Управління юстиції в миколаївській області



Сторінка8/46
Дата конвертації26.05.2017
Розмір8.7 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   46

ПРОБЛЕМНЫЕ ВОПРОСЫ ПРИМЕНЕНИЯ СТАТЬИ 238 УГОЛОВНОГО КОДЕКСА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

Составы преступлений, содержащиеся в статье 238 Уголовного Кодекса Российской Федерации, являются сравнительно новыми и судебная практика по ним относительно мала. Но в то же время актуальность данной темы достаточно высокая. Объясняется это тем, что, во-первых, преступление посягает на здоровье граждан, а во-вторых, диспозиция носит бланкетный характер, что заставляет нас обращаться в данном случае не только к уголовному законодательству, но и к ряду различных нормативных актов, таких как, например: Закон от 7.02.1992 г. № 2300-1 «О защите прав потребителей»; Федеральный закон от 30.03.1999 г. № 52-ФЗ «О санитарно-эпидемиологическом благополучии населения»; Федеральный закон от 27.12.2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании»; Федеральный закон от 02.01.2000 г. № 29-ФЗ «О качестве и безопасности пищевых продуктов»; а также различные Правила проведения работ и оказания услуг и другие акты нормативного содержания.

Данная статья содержит основной состав – преступление небольшой тяжести, квалифицированный – преступление средней тяжести и особо квалифицированный – тяжкое преступление.

Непосредственным объектом рассматриваемого преступления являются общественные отношения в сфере обеспечения здоровья населения. Дополнительными объектами выступают общественные отношения в сфере обеспечения здоровья личности, а также имущественных интересов потребителей, которым причиняется ущерб, во-первых, в результате приобретения недоброкачественных товаров, работ, услуг, а во-вторых, в результате затрат, связанных с восстановлением здоровья. Факультативный объект – жизнь человека.

Предмет преступления назван в диспозиции статьи 238 Уголовного кодекса. Это – товары, продукция, работы либо услуги, не отвечающие требованиям безопасности жизни или здоровья потребителей, а также официальные документы, удостоверяющие соответствие указанных товаров, работ или услуг требованиям безопасности. При этом в соответствии с пунктом 2 преамбулы к Закону «О защите прав потребителей» в редакции от 21.12.2004 г. «потребителем следует признавать гражданина, имеющего намерение заказать или приобрести либо заказывающего, приобретающего или использующего товары (работы, услуги) исключительно для личных, семейных, домашних и иных нужд, не связанных с осуществлением предпринимательской деятельности».

Говоря о предмете можно привести пример недоброкачественной продукции. Таковой в частности могут быть продукты питания, непригодные для употребления в силу нарушения технологии изготовления либо сроков хранения; изделия химического производства, содержащие ядовитые примеси; механизмы без защитных устройств; недоброкачественный ремонт жилого помещения, создающий угрозу жизни либо здоровью и так далее.[5, c. 58]

По мнению многих ученых-юристов, субъект этого преступления – общий, а именно: физическое вменяемое лицо, достигшее 16 лет.[4, c. 419; 5, с. 59; 6, с. 122] Но в данном случае может возникнуть следующая нелепая ситуация. Допустим, у гражданина дома в холодильнике хранится пакет кефира с истекшим сроком годности. Получается, что из прямого указания закона данного гражданина можно привлечь к уголовной ответственности за хранение товара, не отвечающего требованиям безопасности жизни или здоровья потребителей. Такое положение вещей представляется неправильным и нелогичным. На наш взгляд, дабы избежать таких ситуаций, необходимо в диспозиции статьи 238 Уголовного Кодекса Российской Федерации сделать указание на размер предмета преступления, то есть установить минимальный объем той самой продукции, хранение либо перевозка, а также любое другое, предусмотренное статьей деяние в отношении которой будет считаться уголовно наказуемым.

Кроме того, в законе сказано, что объективная сторона может выполняться и путем неправомерной выдачи или использования официального документа, удостоверяющего соответствие указанных товаров, работ или услуг требованиям безопасности. В данном случае, представляется, что субъект преступления – специальный, так как выдавать данные документы может только специально уполномоченное на то лицо.

Но поскольку все указанные нами выше деяния составляют один состав, то в таком случае представляется возможным констатировать, что субъект преступления, предусмотренного статьей 238 Уголовного Кодекса Российской Федерации может быть как общий, так и специальный.

Статья 238 содержит квалифицированные и особо квалифицированный составы. Так, часть 2 содержит такие обстоятельства, как совершение группой лиц по предварительному сговору или организованной группой; совершение деяния в отношении товаров, работ и услуг, предназначенных для детей в возрасте до шести лет; совершение деяния, повлекшего по неосторожности причинение тяжкого вреда здоровью либо смерть человека. Часть 3 дополнительно указывает на наличие наступления смерти двух и более лиц по неосторожности.

Особый интерес представляют два последних состава анализируемой нами статьи Уголовного Кодекса Российской Федерации. Поясним. Анализируя часть 1 указанной статьи, мы уже отмечали, что все рассмотренные выше товары, продукция, работы или услуги, не отвечающие требованиям безопасности жизни или здоровья потребителей, будут являться предметом совершения преступления, то есть тем, в связи или по поводу чего совершается противоправное деяние.

Часть 2 статьи 238 носит материальный характер, так как необходимо наступление вреда здоровью либо смерти человека. То есть в данном случае можно говорить о двойной форме вины – умысла по отношению к обороту недоброкачественной продукции и неосторожности по отношению наступления вреда здоровью или жизни человека. При таких обстоятельствах указанная продукция будет являться орудием достижения преступного результата. Но как же быть с предметом преступления, ведь мы указывали, что эти же самые товары, работы и услуги и являются таковым.

Таким образом, представляется, что в двух последних составах статьи 238 Уголовного Кодекса Российской Федерации, а именно: п. «г» ч. 2 (деяния, повлекшие по неосторожности причинение тяжкого вреда здоровью либо смерть человека), а также ч. 3 (деяния, повлекшие по неосторожности смерть двух и более лиц) все указанные нами выше виды продукции могут являться как предметом, так и орудиями.

Но здесь опять же возникает вопрос – насколько правомерно говорить о том, что просроченная либо другим образом испорченная продукция, непригодная к употреблению, а также работы и услуги, могут являться этим самым предметом преступления? Ведь мы знаем, что предмет, как часть объекта, это материальные вещи объективного мира или интеллектуальные ценности, в связи или по поводу которых совершается преступление. А разве испорченная продукция может быть по своему существу таковой? Тогда представляется возможным говорить о том, что в двух данных составах все выше указанное будет являться орудиями преступления, а не предметом.

Таким образом, мы проанализировали статью 238 Уголовного Кодекса Российской Федерации, дали уголовно-правовую характеристику составам, содержащимся в ней. И в ходе данной работы были обнаружены ряд проблемных моментов, таких как неясность с определением субъекта преступления, а также предметом и орудиями совершения данного деяния.

Литература:

1. Уголовный Кодекс Российской Федерации. Собрание законодательства Российской Федерации, 17.06.1996 г. № 25, ст. 2954

2. Закон от 7.02.1992 г. № 2300-1 «О защите прав потребителей». Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета Российской Федерации, 9.04.1992 г. № 15, ст. 766

3. Комментарий к Уголовному Кодексу Российской Федерации. Под ред. Х. Д. Аликперова. М.: Норма, 2003

4. Курс уголовного права. Особенная часть. Том 4. Под ред. Г. Н. Борзенкова и В. С. Комисарова. М.: Зерцало-М, 2002

5. Прохоров Л. А., Прохорова М. Л. Уголовное право: учебник. М.: Юристъ, 2004

6. Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть. Под ред. Л. В. Иногамовой-Хегай. М.: Инфра-М, 2002


Игнатов А.В.

ОТМЕНА РЕЗУЛЬТАТОВ ПОВТОРНОГО ГОЛОСОВАНИЯ ПО ВЫБОРАМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАИНЫ: ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ

“Оранжевая революция”, состоявшаяся на Украине в 2004г., как и любая нестандартная, с правовой точки зрения, ситуация такого масштаба, создала условия для появления ряда правовых актов, прецедентного характера. Одним из таких актов стало решение Верховного Суда Украины от 3 декабря 2004г., которым признаны незаконными действия ЦИК по установлению результатов выборов и составлению протокола о результатах выборов, отменены постановления ЦИК о результатах выборов и об их обнародовании, на ЦИК возложена обязанность назначить повторное голосование, а точнее, его повторное проведение или “третий тур” выборов. Известно, что это решение принималось в условиях проходивших в г. Киеве с 21 ноября масштабных акций, которые не обошли стороной и здание Верховного Суда во время рассмотрения дела, блокирования государственных учреждений, отказа В.А. Ющенко и его сторонников от признания результатов второго тура, призывов к гражданскому неповиновению и т.п. За прошедшие после принятия указанного решения два года оно получило различные характеристики: от беспрецедентного акта, в котором впервые в отечественной судебной практике был непосредственно применен принцип верховенства права [1, с.10], до неправосудного и несправедливого решения, которое свидетельствует об упущенном шансе становления судебной власти [2, с.93].

Как следует из решения, Верховным Судом Украины в ходе судебного заседания установлены следующие нарушения законодательства о выборах: 1) при установлении результатов выборов на заседании ЦИК в коллегиальном составе не исследованы протоколы ТИК и приложенные к ним документы; 2) до установления результатов выборов ЦИК не рассмотрены жалобы и заявления о нарушениях ТИК порядка установления итогов голосования; 3) на момент установления результатов выборов судами не завершено рассмотрение своевременно поданных жалоб на решения и бездействие ТИК при установлении итогов голосования, срок рассмотрения которых не истек. Отметим, что из трех нарушенных, по мнению Суда, положений два (первое и третье по нашей нумерации) были предусмотрены лишь Законом от 8 декабря 2004г., принятым через пять дней после вынесения рассматриваемого решения и регулирующим особенности проведения “третьего тура” выборов. Применение же положений, регулирующих деятельность нижестоящих комиссий, если Суд применил их по аналогии, обосновано не было.

Судом также указано, что при проведении повторного голосования допускались нарушения порядка агитации, составления списков избирателей, голосования, подсчета голосов и установления итогов голосования, всего упомянуто восемь групп нарушений. Однако Судом не указано, на каких доказательствах основаны выводы о наличии нарушений, не приведены конкретные установленные им обстоятельства, в т.ч. количественные и иные данные о нарушениях, позволяющие представить их масштабы и реальные последствия. Так, например, неясно, сколько граждан было включено в списки избирателей более одного раза, на каких избирательных участках, в каких территориальных избирательных округах и по чьей вине допущены такие нарушения и т.д.

Исходя из указанных обстоятельств, Судом сделал вывод о нарушении принципов избирательного права и избирательного процесса, исключивших возможность достоверного установления результатов действительного волеизъявления избирателей 21 ноября 2004г. Такой вывод, однако, не обоснован какими-либо числовыми показателями, а, учитывая, что разница между количеством голосов, полученных В.Ф. Януковичем и В.А. Ющенко, составила более 870 тысяч (2,85%), число неправильно учтенных голосов избирателей должно быть значительным, а точнее, соразмерным указанной разнице. Не отражена в решении и причинно-следственная связь допущенных нарушений и невозможности установления результатов действительного волеизъявления избирателей.

Вывод о необходимости восстановления прав субъектов избирательного процесса посредством проведения повторного голосования сделан Судом исходя из невозможности достоверного установления результатов действительного волеизъявления избирателей посредством повторного установления итогов голосования, т.е. пересчета голосов. Последнее также не получило надлежащей аргументации в решении, а поскольку в качестве основных указаны нарушения процедурного характера при подсчете голосов и установлении итогов голосования, повторный подсчет, при отсутствии неоспоримых доказательств иного, позволил бы ликвидировать сомнения в достоверности результатов выборов либо выявить несоответствия между данными протоколов и реальными итогами голосования.

Вместе с тем, утверждения о том, что вынесенное Верховным Судом решение не предусмотрено действующим законодательством Украины и, следовательно, не могло быть принято в таком виде, следует признать необоснованными. Действительно, законодательством прямо не предусмотрена возможность отмены результатов выборов, а в соответствии со ст. 143-10 ГПК Украины суд, признав решение или действие избирательной комиссии незаконным, обязывает ее осуществить предусмотренные законом действия, а проведение третьего тура, в свою очередь, законом не предусмотрено. Однако п. 1 ст. 98 Закона “О выборах Президента Украины” уполномочивает субъекта рассмотрения жалобы “иным путем восстановить нарушенные избирательные права граждан, права и законные интересы субъектов избирательного процесса либо обязать субъект обжалования совершить действия, вытекающие из факта отмены решения, признания обжалованных действий или бездействия неправомерными”. Воспользовавшись таким правом, Верховный Суд решил восстановить нарушенные права посредством повторного проведения повторного голосования и, соответственно, обязал ЦИК назначить его. При этом Суд руководствовался в целом соответствующим правовой природе института отмены результатов выборов подходом, согласно которому повторное голосование не изменило правовой статус кандидатов, получивших по результатам первого тура наибольшее число голосов (отмена результатов повторного голосования как бы возвращает избирательный процесс на момент его назначения).

Нельзя согласиться и с критиками данного решения, утверждающими, что Верховный Суд должен был ограничиться отменой решения ЦИК о результатах выборов. Очевидно, что такое решение в принципе не соответствовало бы конституционно-правовому назначению судебной власти, т.к. не обеспечивало бы эффективную защиту прав граждан.

Однако, в целом решение Верховного Суда Украины скорее следует признать одним из шагов по выходу из политического кризиса относительно легитимным путем, а не актом применения норм права, основанном на оценке юридически значимых и доказанных обстоятельств. По-видимому, оно принималось на основе подхода, высказанного судьей Конституционного Суда Украины в отставке Н. Козюброй: “некоторые факты были настолько очевидными (как, например, всем известный факт отсутствия равного доступа кандидатов в Президенты к СМИ), что по содержанию положений ГПК не требовали доказывания” [1, с.11] и под впечатлением происходящего на Майдане и под окнами самого Верховного Суда.

При принятии решений подобного рода следует иметь ввиду, что признание результатов выборов недействительными представляет собой особый правовой институт, вытекающий из принципа подлинных выборов и права на судебную защиту, чем обусловливается допустимость его применения лишь в случае, если при проведении выборов не обеспечено выявление действительной и общей воли избирателей, на основе которой должны формироваться органы публичной власти. При этом необходимо доказать, что количество и характер нарушений не позволяют установить результаты волеизъявления избирателей (определить, состоялись ли выборы и кто из кандидатов избран) с учетом имеющейся разницы голосов, а последствия нарушений носят необратимый характер, т.е. не позволяют на момент рассмотрения заявления установить результаты выборов посредством повторного подсчета голосов или иным путем. Именно такой подход выработан судами Российской Федерации при рассмотрении аналогичных дел и мог бы успешно использоваться украинским правосудием, безусловно, с учетом особенностей правовой системы государства. Его законодательное закрепление и применение позволило бы, на наш взгляд, избежать риска принятия судами подобных исследованному решений.



Литература:

1. Козюбра М. Принцип верховенства права має нерозривно пов’язуватись iз основними невiдчужуваними правами людини, в яких матерiалiзуєтся iдея справедливостi // Верховенство права. Законодавчий бюллетень. К., 2005.

2. Мирзоев С. Гибель права: легитимность в “оранжевых революциях”. М., 2006.


Каракаш І.І.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ В УКРАЇНІ: історичні аспекти та сучасний стан

Екологізація свідомості людини та суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано процесами, формами та обсягами природокористування. Новим у цій проблемі є еквівалентність обміну між природою та видами людської діяльності, які базується на економічних, організаційних, технологічних, технічних та правових рішеннях. Зазначена проблема на сучасному етапі є надто гострою. Вона формувалась на протязі двох останніх століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна потреба у втручанні держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення її збалансованого стану. Держава має також закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами господарювання заради виживання і подальшого розвитку країни.

Проведення ефективної державної політики невиснажливого розвитку є досить важкою проблемою навіть за умови процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, яка переживає глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних тощо.

Реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року економічні та екологічні реформи в країні були спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом – на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людини і суспільства. В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою частиною національної та глобальної безпеки.

Виходячи з цього в Україні розроблені Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, які були затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей законодавчий акт визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, а й механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу “Довкілля для Європи” та світового екологічного процесу.

На підставі вказаного правового акту, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розроблені чисельні державні та місцеві програми в галузі природокористування, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки. У надзвичайно стислі терміни розроблені та оформлені правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджені економічні механізми природокористування, затверджені та впроваджуються національні стандарти щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері природокористування, які відповідають міжнародним вимогам. Охорона довкілля стала одним з головних пріоритетів держави, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є підставою для забезпечення раціонального та ефективного природокористування, що у свою чергу є основою для існування і розвитку будь-якого суспільства.

Сучасне екологічне становище України не може розглядатися без минулого в історії розвитку природокористування, без обліку сталої моделі природокористування людина-виробництво-природа. Тому слід коротко розглянути деякі чинники, які визначили кризовий екологічний стан в країні. Для огляду цієї проблеми слід звернутися до часів, коли людство не турбувало питання чистоти довкілля, нагромадження промислових і побутових відходів, вичерпності та кінцевості ресурсів.

Проте починаючи з 18-го століття, у межах території України вже спостерігалися деякі екстремальні явища в природокористуванні. Особливо драматичних змін воно зазнало наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття, коли відбувалася виснажлива експлуатація земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні індустріальні об’єкти. За оцінками О. Субтельного, на початку ХХ століття на Україну припадало 70% усього видобутку сировини Росії, до складу якої вона входила, та лише 15% виробництва готових товарів.

Важливим чинником формування взаємодії суспільства з довкіллям на території тогочасної Росії стала зміна структури землекористування, спричинена “Столипінською реформою”. Тоді кожний селянин міг стати власником землі і лише ліс, сіножаті та водні об’єкти залишалися, як правило, у спільній власності. Варто зазначити, що ця реформа мала найбільший успіх в Україні. Її впровадження сприяло становленню селянського господарства, тобто відродженню традиційного для України хуторянства з притаманними йому формами обробітку землі (сівозміни, ліпші засоби виробництва, використання добрив тощо). Разом з тим, ця реформа супроводжувалася значною експансією сільського господарства – розорювалися дикі, до того часу незаймані, землі, винищувалися ліси тощо.

Негативні зміни у природному середовищі в умовах стрімкого економічного розвитку Росії викликали певну стурбованість серед науковців і громадськості, активізували природоохоронну діяльність, особливо на українських землях. Саме в межах території України був створений перший в країні природний заповідник Асканія-Нова, як і згодом заповідні об’єкти Пілявін (Волинська губернія), Стужиця, Тиса, Княж-Двір, Мармароський (Карпати) та у долині Ворскли.

Після 1917 року впровадження нових методів соціалістичного господарювання вступили в жорстку суперечність як з традиційними, так і науково обґрунтованими підходами до природокористування. Індустріалізація країни була зорієнтована на екстенсивне використання природних ресурсів. На фоні закликів до підкорення природи втрачалися традиційні методи землекористування, порушувалась природна рівновага, а природоохоронна діяльність стала досить обмеженою. Загалом руйнувалася основна риса народної ментальності – любов до землі та природошанування. Великої шкоди природі України завдала Друга світова війна та подолання її наслідків у період поновлення народного господарства.

У післявоєнні роки в галузі природокористування, зокрема рішенням “Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР” 1948 року, було створено більше 400 тис. га полезахисних лісосмуг, залісені сильноеродовані землі на площі понад 1,4 млн. га (з них 150 тис. га по берегах річок і водойм).

Разом з цим, на фоні розмаху гігантоманії мало місце ігнорування законів природи й усталених форми природокористування. Так, під час будівництва штучних водосховищ на Дніпрі було втрачено чимало земельних ресурсів, цінних не лише для сільськогосподарського виробництва, а й як еколого-культурної спадщини. Крім того, набували розмаху плани зрошення (іригація), осушення боліт (меліорація) та поліпшеного використання земельних ресурсів (хімізація). Наслідком прагнення до розширення площ орних земель в України стало зникнення близько 3000 малих річок, швидка ерозія земель, виникнення умов для пилових торфових бур.

Апофеозом екологічного лиха в Україні стала катастрофа на Чорнобильській АЕС 1986 року. Її наслідки виходять далеко за межі проблем довкілля і переростають у низку соціально-економічних, медико-біологічних, психологічних, морально-етичних, світоглядних і культурологічних проблем. Аварія на ЧАЕС є найбільшою техногенною й екологічною катастрофою. В результаті понад 41 тис. км2 території було забруднено радіонуклідами. Близько 46 тис. га орної землі та 45 тис. га лісу за рівнями забруднення, що перевищують 15 кюрі на квадратний кілометр (Кі/км2), вилучено з виробництва.

Зона відчуження Чорнобиля становить серйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 поховань радіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 Кі. Безпосередня загроза екологічній безпеці з боку ЧАЕС є приводом для виникнення суперечностей між Україною та сусідніми державами, які можуть певною мірою ускладнити міждержавні відносини з ними.

Чорнобильська катастрофа трагічним чином демонструє як безпосередній зв’язок суспільства з довкіллям, так і тяжкі наслідки, спричинені порушенням цього зв’язку. Враховуючи вище згадані чинники можна стверджувати, що в середині 80-х років Україна опинилася на межі екологічної кризи, яка значно поглиблювалась у часи перехідного періоду.

Наведене надає підстави для характеристики нинішньої екологічної ситуації в Україні як кризової, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природноресурсного комплексу країни. Одночасно відбувалися структурні деформації у народному господарстві, за яких переваги надавалися розвитку сировинно-видобувних та екологічно небезпечних галузей промисловості. Економіці України була притаманна висока питома вага ресурсномістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш “дешевим” способом – без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров’я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує біологічно-генетичною деградацією народу України. Нажаль, досі екологічні проблеми не сприймаються суспільством як першочергові та найважливіші, особливо на стадії первинного накопичення капіталу. Винятковою особливістю сучасного екологічного стану України є й те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються й обертаються регіональними кризами.

Таким чином, Україна ввійшла у третє тисячоліття з глибоким кризовим станом екологічної ситуації. Враховуючи те, що питома вага витрат на природозахісні проекти має тенденцію скорочення, можна прогнозувати, що стан довкілля в Україні в наступні 10-15 років не стане кращим. Такий висновок підтверджується тим, що розроблені механізми природокористування та господарчі переваги ринкової економіки, прогресивні напрями охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, значною мірою залишаються в якості вдалих проектів із за відсутності необхідного фінансування. Для її виправлення потрібні величезні фінансові ресурси і тривалий відрізок часу.

Для виправлення екологічної ситуації, що склалася в Україні потрібні значні фінансові ресурси і тривалий відрізок часу. Вирішення сучасних екологічних проблем повинно прискорюватись із застосуванням усього арсеналу ефективних державних засобів та механізмів. Наведені Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки поклали для цього надійні правові засади.




Кізлова О.С.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   46


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка