЗК 2001 р. при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частку може переходити на підставі цивільно-правових угод. Оскільки тут не визначається прямо момент виникнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати з врахуванням положень ст. 125 ЗК України 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а також ст. 132, згідно з якою угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. Між тим, у ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту виникнення права власності на будинки і споруди не передбачено. У ст. 227 ЦК лише зазначається, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК такі договори мають також бути зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. В літературі з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок виникає в момент нотаріального посвідчення договору3. Дійсно, право власності на жилий будинок може виникнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони не визначили в договорі інший момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві.
За договорами відчуження жилих будинків чи інших споруд, сторонами в яких є юридичні особи, право власності у набувачів, очевидно, має виникати відповідно до загальних правил ст. 128 ЦК УРСР. З прийняттям нового ЦК України ситуація щодо виникнення права власності на жилі будинки, інші споруди може набути більш чіткої врегульованості з огляду на те, що в ст. 326 ЦК України записано, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду законної сили про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту його реєстрації. Для подружжя це буде означати, що спільна сумісна власність на майно, що набувається за нотаріально посвідчуваними угодами, має виникати з моменту їх нотаріального посвідчення, а за тими, що підлягають обов'язковій державній реєстрації - з моменту їх реєстрації.
Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у ст. 15 Закону України "Про власність", згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно. І хоча в наведеній нормі мова йде лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі - то водночас і права спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні й наступні пайові внески робилися в період шлюбу).
В юридичній літературі вже зверталася увага на позицію Пленуму Верховного Суду України, який у своїй постанові від 18 вересня 1987 р. № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" висловив категоричне твердження, що право власності на квартиру, куплену у будинку ЖБК у покупця, виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору. Фактично Верховний Суд України своєю постановою створив нову правову норму, хоча він і не входить до кола органів, уповноважених видавати нормативно-правові акти. Власне ст. 128 ЦК УРСР чітко визначено загальне правило щодо виникнення у набувача права власності в момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак дана вимога проігнорована в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р., згідно з якими право власності на товари, передані за договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку. Таким чином, у даній ситуації, якщо у подружжя, який безпосередньо як сторона договору придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не може виникнути таке право в другого з подружжя.
Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, але і за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з нього майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає об'єктом права власності. Так, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, передбачено обов'язкову реєстрацію лише тих об'єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм їхньої власності й при наявності матеріалів технічної інвентаризації (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об'єкти нерухомості провадиться місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя в період шлюбу право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання подружжям-забудовником такого свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право власності на цей об'єкт, і без нього забудовник не може практично реалізувати свої правомочності власника (наприклад відчуження).
Однак найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалося в основному три точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється: а) в момент набуття подружжям-працівником права на одержання винагороди; б) в момент доставки винагороди в сім'ю; в) в момент фактичного отримання винагороди за працю подружжям-працівником.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка