Управління соціальними процесами



Сторінка7/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24
Тема 6. СУТНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ
6.1. Модернізація і постіндустріальне суспільство
У другій половині ХХ ст. проблеми змін і розвитку активно підіймалися в теорії модернізації та теорії постіндустріального суспільства, які містять відгомони еволюціоністських положень.

Під модернізацією розуміються прогресивні соціальні зміни, в результаті яких соціальна система (підсистема) поліпшує параметри свого функціонування. Наприклад, модернізацією прийнято називати процес перетворення традиційного суспільства в індустріальне. «Модернізація» в такому розумінні означає досягнення визначених «світових стандартів» або «сучасного» рівня розвитку.

У 1950–1960-х роках у зв’язку з отриманням свободи і самостійності колишніми колоніальними країнами так званого третього світу гучну популярність отримує теорія модернізації, яка намагається встановити закономірності цього процесу і скласти прогнози на майбутнє. Польський соціолог Петро Штомпка формулює основні положення, в яких явно виступає спадщина еволюціонізму:

а) положення про однолінійний розвиток: постколоніальні держави знаходяться на ранньому етапі тієї самої траєкторії розвитку, на іншому кінці якої знаходяться нині найрозвиненіші країни Західної Європи і США;

б) положення про спрямований розвиток: розвиток проходить типові стадії: від традиційного суспільства (домінування консервативних, охоронних тенденцій, сімейних інститутів, форм соціального статусу, що приписані людині, фаталістичного, емоційного світогляду, сповненого забобонів) через середні ланки до сучасного суспільства (раціональний погляд на світ, здібність до інновацій, заповзятливість, орієнтація на майбутнє, домінування позасімейних, професійних зв’язків, готовність до змін, отримання суспільного статусу шляхом особистих досягнень і успіхів);

в) положення прогресивізму і етноцентризму: країни третього світу, що являють собою традиційні суспільства, запізнилися в своєму розвитку і повинні підтягтися до рівня західних країн, інститути яких демонструють дійсний прогрес;

г) положення про диференціацію і інтеграцію: основний механізм модернізації – це диференціація структур і функцій при одночасному забезпеченні інтеграції, координації, «органічного» зв’язку диференційованих елементів [64, с. 527].

Нова історична ситуація зумовлює те, що високорозвинуті й відсталі країни співіснують одна з одною, тому розвиток постколоніальних країн набуває екзогенного характеру: по-перше, всі схеми, програми розвитку описують процес «підтягування» периферії до центру, процес руху услід, прагнення наздогнати передові країни; по-друге, обов’язковим моментом є участь найрозвиненіших країн в цьому процесі. Причому це може бути опосередкована участь (на основі розвитку економічних, політичних, культурних зв’язків, зв’язків в сфері освіти) і саме безпосереднє втручання, коли ці країни самі включаються в політику модернізації своїх колишніх колоній.

Отже, модернізацію можна визначити як наближення суспільства через усвідомлене здійснення певних намірів, цілей і планів до ухваленої моделі сучасності, частіше за всього до зразка якогось існуючого суспільства, визнаного сучасним [64, с. 528].

Деякі автори зосереджують увагу на економічному аспекті модернізації. Уолт Ростоу в праці «Стадії економічного росту» прагне визначити умови, необхідні для старту і подальшої постійної акумуляції капіталу і інвестицій, тобто для постійного зростання національного прибутку. Девід Аптер та інші автори аналізують політичні параметри модернізації, простежують шляхи формування демократичних інститутів. Соціальні психологи шукають джерела обумовленості процесів модернізації в сфері особистісних, індивідуальних установок, мотивацій, орієнтацій окремих людей. Наприклад, Девід Макклеланд в «теорії мотивації успіхів» умовами модернізації вважає здатність до інновацій, дух підприємництва. Алекс Інкелес описує синдром «сучасної індивідуальності», включаючи в нього такі моменти:

√ незалежність від традиційних авторитетів, антидогматична і скептична установка;

√ зацікавленість суспільними справами;

√ відкритість по відношенню до нового досвіду;

√ віра в розум і успіхи науки, тобто раціоналістична орієнтація;

√ передбачення і планування майбутніх починів, здатність відмовитися від користі і задоволення теперішнього моменту заради майбутніх вигод;

√ високі вимоги освітнього, культурного, професійного рівня, прагнення до самовдосконалення і самореалізації за допомогою успіху.



Теорія постіндустріального суспільства намагається представити те, що відбудеться після першої реалізації можливостей індустріального суспільства. Виділивши в історії людства три фази (доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну), Данієл Белл описав риси постіндустріального суспільства:

● трансформація значення різних економічних секторів, домінування сектора послуг (адміністрація, банки, транспорт, охорона здоров’я, торгівля, освіта, наука, судочинство, мистецтво тощо) при зниженні промислового сектора і обмеженні значення сільськогосподарського сектора;

● зміна пануючої технології, перехід від енергетичної технології до інформаційної (поява роботів, розвиток комунікацій);

● зростання значення планування, прогнозування розвитку, контролю технологій; панування прагматичних і технологічних критеріїв при зниженні ролі ідеологічних і етичних критеріїв;

● розквіт «інтелектуальної технології», тобто цільового використання науки для потреб практики;

● перетворення класової структури, висунення в ролі пануючого не класу власників, а класу висококваліфікованих фахівців (економісти, інженери, менеджери).

Джон Нісбіт для позначення тенденцій, які приводять до фундаментальних структурних змін сучасних суспільств в 1982 році ввів поняття «мегатренди». Один з цих новітніх процесів – глобалізація, оскільки світ стає ніби одним «великим селом» (термін канадського теоретика М. Маклюена): економіка перестає бути національною, обмеженою рамками однієї держави; такого ж характеру набуває економічний і фінансовий ринок, а також розподіл праці в його міжнародному масштабі. Паралельно з цим туризм, комунікації, засоби масової інформації (особливо супутникове телебачення) ведуть до глобалізації культури, мистецтва, розваг, інформації.

Іншій мегатренд пов’язаний з комп’ютеризацією, особливо з масовим розповсюдженням персональних комп’ютерів.

Деякі з мегатрендів торкаються політики. Нісбіт указує на тенденцію до децентралізації влади, на витіснення держави з багатьох сфер життя, на зростаюче значення місцевих ініціатив та інститутів самоврядування, на розширення форм прямої, безпосередньої демократії. Він також звертає увагу на наступні моменти зміни способу життя:

– по-перше, відродження безпосередніх, тісних міжособистісних зв’язків, перенесення їх з сімейного контексту в професійний;

– по-друге, появу громадських форм, що знайшли своє виявлення в традиції;

– по-третє, сильна класова ієрархія (наприклад «нові соціальні рухи», групи, сформовані за інтересами, добровільні асоціації і об’єднання);

– по-четверте, надзвичайне збагачення споживацьких варіантів (можливості вибору товарів, форм розваг, культурної участі, релігійного життя).

Як справедливо відзначає П. Штомпка, теорія постіндустріального суспільства взагалі «не-теорія», вона просто наближена до сприйняття і опису певних помітних явищ, що з’явилися на арені сучасного суспільного життя, з позицій «здорового глузду» і буденної свідомості, а також до футурологічних уявлень про їхній подальший розвиток. Ця теорія майже нічого не пояснює, проте допомагає орієнтуватися в змінах, що відбуваються, відчувати їхню цілісність [64, с. 530].

Таким чином, історія предстає як серія неповторних подій, яка постійно нарощується і з необхідністю наближає гідний стан існування суспільства.
6.2. Дискурс прогресу. Криза і соціальна травма
● У класичній соціології ХІХ століття панує дискурс прогресу, домінує історіософічний оптимізм – уявлення про те, що світ йде до кращого. Мінливість визнається не просто нормальним станом, але бажаним, що призводить до постійного удосконалення суспільства. Новаторство, інновації, оригінальність представляють собою цінності, але вони носять досить абстрактний характер і не вважаються сутнісними причинами і чинниками змін.

П


роте, вже в ХІХ столітті вносяться перші поправки в таке ідилічне уявлення про прогресивний розвиток суспільства. Карл Маркс показує, що до підсумкового прогресу розвиток йде мінливими хвилями і проходить через стадії кризи і регресу. Суперечності, напруження, конфлікти, відчуження Маркс оцінює як свого роду «розплату» суспільства за прогресивний в цілому напрям змін.

І
Фердінанд Тьонніс


нші автори визнаючи в цілому прогресивний характер сучасної формації, підкреслювали досить відчутні вияви сучасності в окремих сферах суспільного життя. Так, Фердінанд Тьонніс (1887) жалкує про втрату природних, об’єднуючих людей цілісних структур і спонтанних суспільних зв’язків; Еміль Дюркгейм (1897) виявляє нормативний хаос, занепад моральних стандартів, позначаючи ці феномени як аномію; Макс Вебер (1922) застерігає від можливості переродження дуже раціоналізованих та інструменталізованих організацій в «залізну клітку» бюрократії [64, с. 473].

● Усі соціальні об’єкти існують тільки завдяки індивідуальним і колективним діям, повторюваність яких і забезпечує тривалість життя соціальних об’єктів, що знаходяться в безперервному русі, зміні. Через це соціальні об’єкти представляють собою не статичні сутності, а процеси, і для адекватного опису будь-якого соціального об’єкта більше підходить дієслово «стає», ніж «існує».

Як справедливо відзначає Петро Штомпка, соціологічна інтерпретація соціальних змін також міняється: ототожнення змін з соціальним прогресом з часом поступається місцем ідеї криз, при яких зміни виявляють свої негативні (частіше всього ненавмисні) наслідки в різних сферах суспільного життя.

У ХХ столітті з’являються нові мотиви – критика сучасності, спрямована на окремі сторони сучасного суспільного життя. Наприклад, в праці «Повстання мас» (1930) Ортега-і-Гассет називає революції «чумою ХХ століття», оскільки вони знищують еліту суспільства і дозволяють привести до влади нетворчі маси із стандартизованим мисленням, не здатні до інновацій. З’являються мотиви «самотності в натовпі» (Девід Рісман), екологічні і сировинні мотиви, мотиви війни і геноциду, індустріалізації, урбанізації, а також бездуховності сучасного буття.

У
Хосе Ортега-і-Гассет
другій половині ХХ століття критика окремих сторін сучасності перероджується в тотальне несприймання сучасного суспільного життя – з’являються катастрофічні картини майбутнього, теорія прогресу втрачає значення, а соціальні зміни сприймаються як постійна, непереборна «хронічна» криза – в результаті формується «дискурс кризи».

● У той же час з’являється третя ідея, згідно якої «сама по собі мінливість може підривати нормальний хід суспільного життя, завдавати членам суспільства свого роду удару, викликати стрес і породжувати стан своєрідної травми» [64, с. 472].

Більшість дослідників негативні наслідки змін ще не сприймають як результат змін самих по собі. Тому в світоглядному і методологічному плані є дуже важливими міркування П. Штомпки про те, що негативні наслідки можуть виникати з самого факту змін. Зустрічаються також зміни з амбівалентним балансом.

Б
Еміль Дюркгейм


увають ситуації, коли «прогресивні за своєю суттю зміни, мають позитивні результати, виявляють свою негативну сторону, що виникає саме внаслідок того, що вони є змінами, що вони порушують сталий стабільний порядок, переривають безперервність, порушують рівновагу, ставлять під сумнів або позбавляють значення колишні навички і звички (прикладами можуть служити переможна революція, очікувана зміна ладу або устрою, реформа самоврядування)» [64, с. 474]. Вперше таку парадоксальну можливість позначив Еміль Дюркгейм поняттям «аномія успіху» [13].

Петро Штомпка, аналізуючи соціальні зміни в сучасному суспільстві, пропонує позначити новий напрям соціальної думки як дискурс травми, включаючи сюди нові критичні мотиви, які мають відношення до самої мінливості життя, агресивності змін, а також незадоволеність темпами та спрямованістю перетворень сучасної формації.



Дискурс травми являє собою третю точку зору після дискурсу прогресу і дискурсу кризи. Джерелом травми частіше за всього стають зміни, що мають наступні ознаки:

▪ вони носять різкий, раптовий характер, відбуваються за дуже короткий час;

▪ охоплюють одночасно різні області суспільного життя;

▪ це глибокі, радикальні зміни, що зачіпають головні для даної групи цінності, правила, переконання;

▪ це шокуючі, несподівані зміни (революції, перевороти).

Навіть якщо травматогенні зміни очікувані й в цілому прогресивні, вони все одно несприятливо впливають на суспільство, вносять дезорганізацію, порушують рівновагу в суспільстві.

Найуразливішою сферою в цьому плані є культура як універсум цінностей, правил, зразків, символів, адже культура – це та область, де кодується ідентичність і безперервність розвитку суспільства.

Зміни мають травматичні наслідки і на індивідуальному рівні, оскільки загрожують таким цінностям людини, як постійність, упевненість, безпека, можливість передбачати соціальні наслідки.

У ХХ столітті, яке невипадково називають «століттям перемін», через прискорення і глобалізацію зміни відбуваються швидше і охоплюють все більш широкий простір, тим самим збільшуючи свій травматогенний потенціал. Такий ефект мали негативні зміни: масові переміщення населення, хаотична урбанізація, ескалація воєн і геноциду, забруднення навколишнього середовища, тоталітаризм, зростання злочинності й таке інше.

Але травматичний ефект можуть надавати і позитивні зміни: розвиток телекомунікації, зростання добробуту і споживання, демократизація в політиці, лібералізація досягнень, інформаційна революція, гендерна рівність тощо. У цілому, як відзначає Петро Штомпка, можна вести мову про «травму, викликану сучасністю»; сильніше всього це виявилося в досвіді ХХ століття, і знайшло своє відображення в посиленні страхів, неспокою кінця ХХ століття [64, с. 475].

Стресові й шокуючі зміни мають різну міру реальності. Деякі зміни виявлялися в об’єктивних подіях і призводили до дійсної зміни положення груп або суспільств, до зміни їхньої культурної ідентичності:

а) в ситуації широкого розповсюдження культурних контактів, зіткнення і конфліктів різних культур (колоніалізм «вестернізація», культурний плюралізм і змішування культур);

б) спільноти піддавалися дії чужої культури в результаті міграцій, політичної еміграції;

в) зміни в політичній і економічній сфері вимагали пристосування до них культурних правил, укорінених в традиції (наприклад, зміни орієнтовані на ринкову систему і демократію, в Східній Європі після падіння комуністичних режимів).

Разом з реальними змінами цих трьох типів в ХХ столітті відбувалися також зміни сприйняття та інтерпретації подій, коли піддавалися ревізії певні традиції і оцінки, наново переписувалася історія, замість одних героїчних міфів формувалися інші, актуалізувалися ті етнічні і релігійні традиції, які не були затребувані колишніми поколіннями (наприклад, в пострадянських республіках, в Чечні, на Балканському півострові).

До травматичних результатів приводили і уявні, позбавлені реальності, віртуальні зміни, засновані на чутках, міфах, пересудах.

Петро Штомпка виділяє три рівні культурної травми.

1. У масштабі індивідуальної біографії людини в результаті травматогенних змін приходить в збудження і руйнується стабільний світ засвоєних навичок, звичаїв, значень. Таких ситуацій чимало: в професійній сфері (втрата роботи, вихід на пенсію, несподіване просування по службі); в сім’ї (шлюб, розлучення, смерть когось з близьких, народження дитини і таке інше); в соціальному житті (депортація, еміграція, суд тощо).

Проте, разом з прикладами раптових, несподіваних «шокуючих» змін, культурні травми можуть бути наслідком і постійних, тривалих, повільних змін, що нагромаджуються (алкоголізм, що заглиблюється, або наркоманія, невиліковна хвороба, розпад подружніх відносин і т. п.).

2. Предметом дослідження соціології є колективні травми, що стосуються людських співтовариств. У мікросоціальному масштабі також можуть бути як несподівані, швидкі (наприклад, розпад футбольної команди, банкрутство фірми і т. п.), так і повільні травматогенні зміни, які нагромаджуються поступово (наприклад: деморалізація військового підрозділу, корупція в політичній партії, наростаючий в групі конфлікт та її розпад).

У цьому випадку дестабілізації або деструкції підлягають групові культури, системи норм, цінностей, переконань, які об’єднують колективи, аж до повної втрати групової ідентичності.

3. Травматичні зміни називаються історичними, коли травмі підлягають цілі співтовариства – цивілізації, регіони, етнічні, національні групи [64, с. 477]. Це можуть бути як раптові, непередбачені зміни (війни, революції, ломка суспільного устрою, масові міграції, економічні кризи і т. п.), так і тривалі, накопичувальні процеси, наприклад, забруднення навколишнього середовища, зростання смертності населення, все більша інтенсивність дорожнього руху, розповсюдження хвороб, пов’язаних з цивілізацією.


6.3. Соціальні процеси і зміни
Однією з найважливіших проблем соціології управління є проблема соціальних змін, їхніх механізмів, основних форм і спрямованості. Поняття «соціальна зміна» носить досить загальний характер.

Соціальна зміна це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів і організацій з одного стану в інший. Зміни притаманні всім елементам соціальної структури суспільства і виявляються на всіх етапах його існування.

Під соціальними змінами розуміються перетворення, що відбуваються з часом в організації, структурі суспільства, зразках мислення, культурі і соціальній поведінці. Це:

а) перехід соціального об’єкта з одного стану в інший;

б) істотна трансформація соціальної організації, соціальних інститутів;

в) зростання різноманіття соціальних форм і таке інше.

Типи соціальних змін багатоманітні. Вони можуть охоплювати всю соціальну систему, а можуть віддавати «пріоритет» якому-небудь аспекту (елементу), можуть бути короткочасними і довгостроковими, можуть спонукати систему до розвитку або занепаду [20, с. 113–114].

Соціальні зміни являють собою процес, що має багато чинників на який впливають «виклики» зовнішнього середовища, зміни в економіці, культурі, ідеології і т. п.
П’ятий том «Живі і мертві» з шеститомного дослідження У. Уорнера «Янки-Сіті» присвячений символічному життю сучасного суспільства. Для Уорнера є характерним уявлення про культуру як про цілісну символічну організацію колективного досвіду. У цьому випадку культура як тотальна символічна система підрозділяється на наступні підсистеми:

«1) технологічну, що обслуговує пристосування людей до оточуючої природної реальності;

2) моральну, що обслуговує пристосування індивідів одного до іншого;

3) сакральну, або надприродну, що обслуговує пристосування людей до невідомого і раціонально неосяжного».

При цьому, вивчення символічного повинно включати в свою перспективу усвідомлення структурної мережі соціальних відносин і груп. Проблеми, описані У. Уорнером в цій праці, обертаються навколо «полярних дихотомій»: «емпіричне теоретичне», «секулярне сакральне», «буденне небуденне» (Уорнер У. Живые и мертвые. М. ; СПб. : Университетская книга, 2000. С. 607653).
Потік подій, модифікацій, трансформацій, соціокультурних змін, тобто будь-який вид руху, зміни стану якогось об’єкта або явища, охоплюється поняттям «соціальний процес». Без процесу, що обумовлює зміни в суспільстві, соціальна система існувати не може.

Процеси, які відбуваються, реально осмислюються, оцінюються, інтерпретуються в людській свідомості, що приводить до «конструювання» в свідомості людей нової соціальної реальності.


Таблиця 3

Типологія соціальних змін


Розмах

Незначні зміни

Маргінальні зміни

Всеохоплюючі зміни

Революційні

зміни

Напрям змін

Занепад

Прогрес

Часовий горизонт

Короткострокові зміни

(менше року)



Середньострокові

(зміни протягом 1–5 років)



Довгострокові (зміни протягом більше 5 років)

Рівень змін

Індивід, група, організація, інститут, суспільство

У своєму розвитку процеси можуть набувати наступні форми:

◘ спрямовані – передбачають певну мету або тенденцію в своєму русі; є передбачуваними або явними (наприклад, процес створення єдиного європейського співтовариства, процес глобалізації, процес реформації економіки, шлюборозлучний процес і т. п.);

◘ неспрямовані процеси – носять випадковий, хаотичний і непередбачуваний характер (процеси збудження, що охоплюють натовп; процеси мобілізації в соціальних рухах; емоційні сімейні конфлікти і таке інше);

◘ зворотні процеси – приводять систему до певного роду змін (навіть радикальним), але потім відбувається повернення до колишнього стану; причому таке повернення не означає, що система повертається до своєї повної ідентичності: відновлюються лише основні структурні елементи, а багато конкретних аспектів змінюються безповоротно (наприклад, в 1861 року в Росії було скасовано кріпацтво і селяни стали вільними громадянами, але колективізація селянських господарств в СРСР (1929–1932 рр.) по суті знов зробила їх кріпосними);

◘ незворотні процеси відображають той факт, що зміни, які відбуваються, не можна повернути назад (процес старіння людини, процес урбанізації, розпад СРСР і т. п.);

◘ висхідні процеси, які передбачають прогресивний розвиток системи;

◘ низхідні (регресивні) процеси, що приводять систему до негативних дисфункціональних змін;

◘ лінійні процеси – поступові, безперервні висхідні або низхідні зміни в системі;

◘ східчасті процеси, які передбачають поступове нарощування кількісного потенціалу змін, що в певний момент приводить до якісного стрибка або прориву (наприклад, в СРСР багато десятиріч нагромаджувалися суперечності, які трансформувалися в перебудову і демократизацію суспільства);

◘ циклічні процеси – періодичне повторення певних фаз розвитку системи (наприклад, процес економічного зростання змінюється спадом, за яким слідує чергове оздоровлення економіки; вибори і перевибори президента та інших органів влади також представляють собою циклічні процеси);

◘ спіралеподібні процеси, що являють собою висхідний або низхідний циклічний рух: зміни, пройшовши коло, повертають систему до початкового стану, але вже на якісно іншому рівні (наприклад, послідовне просування студента з курсу на курс) [20; 114].

У реальності різні форми соціальних процесів можуть накладатися одна на одну, суперечити одна одній, можуть охоплювати основні елементи системи (домінувати) або проявлятися в численних її фрагментах. При цьому одні процеси можуть виступати передумовами подальших соціальних змін, інші залишаються нейтральними до цих змін, треті сприяють відтворенню (збереженню), а не трансформації системи.

На основі змін здійснюється процес соціального розвитку, тому поняття «соціальний розвиток» конкретизує поняття «соціальна зміна». Соціальний розвиток незворотна, спрямована зміна соціальних систем, спільнот, інститутів і організацій, Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого тощо.

Соціальний розвиток – це процес незворотних змін соціальних об’єктів, в результаті яких виникає їх якісно новий стан, що втілюється в трансформації його складу або структури, виникненні нових елементів і зв’язків, а також у відповідній зміні функцій.

До основних рис соціального розвитку відносяться:

√ безповоротність – постійність процесу накопичення кількісних і якісних змін;

√ спрямованість лінії, по яких відбувається накопичення;

√ закономірність – не випадковий, а незворотний процес накопичення змін.

Соціальний розвиток відбувається як в масштабах суспільства в цілому, так і в рамках окремих його ланок і осередків, в інших соціальних спільнотах. Соціальний розвиток може бути еволюційним (поступовим) і революційним (швидким, одноразовим). Залежно від швидкості протікання соціальних процесів соціальний розвиток може бути як екстенсивним, так і інтенсивним.

У свою чергу, поняття «соціальний розвиток» уточнюється в соціології такими якісними характеристиками, як «соціальний прогрес» і «соціальний регрес». Соціальний прогрес це особливий тип розвитку суспільства, при якому суспільство в цілому або окремі його елементи переходять на більш високий рівень, стадію зрілості відповідно до об’єктивних критеріїв.

Відповідно, соціальний регрес означає рух соціальних систем по низхідній лінії від більш розвинених до менш розвинених. Прогрес розглядається як синонім розвитку. Якщо сума позитивних наслідків великомасштабних змін в суспільстві перевищує суму негативних, то говорять про прогрес суспільства. Якщо ж сума негативних змін перевищує, то вважають, що має місце регрес.

Проте поняття «соціальний прогрес» частіше за все використовується для оцінки спрямованості суспільного розвитку. Соціальним прогресом в цьому розумінні називається глобальний, всесвітньо-історичний процес сходження людського суспільства від нижчих рівнів до вищих (від стану дикості до вершин цивілізації – при цивілізаційному підході і від первісної формації до комуністичної – при формаційному підході). Об’єктивні показники соціального прогресу пов’язують з вдосконаленням знарядь праці і інших засобів виробництва, що постійно підвищують продуктивну потужність людини як родової істоти.

Регрес може охоплювати окремі соціальні структури суспільства, окремі сфери суспільного життя (виробничу, політичну та інші), він може уразити окремі держави, цивілізації й формації, але при цьому людство в цілому в своєму русі, не дивлячись на всі зигзаги, занепади і руйнівні моменти, продовжує розвиватися по висхідній лінії.

Розрізняють поступовий (реформістський) і стрибкоподібний (революційний) види соціального прогресу. Реформи і революції розрізняються залежно від масштабу, суб’єкта реалізації та історичної значущості.

П
Герберт Спенсер


итання про те, які чинники є причинами соціальних змін, вважається одним з найскладніших і дискусійних. Огюст Конт вирішальним чинником еволюційних змін вважав прогрес в наукових знаннях, Герберт Спенсер вбачав причини соціальних змін суспільства в його ускладненні і посиленні диференціації, Еміль Дюркгейм в якості вирішальних чинників еволюційного процесу виділяє розподіл праці і соціальну диференціацію. Карл Маркс найважливішим чинником соціальних змін вважає зростання продуктивних сил суспільства, яке веде до зміни способу виробництва і суспільно-економічної формації. Згідно з Марксом, нова суспільно-економічна формація може виникнути лише в результаті соціальної революції [20, с. 118].

В якості основного чинника еволюційного розвитку Макс Вебер виділяє ідею прогресуючої раціональності, яка всупереч волі і бажанню людей пробиває собі дорогу. Раціональна економіка, раціональна релігія, раціональне право і управління, раціональний грошовий обіг, раціональна поведінка в господарській сфері дозволяють домогтися максимальної економічної ефективності. Така раціональність притаманна, перш за все, капіталістичному суспільству з його раціональною релігією (протестантизмом).

Аналізуючи зародження, розвиток і занепад соціальних систем, Арнольд Тойнбі виділяє два основні чинники:

1) «виклик» – вплив навколишнього природного і соціального середовища;

2) «відповідь» – здатність і можливість суспільства адекватно відповідати на кожний черговий виклик [56].

Пітірим Сорокін основною причиною соціальних змін називає «збільшення пригнічених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість навіть мінімального їх задоволення». Наприклад, травний інстинкт «подавляється» голодом, інстинкт самозбереження – деспотичними екзекуціями, масовими вбивствами. Не задовольняються в мінімальному обсязі потреби в житлі, одязі тощо [53, с. 272].

Толкотт Парсонс виділяє чотири основні механізми еволюційних змін:

1) диференціація, пов’язана з ускладненням суспільства;

2) збільшення адаптивної здатності суспільства, пов’язане з розвитком виробництва;

3) збільшення обсягу членства в суспільстві і ускладнення соціальних структур;

4) генералізація цінностей, суть якої полягає в тому, що в помилкових соціальних системах «для забезпечення соціальної стабільності потрібно, щоб цінності отримали більш узагальнене виявлення» [36, с. 44].

Імпульсом соціальних змін виступають біологічні та соціальні потреби людей. Постійно зростаючі потреби змушують людину освоювати нові території, привертати додаткові природні ресурси, сировину, матеріали, знаряддя праці, джерела енергії. «Зростання об’єму і ускладнення структури потреб людини, сім’ї, суспільства служать імпульсом для змін на всіх поверхах піраміди суспільства».

Іммануїл Валлерстайн вважає, що радикальні соціальні зміни в суспільстві, як правило, відбуваються завдяки вторгненню ззовні. Проте в деяких випадках причинами таких змін можуть стати і внутрішні процеси, що відбуваються в самому суспільстві. При цьому одні процеси породжують інші. На думку Валлерстайна, зміна феодальної системи відносин на капіталістичні в Західній Європі відбулася в результаті колапсу трьох ключових інститутів, на яких покоїлася феодальна система: сеньйоріальної влади, держави, церкви [9, с. 16].

Таким чином, соціальні зміни вельми різноманітні, тому і причини, що їх породжують, також різноманітні. При цьому одні причини можуть стимулювати виникнення інших і/або накладатися одна на одну. Серед основних причин соціальних змін можна виділити наступні:

√ прогрес в науці, техніці і технологіях;

√ розвиток виробництва і зростання продуктивних сил;

√ ускладнення структури суспільства і його диференціація;

√ підвищення адаптивної здатності суспільства і раціоналізація всіх сфер життєдіяльності;

√ постійно зростаючі потреби людей;

√ суперечності і конфлікти, боротьба за різні ресурси між соціальними класами і верствами суспільства;

√ вплив навколишнього природного і соціального середовища.

Усе різноманіття причин можна розділити на дві основних групи: внутрішні і зовнішні. Внутрішні виникають в результаті функціонування самої соціальної системи; зовнішні – в результаті взаємодії соціальної системи із зовнішнім середовищем.


6.4. Соціальні зміни: види і особливості протікання
Соціальні зміни можуть протікати в наступних основних формах: функціональні зміни, реформа, революція, модернізація, трансформація, криза.

◘ Функціональні зміни в соціальних системах носять адаптивний характер і являють собою своєрідні «ремонти» для підтримки системи в «робочому стані». У завдання функціональних змін не входять радикальні реформи, що передбачають якісні структурні перетворення. Їхньою метою є пристосування до мінливих умов навколишнього природного і соціального середовища і внутрішніх потреб соціальної системи.

◘ Реформа – перетворення, зміна, перевлаштування будь-якої сторони суспільного життя або всієї соціальної системи. Під реформою розуміються часткові удосконалення якихось сфер суспільного життя, ланцюг поступових перетворень, що не зачіпають основи існуючого суспільного устрою. Наприклад, реформи Петра І корінним чином змінили систему державного управління країною, але основи самодержавства залишилися незмінними.

Реформа – це спрямоване, радикальне, фронтове, всеохоплююче перевлаштування, що передбачає зміну порядку сутнісного функціонування соціальних інститутів.

Реформам протипоказані:

▪ деструктивність (не руйнуй, а облаштовуй);

▪ революційність (уникати переривання часів, поколінь);

▪ непатріотичність, адже патріотичність пересилює кон’юнктурність, класовість.

Рядове, однократне поліпшення, пов’язане з підвищенням можливостей пристосовування соціальних організмів в даних умовах, представляє собою інновацію. Відмінність реформи від інновації полягає в просторово-часовій масштабності, глибинній системності перетворюючих актів. Реформа є інновацією, але не навпаки.

Реформи називаються соціальними, якщо вони стосуються перетворень в тих сферах суспільного життя, які безпосередньо пов’язані з людьми, відображаються на їхньому рівні і способі життя, доступі до соціальних благ.

Суб’єктом соціальних реформ виступають правлячі кола суспільства. Реформи, як правило, замислюються правлячою елітою як одиничний акт або серія послідовних дій, що вносять будь-яке нововведення в суспільне життя. Вони починаються якимось законодавчим актом і передбачають проведення серії організаційних заходів виконавчими органами влади. Але якщо ці нововведення носять серйозний характер, то до процесу реформ залучається все суспільство. Наприклад, столипінська економічна реформа сільського господарства (1905–1910) була спрямована на істотне обмеження суспільного і феодального землеволодіння і розвиток ринкових відносин в сільському господарстві.

На певній стадії правляча еліта, і уряд зокрема, може втратити контроль над соціальним процесом, і реформа, набуваючи повсюдного характеру, поступово перетворюється на революцію. Наприклад, почавшись із заходів щодо «прискорення» і «гласності», спрямованих на реформацію радянського соціалістичного суспільства за рахунок упровадження в нього елементів ринкових відносин і західної демократії, «перебудова» Горбачова в СРСР (1985–1991 рр.) закінчилася в 1993 році ліквідацією радянської влади, встановленням капіталістичних виробничих відносин, тобто по суті капіталістичною революцією, що змінила основи існуючого в СРСР ладу; у тому числі перебудова завершилася і розпадом самого Радянського Союзу.



Революція являє собою комплексну зміну всіх сторін суспільного життя, що перетворює основи існуючого ладу. Революції носять стрибкоподібний характер і представляють собою перехід суспільства з одного якісного стану в інший. Це швидкі фундаментальні соціально-економічні і політичні зміни, що здійснюються, як правило, насильницьким шляхом. Революція – це переворот знизу, вона змітає правлячу еліту, не здатну далі управляти суспільством. У результаті революції відбуваються базові перетворення в соціально-класовій структурі суспільства, в цінностях і поведінці людей.

Революція – корінний фронтовий тип трансформації, що передбачає зміну форми соціальності в результаті кризи. Революції насправді протистоїть не контрреволюція, а творчість. Французький екзистенціаліст Альбер Камю відзначав, що світ постійно знаходиться в стані реакції і йому загрожує революція. Прогрес відбувається тоді, коли творчі люди відшукують такі форми. які беруть верх над духом реакції і інерції, і тому відпадає потреба в революції. Коли творчі люди перестають з’являтися, революції неминучі.

Революції пояснюються і за допомогою максвеллівських «особливих точок», що створюють критичну масу деструкції («дух протесту», «горюче середовище» плюс «детонатор»). Наприклад, на початку ХХ століття російсько-японська війна, розгін І і ІІ Дум, вбивство Столипіна та інші подібні події стали «особливими точками», які створили «критичну масу» напередодні революції 1917 року.

У революціях задіяні активні маси народу, що виявляють ентузіазм, оптимізм, соціальну творчість. У період революції масова активність досягає апогею, а соціальні зміни – небачених темпів і глибини. Революціями називаються і ті швидкі радикальні зміни, які відбуваються в окремих сферах (підсистемах) суспільства.

Широкомасштабні революції, як правило, приводять до знищення великої кількості людей і частіше за всього не закінчуються тим, про що мріяли революціонери. Тому революцію багато дослідників вважають катастрофою для народу, це «найгірший спосіб поліпшення матеріальних і духовних умов життя мас… Чого б вона не добивалася, досягається це жахливою і непропорційно великою ціною» [53, с. 270].

Сорокін виділяє дві основні стадії розвитку революції:

1-а стадія – радикальні революційні зміни;

2-а стадія – стадія «реакції» або «загнуздання», приборкання надмірної свободи і «творчості» мас [53, с. 268].

Спираючись на представлений Петром Штомпкою опис послідовності стадій розвитку революцій, Г. І. Козирєв виділяє чотири основної стадії революційних змін, а саме:

• Передреволюційна стадія: загальна криза соціальної системи; очевидна нездатність влади ефективно управляти державою і небажання більшості громадян терпіти умови життя, що склалися («верхи не можуть – низи не хочуть»); виникнення революційної ситуації.

• Стадія революційних змін: скидання старого режиму влади і руйнування колишніх соціальних інститутів; встановлення нових форм правління, нових економічних і соціокультурних відносин; загальний тріумф і ейфорія від перемоги.

• Стадія масового насильства, терору і громадянської війни між прихильниками старого режиму, помірними реформаторами і радикалами.

• Стадія відновлення «законності» і порядку; стадія послідовних реформ і соціальних перетворень. На цій стадії відбувається певний «відкат» назад, часткове повернення до колишніх структур і цінностей. Завдяки інерції, здатності до самозбереження, соціальна структура і соціальні інститути чинять тиск на революційний радикалізм. Наприклад, після перемоги Жовтневої (1917 року) революції більшовики скасували військові звання і посади, методично знищували інститути сім’ї та релігії. Але надалі вони вимушені були повернути військові звання і в тій або іншій мірі відновити багато що із зруйнованих ними соціальних інститутів [19; 20].

Рух суспільства на основі поєднання реформ і революції представляє собою процес модернізації. Оскільки сучасний період «Новітній час» в людській історії датується з моменту зародження і розквіту капіталізму, то суть модернізації зв’язується з розповсюдженням по всій земній кулі суспільних відносин і цінностей капіталізму.

Модернізація це революційний перехід від доіндустріального до індустріального або капіталістичного суспільства, що здійснюється шляхом комплексних реформ; він має на меті кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя, що охоплює всі сфери суспільства.

Розрізняються два види модернізації:

1. Органічна модернізація – момент власного розвитку країни; відбувається як природний процес поступального розвитку суспільного життя під час переходу від феодалізму до капіталізму; починається не з економіки, а з культури, а також зі зміни суспільної свідомості. Наприклад, нині розвинені капіталістичні країни Англія, Франція, США пройшли процес природної модернізації. Органічна модернізація йде природним шляхом «знизу». Тому вона, як правило, дає позитивний результат.

2. Неорганічна модернізація являє собою своєрідну відповідь на зовнішній виклик з боку більш розвинених країн; це спосіб розвитку країни, «що наздоганяє»; проводиться правлячими колами тієї або іншої країни з метою подолання економічної відсталості і уникнення іноземної залежності. Починається неорганічна модернізація не з культури, а з економіки і політики. вона чиниться шляхом запозичення зарубіжного досвіду, придбання передової техніки і технології, запрошення зарубіжних фахівців, навчання за кордоном, перебудови форм державного управління і норм культурного життя з орієнтацією на більш розвинені країни. Приклади політики модернізації: петровські реформи ХVШ століття, відміна кріпацтва, сталінська індустріалізація 30-х років ХХ століття, горбачовська перебудова 1985–1991 рр., економічні реформи 90-х років ХХ століття.

Прикладом політики модернізації є діяльність правлячих еліт Японії, Росії, Німеччини та інших країн на різних етапах історичного розвитку. Оскільки неорганічна модернізація починається «зверху», то для досягнення позитивного результату, вона повинна отримати підтримку широких верств населення. В Японії після Другої світової війни ця політика була сприятливо сприйнята населенням. На основі зарубіжних інвестицій і запозичення зарубіжного передового досвіду Японія зуміла наздогнати і перегнати передові капіталістичні країни. Головна умова «японського чуда» полягає в тому, що її правлячій еліті і народу вдалося органічно пов’язати традиційну культуру народу з цінностями сучасної цивілізації, завдяки чому за короткий термін неорганічна модернізація змінилася органічною.

Значущим видом соціальних змін є соціальна трансформація, яка представляє собою перетворення в суспільстві в результаті певних соціальних змін, як цілеспрямованих, так і хаотичних.



Соціальна трансформація – нерозчленоване поняття, що описує перетворюючі соціальні ефекти. Теорія пояснює, а соціальна дія чинить, творить реальність.

Перехідний стан соціальної системи, який передбачає радикальні зміни для вирішення існуючих проблем, – це соціальна криза. Соціальна система функціонує і розвивається до тих пір, поки вона здатна розв’язувати свої внутрішні суперечності та відповідати на зовнішні «виклики».

Ключовою характеристикою регуляторних процесів в українському суспільстві є суперечливе поєднання загальних соціально-історичних змін у процесах регуляції та особливостей ситуації суспільної нестабільності. Процес суспільних трансформацій в українському суспільстві розгортається у контурах переходу від початкової фази загальної дезорганізації соціального порядку до фази «пролонгованої нестабільності», що спричинило специфічні корективи регуляційних процесів, ґрунтованих на балансуванні дії нормативних та ненормативних способів регуляції.

Як зазначає завідувачка відділу соціальної психології Інституту соціології НАН України О. Злобіна, «специфіка ситуації пролонгованої нестабільності визначається тим, що класична тріада «цінності – норми – очікування», яка є основою соціальної регуляції у стабільному суспільстві, втрачає здатність до взаємопідтримки ланок» [15, с. 99].

У стабільних ситуаціях при порушенні якоїсь ланки активніше починає функціонувати інша, а в умовах нестабільності суттєво деформуються усі ланки. Це спричиняє підвищення рівня свободи нормативного самовизначення. З’ясовано, що механізм сповільнення легалізації норм за часів, коли триває активна фаза соціального конструювання виконує важливу захисну функцію, завдяки якій у перебігу соціальних практик відсіваються неприйнятні для загалу ціннісно-нормативні та поведінкові нововведення. Відповідно в умовах нестабільності доволі складно відмежувати регуляторну функцію від інших функцій, зокрема компенсаторної, яка актуалізується в ситуації перманентної нестабільності та високого рівня фрустрованості населення.

Крім заміщення функцій в умовах нестабільності відзначається подвійність регуляції. З одного боку, в соціальному регулюванні підсилюється роль традиційних чинників та зростає роль кола найближчого спілкування, а з іншого – за умов регуляції пролонгованої нестабільності більш виразно окреслюється інноваційна функція регуляції поведінки, наприклад, через оновлення рольового набору та гнучкості виконання. Виникають парадоксальні, але відносно сталі рольові набори, суперечливі культурні модуси, характерні для актуальної соціокультурної ситуації, в якій поєднуються традиція з модерном, а радянські культурні регулятори співіснують із постмодерними [15, с. 99–100]. Ця конфігурація на рівні індивідуальної поведінки відтворює як базисний соціальний тип особистості, ґрунтований на стратегії пасивного пристосування, що призводить до постійного наповнення і навіть поповнення груп, які своєю пасивністю сприяють не розвиткові, а стагнації існуючої соціальної системи.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка