В розвідки Г. Ващенка з питань релігії та релігійного виховання: Роля релігії у житті людства І релігійне виховання молоді Релігія І філософія індусів Християнство І майбутнє людства Мораль християнська І комуністична



Сторінка1/20
Дата конвертації05.03.2017
Розмір3.82 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
В) Розвідки Г. Ващенка з питань релігії та релігійного виховання:
Роля релігії у житті людства і релігійне виховання молоді....

Релігія і філософія індусів......................................

Християнство і майбутнє людства...................

Мораль християнська і комуністична……

Г) Статті Г. Ващенка з питань психології та філософії:



Хвороби в галузі національної пам”яті

Темперамент та емоції

Гідність особиста і національна.................

Героїзм...............................................................

Нотатки про естетику (Платон про красу)......

Уява та її роля в житті людини.........

Психологія в СССР…………


Д) Праці Г. Ващенка з питань розвитку совєтської педагогіки та школи:
Основні лінії розвитку совєтської педагогіки і школи.

Педагогічна наука в СССР (Яничар А. С. Макаренко - найбільший совєтський педагог)
Е) Статті Г. Ващенка на філософсько-педагогічні та політичні теми:
Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема.

Селянське повстання на Павлоградщині...........

Кінець комунізму чи всесвітня катастрофа.......

Кант про вічний мир...........................................

Про дискусію п. Шемердяка..............................

Капіталізм ХХ ст..................................................

Єжовщина............................................................

Колгоспне рабство..............................................

Комунізм як система тиранії і терору

Є) ПРИМІТКИ до вміщених на WEB-сторінці творів Г. Ващенка
В) Праці Г. Ващенка з питань психології

Хвороби в галузі національної пам’яті

Роль пам’яті у житті особистості

Психіка людини являє собою органічну цілість, в якій діють різні функції. Всі вони міцно зв’язані між собою, так що втрата або ненормальність якоїсь однієї функції відбивається на всьому психічному житті людини. Однією з таких функцій, на якій ми маємо зупинитися у своїй розвідці, є пам’ять або здібність зберігати і відновлювати у свідомості враження минулого.


Хоч пам’ять психологи не зараховують до вищих функцій психіки людини, а проте роль її в житті останньої дуже велика. Без неї не був би можливий найменший розвиток людини. Ми можемо розвиватися і рухатися вперед, між іншим, тому, що зберігаємо досвід минулого. Завдяки цьому ми можемо розуміти сучасне і навіть передбачити майбутнє, тому втрата або якість ненормальності в галузі пам’яті ведуть за собою ряд ненормальностей в усьому психічному житті людини.

Психологія, стисліше психіятрія, знає декілька таких ненормальностей в галузі пам’яти. З них ми зупинимося на трьох: гіпермнезії, амнезії, парамнезії.

Під гіпермнезією психіятри розуміють загострення якихось окремих спогадів з минулого. Так, наприклад, мати, що загубила улюблену дитину, завжди згадує її, згадує її обличчя, окремі епізоди її життя, обставини, серед яких дитина була загублена, і т. ін. Такі спогади, звичайно, супроводяться тяжким почуттям горя і забирають у матері всі сили, внаслідок чого вона не може ні нормально думати, ні працювати. При ширшому розумінні терміну “гіпермнезія” він може означати такий стан психіки людини, коли вона більше живе спогадами про минуле, ніж подіями сучасного і думками про нього. Фактично це не є хвороба, а звичайне явище, що часто буває властиве людям старого віку. Між ними нерідко трапляються люди, що живуть переважно спогадами про минуле. Вони тільки про нього й розмовляють, причому по багато разів повторюють те саме. Зате такі люди забувають те, що вони бачили або про що чули декілька днів або навіть декілька годин тому, забувають зміст прочитаної книжки, прізвища знайомих і т. ін. Отже, у таких людей загострення пам’яти про давно минуле супроводиться ослабленням пам’яти про те, що відбулося недавно. Тим часом, як патологічна форма гіпермнезії трапляється рідко, т. зв. “стареча гіпермнезія” трапляється дуже часто. Її уникають тільки люди діяльні, що до старости зберегли енергію в галузі наукової чи мистецької діяльності або в галузі практичної діяльності. Багатий досвід минулого стає для них ґрунтом для подальшого руху вперед. Тому іноді бувало так, що люди науки або мистецтва саме в кінці свого життя досягали верховин своєї творчості. Такими, між іншим, були Платон, Ґете, Песталоцці.

Протилежністю гіпермнезії є гіпомнезія або послаблення пам’яти, різкі форми якого мають назву амнезії. Амнезія здебільшого має частковий характер. Вона полягає в тому, що людина забуває і не може згадати якийсь довший або коротший період свого життя, або якісь окремі речі чи події. Це здебільшого буває внаслідок якихось душевних потрясінь. Однією з форм амнезії є т. зв. афазія, цебто втрата здібності говорити. Зрозуміло, що всяка форма амнезії згубно впливає на психічний стан людини і унеможливлює подальший розвиток її принаймні в тій галузі, що охоплена амнезією. Що ж до втрати мови, то вона перекреслює майже всі попередні досягнення людини і ставить її в положення новонародженої дитини, що мусить починати свій розвиток з опанування мови.

Нарешті парамнезію можна визначити як перекручення у спогадах. Це є те, що в галузі сприймання має назву ілюзії. Подібно до того, як людина в стані ілюзії сприймає речі не відповідно до дійсності, так в стані парамнезії вона перекручує у спогадах те, що було в дійсності. Форми амнезії, як і парамнезії, дуже різноманітні в залежності від того, які саме процеси сприймання, відновлення в спогадах і узнавання були пошкоджені внаслідок тих чи і інших фізіологічних або психічних причин. Ми не будемо зупинятися на них, бо основне наше завдання – висвітлити ненормальності пам’яти не в житті окремої людини, а в житті нації.
Нація і окрема людина
Зрозуміло, що націю не можна розглядати як особистість і переносити на неї всі властивості окремої людини. Але разом з тим націю не можна трактувати як абстракцію або як випадкове об’єднання людей. Не ототожнюючи націю з організмом, можна визнати аналогію між ними. Як в організмі, так і в нації окремі члени її виконують певні функції. Про це за часів старовинної Греції писав Платон, а ще раніш його вчили про це індуські браміни. Але помилка Платона, а ще більше брамінів полягала в тому, що функції певних частин або груп нації вони визнавали за спадкові, а браміни навіть за незмінні і, крім того, обстоювали образливу для людини ієрархію цих функцій. Дійсність заперечує спадковість їх, а справедливий суспільний устрій мусить привести до розуміння того, що всяка суспільна функція окремої людини чи окремих груп людства заслуговує на пошану їх визнання.

До цього ще треба додати, що нації не можна ототожнювати з поколінням даного часу. Нація є цілість поколінь сучасних, минулих і майбутніх.

Можна провести аналогію між періодами в житті окремої людини і періодами в житті нації. Подібно до окремої людини, нація має своє дитинство, юнацтво, дозрілий вік і старість. Історія свідчить, що нація не тільки може старітись, але і вмирати. А проте смерть нації не є обов’язковою.

Проводячи аналогію між періодами в житті людини і нації, можна провести аналогію і між властивими їм психічними процесами. Вище ми в загальних рисах окреслили один з таких процесів в галузі психології індивідуума, а саме: процес пам’яти. В національній психології йому відповідають традиції народу, цебто зберігання в національній свідомості минулого найважливіших моментів його мови, релігії, звичаїв, здобутків культури, матеріяльної і духової, здобутків у галузі мистецтва і науки. Так, як у психології окремої людини, так і в психології нації пам’ять може бути здоровою і хворою, нормальною і ненормальною. Нормальна національна пам’ять полягає в тому, що народ твердо пам’ятає своє минуле, в першу чергу, найважливіші моменти його. Здорова національна пам’ять з’єднується з правильною оцінкою минулого. Славні події своєї історіїї народ шанує, вони стають для нього предметом національних гордощів, а згадуючи моменти темні, народ засуджує їх і намагається виправити старі помилки. Таке ж саме ставлення здорової нації до традиційних звичаїв. Між ними є такі, що їх слід притримувати і шанувати. Це, перш за все, звичаї, зв’язані з релігією, традиційна мораль і таке інше. Але є звичаї, що їх було б шкідливо відновлювати, бо вони можуть затримувати розвиток нації або включають у себе щось ненормальне чи таке, що знижує національну гідність. Наприклад, такими є звичаї, зв’язані з пияцтвом.

Здорова нація з великою пошаною ставиться до видатних діячів минулого: видатних політичних діячів, полководців, діячів у галузі релігії, науки, мистецтва. А головне, здорова нація міцно зберігає свою релігію і мову. Прикладом здорових націй можуть бути німці, фінни та інші. Здорова національна пам’ять разом з великою наполегливістю і систематичністю в праці дає німцям можливість вийти з честю з важких ситуацій, що іноді бувають наслідком неправильної політики вождів.

Гіпермнезія в галузі народної пам”яті

Подібно до того, як можна провести аналогію між нормальною пам’яттю окремої людини і нормальною пам’яттю нації, так само можна провести аналогію і між хворобливими формами пам’яті індивідуальної і колективної. Вище ми зазначили, що психологія поділяє хвороби пам’яті на такі основні три типи: гіпермнезія, парамнезія, амнезія. Всі ці форми хвороби або ненормальності пам’яті можна помічати і в житті нації. Почнемо з гіпермнезії. Це явище полягає в тому, що людину опановують спогади минулого і, будучи в полоні їх, вона не в стані сприймати, як слід, враження сучасностей, а тому не може рухатися вперед.



Подібне явище трапляється і в житті націй, переважно націй старших, що створили досить високу культуру і живуть майже виключно її традиціями. Яскравим прикладом такої нації можуть бути китайці. Завдяки великій працездатності населення і сприятливим умовам природи, китайці ще задовго до нашої ери створили досить високу культуру матеріяльну й духову. У них виробилися свої звичаї, свій досить складний етикет, який європейці звуть “китайськими церемоніями”. Ще за шість віків до Христа великий китайський філософ Конфуцій створив філософічну систему, а через два століття Мунцій поширив і поглибив її. Філософія китайців значно відрізняється від філософії індоевропейських народів: у ній мало метафізики, споглядання, зате вона відзначається великою практичністю. Але створивши, так би мовити, самотужки свою культуру, китайці відгородилися від інших народів. Щоб захистити себе від нападів кочовиків, що жили на півночі і на заході від Китаю, китайці спорудили вздовж свого північного кордону довжелезний мур, і він ніби відгородив їх від цілого світу. Вони живуть виключно своїми традиціями, свято зберігаючи їх, і до ХХ сторіччя не рухались вперед. Це відбилося шкідливо на культурному і політичному стані китайців. Коли европейські народи, як німці, французи, англійці, ще на початку середніх віків були варварами порівняно з китайцями, то тепер порівняно з европейцями коли не варварами, то напівварварами залишаються китайці. Ще шкідливіше відбилась ця ізоляція і виключна роль в житті китайців традиції на їхньому політичному стані. З кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століття Китай стає не суб’єктом, а об’єктом у міжнародній політиці. Японці й европейці один перед одним намагаються захопити частини китайської території і використовувати її природні багатства. А останнім часом Китай підпав під вплив більшовицької Москви, яка намагається зробити з нього своє знаряддя у боротьбі за опанування світу. Щоправда, помічаються вже ознаки того, що Китай намагається звільнитися від тиску Москви, але чи звільниться він – це покаже майбутнє. А теперішнє політичне становище Китаю зовсім не блискуче, і це не зважаючи на те, що він має більше як 500 мільйонів працелюбного народу.
Амнезія і парамнезія у житті народів
У психології народів трапляються ненормальності, подібні до амнезії, що є повною протилежністю гіпермнезії. Це є забуття минулого, забуття або непошана до національних, політичних і культурних діячів, відмовлення або презирливе ставлення до національних звичаїв, зречення своєї рідної мови. Такі явища частіше всього трапляються серед поневолених народів. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою власну культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, народи поступово забувають своє минуле, засвоюють чужу культуру і мову. Це фактично означає не тільки занепад нації, а навіть смерть для нації тих, хто забув її традиції. А коли таке забуття охоплює цілий народ, то це означає його національну смерть. Тоді народ розчиняється у пануючій нації. Такі випадки, між іншим, мали місце на теренах північної Росії, де злилися з москвичами народи фінського походження.

Амнезія в галузі національної пам’яті часто поєднується з парамнезією, цебто перекрученням минулого. Особливо це явище трапляється тоді, коли народ-переможець з метою денаціоналізації і поневолення переможеного народу всякими способами, особливо через школу, прищеплює йому неправильні погляди на минуле.


Хвороби національної пам’яті серед українців
Історія українського народу склалася так, що він уже декілька століть не має самостійної держави і примушений жити під владою чужинців. Такі умови політичного життя народу приводять, звичайно, до денаціоналізації, до забуття національних традицій, своєї рідної мови, до того, що, висловлюючись термінами психології, можна назвати амнезією.

Сумні явища денаціоналізації серед українців мали місце ще за часів панування Польщі. Ще до Люблінської унії (1569 р.) і після неї більшість української шляхти зреклася України і стала поляками. Такими були Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Слуцькі, Чорторийські, Хоткевичі, Тишкевичі, Сапіги. Мало того, вони стали найлютішими ворогами українського народу.

За козацьких часів зрадниками України були також “яничари” і близькі до них “потурнаки”. Турки, щоб підсилити своє військо і тримати в покорі поневолені народи, забирали у них малих хлопців і виховували їх у дусі магометанства та відданості турецькій владі. Ці турецькі вихованці мали назву яничар. Вони творили з себе найбільш фанатичне військо, що часто жорстоко нищило своїх кревних земляків, було жорстоким ворогом свого народу. Більшість яничар походила з Балканів, але між ними були й українці, що малими дітьми попали в турецький полон.

Більше серед українців було “потурнаків”. Так називались ті, що попадали в турецький полон вже дорослими і потім зрадили свій народ і віру, приймали магометанство і ставали турецькими служниками. Вони виявляли особливу жорстокість до українців і тому стали ненависними для українського народу. З великим презирством і ненавистю згадуються вони в українських думах.

За часи московського панування такими зрадниками України, що зреклися свого народу і його традицій та перейшли на бік Москви, були Кочубей і Галаган. Але, крім них, у 18 столітті було багато українців, що “заради ласощів нещасних” зраджували свій народ, зрікалися свого минулого і ставали москалями. Це були переважно службовці і взагалі люди розумової праці.

Що ж до селянства, то воно міцно трималось своєї мови і своїх традицій в релігії, звичаях, у побуті.

Але вже в кінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століття і серед селянства з’являються люди, що зрікаються рідної мови і національних звичаїв і з презирством ставляться до всього українського. Це переважно ті, що служили в царській армії, були прикажчиками в крамницях або покоївками по містах. Більшість їх мали особливу, вкрай перекручену психіку. Українські селяни ставились до них з презирством і називали їх “облесливими”(перекручене російське слово “вежливий”).

А особливо відхід від своїх національних традицій, забування та ігнорування минулого України та її славних діячів поширились серед українського народу в часи більшовицького панування. Більшовики в перші роки революції силою обставин вимушені були піти на деякі поступки перед вимогами українського народу: дозволяли викладати в школах українською мовою, вживати українську мову в державних установах та інше. Це була т. зв. “українізація”. Але вона мала свій більшовицький характер. За рецептом більшовиків, культура мусить бути національна за формою і соціалістична, цебто комуністична за змістом. Оскільки ж українська культура зовсім не була соціалістичною, а тим більше не була комуністичною, то більшовики повели проти неї жорстоку боротьбу. Остання була спрямована, в першу чергу, проти національно свідомої української інтелігенції, яку більшовики арештовували, засилали в концентраційні табори і знищували. Разом з тим провадилась уперта боротьба і проти українських традицій. Більшовики прагнули до того, щоб українці забули своє минуле, а чого не можна було забути, що міцно засіло в народній пам’яті, більшовики виконували і виконують через школу, пресу, кіно та інше. Це від більшовиків пішли такі образливі назви на адресу нашого минулого, як “хуторянщина”, “шароварщина”, “просвітянщина”, “грінченківщина”, “петлюрівщина”. Аналізуючи ці лайливі назви, приходимо до висновку, що основна мета їх – скомпрометувати дореволюційний побут, наші культурні організації, що так багато зробили в галузі освіти народних мас, заплямувати наших видатних культурних і політичних діячів, як, наприклад, Бориса Грінченка. Основний же сенс названих вище епітетів полягає в тому, що все наше минуле, - побут нашого народу, його традицій, його діячі, - це все вияв примітивізму, який треба засудити, з презирством від нього відвернутися і розчистити місце для “передової”, “неперевершеної”, “прогресивної” більшовицької “культури”.

Московські більшовики не посміли до числа “примітивів” прилучити Шевченка, бо надто вже великим пієтизмом його пам’ять користувалась серед широких мас українського народу не тільки серед інтелігенції, а й серед селянства. Але вони подбали про те, щоб спотворити його.

Не можна сказати, що більшовицька пропаганда, скерована в бік опоганювання нашого минулого, повністю досягла своєї мети. Значна частина нашого народу, як інтеліґенції, так і селян, залишилась вірною своїм кращим національним традиціям, про що свідчить утворення таких організацій, як СВУ, СУМ і суд над ними, збереження народніми масами, особливо селянами, своєї релігії, своїх звичаїв і т. ін. А що рух СВУ і СУМ-у включив у себе не тільки українських інтелігентів, а набув широкого розмаху і включив у себе частину селян, про це, між іншим, свідчать селянські повстання на Україні, зв’язані з цим рухом. Таким, наприклад, було селянське повстання на Павлоградщині в 1930 р., в якому брало участь декілька тисяч селян.

Але серед українського народу знайшлись і “яничари”. Вони не тільки сприйняли без усякої критики більшовицькі погляди на наше минуле, а навіть допомогли більшовикам ще більше паплюжити його. Так, (…)Фітільов-Хвильовий дозволив собі назвати Шевченка “на диво некультурною людиною”, “іконописним дядьком”, що затримав розвиток української культури. (…) Це типова парамнезія, цебто перекручення минулого.

Ці явища хвороби національної пам’яті в формі амнезії і парамнезії занесені (…)і на еміграцію. Вже в 1945-46 рр. в українських газетах зарясніли на адресу нашого минулого лайливі назви “хуторянщина”, “шароварщина”, “просвітянщина”. (…) Особливо мене вразила доповідь одного порівняно молодого науковця, що на еміграції набув звання професора. Основна думка доповіді така, що до більшовицької революції Україна жила некультурним, примітивним життям, що на низькому рівні стояла і українська література. Зокрема, він з великою зневагою поставився до талановитого українського поета і великого патріота О.Олеся. Міцний культурний рух, як намагався довести доповідач, почався з жовтневою революцією. Більшовики нібито спричинилися до швидкого розвитку матеріяльної культури в Україні: вони започаткували і розвинули індустрію її. Так само з приходом більшовиків в Україну почався і могутній рух в галузі духової культури, зокрема в галузі літератури. Найбільшим виразником цього руху був Хвильовий, а свою синтезу цей рух знайшов у творах Аркадія Любченка. Не поскупився доповідач і на лайку на адресу нашого минулого. Від нього я почув всі ці знайомі мені ще за часів перебування під більшовиками лайки: “шароварщина”, “просвітянщина”, грінченківщина” і т. ін. Мало того, він навіть вигадав свій власний лайливий епітет, назвавши наше передреволюційне минуле “каганцівкою”, виявивши цим незнання українського побуту до більшовицької революції, бо на селах України тоді вже люди рідко вживали каганці.

Серед українських журналістів і навіть серед науковців є невеличка, але активна і спритна група людей, хворих на амнезію і парамнезію. Засвоївши від більшовиків погляд на наше минуле, як на період відсталості і примітивізму, вони цю “науку” понесли і на еміграцію. Дехто з українських журналістів доходить до того, що позитивну роль в розвитку української культури і українських визвольних змагань визнають не тільки за Хвильовим і Скрипником, а навіть за Ягодою і Берією. Будучи в більшості (…) малоосвіченими і некультурними людьми, вони називають всіх, хто з ними незгідний, “примітивами”, “вулицею”, “гогентотами”. Особливо пікантно звучить ця лайка в устах одного редактора, який вмістив у своїй газеті “Українські вісті” статтю під назвою “Розсадники неуцтва і примітивізму”. Основні думки статті такі: у філософії існують дві течії – наукова -матеріялістична і ненаукова - ідеалістична. Засновником наукової течії нібито був Аристотель (який, до речі, зовсім не був матеріялістом), а засновником ідеалістичної течії був нібито Платон (тим часом, як послідовними філософами-ідеалістами були елеати, що жили до Платона). За нових часів філософами-матеріялістами були Спіноза (який насправді був пантеїстом) і Ляйбніц (який насправді був одним із найвидатніших ідеалістів). Цей самий редактор-письменник у своєму романі зробив відкриття, нібито Джоконду намалював не Леонардо да Вінчі, а Рафаель.

На щастя, вплив цих людей на українську еміграцію, не зважаючи на їх спритність і наполегливість, помітно зменшується, особливо за останній час. Завдяки здоровій частині нашої інтелігенції минуле нашої Батьківщини очищується від більшовицьких перекручень.

А особливо відрадним є те, що з-під впливу тих, хто паплюжить або перекручує наше минуле, звільняється наше селянство на еміграції, яке завжди свято берегло наші традиції.
Висновки
З усього поданого вище ми хочемо зробити висновки щодо українського народу. З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності. А в цьому минулому перш за все було багато такого, що підносить нашу національну свідомість, чим ми можемо пишатись. Це героїчна боротьба нашого народу за свою державу, віру і культуру. Ця боротьба тяглась довго, і кінець-кінцем український народ був переможений, але чести своєї він не загубив. Захищаючи себе від диких кочовиків, він захищав й Европу з її християнською культурою. Це дає нам право на почесне місце серед народів Европи і на пошану від них. Крім того, український народ, будучи переможеним, не склав зброї, а продовжував і продовжує боротьбу. І знову ж таки він бореться фактично не тільки за себе, а і за інші народи, що перебувають у московській більшовицькій неволі. У цьому, між іншим, висока місія нашого народу і його високе покликання.

Наше минуле багате також на великі досягнення в галузі культури. Це насамперед культурні досягнення княжого періоду, про які ми мусимо знати і ніколи про них не забувати. Але значні досягнення в галузі культури - науки, літератури, музики, малювання, архітектури, драматичного мистецтва - мав наш народ і в часи національного поневолення. Про ці досягнення мусить також добре знати кожний українець і, шануючи видатних діячів нашого минулого, продовжувати розбудову власної національної культури.

Нарешті, ми маємо прекрасні народні традиції в галузі релігії, моралі, народних звичаїв, народного мистецтва, особливо народної пісні. Народні традиції були основою творчості кращих наших письменників. Це – невичерпні джерела національної творчості. Тому кожен українець мусить шанувати кращі традиції свого народу і на ґрунті їх рухати українську культуру вперед.

Але в минулому були в нас не тільки світлі , а й темні моменти. У нас були не тільки Володимир Мономах, Ігор Новгород-Сіверський, не тільки дружинники, що в боротьбі клали свою голову за Батьківщину, а були й “татарські люди”, що допомагали татарам нищити і поневолювати її. Були в нас лицарі запорозькі, що своєю мужністю прославились на цілу Европу, а були й яничари, вірні льокаї ворогів українського народу; був у нас Симон Петлюра, Коновалець, а були й скрипники, щорси, що за вказівками Москви поневолювали український народ.

Це теж мусить знати кожен українець, щоб не повторювати помилок минулого. Перекладаючи це на психологічну мову, це означало б, що український народ мусить плекати і розвивати свою здорову національну пам’ять, а разом з тим усіма силами боротися з явищами, що їх можна назвати національною амнезією і парамнезією.

Найбільше явище амнезії загрожує тим, що народилися на чужині або попали на чужину за молодих років. Вирісши в чужому оточенні, вони асимілюються з ним, засвоюють чужу мову, забуваючи свою рідну, чужі звичаї і фактично перестають бути українцями. Про цю небезпеку завжди мусять пам’ятати як окремі українці, так й українські організації і систематично боротися з денаціоналізацією української молоді на чужині. Найрадикальнішим засобом такої боротьби є організація українських шкіл. Коли умови життя складаються так, що закінчення чужинської школи є конечною потребою, тоді треба організовувати додаткові заняття українською мовою. На таких заняттях особливу увагу треба звернути на викладання української мови, літератури, географії і історії.

Перед педагогами, що працюють у таких школах, виникає питання: до якого періоду доводити викладання історії України? Серед науковців існує думка, що предметом історії не можуть бути події недавнього минулого, бо в освітленні їх можливий суб’єктивний підхід. Коли погодитися з цією думкою, то викладання історії України в школах треба доводити лише до більшовицької революції. Коли б українці мали свою незалежну державу, то, може, таке рішення і було б правильним. Але в умовах, в яких живе українська еміграція, таке викладання історії України було б занадто абстрактним, не зв’язаним з конкретними умовами життя української еміграції. Отже, слід викладання історії українського народу доводити до сучасного періоду її, зокрема слід ознайомлювати учнів з революцією 1917-1920 років, з українськими визвольними змаганнями, з більшовицькими злочинствами у відношенні до нашого народу, з боротьбою українців проти більшовиків і т. ін. Слід навіть до курсу історії України включити найважливіші факти з життя української еміграції. Такий курс, поданий у повному обсязі, забрав би дуже багато часу. Тому програма курсу української історії на еміграції мусить бути добре продумана з тим, щоб до неї були включені найважливіші і найхарактерніші моменти з минулого нашого народу.

Не меншу небезпеку, як забуття традицій свого народу, являє для українців перекручення минулого України, що відповідає парамнезії в галузі психології особистості. Воно спрямовує народ на хибні шляхи, що може привести його до повної катастрофи. Одним із таких надзвичайно шкідливих перекручень є концепція “ренесансу 20 ст.” За цією концепцією, Україна лише завдяки “жовтневій революції” вийшла зі стану повного примітивізму і стала на шлях швидкого розвитку всіх галузей культури й цивілізації. Прибічники цієї концепції під різними формами пропагують ідеї комунізму, орієнтацію на членів комуністичної партії і комсомолу, виключення із суспільства або навіть і ліквідацію тих, які заслані більшовикам в концентраційні табори і т. ін. Якою страшною небезпекою для України загрожує така національна парамнезія, це ясно для кожного українця, який чесно думає.

Тому обов’язок українських істориків і письменників – правдиво висвітлювати те, що діялося і діється під більшовиками. На щастя, ми маємо не тільки такі твори, як “Гетсиманський сад”, “Розгром”, “Огненне коло” І. Багряного, а й такі, як “Проклинаю” Шкварка, “Селянська санаторія”, “Миргородський ярмарок”, “Оглянувшись назад” Олени Звичайної, “Єжовщина” Ольги Мак, що правдиво висвітлюють жах більшовицької неволі в Україні.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка