Усі ми діти твої, тарасе! кРуглий стіл вчитель: Рибчинська О. М. 2014 Учень 1



Скачати 271.46 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір271.46 Kb.
Малочернятинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів


УСІ МИ ДІТИ ТВОЇ, ТАРАСЕ!
кРУГЛИЙ СТІЛ
Вчитель: Рибчинська О.М.

2014


Учень 1

Шлях до Тараса

В дні перемог і в дні поразок,

Щасливі дні і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Несу думки свої земні.
Іду крізь свята, і крізь будні,

Крізь глум юрби, і суєту,

Ні, не в минуле, а в майбутнє

До Тебе, я, Тарасе, йду.
Крізь вітер злий карбую кроки

І чую серцем кожну мить,

Реве та стогне Дніпр широкий”,



Щоб розбудити всіх, хто спить.

Коли в душі моїй тривога,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього – до живого –

У Всесвіт віршів і поем.
Я не один іду до нього –

Ідуть до нього тисячі,

Наче грішники – до Бога,

Свої печалі несучи.
І доки в римах “Заповіту”

Бентежить кожне слово нас,

Той рух до сонця не спинити,

Бо зветься сонце те – Тарас.

Юрій Рибчинський




Слово вчителя

Тарас Григорович Шевченко – великий український народний поет, геніальний митець-новатор, основоположник нової української літератури та української літературної мови. Видатний поет був водночас і драматургом, і повістярем, і фольклористом, і одним з найвидатніших майстрів українського живопису та графіки. Це Людина з великою літери, яка зробила неоціненний вклад в розвиток української та світової культури.

У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього людства.

В рамках підготовки до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка ми проводимо круглий стіл, щоб збагатити свої знання про нашого геніального співвітчизника.


1. Виступ учня. Життєвий шлях Кобзаря.

Учень 2

Ой гляну я, подивлюся 
На той степ, на поле; 
Чи не дасть бог милосердий 
Хоть на старість волі. 
Пішов би я в Україну, 
Пішов би додому, 
Там би мене привітали, 
Зраділи б старому, 
Там би я спочив хоч мало, 
Молившися богу, 
Там би я... Та шкода й гадки, 
Не буде нічого. 
Як же його у неволі 
Жити без надії? 



Учень 3

Навчіть мене, люде добрі, 
А то одурію.


Мов за подушне, оступили 
Оце мене на чужині 
Нудьга і осінь. Боже милий, 
Де ж заховатися мені? 
Що діяти? Уже й гуляю 
По цім   А р а л у;   і пишу. 
Віршую нищечком, грішу, 
Бог зна колишнії случаї 
В душі своїй перебираю 
Та списую; щоб та печаль 
Не перлася, як той москаль, 
В самотню душу. Лютий злодій 
Впирається-таки, та й годі.


Слово вчителя

Тарас Григорович Шевченко… У своїй творчості митець сягнув на світовий рівень. Його довершені твори сіють зерна світла й добра, палахкотять незгаслим полум’ям безкомпромісної справедливості, проникливої мудрості.  

Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс з собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.

Поезії нашого Кобзаря – то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. І не одне покоління українців звіряє своє життя іменем і творчістю Кобзаря.


Учень 4

Кобзарю,

Знаєш,

Нелегка епоха -

Оцей двадцятий невгамовний вік.

Завихрень - безліч

Тиші-анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

 Тривожний пошук зводиться в закон,

 Коли стоїть історія на старті

 Перед ривком в космічний стадіон.



Вона грудьми на фініші розірве

 Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

 І, невагома, у блакитній прірві

 Відчує враз вагому самоту.

 І позивні прокотяться луною

 Крізь далі неосяжно голубі...



А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

- А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям, пишним та барвистим,

Не скаргами,

Не белькотом надій,

Не криком,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте ,

Що на цій планеті,

Відколи сотворив її пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

 Але були поети для епох!



Л. Костенко


2. Виступ учня. Творчість Тараса Шевченка.

Учень 5


Думи мої, думи мої, 
Ви мої єдині, 
Не кидайте хоч ви мене 
При лихій годині. 
Прилітайте, сизокрилі 
Мої голуб'ята, 
Із-за Дніпра широкого 
У степ погуляти 
З киргизами убогими. 
Вони вже убогі, 
Уже голі... Та на волі 
Ще моляться богу. 
Прилітайте ж, мої любі, 
Тихими речами 
Привітаю вас, як діток, 
І заплачу з вами.



Учень 6

І знов мені не привезла 
Нічого пошта з України... 
За грішнії, мабуть, діла 
Караюсь я в оцій пустині 
Сердитим богом. Не мені 
Про теє знать, за що караюсь, 
Та й знать не хочеться мені. 
А серце плаче, як згадаю 
Хоч невеселії случаї 
І невеселії ті дні, 
Що пронеслися надо мною 
В моїй Україні колись... 
Колись божились та клялись, 
Братались, сестрились зо мною, 
Поки, мов хмара, розійшлись 
Без сльоз, роси тії святої. 
І довелося знов мені 
Людей на старості... Ні, ні, 
Вони з холери повмирали; 
А то б хоч клаптик переслали 
Того паперу ...... 




Слово вчителя

«Шевченко – геній багатогранний, але у вдячній пам’яті нащадків він довго жив, а може й досі живе, тільки як геніальний поет: Шевченко – поет заслонив собою Шевченка високоталановитого маляра, видатного рисувальника та дуже тонкого й високомайстерного гравера. Та значення Шевченка – маляра тільки потроху почало нащадкам висвітлюватися лише через півстоліття після його смерті, і пройде, мабуть, і друге півстоліття, поки значення його як маляра й рисувальника буде як слід висвітлене і загальноусвідомлене», - так пише в одному з кращих досліджень мистецької спадщини Т.Г.Шевченка Дмитро Антонович. Про цей аспект багатогранного таланту не можна нам забувати.


Учень 7

Давно те діялось. Ще в школі, 
    Таки в учителя – дяка, 
    Гарненько вкраду п’ятака – 
    Бо я було трохи не голе. 
    Таке убоге – та й куплю 
    Паперу аркуш. І зроблю 
    Маленьку книжечку. Хрестами 
    І візерунками з квітками 
    Кругом листочки обведу. 
    Та й списую Сковороду 
    Або “Три царіє со дари”.

3. Виступ учня. Шевченко-художник
Слово вчителя

Хіба можливо уявити нашу рідну мову без неперевершених творів Шевченка? Ні!

Поряд з барвистими епітетами: солов'їна, калинова, барвінкова ми часто чуємо мова Шевченка. Адже власне його мова стала наріжною підвалиною літературної мови.

Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим самим навчалися й мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народних помалу стає за основу мови літературної, — так нерідко бувало в Європі, так сталося й у нас.

Великий Кобзар перший в нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою.
4. Виступ учня. Тарас Шевченко – основоположник нової літературної мови.
Учень 8.


І досі сниться: під горою, 
Меж вербами та над водою, 
Біленька хаточка. Сидить 
Неначе й досі сивий дід 
Коло хатиночки і бавить 
Хорошеє та кучеряве 
Своє маленькеє внуча. 
І досі сниться: вийшла з хати 
Веселая, сміючись, мати, 
Цілує діда і дитя, 
Аж тричі весело цілує, 
Прийма на руки, і годує, 
І спать несе. А дід сидить, 
І усміхається, і стиха 
Промовить нишком: «Де ж те лихо? 
Печалі тії, вороги?» 
І нищечком старий читає, 
Перехрестившись, Отче наш. 
Крізь верби сонечко сіяє 
І тихо гасне. День погас, 
І все почило. Сивий в хату 
Й собі пішов опочивати.




Учень 9

Все йде, все минає — і краю немає.

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавілоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!.


Слово вчителя

Поділля – це край, які в усі часи зачаровував подорожуючих своїми ландшафтами та історичними пам’ятками, які зберігають дух козацтва, національно-визвольної війни. Сьогодні ми можемо пишатися тим, нога Шевченка ступала і в наших краях.


5. Виступ учня. Тарас Шевченко і Поділля.
Слово вчителя.

200 років минуло з дня народження Тараса Шевченка, але вдячні нащадки уже протягом століть докладають усіх зусиль, щоб зберегти пам'ять про видатного українця: видають книги, знімають фільми, проводять дослідження, створюють музеї, проводять різноманітні заходи, встановлюють пам’ятники, присвячують твори та ін. І не лише в Україні, а й у світі.


6. Виступ учня. Пам’ятники Тарасу Шевченку в Україні та світі.

Учень 10

Т. Г. Шевченку

Спасибі, земле, що ти родиш хліб.

 Спасибі, земле, що на Україні,

 колись давно, з убогої хатини,

 Тарас великий вирушив у світ

 І в слово гнівне й ніжне перелив

 Снагу свою, і віру, і надію.

 Пройшов крізь пекло, та не відступив,

 А став борцем своєї батьківщини.

 Мій батьку, мій учителю, моя

 Одвічна гордосте, О, як пашить обличчя,

 Коли читаю знову „Кобзаря",

 Коли до мене правда промовля

 Й до пильності, як і раніше, кличе.

 Хай буде важко - легко не бува.

 Та не померти вічним твоїм думам,

 Бо - непохитні, як народ наш мудрий,

 Як невмирущі мамині слова.
О. Омельченко.


Слово вчителя

Його справедливо називають великим українцем. Адже у ньому наша історія, наша мрія, наша надія. Шевченко був справжнім народним співцем, бо з дитинства знав і любив простий український народ, знав його страждання, бо сам їх пережив. Через усе життя проніс великий Кобзар палку любов до рідної землі, до неньки-України, у своїх творах нагадував про минулу славу України і закликав до патріотизму та великої любові до рідної землі.

Ім’я великого Кобзаря ми часто згадуємо і будемо згадувати, бо він подарував нам безцінний скарб. Цей скарб – його чудові твори, в яких струменить любов до Батьківщини та турбота про її майбутнє.

Т. Г. Шевченко-це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Т. Г. Шевченка – це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, повинні берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.


Учень 11

Леся Українка

На роковини

Не він один її любив,

віддавна Україну.

поети славили в піснях,

немов “красу-дівчину”.

Від неї переймали сміх,

і жарти, і таночки,

її байки, немов квітки,

сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав,

той мрію молоденьку.

Він перший полюбив її,

як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара,

сумна, змарніла, бідна,

для сина вірного вона

єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа,

каліка-недоріка, –

мов рана ятриться в ньому,

любов його велика.

Вкраїна бачила не раз,

як тії закоханці

надвечір забували все,

про що співали вранці,

і, взявши дар від неї,

йшли до іншої в гостину;

вони не знали, що то є

любити до загину.

Він перший за свою любов

тяжкі дістав кайдани,

але до скону їй служив

без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

його любові сила.

Того великого вогню

і смерть не погасила.


Додатки
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ КОБЗАРЯ




Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина, Марія, брат Йосип.

У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи, до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружується вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько Тараса.

Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду.

1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять років і його зробили козачком В.В.Енгельгардта.

Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.

1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва.

Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець із великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання.

19 травня 1843 року Т.Г. Шевченко разом із Є.П. Гребінкою їде в Україну. Відвідав рідні місця, багато міст і на початку 1844 р. виїхав до Москви, а далі до Петербурга.

У квітні 1845 року Шевченко приїздить в Україну, щоб постійно тут жити і працювати.

Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, та відібрали збірку "Три літа".

17 квітня 1847 року Т.Г. Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Згодом Т.Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, заборонивши писати й малювати. 8 червня 1847 його доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю.

23 квітня 1850 року Т. Шевченка заарештували за доносом офіцера Ісаєва, поета відправили до Орська і там допитували, згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався зі знайомими.

Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Лише 1857 року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання.

2 серпня 1857 року Т.Г. Шевченко відбув із Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді. Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. 27 березня Шевченко прибув до Петербурга. У травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати в Україну і за поетом встановили суворий таємний нагляд. Т. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. У цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися.

15 липня поблизу с. Прохорівки його заарештували, звинувативши у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до Петербурга.

10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.


творчість Тараса шевченка

Від Літнього саду до петербурзької слави

Свої  вірші Тарас Шевченко почав писати ще кріпаком у Літньому саду білими петербурзькими ночами й творив мовою, яка не мала на той час навіть унормованої абетки. Його романтична поезія  піднесла українську літературу й відразу стала для українського читача таким же взірцем романтичної традиції, як вірші В. Жуковського, А. Міцкевича, Д. Байрона чи романи В. Скотта. З найперших поезій збереглася лише балада «Причинна».

Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв у великого Карла Брюллова, чиє ім’я було тоді відоме всій Європі, Шевченко стає улюбленим учнем художника. Та чим більше він відчував себе художником, тим сильнішою ставала внутрішня потреба творити поезію.

У 1838-1839 рр. написано «Думку» («Нащо мені чорні брови...»), «Тарасову ніч», «Катерину», «Перебендю», «Тополю», «До Основ’яненка» та «Івана Підкову», що увійшли до «Кобзаря» 1840 року– авторської збірки, що її назва стала пізніше назвою всіх видань Шевченка-поета і навіть його другим – поетичним іменем.

Книжечка з восьми поезій відразу здобула шалений успіх у читачів. Своїми поезіями Шевченко явив українське слово нової мистецької якості, якої не сягали його сучасники. Не зважаючи на високу для того часу ціну – один рубль сріблом, збірка розійшлась за два тижні і стала раритетом ще за життя її автора. Виданих тисячу примірників на всіх бажаючих не вистачало, вірші серед прихильників поширювалися у рукописних списках, що значно збільшило кількість читачів. У своїх спогадах О. Афанасьєв-Чужбинський писав, що саме поява «Кобзаря» розворушила апатію й викликала любов до рідного слова.

«Невеликії три літа марно пролетіли…»

Навесні 1843 року Шевченко, замість омріяної усіма учнями Академії подорожі до Італії, їде в Україну. Побачене і пережите тут дуже швидко подолало ідеалізацію свого краю, захоплення минувшиною, козаччиною, яким були сповнені вірші «Кобзаря». У поезіях 1843-1845 років, написаних під враженням мандрівок Україною (в літературі відомі як період «трьох літ»), помітний об’єктивніший, критичніший погляд поета на тогочасну дійсність. Після першої подорожі з’являться «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», «Сон» та інші твори.

Отримавши звання вільного художника у 1845 році, Шевченко знову приїздить в Україну. Як художник співпрацює у Києві із Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів, багато подорожує, змальовує пам’ятки архітектури, культури, мальовничі куточки тощо. Поетичний цикл «трьох літ» продовжиться творами «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Давидові псалми», «Як умру, то поховайте…» та ін. Поет записує ці твори до рукописної збірки «Три літа», яку потім під час арешту 1847 року знайдуть при ньому, і яка стане головною причиною того нелюдського «под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». На декілька десятиліть збірка «Три літа» потрапляє до архіву «Третьего отделения собственной его императорского величества канцелярии», а її автор – на десять довгих років заслання.

Захалявна творчість

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка. Наявна вже в період “трьох літ” творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих років. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка. Поет написав понад сто творів, серед яких дев’ять поем. До того ж з десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. 

На відміну від періоду “трьох літ”, Шевченко тепер майже не пише відверто політичних творів. Тепер уже явно домінують християнські ідеї любові. В цей час у листі до графині А.Толстої поет зізнається: «Господь відвів від моїх очей призму, через яку я дивився на людей і самого себе. Він навчив мене як любити ворогів і тих, що нас ненавидять. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи випробувань та чисельних довгих бесід із самим собою».

У Новопетровському укріпленні Шевченко не напише жодного поетичного рядка, проте в цей час він звертається до прози. Протягом 1852-1857 рр. він створив близько 20 повістей російською мовою, з яких до нас дійшло лише 9: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Ці твори розкривають чимало сторінок життєвого шляху їх автора – дитинство, навчання в Академії мистецтв, поїздки по Україні, роки заслання.



12 червня 1857р. він розпочав свій Щоденник, відомий під авторською назвою «Журнал».

«Свою Україну любіть…»

В останні роки Шевченко писав значно менше, ніж у період „трьох літ” чи в Орській фортеці на Кос-Аралі – давалися взнаки вимушене семирічне мовчання, підірване здоров’я, особисті негаразди. В 1857 р. було написано лише дві поеми – «Юродивий», «Неофіти», 1858 р. – п’ять невеликих віршів:  серед яких афористичний триптих «Доля», «Муза», «Слава»; 1859 р. –  одинадцять віршів і одну поему; 1859р. – тридцять п’ять поезій; в 1861 р. – одну. Але це був час найвищого піднесення його генія, час узагальнень попередніх духовних пошуків.

Лірика 1857-1861 років значною мірою позначена великим впливом Біблії. Шевченко, пройшовши свою хресну дорогу, пророкує відродження добра на землі, побудову нового суспільства на засадах християнської любові, правди і щирості. Однією з форм поетичного осмислення майбутнього для Шевченка є його «подражанія» біблійним пророкам – Ісайі, Ієзекіїлю, Осії. В цей час Шевченко також пише поему «Марія», де образ Богородиці, її материнське начало стає символом майбутнього.

Особливість цього періоду у духовному житті Шевченка, в тому, що він зміг,  через гори часу побачити майбутнє – майбутнє свого народу і всього людства.

Мало яка культура має поета, про якого було б стільки сказано та написано, як в Україні про Тараса Шевченка. Він був для народу настільки «своїм», що впродовж останніх ста років його творчість фактично стала складовою народної культури.

Тарас Шевченко - художник

Як уже знаємо, художній хист прокинувся у Тараса Григоровича дуже рано – ще в дитинстві. Цей талант привів Шевченка до Академії художеств, рятував у найтяжчі хвилини життя од відчаю і розпуки.

Поетична спадщина Кобзаря налічує понад 240 творів, а живописна – близько 1200 робіт (олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків). Сама вже кількість цих творів свідчить, що малярству Тарас Григорович приділяв велику увагу. Однак за життя поета жоден його сучасник не мав повного уявлення про Шевченка як художника.

Мистецька спадщина Шевченка довгий час знаходилась у приватних колекціях і не була доступна широким масам. Люди, до яких потрапили роботи художника, часто не уявляли собі їхньої цінності. Недооцінка малярських творів Шевченка пояснюється ще й тим, що він писав не великі полотна (найбільше - «Катерина»), а твори малих розмірів.

До того ж Шевченко був більше графіком, ніж живописцем. Цього не розуміли критики, вони недооцінювали графіку й були переконані, що обставини життя і поезія перешкодили Шевченкові стати великим живописцем.

Помітивши неабиякий хист у свого козачка, Енгельгардт законтрактував його на чотири роки майстрові живописного цеху В.Ширяєву, який був декоратором по внутрішньому розпису палаців і театрів. Завдяки сумлінному навчанню й наполегливості своїх «сеансів» у Літньому саду він зустрів Івана Максимовича Сошенка. Цьому бідному студентові Академії художеств належить честь відкриття «діаманта у кожусі», так назвав Тараса Карл Брюллов.

Сошенко допомагав своєму другові оволодівати таємницями живопису, давав йому гравюри для копіювання, папір, олівці.

Про цей період творчості Тараса дають уявлення рисунки, створені на історичні та міфологічні сюжети: «Смерть Лукреції», «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії»..

Завдяки допомозі видатних діячів української та російської культур К.Брюллова, В.А.Жуковського, О.Г.Венеціанова, В.І.Григоровича, Є.П.Гребінки Тарас здобув довгождану волю. Та була вона «гола»: Тарас не мав ніяких засобів до існування. На допомогу знову прийшли друзі. Вони оточили його піклуванням, підтримали матеріально, подбали про те, щоб він навчався в Академії.

Незабаром Шевченко став улюбленим учнем Карла Брюллова.

Весною 1839 року за успіху з рисунка Тарас був нагороджений Радою Академії срібною медаллю другого ступеня. 1840 року за першу живописну спробу – картину «Хлопець – жебрак, що дає хліб собаці» (не збереглася) Шевченко був удруге нагороджений срібною медаллю, а за картину «Циганка - ворожка» - втретє.

Шевченкові жодного разу не присуджувалася срібна медаль І ступеня. Адже сюжети з повсякденного життя вважалися «низькими», не гідного «високого мистецтва». Без одержання ж срібної медалі І ступеня художник не мав права братися за виконання програми на золоту медаль. Тільки золота медаль давала право (і засоби) продовжити освіту за кордоном.

Протягом всього свого короткого життя художник створив близько 60 автопортретів.

Безперечно, найвідоміша Шевченкова картина – «Катерина», створена за мотивами однойменної поеми. Художник зобразив Катерину босою на тлі типового українського пейзажу: сільська околиця з безкраїм степом, курінь, біля якого сидить селянин-ложкар, віддалік височить козацька могила з вітряком.

1843 року Тарас Григорович їде на Україну. Подорожує Чернігівщиною, Полтавщиною, Київщиною. Найцікавішими живописними творами цього періоду є жанрові картини «Селянська родина» та «На пасіці».

На Україні Шевченко багато працює над портретами. Якщо раніше він виконував їх переважно аквареллю, то тепер малює олівцем (Г.Лукомського, В.Закревського), олією (Г.Закревської, П.Закревського). Вперше вдається до малювання пером і тушшю (автопортрет 1843р.)

Під час подорожі по Україні Шевченко задумав серію «Живописная Украина» - альбом офортів, до якого ж він тоді робив етюди з натури та ескізи. Митець хотів увічнити рідний край у малюнках, показати світові його красу, незвичайну історію, оригінальні звичаї. Для цього він звертається не до живопису, а до графіки, зокрема до гравюри, якій найменше приділяв уваги в Академії мистецтв. Шевченко ж вважав гравюру найдемократичнішим видом мистецтва, доступним народові, адже з однієї гравірувальної дошки можна зробити 100 відбитків.

Та не вдалося митцеві здійснити свій задум. Серія починається офортом «У Києві». Офорт «Старости» зображує народний звичай сватання.

У березні 1845 року Шевченко закінчив Академію. Йому було надано офіційне звання вільного (некласного) художника. Тарас одразу їде на Україну. Шевченко мав намір зайнятися викладацькою роботою. Восени 1846 р. він подає заяву на заміщення вакантної посади вчителя малювання в Київському університеті.

Першим відомим малюнком Шевченка, зробленим на засланні, є автопортрет у солдатському одязі: сповнені глибокого суму і водночас непокірності очі, горда пряма постава.

11 травня 1848 р. Шевченко вирушив з експедицією капітан-лейтенанта Бутакова до Аральського моря. Його взяли художником. Понад сотню малюнків виконав Тарас Григорович під час експедиції – пейзажі, портрети, жанрові сцени з життя місцевого населення. Особливо чимало робіт, присвячених казахським та киргизьким дітям.

Сепія «Байгуші» має викривальний, сатиричний характер.

Улітку 1851 р. на півострові Мангишлак працювала геологічна експедиція під керівництвом гірничого інженера О.Антипова. Серед її учасників були оренбурзькі друзі Шевченка - польські політичні засланці Бр. Залєський і Турно. За їхнім проханням Шевченка включили до складу експедиції. Позбувшись нагляду, митець знову дістав можливість малювати. Експедиція тривала трохи більше трьох місяців. Збереглося 57 робіт Шевченка, створених у цей час.

Ось сепія «Шевченко серед товаришів», датована 1851 р.

Виконані 1858 р. портрети Михайла Щепкіна та Айри Олріджа є найвищим досягненням Шевченка – портретиста останніх років його життя.

У вересні 1860 року Петербурзька Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри.

Отже, творчість Шевченка-художника займає особливе місце в розвитку українського образотворчого мистецтва. Вона поклала початок критичному реалізму, що визначив своїм завданням розкривати життя і побут простого люду, служити його інтересам.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ОСНОВОПОЛОЖНИК

НОВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Літературна мова – це мова книжок, і вона сильно відрізняється від мови простонародної та розмовної. Українська літературна мова, яка тісно пов’язана з історією українського народу, на протязі свого існування зазнала різних змін у словнику і фразеології, у граматичній будові, у різновидах стилів.

Початковим етапом існування української літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття. Під старою літературною мовою слід розуміти літературну мову, що існувала в Україні з 14 по 18 ст. і ґрунтувалася не на народній, а на книжній мовній основі. Сучасники сприймали її як писемну, а не усну мову, як мову книги.

Нова українська літературна мова — літературна мова української нації на живій національній мовній основі. Ця мова відрізнялась від старої літературної мови тим, що між нею і живою українською мовою нема того розриву, який існував між живою мовою народу і старою літературною мовою.

Нова літературна мова стала єдиною, універсальною мовою для всієї нації на живій національній мовній основі на противагу старій українській літературній мові, що базувалась на книжній, церковнослов’янській мовній основі.

Вона починається від виходу поеми “Енеїда” І.Котляревського.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського, використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова. В основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова (розмовно-побутова і фольклорно-пісенна), яку поет підносив на рівень літературної мови. Тарас Шевченко розкрив багатство словника української мови, семантичні та стилістичні особливості. Мова творів Т. Г. Шевченка – її лексично-фразеологічний склад та граматична будова, її стилістичні засоби – є основою сучасної української літературної мови. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

Тому під сучасною українською літературною мовою розуміється українська літературна мова від Т. Г. Шевченка і до нашого часу. Саме Т. Г. Шевченка, а не І.Котляревського ми вважаємо основоположником нової української літератури і літературної мови, бо саме його мова є основою структури нашої сучасної літературної мови, основою її словникового складу.

Поет відкрив українській літературній мові необмежену перспективу дальшого розвитку.

Отже, Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

На закладених ним основах удосконалювалась вона під пером П. Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського і, збагатившись за довгі роки новими досягненнями, розвивається тепер як мова української нації.


ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ПОДІЛЛЯ

Відзначаючи пам'ятні дати в житті Тараса Шевченка, ми, подоляни, з любов'ю згадуємо всі місця, пов'язані з перебуванням великого поета в наших краях.

Адже Поділля – найчарівніший куточок України. Він завжди приваблював своїми природними ландшафтами та величезною культурно-історичною спадщиною, в усі часи привертав увагу мандрівників різних країн. Як ні в жодному регіоні України, на Поділлі ще до цього часу збереглися десятки історичних пам’яток.

У березні 1845 року Тарас Шевченко закінчив курс Петербурзької Академії мистецтв. Він був удостоєний вченою радою Академії звання художника і на прохання митця відряджений в Україну для художніх занять. Тут вчорашній кріпак влаштувався на роботу художником Київської тимчасової Археографічної комісії для розбору стародавніх актів. За дорученням комісії Шевченко у кінці 1845 і на початку 1846 років подорожує Київщиною і Чернігівщиною. З роботою комісії пов'язана його подорож на Поділля та Волинь у серпні 1846 року.

У XIX столітті через Поділля пролягав поштовий шлях (колишній чумацький) Чернігів - Київ - Житомир - Кам'янець-Подільський. Ось цим шляхом і виїхав наприкінці вересня 1846 року з Києва на Поділля і Волинь Тарас ШЕВЧЕНКО. Він одержав від Археографічної комісії завдання: зібрати народні перекази, пісні, відомості про могили, урочища, оглянути й описати старовинні споруди в цих місцевостях.

На початку жовтня поет прибув до Кам'янця-Подільського. Декілька тижнів провів тут, але й цього було досить, аби Кам'янець увійшов в історію як "місто, яке відвідав Кобзар".

У Кам'янці поет та художник знайомився з народним побутом, занотовував пісні. Виконуючи доручення Археографічної комісії, Тарас малює історичні пам'ятки міста. На Поділлі Кобзар записав пісню про Микиту Швачку (кармалюківця), яка стала епіграфом одного з розділів його поеми "Гайдамаки".

Оспіваний народом образ народного ватажка Кармалюка, глибоко вразив уяву поета. Під час перебування в с. Вербка він зустрівся з тими, хто давав притулок герою. За народними спогадами, улюбленим місцем відпочинку Т. Шевченка стала Кармалюкова гора.   

Протягом семи днів, оглядаючи і вивчаючи історичні і церковні споруди, фортецю Кам’янця-Подільського, які мав по приїзді сюди через рік замалювати, Тарас Григорович спілкувався з простими людьми, вислуховував їхні оповіді, легенди і перекази про минуле, слухав народні подільські пісні,в яких відобразилась історія краю. В його альбомі збереглося кілька записаних тут народних пісень.

Почуте, побачене і пережите Тарасом Григоровичем під час подорожі на Поділля, знайшло своє відображення в його творах, написаних на засланні (поема «Варнак» та ін.)

За свідченням самого Шевченка, на Поділлі він бував двічі. Про другу поїздку є згадка в повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали". Правда, ця поїздка була дуже короткою.

 Далі його маршрут проліг через Проскурів, Меджибіж, Хмільник і Житомир до Почаєва і на Волинь.

Припускають, що шлях Шевченка з Кам'янця-Подільського до Почаєва пролягав через Ярмолинці, Проскурів, а потім через Старий Костянтинів та Ізяслав до місця призначення. Мандрівка передбачала зміну коней і відпочинок на постоялих дворах – у тому числі й у Старому Костянтинові...

Символічним є проект спорудження пам'ятника Шевченку в Старокостянтинові – біля будинку, що в XIXст. був постоялим двором.

І ще один яскравий збіг обставин, пов'язаний з історією Старого Костянтинова: коли 1848 року у Петербурзі Тарас Шевченко тяжко захворів і потрапив у лікарню, там його лікував Олександр Бланк – вихрещений єврей зі Старого Костянтинова, батько Марії Бланк-Ульянової.

Подоляни завжди шанували пам’ять великого поета. На честь його перебування на Поділлі встановлені меморіальні дошки на фасаді історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, а також на стіні Меджибізької фортеці, яку змальовував Т. Шевченко. У багатьох населених пунктах встановлені пам’ятники видатному поету. Подільський письменник М.Магера написав повість «Кам’янецькими стежками», у якій розповів про перебування Т. Шевченка у 1846 р .в Кам’янець-Подільському.



Пам'ятники Шевченку в Україні та світі
На сьогоднішній день налічується 1384 пам’ятники Тарасу Шевченку у світі: 1256 в Україні та 128 за кордоном – у 35-ти державах. Загалом це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів. Майже на усіх континентах світу, окрім Африки є пам’ятники Шевченкові. Однак наступного року мають звести монумент у Південно-Африканській Республіці (ПАР). Відсутні пам’ятники Кобзареві у Німеччині, Великобританії, Естонії, Латвії, Киргизії.

В Україні найбільше пам’ятників встановлено на Івано-Франківщині – 201, за нею йдуть Львівська (193), Тернопільська (165) та Черкаська (102) області.

За кордоном найбільше пам’ятників встановлено у Росії – 30 (10 пам'ятників та 20 меморіальних дошок), Казахстані – 16, США – 9 та Канаді – 9, а також у Білорусії (6), Польщі (5), Молдові (4), Бразилії (3), Аргентині (3), Франції (3) та ін.

Перший пам’ятник Т. Шевченку було відкрито у 1881 році до 20-річчя від дня смерті митця у м. Форт Шевченко (Казахстан) під керівництвом І.О. Ускова, який був комендантом Новопетровського укріплення, коли Шевченко перебував там на засланні.

В Україні перший пам’ятник Шевченку (його погруддя) було встановлено у Харкові у садибі Алчевських у 1881 році.

Починаючи з 1911 року традиційне скульптурне зображення Т. Шевченка – в кожусі та шапці, у похилому віці. З 1990-х років Т. Шевченка почали зображувати у молодому віці.

Одним із кращих зразків монументальної Шевченкіани у світі та найкращим пам’ятником Т. Шевченку в Україні вважається пам’ятник, встановлений у Харкові в 1935 році. Автори пам’ятника – скульптор Матвій Манізер і архітектор Йосип Лангбард. Він є одним із символів міста і водночас – яксравим зразком скульптури соцреалізму.

Цікавим також є пам’ятник у Чернігові (1992, автор – Андрій Чепелик – Народний художник України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000). Шевченко тут – молодий та статний франт, яким він і був, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв.

Серед закордонних пам’ятників найбільш цікавими і незвичайними є аргентинський (Буенос-Айрес, 1971) та італійський (Рим, 1973).

На першому – молодий Шевченко, в його постаті – напруження та пристрасне звернення до людей, поряд – скульптурна група «Гайдамаки», що є своєрідною ілюстрацією до образу поета. Це мистецьке рішення особливо вдале для пам’ятника, що знаходиться в іншому етнічному середовищі: супутні персонажі містять додаткову інформацію для глядачів, які мають обмежені знання про Україну, Шевченка, його твори. Автор – Леонід Моложанин.

Автор другого пам’ятника Уго Мацеї одягнув Тараса Григоровича в римську тогу, зобразив його трибуном-оратором, який, піднісши руку, звертається до присутніх із полум’яним словом. Таке «переодягнення» – образна констатація того, що Шевченко та його твори належать не лише Україні, а й усьому людству.

Найвищий у світі пам’ятник Шевченкові, висотою 7 метрів, стоїть у Ковелі, що на Волині. А ось найвище місце на Землі, де встановлений монумент поетові, на піку Шевченка у Кабардино- Балкарії – 4200 метрів над рівнем моря. 





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка