В. О. Сухомлинського Формування інформаційної культури учнів загальноосвітніх навчальних закладів Науково-методичні рекомендації



Сторінка1/9
Дата конвертації18.12.2016
Розмір1.71 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Академія педагогічних наук України

Державна науково-педагогічна бібліотека України

імені В. О. Сухомлинського

Формування інформаційної культури учнів загальноосвітніх навчальних закладів

Науково-методичні рекомендації

Київ

2006


УДК 002 (083.132)

ББК 73я82

Ф 79
Рекомендовано до друку Радою при директорові Державної

науково-педагогічної бібліотеки України

імені В.О. Сухомлинського

28 грудня 2004 р. Протокол №9



Упорядник

Рубан А.І., наук. співробітник відділу наукового і прикладного бібліотекознавства ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського


Науковий консультант

Чепуренко Я.О., проф. каф. документальних документацій ДАКККіМ, канд. іст. наук


Наукові редактори

Рогова П.І., директор ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського, канд. іст. наук;

Лутовинова В.І., проф. ДАКККіМ, канд. іст. наук



Рецензент


Медведєва Є.А., доцент каф. бібліотекознавства та соціальних комунікацій ХДАК, канд. пед. наук


Літературний редактор

Стельмах Л.І.


Відповідальна за випуск

Хемчян І.І., зав. відділу наукового і прикладного бібліотекознавства ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського

Формування інформаційної культури учнів загальноосвітніх навчальних закладів: Наук.-метод. рек. / АПН України. ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського; Упоряд. А.І. Рубан; Наук. консультант Я.О. Чепуренко; Наук. ред.: П.І. Рогова, В.І. Лутовинова; Рецензент Є.А. Медведєва; Літ. ред. Л.І. Стельмах; Відп. за вип. І.І. Хемчян.– К., 2005. – 117 с.


Висвітлено теоретико-методичні основи формування інформаційної культури учнів, визначено роль та місце бібліотек загальноосвітніх навчальних закладів у цьому процесі, сформульовано основні, найважливіші принципи побудови програми занять курсу „Основи інформаційної культури” для учнів 1-11 (12) класів, запропоновано структуру і зміст курсу.

Науково-методичні рекомендації розраховані на бібліотекарів загальноосвітніх навчальних закладів, а також інших фахівців, які забезпечують інформаційну підготовку учнів.




Зміст


Передмова....................................................................................................................................

Частина 1. Науково-практичні підходи до проблем інформаційної культури ..............

1.1.Інформація як складова сучасного інформаційного суспільства...........................

1.2.Інформатизація освіти в контексті інформатизації суспільства............................

1.3. Формування інформаційної культури особистості: теоретичні

засади і практична реалізація.........................................................................................

Частина 2. Інформаційна культура в контексті нової парадигми освіти:

методика навчання і зміст курсу............................................................................................

2.1. Роль і місце шкільної бібліотеки у формуванні інформаційної

культури учнів різних вікових категорій........................................................................

2.2. Методика навчання основ інформаційної культури особистості в

бібліотеках загальноосвітніх навчальних закладів........................................................

2.2.1. Технологічні операції процесу підготовки і проведення

заняття з інформаційної культури..............................................................

2.3. Структура і зміст курсу „Основи інформаційної культури”..................................

2.3.1. Розділ 1. Інформаційні ресурси суспільства ...................................

Рекомендаційний бібліографічний список до розділу 1..................

2.3.2 Розділ 2. Інформаційний пошук .........................................................

Рекомендаційний бібліографічний список до розділу 2..................

2.3.3. Розділ 3. Аналітико-синтетичне опрацювання джерел

інформації .....................................................................................................

Рекомендаційний бібліографічний список до розділу 3..................

2.3.4. Розділ 4. Підготовка та оформлення результатів самостійної

роботи учнів під час навчальної і науково-пізнавальної діяльності.......

Рекомендаційний бібліографічний список до розділу 4..................

2.3.5. Розділ 5. Нові інформаційні технології в процесі

формування інформаційної культури..........................................................

Рекомендаційний бібліографічний список до розділу 5...................

Частина 3. Термінологічний словник до курсу „Основи інформаційної культури”.......

Список використаних джерел під час підготовки

термінологічного словника.........................................................................................................

Список використаної літератури без урахування джерел для

термінологічного словника.........................................................................................................

Передмова

Як зазначено в „Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа)”, освіта ХХІ ст. – це освіта для людини. Її стрижень – розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.

Усвідомлення на початку 70-х рр. ХХ ст. кризи освіти в цілому світі зумовило постановку питання про зміну її парадигми та моделі. Важливою складовою нової парадигми освіти є ідея неперервного навчання, що охоплює усі форми, типи та рівні навчальної діяльності.

Реалізація ідеї неперервного навчання спрямована на подолання головної суперечності сучасної системи освіти – суперечності між стрімкими темпами збільшення обсягів інформації у світі та обмеженими можливостями їх засвоєння людиною. Ця суперечність спонукає навчальні заклади, а водночас і бібліотеки, формувати в учнів та студентів уміння вчитися, знаходити інформацію, критично її оцінювати і творчо використовувати, тобто формувати в них інформаційну культуру.

Тривалий час у бібліотеках загальноосвітніх навчальних закладів проводили заняття з популяризації бібліотечно-бібліографічних знань за програмами, затвердженими Міністерством освіти УРСР (Міністерством народної освіти УРСР, Міністерством освіти України).

На сучасному етапі інтерес до бібліотечних занять дістав новий поштовх. Від бібліотек уже чекають, щоб вони навчали дітей інформаційної культури на нових принципах, сучасних методичних засадах.

Однією з умов організації інформаційної освіти є впровадження Міністерством освіти і науки України в навчальні плани освітніх закладів усіх типів обов’язкової спеціальної навчальної дисципліни „Основи інформаційної культури”, покликаної сформувати в учнів цілісну систему знань і вмінь для інформаційного самозабезпечення. Крім того, необхідно організувати професійну підготовку кадрів, як учителів, так і бібліотекарів, спроможних кваліфіковано проводити заняття з курсу „Основи інформаційної культури” з різними категоріями учнів і студентів. Тільки спеціальна підготовка, що передбачає професійну компетентність, знання особливостей вікової психології і методики викладання даного курсу, можуть дати позитивний результат при його впровадженні як в навчальні заклади, так і в бібліотеки. Перший крок на цьому шляху вже зроблено. У 2003 р. у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова з ініціативи директора ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського, канд. іст. наук П. І. Рогової та за підтримки ректора університету, академіка АПН України В. П. Андрущенка розпочато підготовку за спеціальністю „педагог-бібліотекар”, в Уманському ДПУ за аналогічною спеціальністю студенти навчаються вже п’ятий рік. Є надія, що цей досвід пошириться в інших вищих навчальних закладах України.

Нині ж значна кількість бібліотекарів шкіл, розуміючи важливість виховання особистості, спроможної успішно адаптуватися до умов неперервного оновлення знань, але маючи лише епізодичні публікації в спеціальній пресі і майже без методичного керівництва, намагається самостійно розробляти курси основ інформаційної культури.

ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського як галузевий науково-дослідний, науково-інформаційний, науково-методичний і координаційний центр мережі освітянських бібліотек України, втілюючи інноваційні підходи у розвиток інформаційної культури учнів, студентів, викладачів, з метою підвищення якості інформаційної підготовки учнів 1-11(12) кл. розробила науково-методичні рекомендації „Формування інформаційної культури учнів загальноосвітніх навчальних закладів”.

Мета даних науково-методичних рекомендацій – ознайомити бібліотекарів загальноосвітніх навчальних закладів з теоретичними основами формування інформаційної культури особистості, визначити найважливіші принципи, на яких повинна будуватися програма занять курсу „Основи інформаційної культури” з учнями 1-11(12) класів та допомогти бібліотекарям в опрацюванні тематики й організації навчального процесу.

Завданням посібника є:


  • розкриття проблем становлення й розвитку інформаційної культури в сучасному інформаційному суспільстві;

  • подання існуючої терміносистеми з інформаційної культури;

  • аналіз науково-практичних підходів до розв’язання проблем інформаційної підготовки дітей, підлітків, юнацтва;

  • визначення ролі та місця бібліотек загальноосвітніх навчальних закладів у формуванні інформаційної культури учнів;

  • формулювання головної мети та завдань курсу „Основи інформаційної культури”;

  • розроблення структури та змісту курсу „Основи інформаційної культури” для учнів 1-11(12) класів загальноосвітніх навчальних закладів;

  • характеристика головних технологічних операцій процесу підготовки і проведення заняття з основ інформаційної культури.

Науково-методичні рекомендації складаються з трьох частин.

У першій частині Науково-практичні підходи до проблем інформаційної культури розкриваються теоретичні основи формування інформаційної культури особистості. Матеріал, викладений у ній, крім того, що має суто пізнавальний характер, може бути використаний бібліотекарем під час підготовки до занять курсу „Основи інформаційної культури”.

У другій частині „Інформаційна культура в контексті нової парадигми освіти: методика навчання і зміст курсу” викладено програму діяльності з формування інформаційної культури особистості в бібліотеках загальноосвітніх навчальних закладів, подано теми п’яти основних розділів курсу „Основи інформаційної культури”, висвітлено зміст кожної теми, рекомендовано форми проведення занять, запропоновано рекомендаційні бібліографічні списки для проведення занять з інформаційної культури з різними віковими категоріями учнів.

У третій частині подано термінологічний словник до курсу „Основи інформаційної культури”, який містить дефініції з бібліотечної справи, інформаційної діяльності та освіти, що є в тексті науково-методичних рекомендацій.

Науково-методичні рекомендації розраховані на бібліотекарів загальноосвітніх навчальних закладів, а також інших фахівців, які забезпечують інформаційну підготовку учнів.

Частина 1

Науково-практичні підходи до проблем інформаційної культури

1.1 Інформація як складова сучасного інформаційного суспільства

Інформацію завжди вважали важливою, невід’ємною складовою життя людини. Проте до середини ХХ ст. ця категорія не була об’єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. З того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства і держави.

Первісне тлумачення поняття „інформація”, що зберігає своє значення понад два тисячоліття, коли інформацію розуміли як роз’яснення, виклад, усвідомлення, повідомлення про якусь подію, діяльність, відомості, що їх одна людина передавала іншій усним, письмовим або будь-яким іншим способом, а також сам процес передачі чи одержання цих даних і сьогодні не втратив свого загальновживаного значення. Але сфера наукового пізнання потребує глибшого вивчення цього поняття. Через те представники різних наук – бібліографознавства, книгознавства, журналістики, математики, фізики, хімії, біології, психології, кібернетики, соціології, інформатики, культурології, філософії – почали вивчати цей непростий феномен. Як результат, з’явилося багато праць вітчизняних і закордонних авторів, присвячених проблемам інформації та її природи, де інформацію розглядали з позицій окремих наук, міждисциплінарних і загальнонаукових досліджень, філософських категорій і глобальних проблем сучасності [92].

Один із авторів загальної моделі інформації М. Бургін зазначає: „Це поняття до останнього часу не має задовільного визначення. Визначення, що існували, були або занадто спеціальними, або занадто конкретними для такої важливої і поширеної сутності як інформація”[35]. За свідченням інших дослідників, така ситуація зберігається й дотепер. А. В. Нестеров пише: „Є багато публікацій, що суперечать одна одній, про сутність інформації, проте проблема інформації й дотепер не розв’язана” [98].

Талановитий популяризатор наукової інформатики, її теоретичних і практичних досягнень професор Санкт-Петербурзького державного університету культури і мистецтв Д. Й. Блюменау пропонує таке визначення інформації: „Інформація – актуалізована фаза функціонування індивідуальної свідомості особі, що виникає внаслідок декодування вхідного сигналу, дає змогу усвідомити себе як суб’єкта і забезпечує життєдіяльність усіх систем особі та орієнтацію її в соціальному середовищі” [34].

Отже, інформацію слід розглядати як феномен загальний і універсальний, що охоплює усі грані та рівні реальності.

Пріоритет інформації порівняно з іншими цінностями, набуття інформаційними ресурсами статусу стратегічних визначаються також тим, що в будь-якій сфері діяльності, зокрема економічній, політичній, соціальній, перевагу мають ті, хто володіє можливістю повного доступу до інформації та відповідними засобами її отримання, опрацювання, поширення і зберігання.

Американський вчений А. Тоффлер виділив три головні типи цивілізації, що виникли під час глобальних соціотехнологічних революцій: аграрно-ремісничий, індустріальний та інформаційно-комп’ютерний. Основою кожної з трьох цивілізацій є власна особлива технологічна система, пов’язана, відповідно, з матерією, енергією та інформацією [120, с. 8].

Усе це зумовлює потребу ставитися до інформації як до важливого чинника, що визначає багато напрямів розвитку суспільства. Дія цього чинника посилюється завдяки зростанню кількісних показників інформаційних потоків у сучасному суспільстві.

За твердженням фахівців, людство сьогодні досягло такого рівня пізнання, коли кількість інформації, що надходить до промисловості, управління та наукового світу, досягає тривожних пропорцій. Загальна сума людських знань до 1800 р. подвоювалася кожні 50 років, до 1950р. – кожні 10 років, а до 1970 р. – кожні п’ять років. Особливо динамічно збільшується обсяг наукових знань, подвоюючись кожні два-три роки. За даними ЮНЕСКО, на початку ХІХ ст. в усьому світі видавали бблизько 100 наукових журналів, у 1850 р. – 1000, у 1900-му – понад 10000, нині – більше 100 тисяч. Книжок за останні 25 років видано стільки, скільки за попередні 500 років [120, с.9].

Лавиноподібне зростання обсягів інформації у другій половині ХХ ст. спричинило так званий інформаційний вибух, наслідком якого є інформаційна криза – суперечність між швидко зростаючими обсягами потоків інформації та обмеженими можливостями людини. Так, наприклад, вчені, витрачаючи на інформаційну діяльність близько 50% свого робочого часу, спроможні ознайомитися не більше ніж з 10 - 12 % публікацій, що вийшли за рік навіть з найвужчої спеціальності. Внаслідок цього суттєво знижується ефективність використання інформації як важливого ресурсу.

Процес постійного збільшення обсягів інформації та зростання її ролі в забезпеченні життєдіяльності суспільства упродовж усієї історії людства незмінно супроводжувався розвитком і вдосконаленням інформаційної техніки й технології. В історії цивілізації відбулося кілька кардинальних перетворень у сфері опрацювання інформації, що дістали назву інформаційних революцій.

_______________________

Інформаційні ресурси – це продукт інтелектуальної діяльності суспільства; наявні запаси інформації, зафіксованої на будь-якому носієві і придатної для збереження та використання [120, с.8].


Перша інформаційна революція – винахід писемності – відкрила новий спосіб фіксування і передавання знань від покоління до покоління, що радикально змінив суспільство, культуру та організацію діяльності людей.

Друга інформаційна революція – винахід книгодрукування (середина XV ст.) – сприяла суттєвому якісному та кількісному збільшенню джерел інформації, забезпечила формування „пам’яті людства”.

Третя інформаційна революція – винахід електрики, завдяки якій з’явилися телеграф, телефон, радіо (кінець ХІХ ст.) – дала змогу накопичувати й оперативно передавати інформацію на відстані.

Остання, четверта, інформаційна революція – винайдення мікропроцесорної техніки та поява персонального комп’ютера ( 70-ті роки ХХ ст. ) – відкрила нову еру в розвитку суспільства, реалізувавши принцип "інформація тут і зараз", посиливши інтелектуальні можливості людини і суспільства в цілому [120, с. 9-10].



1.2. Інформатизація освіти в контексті інформатизації суспільства
Впровадження нових інформаційних технологій є виявом і одночасно основою складного соціально-економічного і науково-технічного процесу – інформатизації суспільства.

Як показує досвід розвинених країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукомістких виробництв і високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства.



Інформатизація сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [12].

Останніми роками дедалі частіше пишуть у наукових і суспільно-політичних працях та говорять на конференціях філософи, соціологи і фахівці в галузі інженерних знань про те, що на нашій планеті вже в першій половині ХХІ ст. сформується глобальне інформаційне суспільство. Як аргументи наводять дані про зростаючі масштаби розвитку процесів інформатизації, про підвищення ролі інформаційного сектора економіки, про стрімке удосконалення мереж і засобів інформаційних комунікацій, а також про вплив цих процесів на життя людей у новому інформаційному середовищі.

Термін „інформаційне суспільство” і глобальні, масштабні проекти, спрямовані на створення такого суспільства, уперше з’явилися в США (поч.1990-х рр.), а трохи згодом у Західній Європі. У 1993 р. Комісія Європейського Союзу офіційно проголосила поступ Європи до інформаційного суспільства – суспільства, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій і технологій зв’язку [58]. А керівник експертної групи Європейської Комісії з програм інформаційного суспільства Мартин Бангеманн проголосив: „Ті країни, які першими увійдуть до інформаційного суспільства, набудуть великих переваг: вони визначатимуть умови для тих, хто йтиме за ними”[125].

Інформаційне суспільство – це також суспільство, в якому більшість працівників займаються створенням, збиранням, відображенням, реєстрацією, накопиченням, збереженням і поширенням інформації, особливо її вищої форми – знань [69, с. 86].

Уже сьогодні можна виділити нові тенденції, що, найімовірніше, значною мірою визначатимуть особливості соціально-економічної структури інформаційного суспільства: формування нової структури зайнятості населення, насамперед, в інформаційній сфері; поява нових професій інформаційного профілю і орієнтації; розшарування суспільства за рівнями використання інформаційних ресурсів і послуг.

За результатами нещодавно опублікованих прогнозів американських учених-футурологів, у 30-х роках нинішнього століття у сфері інформатики та обслуговування працюватиме 60% робочої сили, у промисловості і в сільському господарстві – тільки 10%, 10% залишаться безробітними.

Об’єктивними причинами реструктуризації зайнятості населення є швидке зростання ролі інформаційних ресурсів у житті суспільства, розвиток систем зв’язку і телекомунікацій, що забезпечують інтенсивний обмін відомостями між людьми та можливість доступу дедалі ширших соціальних верств до інформаційних ресурсів найрізноманітнішого призначення [72].

Концепція інформаційного суспільства в багатьох високорозвинених країнах світу має статус державної політики. Як показує досвід цих країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукомістких виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя і подальшій демократизації суспільства [102, с. 19].

В сучасній Україні державна політика інформатизації формується як складова соціально-економічної політики держави в цілому. Головні тенденції інформатизації країни визначаються низкою основних документів. Насамперед – це Конституція України (основа), Концепція національної інформаційної політики [1], закони України „Про інформацію”[9], „Про науково-технічну інформацію”[10], „Про Національну програму інформатизації”[12], „Про Концепцію Національної програми інформатизації”[2], „Про телебачення і радіомовлення”[14], „Про авторське право і суміжні права”[3 ], „Про захист інформації в автоматизованих системах”[8], „Про бібліотеки і бібліотечну справу”[5], „Про Національний архівний фонд і архівні установи”[11], „Про зв’язок”, „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”[7], „Про видавничу справу”[4] та інші законодавчі акти щодо окремих галузей, суспільних відносин; міжнародні договори, ратифіковані Україною. Окремі положення правового регулювання суспільних інформаційних відносин відображено (у дужках показано кількість нормативно-правових актів станом на 2004р): в Указах (370) та розпорядженнях (87) Президента України; постановах (1160) і розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нормативних актах міністерств і відомств (близько 1095) [102, с. 33].

У квітні 2003 р. Постановою Верховної Ради України було прийнято за основу Концепцію національної інформаційної політики, головними напрямами якої визначено:

створення умов для формування в державі розвиненого інформаційного суспільства;

сприяння розвитку національних інформаційних інтересів;

сприяння розробленню і впровадженню новітніх інформаційних технологій;

інтеграція України в міжнародний інформаційний простір;

послідовне здійснення заходів, спрямованих на підготовку кадрів в інформаційній сфері [1].

Отже, в Україні створено достатню законодавчу базу для здійснення державної інформаційної політики. Але проблема полягає в неадаптованості законодавства України в інформаційній сфері до нових умов суспільного розвитку, передусім пов’язаних з побудовою інформаційного суспільства, у недостатньо ефективних механізмах запровадження і реалізації цих законів [123, с.29].

Україна має свої особливості входження в інформаційне суспільство. На відміну від країн з розвиненою інформаційною інфраструктурою, де вже давно одним із напрямів державної політики є інвестування та підтримка інформаційних інновацій, комп’ютерних мереж і телекомунікацій, процес інформатизації суспільства в нашій державі із специфічними соціально-економічними умовами стримується недоліками матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Наприкінці 2001 р. на державному рівні було визнано, що внаслідок суб’єктивних та об’єктивних причин в Україні спостерігається значне відставання в розвитку інформаційного суспільства від темпів поступу глобальної кіберцивілізації [102, с. 142]. Головними проблемами є відставання у розвитку інфраструктури країни, насамперед засобів обчислювальної техніки, зв’язку і телекомунікацій, недостатня щільність телефонізації та комп’ютеризації країни.

Крім цього, розвиток інфраструктури країни неможливий без підвищення якості людського потенціалу. Навіть, якщо буде повністю реалізовано потребу установ та організацій у комп’ютерній техніці, забезпечено безперебійну роботу електронних комунікацій, прийнято найдосконаліші закони з інформації та інформатизації, але при цьому до життя в інформаційному суспільстві не буде підготовлена людина, усі прийняті державні програми інформатизації залишаться лише добрими намірами.

Таким чином, першочерговим для українського суспільства має бути розвиток людського потенціалу і, передусім, підвищення його якості, найважливішими при цьому є високий рівень освіти, професійна компетенція, спроможність до творчих рішень у нестандартних ситуаціях.

Для досягнення цього потрібні принципово нові підходи до змісту і структури системи освіти.

Отже, складовою частиною і найпершою умовою інформатизації суспільства є інформатизація освіти – процес підготовки людини до повноцінного життя в умовах сучасного інформаційного світового співтовариства, до продуктивного використання інформації та знань на основі широкого використання обчислювальної техніки й засобів телекомунікації [ 120, с. 11 ].

Як зазначено в „Концепції Національної програми інформатизації”, інформатизація освіти спрямовуватиметься на формування і розвиток інтелектуального потенціалу нації, удосконалення форм і змісту навчального процесу, впровадження комп’ютерних методів навчання і тестування, що дасть можливість розв’язувати проблеми освіти на вищому рівні з урахуванням світових вимог. Результатами інформатизації освіти мають бути:

розвиток інформаційної культури людини (комп’ютерної освіченості); розвиток змісту, методів і засобів навчання до рівня світових стандартів;

скорочення терміну та підвищення якості навчання і тренування на всіх рівнях підготовки кадрів;

інтеграція навчальної, дослідницької та виробничої діяльності;

удосконалення управління освітою;

кадрове забезпечення усіх напрямів інформатизації України шляхом спеціалізації та інтенсифікації підготовки відповідних фахівців.

Першочерговим завданням є створення глобальної комп’ютерної мережі освіти та науки [2].

Входження людства в епоху інформаційного суспільства зумовило зміну моделі „освіта на все життя” новим підходом – „освіта упродовж усього життя”. Неперервна освіта охоплює всі форми, типи та рівні освіти, що виходить далеко за межі так званої формальної освіти.

Реалізація ідеї неперервної освіти має сприяти подоланню основної суперечності сучасної системи освіти – між стрімкими темпами збільшення знань у сучасному світі і обмеженими можливостями їх засвоєння людиною в період навчання. Ця суперечність спонукає освітні заклади насамперед формувати навички вчитися, уміння знаходити інформацію, вибирати з неї потрібні знання. Однак для цього педагог має не тільки сам володіти спеціальними інформаційними знаннями й уміннями, а й бути професійно готовим транслювати їх, формуючи особливий тип культури – інформаційну культуру особистості.

Зміна парадигми освіти спричиняє суттєві наслідки не тільки для навчальних закладів, а й для бібліотек, оскільки значно впливає на реалізацію їхньої освітньої функції. Значне збільшення частки самостійної роботи з джерелами інформації в структурі майже всіх видів діяльності людини, яка живе в інформаційному суспільстві, широке впровадження нових інформаційних технологій, що значно збагатили номенклатуру інформаційних продуктів і послуг, котрі надаються споживачам інформації, – усе це ставить перед бібліотекарем завдання не тільки оволодіти професійними знаннями і вміннями, а й є опановувати методи навчання користувачів навичок роботи з інформацією.

Таким чином, і для освітніх закладів, і для бібліотек організація інформаційної освіти та підвищення інформаційної культури особистості є проблемою першорядної важливості, а самі вчителі, викладачі та бібліотекарі стають ключовими постатями, від яких у першу чергу залежить справа реального підвищення рівня інформаційної культури молоді, котра навчається.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка