В. С. Гопанчук Глава І поняття, предмет, принципи та система сімейного права глава II етапи розвитку сімейного права § Перші декрети Радянської влади з питань сім'ї та шлюбу, перший сімейний кодекс



Сторінка14/22
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22
Так, досить складні майнові правовідносини виникають у селянському (фермерському) господарстві, яке після державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" членами такого господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Таке широке коло членів господарства звичайно обумовлює різноманітність майнових відносин. У власності членів господарства може бути різне майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермерського господарства та заняття підсобними промислами, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Це правило знайшло своє підтвердження також у новому ЗК України, в якому зазначається, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89). Тобто угодою між членами фермерського господарства може бути передбачено режим спільної часткової власності щодо всього набутого господарством, а якщо члени господарства є подружжям, то між ними може виникати також спільна сумісна власність на підставі сімейного законодавства. Тому при вирішенні майнових спорів між членами господарства, як вже відзначалося в літературі, суд має керуватися як нормами цивільного, так і сімейного законодавства України. На жаль, чинне законодавство України не містить взагалі норм, які хоча б орієнтовно визначали правові засади поділу (виділу) спільного майна членів фермерського господарства. Тому в юридичній літературі досить довільно визначають порядок поділу спільного майна, визначення частки у ньому кожного члена господарства.
Наприклад, Т. Проценко без посилання на законодавство доходить висновку, що при поділі господарства і виділі майна необхідно керуватися принципом рівності, але розмір частки в майні члену господарства визначається з урахуванням його участі у створенні спільного майна. Водночас виділ частки в майні при виході особи з господарства має здійснюватися так, щоб не позбавити господарство необхідного для його діяльності майна, а у разі неможливості виділити в натурі частку майна слід присуджувати грошову компенсацію. Перелічені судження багато в чому є вірними, але вони не мають достатнього нормативно-правового підґрунтя. Водночас не можна погодитись з автором у тій частині його суджень, де він вважає, що розмір частки в майні фермерського господарства має визначатися з урахуванням участі у створенні спільного майна. Такий підхід певною мірою суперечить суті права спільної сумісної власності, коли кожен з її учасників має рівне право на майно незалежно від ступеня участі співвласників у створенні цього майна. Інша справа, що суд залежно від конкретних обставин повинен мати право зменшити частку того члена господарства, який не брав участі у створенні спільного майна без поважних причин. На практиці може постати питання про права подружжя на майно фермерського господарства. Багато що тут залежить від його суб'єктного складу. Так, якщо обоє з подружжя є членами фермерського господарства, то кожен із них, звичайно, має рівне право на його майно, яке, на наш погляд, необхідно ділити за правилами цивільного законодавства. Може бути й інша ситуація, коли єдиним членом господарства, наприклад, є чоловік, а дружина працює на виробництві і не є членом господарства. Думається, за таких обставин у разі поділу майна подружжя майно фермерського господарства може бути включене до переліку такого, що підлягає поділу. Однак у будь-якому разі майнові відносини членів фермерського господарства повинні знайти більш детальне відображення в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство", адже зміст його нині може дати підстави для висновку, що майно фермерського господарства є спільною власністю тих осіб, які є його членами, а відтак складається враження, що таке майно не входить до спільної сумісної власності подружжя.
При цьому обов'язково має бути законодавчо визначено порядок поділу майна у зв'язку зі створенням нового фермерського господарства та порядок поділу майна чи вірніше виділу майна господарства без створення іншого господарства. У першому випадку поділу може підлягати усе рухоме й нерухоме майно, у тому числі може постати проблема поділу земельної ділянки. Однак у ст. 6 Закону "Про селянське (фермерське) господарство" земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають. За наявності такої норми при поділі майна може бути встановлено судом, очевидно, лише порядок спільного використання земельної ділянки. Між тим, у юридичній літературі стала утверджуватися думка про допустимість поділу тих земельних ділянок, які були придбані членами господарства у власність за рахунок спільних коштів.
У другому випадку, тобто при виділі майна, суд повинен виносити таке рішення, щоб залишити господарству все те майно, яке необхідне для збереження його функціонування.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Найпоширенішими видами товариств, засновниками чи учасниками яких можуть бути подружжя, є акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.
Нині в юридичній літературі не піддається сумніву входження акцій, належних одному з подружжя як акціонеру, до складу спільної сумісної власності подружжя. Однак при поділі акцій між подружжям мають враховуватися особливості правого режиму акцій. Так, акція належить до рухомого майна і є неподільною, як і відповідна їй частка у статутному фонді акціонерного товариства. Це, однак, не виключає, як зазначалося в літературі, можливості володіння однією акцією двома або більше особами на праві спільної часткової чи сумісної власності. Зрозуміло, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то на прохання другого з подружжя суд має усі підстави виділити йому в натурі 50 відсотків акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя належить лише одна акція, то логічно, що вона не може бути поділена в натурі, а має бути присуджена комусь одному (іменна - бажано тому з подружжя, на чиє ім'я вона оформлена), а іншому присуджується відповідна грошова компенсація.
Дещо складнішою може виявитися ситуація щодо прав подружжя на внесок (частку) в товаристві з обмеженою відповідальністю, яким визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки. При цьому установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні обов'язково містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (ст. 51 Закону "Про господарські товариства"). Тобто в товаристві з обмеженою відповідальністю право на внесок (частку) пов'язується безпосередньо з особою засновника, учасника. Тому, на нашу думку, поділ внеску одного з подружжя доцільно робити лише за умови згоди товариства прийняти другого з них учасником цього товариства. В іншому разі тому з подружжя, який не є учасником товариства, повинна присуджуватися компенсація у грошовій або натуральній формі, яка має виплачуватися товариством. Підставою для такого висновку є зміст ст. 55 Закону "Про господарські товариства", згідно з якою, зокрема, у зв'язку зі смертю громадянина - учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, вартість якої визначається на день смерті учасника. Тому варто було покладати на подружжя-учасника товариства та на товариство солідарний обов'язок сплатити відповідну грошову компенсацію в порядку, передбаченому ст. ст. 54, 55 Закону України "Про господарські товариства".
До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх професійних занять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною сумісною власністю подружжя, які у разі поділу майна подружжя суд може присудити одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У судовій практиці, як правило, не виникає труднощів щодо поділу такого майна, тому цілком обґрунтовано у новому СК України ця норма знайшла своє підтвердження (п. 3 ст. 71 СК).
До складу майна, яке підлягає поділу за правилами сімейного законодавства, включаються також цінні папери, вклади на ім'я одного з подружжя в кредитних установах, страхові суми та страхові відшкодування за договорами страхування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, повернуті при достроковому розірванні договору, та страхові суми (викупні суми), які міг би одержати один з подружжя у разі дострокового розірвання договору.
При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також його боргові зобов'язання, визначати, які з них є особистими, а які - спільними. Власне поділ спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгованості одного або обох із подружжя перед третіми особами. Правові засади регулювання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спільній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зрозуміло, що визначення частки подружжя-боржника за таким зобов'язанням має здійснюватися за правилами ст. ст. 28-29 КпШС України, які розглядалися вище. Тут варто лише додати, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору.
В усіх випадках роздільним має вважатися борг, зумовлений скоєнням одним із подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановлено, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з подружжя, який скоїв злочин.
Згідно із законом стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї, а одержане використано на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ цієї категорії насамперед необхідно встановити обставини, які б засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя.
Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії розмежування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спільними вважаються ті борги, які виникають: 1) з угод, укладених подружжям спільно; 2) із заподіяння шкоди спільними діями подружжя; 3) із безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи; 4) із зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітніми дітьми подружжя.
Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов'язання тут виникають зі спільної для обох із подружжя правової підстави, а тому не можуть з'явитися сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на практиці спільність боргу може бути також результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому разі, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безперечно, можуть виникнути проблеми стосовно того, що необхідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що видано в інтересах усієї сім'ї. В юридичній літературі спільними визнають борги, що виникли з угод одного з подружжя,. спрямованих на ведення спільного господарства, ремонт спільного майна. В принципі до таких можна віднести угоди, спрямовані на одержання в позику коштів на лікування другого з подружжя, дітей, на виховання та утримання дітей. Однак не можна погодитись із професором Ю. Червоним в тому, що до спільних мають належати борги, які випливають з угоди, укладеної одним з подружжя за наявності згоди другого з подружжя або презумпції згоди другого з подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою, були використані в інтересах сім'ї. Думається, що така згода за чинним законодавством не вимагається, оскільки вирішальне значення повинен мати факт використання всього одержаного за угодою одним з подружжя на потреби сім'ї.
Не вирішеною в юридичній літературі та в законодавстві залишається проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. Із цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною, інші віддають перевагу частковій. На думку Ю. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, то за спільними боргами відповідальність подружжя не може бути частковою, а така може наставати лише тоді, коли це було передбачено договором між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом.
І. Жилінкова обґрунтовує дольовий характер відповідальності тим, що в ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена відповідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спільне майно залишок боргової суми розподіляється між подружжям порівну, і на вимогу кредитора у відповідних частках звертається стягнення на майно кожного з подружжя.
На наш погляд, обидві розглянуті вище позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох із подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники. Водночас частковою має бути відповідальність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним із подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.
Дискусійним у літературі є питання про правові підстави покладення відповідальності за спільним боргом на того з подружжя, який брав участь в угоді, що спричинила борг. Юристи тут схиляються до думки, що підставою для відповідальності цього з подружжя є його безпідставне збагачення, а тому він має відповідати в межах своєї частки в спільному майні подружжя. З таким обґрунтуванням важко погодитись, адже у того з подружжя, який не є стороною в угоді, що вчиняється другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержане за такою угодою на підставі сімейного законодавства. Відповідно виникає обов'язок нести і переобтяження щодо набутого майна.

§ 1. Поняття шлюбного контракту


Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подружжям. У зв'язку з цим не можна погодитись з О. Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін. Ця думка є некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація правомочностей щодо вже набутого ним майна. В українському законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС Законом України від 23 червня 1992 р. № 2488-12.
Відповідно до нововведеної ст. 27-1 КпШС України "особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя.
Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України.
Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України".
Наведена норма стала визначальною для встановлення правових засад шлюбного контракту, меж його дії та правових наслідків.
Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб. Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин. Однак текст вищенаведених положень ст. 27-1 КпШС України є такою мірою лаконічним і загальним, що здатний викликати як у науковців, так і в представників правозастосовчих органів чимало запитань, відповіді на які можуть бути не завжди однозначними.
Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право є самостійною галуззю права, і шлюбний контракт є інститутом шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому на відміну від цивільно-правових відносин суб'єкти (жінки) можуть вступити до шлюбу, не досягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу. Наведені аргументи, на наш погляд, не є безспірними і такими, що засвідчують абсолютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права.
Не торкаючись детального аналізу проблеми галузевої приналежності сімейного права, яка поки що залишається остаточно не вирішеною в юридичній науці, вважаємо, що принагідне треба відзначити тенденції руху сімейного права до визнання його підгалуззю цивільного права, що було підтверджено, зокрема, фактом введення інституту шлюбного контракту, розташуванням норм шлюбно-сімейного законодавства в проекті нового ЦК України. Такий підхід притаманний багатьом західним країнам з розвинутою економікою, що мають так звану пандектну систему права, складниками якої є: загальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право. Таку структурну побудову, але з деякими особливостями розташування окремих інститутів, мають Германське цивільне положення 1896 р., Цивільний кодекс Греції, Цивільний кодекс Португалії, Цивільний кодекс Японії, цивільні кодекси інших країн. Особливе місце посідає Цивільний кодекс Нідерландів, серед дев'яти книг якого першою є книга про фізичних осіб та сім'ю. Однак, якщо навіть розглядати сімейне право як самостійну галузь права, то і в цьому випадку важко назвати науковця, який би беззастережно визнав сукупність правових норм шлюбно-сімейного законодавства, що регулює відносини власності між подружжям (у тому числі спільної сумісної власності) самостійним інститутом сімейного права. Безперечно, такі норми є складовою частиною комплексного інституту права власності, місце якого у цивільному праві.
Не посилюють вищенаведену позицію про суто сімейно-правову природу шлюбного контракту і такі аргументи як:
можливість жінки вступити в шлюб до досягнення повної дієздатності, обмеженість кола суб'єктів шлюбного контракту, можливість розірвання шлюбу у зв'язку з невиконанням умов контракту. Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням чинного законодавства. По-перше, можливе неспівпадіння шлюбного віку з віком повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової природи шлюбного контракту, адже останній укладається між особами, які ще не є подружжям, а є звичайними суб'єктами цивільних правовідносин з наміром вступити в шлюб. При цьому КпШС (на відміну від нового СК) не передбачав підстав для укладення шлюбного контракту особами, які не досягли повноліття. Стаття 16 КпШС України дозволяла зменшувати шлюбний вік, а не вік осіб, що мають намір укласти шлюб. Тому особи, які вступають в шлюб до досягнення повноліття, не набувають автоматично легітимного права на укладення шлюбного контракту.
По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод можуть бути лише певні особи. Наприклад, має особливості суб'єктний склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та комунального майна, оренди державного та комунального майна. Однак ця обставина не є підставою для виведення цих угод із сфери регулювання цивільного права.
По-третє, певним перебільшенням є твердження щодо можливості розірвання шлюбу на підставі невиконання одним із подружжя умов шлюбного контракту. Відповідно до ч. 2 ст. 40 КпШС України шлюб розривається, якщо "судом буде встановлено, що дальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. Ніяких посилань на шлюбний контракт у цій статті немає.
Була також піддана критиці позиція О. Явор про шлюбний договір як сімейний договір про спільну діяльність. Заперечуючи таку думку, І. Красько звернув увагу на те, що договору про сумісну діяльність не притаманні зустрічне надання сторонами конкретних благ у зв'язку з ідентичністю та однорідністю їх інтересів на відміну від шлюбного контракту, в якому кожна сторона має свій власний автономний інтерес. Наведені заперечення щодо шлюбного контракту як сімейної угоди про сумісну діяльність не можна віднести до категорії вагомих, хоча певною мірою вони виправдані.
Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як угоди, яка не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Тобто мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод. Так, на думку М. Антокольської щодо шлюбного контракту, неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою. Таку точку зору підтримали інші автори. З цього приводу І. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, котрі дозволяють розглядати його як самостійний вид договору. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового виконання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак не можна водночас недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Брагінський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву, а тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, що йому притаманні усі ознаки цивілістичної угоди. Такою ж мірою його можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак - є комплексним договором.
Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного контракту. Прихильники визнання його цивільно-правовою угодою продовжують дослідження щодо її юридичної специфіки.
Так, І. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів:
1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані нею істотні особливості шлюбного договору, сформульовані в зарубіжній літературі, не містять необхідних юридичних ознак, що могли б дати підстави для розташування шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають переважно соціально-економічне спрямування.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка