Управління юстиції в миколаївській області



Сторінка7/46
Дата конвертації26.05.2017
Розмір8.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   46

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ЗВЕРНЕННЯМИ ГРОМАДЯН ПОТРЕБУЄ УДОСКОНАЛЕННЯ

Однією з основ демократичного розвитку суспільства є гарантоване державою право громадян на звернення в органи державної влади і відповідне закріплення вимог закону щодо обов’язку останніх своєчасно та повно надавати відповідь на звернення громадян.

Це право знайшло своє закріплення у ст. 40 Конституції України [1], а більш детальну регламентацію у Законі України “Про звернення громадян”[2]. Відповідно до Закону під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Сама процедура розгляду звернень громадян вимагає встановлення цілей даної процесуальної діяльності, певної послідовності виконання процесуальних дій та відповідного документального закріплення отриманих результатів.

Виокремлюють наступні стадії провадження за зверненнями громадян [3,115]:

порушення провадження;

розгляд звернення й ухвалення рішення щодо нього;

виконання рішення за зверненням;

оскарження прийнятого рішення.

Закон “Про звернення громадян” містить достатню інформацію щодо вимог, які ставляться до звернень, порядку та терміну їх розгляду, оскарження і т.д. Однак з точки зору забезпечення чіткого процесуального механізму розгляду звернень громадян, законодавство в цій галузі потребує вдосконалення. Справа в тому, що адміністративний процес поєднує в собі багато різноманітних проваджень, які відрізняються за характером індивідуально-конкретної справи і тому відсутній єдиний процедурний механізм щодо реалізації усієї совокупності адміністративних проваджень. Виняток становить провадження у справах про адміністративні правопорушення, яке регламентовано Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Разом з тим, необхідно звернути увагу на наступну проблему: у багатьох скаргах громадян, які надсилаються до органів виконавчої влади міститься інформація, за результатами належної перевірки якої можливо виявити ознаки адміністративних або кримінальних правопорушень. Однак в українському праві відсутні спеціальні норми, де постадійно закріплюється процесуальний порядок розгляду звернень громадян. Закон обмежується встановленням термінів їх розгляду.

На нашу думку ефективність реалізації даного виду провадження значно зросте за умови законодавчо закріплених вимог щодо процесуального порядку розгляду звернення й ухвалення рішення щодо нього. На практиці непоодинокі випадки коли за скаргами громадян здійснюється поверхова перевірка, не опитуються особи, на яких безпосередньо вказується в якості свідків у скарзі, або не у повному обсязі перевіряються факти, зазначені у зверненні.

Для упорядкування адміністративно-процесуальної діяльності щодо розгляду звернень громадян необхідним є, на нашу думку, прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України, який би за предметною характеристикою споріднених процесуальних відносин уніфікував строки, порядок провадження за деякими видами процесуальних проваджень, у тому числі провадження за зверненнями громадян.

Так само як й провадження у справах про адміністративні правопорушення, провадження з розгляду звернень громадян повинно містить вимоги щодо порядку встановлення фактичних обставин справи, які відомості необхідно встановити у ході даного провадження, які особи повинні бути опитані, право громадянина на ознайомлення зі змістом скарги, також його право давати пояснення щодо суті викладених у скарзі обставин, вимагати проведення додаткових процесуальних дій, проведення опитування певних осіб.

Необхідно констатувати той факт, що на сьогодні можливість подання звернення громадян до будь-якого органу державної влади та закріплений законом обов’язок надання відповіді на нього використовується деякими особами умисно у неправомірних цілях з метою створення “неприємностей” на роботі особі, на яку подана скарга, негативного впливу на неї в цілому. Непоодинокі випадки, коли скарги громадян містять завідомо неправдиві відомості, але відсутність налагодженого механізму притягнення до відповідальності за зазначені дії сприяє поширенню даного негативного явища. При цьому не враховується, які чоловічі та матеріальні ресурси витрачаються зайво для перевірки подібних звернень.

Потребує своєї регламентації процесуальна форма закріплення результатів розгляду звернень громадян. Законом не передбачається ні складання певного процесуального документу, ні вимоги щодо його змісту. Це питання віднесено до відомчого врегулювання, що, на нашу думку, не дає громадянину уявлення про якість проведеної перевірки.

Звертає увагу ще одна прогалина українського законодавства в сфері розгляду звернень громадян. Законодавець, встановивши право громадян на звернення (ст. 1 Закону “Про звернення громадян”), а також обов’язок органів державної влади щодо їх розгляду та надання письмової відповіді за результатами розгляду звернення (ст. 19 Закону) не передбачив ніякої відповідальності за порушення вимог даного Закону.

Тому ми вважаємо, що Кодекс України про адміністративні правопорушення необхідно доповнити нормою, яка б передбачала відповідальність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, засобів масової інформації за відмову в прийнятті звернення, або його розгляду, за несвоєчасний або неповний розгляд звернення, а також неповідомлення громадянина о результатах розгляду звернення.

Підводячи підсумки необхідно визначити наступне. Реалізація права громадянина на звернення є важливим інструментом розбудови демократичного суспільства. Але поряд з цим повинні створюватись механізми розбудови правової держави, де кожне проголошене право забезпечується відповідним організаційно-правовим механізмом його реалізації. Саме з цих причин адміністративне провадженнями за зверненнями громадян потребує чіткої процесуальної регламентації щодо порядку, терміну, умов його проведення, закріплення прав і гарантій особи, стосовно якої здійснюється провадження, а також процесуальній формі закріплення результатів розгляду звернень громадян в Адміністративно-процедурному Кодексі України. Для усунення випадків зловживання цим правом, необхідно встановити чіткий механізм притягнення до відповідальності осіб, які викладають у зверненні завідомо неправдиві відомості. Також вважаємо за необхідне доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею, яка б передбачала відповідальність уповноважених осіб за невиконання вимог Закону “Про звернення громадян”.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 1996 – №30 – Ст. 141.

2. Закон України від 2 жовтня 1996р. № 393 “Про звернення громадян” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, №47, ст.256

3. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.




Дудченко Валентина Віталіівна

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА

Постановка даної проблеми сьогодні актуальна як ніколи. Український юриспруденції необхідно дати відповідь на наступні досить непрості запитання:

Чи назвуть українське право сприйнятливим і відкритим для усіх корисних новацій?

Що можуть запропонувати юридичному світу українська правова наука, українська юридична освіта і практика в умовах всесвітньої конкуренції правових систем і юристів?

Роздуми, які надані у даному дослідженні, являють собою певне побажання, який образ українського права ми бажаємо бачити.

Які шляхи подальшого поступу українського права?

Вихідне положення і принцип цього поступу полягає в тому, щоб на основі аналізу і теоретичного узагальнення західної і східно-азійської традиції плюралізму у праві, збагатити загальне вчення про природу права концептуально. Це сприятиме поступу права в Україні.

Сутністю концептуального збагачення вчення про природу права є його комплементарно-цілісне пізнання, це пізнання є новим напрямком у розвитку правової думки в Україні і воно комплементує ідеї (метафізику), факти (позитивізм) і оцінки (аксіологія). Спроба зрозуміти дійсне поєднання цих найважливіших правових сфер є квінтесенцією дослідження. У цій спробі синтезу комплементарна концепція пізнання права зштовхується з своїми головними проблемами, найважливішою серед яких є розробка онтології, яка б була адекватною зазначеній концепції синтезу. На нашу думку, такою адекватною онтологією є ейдетична теорія (теорія ейдосів). Через феноменолого-ейдетичну редукцію, і, враховуючи новітні висновки антропологічної філософії, у праві виявляється чого допонятійна або донаукова чи доконцептуальна глибина. Вирішальна роль у цій редукції належить телеологічному методу. Цінність телеології у тому й полягає, що вона дозволяє ставити за мету і реалізовувати те, що не існує реально, а лише мислимо. У телеології мета права випливає з заздалегідь заданого доктринального постулату. Таким постулатом є справедливість.

У такий спосіб пізнане право є передзнанням для юриста. У ньому виявляється ідея (дух) права, яка стає регулятором поведінки. Юридичні факти значимі, цінні, істинні, коли вони віддзеркалюють ідею права як універсальну реалію, універсальну сутність.

Як результат, ейдетична теорія обґрунтовує, що право у суспільстві не самодостатнє і не автономне. У законах держави мають втілюватися цінності суспільства. Головною суспільною цінністю є справедливість, її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. За такого підходу право й розуміють як здійснення ідеї справедливості. Тож право неможливо належним чином зрозуміти, не усвідомивши його цілей, юрист має знати, якою є система цінностей сучасного суспільства і використовувати право у якості засобу для досягнення справедливості у межах цієї системи цінностей.

Пізнання ідеї права як передзнання надає змогу усе розмаїття юридичних фактів звести до першопричини і основ (ідеї права та принципів, що випливають з неї) і вже на їх підставі зрозуміти ці юридичні факти. Ідея завжди випереджає факт і вказує йому той напрямок, за яким факт мусить іти услід. Ідея оцінює факт. За такої умови юрист пізнає глибокий зв'язок юридичних фактів з ідеєю права, як їх першопричиною і, у такий спосіб, осягає істинний смисл і дух юридичних приписів позитивного права. Ніяка позитивна методологія досягти цього не спроможна.

Підсумовуючи сказане можна стверджувати, що з вищеназваними проблемами безпосередньо пов’язаний процес поглиблення морально-етичних підвалин українського права, а також все більш повне утвердження його справедливості.




Ємельянова Людмила Василівна

ВИМОГИ ДО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ

Характеризуючи систему зобов’язань римського права взагалі і систему контрактних зобов’язань, зокрема, недостатньо обмежитися положеннями про трансформації поняття зобов’язання, контракту та розуміння їхньої сутності. Важливе значення має також встановлення того, які вимоги пред’являлися до виконання зобов’язань, тобто, досягнення якої мети мали забезпечувати засоби стимулювання до належного виконання зобов’язань.

У джерелах раннього римського права відсутні згадки про чіткі вимоги до виконання зобов’язань. Наприклад, Закони ХІІ таблиць згадують про сам обов’язок повернення боргу та про необхідність повернення боргу у встановлений строк (Таблиця ІІІ.1-2).

Пізніше починають формуватися більш точні вимоги до виконання зобов’язань. Згадка про них міститься в Інституціях Гая. Варто звернути увагу на те, що з властивим римським юристам казуїстичним підходом Гай не виокремлює положення про виконання зобов’язань в окремий розділ, а викладає їх там, де йдеться про окремі види договорів: купівлю-продаж, міну, найм роботи, найм послуг, товариство, доручення та ін. (Інституції Гая.ІІІ.139-162).

Разом з тим певна група норм ніби акумулює деякі положення узагальнюючого характеру. Серед них, зокрема, можна назвати такі: “Зобов'язання виконується здебільшого платежем належного...” (Інституції Гая.ІІІ.168); “... часткове зобов’язання виконується поверненням боргу по часткам, але виникло питання, чи можна вчинити акцептиляцію для певної частини боргу...” (Інституції Гая. ІІІ.172).

Деякі положення Інституцій Гая окреслюють додаткові вимоги до дій боржника у зобов’язанні, недотримання яких може потягти перетворення договорів у правопорушення. Так, “... якщо хтось користується річчю, відданою йому на зберігання, то він вчиняє крадіжку. Якщо хто отримає річ для певного користування і зверне її на інше вживання, то він відповідає як злодій...” (Інституції Гая. ІІІ.192); “... у певних випадках вчиняють навіть furtum своєї речі, якщо, наприклад, боржник викраде річ, дану у заставу, або якщо я таємно віднімаю свою річ від сумлінного її власника. Тому вирішено: той, хто переховує, що до нього повернувся раб, яким сумлінно володів інший, вчиняє furtum...” (Інституції Гая. ІІІ.200).

У найбільш концентрованому вигляді вимоги до належного виконання зобов’язань сконцентровані в Інституціях Юстиніана, де преамбула титулу ХХІХ містить загальні положення про виконання зобов’язань: “Кожне зобов’язання припиняється виконанням того, що треба виконати, або, зі згоди кредитора, виконанням однієї дії замість іншої. Байдуже, хто виконує зобов’язання: той, хто винен, чи інший за нього. При виконанні зобов’язання іншим, незалежно від того, чи знає про це кредитор, чи ні, боржник звільняється від обов’язку. Якщо боржник виконує зобов’язання, то й поручителі боржника звільняються також. Те ж саме має місце при виконанні зобов’язання фідеюсором; не лише він сам звільняється від боргу, але також і боржник” (Інституції Юстиніана. ІІІ. ХХІХ.pr.).

Виконання зобов’язань полягає у здійсненні зобов’язаною особою (боржником) дій, що становлять зміст зобов’язання (передача речі, надання речі у тимчасове користування, виконання якоїсь роботи). Предметом виконання зобов’язання за загальним правилом є об’єкт зобов’язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Саме по собі виконання має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому на практиці нерідко виникали спори про характер виконання, його повноту, відповідно до умов договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнано виконанням. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання зобов’язання. Невідповідність хоча б одному з них мало певні негативні наслідки, аж до визнання зобов’язання невиконаним.

Ефективність зобов’язально-правових норм визначається результативністю виконання. Нема виконання – нема зобов’язання. Будь-які правові операції, що передували виконанню, втрачають смисл, якщо не буде досягнуто бажаного результату.

За грошовими зобов’язаннями виконання називалося платежем. Будь-яке зобов’язання – це тимчасове правове відношення. Нормальний засіб його припинення – виконання. До виконання боржник певним чином зв’язаний зобов’язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Зв’язаність боржника припиняється виконанням зобов’язання, яке звільняє його від обов’язку, що лежить на ньому. Для цього необхідне дотримання певних умов, до яких на думку багатьох романістів належать такі: зобов’язання має бути виконаним в інтересах кредитора; зобов’язання має виконувати боржник; місце виконання зобов’язання має важливе практичне значення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо); необхідним є правильне встановлення строків виконання зобов’язань; зобов’язання слід виконувати відповідно до умов договору [1;183-187].

З врахуванням цих зауважень щодо груп вимог до виконання зобов’язання, дотримання яких дає підстави визнати виконання належним, охарактеризуємо далі ці вимоги, дещо уточнивши формулювання.

Отже, першою з умов належного виконання зобов’язання є виконання його кредитору або вказаній ним особі. Як правило, виконання зобов’язання мав приймати сам кредитор. Деякі романісти вказують, що для цього він мав бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним [1; 187]. Але таке застереження здається зайвим. Адже і саме зобов’язання могло бути правовим зв’язком не лише між правоздатними, а й дієздатними особами. Це пов’язано з тим, що навіть у найвищі періоди розвитку римського права ідея представництва ще фактично не була сформована і встановлювати зобов’язання для недієздатних громадян (особливо на ранніх етапах розвитку римського права) через представників практично не було можливості [2; 8-9]. Тому кредитор у зобов’язанні уже за самим визначенням мав бути, як правило, дієздатною особою.

Другою умовою належного виконання зобов’язання було його виконання належною особою. Звичайно це був сам боржник. Але це правило не мало загального характеру: виконання зобов’язання міг здійснити і не особисто боржник, а призначена ним особа. Другою умовою належного виконання зобов’язання було його виконання належною особою. Звичайно це був сам боржник. Але це правило не мало загального характеру: виконання зобов’язання міг здійснити і не особисто боржник, а призначена ним особа. У літературі є розбіжності щодо питання, чи допускалася заміна боржника у зобов’язаннях особистого характеру. Так, О.А. Підопригора вважає, що в зобов’язаннях, які тісно пов’язані з особистістю боржника, кредитор вправі був вимагати виконання саме боржником (наприклад, художник зобов’язався написати портрет кредитора, а доручив це зробити своєму сину); але якщо особистість боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов’язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника [1;184]. На думку І.С. Розенталя, вимоги про особисте виконання зобов’язання боржником не існувало про що свідчить відсутність відповідної вимоги у джерелах [6;264]. Як здається, більш правильною є точка зору, згідно з якою зобов’язання особистого характеру мав виконувати саме боржник. Що ж стосується відсутності згадки про це у джерелах, то пояснити цю обставину можна тим, що така вимога витікала з самої сутності виконання такого зобов’язання і отже не потребувала додаткових вказівок.

В будь-якому разі діяло правило про те, що боржник має бути дієздатним, без чого він не міг розпоряджатися майном і нести відповідальність за своїми зобов’язаннями.

Третьою істотною умовою належного виконання зобов’язання було виконання його у належному місці. Від цього залежав розподіл витрат з доставки товарів, момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транспортування та зберігання. Місце виконання зобов’язання визначалося угодою.

Дуже важлива роль у більшості зобов’язань відводилася строку виконання зобов’язання, який забезпечував стабільність і надійність цивільного обігу, створюючи нормальний ритм господарського життя у Стародавньому Римі [4;233].

Строк виконання зобов’язань, як правило, встановлювався сторонами в договорі [5;108]. В позадоговірних зобов’язаннях він в більшості випадків визначався законом. Могли також бути ситуації, коли строк виконання зобов’язань не був точно зазначеним ні угодою сторін, ні положенням закону. У таких випадках застосовувався принцип: “В усіх зобов’язаннях, де строк не передбачений, борг виникає негайно” (Дігести Юстиніана. 50.17.14). Можна зробити висновок про гнучкий підхід до вирішення цього питання римською юриспруденцією: виконання зобов’язання до настання передбаченого строку є можливим тоді, коли це робить (або коли не згодна) сторона, у чиїх інтересах строк встановлено [6; 35].

Порушити строк виконання зобов’язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для кредитора також були негативні наслідки. Він зобов’язаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочення кредитора боржник відповідав тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину з необережності (Дігести Юстиніана. Д.18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі, що знаходиться у простроченні, також переходив на кредитора[1; 185-186].

І нарешті, ще однією вимогою до належного виконання зобов’язання було те, що виконання мало суворо відповідати змісту зобов’язання. Це означало, зокрема, що мала бути виконана саме та дія, про яку була домовленість сторін або виконання якої витікало із сутності зобов’язання. Але мала не лише бути вчинена певна дія чи дії. Їх характер, обсяг, кількість, якість теж мали відповідати змісту угоди.

Заміна предмету виконання зобов’язання, за загальним правилом, не допускалася: “... без згоди кредитора не можна йому платити одне замість іншого” (Дігести Юстиніана.12.1.2.1). Разом з тим, з аналізу цього фрагменту Дігест слідує, що заміна предмету виконання допускалася, але за згодою кредитора.

Слід зазначити, що деякі романісти вважають, що в римському праві допускалася заміна предмету зобов’язання і без згоди кредитора. При цьому вони посилаються на новелу Юстиніана, яка передбачає можливість розрахунку за борги земельною ділянкою боржника, якщо боржник не має інших коштів для виконання зобов’язання[3; 266]. Проте щодо цього першоджерела слід зробити застереження. Новели Юстиніана це вже не власне римське право, а право греко-римське або ж візантійське. Звичайно, є сенс, як зазначалося вище, враховувати і “право Юстиніана”, але не як складову частину римського права, а норми, що відображають тенденції подальшого розвитку класичного римського права.

Отже, поступово разом з системою зобов’язань у римському праві склалися певні вимоги до належного виконання зобов’язань.

Полягали вони, передусім, у дотриманні належними суб’єктами зобов’язань (кредитором і боржником або особами, що заміняли їх на правових підставах) умов договору (або положень закону, якщо угодою сторін якесь питання не вирішувалося) щодо предмету, часу та місця виконання зобов’язань.

На цьому підґрунті врахування інтересів сторін зобов’язання (з відчутним наголосом на захисті прав кредитора) і формувалася та вдосконалювалася у римському праві концепція правового забезпечення належного виконання зобов’язань (передусім, договірних).



Література:

1. Підопригора О.А Основи римського приватного права. - К., 1997.–336с.

2. Гордон А. Представительство в гражданском праве. – СПб, 1879.–434с.

3. Римское частное право. / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерской. – М., 1997.–584с.

4. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское частное право / Пер. с макед. – М.: Зерцало, 1999. – 411с.

5. Хутыз М.Х. Римское частное право. – М., 1998. – 170 с.

6. Catalano P. Dirrito e persone. – Torino, 1990. – 221 р.


Єфремова Н.В.

Судова практика та її значення в історії розвитку литовсько-руського права у XVI ст.

Сучасне суспільство не припиняє цікавитися проблемами минулого. Це пов’язано, по-перше, з самоцінністю історичного знання. Історія, так саме як і мистецтво, не потребує на апологію. Історія держави і права як наука, це – значна, яскрава частина духовного спадку людства, дослідження якого завжди буде цікавим і корисним у цивілізованому суспільстві. Володіння предметом зазначеної науки дозволяє орієнтуватися не лише в сучасному і минулому державно-правових систем, але і в їхньому розвитку на близьку і далеку перспективу. Особливо чітко це виявляється у законотворчому процесі країни, де завжди необхідно пам’ятати, що закон не повинен з’являтися шляхом винахідництва. Не в останню чергу він повинен спиратися на рівень розвитку культури права населення держави, його правові традиції і на національний менталітет.

Історико-правові дослідження важливі і для продовження судової реформи в Україні. Завершивши один етап, вона перейшла до іншого, який потребує науково-теоретичного осмислення нового законодавства, практики його застосування для того, щоб черговий етап реформи мав міцне наукове підґрунтя і сприяв би подальшому забезпеченню прав особи на справедливий, незалежний і неупереджений суд.

Останнім часом, питання дослідження судової системи на українських землях у XVI ст. потрапило до кола пильної уваги з боку вітчизняних та зарубіжних науковців. Аналіз судової реформи 1554-1588 рр. і структури судової системи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої почали здійснювати вже без ідеологічного чинника, але, на жаль, більша частина дослідників не звертається до системного вивчення судових фасцикул, навіть у дисертаційних дослідженнях. Безумовно, частково це пов’язано із браком лінгвістичних пізнань староруської та латинської мов, але чи можливо казати про наукове дослідження діяльності судової системи не звертаючись до аналізу матеріалів судової практики? Звернення сучасних науковців лише до попередніх досліджень цих матеріалів особливо ускладнює процес пізнання дії джерел права на українських землях, їх перелік і значення в історії права.

Такі необ’єктивні підходи подекуди призводять до замовчування історичних фактів чи до їхньої недооцінки. Яскравим прикладом тут може бути Інститут прецедентного права в системі права Великого князівства Литовського та Речи Посполитої.

Необхідно нагадати, що еволюція давньоруського феодального права у Великому князівстві Литовському зазначеного періоду була безпосередньо пов’язана з поширенням та поглибленням феодальних відносин, а також з прийняттям цілого ряду політичних уній з Польщею. За умов часткового збереження джерел права Київської Русі та її судової системи і судочинства великі князі і правляча еліта вже у XV ст. почали вносити суттєві корективи, які були з одного боку спрямовані на зміцнення їхнього правового становища, а з іншого – на закріпачення селянства.

Відповідно до польських правничих традицій, доповнення і зміни діючого законодавства поділяли на дві групи: одну становили екстраваганти, або короткі королівські постанови, другу – преюдикати, або королівські вироки з певних спірних питань, що служили своєрідними прецедентами.

Кардинально застаріле законодавство у Великому князівстві Литовському призвело до потреби виготовлення нового судебника, який було розроблено на базі Руської Правди, Князівського законодавства, судової та адміністративної практики князівства та Малопольші. Ним став у 1468 р. Судебник Казимира ІV.

Для більш чіткого розуміння впливу судової і адміністративної практики на розвиток права на українських землях у XVI ст. необхідно звернути увагу на діяльність асесорського і комісарського судів тих часів. Обидва вони були формами господарського (великокнязівського) суду.

Подібно до суду Пани-Ради і комісарського, асесорський суд часто діяв за дорученням господаря (“з рамені господарського”). Його юрисдикції підлягали всі справи, як кримінальні, так і цивільні.

На підставі аналізу судових книг і фасцикул з судово-адміністративними актами (з 1435 по 1783 рр.), що зберігаються у Львівському та Київському державних історичних архівах можна дістати висновку, що в більшості випадків асесорські суди, до 1566 р. самостійно вирішували судові справи. У випадках же, коли розгляд справи викликав труднощі або члени асесорського суду не приходили до єдиного рішення, вони зверталися до господаря за “наукою” і відповідно до його вказівок виносили рішення.

Приблизно така ж ситуація була і у комісарському суді до проведення у Великому князівстві Литовському судової реформи 1564-1566 рр. На Бельському сеймі у 1564 р. воєводи, старости та інші урядники зреклися своїх судових повноважень.

Фраза “звернення до господаря за наукою” безумовно може розцінюватися по різному. Здається вірогідним, що у більшості випадків це робилось з метою з’ясувати персональну точку зору носія вищої судової влади у державі. Однак досить часто судді просто не знаходили відповідної статті у судебниках чи статутах на підставі яких можна було вирішити нестандартну справу.

Прогалини у законодавстві та протиріччя різних джерел права призводили до правових колізій. Єдиним варіантом вирішення таких непорозумінь у майбутньому залишалось внесення поправ до статутів на підставі судової практики.

Спираючись на досвід польських правників, на українських землях XVI ст. це робилось на підставі або екстравагантів, або преюдикатів. Щодо останніх, то саме вони найчастіше і походили з судових прецедентів, які затверджувалися королівськими наказами як зразок для судочинства.

Слід зазначити, що такі судові прецеденти знайшли своє відображення у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського. Вони входили до них з різних обставин, але частіше за все через постійну боротьбу між такими верствами населення князівства як магнати і шляхта, а також із-за посилення вимог щодо загальних принципів судочинства і права.

XVI ст. принесло на українські землі ідеї гуманізму і просвітництва доби Ренесансу. Почала з’являтися нова філософія права, яка відобразилась у таких концепціях як “Закон – понад усе”, “Рівність вільних підданих перед законом”, “Природні права людини” тощо. Разом із процесом обмеження монаршої влади у Речі Посполитій це сприяло змінам правового статусу підданих у державі. Вже не воля господаря, а виключно закон повинен був вирішувати долю сторін у справі.

З іншого боку, ще у середині XVI ст. характерною рисою системи покарань на українських землях була їх невизначеність. Отже дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих поглядів. Саме тому видання монархом приюдикатів давало можливість обмежити свавілля суддів та корегувати законодавство.

Отже, з наведеного ми бачимо, що в історії права на українських землях у XVI ст. прецедентне право теж мало місце. Воно впливало на процес систематизації права і знайшло своє відображення у “поправах ста тутових”.


Жукова Татьяна Геннадьевна

Романов Дмитрий Сергеевич

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   46


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка