Урок №1 Мета і завдання курсу. Виникнення музейної справи в Україні



Сторінка1/4
Дата конвертації30.12.2016
Розмір0.69 Mb.
  1   2   3   4
Урок №1

Мета і завдання курсу. Виникнення музейної справи в Україні.

Мета уроку: поглибити і узагальнити знання учнів про музейну справу в Україні, підкреслити важливість музею у вивченні історії України та інших шкільних дисциплін, закріпити основні поняття з теми.

Урок - лекція

Музеї - це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Основними напрямами музейної діяльності є:



  1. культурно-освітня діяльність,

  2. науково-дослідна діяльність,

  3. комплектування музейних зібрань,

  4. експозиційна робота,

  5. фондова робота,

  6. видавнича справа,

  7. реставраційна робота,

  8. пам'яткоохоронна робота.

У роботі музею важливим є дослідження системи діловодства, основні вимоги до складання документів (інвентарна картка, інвентарна книга, топографічний опис, складання актів і т.д.), організація обліку та інвентаризації музейних предметів, реєстрація нових надходжень..

Завдання роботи музею:

1.Визначення нормативно-правової та законодавчої бази музейної справи;

2.Визначення напрямків роботи музеїв.

3.Дослідження у системі обліку музейних фондів (організація інвентаризації, реєстрації)

4.Складання документів ( актів, карток реєстрації тощо), поточних та основних документів обліку музейної справи.



Робота з термінами.Використовуємо словник працівника музею.

Музейний фонд України – це сукупність рухомих пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення незалежно від їх виду, місця створення і форми власності, та зберігаються на території України, складається із державної і недержавної частини.

Державна частина Музейного фонду України – це музейні зібрання та окремі пам’ятки, що є державною власністю. Музейні предмети та колекції, які є в музеях, переданих із державної власності у комунальну, є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України.

Пам‘ятки – об‘єкти природи, матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства.

Музейний предмет – пам’ятка, яка має історичну і культурну цінність і належить до музейного зібрання. Музейні предмети підлягають обов’язковому обліку, який ведеться у порядку, встановленому Міністерством культури і туризму України.

Музейна колекція – сукупність (комплекс) музейних предметів у складі основного музейного фонду, об’єднаних за однією або кількома спільними ознаками, що має наукове значення як єдине ціле (колекція може бути особиста, меморіальна, тематична, систематична).

Предмет музейного значення – предмет, який має музейну цінність, але не входить до складу музейного зібрання, і виявлений в період наукового комплектування музейних фондів. Предмет музейного значення, який включено до музейного зібрання і пройшов всі стадії наукової обробки, набуває статус музейного предмета

Експонат – музейний предмет, який виставлено для огляду, є структурною одиницею експозиції і складає основу музейної комунікації. Експонатом у музеї може бути як справжній (оригінальний) предмет, так і відтворення, макети-моделі або науково-допоміжні матеріали.

Музейний облік пам‘яток (музейних предметів і колекцій)це визначення кількості, складу і стану в одиницях обліку та відображення їх у фондово-обліковій документації музеїв. Він фіксує їх належність до певних класифікаційних груп, забезпечує їх організаційну упорядкованість, можливість адресного пошуку та контроль за їх належністю і станом. Музейний облік складається з двох стадій: первинної реєстрації і наукової інвентаризації.

Одиниця обліку – предмет або група предметів (колекція, комплект), зареєстрований у фондово-обліковій документації під одним номером.

Облікова документація – система документів, яка складається з документів первинної реєстрації (акти про приймання і видачу) та інвентарних книг – книг надходжень основного фонду, надходжень науково-допоміжного фонду, тимчасових надходжень, обліку сировинних наукових матеріалів, реєстрації актів і документів наукової інвентаризації, котрій підлягають музейні предмети основного фонду, що надійшли на постійне зберігання. До облікової документації належать також книги реєстрації самих облікових документів.

Реєстрація первинна – перша стадія обліку музейних фондів, під час якої фіксуються основні відмінні ознаки предметів музейного значення в книзі надходжень (КН) основного або науково-допоміжного фонду на підставі результатів його попереднього вивчення.

Інвентаризація наукова– друга стадія обліку основного фонду, коли фіксуються результати вивчення музейних предметів з метою юридичного закріплення предмета за відповідною музейною збіркою і охорони наукових даних про нього.

Інвентарний номер – порядковий номер обліку музейного предмета за інвентарною книгою. Інвентарний номер проставляється на предметі в процесі наукової інвентаризації, складає частину облікового позначення.

Склад музейних фондів – сукупність конкретних предметів і матеріалів, що утворює певну музейну збірку. Структура музейних фондів визначається згідно з профілем того чи іншого музею і регулюється процесом комплектування та вивченням музейних колекцій, а також особливостями їх збереження.
Основні напрямки музейної політики

Національна музейна політика - це сукупність основних напрямів і засад діяльності держави і суспільства в галузі музейної справи.

Основними напрямами національної музейної політики є:

збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність;

повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами;

забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв;

сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи;

підтримка і розвиток мережі музеїв;

забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікації

музейних кадрів, їх правовий і соціальний захист;

бюджетне фінансування (у тому числі на дольових засадах) і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи;

забезпечення охорони музеїв;

підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень,пов'язаних з музейною справою;

сприяння міжнародному співробітництву в галузі музейної справи.

Музей діє на підставі статуту (положення), що затверджується його засновником чи засновниками.

У статуті (положенні) музею визначаються:

1)назва музею, його статус, склад засновників, їх права та обов'язки;

2)організаційна структура, основні завдання та напрями діяльності;

3)джерела надходження коштів і їх використання, склад майна музею, порядок його реорганізації та ліквідації, умови збереження музейного зібрання у разі ліквідації музею;

4)інші умови діяльності музею.

Відповідно до чинного законодавства, Музейний фонд України - це сукупність рухомих пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від їх виду, місця створення і форм власності, та зберігаються на території України, а також нерухомих пам'яток, що знаходяться в музеях України і обліковані в порядку, визначеному Законом України “Про музеї і музейну справу”

Висновки

Отже, для подальшого якісного розвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи. Її мета - зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження історико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення умов для ефективної діяльності музеїв, історичних пам'яток та інших цінних культурних об'єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв, впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньої реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами тощо.




Урок №2

Методи роботи з експозицією.Збір експонатів.

Мета: ознайомити учнів з історією виникнення музеїв та шкільного краєзнавчого музею; охарактеризувати методи роботи з експозиціями, картотеками

Хід заняття:

Історична довідка: Музеї подібні до книжок: такі як Лувр, Ермітаж, Прадо, скидаються на багатотомні зібрання, інші – присвячені певній людині, важливій події, окремій галузі знання – подібні до окремих томів. Проте, великі чи малі, вони мають одну спільну рису – сюди людина приходить поповнити свої знання, збагатити уявлення про минуле, перекинути місток із сьогодення в майбутнє. А для цього потрібно доступно розказати про складні історичні явища через яскраву, змістовну експозицію, зберігаючи при цьому її високий науковий рівень. Історично так склалося, що виникнення музеїв пов'язано з так званою "суспільною музейною потребою", яка з'являється вже в ранні періоди розвитку суспільства. Якщо дослідити, що являло собою "музейне" ставлення до об'єктів навколишнього світу на самих ранніх етапах, то з’ясується, що його не можна пов'язувати тільки з накопиченням матеріальних цінностей. Зберігали, скоріш за все, ті предмети, які були пам'яттю, своєрідними доказами (документами), що підтверджували соціальний або професійний стан людини у суспільстві.
ІІ Види музеїв

Історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві.

Ілюстративна екскурсія слайд- шоу. Обмін враженнями про музеї міста Києва.
На основі ансамблів, комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
ІІІ Що таке музейні предмети?

Наприклад, науково-природничих музеях – музейні предмети, які відображають розвиток природи та історію розвитку природничих дисциплін. У їх числі:

• зразки природи, оброблені і законсервовані для тривалого зберігання

• предмети і колекції археології, геології, палеонтології, мінералогії, ґрунтознавства, ботаніки, антропології, зоології та інші природничі матеріали

• унікальні об'єкти живої та неживої природи, рідкісні види тварин і рослин, метеорити, кристали незвичайної форми тощо

• колекції, зібрані видатними природознавцями, що мають наукове або меморіальне значення

• біогрупи і ландшафтні діарами, що науково з точністю відтворюють вигляд природничих ділянок і засновані на оригінальних, науково оброблених матеріалах

• писемні, образотворчі, речові, кіно-, відео-, фото-, фотопам'ятки, що відтворюють історію природничих наук та характеризують природні умови

• матеріали, пов'язані з перетворенням природи людиною, збагаченням флори і фауни, виведенням нових культур, сортів рослин, порід тварин тощо.

У музеях або відділах історичного профілю – музейні предмети, які документують історію і розвиток людського суспільства. У їх числі:



  • речові пам’ятки. А це є: речові предмети і колекції, пов'язані з важливими подіями в житті України та інших країн, розвитком суспільства і держави, історією національно-визвольних, революційних рухів та громадянських воєн, боротьбою за збереження миру, розвитком науки і техніки, культури та побуту народів, життям і діяльністю політичних, державних, військових діячів, діячів науки, літератури, мистецтва, народних героїв, учасників історичних подій предмети і колекції, виявлені під час проведення археологічних розкопок, окремі випадкові знахідки окремі предмети нумізматики і нумізматичні колекції: монети, боністика (паперові грошові знаки), фалеристика (ордени, медалі нагородні), медальєрика (медалі ювілейні, пам'ятні), сфрагістика (печатки), геральдика (гербові знаки міст, окремих родин)

  • образотворчі пам’ятки – твори образотворчого мистецтва (живопис, графіка, скульптура) і декоративно-прикладного мистецтва (вишивка, набійка, мереживо, ткацтво, килимарство, різьблення, розпис, карбування, кераміка, скло, порцеляна та ін.) пам'ятки монументального мистецтва, їх складові частини і фрагменти (мозаїка, фреска, частини скульптурного декору), які мають документальне, меморіальне або художнє значення

  • писемні пам’ятки – рукописні і друковані документи: рукописи, рукописні книги, стародруки, рідкісні видання усіх видів друку (періодичні видання та ілюстрації до них, відозви, листівки тощо), автографи, щоденники, листування, мемуари картографічні матеріали: карти, атласи, глобуси, плани, креслення, пов'язані з історичними подіями

  • фотопам’ятки – дагеротипи, негативи з натури на склі, плівці та інших матеріалах, позитиви на папері, кераміці, металі та інших матеріалах, діапозитиви на склі та плівці

  • фонопам’ятки – речові і музичні (воскові валики для фонографа, платівки для грамофонів, патефонів, електрофонів (моно, стерео або квадро, магнітні стрічки та диски)

  • кінопам’ятки та відеопам’ятки – кінофільми, документальні і художні (негативи і позитиви на роликових плівках, відеомагнітні стрічки).

Усі предмети, що надійшли до музею, підлягають обов’язковому документальному обліку. Оформлення приймання і видача предметів здійснюється при їх надходженні або видаванні за відповідними актами. Акт про приймання і акт про видачу є первинними юридичними документами обліку музейних фондів. Зберігання в музеях предметів і колекцій, не оформлених актами приймання, категорично забороняється.

Акти про приймання або акти про видачу предметів заповнюються за допомогою друкарської машинки, комп’ютера, або від руки чорним чи синім чорнилом (пастою). Акти підписуються особами, що здають і приймають предмет. Акти затверджують керівник музею або особа, яка його заміщує, скріплюються печаткою музею та видаються особам, які його підписали. Акти про приймання складаються у декількох примірниках (не менше трьох). До акта додається історична довідка (легенда) про історію предмета, його походження, час і місце побутування. У разі передавання предметів на постійне зберігання їх власником, – спочатку складається акт про приймання предметів у тимчасове зберігання Одночасно між власником предмета і музеєм укладаються договори: у разі дарування предмета – договір про дарування, у разі закупівлі – договір про купівлю-продаж, у разі благодійництва – договір про благодійний внесок.



Підсумок.

Проводиться вікторина.

1.На Дніпропетровщині під час розкопок кургану знайшли золоту ювелірну прикрасу

пектораль.До якого виду пам’яток вона належить?

2.Чим вражає оздоблення Софіївського собору ?

3.Назвіть найдавнішу літературну пам’ятку?

4.Який вид пам’яток використовується для відтворення суспільно-політичногожиття Київської Русі?

Урок №3


Будівництво хати

Мета: доповнити, поглибити і узагальнити знання про виникнення будівництва та житла та господарських будівель;виробляти вміння працювати з довідковою літературою;виховувати в учнів повагу до праці.

Хід уроку:

Робота з ілюстраціями.

Розгляд зовнішнього виду будинків.

Опис хати Т.Шевченка за повістю О.Іваненко «Тарасові шляхи»

Зачитування уривків із твору І.С.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я.




Робота з текстом.

Завдання: ознайомитись із внутрішнім плануванням житла та особливостями побудови української хати.

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку.

Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба. Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів

та економічних можливостей забудовників.





Давні традиції на Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній полосі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.
Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки.

Вибір місця для нової хати по всій Україні був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних із народним житлом. При вирішенні цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо. Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задовольняти цілий ряд вимог, зокрема: 1) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; 2) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля "спокійна"; 3) на горбку, де немає вологи; 4) там, де ранком не буває роси; 5) де не ростуть дерева; 6) де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти; 7) де можна вдало розмістити господарські споруди; 8) де є зручний під'їзд; 9) вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.

Слід зауважити, що заборон при цьому було значно більше. Так, не можна було будувати нову хату: 1) за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сім'я); 2) на, місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік; 3) на садибі родини, де були п'яниці, злодії тощо; 4) там, де люди вимерли від пошесті; 5) де часто хворіли; 6) де були сварки та розлучення; 7) де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце; 8) де були поховання, особливо вішальників; 9) де раніше була церква чи якесь інше святе місце; 10) де колись молотили (бо будуть чорти молотити); 11) на пустирах, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі; 12) там, де хата розділяла ділянку землі навпіл; 13) на стежках, дорогах та корчах; 14) на камінні та болотах; 15) там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина; 16) де був льох чи якісь ями; 17) де був хлів чи стайня; 18) де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї; 19) де скупчувалась дощова вода; 20) де була хата, яка згоріла від удару блискавки.
Проблемне запитання:Поміркуйте,чому вибір місця для побудови житла- запорука,за уявою предків,щасливого життя?

Вибір часу для закладин житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю, найкраще у повнолуння, “щоб у хаті було повно”. Загалом по Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, “бо не доведеш справу до кінця”. Після ж закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).

Проблемне запитання: Чому такого важливого значення надавали наші предки вибору часу для будівницта,з чим це пов’язано? А чи сьогодні цьому надають значення?

Обряд “Закладини”, як правило, починався рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або у східному кутку південного боку ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води або вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: "Господи, допоможи", і починав роботу. Рушник, а інколи й добрий шмат тканини і гроші майстер забирав собі. Якщо у майстра були помічники, то найчастіше він розраховувався з ними сам.

Закладини починалися з того, що майстер робив хрест, який з ходом будівництва поступово піднімався до вершини даху (по закінченні його назавжди прибивали на горищі).

Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи якийсь інший жертовний атрибут закладали тоді, коли пролітав крук. Майстра на закладини гарно частували, щоб той не зарубав на кого-небудь, коли закладатиме першу підвалину; намагалися не попадати йому на очі, бо як побачить кого, то той може померти скоро чи сильно занедужати.

Крім того, на закладини, як і при зведенні нової хати, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець. Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, квіти, зілля, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду, проскурки та інші жертовні атрибути (як і перший камінь, перший кілок, глиняні вальки та інші будівельні матеріали) обов'язково закладали господарі майбутнього житла. У південнозахідних районах цей обряд інколи здійснювали куми. Жертовні атрибути закладались під усі чотири кутки житла, а подекуди — лише під один так званий красний куток, який, як правило, був розташований на сході. Після того як майстер з помічниками уже встиг добре попрацювати, а господар приготував усе необхідне для трапези, родичів та сусідів запрошували на "Закладини", тобто обід на місці майбутнього житла.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це й була “квітка”.



Підсумок. Кросворд.


  1. Як називався обряд початку будівництва хати?

  2. Який предмет побуту ставили у центрі майбутнього житла?

  3. Що брав до рук старший майстер перед початком будівництва?

  4. Що прибивали на горищі?

  5. Які дні були не сприятливими для будівництва?

  6. Скільки заборон існувало при виборі місця забудови?



Домашнє завдання: зробити макет української хати

Хатні речі.




Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і

вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших

культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.

Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася

навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких

штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи.

Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця.Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха

(взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси Голову влітку обв’язували стрічкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.

У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа.

Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні

свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у

жінок.

Харчування.



До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що

включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства).

Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою

допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося

під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі,

мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується

кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З

XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох

регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З

приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука,

груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней,

овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито,

пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки,

ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солили та квасили овочі та фрукти.

Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.
М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не

тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання.

Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно

забивали двічі на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували

свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної

обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили

овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково

переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і

ряжанку.


Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування.

Рибу солили або в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з

рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші

виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці.

Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний

крупник.

Хліб цінувався більше за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб

переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням

селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ

готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX

столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у

будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією.

Навесні готували зелений борщ з щавлю, кропиви, лободи, кропу, петрушки.

Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на

сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк,

петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко

свіже і кисле, в Карпатах — бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав.

Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай.

Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.


Гра з використання м’яча: «Я знаю 5 українських страв»

Розвиток творчої уяви: Якби я був директором ресторану, то чим би здивував іноземних туристів?

Конкурс страв української кухні: «Завітайте до нас на куліш»
Побут і звичаї.
Духовну культуру й побут суспільства визначав принцип корпоративності

— належності індивіду до соціальної групи. Сільська територіальна община

називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існуваладо XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель.Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили

пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по

черзі давали пастуху одноденний харч.

Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири

пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки

землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди

працювали по черзі один за одного.

Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої

вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники

духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під

церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом

була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі

укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем.

Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала

розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував

патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних органів громади.

В окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався

ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою

була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і

танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.


Домашнє завдання:

  1. Зробити макет української хати.

  2. Написати твір – роздум на тему: «Чому і для чого потрібно відроджувати українські традиції?»

  3. Проведення літературно-музичної композиції «Андріївські вечорниці»


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка