Управління юстиції в миколаївській області



Сторінка2/46
Дата конвертації26.05.2017
Розмір8.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

Методологічні засади політико-правових досліджень

Комплексне використання загальнонаукових і спеціальних методів і певний методологічний плюралізм рівною мірою притаманний сьогодні всім гуманітарним та соціальним наукам.

Кожна з них напрацювала солідний парадигмально-концептуальний потенціал і відповідний політико-правовий інструментарій, нерідко використовуваний у різних сферах знань.

Не прагнучи осягнути неосяжне я акцентую увагу лише на деяких нових або найбільше широко використовуваних підходах у дослідженнях розвитку держави і суспільства, властивих сучасній політичній науці та соціології права.

Насамперед, слід зазначити, що для багатьох з них, безумовно, характерний постбіхевіористський підхід, у різних його варіаціях.

Перевага його полягає в можливості використати елементи традиціоналізму в аналізі формально-інституціональних структур з біхевіористським постулатом виявлення закономірностей й особливостей адаптації їх до нових умов існування систем, з відповідним аналізом специфіки поводження в рамках певних процесів.

При цьому абсолютно органічним представляється компіляція методів антропології, соціології, філософії й інших, як би накладаючи нелінійність мислення й варіантність оцінок на будь-які політико-правові явища й дії, інститути й процеси.

У такому випадку політичний і соціологічний аналіз буде будуватися й на філософському осмисленні, і на математичному моделюванні в нелінійних середовищах.

Аналіз, моделювання й прогнозування будуть ураховувати при цьому закономірності еволюції й самоорганізації систем.

Радикальна парадигма, яка на початку ХХ століття розроблялась багатьма вченими (В. Старосольським, О. Бочковським, В. Липинським, С. Рудницьким й ін.), актуальна й для сучасного аналізу складно організованих соціоприродних систем, якимись є держава і суспільство, в аспекті орієнтації їх на розкриття притаманнихих їм внутрішніх тенденцій розвитку.

Серед цих тенденцій особлива увага приділяється, звичайно, не стільки статичним складовим, скільки самій динаміці, забезпечуваній конфліктогенними факторами, здатними створювати з хаосу новий порядок.

Найважливішими принципами при цьому виступають еволюціонізм, що пояснює динаміку, прогнозує розвиток і дає рекомендації з керування конфліктами, а також особистісний підхід, що враховує особливості індивідів й спільностей.

Саме такі методологічні основи закладені, наприклад, у моделі соціального конфлікту Л. Крисберга, у теорії людських потреб Дж. Бертона й багатьох інших, на базі яких формується сучасне розуміння політичних процесів, особливо їхньої трансформаційної сутності. Це відбиває взаємовплив глобалізації й індивідуалізації у всій суспільно-політичній сфері.

Крім того, сучасні дослідження вибудовують цілу ієрархію видів (підсистем) у рамках застосування будь-якого методу, принципу.

Наприклад, системний аналіз розкладається на такі складові як: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний, системно-сутнісний, що мають одночасно й теоретичне, і прикладне значення.

Остання теза – з’єднання теорії й практики в методологічних основах науки нерідко відбиває зміну самої сутності цієї науки.

Так з легкої руки Герольда Ласвела із середини ХХ століття традиційна політична наука – політологія як теорія політики знайшла нові характеристики як наука про політику.

Акцент з аналізу конкретних політичних інститутів, а також нормативних і моральних аспектів діяльності влади змістився на дослідження взаємин влади й суспільства. Це, по-перше, дозволило з’єднати політичну теорію й політичну практику. А по-друге, трохи конкретизувало сам предмет політичної науки, знижуючи ступінь її експансії в інші гуманітарні науки, насамперед, у правознавство й державознавство. А також дозволило конкретизувати предмет соціології права, психології права.

Емпіричний аналіз формальних структур, процедур, законодавства перетворився в дослідження соціального, економічного, політичного розвитку, проблем справедливості, правосуддя, прав і відповідальності громадян і влади. В об'єкті досліджень виявилися поводження й психологія громадян, виборців, керівників; характеристика національних суспільств і культур, дослідження природи національних і глобальних політичних систем.

Дослідженню піддаються при цьому формальні структури, поводження суб'єктів, реальні дії й результати та прогнозовані ідеальні цілі й результати.

Таким чином наука набувала таких властивостей як багатогалузевий характер, нормативність, здатність моделювати рішення конкретних проблем, що реально визначають соціально-політичну сферу.

Тобто, мова йде про об'єднання вивчення концепцій, історії й існуючих реалій, що дозволяє судити про істинність намірів і цілей та результативність, ефективність політики.

Такими підходами характеризуються роботи Томаса Дайя, Джеймса Андерсона, Вільяма Дженкінса.

На такій загальній основі процеси розвитку держави і суспільствааналізуються з позицій різних теорій, у тому числі найбільш популярних сьогодні: по-перше, теорії модернізації, при чому так званої “модернізації, що наздоганяє” (Костянтин Гоєц, Дж. Лінц), постмодернізму – (Ю. Оборотов). Основні проблеми вивчення – це лібералізація й демократизація в політиці, ринкова модель економіки, плюралізм й індивідуалізація в суспільстві. Головне при цьому – розвиток правил, механізмів, принципів, аналіз умов, відмінностей, порівняння.

І друга – теорія європеїзації, що акцентує увагу на вивченні потенціалу зовнішніх впливів на інституціональний розвиток, наслідків створення наднаціональних структур (Ж. Тускоз, М. Арах, Б. Топорнін). Всі ці елементи поєднує, наприклад, робота Міхаеля Говлета й Магадевана Рамеша “Дослідження державної політики” (Stydyіng publіc polіcy. Oxford, 1995). Автори розглядають науку про політику саме як прикладну циклічну модель для рішення проблем політико-правових процесів.

А самі підходи до дослідження ділять на дедуктивні теорії (суспільного вибору, класові, неоінституціоналістські) і індуктивні (економіка статку, плюралізм і корпоративізм, державність).

Аналіз суб’єктів й інститутів здійснюється через призму можливостей і спроможностей у політиці. Процес політики аналізується з урахуванням економічного й технологічного детермінізму.

Реалізація політики характеризується через реалії й перспективи втілення.

Стилі оцінюються за допомогою нормального й парадигматичного шаблонів.

Все це дозволяє прийти до висновку, що формування політики, вибір способів і засобів, оцінки лежать десь між раціоналізмом, інкременталізмом й ірраціоналізмом.

Відповідно до цього вимагають корегування будь-які стратегічні концепції, які повинні стати тактичними програмами розвитку держави і суспільства.

Все це дозволяє сказати, що сьогодні методологічні основи науки орієнтовані не на абстрактне теоретизування, а, скоріше, на прикладний характер. Завдяки цьому політика характеризується і як конкретне соціальне явище, і як специфічна політична діяльність – теоретична й практична. Тобто, методологія орієнтована на те, щоб зробити універсальним і саме поняття політики, і можливості її дослідження.

Наскільки це істотно, значимо можна продемонструвати, використовуючи, наприклад, конкретно-соціологічне дослідження суспільної думки, що демонструє вплив реалій на ідеали.


Н.Р. Малышева

Малишев Олександр

Екологічний аудит за законодавством України:

поняття, мета здійснення, розмежування із суміжними поняттями

24 червня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про екологічний аудит”. Даним законом було врегульовано нову царину суспільних відносин, що до того часу не знаходили відображення в національному законодавстві, хоча реально починали виникати на практиці. Йдеться про діяльність із надання послуг в сфері проведення екологічного аудиту.

Екологічний аудит як новий інститут екологічного права до цього часу не був розробленим в науковій літературі, в суспільстві спостерігається необізнаність з даного предмету, а тому, зокрема, на практиці почали виникати труднощі, пов’язані з неправильним розумінням самого поняття екологічного аудиту та його розмежуванням із суміжними поняттями, в першу чергу, з фінансовим аудитом, екологічною експертизою та екологічним контролем. Для розмежування окремих із цих понять з досліджуваним нами поняттям потрібен глибокий науковий аналіз, щодо інших можливо обійтися коротким роз’ясненням.

Ст. 1 Закону України “Про екологічний аудит” визначає екологічний аудит як документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту” [1]. Аналізуючи дане визначення, наголосимо на тому, що в ньому розглянуто лише змістовний аспект даного інституту і проігнороване сутнісне розуміння, відповідно до якого екологічний аудит є перш за все різновидом підприємницької діяльності. Відповідно до цього метою екологічного аудиту як підприємницької діяльності має бути одержання прибутку, проте ст. 8 Закону визначає за мету екологічного аудиту забезпечення додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі господарської та іншої діяльності, [1] тим самим фактично зводячи екологічний аудит виключно до форми екологічного контролю і нівелюючи самостійний характер, специфіку відповідної діяльності.

Для об’єктивного визначення мети екологічного аудиту нам потрібно, не принижуючи його підприємницької мети та контрольної функції, проаналізувати також соціальний аспект даної діяльності. Українська держава, надаючи екологічному аудитові законодавчого регулювання, переслідує не тільки мету протекції над цією ділянкою ринку послуг, та створення новітніх витончених важелів контролю за екологічним правопорядком. Мова насправді йде про послідовне впровадження у вітчизняному законодавстві концепції сталого розвитку. І інститут екологічного аудиту має відіграти важливу роль у цих процесах. Ще у 1997 році авторами посібнику “Екологічний аудит” було висловлено думку про те, що настав час розгалузити систему екоменеджменту до кожного підприємства, кожної місцевості…Для цього необхідно провести екологічну інвентаризацію кожного підприємства[5]. Доповнимо ці слушні зауваження тим, що дана інвентаризація повинна проводитись не стільки з метою отримання інформації про екологічний стан підприємства з метою її оприлюднення, надання статистичної звітності, чи-то формування відомостей про «товар» в процесі приватизації, які вплинуть на його ціну. Необхідність запровадження інституту екологічного аудиту пов’язана в першу чергу з отриманням самим об’єктом екологічного аудиту об’єктивної картини про його “екологічні борги і негаразди” з метою врахування екологічного критерію в процесі прийняття управлінських чи господарських (економічних) рішень. Враховуючи вищевикладене, пропонуємо внести зміни до Закону України “Про екологічний аудит” в частині визначення його як виду професійної підприємницької діяльності, зміст якої складає документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту.

Розмежування фінансового та екологічного аудиту на науково-теоретичному рівні не містить жодних ускладнень. В даному випадку слід говорити про банальну недосконалість законодавства про фінансовий аудит. Назва закону України, що регулює фінансовий аудит, – “Про аудиторську діяльність”, є ширшою, ніж предмет правового регулювання відповідного Закону. Нагадаємо, що даний акт не містить жодних норм, якими врегульовано інші різновиди аудиту, а його стаття 2 прямо відмежовується від інших видів аудиту, відносячи їх до сфери регулювання інших законодавчих актів. Тому в даному випадку потрібно або змінити назву відповідного Закону, або переглянути сам порядок регулювання різних видів аудиторської діяльності (в РФ, зокрема, екологічний і фінансовий аудит врегульовані одним законом, з визначенням особливостей кожного виду аудиту). Крім того, на теоретичному рівні необхідно провести «водорозділ» фінансового та екологічного аудиту, що мають різний предмет контролю (перший – стан фінансової документації, другий же – фактичний екологічний стан), а також різні критерії аудиту.

Найбільшу проблему становить виділення екологічного аудиту з системи екологічного контролю. В даному випадку екологічний контроль[3] слід розглядати як окрему функцію соціального управління охороною навколишнього природного середовища, раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки, що полягає у діяльності уповноважених суб’єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства [6]. Проблема полягає у подвійності природи екологічного аудиту. З одного боку, в даному випадку екологічний аудит може бути віднесено до недержавного контролю в галузі охорони довкілля. З іншого боку, як нами було з’ясовано раніше, він переслідує не тільки мету контролю. Взагалі контрольна функція екологічного аудиту має дискусійний характер, оскільки дуже важко з певністю висловлюватись, що при здійсненні екологічного аудиту має місце реалізація функції соціального управління. В даному випадку слід говорити про функцію соціального регулювання. Регулювання є ширшим поняттям ніж управління, але через наявність прогалин у термінології можливим є протиставлення даних понять. Управління завжди пов’язане з певним владно-розпорядчим впливом, регулювання не завжди (для потреби протиставлення цих понять – ніколи). Ст. 12 Закону України “Про екологічний аудит” визначає як окрему форму екологічного аудиту “обов’язковий екологічний аудит” [1]. Необхідно з’ясувати, чи є в даному випадку екологічний аудит заходом екологічного контролю і чи переслідує цілі, визначені вище для добровільного екологічного аудиту. Оскільки відповідно до Закону обов’язковий екологічний аудит здійснюється “на замовлення” органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, то держава чи територіальна громада стають повноцінними суб’єктами, визначеними ст. 3 Закону як замовники, і через важелі екологічного аудиту реалізують свою контрольну функцію. Це дещо не узгоджується з висловленими вище теоретичними припущеннями. Суперечність можна зняти шляхом внесення змін до Закону з тією метою, щоб держава могла ініціювати екологічний аудит, але не була б його суб’єктом. Подібні зміни не тільки усунуть теоретичні суперечності, а й знімуть з держави обов’язок фінансування послуг екологічного аудиту.

Екологічна експертиза, як суміжне з екологічним аудитом поняття є різновидом екологічного контролю в чистому вигляді, хоча проводиться на попередньому етапі, на стадії планування діяльності, що може справити негативний вплив на довкілля, з метою запобігання майбутнім порушенням. Слід також зазначити, що екологічній експертизі в порівнянні з екологічним аудитом може підлягати більш широке коло об’єктів [2]. Нарешті, «на виході» державної екологічної експертизи, так само, як і державного екологічного контролю – застосування заходів державного примусу до виконання екологічного законодавства. Водночас, інформація екологічного аудиту, якщо вона не містить соціально небезпечного елементу (наприклад, загроза аварійної ситуації чи аварії), носить конфіденційний характер, вона не підлягає широкому оприлюдненню, не може бути використана проти його замовника (“не покарати, а допомогти”), і саме в цьому полягає глибинна відмінність екологічного аудиту від державного екологічного контролю.

Підсумовуючи наведені вище судження, зробимо висновок, що екологічний аудит є самостійним інститутом сучасного екологічного права України, що характеризується багатоаспектною правовою, соціальною та економічною природою. Нинішня редакція Закону України “Про екологічний аудит” є недостатньо узгодженою з науковим розумінням предмету, а тому потребує внесення змін.

Література

1. Закон України “Про екологічний аудит” від 24 червня 2004 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 45, – К., 2004. – ст.500.

2. Закон України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 8, – К., 1995. – ст.54.

3. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 41, – К., 1991. – ст.546.

4. Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993. / Відомості Верховної Ради (ВВР). – № 23, – К., 1993. – ст.243.

5. Орлов Н.А. Правовые основы экологического аудита в Украине – Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное издательство, 2005. – 160с.

6. Екологічний аудит посібник з екологічного менеджменту і екологічного аудиту / Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Навроцький В.М. та ін., – К.: Символ-Т, 1997. – 227с.

7 Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. Ред.. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ Видавництво “Юридична думка”, 2005. – 848 с.




Мухачев Игорь Владимирович

Головинский Владислав Владимирович

ИНСТИТУТ РОССИЙСКОГО ОМБУДСМЕНА И ПРОБЛЕМЫ ЕГО РАЗВИТИЯ

Уполномоченный по правам человека – это государственный орган, предусмотренный конституцией или актом законодательной власти, и возглавляемый независимым должностным лицом высокого ранга, которое ответственно перед законодательной властью, получает жалобы на госорганы, служащих или действует по собственному усмотрению и уполномочено проводить расследования, рекомендовать корректирующие действия и представлять доклады.

Процесс развития указанного института в России продолжается, встречая на своем пути трудности и объективные проблемы. Одной из сложных проблем в развитии указанного института, является отсутствие данной должности в большинстве субъектов РФ.

Ввиду того, что не все субъекты РФ стремятся иметь должность Уполномоченного, может возникнуть вопрос: «Объективно ли необходима эта должность в РФ?». На него следует дать положительный ответ по следующим причинам:

1.Необходимо указать на то, что мандат Уполномоченного по правам человека дает широкие полномочия, действуя в соответствии с которыми можно оказывать значительную помощь лицам, чьи права нарушены. Отсутствие же этого института лишает их этой возможности, что впоследствии может привести не только к латентным единичным случаям, но и к латентным массовым случаям нарушения прав человека и гражданина[3,с.20]. Это является не только недопустимым. Из этого необходимо следует потребность РФ в институте Уполномоченного по правам человека и гражданина, активно участвующего в восстановлении нарушенных прав.

Должного внимания заслуживает тот факт, что деятельность Уполномоченного при восстановлении прав объективно затруднена: он может лишь обращаться в соответствующие структуры о внесении протестов на вступившие в законную силу решения судов. К сожалению, российский Уполномоченный сам по закону не может вносить протесты, что значительным образом затрудняет процесс восстановления нарушенных прав. Это положение, на взгляд автора, не соответствует эффективному развитию института Уполномоченного по правам человека в РФ и требует пересмотра.

2. Уполномоченному по правам человека принадлежит особая роль в области совершенствования законодательства и приведение его в соответствие с общепризнанными принципами и нормами международного права. Федеральным Уполномоченным многое делается в этом направлении. Однако, исходя из большого количества нормативных правовых актов, существования не только федерального законодательства, но и законодательства субъектов РФ, на Уполномоченного по правам человека возлагается огромная нагрузка. Это приводит к объективной невозможности усмотреть все пробелы, коллизии, имеющиеся в законодательстве, что негативным образом сказывается на состоянии защищенности прав и свобод человека и гражданина. Необходимый выход – обязательное и беспрекословное учреждение должности Уполномоченного в абсолютно каждом субъекте РФ.

Особое сожаление вызывает отсутствие у российского омбудсмена права законодательной инициативы. Ему приходится обращаться к тем, кто этим правом наделен, что требует значительных затрат во времени, в силах, и в значительной степени затрудняет процесс совершенствования законодательства и приведение его в соответствие с международным правом.

3.Уполномоченный по правам человека в РФ имеет основополагающее значение, является одним из ключевых звеньев в развитии международного сотрудничества в области прав человека. Сегодня международное сотрудничество в этой области проводится по двум основным направлениям: установление контактов и дальнейшее развитие отношений с международными организациями, а также развитие связей с омбудсменами иностранных государств[1,с.134].

Ввиду того, что ФКЗ «Об Уполномоченном по правам человека в РФ» не предусмотрел возможность отстаивать права соотечественников за рубежом, единственным выходом является налаживание информационных связей и конструктивных отношений с иностранными организациями и омбудсменами. Такое сотрудничество дает возможность сравнить степень защищенности прав и свобод человека и гражданина в РФ со степенью их защищенности в иностранных государствах, что позволит найти изъяны в российской системе охраны прав человека и выработать должный путь их устранения.

4.Во Всеобщей Декларации прав человека содержится призыв ко всем народам и государствам содействовать уважению прав и свобод человека как основы справедливости и мира путем просвещения и образования. Для России, где человек, его права и свободы являются высшей ценностью, а проблемы с их соблюдением и защитой все же имеются, этот призыв звучит актуально и обоснованно.

Объективно говоря, наше государство многое делает для выполнения обязанности по соблюдению и защите прав и свобод человека и гражданина, в том числе и занимается проблемой просвещения и образования в этой области. Однако ситуация в сфере просвещения по вопросам прав и свобод, в целом не может быть признана удовлетворительной. Вот почему институт Уполномоченного по правам человека здесь наиболее необходим, ведь просвещение по вопросам прав и свобод, форм и методов их защиты – стратегическое направление его деятельности. Данное направление осуществляется Уполномоченным достаточно эффективно. Проводятся конференции, семинары, сессии, круглые столы, публикуются статьи, организуются просветительные акции в учебных заведениях.

В заключении хотелось бы внести предложение по реформированию ФКЗ «Об Уполномоченном по правам человека в Российской Федерации», в соответствии с которым:

Во-первых, было бы целесообразно положение о возможности учреждения должности Уполномоченного по правам человека в субъекте РФ заменить положением, предусматривающим обязанность ее учреждения, то есть диспозитивность статьи изменить на ее императивность.

Во-вторых, наделить Уполномоченного по правам человека в РФ правом самому вносить протесты на вступившие в силу решения судов. Это позволит с еще большей эффективностью отстаивать позицию обратившегося к нему человека.

В-третьих, наделить Уполномоченного правом законодательной инициативы, дабы процесс совершенствования законодательства проходил быстрее и с наименьшими затратами как во времени, так и в средствах.

В-четвертых, в разделе ФКЗ «Об Уполномоченном по правам человека в РФ», прописать норму, в соответствии с которой возможно было бы создание и отдельных специальных видов Уполномоченных.

В-пятых, прописать, порядок взаимодействия Уполномоченного по правам человека с неправительственными правозащитными организациями и несудебными госучреждениями.



Литература:

1. Бойцова В.В Служба защиты прав человека: мировой опыт, М., 1997. 200с.

2. Бойцова В.В., Бойцова Л.В. Комментарий к Федеральному конституционному закону “Об Уполномоченному по правам человека в Российской Федерации”. М.,Инфра-М. 1997. 128с.

3. Бойцова Д. В., Бойцова В. В.Настоящее и будущее российского омбудсмена. //Юридический мир, 2003, № 3, с. 18-26

4. Миронов О.О. Права и свободы личности. Деятельность Уполномоченного по правам человека в РФ О.О.Миронова, 1998-2003. М.: Юриспруденция, 2003 563с.

5. Миронов О.О. Институт защиты прав человека в России: перспективы развития //Журнал российского права, 2001, №9, с. 3-8

6. СелюковА.И. Доклад Уполномоченного по правам человека в Ставропольском крае за 2003 год.А.И. Селюков, Ставрополь, 2004, 154с.

7. СелюковА.И. ДокладУполномоченного по правам человека в Ставропольском крае за 2005 год. А.И. Селюков, Ставрополь, 2006, 68с.

8. Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. М., 1997. 453с.


Оборотов Ю.Н.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка