Управління соціальними процесами



Сторінка9/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

Ñ по-перше, парадокс «мінливість як чинник усталеності»: процес трансформації тривалий, його рамки невизначені, а значить, трансформація набуває стійкого, стабільного характеру; криза стає перманентною характеристикою суспільства і особистості; немає відчуття безвихідності, стимулюється вироблення нових способів пристосування до мінливої ситуації;

Ñ по-друге, парадокс «очікування змін ззовні без готовності змінити себе»: якщо в західних країнах прагнуть змінити світ, змінюючи себе, впливаючи на свою свідомість, навіть використовуючи наркотики, то в нашій країні інша модель: змінити світ, змінюючи зовнішні умови існування;

Ñ третій парадокс «справжня особистісна трансформація сприймається як «перелицювання»; зміни психічного, духовного характеру стосуються частини еліти великих міст, що оцінюється іншою частиною населення як «лабораторний експеримент»;

Ñ четвертий парадокс «криза є джерелом позитивних змін»: в ситуації кризи разом з негативними явищами можуть формуватися новоутворення, нові знакові системи, інші парадигми, що спрямовують розвиток в новому напрямі;

Ñ п’ятий парадокс «порядок поступово вибудовується з хаосу»: на базі ослаблених старих норм з різних компонентів та їхніх незвичайних з’єднань утворюється новий порядок. Ослаблення нормативної основи суспільства, характерне для кризи, пов’язують з наявністю аномії. Однією з її причин є наявність кризи ідентифікації, коли людина не може упевнено віднести себе до певної соціальної спільноти. Насправді аномія перешкоджає трансформації. Подолання аномії, поява правил, характерних для трансформації, забезпечує її більш ефективне здійснення. Але правила ці особливі, тому що трансформація соціальних норм – це іманентна характеристика суспільства, що трансформується. Те, що виглядає як аномія, насправді є переходом до такого нормативного стану, який характеризується модифікацією норм, на основі моделей раціональності, що постійно змінюються. Для суспільства, яке трансформується, характерним виявляється нормативний плюралізм: норми різні в різних ситуаціях, в різних співтовариствах, при реалізації різних практик.

Ñ Трансформаційна криза закладає основи якісно нового нормативного стану суспільства, що дозволяє йому вийти на новий рівень розвитку. Звідси шостий парадокс «аномія насправді є ознакою нового специфічного нормативного устрою».

Ñ Сьомий парадокс «засобом розвитку демократії в умовах трансформації виступає авторитаризм»: заяви політичної і економічної еліти про модернізацію не завжди відповідають масовим настроям, менталітету величезної частини суспільства. Еліта прагне централізації всупереч бажанню регіонів задовольнити запити населення регіонів. Презентуючи демократичні тенденції, еліта у найбільшій мірі зацікавлена в авторитаризмі.

Ñ Восьмий парадокс «трансформація обіцяє не достаток і благополуччя, а бідність». Основна спрямованість особистісної трансформації: навчитися в бідності бути щасливим і самодостатнім. Культура бідності може включати наступні компоненти: самообмеження в потребах («хочу те, що можу»); блокування заздрості; переорієнтація потреб в духовну сферу у разі обмежень в задоволенні матеріальних потреб. Ці пропозиції не потрібно сприймати як спробу обмежити протестний потенціал бідних людей. Це лише один із способів розв’язання проблем бідності разом з двома іншими: 1) вимоги до влади, до працедавців про збільшення заробітної платні і поліпшення умов існування; 2) власні зусилля для досягнення багатства, пошуки успіху, підвищення кваліфікації, напружена праця.

Необхідність трансформації полягає не в тому, щоб стати багатими, а в тому, щоб вижити, зберегти народ, націю, державу і не втратити особистісних чеснот в умовах бідності, постійних техногенних катастроф і екологічної депресії.



Ñ Дев’ятий парадокс «джерелом інтеграції суспільства є загальна біда»: негативний компонент виступає джерелом позитивного аспекту соціальної динаміки, становлення нової інтеграції. Усвідомлення єдності загальної важкої долі об’єднує суспільство і мобілізує його для нових трансформацій.

Ñ Десятий парадокс «джерелом позитивної цілі є своєрідно інтерпретована ідея кризи і катастрофи»: навіть в ситуації кризи є потреба в позитивних цінностях і цілях, особливо у молоді, тому теорія трансформації може служити позитивною концепцією соціальної динаміки в умовах кризи [18, с. 51–55].

Таким чином, термін «трансформація» – це не просто синонім термінів «розвиток», «зміни», «перетворення», «модернізація» тощо, а самостійна соціологічна категорія теорії соціального розвитку. Ця категорія описує особливий стан суспільства, при якому відбуваються якісні зміни форм соціальних зв’язків, типу і способів розвитку. Трансформація включає компоненти модернізації, постмодернізації, традиційного відступу. Таке поєднання здавалося б несумісних процесів без категорії «трансформація суспільства» виглядало б еклектичним, механістичним.


7.3. Соціальна криза в українському суспільстві
Криза це перервність у функціонуванні соціальної системи з позитивними або негативними для неї наслідками. Характерними рисами динаміки кризи є: швидкість, несподіваність, затяжний характер. В умовах кризи система не може розвиватися далі; вичерпавши ресурси і сенс існування, вона натрапляє на опір ззовні, усвідомлює зовнішню межу еволюції.

Можна виділити наступні стадії кризи:

1) передкризова, коли виявляються перші симптоми і причини можливої кризи, а система входить в зону насичення, в якій її потенціал вичерпується;

2) кульмінація кризи, досягнення меж розвитку;

3) руйнування системи або її перехід в новий стан, утворення нової системи [18, с. 55].

При цьому виділяються благотворні або негативні чинники впливу кризи на суспільну систему. Криза може бути неминучою або випадковою, чому можна своєчасно запобігти. Кризу можна розглядати як перехід системи в нову якість, створення якісно нової системи – тоді криза виступає моментом розвитку.

Криза відрізняється від катастрофи, яка означає руйнування системи, утворення нової системи з гіршими якостями або повне припинення розвитку.

Трансформаційна криза це стан суспільства, в якому з особливими труднощами для людей і країни здійснюються соціальні модифікації, які супроводяться зіткненням суперечливих тенденцій до здійснення міжнародної соціалізації, залучення до загальносвітових стандартів у всіх сферах життя.

Необхідно розрізняти власне трансформацію і період трансформаційної кризи. Трансформація – це особливий стан суспільства, коли воно знаходиться в процесі модифікації, із структурою, яка постійно змінюється. Трансформаційна криза – це етап, перехідна стадія від стабільного суспільства до такого, що трансформується. Подолання кризи може означати не зміну соціально-економічних умов існування, а зміну особистого погляду на життя.

Зміна структури традиційного суспільства здійснюється в результаті постійних і динамічних перетворень, які об’єднують інновації, порушення, помилкові й адекватні рішення. Можна виділити декілька типів таких перетворень:

1) латентний – механізм прихованого накопичення змін, зовні непомітний, але який видає себе напруженістю в соціальних відносинах;

2) старі норми порушуються або виконуються викривлено, нові норми посилюються і виходять з латентної стадії. Спочатку це посилення відчувається в субкультурних і молодіжних співтовариствах, носіях трансформаційних перетворень;

3) альтернативні норми можуть навіть служити предметом бравади в елітному середовищі.

Доки соціокультурна структура суттєво не міняється, а носіїв нових норм небагато, то в якісному відношенні варіації і відхилення залишаються в рамках змін, які не виглядають настільки істотними.

Потрібно розрізняти два типи відхилення від існуючих норм:

√ радикальна зміна сутності колишньої норми, за що творці нових норм могли поплатитися роботою, умовами для творчості, а то і свободою;

варіації в рамках сутності і можливостей старої норми, коли свідомо використовувалися деякі зовнішні ознаки радикалізму.

Обидва типи відхилень від норм зрештою сприяли трансформаційним процесам.

У зв’язку зі зростанням напруженості в суспільстві, у лідерів визріває розуміння необхідності ознайомлення з новими зразками і культурними нормами, розробки реформ з паралельним посиленням контролю за ситуацією і нейтралізацією носіїв нових норм. От чому спроби реформ 1970-х років супроводилися політичними репресіями і посиленням контролю за соціокультурною діяльністю.


Розглядаючи проблеми політичної культури, ми виходимо з того, що в стабільних політичних системах політичні структури і політична культура підкріплюють один іншого. Складно підтримувати демократію в країні, де немає націлених на активну участь демократів, так само як трудно зберегти авторитарну держави, якщо громадяни стали політично досвідченими і прагнуть до участі в політичному житті… Виникає питання: чи є демократична громадськість породженням демократії, або ж, навпроти, наявність відповідної політичної культури призводить до появи демократичної політичної системи? Безумовно, взаємозв’язок тут двосторонній” (Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Далтон “Порівняльна політологія сьогодні”).
Фундаментальне значення має політична і економічна трансформація суспільства. Проте і в соціокультурній сфері, тобто в нормах, цінностях, релігії, національних відносинах, мистецтві відбуваються глибокі зміни, виявляються важливі ознаки трансформації суспільства.

Характерною рисою правосвідомості в суспільстві, що трансформується, виступає аномія. У кризовому суспільстві проблема аномії підіймається до центральної в регулюванні порушеної суспільної взаємодії. Термін «аномія» використовується для характеристики стану суспільства, при якому для більшості знижується значення соціальних норм, що стає причиною девіантної поведінки і агресії. Аномія також характеризує втрату ідентифікації, що веде до декласованого стану, люди перестають ідентифікувати себе з певною соціальною групою, втрачають відчуття соціальної солідарності. В суспільно-політичній сфері аномія супроводиться посиленням авторитаризму, політичного екстремізму і етноцентризму.

Об’єктивними причинами аномії є промислова, фінансова і торгова криза. Соціальна нерівність, що породжується суспільними змінами, сприймається в пострадянських країнах як порушення справедливості, що у свою чергу вважається виправданням валу руйнівних дій величезного числа людей.
Еріх Фромм і Майкл Маккобі про ознаки мазохізму: «Така особистість має відносини з іншими, проте втрачає власну незалежність або ніколи не знаходить її; вона уникає небезпеки самотності, стаючи частиною іншої особистості або «проковтнувши» її, або стає «проковтнутою» нею. Мазохізм - це спроба позбутися індивідуального самозвеличення, втекти від свободи і знайти безпеку через приєднання до іншої особистості. Форми, які приймає така залежність, багатоскладові. вона може раціоналізуватися як жертва, обов’язок або любов, особливо, коли культурні зразки виправдовують такий вид раціоналізації» (Fromm E., Maccoby M. Social Character in a Mexican Village. New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1996. С. 7273).
Слід зазначити також наявність високого рівня відчуженості людей від суспільства на основі послаблення нормативних стандартів, що закономірно приведе до посилення агресивного екстремізму і режиму авторитарної влади.

В національній сфері свідомості трансформація здійснюється у напрямі формування національно-державної ідентичності. В релігійній сфері склалися два типи традицій: недавнього і віддаленого минулого. Залежно від актуалізації того або іншого типу традицій релігійні вірування мають консервативний або модернізаційний імпульс. Якщо акцентується близька, тобто радянська традиція, то церква підтримує комуністичні політичні кола, виявляється її консервативна позиція. Навпаки, при акцентуванні давньої традиції, ще дорадянських часів, парадоксальним чином церква починає відігравати модернізаційну роль.


«Держава стає на місце Бога – в цьому відношенні соціалістичні диктатури є релігіями, а державне рабство – вид богослужіння. Таке спотворення, фальсифікація релігійної функції, зрозуміло, викликають, сумніви, але вони тут же пригнічуються, щоб уникнути конфліктів з домінуючими устремліннями до омасовлення» (Юнг К. Г. Настоящее и будущее // Аналитическая психология: прошлое и настоящее. М. : Мартис, 1995. С. 125).
Велику роль в соціокультурній трансформації відіграють взаємовідношення поколінь, коли міжпоколінські розбіжності сприймаються через зміну цінностей, якостей особистості. Змінюється контекст сприймання подій. Якщо для традиційного мислення характерним є катастрофічне відчуття новітнього часу, то культурна трансформація може перетворити відчуття катастрофи на відчуття соціальних перспектив.

У цілому ж, розвиваючись у фарватері західної цивілізації, українське суспільство є сучасним, тобто таким, яке існує в такому ж історичному часі, що і інші розвинені цивілізовані країни світу. У той же час необхідно акцентувати увагу на неясності цілей і цінностей, а також способів їхнього досягнення в сучасній Україні. З урахуванням існуючої типології форм індивідуального пристосування до цілей і засобів їхнього досягнення, можна, спираючись на класифікацію Мертона [30, с. 105], більш детально представити соціокультурну структуру за критерієм аномії:

♦ Конформісти – соціокультурний тип, який визнає цілі й засоби, задані суспільством; така відсутність аномії характерна для стабільних суспільств.

♦ Прихильники інновацій – соціокультурний тип особистості, який приймає цілі, але відкидає ухвалені суспільством засоби їхнього досягнення. Інновація виступає формою пристосування до цілі, що культурно акцентується, – успіху, з використанням інституційно заборонених, але ефективних засобів досягнення цілей. Явно виділяються групи, що розділяють цінність багатства, але не розділяють законного способу його досягнення. Існують ситуації нечіткого уявлення про соціально ухвалені засоби досягнення багатства. Наприклад, частина висококваліфікованих фахівців у сфері комп’ютерної техніки не знаходять застосування своїм знанням в соціально злагоджених видах діяльності й починають використовувати свої знання в злочинній області: створюють віруси, займаються комп’ютерними крадіжками.

♦ Ритуалісти, для яких втратили значущість цілі, запропоновані суспільством, але зберегли значення засоби як сукупність інструментальних ідеалів, які сталі самоціллю. Ритуалісти особисто прагнуть уникнути небезпеки і невдач за допомогою відмови від основних культурних цілей і схильності до певного рутинного розпорядку і інституційних норм. Це достатньо поширений в сучасній Україні тип. Тоталітаризм, паралізувавши особистісну активність, створив умови для масового вияву ритуалізму. Соціальний страх як характерна риса цього типу особистості був властивий цілому поколінню, що відрізняє таке суспільство від динамічних суспільств відкритого типу. У мінливих умовах ритуалізм характеризує консервативні групи.

♦ Ретристи – групи людей, які відмовляються від сформованих раніше засобів і цілей. Вони не сприймають як цінність суспільно визнані категорії успіху і життєвого досягнення, вони байдужі до суспільно схвалюваних ритуальних способів життєзабезпечення. Це нечисленна група осіб: пригноблюваних, вигнаних, алкоголіків, бомжів, наркоманів, чия непристосованість до нормального життя викликана психічними причинами і життєвими обставинами. Вони скоюють дрібні правопорушення або злочини, але не з метою досягнення життєвого успіху, а для задоволення мінімальних потреб. Специфіка маргіналів-ретристів полягає в тому, що, не розділяючи групові норми, вони знеособлюються. Об’єднують їх в групу тільки загальні ознаки. Мобільність цієї категорії людей дуже низька через небажання прийняти групові культурні норми.

♦ Бунтівники – люди, які діють в таких ситуаціях, коли не просто відкидаються старі взірці цілей і засобів, але пропонуються нові цілі й засоби їхнього досягнення.

Схема 17. Соціокультурна структура суспільства за критерієм аномії
Така ситуація може створюватися при груповій соціальній мобільності в умовах революції, перевороту і т. п. Наприклад, в той час як демократично орієнтовані газети писали, що більшовики вчинили державний злочин, несумісний з нормами права, самі більшовики діяли на основі «революційної правосвідомості», змінивши критерії цілі-успіху і засоби їхнього досягнення. У нормальному суспільстві механізм «бунту» інший. На тлі легітимної боротьби консерватизму і модернізації бунт розглядається як пристосовницька реакція для досягнення цілей, визнаних законними, але які неможливо здійснити в рамках консервативного уявлення про цінності.
«Метафізичний бунт – це повстання людини супроти своєї долі і супроти всього Всесвіту. Цей бунт метафізичний, оскільки оспорює кінцеві цілі людини і Всесвіту;…метафізичний бунтар протестує супроти долі, уготованої йому як представнику роду людського. Повсталий раб стверджує, що в його душі є щось, що не мириться з тим, як ставиться до нього пан; метафізичний бунтар заявляє, що він обділений і обдурений самим Всесвітом. Для обох йдеться не тільки про просте голе заперечення. І дійсно, і в тому і в іншому випадку ми стикаємося з думкою про цінність, в ім’я якої бунтівник відмовляється прийняти власну участь» (А. Камю. Бунтующий человек // Социальная антропология : хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко. Д. : Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004. С. 156).
«Бунт» – це інше найменування трансформації культурних парадигм з консервативних на модернізаційні. Соціокультурна трансформація відбувається частково в свідомості, а частково – в реальній діяльності «бунтівних» груп. Спочатку такі групи з їхніми поглядами піддаються обструкції і знаходяться у відносній ізоляції. Але це не відчуженість соціальних ізгоїв, як у ретристів, а відчуженість носіїв нової свідомості. Частіше всього «бунтівники» є вихідцями з привілейованих верств населення, або принаймні з груп із стійким статусом. Оскільки, заперечуючи колишні норми, ця група будує нові, то цей тип аномії перетворюється на нормотворчий процес.

Оскільки аномія і нормативна сфера вступають у специфічні взаємини, то в суспільстві виникає ситуація, коли з’являються конкуруючі норми. Це приводить до ослаблення правосвідомості і до нормативного хаосу. Якщо це буде мати затяжний характер, то еволюція перетворень зміниться диктатурою [18, с. 76].

У ситуації високого ступеня відчуженості людей від суспільства, на основі втрати нормативних стандартів, можливе посилення агресивного екстремізму і встановлення режиму авторитарної влади.

Аномія руйнує соціальну структуру. Подолання аномії здійснюється через стабілізацію соціальної структури. Соціальні зв’язки повинні визначитись, а соціальні відносини повинні стати соціокультурною нормою, що здійснюється завдяки трьом групам соціокультурних відносин: 1) сім’я; 2) виробнича мала соціальна група; 3) нація.

Стабілізація влади, зміцнення національної державності сприяють зміцненню соціальних норм, що приводить до поступового зниження аномії.

Соціокультурні чинники були першими ознаками соціальної кризи, ці ж чинники будуть першими свідченнями її подолання і переходу до більш стабільної фази трансформації суспільства. Формування стабільних зразків поведінки, норм і цінностей може бути важливою ознакою нового періоду в розвитку країни.

Наростання процесів модернізації призводить до суттєвих змін у співвідношенні між персональною та колективною ідентичностями. Як справедливо зазначає український дослідник Г. О. Коржов, у менш розвинутих країнах ми стикаємося із менш вираженою індивідуальною та більш опуклою колективною ідентичністю. Водночас остання має риси, притаманні общинній моделі соціальної взаємодії, і виявляє себе у більшій прив’язаності до сім’ї або роду, локальної спільноти, в той час як колективна ідентичність мешканців модернізованих національних держав тяжіє до національного полісу. Окрім того, індивідуальна ідентичність, сфокусована на унікальності та відмінності індивіда від інших, є рисою, яка більш характерна для представників високо розвинутих, глибоко модернізованих суспільств [22, с. 257]. На цю особливість балансу між «Я» та «Ми»-ідентичностями звертав увагу в рамках свого процесуально-соціологічного підходу видатний німецький мислитель Норберт Еліас [65].

У той же час слід усвідомлювати, що глобалізація не обов’язково призводить до соціокультурної уніфікації та стандартизації стилів і способу життя, поведінкових практик у сфері праці та дозвілля. Можливі і протилежні тенденції, про що свідчить сплеск націоналістичних почуттів, зростання прагнення до локалізації. На противагу до масового споживання приходить ідеологія самообмеження, матеріалістичні цінності уступають місце постматеріалістичним установкам, нестримне економічне зростання викликає супротив у формі екологічного руху тощо.
7.4. Механізми і рівні трансформації
У період трансформації наголошується зростаюче значення соціокультурного аспекту в соціальній структурі, який утворюється диференціацією носіїв різноманітних норм, цінностей і смакових переваг. Зміна соціокультурної структури супроводиться виникненням і посиленням конфліктів, культурологічних за природою і соціальних за значенням (міжпоколінські конфлікти, суперечності між столицею і провінцією тощо). Носії традиційних і трансформаційних норм живуть ніби в різних світах, по-різному оцінюють ситуацію. Соціокультурний розкол, що заглиблюється, поступово переростає в соціально-політичний. Це визначає постмодерністський характер соціальної структури в сучасну епоху.

У нормальному суспільстві соціокультурні, економічні й соціальні трансформації взаємопідтримуються, але в кризовому суспільстві така взаємопідтримка послаблена або взагалі відсутня. Тоді соціокультурна трансформація вступає в суперечність з економічною і соціальною. Це знаходить виявлення в політичних конфліктах, в партійній структурі, в суперечностях між гілками влади, різними блоками в законодавчому органі. Агенти соціокультурної трансформації, не маючи економічної і політичної підтримки, виявляються в ізоляції, їх дорікають в невиконанні обіцянок, а носії колишніх норм в цей час посилюють свої позиції. Суспільний розкол відображається на рівні поведінкових реакцій, виникають зовні незрозумілі конфлікти між представниками здавалося б однакових соціокультурних позицій, і навпаки, створюються нелогічні суспільно-політичні блоки.

Механізми трансформації включають ініціативу перетворень «знизу» і «зверху».

√ Трансформація «зверху» – це система реформ, яка здійснюється керівництвом країни через розуміння способів, шляхів і цілей її розвитку. У період панування тоталітарного режиму спроби проведення реформ здійснювалися практично без участі громадськості, а ціллю реформації було збереження існуючого режиму. В умовах розширення бази демократичного механізму ухвалення державних рішень поняття «зверху» і «знизу» втратили свої відмінності. Але і в цьому випадку реформи означають ухвалення рішень в чітко оформлених законах, розпорядженнях, указах. Перетворення ж «знизу» не можуть мати чітко позначених рамок законів; тут трансформація відбувається на рівні менталітету, особистісних змін, характеризується мірою і способами виконання законів.

√ Якщо трансформація «зверху» забезпечує інституційний і організаційний рівень перетворень, то трансформація «знизу» – особистісний рівень. Розрив соціокультурного, економічного і соціального компонентів трансформації приводить до розриву інституційної, організаційної і особистісної трансформацій. У цьому знаходить своє пояснення добре відомий в соціології політики факт низького рівня довіри владним структурам з боку населення, низький престиж законодавчої влади в очах пересічних громадян.
У такій культурі існують стійкі орієнтації відносно диференційованої політичної системи і відносно того, що система дає "на виході", але орієнтації щодо специфічних об’єктів "на вході" системи і щодо себе як активного учасника дуже слабкі. Суб’єкт такої системи (підданий) усвідомлює існування урядової влади і почуттєво орієнтований на неї, можливо пишаючись нею, можливо не люблячи її й оцінюючи її як законну або незаконну. Але ставлення до системи взагалі й до того, що вона дає "на виході", тобто до адміністративної сторони політичної системи, це відношення в основі своїй пасивне, це обмежена форма знання й участі, що відповідає підданській культурі. Ми говоримо про чисті підданські орієнтації, що найбільш ймовірні в суспільствах, де немає сформованих структур "на вході", які були б диференційовані від інших елементів системи”(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”).
У процесі трансформації неминуче оцінюються соціальні нововведення, які, вступаючи в контакт з попередніми структурами, продукують кінцевий компромісний результат. Нововведення як компонент трансформації підкоряються загальним закономірностям, вони проходять певні стадії розвитку.

◘ Стадії розробки відповідає теоретичне осмислення суті сучасного суспільства, закономірностей його розвитку, розробка стратегії соціального розвитку і т. п. В результаті боротьби декількох конкуруючих альтернативних концепцій на цій стадії з’являється цілком обґрунтована і адекватна теорія. Багато в чому обраний країною шлях визначається співвідношенням сил, ментальністю, іншими суб’єктивними чинниками. Цілепокладаючу функцію виконує еліта, в процес розробки включено невелике число людей, які мають різне ставлення до структур влади і в результаті протистояння різних проектів більше залежать від політичних чинників, ніж інтелектуальних.


Схема 18. Стадії розвитку нововведень в ході трансформації


◘ Етапу освоєння відповідає соціальний експеримент, здійснення перетворень в рамках локальних співтовариств. Такими є субкультурні утворення. Авангард в мистецтві, в моді, експерименти в способах життя (наприклад, використання енергії вітру як екологічно чистого джерела енергії) виступають своєрідною лабораторією по випробуванню нових норм і ставлення до життя.

Трансформації в суспільстві відбуваються як результат впливу нововведень на традиційні структури. вони не можуть повною мірою бути моделлю для великомасштабних перетворень, оскільки натрапляють на могутню протидію раніше існуючих норм, яким притаманна величезна інерційна сила.

◘ Дифузія – це багатократне повторення нововведень на інших об’єктах. Це найскладніший період, оскільки потрібно багато часу, щоб подолати протиборство колишніх нормативних утворень, що пішли корінням в ментальність людей, в сформовані інститути і організаційні структури.

◘ Рутинізация як останній етап трансформації полягає в тому, що нововведення втрачають статус новизни і стають звичними складовими нормативної основи суспільства. Прикладом може служити соціалізм, який виступав свого часу новою традицією, потім зміцнився сильніше, ніж вікові традиції предків, а зараз модернізація приживаються хворобливо, і її доля залежить від здатності мімікрувати під видом якоїсь нової традиції, хоча б на перших порах. Ось чому життєздатними на ранньому етапі трансформації виступають структури, зовні пов’язані з попередніми нормами (комсомольські керівники в ролі керівників банків, крупні бізнесмени, що сповідують ліву ідеологію) [18].



Ознакою рутинізації і завершення трансформації може служити поліпшення матеріальних умов життя людей і подолання розколу в суспільстві між носіями традиційних і модернізацій норм.
7.5. Реакція суспільства на процеси трансформації
Фундаментальною умовою трансформації є комплекс мотивації на досягнення успіху. Кожна культура виробляє свої механізми мотивації, які ураховуються всією системою міжособистісних економічних відносин. В Україні йде інтенсивний пошук власних основ для морально-психологічного обґрунтовування трансформації суспільства. Це може бути і національно-патріотична ідея, і алармістський комплекс ідей, і мотиви особистісного досягнення успіху, кожний з яких превалює на певних стадіях розвитку.
Центральна Європа включає в себе ті землі, що колись складали частину західного християнства, старі землі Габсбургів, Австрії, Угорщини та Чехословаччини, а також Польщу та східні землі Німеччини. Термін "Східна Європа" повинен бути зарезервований для тих земель, які розвивалися під опікою православної церкви: Чорноморських держав Болгарії та Румунії, а також Європейської частини Радянського Союзу.

Центральна Європа включає в себе ті землі, що колись складали частину західного християнства, старі землі Габсбургів, Австрії, Угорщини та Чехословаччини, а також Польщу та східні землі Німеччини. Термін "Східна Європа" повинен бути зарезервований для тих земель, які розвивалися під опікою православної церкви: Чорноморських держав Болгарії та Румунії, а також Європейської частини Радянського Союзу.

Україна – це розколота країна з двома різними культурами. Лінія розколу між цивілізаціями, що відділяє Захід від православ’я, проходить прямо через її центр вже декілька століть. У різні моменти минулого Західна Україна була частиною Польщі, Литви та Австро-Угорської імперії. Значна частина її населення є прихильником уніатської церкви, що дотримується православних обрядів, але визнає владу Папи Римського. Історичні західні українці розмовляли українською мовою і були досить націоналістичними в своїх поглядах. Населення Східної України, з іншого боку, було в масі своїй, православним. І значна його частина розмовляла російською мовою. На початку 1990-х років росіяни складали до 22%, а російськомовні – 31% населення України. Більша частина учнів початкових і середніх шкіл отримала освіту на російській мові ”(С. Хантінгтон. “Зіткнення цивілізацій”).
Трансформація передбачає швидку соціальну динаміку, радикальні зміни в соціальній структурі, життєвих стандартах, культурних нормах. На відміну від Заходу, де промислова революція тісно пов’язана з духом протестантизму, в Україні надособистісний духовний мотив підприємницької ініціативи забезпечується не релігійною вірою. Сильним імпульсом до розвитку колись були громадські почуття, але в 1970–1980-ті роки, іменовані «застоєм» ця категорія мотивів знецінилася. Функція цілепокладання не впоралася з новими завданнями, і громадянські мотиви модернізації активності поступилися місцем приватним. Подальша історія склалася так, що єдиним надособистісним мотивом діяльності стало, мабуть, відчуття катастрофи, відповідальність перед історією, страх за майбутнє дітей. Проте очисний страх катастрофи не уберігає від сплеску традиціоналізму, адже для багатьох людей виходом здається повернення в минуле. Кризова свідомість породжує розгубленість і віру в порятунок, причому локалізація тривоги може бути як у минулому, так і в майбутньому. Для консерватизму характерна локалізація тривоги в майбутньому і теперішньому часі, для свідомості модернізації – в минулому і теперішньому часі.

Таким чином, обидві позиції співпадають в оцінці теперішнього часу, але способи подолання катастрофи пропонують різні: консерватори – повернення до колишніх структур, модернізатори – формування нових структур. І хоча реально політичні й економічні програми містять елементи різних напрямів, акцент може бути виділений чітко, що знаходить своє виявлення в політичних рухах, партіях, лідерах.

Для кризової свідомості характерна розгубленість, нестійкість орієнтації, відчуття втрати опори; вона погано керована, панічна, схильна до агресії. Кризова свідомість неідеологічна, вона не має теорії і програмних передумов, вона не здатна конструювати майбутнє. Через обмеженість уявлень про майбутнє вона не здатна проектувати життєву стратегію в далеке майбутнє.

Відсутність детермінації майбутнім знижує соцієтальний рівень мотивації. Цим обумовлюється величезна роль егоїстичних, матеріальних устремлінь, різке зниження якості соціальної активності. Ті напрями діяльності, які пов’язані із стратегією, з віддачею в далекому майбутньому (теоретичні, фундаментальні дослідження, загальні теорії розвитку) ніби приглушають свою активність. Відмова від багатодітності, від накопичень – це вияви кризової свідомості. Активне споживання, яке зовні виглядає як характеристика процвітаючого стабільного суспільства, насправді стає панічним споживанням, на відміну від активного суспільства, оскільки воно не пов’язано з розвиненими потребами і надлишками засобів споживання.



Імпульс модернізації відрізняється за способами його реалізації: орієнтація на західні моделі ринкової діяльності формує західні стандарти життя і уявлення про щастя. Ті ж, хто розраховує на власні сили, поєднують консервативні, традиційні форми соціальної організації зі способом життя західних країн. В іншій ситуації, коли логічною стає опора тільки на власний досвід, з’являється відчуття ніби затребуваності ідеологічної диктатури влади мудрих людей, села, минулого.

Таким чином, у відкритому суспільстві, з відкритими інформаційними каналами і добре відомими зразками західного життя, традиціоналізм може отримати перемогу насильницькими, фашистськими методами. І хоча в цілому суспільна свідомість противиться цьому, можливі в певних напрямах поступки традиціоналізму.

Але, навіть використовуючи загострення національної самосвідомості, політики не можуть відкрито запозичити західний спосіб життя. Тому при традиціоналістській фразеології економічна політика всеодно буде відображати модернізаційні та постмодернізаційні моделі.

Головна проблема полягає у відношенні до армії і озброєння: традиціоналізм буде прагнути посилити військово-промисловий комплекс і армію, і від економічних умов залежить, наскільки вдасться нейтралізувати вплив армії і не припустити відродження мілітаризму.

Враховуючи досвід Японії, важливо шукати імпульси у вітчизняній культурі. Імпульс модернізації в поєднанні з українською ментальністю міг би вербалізуватися в такій формі «щоб було все, як у людей». Це поєднання відчуття власної чесноти, віра у власні сили і прагнення зберегти або набути високий соціальний статус мобілізує активність людей як на індивідуальному, так і на груповому рівні.

Розуміючи модернізацію як шлях залучення до західних цінностей, як міжнародну соціалізацію, можна виділити два відомі варіанти імплантації цінностей, успіх яких залежить від активності агентів модернізації.

1. В Японії модернізація проходила органічно, пронизавши всі сфери суспільства.

2. Але якщо «верхи» намагаються нав’язати моделі модернізації без підтримки цієї ініціативи «низами», то трансформація неможлива: модернізація відбувається «плямами», не опускаючись в органіку народного життя, культуру, структуру мотивації особистості (наприклад, слаборозвинуті африканські країни).

Україна має шанс органічної модернізації при відповідному врахуванні комплексу модернізаційних і традиційних елементів нашої культури [18, с. 114].

Важливою проблемою є співвідношення внутрішніх тенденцій розвитку і впливу культурної дифузії більш розвинених країн. Розумна міра, а не абсолютизація однієї із сторін може бути раціональною відповіддю на ці питання. Але в соціальних процесах частіше відбувається накладення двох крайнощів однієї на іншу і прихід до нормального стану через хворобливий конфлікт.

● Частина політиків закликає спиратися на душу народу, національну ідею, місію народу, що містить значну частку ірраціонального, напівмістичного, інтуїтивного компоненту. Такі партії прагнуть самоізоляції, відхиляють західний вплив.

● Прихильники ж західної дифузії більш раціоналістичні, надають менше значення культурно-історичним чинникам, схильні до колективного комплексу другосортності, абсолютизують матеріально-економічну сторону життя і є прихильниками універсальних людських цінностей. Ця позиція здатна об’єднати в собі західну дифузію і специфіку нації.


Щоб висвітлити менталітет українців, треба проаналізувати їхні помилки й ідеали, їхній світогляд, індивідуально-національні риси характеру й життєдіяльності, основи та своєрідність духовності. Є дві обставини ментальної природи особистості українця: з одного боку, його витривалість, суворість, внутрішня зосередженість, звитяжна мужність, вигадливість та ініціативність, з іншого – величність і щедрість, відкритість і доброта, сонячність і м’якість, наповненість красою і духовністю” (П. Кононенко. “Свою Україну любіть”).
Однією з проблем теорії трансформації є відповідність процесів природної еволюції і впливу на розвиток суспільства особистісної і групової ініціативи. Для повороту до ненасильницького еволюційного шляху розвитку суспільства потрібно використовувати якщо не насильство, то, принаймні, твердий авторитарний вплив політичної еліти. Інерційний рух веде в прірву. Сили самозбереження повинні стимулювати «коректування траєкторії» розвитку суспільства, щоб повернути його на колію трансформації. Тому авторитарні варіанти розвитку мають певний позитивний характер, що відображається в суспільних настроях. Якщо наприкінці 1980-х років лише 10% громадян вважали, що потрібна сильна влада, то в кінці 1990-х – вже 40% [18, с. 115].

Проблеми співвідношення еволюції і політичної влади пов’язані з наступними явищами:

♦ У цілому, суспільна свідомість сприймає еволюційний варіант, але щоб його забезпечити, потрібні авторитетні і ініціативні люди. Частина населення повірила, що це лідери так званої «помаранчевої революції», але довіра до них вже також значно знизилася.

♦ У молоді фаталістичні настрої відносно долі суспільства виявлені слабо, більшість вірить, що майбутнє цілком залежить від дій людей, хоча багато хто вірить і у власну долю. Суперечність між слабкою вірою в себе, відчуттям другорядності й вірою в дієвість рішень «всіх» людей розкриває вакуум духовно-моральної основи розвитку, створює базу для авторитаризму.

♦ Ідеї еволюціонізму перешкоджає також неясність цілей, спрямованості процесу. Доки в суспільстві поширені негативні мотиви: ясно, що саме не потрібно робити; проте позитивні цілі окреслені слабо. Домінують матеріальні мотиви, а ідеї братства, рівності, свободи відходять на другий план, ніби «виносяться за дужки».

Процес трансформації супроводиться відчуттями тривожності, стурбованості, що викликає напруженість, яка має дві фази:

а) перша форма сприяє мобілізації тривалих сумісних зусиль для вирішення проблемної ситуації. Це – конструктивна форма соціальної напруженості; вона залучає людей до активних власних пошуків, сприймається ними як власна проблема;

б) друга форма є деструктивною, оскільки немає прагнення до швидкого розв’язання тих аспектів ситуації, які її учасники вважають джерелом проблем. Деструктивна позиція руйнує існуючу систему попиту-пропозиції, адже концентрується на полюсі попиту і мінімально включається в сферу пропозиції. Люди сприймають існуючу інституційну структуру, що відноситься до цієї системи, як джерело незадоволеності запитів.


Гостре почуття патріотизму американців, шанобливе ставлення японців до політичних еліт, схильність французів до інакомислення та протесту – все це приклади того, як культурні норми можуть формувати політичне життя. Наші настанови і цінності впливають на те, як ми діємо; це справедливо й по відношенню до політики. Функціонування політичних інститутів відбиває, принаймні, частково, позиції, норми і очікування громадян. Так, англійці використовують свої конституційні встановлення для підтримки своєї свободи, в той час як в Південній Африці і Північній Ірландії ті самі інститути були перетворені на засоби придушення. У періоди системних змін підтримка збоку громадськості може полегшити становлення нового режиму, тоді як відсутність такої підтримки здатна підірвати засади політичної системи.

Для того, щоб зрозуміти тенденції сучасної та майбутньої поведінки будь-якої нації, ми повинні виходити з суспільних настанов в галузі політики та їх ролі в політичній системі, тобто від того, що ми називаємо національною політичною культурою” (Г. Алмонд, С. Верба. “Громадянська культура і стабільність демократії”).
Тривожність і напруженість виникають в системі за умови тривалої невирішеності соціально значущих проблем. Якщо конструктивна напруженість мобілізує людей до активного освоєння культурних інновацій (люди пристосовуються до умов, що змінилися, і створюють нові, а також формують базу для подальших зусиль), то деструктивна напруженість підштовхує людей до агресивної відмови від освоєння культурних інновацій і до їхнього руйнування.

Напруженість не може продовжуватися довго, вона розряджається в актах протесту або знижується після задоволення потреб населення, виявляючись в спалахах незадоволення або в депресивних настроях.

Універсальною онтологічною властивістю життєдіяльності людини або соціальної системи, елементом якої і є людина, є небезпека Це – сутнісна характеристика процесу взаємодії людини з оточенням на всіх стадіях життєвого циклу. Небезпека втілюється у небажаних, катастрофічних, драматичних сценаріях, які характеризуються невизначеністю фіналу, різноманітними втратами, що призводить до соціальної дезінтеграції, людських жертв тощо.

Формою небезпеки є загрози, що існують як об’єктивно, так і суб’єктивно. Загрози можна розглядати як набір критичних соціальних сценаріїв природного, технологічного, кримінального, соціально-політичного та іншого генезису. У свою чергу наявність об’єктивних чи уявних загроз обумовлює так звану ризикогенну поведінку людей. Ризик виступає як специфічна реакція на загрозу, коли суб’єкт умовно приймає виклик і робить крок «по лезу бритви». Явище ризику включає побоювання невдачі, вірогідність помилки, надію на сприятливий результат і ситуацію вибору альтернатив. У ситуації ризику виявляється здатність чи нездатність людини (соціальної групи або організації) адекватно реагувати на загрози [48, с. 335].

У суспільстві, що трансформується, особливої гостроти набуває суперечність між масовими потребами і можливостями їхнього задоволення. Бажання використовувати в повсякденному житті товари, послуги, норми відносин унаслідок орієнтації модернізаційних процесів на результати, а не на створення передумов і технологій, обумовлює неможливість задовольнити такий попит в масових масштабах. Через це виникають наступні типи реакції на проблеми:

Ñ Активно-руйнівний тип поведінки має дві базової орієнтації:

а) ворожість до моделей модернізації – люди об’єднуються. щоб протидіяти проникненню і розповсюдженню зразків модернізації, вступають в боротьбу з їхніми носіями. По суті йдеться про спроби поруйнувати нові потреби;

б) прагнення деяких груп людей отримати контроль над зразками модернізації, їхнім проникненням і використанням. Вони об’єднуються, щоб викликати масове невдоволення незадоволеністю потреб, які зросли в ході модернізації. Вони намагаються руйнувати існуючу в суспільстві відсіч модернізаційним змінам.

Ñ Пасивний тип соціальної поведінки характерний для людей, у яких немає прагнення виявляти активність, спрямовану на задоволення потреб власними силами:

а) одна частина людей об’єднується на основі акцентуації звичних культурних стереотипів: їм додається статус «традиційних цінностей» «культурної спадщини»;

б) інша частина у принципі визнає позитивне значення модернізаційних зразків, але підкреслює, що без них цілком можна обійтися.

В обох випадках ці люди намагаються захистити себе від нових культурних зразків, вони швидше мінімізують, скоротять, згорнуть свої власні потреби, припишуть підвищену цінність вже існуючим об’єктам, ніж мобілізують зусилля для активізації процесів модернізації.



Ñ Конструктивний тип поведінки – люди об’єднуються, щоб створити умови для відродження власними силами тих уявлень про модернізацію (речей, знань, технологій, якості життя), які при запозиченні ззовні виявилися найдоцільнішими.

Частина таких людей зосереджена на відтворенні тих елементів середовища, які забезпечують задоволення потреб. Інша частина віддає перевагу інтересам, що змінилися, і з якнайменшою добавкою новизни прагне створити умови для задоволення нових потреб власними силами. В обох випадках виявляється орієнтація на зміну елементів оточення, на їхнє пристосування до власних потреб, а там, де це виявляється неможливим, на переорієнтацію запитів, але в модернізаційному, а не традиційному напрямку [18, с. 118–119].

Люди, що займають активну руйнівну позицію, прагнуть знецінити елементи нового в культурі, блокувати шляхи освоєння культурних інновацій. Така орієнтація нерідко приймає форми войовничого консерватизму, релігійного фундаменталізму, контркультурної ідеології, езотеричної культури.

Частина людей, які пасивно реагують на суперечності між власним низьким рівнем засвоєння культурних інновацій і їхнім накопиченням в суспільстві, займають соціокультурні ніші, пов’язані з низькою культурною компетентністю (працівники низької кваліфікації, викладачі старої орієнтації, працівники сфери управління і послуг). Вони об’єднуються, щоб створювати лобі відносно необхідності підвищення рівня культурної компетенції і спеціальної кваліфікації в масовому масштабі. Вони заперечують цінність абстрактної генералізованої форми знання, розв’язання соціокультурних проблем, реалізації складних освітніх програм. Іншу частину людей цієї орієнтації складають маргіналізовані, люмпенізовані члени суспільства.



Конструктивна орієнтація на недостатнє опанування культурних інновацій виявляється в активному прагненні освоїти нові знання і навички. Люди з такою орієнтацією готові витрачати додатковий час і зусилля на навчання і перенавчання, намагаються реалізовувати отриманий досвід з метою поліпшення умов свого існування. У ході такого освоєння вони звичайно активно використовують доступний їм культурний потенціал.
Хтось може запитати – невже саме тепер, під час загальної матеріальної кризи доречно говорити про мистецтво й науку? Саме так, доречно. Розквіт мистецтва й науки є розв’язанням життєвих криз... Вище панацеї Культури не знало людство. Та й не буде знати, тому що в Культурі – сума всіх досягнень вогневої творчості... Досвід довгого часу вказує нам. Що мистецтво й знання розквітали там, де зверху вони визнавалися найбільшими стимулами життя. Там, де глави держав, де владики церкви й усі керівники життя сходилися в прагненні до прекрасного, там і відбувався ренесанс, відродження…” (Є. Полякова. “Микола Реріх”).
Суперечність між необхідністю і небажанням погоджено діяти породжує соціальні проблеми, перешкоджаючи трансформації суспільства. На емпіричному рівні це необхідно для вироблення конкретних рекомендацій, а на теоретичному – для узагальнення специфіки соціокультурних процесів, що відбуваються.

Оцінюючи в цілому реакції на модернізаційні процеси можна відзначити, що позитивні мотиви для здійснення трансформаційних перетворень послаблені, мотиви носять в основному негативний характер, спираються на вимушені дії по забезпеченню виходу з глибокої кризи. Егоїстичні і різнонаправлені мотиви перешкоджають сумісним зусиллям.

Надособистісні мотиви соціальної активності виявлені досить слабо, а тому дії не можуть мати стійкого цілеспрямованого характеру.
«Яким би не був ідеологічний контекст, правляча група завжди стурбована, перш за все, своїм увічненням, утриманням власних привілеїв, і, що найголовніше, терміном свого знаходження у владі» (Noble T. Social Theory and Social Change.N.Y .:
St. Martin’s Press, 2000.
С. 115).
Основна маса людей підкоряється волевиявленням з боку еліти, не розуміючи значущості і спрямованості своєї активності. Кризова свідомість, спроби запобігти катастрофі заважають виробленню стратегічної спрямованості, викликають імпульсивну діяльність. Стан мотивів обумовлює насильницький, непослідовний, варварський характер трансформації суспільства із слабо виявленою соціальною спрямованістю. Тому позитивні за своїм змістом реформи сприймаються більшістю населення як насильство, що спричиняє тривожність, яка є ознакою непослідовних, соціально не зорієнтованих перетворень. У той же час це не є аргументом супроти самих перетворень, а вимагає більш ретельного врахування соціально-психологічних компонентів процесу трансформації.

Постмодерністські стандарти, принаймні суб’єктивно, починають швидше відчувати більш освічені люди, адже вони більш чуйно уловлюють нові вимоги в структурі споживання. Люди з вищою освітою опиняються в гірших матеріальних умовах, ніж люди з середньою освітою, тому що різниця між запитами і їхнім реальним задоволенням більше у перших, ніж у других. Але одночасно ця обставина підвищує мобілізаційний імпульс у осіб з вищою освітою. Не тільки рівень освіти, але і ситуація із матеріальними запитами робить освічених людей більш зацікавленими в трансформації сучасного суспільства.

Освіта додає відчуття незалежності і тому робить людину більш сприйнятливою до модернізаційних тенденцій. Більш висока культурна соціалізація освічених людей викликає велику потребу в наданні зовнішньому вигляду суспільно ухвалених норм.

Парадоксальність процесів трансформації полягає в тому, що в значній мірі вони відображаються на суб’єктивному рівні. Однорідне соціальне середовище існує для неоднорідного за своїми запитами населення. Одні живуть потребами традиційного суспільства, інші – індустріального, а треті – постіндустріального. Більше страждають ті, хто за інших рівних умов мають потреби більш високого рівня.

Освіта надає більше можливостей змінювати сферу діяльності, але це ще не гарантує того, щоб ця діяльність приносила задоволення. За радянських часів структура освіти була зорієнтована на потреби промисловості, тому можливості отримати освіту відповідно до схильностей були невеликі. В останні десятиріччя приватні навчальні заклади, а потім і державні, стали пропонувати великий спектр спеціальностей, які дозволяють задовольнити потреби молоді. Інше питання, що структура спеціальностей часто не відповідає структурі робочих місць, і не всі можуть працювати по спеціальності.

Освіта підвищує вимоги до вільного часу. Чим вище рівень освіти, тим менше задоволених своїм дозвіллям. Освіта підвищує також вимоги до способу життя. Разом із зростанням економічних і технологічних потреб суспільства освіта підвищує вірогідність вдосконалення людини.

Підвищення рівня освіти стимулює динаміку суспільства через потреби. Вимогливість людей до якості життя встановлює цільові орієнтири суспільного розвитку. Підвищуються вимоги освічених людей і до такого компоненту якості життя, як екологія. Недоліки соціальної інфраструктури також більше впливають на освічених людей. Вищі потреби суспільства реалізуються через їхню актуалізацію у конкретних суб’єктів потреб. Таким чином, освічені люди є агентами трансформації суспільства.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка