Урядова клямка



Сторінка1/23
Дата конвертації26.11.2016
Розмір3.33 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Зиновій Книш

НА ПОРОЗІ НЕВІДОМОГО

Спогади з 1945 року. Українська громада у Форарльберґу (Австрія).

НА ПОРОЗІ НЕВІДОМОГО

(спогади з 1945 року)


ПЕРЕДМОВА

I. ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

II. У КОЛИСЦІ АВСТРІЇ

III. БЛАГОСЛОВЕННА "УРЯДОВА КЛЯМКА"

IV. МІЖ ВІДНЕМ І БЕРЛІНОМ

V. МАНИТЬ ШВАЙЦАРСЬКА ГРАНИЦЯ

VI. МАНДРУЄМО ДАЛІ

VII. В ЦЕГЕЛЬНІ

VIII. ОСТАННІ ДНІ СТРАХУ

IX. ПЕРШІ КРОКИ

X. УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ ПРАЦЮЄ

XI. ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ...

XII. МІЖ АВСТРІЙСЬКОЮ СЦИЛЛЕЮ І МОСКОВСЬКОЮ ХАРИБДОЮ

XIII. КУЛЬТУРНА СПРАВА В КОМІТЕТІ

XIV. ПОЛЬСЬКА АТАКА ВІДБИТА

XV. РЕПАТРІЯЦІЯ

XVI. НЕ СТІЛЬКИ СВІТА, ЩО В ВІКНІ

XVII. ПІШКИ ДО МЮНХЕНУ

XVIII. В МЮНХЕНСЬКОМУ МУРАВЛИЩІ

XIX. ТВОРИМО ОРГАНІЗАЦІЙНУ ЦЕНТРАЛЮ

XX. ЗАДИВИЛИСЯ НА ФРАНЦУЗІВ І ЗАБУЛИ ПРО АВСТРІЙЦІВ

XXI. СУСПІЛЬНА СЛУЖБА ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

XXII. БРАТСТВО СВ. АНДРЕЯ

XXIII. ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ У ТИРОЛЮ І ФОРАРЛЬБЕРҐУ

XXIV. З'ЇЗД В АШАФФЕНБУРҐУ

XXV. НА ПРОЩАННЯ З ФОРАРЛЬБЕРҐОМ

©  СРІБНА СУРМА. Торонто. 3-е видання. Printed by Kiev Printers Ltd., 686 Richmond St. W., Toronto, Ont.


ПЕРЕДМОВА

Книжка, що її оце читаєте, вже третій раз з'являється перед українською публікою. Перший раз ішла вона підвалами в часописі «Українське Слово» в Парижі, потім вийшла окремою відбиткою в 1951 році. Розійшлася вона геть чисто до останнього примірника, а зацікавлення нею далі не вгавало і треба було пустити її третій раз на друкарську машину. Що може краще свідчити про книжку, як третій її наклад поза межами України?

Здається, так недавно ще переживали ми описані в ній події, — коли не ті самі, то такі самі, — а то вже двадцять літ від тоді минає і наростає покоління, що їх зовсім не пам'ятає, знає тільки з оповідання батьків. Для декого з нас — це «прокляті роки» з уваги на тодішні зовнішні і внутрішні умови скитальського життя. Одначе, поминувши погані наслідки таборового життя, розгорілі партійні пристрасті і примусову бездіяльність у вичікуванні виїзду кудись у незнаний світ, українці виявили тоді чимало громадської ініціятиви та організаційного хисту, в багато дечому випередили вони та перевищили всі інші народи, що їх воєнна заверюха також вигнала з батьківщини. Коли прийде час, історик великої мандрівки українців у світі розсіяння відсіє полову і виловить чисте зерно доброї громадської праці з почуттям відповідальности за свою суспільність і з турботою за добре ім'я українців на чужині.

Невелика була українська громада на межі трьох країн, Австрії, Німеччини і Швайцарії. Невелика числом і територіяльним засягом свого діяння. І складалася вона, як скрізь деінде, з дуже різнорідних станово-суспільних і політичних елементів. Та й у початках відрізана була від більших українських осередків і скупчень — мусіла здаватися на власний свій розум і керуватися власним політичним інстинктом. Проте можна сказати, що вона непогано записалася в історії нашої еміґрації і лишила по собі добру пам'ять у всіх, що чи то самі в ній працювали, чи то стояла з нею у зв'язках.

В «Осередку Культури й Освіти» в Вінніпеґу зберігаються матеріяли, протоколи і різні документи українських громадських організацій з Форарльберґу. М. і. має там бути теж повний нарис організованого українського життя в Форарльберґу від самих його початків аж до часу, коли більшість українців роз'їхалася звідти по всьому світу. Варто було б опрацювати ті матеріяли і видати їх книжкою.

А заки це станеться, я віддаю читачам у руки мої власні спогади з тих часів. Вони кінчаються на половині 1946 року, отже говорять тільки про початки організованого українського життя в Форарльберґу. Одначе, в тому першому році не тільки покладено основи українських громадських організацій у тій маленькій країні, але й оформлено їх правно-організаційно та накреслено шляхи, що по них пішов дальший ріст і розвиток, створено форми, що наливалися пізніше змістом.

Працювали над тим усі громадяни-українці, без уваги на те, чи почувалися вони націоналістами, чи демократами з політичної правиці або лівиці, чи належали до цієї чи тієї віроісповідної громади. І роботу свою виконували в згоді та співпраці, у взаємній пошані до себе. Коли ж і були якісь непорозуміння — а де їх нема? — то ніколи не вийшли поза межі відповідальности за спільну долю нас усіх.

Пішовши на невдячну професію пера, списав я багато сторінок за майже сорок літ. Та ледве чи відчував я коли більшу внутрішню приємність, як пишучи оці мої спогади і згадуючи всіх тих гарних і милих людей — чи то моїх співпрацівників і прихильників, чи то навіть критично настроєних противників з опозиції. Бо нікому з них не можу відмовити патріотизму, особистої культури і тактовности в громадській праці. За багато місця забрало б вилічувати в передмові їхні назвища, читач знаходити їх буде на кожній сторінці цієї книжки. Часом доводиться мені стрічатися з деким з них, а з деякими може вже ніколи в житті не побачуся. Та може попадеться їм у руки ця книжка, тож її сторінками передаю їм сердечне привітання і дружньо тисну їхню руку.

Хотів би тут висказати подяку тим особам, що були ласкаві подати мені свої завваження і поради перед друком третього видання і прислали світлини на кліші. Це були (в поазбучному порядку) пп.: дир. Білоус Іван, брати маґістри Гладиловичі Адольф і Максим, Зорич Богдан, Максимів Онуфрій, д-р Михайлів Володимир, інж. Орищук Євген, д-р Рудницький Володимир, інж. Савойка Любомир, дир. Харак Андрій і д-р Яшан Василь. Ліста цих назвищ була б напевно довша, якби відомі мені були адреси інших колишніх чільних членів української громади в Форарльберґу.

 

Зиновій Книш

I. РОЗДІЛ

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

Кінець війни на горизонті. — Поїздки до Австрії. — Зустріч з Головою ПУН. — Масові арешти націоналістів. — Гра в піжмурки з Ґестапо. — Дивна криївка Ольжича. — Плян приїзду до Швайцарії. — Покидаю Львів. — Знайомство в поїзді під Віднем. — Доля кидає нас до Мельку.

Настав 1944 рік. У повітрі чувся вже кінець війни, невідхильність програної німців була ясна всім, невідомо було тільки, як цей кінець буде розгортатися в подробицях, як довго протягнуться судороги грізного колосу. І цікаве: звичайно думка про закінчення війни сприймається як не з радістю, то з резиґнацією — що буде то буде, але минуться нарешті воєнні страхіття, бомби, мандрівки сюди й туди...

Кінця війни хотіли альянти, бо для них це була певна й остаточна перемога. Кінця війни скрито бажали собі й німці, що освоїлися вже з думкою про програш і розвіяні мрії про володіння над світом, а в дальшому продовжуванні війни бачили тільки непотрібні вже тепер втрати й жертви. В закінченні війни кожний бачив для себе якийсь інтерес і в'язав з тим якісь надії, — не було тільки ніяких надій для українців. Це був кінець, що не приносив їм нічого, після нього мав настати початок, що не віщував нічого доброго. І так поміж кінцем і початком плили наші дні, в тривозі й безнадійності...

Я жив тоді в містечку Мельк, на половині залізничого шляху між Віднем і Лінцом. Попав я туди зовсім випадково й несподівано для себе самого. Коли большевицька офензива підсунулася до меж Галичини, чи як називалася вона тоді — до Генерального Ґубернаторства, — треба було думати про те, як пробратися кудись на захід, щоб не попасти в московські лабети. Мавши трохи вільного часу, вибирався я що кілька тижнів до Австрії, шукаючи за приміщенням для своєї родини. Звичайно їздив я до Відня і звідти роз'їжджав у різних напрямах по малих містечках, пробуючи винайняти бодай одну кімнату, щоб опісля переїхати туди нам усім.

Невимовно трудна це була річ: всі села й містечка повні були евакуйованих з північної й західньої Німеччини, найбільше наражених на бомбові атаки. Кожен перся до Австрії, бо там було порівняльне найспокійніше, бомбових налетів майже не було, а коли й були, то обмежувалися до індустріяльних центрів і комунікаційних вузлів. До того — це було вже після тегеранської конференції, де проголошено потребу відбудови незалежної Австрії, то ж не один німець спекулював, що Австрію будуть ощаджувати і що легше там буде виждати кінця.

Зайти було в перше-ліпше містечко чи гірське село, бачили ви сотні тих "вибомбуваних", що мали всілякі привілеї, діставали додаткові харчеві картки і різні "бецуґшайни"1 не мали ніякого зайняття і годинами облягали ресторани так, що справжньому подорожньому ніде й сісти було.

Якось під кінець січня заїхав я, як звичайно, до Відня. Поїзд прийшов раненько і я, швидко полагодивши справу приділу кімнати в готелі в спеціяльному мешканевому уряді на двірці, вийшов трохи пройтися вулицями. Відень ще не пробудився до життя. Тільки де-не-де якась рання птиця показалася на вулиці. Позатим Відень — от як Відень, ніхто б і не сказав, що вже п'ятий рік війни. Ішов знайомими вулицями шостого "бецирку"2 околиці Маріягільфештрассе. Перші знаки життя в місті дали — хто? Не вгадали б! Українські дівчата! Відчиняли вікна від кухонь — вставали перші й готували снідання, бо переваж'но працювали, як домашні помічниці — перегукувалися між собою. Приємно було почути рідну мову і я теж прилучився до тих вигуків. Дівчата здивувалися, що хтось чужий говорить по-українськи, відчинилося ще більше вікон і поінформували мене, що в кожній кам'яниці є — як не одна, то дві дівчини з України. Живеться непогано, тільки додому хочеться, страх хочеться в Україну!

Українців справді багато було по великих містах у Німеччині, але їх уважали за щось гірше від людей, хоч часом і поводилися з ними людяно. Того самого дня зайшов я до голяра. В голярні були самі жінки, чоловіки пішли на війну і вони мусіли перебрати голярське ремесло. Як відомо, нема більших балакунів від голярів. Слово по слові, а хто, куди за чим і т. д. Кажу, що українець.

— Ви жартуєте?

— Чому ж би? Я таки й справді українець.

— Це неможливе!

— А що ж то, хіба українці з одним оком, або на трьох ногах?

— Ні, не те, тільки українці, то самі прості люди, ніхто з них по-німецьки не говорить і вони не дуже чисті...

Тут зупинилась, щоб не образити клієнта. Таке то поняття мала німота про наших людей.

Поблукавши трохи в ранніх годинах, зайшов я до нашого зв'язкового, Миколи Дорожинського, і від нього довідався, що до Відня приїхав Голова Проводу Українських Націоналістів, полковник Андрій Мельник, якому якраз день тому визначено було Відень на місце примусового перебування під доглядом Ґестапо. Увечері можна буде з ним побачитися. Я й справді зустрівся з Головою ПУН того вечора, в одній з віденських каварень. Це була перша стріча від трьох літ, від часу, коли Ґестапо ізолювало його і тримало під своїм наглядом.

Години минали непомітно і не счувся я, як треба було йти до поїзду. Повертався я додому через Прагу, бо й цим разом нічого не вдалося полагодити.

Поїзд до Праги спізнився. Потім ще забрало мені трохи часу, доки знайшов кімнату в готелі "Беранек", де я зупинявся звичайно в Празі і де за пачку цигарок можна було дістати кімнату по-знайомству. Було вже пізно йти до нашого Провідника на Чесько-Моравський Протекторат3 він уже мабуть пішов до праці. Телефоную на інший зв'язок і довідуюся, що на помешкання друга Забавського несподівано налетіло цієї ночі Ґестапо й арештували його.

Трудно було стрінутися з іншими, бо арештовано тоді більше людей, а кого поминули, той скривався. Не полагодивши справ, я від'їхав тієї самої ночі з якимсь тягарем на серці. Навіть не вступав подорозі до Кракова, пересівся тільки з поїзду на поїзд і підніч уже був у Львові.

Вранці хотів я зайти до Костика Мельника,4 передати через нього неприємні вістки з Протекторату. Якось не щастило мені того дня: найперше — заспав і прокинувся аж коло 8 години, міг уже Костика не застати дома. Потім — урвалася мені шнурівка від черевика, накінець — трамвай утік з-під носа і я приїхав на місце аж біля дев'ятої години. Заходжу до кам'яниці, де мешкав Костик, при бічній Личаківської, здається це була вулиця Гофмана, піднімаюся на перший поверх, де в помешканні подружжя Єзерських жив Мельник. Двері відкриті, хтось замітає кімнату, мабуть служниця.

— Добридень! Чи є пан Мельник?

— Ай, прошу пана, прошу тікати!

— Що сталося? Чому тікати?

— А бо тут були німці, робили ревізію і забрали пана Костика, ось може десять хвилин, як вийшли.

Хутко збігаю сходами вниз і подорозі благословляю ту шнурівку, що саме вчас урвалася, і той трамвай, що так у пору втік передо мною. Не будь тих дрібниць, що так поіритували мене вранці, довелося б відновити знайомство з Ґестапо.

Після обіду вдалося мені відшукати зв'язок через поручника Малого, що телефонував до моєї дружини, щоб мене остерегти, не знаючи навіть напевне, чи я у Львові. Зв'язок іде до Ольжича, що живе при вулиці Пекарській у квартирі Остапа Чучкевича, званого в нас Францом. Самого Франца нема, він уже в дивізії "Галичина", але Ольжич користується його квартирою.







Автор у 1945 році
В Організації Українських Націоналістів на той час визначніших функцій я не мав. Десь менш-більш перед роком я здав свій пост Уповноваженого до підготови III Великого Збору Українських Націоналістів (III ВЗУН). У воєнній ситуації, з порваними зв'язками годі було спокійно відбути Великий Збір, те місце заступали тим часом різні вужчі й ширші Конференції. Потім раз відвідав мене інж. Бойдуник і намовив зайнятися студіями над проєктом майбутнього територіяльно-адміністративного устрою України. Кілька місяців збирав я до того різні записки й матеріяли. Поза тим, що кілька тижнів мав я доривочні контакти з Сичем,5 часом з Ольжичем, а потім з Костем Мельником — на тому й кінчалася тоді вся моя організаційна "діяльність", якщо можна її так назвати. Але скрізь мене знали, як націоналіста, і було небезпечно в цей час показуватися на вулицях, бо ясно було, що щось діється, невідомо тільки, що саме.

Покищо перебрався я до хати свояків моєї дружини при Задвірянській вулиці, а коли стемнілося, почвалав до Ольжича бічними вуличками. В міжчасі моя дружина випадково стрінула на вулиці ген. Капустянського. Його теж арештували, але після короткого допиту несподівано для нього самого — випустили. Це була помилка Ґестапо, та не мали часу її направити, хлопці скрили генерала в безпечному місці.

Все виявилося в Ольжича, до якого почали напливати звідомлення з цілої Европи. Картина була така: продовж 48 годин, 25 і 26 січня, від Марсилії до Гельсінґфорсу переведено масові арешти серед членів нашої Організації. Голову ПУН заарештовано тієї ж ночі після побачення зі мною. Арешти відбулися по всій Україні, потім у Парижі, Відні, Берліні, на Словаччині, в Кракові — скрізь, куди тільки сягала кривава рука Ґестапо.

У Львові арештовано Мартинця, Бойдуника, Костика Мельника, Квятковського, що якраз приїхав з Берліна, та багато інших наших чільних членів. Усі вони сидять у ґестапівській тюрмі при вул. Лонцького, нічого про справу довідатися не можна. Відомо, що арештами керує центральний уряд безпеки з Берліна.

Ольжич зберігся тільки тому, що довший час жив нелеґально. За ним іде скажена нагінка, перетрушують кожне помешкання, де він колись жив, або де бував. Вдалося втекти Славкові Гайвасові, завдяки його великій відвазі й холоднокровності: Ґестапо оточило дім, де він жив з родиною; доки там добивалися поліцисти до дверей, він швидко одягнувся, взяв течку під паху, вибрав мент, коли поліцист на розі дивився в другу сторону, вискочив з кімнати на першому поверсі і преспокійно промаршував повз ґестапівця, удаючи випадкового прохожого. Ґестапо шаліє з люті, що "дер роте Тойфель"6 утік, у відплату вкинули до тюрми його дружину з двома малесенькими дітьми і стару матір.

За мною шукають теж. Недальше, як передучора Бізанц7 дзвонив до кількох знайомих, розпитуючи за моєю адресою, не здаючи собі справи, навіщо ця адреса потрібна, бо в цілій своїй наївності признався, що цієї адреси потребує Ґестапо. Не робив він того в злому намірі. Перед двома тижнями замордовано у Львові полк. Романа Сушка, поліція вела слідство, допитували багато людей і, шукаючи через Бізанца людей, подавала за причину потреби переслухати їх за ближчими інформаціями, що могли б навести на слід убивників.

Мороз пішов мені по спині. Поліційна нагінка увесь час ішла мені по п'ятах і ні вона, ні я про те не знав: з Відня виїжджаю на дві години перед арештом, до Праги приїжджаю на дві години після арештів, Краків минаю в день, коли там трусять, у Львові 15 хвилин спізнення рятує мене перед тюрмою. Тільки тому, що ніхто не знав місця мого перебування і моєї точної адреси, вдалося мені сховатися в цій великій хвилі арештів.

Було відомо, що я живу не у Львові, десь на провінції, та ніхто докладно не знав, де саме. А жив я в місті Золочеві, мавши водночас мешкання у Львові. На розі вулиць Сапіги, (тоді: Фірстенштрассе — Княжа Вулиця) Задвірянської і Вишневецьких моя дружина вела крамницю з папером і канцелярійним приладдям, там же ж, на третьому поверсі, ми жили й туди приїздив я на суботу й неділю кожного тижня. Про те мало хто знав, я жив ніби леґально, ніби в підпіллі, голова закрита, але плечі видно.

Після арешту полк. Андрія Мельника, Ольжич, як заступник Голови ПУН, перейняв фактично всю керму Організацією в свої руки. Було справою найбільшої ваги подбати про його безпеку. В мешканні Франца лишатися було недобре, туди заходило багато людей і швидше чи пізніше Ґестапо могло впасти на його слід. Наразі пішов він ночувати зо мною до свояків моєї дружини, але й там було зле. До мешкання можна було, правда, зайти зо сходової клітки непомітно, але до туалети треба було виходити на ґалерію здовж стіни від подвір'я — більшість старих львівських кам'яниць була так побудована — а кам'яничка мала, люди жили там від довгих років, усі себе знали, поява чужої людини дуже звертала на себе увагу.

Доки там шукали для Ольжича відповідної конспіративної квартири, він рішився на крок, що здивував мене і що його тоді не міг я назвати розумним, хоч здогади Ольжича потім показалися правильні. Ольжич просив мене відступити йому кімнату в моєму мешканні!

— Чи ви з глузду зсунулися? Та ж я сам тікаю від своєї хати, на мене теж увага поліції спрямована, а ви лізете чортові в зуби!

— Саме тому нікому й на думку не впаде мене там шукати. Ґестапо знає, що ви бережетесь і не подумає, що ви житимете в своїй хаті, бо ж ніхто того не робить, хто криється перед поліцією. А місце там добре: в кам'яниці живуть самі німці, вона на розі трьох вулиць, звідусіль можна до неї непомітно підійти, таки там буде мені найкраще й найбезпечніше.

— Не хочу вас спиняти, бо не жалію вам хати, але вічно неспокій буде мене мучити і ви теж спокою там не зазнаєте, бо ану ж котрогось дня випадок...

— Досі випадок завжди ставав по моїй стороні, сподіваюся, що так буде й далі.

Того самого вечора Ольжич перейшов жити до мене і перебув там більше місяця, майже до самого мого виїзду на еміґрацію.

А тим часом росло напруження, між німцями кинулася паніка. Кожного вечора відходив один поспішний поїзд на Краків і перед ним відбувалися дантейські сцени: німота лізла до вагонів крізь вікна, одні тягнули їх у середину, а другі стягали за ноги назад. Тут побилися по мордах два німці, цивільний партієць з військовиком, там поліційна стежа розділяє двох інших закукурічених, що сперечаються, хто має більше право до поїзду.

Паніку поширювали цивільні німці, переважно у бронзових уніформах, що їх в Україні називали "жовтокабатниками". Минулої осени сараною насунули вони з-за Збруча, везучи повні авта харчів і всякого награбленого добра. Більшість з них не хотіли вертатися до Райху, щоб не йти до війська, якось поприміщувалися в Галичині й Польщі. Тепер ставало гаряче, далі давай драла! Військові й деякі чесні німці з погордою дивились на ту голоту і не скривали своєї ненависти до них, уважали їх причиною свого нещастя й одверто лаяли їх на очах "унтерменшів".8

Хоч на фронті притихло від кількох тижнів, але ця паніка німців денервувала й насичувала атмосферу непевністю та почуттям небезпеки. Ляк перед поліційною нагінкою минув, якось не чути було про дальші арешти, і я знову почав їздити в Австрію. Тоді то Ольжич натискав на мене, щоб виїжджати якнайшвидше, бо кінець висить у повітрі. Він сам лагодився йти пішки в останній хвилині.

Саме тоді переводив він розподіл організаційних кадрів на т. зв. одинку й двійку: одинка залишалася на місці для підпільної роботи, двійка, зложена головно з людей старших, одружених і розконспірованих, мала евакуюватися на захід. Ці приготування частинно відбувалися на моїх очах, майже щодня приїжджали хлопці з візочком по циклостильний папір до нашої крамниці, робилися запаси для підпільної "літератури".

Прийшла нарешті черга й на мене. Одного вечора Ольжич серед розмови кинув мені питання:

— Чи не поїхали б ви до Швайцарії?

— Я заскочений цим питанням. Авже ж, що поїхав би, та як це зробити? Ви ж знаєте, що я вже два рази вибирався закордон з організаційного доручення9 й обидва рази нічого з того не вийшло.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка