Управління соціальними процесами



Сторінка8/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24
Тема 7. МОДЕРНІЗАЦІЯ ЯК КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ ТРАНСФОРМАЦІЇ
7.1. Трансформація суспільства: теоретичний аналіз і проблемне поле
Трансформація – це процес набуття суспільством нових рис, які відповідають вимогам часу. Відбуваються зміни в життєвих стандартах, зразках поведінки і потребах; частково вони супроводжуються негативними явищами, стражданнями багатьох людей. Концепцію трансформації можна порівняти з розглядом нинішнього етапу як перехідного від тоталітарної системи до ринкової економіки. Термін «перехід» недостатньо адекватно описує процеси, що відбуваються, оскільки не може позначати чіткого початку або певного кінця. Поняття ж «трансформація» більш чітко характеризує дане явище, воно є нейтральним відносно вектора переходу, а тому політично індиферентним. Транс-формуватися – це міняти форму, змінюватися; тому необхідно вирішувати питання про механізми перетворень, початкову форму, риси і властивості нової форми.

Трансформація – це дія або процес зміни форми, вигляду, природи або характеру суспільства або окремої структури. Трансформація означає перетворення сутнісних компонентів соціуму, всіх сторін і сфер суспільного життя. Трансформація не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регресивними. Головне в трансформації – саме перетворення форм і змісту суспільного життя, її інституційної сфери, норм, цінностей, ментальності та інших соціокультурних сторін соціуму.

Оскільки перетворенню піддаються всі сторони соціуму, то в літературі пропонується термін «системна трансформація», під якою розуміють поступові зміни, перетворення суспільних структур, в рамках яких можуть співіснувати паралельно як старі, так і нові елементи. При цьому відбувається поступова трансформація колишніх структур в нові, виникають нові соціальні структури.

Трансформації підлягають всі сторони суспільного життя: економічна, політична, культурологічна тощо. В Україні найрадикальнішими виступають політичні процеси, але за ними приховуються колишні структури влади. В економіці, навпаки: зовні ніби зберігаються старі структури, але їх сутність змінилася (наприклад, акціонерні суспільства працюють, як і раніше, або навіть краще, але природа власності вже інша. Глибинні, іноді зовні непомітні зміни в культурі стосуються найважливіших компонентів цивілізації: її базових мотивацій, ментальності, норм і цінностей.

Процес соціальної трансформації пов’язаний з наявністю суперечливих явищ кризи і прогресу, сплеску традиціоналізму і модернізації, соціального протесту і підтримки; в той же час некоректно абсолютизувати конфлікт сучасного і традиційного, адже реальні культурологічні явища свідчать про парадоксальне сприйняття традиційного як модернізації, і навпаки.

Оскільки теорія трансформації пояснює динаміку суспільства, всі інші концепції соціальних змін вимагають зіставлення. Так, циклічні теорії, синергетична теорія, теорія постіндустріального суспільства, теорія інформаційного суспільства, теорія суспільства стійкого розвитку, теорія суспільства ризику, теорія сіткового суспільства і інші теорії в різних аспектах можуть бути корисними для розуміння трансформаційних процесів в Україні.

Ключовим аспектом соціальної трансформації виступає модернізація. У широкому розумінні вона позначає будь-які прогресивні зміни; тоді модернізацію можна описувати в різні історичні періоди (античність, середньовіччя, Новий час). У сучасній літературі цей термін використовують для позначення змін в суспільстві за останні 200 років, маючи на увазі перехід від традиційного суспільства до індустріального. У 50–60-ті роки ХХ століття теорії модернізації використовувалися для пояснення соціальних змін в Третьому світі, але, ураховуючи, що традиційні інститути мали більш багатогранне значення, а вплив Заходу не був однозначне позитивним, в 1970-ті роки ці теорії втратили свою популярність.

На основі конкретних досліджень соціальної трансформації були висунуті постмодернізаційні теорії Дж. Александера, Е. Тірікьяна, Г. Арона, Д. Белла, Е. Тоффлера, де узагальнювалися результати постмодернізаційних процесів [64; 68; 70; 77]. У 90-ті роки ХХ сторіччя з’явилися посткомуністичні теорії модернізації в Росії та Україні, де об’єднувалися ідеї постмодернізаційних західних концепцій, критичний аналіз теорій соціалізму і результати соціальних досліджень реалій постсоціалізму.

Вирішивши ряд завдань модернізації (індустріалізація, урбанізація, загальна писемність), внаслідок тоталітарного режиму і неефективних суспільних відносин, в Україні за деякими параметрами модернізація загальмувалася: в необхідних масштабах не вирішена проблема індустріалізації в сільському господарстві, не розвинута сфера обслуговування. У той же час Україна перейшла до розв’язання завдань постмодернізації: закуповуються західні комп’ютери, використовуються результати західного масового виробництва. Взагалі, відбувається дифузія західних досягнень в наше суспільство, а велика частина населення по типу ментальності відповідає ознакам постмодернізації.

У суспільстві, яке не трансформується, зміни відбуваються в рамках, відповідно до стандартів, які й роблять світ, не дивлячись на зміни, стабільним. У стабільному суспільстві зміни відбуваються з передбачуваним результатом, що можливо за наявності відпрацьованих способів передбачення і стійких закономірностей співвідношення між компонентами системи, що змінюється. У суспільстві, що трансформується, немає стійких співвідношень між елементами, тому наслідки змін передбачити практично неможливо, а значить, зростає ризик помилок.
«На противагу оптимістичному діагнозу справжня криза носить не звичайний, а екстраординарний характер. Це не просто економічні або політичні негаразди, криза зачіпає одночасно майже всю західну культуру і суспільство, всі їх головні інститути. Це криза мистецтва і науки, філософії і релігії, права і моралі, способу життя і звичаїв. Це криза форм соціальної, економічної і політичної організацій, включаючи форми шлюбу і сім’ї. Коротше кажучи, це - криза майже всього життя, способу мислення і поведінки, притаманних західному суспільству. Якщо бути більш точним, ця криза полягає в розпаді основоположних форм західної культури і суспільства останніх чотирьох століть» (Питирим Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М. : Изд-во полит. лит-ры, 1992.С. 429).
Трансформаційні зміни можуть бути описані в рамках теорії хаосу, а не впорядкованої системи. У суспільстві, що трансформується, можливий парадокс, коли зміни не приводять до реальних змін. Якщо в стабільному суспільстві зміни відбуваються постійно і воно є дійсно динамічним, то в суспільстві, що трансформується, неврегульовані зміни обумовлюють нединамічний процес. Однією з ознак кризи, що переживається українським суспільством, є відсутність змін на тлі хаотичного безплідного динамізму.

Проте, криза не вичерпує визначення суспільства, що трансформується, а є тільки однією з його істотних характеристик. Криза виявляється у відсутності успіхів в процесі діяльності, в некерованості соціальної системи, в регресії до більш ранніх форм існування системи, коли люди починають керуватися достатньо примітивними засобами для досягнення цілей.

Але паралельно з хаосу вибудовується новий порядок, створюються нові утворення з складною структурою, виробляється нова знакова система, інша парадигма, яка прагне переструктурувати ситуацію. Більш складні системи, перейшовши на спрощені способи дії, зберігають в знятому вигляді свої потенції. Труднощі визначення цих процесів полягають в тому, що вони охоплюють не все суспільство, і воно продовжує жити різними парадигмами. Тому будь-яка політична партія може знайти аргументи для своїх програм в соціальній дійсності.

Простота примітивних суспільств і таких, що трансформуються, по суті у жодному випадку не співпадають, адже суспільство, яке трансформується, використовуючи складні технології, само не може їх виробляти лише через тимчасові труднощі. У ситуації зміни умов суспільство зуміє швидко використовувати свій потенціал, оскільки воно у принципі здатне до більш складних рішень.

У хаотичних змінах кризового суспільства потенційно закладені різні компоненти і стають можливі їх різні поєднання. Криза, розхитуючи стереотипи соціальної поведінки, дає можливість в нових умовах діяти успішно, формуючи нові правила, нову концепцію діяльності. Те, що в старих умовах сприймалося як протизаконне, аномалія, в новій ситуації стає нормою. Поява нової теорії пояснюється необхідністю обґрунтувати аномалію як правомірне явище, але вона не повинна виключати колишні теорії, а може їх вважати конкретним випадком більш широкої теоретичної системи (наприклад, теорія трансформації містить концепції модернізації, частиною яких виступає теорія соціалізму).

Питання вибору системи діяльності розв’язуються не тільки логікою і експериментальним шляхом, а підкріплюються зразками, новими значеннями системи, що трансформується, формуються не логічним способом, а колективно, емпірично, з великою часткою емоційності. Неможливо логічно переконати людину прийняти нову теорію діяльності, якщо вона схильна до старих стереотипів.

Заздалегідь можна окреслити декілька варіантів виходу з кризи:

1) не дивлячись не опір тих, хто вважає рух старим шляхом соціальним самогубством, все ж таки перемагає традиційне визначення ситуації;

2) нездатність навіть при використанні радикальних підходів вирішити соціальні проблеми, тому їхнє розв’язання переноситься на майбутнє;

3) з’являється нова концепція соціально-політичного розвитку (наприклад, постмодернізація) і розгортається боротьба за її ухвалення.

Труднощі розв’язання кризової ситуації полягають в тому, що вона виглядає не як еволюційно підготовлений результат попереднього розвитку, а як радикально інший підхід. Половинчасті рішення на тлі поступок конкуруючих сторін суперечать логіці розвитку концептуальних підходів. Трагізм ситуації полягає в тому, що баланс політичних сил не дає одній з концепцій отримати перемогу, тому ухвалюються тільки компромісні рішення, а значить якнайгірші, неефективні.

Безрезультатними виявилися спроби здійснити реформи на основі старої, але поліпшеної, розширеної концепції в період перебудови. Співвідношення сил дозволило новій концепції, навіть недостатньо продуманій, набрати достатньої суспільної вагомості, щоб претендувати на реалізацію соціального бачення проблем, але реформи почали здійснюватися людьми з колишнім менталітетом, а значить, непослідовність корінилася вже в свідомості дійових осіб.

Політична, економічна, культурна еліта прагне модернізації суспільства (передвиборні програми, політичні заяви тощо), але заяви щодо модернізації не завжди співпадають з масовими настроями, менталітетом основної частини суспільства, якому значною мірою притаманні традиціоналістські компоненти.

● Різнонаправленість еліти і маси виявляється у формах явного або неявного опору, в інформаційних бар’єрах. Виникають суперечності між слабкістю умов модернізації і попитом на результати діяльності модернізації. Запити при цьому формуються не внутрішніми можливостями їхнього задоволення, як це було в закритих суспільствах, а завдяки інтенсивному інформаційному обміну між відсталими країнами і іншим світом. Задовольнити потреби, які не забезпечені внутрішніми економічними можливостями країни, може тільки еліта, що веде до соціальної напруженості.

● Існує також суперечність між централізацією і децентралізацією в економічній і політичній сфері. Еліта прагне централізації, а провінція чинить опір через обмежені ресурси задоволення потреб регіонів. З іншого боку, саме з центру ініціюються модернізаційні зміни, яким різною мірою протидіють регіони.

● Істотною є суперечність між авторитарною формою державного устрою на різних його рівнях і демократичними компонентами. Парадоксально, але саме еліта зацікавлена в збереженні авторитаризму, хоча й виявляє демократичні інтенції. Існують також відмінності між ухваленими законами і звичними нормами і уявленнями, між раціоналізмом і заснованими на вірі діях і рішеннях, між колективними цінностями та індивідуалізмом.

● Слаборозвинені передумови модернізації і постмодернізації увійшли у суперечність з устремліннями еліти до суспільних перетворень.

За формою здійснення трансформація виступає як макродинаміка і мікродинаміка, тому необхідним стає конкретне вивчення механізмів і чинників змін, а також протидіючих сил, для чого важливо розглянути склад консервативного аспекту трансформації.


У таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей. Лідери, вожді, шамани – це змішані політико-економіко-релігійні ролі. Для членів таких суспільств політичні орієнтації щодо цих ролей не відділені від релігійних або соціальних орієнтації. Патріархальні орієнтації також містять у собі відносну відсутність очікування змін, що ініціюються політичною системою. Члени патріархальних культур нічого не очікують від політичної системи. Навіть великомасштабні і більш диференційовані політичні системи можуть мати в своїй основі патріархальну культуру. Але відносно чистий патріархалізм більш ймовірний у простих традиційних системах” (Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”).
Специфіка традиційної свідомості сучасного суспільства полягає в тому, що суспільно визнаний консерватизм включає компоненти соціалістичної і досоціалістичної традиції, періоду тоталітаризму і козацтва. Створюється парадоксальне з’єднання зовні несумісних, але субстанціонально близьких рівнів свідомості і обумовлених ними соціокультурних явищ. Така дуальність пов’язана з подвійною природою традицій в українському суспільстві: досоціалістичної і соціалістичної. У нашій країні модернізація здійснюється відносно соціалістичної традиції, тоді як класична теорія модернізації мала справу з традицією патріархальною.

Результат протидії або з’єднання різних рівнів традицій і модернізацій має три варіанти:

1) обидві традиції об’єднуються супроти сучасної модернізації. Політичний діалог українських комуністів і Української православної церкви московського патріархату є прикладом того, що обидва рівні традиційної свідомості об’єднуються в єдиний консервативний світогляд, який вороже сприймає сучасність. Прикладів цього явища багато: газета лівої спрямованості регулярно публікує релігійні матеріали; єпархія рекомендує на парламентських виборах голосувати за кандидатів-комуністів; священик на проповіді лає «демократів»;

2) новітня модернізація об’єднується з першою, народною традицією для подолання традиції тоталітарного періоду. Наприклад, у вітчизняній рок-культурі відбувається накладення етнічного досвіду на сучасну музику;

3) соціалізм розглядається як різновид модернізації, ураховуючи загальні риси модернізації і соціалізму: індустріалізацію, урбанізацію, цілеспрямованість в майбутнє, секуляризацію і т. п. [15, с. 23].

У суспільстві існує реальна можливість радикального консервативного відступу і переходу на стандарти традиційного суспільства. Причини відступу лежать в розриві соціокультурних і соціально-економічних сторін трансформації і нерівномірності соціокультурної трансформації. Традиціоналістський відступ можливий також у вигляді соціалістичної реакції або у формі абсолютизації національної ідеї, що тлумачилася тоталітарно, тобто в поверненні до традиції – і соціалістичної, і патріархально-національної. Проте, хоча у ряді сфер трансформація може мати і зворотну спрямованість, в цілому навіть консервативний відступ носить трансформаційний характер, оскільки обумовлює інтенсифікацію соціально-політичних і культурних процесів. Загроза незалежності і суверенітету при з’єднанні із загрозою бідності значної частини населення веде до посилення соціалістичної традиції.
Сучасна Україна являє домінування саме змішаної культури та відсутність яскраво вираженої "більшості" хоч якогось певного типу політичної культури. Це сталося в силу історичної долі, спільної для всіх країн колишнього СРСР, і неоднорідності давніх національних традицій, що формували дві рівноспрямовані тенденції – яскравої самобутності й активного відношення до світу (козацтво) і нівелювання своєї індивідуальності і зведення до мінімуму свого проявлення назовні (українське село в період спаду і після знищення козацтва). Позначена амбівалентність політичної свідомості в Україні дається взнаки до сьогодні: широко відома проблематика формування Україною ідеологічної та конституційної більшості”(С. О. Матвєєв "Політична психологія").
У процесі трансформації неминуче ініціюються соціальні нововведення, які вступають в контакт з колишніми структурами і продукують кінцевий результат як компроміс між дійсним і можливим, між прогресом і консерватизмом. Нововведення, як компонент трансформації, підкоряються загальним закономірностям виникнення і функціонування нововведень.

Системність трансформації тлумачиться в декількох аспектах:

√ внутрішньосистемний аспект – системність в значенні охоплення трансформацією економічної, соціальної, політичної, культурологічної та інших сторін суспільного життя;

√ глобалістський аспект – системність в значенні наявності трансформації не в одній окремо взятій країні або невеликій групі країн, наприклад, постсоціалістичних. Трансформація в Україні є моментом всесвітньої трансформації, особливо особистісної трансформації, становлення інформаційного суспільства;

√ різнорівневий аспект – системність в значенні трансформації в особистісній сфері й соціальній, індивідуальній та суспільній;

√ регіональний аспект – системність в розумінні наявності трансформації в різних регіонах, столиці й провінції, місті та селі;

√ методологічний, гносеологічний аспекти – системність як синонім тотальності, коли трансформацією охоплені самі закономірності перетворень, норми, цінності та критерії оцінки.



Трансформаційна криза якраз і виявляється в порушенні системності. Нерівномірність трансформації, системна неузгодженість в одному з позначених блоків системності приводить до негативних явищ, до трансформаційної кризи. «Доведення системності до оптимального рівня приводить до подолання трансформаційної кризи, приведення ж системності до необхідного рівня дозволяє пригасити кризові явища» [18, с. 24–25].

Сама по собі трансформація не є кризою. Це нормальний процес, що характеризує всі сучасні суспільства, це особливість соціального і економічного розвитку всіх країн.

Теорія трансформації не є однозначно прогресистською моделлю. Соціалістичний традиціоналізм, національний консерватизм, всебічна вестернізація також складають моменти трансформації.
7.2. Сутність і явища модернізації суспільства
Теорія модернізації піддавалася різним модифікаціям, змінам, поправкам. Але основна дихотомія – традиційного і модернізації суспільства – дозволяє систематизувати факти, будувати моделі, робити аналітичні висновки.

Згідно концепції Ш. Айзенштадта, традиційне суспільство – це статичне, малодиференційоване, малоспеціалізоване суспільство з низьким рівнем урбанізації і писемності. У політичній сфері воно спирається на стійкі традиційні еліти. Для економіки характерний нерозвинений розподіл праці, просте відтворювання, слабкий розвиток ринку, неіндустріальний характер праці. Для традиційного суспільства характерна община, культурні традиції; соціальні зміни спонтанні, неусвідомлені; свобода особистості обмежена [73].

Сучасне або модернізоване суспільство диференційоване, урбанізоване, освічене, проінформоване засобами масової інформації. У політичній сфері є характерною активна участь населення в політиці; традиційні форми політичної легітимації витісняються секуляризованими цінностями, кваліфікацією і законом. Культура динамічна, орієнтована на розвиток, інновації.

Процеси модернізації мають універсальний характер, розповсюджуються на всі сторони суспільного життя. Наприклад, соціальний тип особистості, характерний для суспільства, що модернізується, характеризується раціоналізмом, індивідуалізмом, прагненнями до змін, мобільності, самовдосконалення.

Модернізоване суспільство характеризується структурною спеціалізацією, яка стимулює соціальну мобілізацію індивідів. Чим більше спеціалізація в діяльності членів суспільства, тим менше традиційного і більше здатності до розвитку. У той же час з’ясувалося, що традиційні форми можуть наповнюватися змістом модернізації, і навпаки: сучасні за формою елементи суспільства можуть внутрішньо виконувати традиційні функції. Нове, запозичене ззовні, може сприяти не удосконаленню, а руйнуванню соціального організму.

У широкому розумінні, модернізація – це не просто «становлення» сучасності, а й процес міжнародної соціалізації, тобто процес набуття рис, притаманних розвиненим цивілізованим державам. Разом із зміною технологій, виробничих структур важливими аспектами модернізації є соціокультурні процеси: ставлення до релігії, життєві цілі та ціннісні орієнтації, мотиви діяльності, естетичні смаки і таке інше. В культурі відображається процес становлення мінливої свідомості.

У результаті модернізації суспільство набуває наступні характеристики:

◘ у сфері економіки – панування промислових технологій масового виробництва; ринок праці, товарів, фінансів; наявність умов для економічного зростання; благополуччя людей;

◘ в соціальній сфері – різноманітні компоненти способу життя (праця, побут, сім’я, суспільна діяльність) існують автономно, соціальні ролі диференціюються, зростає соціальна мобільність;

◘ у сфері політики виникає бюрократичний апарат, який керується раціональними критеріями діяльності, Легітимність спирається на закон і демократичні принципи;

◘ в культурній сфері розширяється світська освіта, що забезпечує загальну писемність, повагу до книги.

Схема 16. Характеристики суспільства, що модернізується
«Повне визнання ролі невідчутного - вірувань, цінностей, мотивацій, устремлінь, уявлень - в процесах соціальної зміни стає можливим тільки тоді, коли соціологія переміщається з перспектив історицизму або розвитку – до індивідуалістської орієнтації» (Sztompka P. The Soziology of Social Change. – Oxvord : Blackwell Publishers, 1993. С. 235).
У 1980-ті роки з’явилися деякі праці, де були представлені концепції неомодернізації. Петро Штомпка так характеризує оновлений варіант модернізації: рушійною силою уже виступає не еліта, а «маси»; зразком модернізації можуть бути не тільки західні країни, але й інші центри світової цивілізації; процес модернізації стає асинхронним та різноманітним; оптимізм поступається місцем обережним оцінкам; приділяється значно більше уваги соціокультурним чинникам; пропонується у разі необхідності використовувати традиційні механізми; припускається можливість існування різних ідеологій для мотивації модернізації [64, с. 179].

Сучасне українське суспільство суміщає риси традиційного, модерністського і постмодерністського етапів.



Ознаками модернізації пропонується вважати наступні:

▪ спеціалізація структурних одиниць, яка веде до розподілу ролей і виникнення проблеми їхньої координації;

▪ самодостатність структурних одиниць, які при модернізації стають спеціалізованими;

▪ зростання значення універсальної етики і взаємодії на загальнонаціональному рівні. Націоналізм активізується як своєрідна реакція на модернізацію;

▪ з’єднання централізації і децентралізації управління. Централізм пов’язаний з авторитарною інтеграцією господарства, децентралізація посилює потребу в комунікативній централізації. Стабільність суспільства забезпечується за рахунок його інформованості, а не структурної жорсткості;

▪ характер людських відносин описується парними категоріями:

а) раціональність – ірраціональність (за пізнавальними критеріями);

б) універсалізм – партикулізм (за критеріями груп примушення);

в) функціональна специфічність – функціональна дифузія (за критерієм визначеності відносин);

г) ізоляція – включеність (за критеріями емоційної прихильності індивідів до процесів модернізації);

▪ розвиток узагальнених способів обміну і ринків;

▪ бюрократія як спосіб координації;

▪ сім’я як сфера функціональної реорганізації (зменшення організаційної і зростання рекреаційної функції у зв’язку із збільшенням вільного часу в суспільстві, що модернізується) [18, с. 37–38].

Вже сам термін «трансформація» містить зародок парадоксу:


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка