Усне мовлення



Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2017
Розмір0.93 Mb.
  1   2   3
ОЛЬГА ШЕВЧУК-КЛЮЖЕВА

УКРАЇНСЬКЕ

УСНЕ МОВЛЕННЯ

ДОНЕЧЧИНИ

м. Вінниця

Видавництво “Твори”

УДК


ББК

Рекомендовано до друку Вченою радою
Донецького національного університету
(протокол №6 від 26.06.2015 р.)

Рецензенти:

Л.Т. Масенко – доктор філологічних наук,
професор кафедри української мови
Національного університету “Києво-Могилянська академія”;
М.О. Вінтонів – доктор філологічних наук,
професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики
Донецького національного університету.


Ольга Шевчук-Клюжева

Українське усне мовлення Донеччини [монографія] / Ольга Шевчук-Клюжева. – Вінниця: Видавництво “Твори”, 2015. – 162.

ISBN
Робота присвячена дослідженню регіональних особливостей побутування державної мови в ситуації контактного білінгвізму; містить як теоретичну, так і практичну складову проблеми мовного контактування між спорідненими мовами. У книжці подається аналіз специфічної мовної ситуації Донеччини разом із докладною характеристикою різновидів українського усного мовлення,
що функціонують на території Донеччини – нормативного, інтерферованого, мішаного.

Книжка призначена для студентів-філологів, вчителів української мови та викладачів вищої школи, але вона може зацікавити й ширшу аудиторію.



ББК

ISBN © Ольга Шевчук-Клюжева, 2015

© Видавництво “Твори”, 2015




ЗМІСТ

Передмова 4



Українсько-російський мовний контакт: теоретичні складові проблеми 7

Поняття “мовна ситуація” та чинники її утворення 7

Типи українсько-російської двомовності 11

Компетенція мовна, комунікативна, соціолінгвістична 17

Особливості терміновживання поняття “рідна мова” 23

Літературна й розмовна мова: точки перетину 28

Жаргонно-сленгові страти як компоненти усного мовлення 36

Інтерференція як тип мовної взаємодії 40

Українське просторіччя чи суржик? 47

Суржик: історія виникнення, утвердження та особливості дефінування 52

Класифікація суржику 61

Білінгвізм Донеччини: умови постання, сьогочасні реалії, подальші перспективи 66

Етнічна структура регіону 66

Історія формування мовного середовища Донеччини 70

Сучасна мовна ситуація Донеччини 74



Форми побутування української мови на Донеччині 77

Стандартизоване українське мовлення Донеччини: люди й телебачення 77

Мовлення донецької молоді з елементами соціолектів 85

Різнорівнева інтерференція в усному мовленні мешканців

Донеччини 91

Мотиви постання мішаної форми двомовності серед донеччан 106

Місцева специфіка суржикового мовлення 111

Післямова 144

Література 147

ПЕРЕДМОВА
Сьогодні Донеччина як невід’ємна частина України переживає трагедію – зовнішня агресія Росії спричинила ситуацію, коли заручниками стали мільйони українців. Ці люди є українцями не лише за паспортом, а й за культурою та національною приналежністю. Усі ми розуміємо, що життя в окупації, хоч і тимчасовій, нелегке: зухвала пропаганда призвела до того, що досить часто самі ж українці стають інструментом антиукраїнських настроїв і дій.

Рано чи пізно, але перед Україною постане завдання знайти шляхи повернення українців, які перебували й перебувають під окупацією, до єдиного українського простору. Варто бути свідомими того, що без аналізу попереднього періоду – доокупаційного – повернути цих людей буде вкрай важко.

Говорячи про побутування української мови в Донецькій області, мусимо визнати, що жодного року в регіональній політицій українська мова не була інтегруючим фактором. Усі роки незалежності – за будь-яких президентів, будь-яких урядів, керівників Донецької обласної державної адміністрації (хоча останніх було не так уже й багато, враховуючи вплив домінуючої партії) – українська мова використовувалася для посилення контролю над областю. Тому й було це штучно змодельоване протистояння української мови з російською, посилене й загострене місцевою так званою елітою. І навіть, якщо ми згадаємо ті поступи, які відбулися щодо української мови після 2004 року – коли прийшла команди В. Ющенка, зокрема міністр освіти і науки України І. Вакарчук – то, по суті, ці позитивні практики (збільшення кількості годин викладання української мови, українськомовний документообіг у закладах освіти тощо) центральної влади місцева використовувала на свою користь, спекулюючи на мовному питанні під час виборчих кампаній. Відповідно, цей шлях має бути проаналізований: ми відверто мусимо сказати, де була помилка держави (центральної влади), чому і на якому саме етапі впровадження державної мовної політики в Донецькій області не відбулося. Це конче необхідно, аби зараз зважити на всі ті прорахунки для вироблення нової адекватної часові й обставинам концепції мовної політики в Україні з реальними та дієвими механізмами впливу на мовну ситуацію.

Говорячи про ймовірну ревізію механізмів загальнонаціональної мовної політики України, на нашу думку, варто врахувати, насамперед, гіркий досвід Донеччини, де українська мова побутувала (а таки дійсно побутувала) у дуже несприятливих умовах, і яким саме був стан її побутування (чи правильніше животіння) в останні роки перед масштабною російською агресією та окупацією частини території Донбасу. І цей текст, що пропонується Вашій увазі, є, по-перше, свідченням факту наявності української мови на Донеччині, а, по-друге, цю роботу варто сприймати як спробу продемонструвати об’єктивну картину мовно-комунікативного обличчя Донеччини до моменту агресії. Адже російська пропаганда зараз створює величезну шкоду не лише окупованим територіям, але й вільним – сьогодні Україна бачить Донбас виключно за тією телекартинкою, що подається від Російської Федерації: унеможливлення доступу українських журналістів розв’язало руки загарбникам і вони можуть показувати, що завгодно, демонізувати в очах співвітчизників населення Донеччини як унікальний осередок якоїсь біди для всієї території нашої держави – без мови, без віри і таке інше. Насправді ж, донеччани у переважній своїй більшості є українсько-російськими двомовцями, як і мешканці інших областей України, достатньо великої кількості областей. Залежно від обставин постання комунікативних актів, особистісного рівня мовної компетенції, зміни мовної ситуації шляхом переміщення зі звичних мовних колективів ця двомовність набувала різних форм – активної чи пасивної. Тож ця книга, а точніше фактивний матеріал та висновки дослідження, які вона репрезентує, має показати, що на Донеччині значна частина населення різних вікових груп, різного рівня освіти й сфери діяльності використовувала українську мову, так само активно, як і російську, що, в свою чергу, призвело до концентрації величезної кількості мовно-культурних та соціально-політичних проблем через таку активність використання двох генетично близьких мов у одному комунікативному просторі: постійне перемикання мовних кодів, диглосні вияви двомовності, відсутність індивідуальної мовної стійкості, що унеможливило витворення мовної стабільності. Звичайно, всі ці мовно-політичні проблеми саме на Донеччині набули гіперболізованої форми, враховуючи історичні особливості заселення краю та шляхи його розвитку, і стали викликом, перевіркою на міцність нашої держави, і тому подолання цих викликів є актуальними для всієї країни, де масовий білінгвізм споріднених мов характеризує нашу дійсність на більшості території.

Наша держава зараз лише починає вибудовувати свою гуманітарну політику – через кров, через певну втрату контролю над усією країною – ми, нарешті, підійшли до того, що гуманітарна політика має бути і вона має бути власне-українською, вона має бути реальною, системною та дієвою, а не обмежуватися лише декларативними заявами. Нам треба відмовлятися від упереджень, стереотипів і міфів, що лише виправдовують бездіяльність.
2015 р.
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ МОВНИЙ КОНТАКТ:

теоретичні складові проблеми
Поняття “мовна ситуація” й чинники її утворення

Одним із найголовніших понять, через яке визначаються особливості мовної політики певної країни, є мовна ситуація. Загальне уявлення про термін мовної ситуації можна сформувати з хрестоматійних соціолінгвістичних робіт У. Вайнрайха, Дж. Фішмана, Ю. Шевельова тощо. Попри активність використання в гуманітарному дискурсі поняття мовна ситуація та визначення його як одного з головних об’єктів соціолінгвістичних досліджень ще досі немає однозначного трактування.

Американська соціолінгвістична школа термін мовна ситуація визначає як сукупність даних про кількість мов, якими користуються в певній країні чи географічному ареалі, про стан і характер діалектів, про кількість носіїв певної формації та вартісне орієнтування носіїв щодо функціонування формацій у різних мовних суспільствах. Між мовними формаціями конкретного мовного суспільства зажди наростає напруження, зумовлене багатьма чинниками, а саме – різний соціальний статус носіїв мовних кодів. Усе це й охоплює поняття мовної ситуації [Виденов 2000: 195-196]. Російський мовознавець В. Виноградов свого часу розглядав мовну ситуацію як сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні й функціональному взаємовпливі у межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень. Соціолінгвісти В. Бєліков та Л. Крисін визначають мовну ситуацію як “компоненти соціально-комунікативної системи, яка обслуговує ту, або ту мовну спільність, знаходяться один із одним у певних відношеннях” [Беликов, Крысин 2001]. Дослідник Л. Нікольський визначив мовну ситуацію як сукупність підсистем конкретної мови і / або підсистем двох або більше мов, які обслуговують суспільство у той чи інший період його розвитку і які пов’язані функціонально [Никольский 1976: 58]. Для розуміння, варто зазначити, що мовна ситуація в одномовному суспільстві – сукупність підсистем його мови (територіальні та соціальні діалекти, функціональні стилі стандартизованих форм мовлення), у двомовних чи-то багатомовних суспільствах мовна ситуація визначається сукупністю систем двох або більше мов, які використовуються в державі і які до того ж можуть мати різні функціональні ранги. Окрім загального опису поняття мовної ситуації, учений пропонує також певну типологію мовних ситуацій, що базується
на двох основних положеннях: 1) функціональна завантаженість; 2) соціальний статус комунікантів. Мовні ситуації можуть поділятися на: екзоглосні (сукупність формацій більш ніж з однією мовою); ендоглосні (сукупність формацій однієї мови) (див. за [Виденов 2000, 199–203]). Розглядаючи зміст поняття мовна ситуація у різних соціолінгвістичних школах, доречно також зазначити думку болгарського дослідника М. Віденова, який наголошує на тому, що мовна ситуація не є статичним явищем, і її динаміка, як і у самих формаціях, так і між ними, зумовлюється відміністю та їхньою боротьбою за позиції в суспільстві.

Щодо української соціолінгвістики, то тут варто відзначити, що дослідженню й опису мовної ситуації дослідники приділяли багато уваги та намагалися запропонувати прийнятне для вітчизняної терміносистеми визначення. Так, свого часу Ю. Шевельов у роботі “Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус” здійснив, напевно, найґрунтовнійший аналіз і опис мовної ситуації в українському мовознавстві, наголошуючи при цьому на особливій значушості цього поняття для неодномовних країн, як-от у нашому випадку. Оскільки у дво- чи багатомовних суспільствах мовець мусить вибирати, котрій з мов віддавати первагу у тій чи іншій ситуації, а також зважати на юридичні, політичні, історичні, етнічні та інші чинники: “мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також і то часто насамперед питанням політичним, соціяльним і культурним” [Шевельов 1998: 71]. Таким чином, ми бачимо, що не даючи, на жаль, конкретного визначення поняття мовної ситуації, лінгвіст Ю. Шевельов звернув увагу й докладно описав саме чинники її утворення.

Сьогодні “Українська мова. Енциклопедія” тлумачить мовну ситуацію як спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї або кількох мов, що притаманний певному суспільству [Українська мова. Енциклопедія 2004: 332]. Для дослідниці С. Єрмоленко мовна ситуація – це сукупність умов, що характеризують визначені законом і насправді реалізовані правила мовної поведінки громадян [Єрмоленко 2007]. Професор Л. Масенко в посібнику з соціолінгвістики “Нариси з соціолінгвістики” вживає термін мовна ситуація як сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов, які використовуються в межах певних географічних чи адміністративно-політичних утворень для забезпечення комунікативних потреб [Масенко 2010: 106].

Отже, не відкидаючи всі наявні напрацювання, резюмуючи й конкретизуючи, пропонуємо найбільш прийнятне саме для нашої роботи дефінування терміна мовна ситуація як характеристика особливостей конкретної території щодо побутування усіх можливих форм одного чи декількох мовних кодів у межах певного колективу.



Ми вже наголошували на змінності поняття мовна ситуація, тож тепер доречно розглянути й чинники її формування. Докладну характеристику об’єктивних і суб’єктивних чинників, від яких залежить мовна ситуація на певній території, запропонував В. Чернишов. На його думку, до об’єктивних чинників належать: лінгвістичні (лінгвістичний склад населення; кількість мов, які є засобами комунікації; різниця між мовами та між мовами й діалектами, що забезпечують взаєморозуміння), культурно-історичні (єдність або відмінність матеріальної та духовної культури; наявність або відсутність літературної традиції), демографічні (кількість носіїв мови або діалекту; компактність їхнього проживання; рух населення), географічні (фізико-географічний ландшафт; наявність або відсутність перешкод, які заважають контактам), економічні (товарно-грошові стосунки; розвиток місцевих ринків і наявність загальнонаціонального), соціально-історичні (розшарування суспільства; характер суспільно-економічної формації; масові міграції; історичні зміни) До суб’єктивних чинників, на думку В. Чернишова, належать: соціологічний (усвідомлення певним етносом відмежованості своєї мови) і політичний (мовна політика) (див.за: [Кондрашкина 1986: 1617]).

Мовознавець О. Тараненко вважає, що одним із головних саме для нашого мовного суспільства чинників формування мовної ситуації є співіснування й жорстка конкуренцію української мови з російською.

Говорячи про чинники, що формують мовну ситуацію як конкретної місцевості, так і держави в цілому, ми, слідом за лінгвістом Ю. Шевельовим, переконані, що необхідно враховувати, насамперед, кількість мов, які вживає певний колектив. У одномовних країнах, описуючи мовну ситуацію, враховують переважно особливості співвідношення територіальних та соціальних діалектів, іхню кількісну репрезентативність, аналізують проблему вживання мови як засобу усного та писемного спілкування (лінгвістичний чинник). Натомість у неодномовних країнах, окрім перерахованих вище, докладного вивчення потребують ще й інші чинники. На початку цього розділу, ми звертали увагу на той факт, що мовна ситуація визначає мовну політику, так-от тут варто зазначити, що ці два поняття є взаємозалежними: адекватна обставинам мовна політика (або її відсутність) також має безпосередньо впливати на мовну ситуацію. Конкретні механізми мають щонайменше регулювати та розмежовувати сфери використання контактних мов у певному просторі, визначаючи тим самим державні пріоритети. Практичні дії як засоби мовної політики повинні враховувати етнічну структуру суспільства, компактність проживання етнічних меншин, сучасні політичні реалії. Також при описі чинників впливу на мовну ситуацію у неодномовному суспільстві варто звертати особливу увагу й на суто лінгвістичні чинники, такі як генетична близькість контактних мов, диглосні особливості мововвживання.

Отже, узагальнено можна сказати, що мовну ситуацію формують суспільно-політичні та лінгвістичні чинники, дослідження яких має давати повне уявлення про мовно-комунікативний простір певної території.


Типи українсько-російської двомовності

Мовна ситуація Донеччини характеризується побутуванням великої кількості різноманітних типів українсько-російської двомовності або білінгвізму. Як відомо, мовна ситуація має важливе значення для формування мовної компетенції білінгвів, адже вона впливає на реалізацію мовцем комунікативних умінь і навичок, що були засвоєні в родині.

Щодо терміна білігвізм, або його абсолютного синоніма – двомовність, то вперше надав йому визначення У. Вайнрайх, який розглядав білінгвізм як явище суто індивідуальне й визначав його як “практику поперемінного користування мов” [Новое в лингвистике 1972: 28]. Соціальний аспект білінгвізму підкреслював Ч. Фергюсон, запровадивши в лінгвістиці поняття диглосії, говорячи про співіснування в одному лінгвосоціумі двох мовних форм, що мають певні розходження на системному рівні (граматичному, лексичному, фонетичному) і є варіантами однієї мови. На нашу думку, терміни білінгвізм і диглосія не мають протиставлятися, логічніше розглядати диглосію як специфічний прояв білінгвізму. Дослідниця О. Ахманова визначає білінгвізм як однаково вільне користування двома різними мовами. Під білінгвізмом, за Є. Верещагіним, варто розуміти мовленнєві механізми, які дозволяють людині використовувати для спілкування дві мовні системи. В. Русанівський білінгвізмом називає добре володіння як національною мовою, так і мовою міжнаціонального спілкування. Отже, говорячи про білінгвізм, у лінгвістиці можна знайти різні підходи до розуміння його сутності від “активного вільного володіння індивідами двома мовами” [Аврорин 1975: 12] до “здатності певного народу домагатися розуміння й спілкування двома мовами” [Михайлов 1984: 11].

Загальноприйнято вважати, що масовий білінгвізм складається з найрізноманітніших проявів індивідуальної двомовності, узагальнюючи які дослідники говорять про 3 типові: субординативна, координативна та змішана [Беликов, Крысин 2001]. При субординативному білінгвізмі мовець сприймає другу мову крізь призму рідної. Координативний білінгвізм, який ще часто називають “чистим”, оскільки за такої форми двомовності мовні системи співіснують автономно, розглядають на противагу до змішаної форми двомовності, де мови різняться лише на рівні поверхневих структур – єдиний механізм аналізу й синтезу мовлення. Звичайно, варто пам’ятати, що такий відносно чіткий поділ різних форм побутування білінгвізму є умовним. Спираючись на здійснене нами дослідження, можна висловити таку думку, що для визначення форми білінгвізму в індивідів необхідно брати до уваги категорію контрольованості / неконтрольованості мовлення, тобто наскільки жорсткими є умови дотримання певного мовного коду. Коли мовець контролює своє мовлення, докладаючи певних інтелектуально-психічних зусиль, цілеспрямовано відмежовуючи норми однієї мови від іншої, – свідомість програмує не лише зміст повідомлення, але й певну мовну модель – у цьому разі ми можемо говорити про координативний білінгвізм, оскільки чітко диференціюються мовні коди. Хоча навіть у такій ситуації змушені констатувати неодноразово доведений факт, з яким погоджуються практично усі соціолінгвісти, що координативний, або збалансований, білінгвізм споріднених мов практично завжди супроводжується інтерференцією різних мовних рівнів, тобто мовними помилками, інтенсивність яких залежить від індивідуальних особливостей мовців, бо повне й автономне (без змішування елементів контактних мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості пересічної людини. Тут варто зазначити й те, що досить частою в умовах перманентного мовного контакту споріднених мов є ситуація, коли мовець не може відмежовувати український мовний код від російського, бо сприймає їх як одне джерело мовних засобів – таке мовлення потрібно кваліфікувати винятково як мішану форму білінгвізму.

Визначаючи білінгвальні типи мовлення, доречно також звернути увагу на ще один своєрідний прояв “двобічного” білінгвізму споріднених мов, при якому кожний з учасників комунікативного акту користується своєю мовою, але розуміє мову співрозмовника – дуалінгвізм (англ. dual-lingualism) [Lincoln 1979: 22]. Такий тип білінгвізму побутує найчастіше на пограниччі поширення споріднених мов, що якраз відповідає мовній ситуації Донеччини [Беликов, Крысин 2001: 273]. Варто також зазначити, що стан дуалінгвізму є досить поширеним на всій території нашої країни, а не лише в її прикордонних зонах через те, що фактично всі українці під впливом історико-культурних обставин є білінгвами, адже пасивно володіють українською / російською мовами залежно від рівня мовної компетенції й активно використовують одну з них – базову для мовця, або домінантну – у соціальній групі, які, до речі, не завжди збігаються. Дві мови – українська й російська – настільки “органічно” співіснують у мовно-комунікативному просторі, що навіть якщо мовна особистість не спроможна через певні обставини бути активним білінгвом, пасивним вона буде все одно. Враховуючи цей факт, можна констатувати, що дуалінгвізм є досить поширеною формою спілкування в нашій державі. Варто відзначити, що подібний прояв перманентного контактування споріднених мов на сьогодні ще не дістав належного теоретичного окреслення й практичного аналізу на ґрунті українсько-російської двомовності. На нашу думку, стимулюється такий прояв мовного контактування масовою культурою загалом і ЗМІ зокрема, де українсько-російська двомовність стала вже нормою, що затвердилася в українському теле- і радіоефірі. Так, наприклад, на телебаченні й радіо дуже популярними є передачі, що проходять у форматі, коли один ведучий говорить українською мовою, інший – російською, при цьому демонструється неконфліктність і абсолютна органічність для мовців такої форми спілкування, оскільки головна мета – бути зрозумілим – досягається й взагалі нівелюється значення, якою мовою здійснюється комунікативний акт.

Отже, сучасну мовно-культурну політику телебачення України можна назвати двомовною з переважанням російської. Українські ЗМІ є одним із дієвих засобів русифікації, яка здійснюється не лише через пряме обмеження державної мови в ефірному часі, але й шляхом штучного намагання змішати дві мови. В. Дончик з цього приводу зазначав: “те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо – українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідлива для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявності якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду” [Дончик 2001: 4].

Таким чином, заохочення дуалінгвальної форми білінгвізму виступає механізмом зросійщення України, адже двомовні проекти не просто блокують рух до української одномовності, зберігаючи розкол населення за мовною ознакою, а стимулюють процес переходу білінгвів до групи російськомовних українців. Для покращення мовної ситуації необхідним є формування сучасної власне-української урбаністичної культури, але її поступ здаватиметься майже не можливим через поширення як російськомовних, так і двомовних проектів ЗМІ, оскільки така практика “консервує” мішані форми й не надає змоги перевести мішану білінгвальну ситуацію України до координативної.

Щодо диглосії, то цим терміном, як уже зазначалося вище, позначать одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм однієї мови, що вживаються в різних функціональних сферах. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає обов’язкову свідому оцінку з боку мовців своїх мов.

Якщо термін диглосія застосовують до двомовних ситуацій, то йдеться про різномовну диглосію. Д. Фішман протиставляє білінгвізм диглосії в контексті, близькому до опозиції індивідуальний / національний (масовий) білінгвізм. Згідно з концепцією мовознавця, білінгвізм характеризує індивідуальні здібності, а диглосія – соціальний розподіл функцій мов. Відтак білінгвізм – індивідуально-психологічний феномен, а диглосія – соціальний (див. за [Масенко 2010: 101]). Для Донеччини характерним є масовий функціональний розподіл споріднених контактних мов, що побутують в одному комунікативному просторі, – української та російської – за сферами вживання серед українсько-російських білінгвів.

Дослідники мовної ситуації України (Я. Радевич Винницький, О. Тараненко, Л. Масенко) характеризують її як диглосну українсько-російську двомовність у такому стані, який сформувався за радянської доби. Російська мова набула у сприйнятті більшості населення УРСР рис вищої мови, важливої, обов’язкової, пов’язаної з владою і престижем, а до української ставилися переважно як до нижчої, необов’язкової, маргінальної (див. за [Масенко 2010: 102]).

“Диглосія призводить до неповноти функцій міноритарної мови, – зазначає В. Гак, – що відбивається й на її внутрішній структурі, оскільки, приміром, цілі шари лексики в ній не утворюються або випадають з ужитку. Її соціо-психологічним наслідком нерідко виявляється мовне відчуження, яке детально досліджують зарубіжні лінгвісти. Останнє полягає в тому, що людина, яка не має можливості повноцінно користуватися рідною мовою і яка не опанувала повністю мажоритарну мову, фактично виявляється без засобів спілкування і випадає із числа активних членів суспільства. Тому в носіїв міноритарної мови може виникнути прагнення перейти повністю на мажоритарну мову, у декого розвивається те, що американські лінгвісти називають “self-hatred” (самоненависть), тобто презирство й ненависть до рідної мови. В умовах двомовності міноритарна мова завжди може виявитися на шляху до знищення, а попередити цей процес можна лише за допомогою цілеспрямованих дій, що становлять частину мовного облаштування” (див. за [Масенко 2010: 102]).

Відносини російської та української мов на території України в радянський період відбувалися відповідно до наведеної опозиційної моделі відносин мажоритарної, або домінантної, і міноритарної, або підлеглої, мов. Особливість української ситуації полягає в тому, що до стану міноритарної була зведена мова чисельно більшого корінного етносу, тобто того етносу, який на своїй території мав утворювати більшість. Проте в Радянському Союзі українці на своїй власній території були зведені до стану масового етносу, тобто стали більшістю, підпорядкованою домінантній меншості. Як зазначає етнолог В. Скляр, “масовий етнос (підпорядкована більшість) – чисельно найбільший, але підпорядкований етнос в умовах відсутності власної державності. За своїм статусом масовий етнос відрізняється від меншинних груп і зазнає мовної та етнічної асиміляції з боку домінантної меншості” (див. за [Масенко 2010: 104]).

Отже, зі зміною статусу української мови та її конституційного закріплення як державної значною мірою розширилася сфера її функціонування, зокрема в освітньому просторі, тобто відбувається переорієнтація молодого покоління російськомовних українців на нові тенденції мовної поведінки, хоча старі стереотипи залишаються глибоко вкоріненими в мовно-культурній свідомості сучасних донеччан. На жаль, українська мова на Донеччині функціонує переважно в офіційно-діловій комунікації, і це не сприяє повноцінному розвиткові української мови й поверненню їй природності звучання й вислову в регіоні, бо перерваним залишається зв’язок із діалектним оточенням. Подібне обмежене й чітко регламентоване комунікативними умовами побутування української мови варто розглядати як прояв часткового диглосного білінгвізму (до того ж у зворотному, ніж у радянський період, напрямі), що, звичайно, не передбачає цілковитого усунення однієї з контактних мов із певних сфер функціонування, але спостерігається значне домінування однієї мови над іншою в цих сферах.

Варто пам’ятати, що білінгвізм у недиглосній його формі трапляється вкрай рідко, і в більшості ситуацій простежуються тенденції до функціонального розподілу мов, а отже, до розвитку диглосного типу двомовності. На сьогодні мотиви функціонального розмежування контактних мов докорінно змінилися, оскільки кваліфікування російської мови як основної чи домінантної в певних комунікативних ситуаціях уже не є вимогою сучасної мовної дійсності, а, скоріш за все, пояснюється небажанням пересічних мовців змінювати себе як мовну особистість, що відповідало б сьогоденним реаліям життя, та відсутність мотивації для повного переорієнтування.

Таким чином, мовна ситуація сучасної Донеччини характеризується побутуванням незбалансованих форм українсько-російського білінгвізму з диглосними проявами. У повсякденній комунікації досліджуваної території можна спостерігати побутування всіх можливих проявів контактного білінгвізму: від координативної до змішаної форми двомовності – наслідками якої, в першому випадку, є інтерференційні помилки, а у другому – повне нерозрізнення споріднених мовних кодів. На Донеччині частотною є поява дуалінгвальних форм мовлення, що нібито витворюють атмосферу неконфліктності, а, по суті, в завуальованій формі розхитують мовну стійкість білінгвів, спонукаючи їх переходити на бік російськомовних одномовців. Функціональний розподіл української й російської мов, із чітко визначеними умовами вживання української мови, не сприяє стабілізації мовної ситуації регіону, стимулюючи тим самим появу диглосних форм мовлення.
Компетенція мовна, комунікативна, соціолінгвістична

Ситуація Донеччини до певної міри програмує розвиток мовленнєвих спроможностей її мешканців, тобто формує певний рівень мовної компетенції.

Розгляд поняття індивідуальної мовної компетенції крізь призму стану українсько-російського білінгвізму на Донеччині допоможе охарактеризувати загальну картину колективних умінь і навичок білінгвальних мовців, що змушені повсякчас перебувати в ситуації двомовності, яка не завжди є збалансованою.

Вивчення мовної компетенції як соціолінгвістичної проблеми, крім теоретичного аспекту, має неабияку практичну перспективу, адже дає можливість оцінити мовну ситуацію конкретного регіону й держави не тільки з погляду функцій мов, що наявні на певній території, але й з погляду людини, її комунікативних здібностей, можливостей і потреб. Отже, важливим є теоретичний розгляд поняття мовної компетенції саме білінгвальних осіб, що, з одного боку, допоможе чіткіше дефінувати термін, а, з іншого боку, на практиці – сприятиме повноцінному аналізу лінгвістичних деформацій білінгвального мовлення, адже опис поняття мовна компетенція передбачає характеристику її складових компонентів.

Говорячи про мовну компетенцію, необхідно звернути увагу на два аспекти її формування – особистісний та загальний, тобто визначати індивідуальний фактор впливу, який, на нашу думку, є найголовнішим, а саме – базову чи то рідну мову для індивіда. Щодо загального чинника, то тут, насамперед, треба враховувати вплив специфічної мовної ситуації України, яка характеризується різноманітними проявами українсько-російської двомовності.

Розпочати розгляд цієї проблеми варто з уточнення вже наявних термінологічних опрацювань взаємопов’язаних понять, а саме – мовна компетенція та базова (рідна) мова.

Попри те, що термін мовна компетенція досить давно й активно вживається в гуманітарному дискурсі, на сьогодні немає єдності серед мовознавчої спільноти щодо його узагальненого тлумачення й, взагалі, доцільності вживання. Як відомо, термін мовна компетенція до наукового дискурсу був уведений Н. Хомським, який визначав це поняття як знання мови у противагу мовному використанню [Хомский 1972: 21]. На його думку, мовна компетенція носія мови складається із суми усіх знань про мову, яка й виступає підґрунтям граматики. Лінгвіст вибудовував свою концепцію в ідеалістичному дусі, про що свідчить одне з вихідних положень про ідеального мовця-слухача, який має існувати в абсолютно однорідній мовній спільноті. З таким підходом і пов’язане протиставлення мови її вживанню, оскільки мовне використання, на думку Н. Хомського, є досить спотвореним відбиттям мовної компетенції через неможливість всеохопного опису. Відповідне прагнення абстрагуватися від реальних мовленнєвих актів не відповідає основному принципу соціолінгвістики – вивченню мови в соціальному контексті. Погляд Н. Хомського на поняття мовної компетенції як уродженого знання основних лінгвістичних категорій і реальної можливості мовця конструювати для себе граматику був дещо звужений та вимагав певного розширення й нового семантичного навантаження, яке б ураховувало результат процесу соціалізації. Таким чином, спираючись на ідеї основоположника генеративної граматики, американські соціолінгвісти, на противагу Н. Хомському, висувають поняття комунікативної компетенції. Д. Хаймс підкреслював, що компетенція передбачає не лише володіння граматикою та словником, а й знання умов, ситуацій, у яких відбувається мовленнєвий акт [Hymes 1971: 14]. Д. Хаймс припускає, що поняття комунікативної компетенції залежить від визначення двох аспектів: інтуїтивного знання мови та здатності її використовувати; а також охоплює такі параметри – граматична правильність, реалізованість, придатність і “зустрічність” [Hymes 1971: 35]. Перший параметр Д. Хаймса запозичений з теорії Н. Хомського. Реалізованість визначається психологічними факторами, що впливають на мовлення індивіда. Прийнятність означає відношення висловлення до контексту мовлення або ситуації, в якій утворюється комунікативний акт. Зустрічність належить до ймовірності вживання однієї з форм. Відповідно, компетенція – це експліцитні знання, навички й оцінні судження.

Отже, основна відмінність між мовною компетенцією Н. Хомського й комунікативною компетенцією Д. Хаймса полягає саме в погляді на мовця-слухача: для Н. Хомського – це ідеальний мовець-слухач, тобто носій мови з абстрактним мисленням; натомість Д. Хаймс розглядає реального мовця-слухача в реальному мовному колективі, який використовує мову в ситуативно зумовленому вживанні.

У результаті дискусії, що була розпочата в американській соціолінгвістиці на хвилі критики зазначених ідей Н. Хомського, учені методично починають розмежовувати поняття мовної та комунікативної компетенції. Розглядаючи поняття мовної компетенції, Р. Белл визначає комунікативну компетенцію як знання, які має носій мови і які стосуються не лише формального коду, але й соціальних наслідків мовних виборів, що є доступними мовцю в процесі використання мови протягом життя, де він виступає як учасник мовленнєвих подій, які становлять найважливіший аспект людського суспільства [Белл 1980: 273]. Спираючись на ідеї Н. Хомського, Р. Белл намагається відносно чітко розмежувати поняття мовної та комунікативної компетенції носіїв мови. Мовна компетенція для лінгвіста – це вроджене знання, що притаманне ідеальному мовцеві-слухачеві і яке дозволяє йому створювати й розпізнавати граматично правильні речення. Комунікативна компетенція виходить з поняття мовної компетенції не просто як здатність створювати й розуміти висловлювання, але активно й адекватно їх використовувати відповідно до певних соціальних ситуацій.

Поступово розуміння мовної й відповідно комунікативної компетенції уточнюється та розширюється, й кожен із дослідників привносив щось своє в характеристику цього поняття. Так, М. Халідей розглядав комунікативну компетенцію як функціональну основу використання мови, відповідно до певних її функцій. Досліджуючи проблему навчання дітей іноземної мови, він описав 7 основних функцій комунікативної компетенції: інструментальну, регулятивну, інтерактивну, персональну, евристичну, репрезентативну та функцію уяви [Halliday 1970: 141]. Н. Гез під вербально-комунікативною компетенцією розуміє здатність враховувати у мовленнєвому спілкуванні контекстуальну доречність і вживаність мовних одиниць для реалізації коґнітивної та комунікативної функцій [Гез 1985: 19].

Щодо сучасних досліджень поняття мовної й комунікативної компетенції, то тут варто зазначити, що особливу увагу в соціокультурному дискурсі все-таки приділяють розробці терміна комунікативна компетенція та пропонують різні його визначення: в одних – це рівень сформованості міжособистісного досвіду, необхідного індивідові, щоб у межах власних здібностей та соціального статусу успішно функціонувати в певному суспільстві; в інших – це спроможність людини здійснювати спілкування як складну багатокомпонентну динамічну цілісну мовленнєву діяльність, на характер якої можуть впливати різноманітні фактори; або як здатність координувати взаємодію окремих її компонентів задля забезпечення ефективності та результативності комунікації.

Останнім часом намітилася тенденція до використання терміна соціолінгвістична компетенція, який деякі дослідники вважають досить ємним. Так, лінгвіст Г. Кицак говорить, що наявність соціолінгвістичної компетенції сприяє ефективному міжкультурному спілкуванню, оскільки така компетенція передбачає не лише знання мови, але й обізнаність у соціальних структурах та соціальних контекстах.

Дослідник В. Звегінцев зазначав, що “замість мовної компетенції (яка передбачає й комунікативну) доречніше використовувати термін соціолінгвістична компетенція, мотивуючи це тим, що забезпечення нормального спілкування між людьми, окрім мови, необхідні ще додаткові знання, які виявляють правильність поведінки людини в суспільсті. Це соціальні знання або соціолінгвістична компетенція” [Новое в лингвистике 1960: 43].

Ситуація невизначеності у терміносистемі щодо функціонування термінів мовна компетенція, комунікативна компетенція та соціолінгвістична компетенція призводять до того, що деякі дослідники вдаються до занадто широкого тлумачення поняття компетенції. Так, зокрема Ф. Бацевич у “Словнику термінів міжкультурної комунікації” [Бацевич 2007] наводить 11 визначень різних термінів, по суті, одного поняття – компетенції саме в лінгвістичному аспекті: компетенція інтерактивна, мовна, комунікативна, крос-культурна, культурна, лінгвокультурна, міжкультурна, прагматична, предметна, соціокультурна, феноменологічна. Наявність такої великої кількості понять, з одного боку, унеможливлює запропонування єдиного та всеохопного терміна, що відображав би всю суть феномена мови як такої, а, з іншого боку, – призводить до того, що певна кількість запропонованих автором дефініцій, фактично, дублюють одна одну. Так, Ф. Бацевич визначає інтерактивну компетенцію як “сукупність умінь необхідних у спілкуванні в різноманітних умовах з різними комунікантами”, комунікативну компетенцію автор визначає в такий спосіб: “сукупність знань і умінь учасників міжкультурної комунікації, в спілкуванні в різних умовах, із різними комунікантами”, тобто ми бачимо, що інтерактивна компетенція відрізняється від комунікативної лише тим, що інтерактивна – це “сукупність умінь”, а комунікативна компетенція – це ще “сукупність знань”. Мовну ж компетенцію автор визначає як “знання учасниками міжкультурної комунікації мови (мовного коду), якою здійснюється спілкування, передусім володіння всіма рівнями мови, стилістикою мови і мовлення, правилами, за якими створюються конкретні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їхня трансформація” [Бацевич 2007].

На нашу думку, поняття мовної та комунікативної компетенції є взаємно залежними, тобто мовна компетенція певного індивіда апріорі вже має передбачати наявність комунікативних навичок. Тому поняття мовна компетенція є більш універсальним, оскільки розглядається як здатність людини розуміти та відтворювати мову не лише на певному рівні, а й відповідно до різноманітних цілей та специфіки ситуації спілкування. Людині недостатньо лише знати систему мови на всіх її рівнях, володіти правилами породження речень, сконструйованих відповідно до граматичних норм, але й необхідно адекватно завданням і ситуації спілкування здійснювати свій вплив на співрозмовника та згідно з цим вживати мовленнєві висловлювання – тільки в цьому разі можемо говорити про повноцінне володіння мовою, бо лише так реалізується основна її функція – комунікативна. Отже, ми вважаємо, що мовна компетенція має розглядатися як індивідуальна динамічна категорія, в якій відбивається єдність мови й мовлення, тобто це спроможність мовців застосовувати у комунікативній практиці знання із засвоєної мови. Подібну думку щодо розмежування мовної й комунікативної компетенції відстоює й дослідниця Н. Шумарова, яка визначає мовну компетенцію не просто як знання системи мови та правил її використання, але і як реалізацію цих знань у численних комунікативних актах [Шумарова 1992: 14].

Таким чином, мовна компетенція – це змінне поняття, яке можна розвивати й удосконалювати впродовж життя. Ключовим для розвитку мовної компетенції кожного окремого індивіда, а білінгва тим більше, є базова мова, яка накладає значний відбиток на формування мовної особистості. Зважаючи на цей факт, для характеристики індивідуальної мовної компетенції необхідно визначити, яка мова виступає її підґрунтям – українська, російська чи мішані форми українсько-російського мовлення. Якщо індивід засвоїв першою українську мовну систему, то за подальшого засвоєння російської мови на його мовлення буде накладатися відбиток базовості української мови й навпаки.


Особливості терміновживання поняття “рідна мова”

Повертаючись до чинників формування мовної компетенції білінгвів, тобто осіб, мовлення яких характеризується навперемінним, одночасним чи навперемінно-одночасним використанням двох мов у межах однієї комунікативної ситуації, із різним ступенем мовної компетенції в обох мовах, необхідно, насамперед, визначити показник базової мови, тобто мови, яка є рідною для індивіда. У сучасній лінгвістиці дефініція терміна рідна мова має чимало інтерпретацій, хоча й досі немає однозначного його тлумачення. Ситуацію ускладнює наявність, по суті, синонімічних термінів, які позначають одне поняття – рідна мова, базова мова, материнська мова, перша мова, етнічна мова, основна мова.

Звичайно, сама природа цього поняття як найважливішого чинника формування особистості не може бути визначена одним терміном. Ми хочемо звернути увагу дослідників саме на особливостях терміновживання, зокрема на те, що велика кількість синонімічних термінів не сприяє появі загальноприйнятого. Так, наприклад, російські лінгвісти В. Бєліков і Л. Крисіну, автори підручника “Соціолігвістика”, у своїй роботі паралельно вживають терміни рідна, етнічна та основна мова; а дослідниця Н. Шумарова пропонує вживати замість терміна рідна мова, терміни функціонально перша та функціонально друга мови.

Звичайно, відмовлятися від вживання певних термінів чи не відмовлятися це справа дуже індивідуальна для кожного з дослідників, ми вважаємо за доцільне розглянути цю неоднозначність у вживанні й дефінуванні терміна рідна мова та похідних від нього чи то суміжних з ним.

З одного боку, рідна мова – це “мова нації, мова пращурів, яка пов’язує людину з її народом” [Іванишин, Радевич Винницький 1994: 121]. З іншого – рідну мову тлумачать як мову спілкування з матір’ю, тобто як першу систему засвоєння інформації, засіб формування комунікативно-коґнітивних навичок, які засвоюються дитиною у процесі біологічного відчуження від матері й переходу до соціального спілкування з нею [Ибрагимов, Зачесов 1990: 12]. Інколи під терміном рідна мова розуміють мову, якою людина “володіє максимально глибоко й повно, якою легше, швидше й простіше думається, яка є для неї найбільш звичною і зручною формою вираження думки та мовного спілкування” [Шинкаренко 1995: 9].

За визначенням, яке подано в “Українська мова. Енциклопедія”, рідна мова – це мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їхній своєрідності [Українська мова. Енциклопедія 2004]. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі – поезії і прозі – всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ.

Говорячи про значущість рідної мови та про її зв’язок із світосприйняттям народу, не можна не звернути увагу на гіпотезу “лінгвістичної відносності” Е. Сепіра та Б. Уорфа, відповідно до якої саме мова визначає особливості мислення народу, що нею говорить. “Світ, у якому мешкають суспільні утворення, що говорять різними мовами, репрезентують різні світи, а не один і той самий світ із різними етикетками. Мова є замкненою продуктивною системою символів, яка не тільки має стосунок до досвіду, а дійсно визначає для нас досвід у силу своєї формальної структури… ми підсвідомо переносимо встановлені мовою норми до сфери досвіду” [Sapir 1930: 578]. Наявні на сьогодні експерименти вчених різних галузей – психологів, лінгвістів, етнографів – не підтверджують гіпотезу Сепіра Уорфа, однак і не спростовують її повною мірою. Якщо взяти до уваги постулати цієї гіпотези, то досить легко можна дійти висновку, що за умови втрати рідної для нації мови, людина відокремлюється від цього етнічного колективу. Як показує практика, концепція “двох рідних мов”, що була висунута в радянський час і виходила з політики “зближення націй”, довела свою неспроможність як в теоретичному, так і практичному планах.

У “Словнику термінів міжкультурної комунікації” Ф. Бацевич використовує два терміни – мова материнська та мова рідна як синонімічні. Мова материнська – “мова, яку засвоює дитина з моменту народження, спілкуючись в сім'ї”, а рідна мова визначається як “одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації, соціолінгвістики, етнолінгвістики ... , яке учені пояснюють так: 1) мова нації, мова предків, що пов’язує людину з її етносом, попередніми поколіннями, їхнім духовним світом; 2) перша мова, яку засвоїла людина з дитинства в процесах соціалізації і акультураії; 3) мова, якою людина володіє з максимальною глибиною і повнотою...” [Бацевич 2007]. Якщо заочно подискутувати з автором щодо доречності вживання терміна материнська мова, то варто зазначити, що друге значення терміна рідна мова практично повністю дублює визначення терміна материнська, хоча, можливо, автор хотів підкреслити саме важливість спілкування дитини із матір’ю, тоді, напевно, нам варто було б ще говорити про роль батька й інших родичів, що оточують дитину з моменту народження та впливають на її мовний розвиток.

Дослідниця Н. Шумарова, підкреслюючи методологічну й політичну важливість поняття рідна мова, зазначає, що цим терміном користуються як чимсь усталеним і всім зрозумілим, хоча, як ми бачимо, це поняття залишається термінологічно не усталеним навіть у наукову середовищі й досі [Шумарова 1992].

Звичайно, про значущість рідної мови для кожної конкретної людини й для держави зокрема можна писати багато, але найголовніше, за словами В. Жайворонка, в мові як у суспільному явищі необхідно вбачати трихотомію: людську мову як витвір людської природи, національну мову як колективний витвір духу етносу, індивідуальне мовлення як факт породження мови кожним окремим мовцем [Жайворонок 2007: 109]. Зважаючи на це, пропонуємо, говорячи про індивідуальну мовну компетенцію білінгва, вживати термін базова мова, оскільки визначення мови як рідної, чи то материнської, несе в собі відносну нечіткість та певну емоційність. Хоча, варто зазначити, що деякі дослідники говорять про “технічний характер” терміна базова мова [Бацевич 2009: 45], але тут головне не “технічність”, а нейтральність, оскільки базовою мовою ми пропонуємо називати мовний код (засіб комунікації), за допомогою якого людина усвідомлює й пізнає навколишню дійсність, тобто базова – це первинна для індивіда мовна структура, що визначає подальше формування комунікативних умінь і навичок.

Отже, мова, що засвоюється індивідом першою виконує роль своєрідного сита, через яке сприйматиметься світ у численних формах мови, а для білінгвальних осіб із різним рівнем володіння двома мовами цей факт відіграває визначальне значення.

Також необхідно підкреслити й те, що мови білінгвальних суспільств дуже рідко є рівноправними, одна з мов переважає у функціональному відношенні. У такому разі говорять про основну, або домінантну мову, всі інші мови автоматично набувають статусу додаткових, адже до них мовець звертається в соціально менш значимих ситуаціях. Тобто для визначення базової (першої) мови білінгва необхідно визначати фактор функціональної активності засвоєної від народження мови протягом життя білінгвальної особистості, треба звертати увагу на те, чи залишається базова мова основною для білінгва чи переходить до категорії додаткових, оскільки це безпосередньо впливатиме на вироблення мовної стійкості індивіда та появу диглосних проявів двомовності.

Показник базовості мови є визначальним для мовця, оскільки кожна мова, як відомо, – це окрема система, що функціонує за своїми внутрішніми законами, і тому треба враховувати, яка мова є першою для мовної особистості при аналізі її мовлення, бо система базової мови накладатиме значний відбиток на формування мовця в подальшому житті. Доцільно в контексті цього також ураховувати фактор індивідуальної мовної ідентичності білінгва, тобто як сам мовець кваліфікує своє мовлення, адже залежно від цього свідомість програмуватиме мовні параметри, оскільки мовець підсвідомо буде прагнути дотримуватися законів функціонування й норм обраної ним мови. Особливу увагу, на нашу думку, варто приділити тій категорії мовців, для яких базовою мовою є мішані українсько-російські форми мовлення, бо в цьому разі вкрай важко визначити домінування в їхній свідомості якоїсь однієї мовної системи. Звичайно, в такій ситуації визначальним чинником є цілеспрямоване навчання одній з контактних мов, що має допомагати індивідові розрізнювати мовні коди, або паралельне опанування контактних мов. Також не менш важливо у контексті зазначеної проблематики розглянути співвідношення поширених на території України мов – української та російської. Цікавим є момент, на який звертають недостатньо уваги, говорячи про українсько-російську двомовність, – чи є повноцінним функціонування російської мови: чи дійсно той мовний код, який у противагу українському називають російським, такий уже російський. Оскільки разючою є невідповідність між літературною російською мовою й модифікованим українською дійсністю російськомовним кодом. Особливої значимості це питання набуває в дискусіях щодо офіційного узаконення стану українсько-російської двомовності на певних територіях держави, або введення регіональної двомовності, що, на наше глибоке переконання, є абсолютно зайвим.
Літературна й розмовна мова: точки перетину

Наявні на Донеччині форми побутування української мови є безпосереднім віддзеркаленням як історичного розвитку всієї України, так і наслідком специфічних регіональних процесів. Повноцінне функціонування державної мови у Донецькій області ускладнене потужним комунікативним впливом спорідненої контактної мови, який спричиняє появу інтерферованих і мішаних форм українського мовлення внаслідок панування російської мови в побутовій сфері. Вкрай звужене побутування живих форм усного українського мовлення та чітка регламентація використання державної мови для переважної більшості наших респондентів, а саме – представників молодого покоління донеччан, що використовують українську мову в офіційно-діловій комунікації освітнього процесу, негативно впливає на повноцінність функціонування та вживання української мови.

Обмежене використання української мови як засобу усного повсякденного спілкування позбавляє літературну форму, тобто стандартизований варіант українськомовного коду, одного з найважливіших відкритих джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень має відбуватися саме в динаміці усного, а не писемного мовлення. Функціональна диференціація контактних мов спонукає мовців звертатися до некодифікованих російськомовних джерел через їхню доступність при спонтанному неконтрольованому українському мовленні для вираження емоційно-експресивних оцінок і модальних відтінків значень.

Зважаючи на те, що сучасну мовну ситуацію Донецької області можна схарактеризувати як незбалансовану українсько-російську двомовність, важливим є вивчення всіх можливих форм побутування українського усного мовлення донеччан. Характеристика форм існування мови – непросте завдання для соціолінгвістичного дослідження не лише Донеччини, але й усієї України, адже поки що відсутня тривала традиція подібного вивчення, не вироблено загальноприйнятої термінології для аналізованої категорії, дискусійним є питання розмежування різних форм побутування української мови.

Відповідно, говорячи про теоретичний аспект мовного контактування, необхідно також уточнити й понятійно-термінологічний апарат. Зокрема, варто наголосити, що термін літературна мова (паралельно з ним використовуються терміни: мовний стандарт, стандартна мова, писемна мова, загальна мова, єдина мова, загальнонародна мова) несе в собі двозначність, адже його можна розуміти і як мову художньої літератури, і як опрацьовану форму мови. Звичайно, визначення літературної мови як мови художньої літератури є штучним звуженням, бо до літературної мови належать всі можливі стандартизовані форми, натомість до мови художньої літератури можуть входити й некодифіковані елементи мовлення з певною стилістичною метою.

В україністиці термін літературна мова має тривалу історію вживання, є усталеним, але варто пам’ятати, що широковживаним також залишається поняття загальнонародна мова, а останнім часом під впливом англо-американської практики поширився термін стандартна мова. Хоча необхідно підкреслити, що деякі мовознавці виступають проти використання терміна стандартна мова. Так, категорично висловлювався свого часу проти поняття “стандартна мова” російський мовознавець Ф. Філін. Підкресливши, що термін “стандартна мова”, який запровадив ще у 1927 р. Є. Поліванов, а потім його розширили Д. Брозович, М. Толстой та інші, вчений наголосив на неприйнятності назви “стандартний”, оскільки одне з двох значень – “позбавлений оригінальності, своєрідності; шаблонний, трафаретний”. На нашу ж думку, термін стандартна мова має право на існування, а подекуди йому варто надавати перевагу, бо в його семантиці закладено значення обов’язковості дотримання норм мовної діяльності. Стандарт не може бути швидко зміненим, надуманим чи випадковим; стандарт – це результат тривалої традиції, відбору найкращих варіантів і саме на цій семантиці й варто робити акцент під час використання описаного вище терміна.

Отже, замість терміна літературна мова, ми пропонуємо віддавати перевагу термінові стандартна мова (стандартизовані форми мовлення), до якої варто зараховувати всі кодифіковані підсистеми української мови, відмежовуючи їх від некодифікованих елементів – наслідків мовного українсько-російського контактування, тобто російськомовних вкраплень чи то інтерферем, що наявні на різних мовних рівнях, а також жаргонізмів і сленгізмів, що не відповідають стандартам нормативного українського мовлення.

Щодо розмовного мовлення, то воно, як відомо, становить центр кожної мови й вимагає особливої уваги з боку науковців, оскільки саме через цей вид вербальної діяльності людина повною мірою спроможна ідентифікувати себе в цьому світі. Подібний вид мовлення, що характеризується найбільшим динамізмом і відносною неконтрольованістю зі сторони респондентів, зможе реально й об’єктивно відобразити мовленнєву ситуацію аналізованого регіону.

Говорячи про дослідження розмовного мовлення, варто дещо заглибитися в історію проблеми і зазначити, що в радянський період усні форми побутування мовлення вивчали переважно на матеріалі діалектів. Якщо ж говорити про наддіалектне розмовне мовлення, то його вивчення обмежувалось літературним варіантом. До дослідників українського усного літературного мовлення належать І. Білодід, М. Жовтобрюх, М. Пилинський, С. Єрмоленко, П. Дудик, Н. Сологуб, Д. Баранник. У роботах зазначених авторів підкреслювалася тенденція до зближення на сучасному етапі розвитку обох різновидів української літературної мови – усного і писемного [Взаємодія усних і писемних стилів в українській мові 1982: 26].

Наприклад, у колективній монографії “Усне побутове літературне мовлення” зазначалось: “Говорячи про усне літературне мовлення взагалі й побутове зокрема, серед його властивостей і основних характеристик для нього рис маємо на разі насамперед нормативність” [Усне побутове літературне мовлення 1970: 24].

У деяких працях радянського періоду, присвячених усному українському мовленню трапляються згадки про існування ненормативних форм побутування мови, зокрема суржику й жаргону, що трактувались в одному ключі: як спільні негативні мовні явища, наприклад: “До повністю ненормативного мовлення належать, як відомо, такі його типи, як мовний суржик і мовлення з більшою чи меншою тенденцією до жаргону або з його елементами. Ці типи мовлення відмінні від діалектного чи наддіалектного самою своєю природою: вони ґрунтуються не на природних компонентах національної мови, а на штучних викривлених – з різних причин – формах слова, словосполучення чи вимови” [Усне побутове літературне мовлення 1970: 8–9]. Проте ці елементи мовлення трактували як поодинокі відхилення від норми, які не заслуговують на увагу мовознавців. Всупреч об’єктивній реальності проголошувалась теза про відсутність таких елементів у мовленні “широких мас”: “... Одним з показників глибокого засвоєння усної літературної мови широкими колами мовців є відсутність жаргонізмів” [Усне побутове літературне мовлення 1970: 10].

Натомість українські мовознавці, що працювали в еміграції, – О. Горбач і Ю. Шевельов, які в своїх дослідженнях приділяли чимало уваги сленгові й жаргонам, дотримувались іншого погляду на природу та характер цих форм побутування мови. У статті “Двомовність і вульгаризми” Ю. Шевельов писав: “Жаргони і сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять ті живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романськи мови постали з “вульгарної”, а не нормативної латини” [Шевельов 1996: 11].

В Україні вивчення ненормативних страт розмовного мовлення активізувалось лише з кінця 80-тих рр. минулого століття і представлене, насамперед, у працях Л. Ставицької, а також Л. Масенко, С. Пиркало, О. Тараненка, В. Труба, О. Рудої, В. Товстенко та інших.

Значно інтенсивніше розвивалась жаргонологія в російському мовознавстві, де можна виділити декілька етапів. Перший етап, як відомо, охоплює 20-ті рр. ХХ ст. і характеризується спробами реєстрації та опису лише окремих жаргонів (В. Жирмунський, Б. Ларін, Д. Лихачов, М. Петерсон, А. Селіщев, В. Тонков, Б. Успенський, М. Фрідман). Під час другого етапу – 60-ті рр. ХХ ст. – вивчається розмовна літературна мова міста (В. Виноградов, Л. Граудіна, Ф. Філін, Л. Щерба ). Для третього етапу – 70–80-ті рр. ХХ ст. – характерне вивчення живого розмовного мовлення в межах просторіччя. Четвертий етап – з 90-х рр. ХХ ст. і до цього часу – характеризується розширенням структурних компонентів, зокрема вивченням жаргонного аспекту як соціального диференціатора розмовної мови (Г. Боброва, М. Грачов, Н. Імедадзе, О. Марочкін, В. Мокієнко, С. Ожегов, М. Одинцова, Б. Осипов, Б. Шарифуллін, Н. Шведова). У російському мовознавстві, зокрема у функціональній соціолінгвістиці, склалася тривала традиція, започаткована ще задовго до демократизації мови 90-х рр. ХХ ст., вивчення соціально-лінгвального розшарування мовного побуту міста, міської розмовної мови. У мовознавстві відбулися зміни не лише щодо об’єкта досліджень, але й щодо параметрів дослідження. Якщо раніше вчені в основному акцентували увагу на теоретичних питаннях і розглядали розмовне мовлення у його зв’язках з літературною мовою, то зараз увагу приділяють масштабним описам реального побутування мови.

Отже, тенденції наукових досліджень змінюються, але, ми вважаємо, що непродуктивно розглядати українське розмовне мовлення як один із проявів українського просторіччя, або міського сленгу чи жаргону, оскільки такі структурно-функціональні різновиди загальнонародної мови є некодифікованими і, по суті, вони протиставляються стандартизованим формам мови.

На сьогодні важко говорити про задовільну дефініцію, що охоплює всі відтінки значення поняття розмовна мова, адже синонімія спостерігається навіть на термінологічному рівні: поряд із поняттям розмовна мова функціонує розмовний стиль, які в Енциклопедії “Української мова” вживаються як тотожні, хоча відмінними є і предмет, і об’єкт, і, навіть, розділи мовознавчої науки, що їх вивчають. Невиправданим також є використання термінів розмовно-побутовий стиль, розмовно-побутова лексика, вони ускладнюють однозначність у визначенні.

Деякі дослідники виділяють розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові (стандартизованим формам мовлення). Такого погляду дотримуються зокрема в російському мовознавстві: “літературна мова, що є єдиною опрацьованою формою, протистоїть не лише територіальним діалектам, але й різним типам побутово-розмовного мовлення…” [Общее языкознание 1970: 146]. Інші мовознавці вважають його різновидом усного літературного мовлення. Таке тлумачення наведено в “Українська мова. Енциклопедія” та “Лінгвістичному енциклопедичному словнику”, які є практично тотожними. “Розмовне мовлення – різновид усного літературного мовлення, яке обслуговує щоденне побутове спілкування і виконує функцію спілкування і впливу” [Лингвистический энциклопедический словарь 1990], – подано в “Лінгвістичному енциклопедичному словнику”. Енциклопедія підкреслює особливість подібного різновиду української мови, подаючи таку дефініцію: “Особливий різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні” [Українська мова. Енциклопедія 2004: 560], у чому ж конкретно полягає особливість відповідного різновиду мови не зазначається.

Опис характеристик і різновидів розмовної мови, на нашу думку, вимагає певної систематизації. Наявні спроби систематизації типів українського розмовного мовлення не можна вважати вдалими. Мовознавець І. Білодід, у колективній монографії “Усне побутове літературне мовлення”, виокремлював такі типи мовлення: “а) діалектне; б) наддіалектне, або напівнормоване – типу обихідно-розмовного, тобто мовлення без повного дотримання літературної норми; в) літературно-нормативне мовлення, що є характерним зразком і основою ораторської, пропагандистської і лекційної практики; г) побутово-розмовне мовлення літературного характеру; ґ) мішаний (або “суржиковий”) тип мовлення; д) мовлення з більшою чи меншою тенденцією до жаргону або з його елементами” (див. за [Масенко 2010: 69]). Дослідниця Л. Масенко зазначає, що, характеризуючи стан українського усного мовлення кінця 1960-х рр., коли, власне, І. Білодід і запропонував свою класифікацію, можна твердити, що в тогочасній мовній ситуації, яка певною мірою збереглася й до сьогодні, побутували діалектний, літературно-нормативний та мішаний (“суржиковий”) типи мовлення [Масенко 2010]. На жаль, класифікацію І. Білодіда важко назвати викінченою, а також такою, яка відповідає реаліям сьогодення, що, в принципі, й не дивно, адже вона була укладена більше ніж півстоліття тому.

Визначаючи особливості розмовної мови, дослідники говорять про її наддіалектний загальнонаціональний характер, а також про те, що до неї легко проникають елементи вузько локальних утворень: територіальних діалектів; жаргонів і соціолектів тощо. “Розмовна мова характеризується вживанням розмовної лексики і фразеології”, – зазначається в “Українська мова. Енциклопедія” [Українська мова. Енциклопедія 2004: 560], але словникова стаття “розмовна лексика” в такий спосіб визначає цей термін: “Слова розмовної мови, що протиставляються стилістично нейтральній та книжній лексиці літературної мови своїм емоційно-експресивним забарвленням і функціонально-стильовим навантаженням” [Українська мова. Енциклопедія 2004: 560]. Таким чином, ми бачимо, що головним показником розмовного мовлення є специфічна розмовна лексика. Враховуючи наявність відповідної категорії лексики, вважаємо за логічне поділ розмовного мовлення на:

розмовно-стандартизоване мовлення;

розмовно-нестандартизоване мовлення.

Розмовно-стандартизоване мовлення характеризується вживанням лексики з емоційно-експресивним забарвленням, що має лише незначний відтінок зниженості, не виходячи тим самим за межі літературного стандарту. Відповідно, до розмовно-нестандартизованого мовлення варто зараховувати всі структурно-функціональні різновиди загальнонародної мови, де наявні некодифіковані елементи, а саме – жаргонні та сленгові лексичні форми, які мають виразний відтінок зниженості.

Не менш важливим під час розгляду терміна розмовна мова враховувати ситуацію підготовленості / непідготовленості мовлення, а також контрольованості / неконтрольокованості мовленнєвої поведінки, адже коли мовець має можливість добирати мовні засоби для своїх висловлень, то рівень появи некодифікованих елементів значно менший, ніж у момент спонтанного мовлення.

Дослідження розмовного варіанта української мови вимагає не лише понятійно-термінологічного унормування, дещо зміненого й модифікованого до сучасних українських реалій дефінування, відмежування від суміжних понять, а також вдумливого, послідовного й всеохопного аналізу некодифікованих елементів української мови як складових компонентів розмовно-нестандартизованого мовлення. У подібному дослідженні варто враховувати специфіку постколоніальної ситуації України, яка полягає в тому, що російськомовна атмосфера українських міст, зокрема й м. Донецька, фактично зруйнувала природну взаємодію між усними й писемними формами побутування стандартизованої української мови. Використання російської як засобу неформального спілкування блокує процеси утворення нових форм усного міського мовлення на базі української мови, заміняючи їх креолізацією, що призводить до появи й поширення мішаних українсько-російських різновидів мовлення, а також перенасиченості розмовного варіанта української мови некодифікованими елементами, запозиченими з російської, оскільки контактний російський мовний код функціонально є більш активним на досліджуваній території.
Жаргонно-сленгові страти як компоненти усного мовлення

Жаргонно-сленгові страти української розмовної мови залишалися тривалий час поза увагою вітчизняних учених. Причиною тому була тоталітарна ідеологія, що автоматично виводила зі сфери наукового дослідження мовний шар, який фактом свого існування передбачав неоднорідність суспільства, а отже, й існування корпоративних мов з їхньою потенційною опозицією мовному офіціозові, невимушеністю й свободою мовного самовираження особистості.

Розглядаючи жаргонно-сленгові страти української мови, варто пам’ятати, що питання про розмежування відповідних різновидів соціолектів належить до одного з найбільш суперечливих і дискусійних.

Історія вивчення відповідної категорії лексики пов’язана з працями небагатьох учених-мовознавців. Зокрема, спробу дослідити різновиди соціальних діалектів здійснили свого часу О. Горбач, В. Іванов, В. Боржковський, С. Пиркало, К. Широцький, Й. Дзендзелівський, В. Товстенко. З 90-х рр. XX ст. відбувається активний розвиток української жаргонології, що було пов’язано передусім з ім’ям Л. Ставицької, яка опублікувала низку теоретичних праць із жаргонології та уклала декілька словників української нелітературної лексики.

Головною проблемою в дослідженні експресивного розмовного мовлення є неструктурованість та недосконалість термінологічного апарату, що є першопричиною різних тлумачень понять арго, жаргон і сленг. Відсутність логічно вмотивованої термінології призводить до сумбурності в лексикологічних та лексикографічних працях, що значно перешкоджає системності відповідних досліджень. Так, у “Словнику іншомовних слів” за редакцією Л. Пустовіт зазначається: “Жаргон – мова певної соціальної чи професійної групи, що є відгалуженням загальнонародної і відрізняється від неї набором специфічних слів та висловів, які відображають спеціальні потреби та смаки цієї групи і включаються в жаргон, щоб зробити його незрозумілим для інших; спотворена, вульгарна, неправильна мова” [Словник іншомовних слів 2000: 42; 135]; а сленг визначається як “жаргонні слова або вирази, характерні для мовлення людей певних професій або соціальних прошарків, які, проникаючи в літературну мову, набувають певного емоційно-експресивного забарвлення” [Словник української мови 1978: 445].

Як бачимо, базовою й ширшою є дефініція терміна жаргон. Лексема сленг є запозиченням з англійської мови, тому дослідження сленгу в радянській лінгвістиці розпочинається з вивчення стилістики англійської мови ще у 60-х рр. ХХ ст. У 90-х рр. з пожвавленням у вивченні ненормативної лексики поняття сленгу ввійшло до української терміносистеми. Уявлення про сленг зазнали значних змін з часу введення поняття. Перша письмова згадка слова (датована 1756 р.) супроводжується таким поясненням: “Сленг – мова низького або вульгарного типу” [Хомяков 1971: 29]. У процесі семантичного розвитку слово ототожнювалось із такими поняттями як арго, жаргон, мова циган, злодійська мова. Сучасне значення з’являється з 20-х рр. ХІХ ст.

Вдалою є характеристика сленгу, здійснена російським лінгвістом В. Хом’яковим. Під сленгом він розуміє “відносно стабільний для певного періоду, широко розповсюджений та загальнозрозумілий пласт нелітературної лексики і фразеології у середовищі живої розмовної мови, вельми неоднорідний за своїм генетичним складом та ступенем наближення до літературної мови; має яскраво виражений емоційно-експресивний оцінний характер, що часто є глузуванням над соціальними, етичними, естетичними, мовними та іншими умовностями й авторитетами” [Хомяков 1973: 8].

Варто також зазначити, що певний час терміни жаргон і сленг вживалися як синонімічні, із незначними семантичними розбіжностями, однак на сьогодні в соціолінгвістичній науці намітилася тенденція до диференціації відповідних соціальних різновидів мови, хоча їхнє визначення й опис подібні. Так, жаргон (від франц. jargon – незрозуміла мова, зіпсована мова) визначають як соціальний різновид мовлення, що характеризується, на відміну від загальнонародної мови, специфічно експресивно переосмисленою лексикою і фразеологією, а також особливим використанням словотворчих засобів. Жаргон належить відносно відкритим соціальним і професійним групам людей, об’єднаних спільністю інтересів і функціонує як номінативно-експресивна форма мовлення, що має інколи вульгарно-фамільярне забарвлення. Під сленгом також розуміють певний різновид розмовної мови, оцінюваний суспільством як підкреслено неофіційний. Дослідники відзначають розмитість меж явища сленгу, наочним підтвердженням цього є його визначення, що міститься у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, а саме — сленг буквально тлумачиться через жаргон, адже сленгом називається розмовний варіант професійного мовлення, тобто власне жаргон [Великий тлумачний словник 2004: 1114].

Основна ж відмінність між арго, жаргоном і сленгом полягає у відкритості / закритості цих систем. Так, Л. Ставицька жагон визначає як напіввідкриту лексико-фразеологічну підсистему, яка застосовується тією чи іншою соціальною групою з метою відособлення від решти мовної спільноти, а жаргонізми, в свою чергу, як емоційно-оцінні утворення, серед яких переважають знижені номінації. Сленг, дослідниця визначає, як практично відкриту мовну підсистему ненормативних, стилістично-знижених лексико-фразеологічних одиниць.

Молодіжне середовище є одним із найпродуктивніших постачальників нових сленгових одиниць. Сленгізми відрізняються від вульгаризмів тим, що, маючи навіть грубувате забарвлення, не викликають протесту проти їхнього вживання; тоді як на вульгаризми накладається табу. Сленг запозичує лексеми з арго та жаргонів, метафорично розширюючи їхні значення; а отже, можна виділити спільні риси, що зближують жаргон і сленг: метафоричність та домінування репрезентативної, а не комунікативної функції.

Ми вважаємо необхідним уточнити лише одне питання, яке, на нашу думку, й ускладнює дефінування зазначених понять. Непродуктивно визначати жаргон і сленг як певні різновиди розмовного мовлення, адже вони можуть бути лише його компонентами, оскільки специфіка жаргонно-сленгових страт виявляється практично лише на лексичному рівні, що, до речі, дає підстави деяким науковцям пропонувати визначати їх як соціальні лексичні системи [Жирмунский 1936: 123]. Зважаючи на те, що соціолекти не є цілісними системами комунікації, вони є лише особливостями мовлення, тобто існують у вигляді слів, словосполучень, синтаксичних конструкцій, тому логічно вияви специфіки жаргонно-сленгових страт вважати не різновидами розмовного варіанта української мови, а саме його компонентами (компонент як складова частина чогось). Звичайно, можна дискутувати з цього питання, оскільки воно є багатогранним і недостатньо дослідженим в україністиці.

Таким чином, за певних соціокомунікативних умов постання мовленнєвих актів можна спостерігати значну насиченість висловлень специфічними елементами, а саме – не властиві літературній мові словоформи, що переводять розмовно-стандартизоване українське мовлення в категорію розмовно-нестандартизованого саме шляхом його насичення некодифікованими елементами.

Отже, жаргонно-сленгові страти варто розглядати як компоненти розмовного варіанта української мови, які не завжди його супроводжують, їхня поява й побутування зумовлюється умовами комунікативного акту, тобто мовець має внутрішньо відчувати певний дозвіл на використання у своєму мовленні відповідних специфічних емоційно забарвлених елементів. Звичайно, і сленг, і жаргон необхідні для повноцінного існування будь-якої мови, але головною умовою є те, щоб вони формувалися у межах однієї мови, а не були наслідком мовного контактування, що часто спостерігається в характеристиці українського усного мовлення білінгвальної молоді Донеччини.
Інтерференція як тип мовної взаємодії

Однією з головних ознак мовного простору України є українсько-російський білінгвізм, поширений, залежно від обставин, різною мірою та в різних формах – від координативного до мішаного.

Українсько-російський білінгвізм розглядають як наслідок довготривалої мовної взаємодії, що відбувалася в межах і внаслідок мовного контакту. На думку А. Мартіне, мовні контакти є одним із наймогутніших стимулів мовних змін. У випадку українсько-російського мовного контакту маємо справу з безпосереднім перманентним контактом між спорідненими мовами. Дослідники відзначають, що про серйозність контактно зумовлених зрушень варто говорити в ситуації двомовності, тобто за функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж національному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт. У галузі мовних контактів говорять про два прояви відповідної мовної взаємодії – позитивний і негативний вплив мов одна на одну: позитивний називають трансференція, тобто відбувається перенесення (трансфер) певних моделей однієї мови в іншу, що не порушує правил і норм сполучуваності. Негативний трансфер визначають як інтерференцію.

Наслідком тривалих українсько-російських міжмовних взаємин стало посилення негативних процесів контактування споріднених мовних кодів в одному комунікативному просторі, а саме – інтерференції різних мовних рівнів.

Термін інтерференція є загальноприйнятим у науковій літературі: був уведений до мовознавчого дискурсу представниками Празької лінгвістичної школи, де його визначали як процес відхилення від норм контактних мов, адже у свідомості людей дві мовні системи впливають одна на одну і як наслідок виникають відхилення від мовної норми.

У соціолінгвістиці наявні різні погляди на тлумачення інтерференції. Зокрема, С. Семчинський називає інтерференцію “процесом взаємодії систем та елементів цих систем у мовах, що контактують” [Семчинський 1974: 3]. А. Мартіне визначає цей процес як взаємопроникнення одиниць однієї мови до іншої, відносячи до інтерференції й процеси запозичення [Мартине 1963: 525]. Ю. Жлуктенко вважає, що інтерференція – це “зміни в структурі мови та її семантиці, що визначаються міжмовною взаємодією у ситуації мовного контакту” [Жлуктенко 1996: 76]. Ю. Розенцвейг, говорячи про інтерференцію, зазначає, що відбуваються “порушення білінгвом правил співвідношення контактних мов, які проявляються в його мовленні у відхиленні від норми” [Розенцвейг 1972: 78]. Е. Верещагін підкреслює в своєму визначенні поняття інтерференції, що це “внутрішній, не здатний до спостереження процес у білінгва, який виражається в його мові та у “видимих відхиленнях” від норм однієї або більше мов” [Верещагин 1969: 34]. Тут, на нашу думку, важливо говорити не лише про неможливість спостереження, але й про неможливість передбачення появи іншомовних елементів в мовленні конкретного білінгва, оскільки можемо визначити лише найбільш уразливі до іншомовних впливів категорії мови, бо не виробленими на сьогодні є механізми, що дали б можливість простежити етапи витворення висловлення у свідомості учасників комунікативного акту. У. Вайнрайх визначає інтерференцію як відхилення від норми будь-якої мови під впливом іншої [Вайнрайх 1979: 22], а В. Бєліков і Л. Крисін – як помилку, що виникає в мові внаслідок впливу іншої [Беликов, Крысин 2001: 32]. Таким чином, навіть координативний, або збалансований, білінгвізм споріднених мов завжди супроводжується інтерференцією різних мовних рівнів, тобто мовними помилками, що пояснюється психолінгвістичними особливостями мовців. Отже, білінгвальні ситуації завжди супроводжуються інтерференційними процесами, інтенсивність яких залежить від мовців, адже взаємодія мовних систем відбувається через індивідів, які використовують мови як засіб спілкування. Відповідно, є підстави говорити про різний ступінь мовної взаємодії, що залежить від мовної компетенції – чим вищий ступінь мовної компетенції білінгвів, тим нижчий є ступінь відхилень від норми.

Інтерференція в її лінгвістичному розумінні – це випадок відхилення від мовної норми, що з’являється в мовленні білінгва внаслідок мовного контакту, вона пов’язана з відмінностями в системах контактних мов. Хоча не варто забувати, що інтерференція не є лише мовленнєвим явищем, при постійному кодовому перемиканні генетично близьких мов у свідомості мовців поступово починає стиратися межа між ними. Тривале перебування мов у контакті та стійке функціонування в мовленні білінгвів інтерференційних структур призводить до дестабілізації норм контактних мов.

Визначаючи інтенсивність проявів інтерференції в мові, варто навести думку основоположника теорії мовного контактування У. Вайнрайха, який в одній зі своїх хрестоматійних соціолінгвістичних робіт ставив питання: чи може бути інтерференція такої сили, щоб дорівнювати переходу на нову мову, який лінгвіст називає мовним зсувом. Перемикання з однієї мови на іншу завжди може бути зафіксовано на межі речень, а поступовий мовний зсув може бути визначений як перехід від постійного користування мовою А через все частіше перемикання з мови А на мову Б, до остаточної переваги мови Б. Попри це, в деяких ситуаціях мовного контакту двомовні носії можуть перебувати в такому стані, коли вже ціле речення з граматичного погляду не можна віднести до жодної з контактних мов. У таких ситуаціях розмежувати граматичну інтерференцію й мовне змішування важко: різниця між мовами нівелюється. У цих умовах варто говорити про інтерференцію як джерело поступового мовного зсуву [Вайнрайх 1972]. Таким чином, У. Вайнрайх порушив дуже дискусійне питання про розмежування інтерференції й мовного змішування, тобто проблеми визначення умовного порогу, за яким починається процес хаотичної міксації двох контактних мов, або так званий суржик, що, власне, і є одним зі складних і актуальних питань сучасної української соціолінгвістичної науки. Для У. Вайнрайха, як бачимо, ключовим є показник насиченості іншомовними елементами саме граматичного рівня мови, ми ж вважаємо, що головним у цьому питанні є не те, який рівень мови деформується контактною, а саме кількість рівнів, які зазнають інтерференційного впливу.

Говорячи про інтерференцію, варто також зауважити про відсутність єдності серед науковців щодо розмежування інтерференційних помилок і процесів запозичення, адже обидва явища належать до різновидів мовного контактування. Так, одні дослідники зараховують поняття запозичення до інтерференції (У. Вайнрайх, Ю. Жлуктенко, С. Семчинський, A. Queffeelec), інші – протиставляють ці поняття (J. Heath, S. Thomason, T. Kaufman), а третя сторона наголошує на тому, що інтерференція – це процес, а запозичення є одночасно і процесом, і результатом відповідного процесу (R. Appel, P. Muysken). Логічніше все ж таки відмежовувати від інтерференції запозичення, оскільки різною є оцінка відповідних проявів мовної взаємодії: інтерференція – це мовна помилка, тобто відхилення від мовної норми в одній мові під впливом іншої контактної, а запозичення розглядається як один із способів збагачення словникового складу певної мови. Щодо одночасного розгляду інтерференції як процесу й відповідного наслідку, то в цьому контексті можна розглянути позицію Е. Смулкової, яка підкреслює, що “внаслідок упровадження до певної системи нових мовних елементів, інтерференція викликає реорганізацію мовних моделей, оскільки кожне збагачення або збідніння системи викликає потребу реорганізації наявних до цього часу розрізнювальних опозицій в системі. Таке розуміння інтерференції коливається між значенням “процес” і “результат процесу” [Smylkowa 2002: 308–309]. На нашу думку, інтерференцію варто розглядати в широкому й вузькому значенні: у широкому розумінні інтерференція є процесом накладання однієї мовної системи на іншу при безпосередньому контактуванні мов, а у вузькому наслідком особистісного мовного контакту білінгва, тобто мовною помилкою, що зумовлена впливом іншої (першої / другої засвоєної) мови.

Отже, одним із проявів контактування споріднених мов є посилення процесу інтерференції й відповідно наслідків такої мовної взаємодії, а


саме – помилок інтерференційного характеру в мовленні білінгвальних осіб на різних рівнях системи української мови.

Незважаючи на тривалий процес вивчення явища інтерференції на матеріалі різних мов, ще й досі немає загальноприйнятої та усталеної класифікації наслідків відповідних результатів взаємодії контактних мов.

В Україні найбільш поширеними є два типи інтерференції між українською (М1) й російською (М2) мовами. Перший тип інтерференції полягає в перенесенні особливостей (фонетичних, лексичних, граматичних тощо) російської мови в українську (М2 – М1). Другий тип інтерференції – перенесення особливостей української мови в російську (М1 – М2). Варто зауважити, що практично всі українські соціолінгвістичні дослідження спрямовані на вивчення саме першого типу інтерференції – російськомовного впливу на українську мову.

У мовознавстві тривалий час точилися дискусії щодо напряму інтерференції. Дослідники визначали, що лінгвістичний вплив буває спрямований лише в один бік: інтерференції підлягає тільки одна з контактних мов, у той час як інша цього впливу не зазнає. Дуже часто інтерференцію зводили до впливу першої – рідної чи то базової мови – на другу, засвоєну мову. Сьогодні встановлено, що в кожному випадку контактного міжмовного зв’язку інтерференція відбувається в обох напрямах, тому її розглядають як: 1) вплив рідної (базової) мови на іншу (другу засвоєну) – субстратний характер; 2) вплив другої мови на рідну (базову) – адстратний характер; 3) розрізнення інтерференції на рівні мови та мовлення.

Залежно від напрямку, інтерференція може бути прямою, зворотною або двобічною; залежно від виду мовленнєвої діяльності – рецептивною або продуктивною; залежно від форми виявлення – явною або прихованою, внутрішньомовною (внутрішньою) та міжмовною (зовнішньою). Результат інтерференції може бути різним: від порушення мовних норм на певному рівні мовної системи до появи елементів руйнування певного мовного коду.

Е. Хауген у роботі “Мовний контакт” докладно розглядає явище міжмовної інтерференції, говорячи окремо про інтерференцію різних мовних рівнів, а саме – фонологічну й морфологічну, також подає своєрідну класифікацію видів інтерференції. Автор виділяє два класи запозичень інтерференційного характеру: 1) запозичення-зсуви, коли відбувається зсув у значеннях слів; 2) запозичені розширення (значень), що пов’язані з процесами семантичної підміни. У межах запозичень-зсувів Е. Хауген виділяє окремий підтип – запозичені утворення – нові слова, що виникають в одній з контактних мов під впливом іншої, але це не є результатом копіювання форм. Окремо мовознавець розглядає запозичення гібридного типу, що називаються запозиченнями-сумішами, які утворюються як результат послідовних (запозичень-зсувів і запозичених розширень) актів запозичень [Хауген 1972:

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка