Управління соціальними процесами



Сторінка6/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 5. ДИНАМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУСПІЛЬСТВА
5.1. Аналіз суспільства з позицій детермінізму
Важливим кроком у дослідженні суспільства як системи є визначення способу організації його елементів.

При відповіді на питання про характер зв’язку між елементами суспільства системний підхід до суспільства доповнюється детерміністським і функціоналістським. З точки зору детерміністського вчення, найбільш яскраво виявленого в марксизмі, суспільство як цілісна система складається з наступних підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної. Кожну з них можна розглядати як систему; щоб відрізнити від соціальної, її називають соцієтальною.

У взаємовідношенні між цими системами провідну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки: всі системи представляють собою ієрархізовану структуру, тобто знаходяться відносно субординації, підлеглості в тому порядку, як вони перелічені. У марксизмі чітко указується на залежність і обумовленість всіх систем особливостями економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на певному характері відносин власності.

Кожна наступна система має зворотний вплив на попередні. Взаємний вплив безпосередньо пов’язаних між собою соцієтальних систем носить діалектичний характер. У результаті такого підходу суспільство розглядається як живий організм, що знаходиться в постійному русі і розвитку, для вивчення якого провідну роль відіграє аналіз виробничих відносин.

На основі детерміністського підходу в марксистській соціології отримало розповсюдження наступне визначення суспільства. Суспільство це відносно стійка система зв’язків, взаємодій і відносин між людьми, яка склалася історично і ґрунтується на певному способі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ, вона підтримується силою політичних, моральних, духовних, соціальних інститутів, звичаїв, традицій, норм, соціальних, політичних інститутів і організацій.

Проте, окрім економічного детермінізму, що найбільш яскраво виявився у вченні Маркса, існують школи і течії, що розвивають політичний і культурний детермінізм.



Політичний детермінізм в поясненні суспільного життя надає пріоритетного значення відносинам влади, авторитету. У праці «Суспільство і суспільства: мікросоціологічний аналіз» американський соціолог Едвард Шилз вичленяє ознаки, сукупність яких дає уявлення про те, що таке суспільство:

▪ соціальна система є суспільством в тому випадку, якщо вона не входить як складова частина в більш великі за обсягом суспільства;

шлюби беруться між представниками даного об’єднання;

▪ воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками даного суспільства;

▪ об’єднання має територію, яку вважає своєю власністю;

▪ воно має власну систему правління;

▪ таке об’єднання має власну назву і власну історію;

▪ у нього є своя власна культура.

Системоутворюючою ознакою суспільства Е. Шилз вважає систему влади в рамках своїх власних меж. Для того, щоб бути суспільством, соціальна система повинна мати свій власний внутрішнім «центр тяжіння», тобто свою власну систему влади в рамках своїх власних меж, крім того, що вона повинна мати свою власну культуру» [63, с. 334–345].




«Колективи утворюють суспільство через своє існування під загальною владою, яка здійснює свій контроль над територією, позначеною межами, підтримує або насаджує більш або менш загальну культуру» (Шилз Э. Общество и общества: микросоциологический подход // Американская социология.М., 1972. С. 345).
Прихильники культурного детермінізму декларують пріоритетну роль культури в суспільстві. Культурний детермінізм, як правило, характеризується надмірно широким тлумаченням поняття «культура», під якою звичайно розуміється «сукупність загальновизнаних символів і значень», що, включають в свій зміст функціональні суспільні ідеї і цінності, звичаї і традиції, які нерідко тлумачаться як культурний «код», аналогічний генетичному коду, що зумовлює програму поведінки індивідів і спільнот.

Культурний детермінізм бере свій початок від робіт Макса Вебера з соціології релігії, в яких розвиток суспільства ставився в залежність від пануючих в ньому релігійних цінностей. У сучасному різновиді культурного детермінізму акцент ставиться на вирішальну роль комунікації, стрижнем якої є обмін інформацією. «Ми повинні дещо ризикнути при визначенні способу операції, за допомогою якої суспільство відновлює і відтворює себе, – писав німецький соціолог Ніклас Луман. – Моя пропозиція – покласти в основу поняття комунікації і тим самим переформулювати соціологічну теорію на базі поняття «система» замість поняття «дія». Це дозволяє представити систему як операціональну закриту систему, що власне утворюється з операцій, що виробляють комунікацію» [28, с. 31].

У концепції Н. Лумана культура розглядається як відносно автономна від індивіда система трансляції колективного досвіду, потік повідомлень, що передають соціальну інформацію. Суспільство ж в такому разі предстає як потік інформаційних повідомлень, що самовідтворюються. Людина ж (індивід) з цієї точки зору являє собою продукт культурного виробництва. Таким чином, створюється зворотна перспектива: люди утворюють «середовище», «фон», «контекст суспільства», яке існує як система відтворювання культури за допомогою комунікацій.

5.2. Теорії соціальних змін
Еволюціоністська теорія виходить з того, що суспільство розвивається по висхідній лінії від нижчих форм до вищих. Цей рух є постійним і незворотним. Представники класичного еволюціонізму (Ч. Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та інші) стверджували, що всі суспільства, всі культури проходять шлях від менш розвиненого стану до більш розвиненого за єдиним наперед встановленим зразком.

Теорії класичного еволюціонізму неодноразово піддавалися обґрунтованій критиці. При цьому в якості аргументів виділялися наступні доводи:

√ багато історичних подій мають обмежений і випадковий характер;

√ зростання різноманіття людських популяцій (племен, культур, цивілізацій) не дає підстав говорити про єдиний еволюційний процес;

√ наростаюча конфліктогенність соціальних систем не відповідає еволюційним поглядам на зміни;

√ випадки відступів, провалів і загибелі держав, етносів, цивілізацій, що мають місце в історії людства, не дають підстав говорити про єдиний цивілізаційний сценарій;

√ еволюціоністський постулат про неминучу послідовність розвитку ставиться під сумнів тим історичним фактом, що одні стадії можуть бути пропущені, а проходження інших може виявитися прискореним. (наприклад, більшість європейських країн в ході свого розвитку минули стадію рабства) [64, с. 147–149];

√ не можна ототожнювати еволюцію з прогресом, адже суспільства в ході соціальних змін можуть деградувати, опинитися в кризовому стані, як наприклад, країни на пострадянському просторі в результаті ліберальних реформ, що почалися на початку 90-х років ХХ ст., за основними показниками (соціально-економічними, технологічними, морально-етичними й іншими) виявилися відкинутими в розвитку на багато десятиріч назад;

√ класичний еволюціонізм по суті виключає людський чинник в соціальних змінах, вселяючи людям спільну думку про неминучість висхідного розвитку [20, с. 115].

У 50-ті роки ХХ століття Г. і Ж. Ленські, Л. Уайт, Дж. Стюарт, М. Салінс, Е. Сервис, Т. Парсонс та інші дослідники запропонували свої теоретичні підходи до еволюційних змін:


Леслі Уайт
 На відміну від тверджень класичного еволюціонізму про те, що всі суспільства проходять один і той же шлях розвитку від нижчих форм до вищих, представники неоеволюціонізму вважають, що кожна культура, кожне суспільство разом із загальними тенденціями, мають свою логіку еволюційного розвитку.

◙ Основна увага зосереджується не на послідовності необхідних стадій, а на причинному механізмі змін.

◙ При аналізі змін неоеволюціоністи прагнуть уникати оцінок і аналогій з прогресом.

◙ Основні погляди формуються у вигляді гіпотез і пропозицій, а не у вигляді тверджень [45, с. 152–153].

◙ Еволюційні процеси протікають не рівномірно по висхідній лінії, а стрибкоподібно.

◙ Еволюційні зміни носять багатолінійний характер історичного процесу. На кожному новому щаблі суспільного розвитку провідною може стати одна з ліній, що відігравала другорядну роль на попередній стадії [30, с. 113–114].

Якщо описані раніше концепції ґрунтувалися на визнанні спрямованого і прогресивного ходу історії, то абсолютно інший характер приписують діям і подіям циклічні теорії. В них ідея спрямованості процесу втрачає значення, оскільки сучасність являє собою лише один з перехідних етапів процесу. Жодна історична подія не є абсолютно унікальною, хід дій і подій через певні проміжки часу з необхідністю повертається до свого колишнього стану.

Інтерпретація історії як теорії циклів існувала ще у давнину, але в ХІХ столітті знайшла своє систематичне викладення в декількох історіософських концепціях.

Т
Арнольд Тойнбі
еорія життєвих циклів цивілізацій знайшла розвиток в працях англійського історика Арнольда Тойнбі, який вважав, що всесвітня історія представляє собою виникнення, розвиток і занепад відносно замкнених дискретних (перервних) цивілізацій. Цивілізації виникають і розвиваються як відповідь на виклик навколишнього природного і соціального середовища (несприятливі природні умови, напад іноземців, гоніння попередніх цивілізацій). Історія представляє собою ніби послідовність відповідей на виклики і наступних викликів часу. На думку Тойнбі, основна роль у пошуках відповідей на виклики, що постійно виникають, належить творчій меншості суспільства. Коли творчий потенціал у меншості вичерпується і суспільство не може адекватно відповісти на черговий виклик, цивілізація починає розвалюватися, занепадати [56, с. 476–478].

У праці «Росія і Європа» Микола Данилевський стверджував, що предметом розвитку виступають «цивілізації» – відносно ізольовані культурно-історичні величини, які змінюються в своєму ритмі. Такі цілісні утворення, що різняться одна від одної за своїм «характером», він називав наступні цивілізації: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, персидська, староєврейська, грецька, римська, германо-романська, слов’янська.

Він підкреслював, що слов’янська цивілізація гармонійно включає чотири властивих попереднім цивілізаціям стилі:

1) релігійну основу, типову для староєврейської цивілізації;

2) художню основу грецької цивілізації;

3) римське мистецтво управління і права;

4) політичний і військовий досвід германо-романської цивілізації.

Кожна з цивілізацій з необхідністю проходить життєвий цикл, що складається з наступних етапів:

▪ формування цивілізації з роз’єднаних, розсіяних елементів культури;

▪ знаходження даною цивілізацією своєї культурної і політичної форми;

▪ розквіт цивілізації, повна реалізація всіх прихованих в ній творчих можливостей;

▪ вичерпування творчих можливостей, стагнація, апатія;

▪ розпад, занепад, загибель цивілізації.

Через нерівномірність цивілізаційних циклів між ними виявляються диспропорції розвитку: одночасно співіснують цивілізації, що знаходяться в різних фазах циклу.

В
Освальд Шпенглер
праці «Занепад Європи» Освальд Шпенглер стверджував, що історія не має ніяких універсальних законів, кожній культурній одиниці притаманні власні закономірності. Кожна культура являє собою ізольовану монаду із своєю «душею», взаємообмін цінностями між якими украй скрутний. Якщо наприклад, для «апполонічного типу душі» античності характерний культ божества, апофеоз розумного досвіду, фізична краса людського тіла, то типовий для західної культури «фаустовський тип душі» – це культ сили, апофеоз активності, воля, оволодіння світом.

На думку Шпенглера, кожна культурна одиниця проходить шлях від «культури (зростання і розквіт) до «цивілізації» (занепад і розкладання). На стадії «культури» інтелектуальні еліти створюють духовні цінності, відповідно до яких організуються політичні і економічні відносини. На стадії «цивілізації» політична еліта панує над інтелектуальною, справжні цінності підміняються порожніми гаслами, цінності особистісної значущості витісняються інструментальними, формальними, а духовні ідеали – споживацьким гедонізмом. Людина з цілісної багатовимірної особистості, якій притаманна власна ідентичність, стає просто функцією або роллю в розподілі праці.


Занепад Заходу... представляє не більше і не лише як проблему цивілізації... Цивілізація є сукупність вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, на які спроможні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація – це завершення. Вона наступає за культурою, як смерть за життям... як духовне старіння і кам’яне закам’яніле світове місто за пануванням землі і дитинством душі, що відобразилось, наприклад, у дорійському і готичних стилях. Вона – безповоротний кінець; до неї приходять з глибокою внутрішньою необхідністю всі культури”(О. Шпенглер. “Занепад Європи”).


Саме такими ознаками, на думку Шпенглера, характеризується сучасна йому цивілізація Заходу, що знаходиться в стані занепаду. Такі песимістичні оцінки стану західного світу на початку ХХ століття обумовили таку назву концепції Шпенглера, як історичний катастрофізм.

Вільфредо Парето в своїй книзі «Трактат з загальної соціології» показав, що соціальна система являє собою процес переходу від рівноваги (aquilibrium) через дестабілізацію до порушення рівноваги (disaquilibrium), а потім до нового стану рівноваги (новий aquilibrium). Стан системи залежить від того, які фундаментальні схильності, мотивації, резідуї панують в правлячих елітах. Резідуї бувають двох типів:

■ «лис» – переважання хитрості, схильність до інновацій, заповзятливість, експансивність, готовність до ризику, активність дій, опортунізм;

■ «лев» – переважання сили, традиціоналізм, прихильність принципам, консерватизм, обережність, культ стабільності та міцності.

Представляючи історичні зміни як циркуляцію еліт, Парето виділяв наступні цикли:

а
Вільфредо Парето


) спочатку правлять «леви», і їхня влада спирається на силу, захоплення, війни;

б) в мирних умовах необхідними виявляються навички іншого характеру: уміння маніпулювати, організовувати, інтригувати, управляти;

в) відповідно до цього в правлячу еліту неминуче протискаються «лиси»;

г) з часом вони витісняють «левів» з їхніх позицій або досягають цього шляхом революційного перевороту;

д) проте, вони не можуть впоратися з ситуаціями, в яких виникають загрози і конфлікти, і відповідно до цього процес проникнення нових представників в еліти починає розвиватися в протилежному напрямку [64, с. 534].

Інший важливий цикл – промислово-економічний, учасниками якого є рантьє і спекулянти:

а) спочатку панують ті, хто налаштований на бережливість, забезпечений прибуток і власність, невеликий ризик – (рантьє);

б) стагнація, що неминуче витікає з їхнього правління, породжує прагнення до змін, до прискорення розвитку, що відкриває можливості дій для спекулянтів;

в) проникаючи в еліти, вони виявляються здатними перехитрити рантьє і витіснити останніх з тих позицій, які ті займали;

г) або, використовуючи незадоволеність мас і маніпулюючи ними, зробити революційний переворот, який призведе до того, що саме вони посядуть місце в еліті;

д) проте, прагнення до стабільності, до передбачення майбутнього, страх перед настанням хаосу знов відновлює значення рантьє, і цикл повторюється [64, с. 534].

У своїй фундаментальній чотиритомній праці «Соціальна і культурна динаміка» Пітірим Сорокін сформулював найцікавішу теорію циклічності: світ складається з цілісних «соціокультурних систем», внутрішня єдність яких забезпечується подвійним чином:

1) те, що відноситься до суспільства (соціальна частина системи) – причинно-функціональною інтеграцією (за допомогою взаємодій, соціальних відносин, розподілу праці тощо);

2) те, що відноситься до сфери культури, – логічною інтеграцією, за допомогою значень (через аналогії, виключення, спільність стилю і таке інше).

Головна складова будь-якої соціокультурної системи – «культурний менталітет». Саме він як спосіб світобачення нав’язує ієрархію цінностей, визначає критерії істини.

Сорокін виділяє два протилежні типи культурного менталітету:

Умоглядний менталітет (ідейний, ідеократичний):

– світ вічний, має духовну сутність, що є недоступною для чуттєвого пізнання;

– найважливішими є духовні потреби, а фізичні імпульси можуть бути пригнічені або обмежені;


Пітірим Сорокін
 прогрес, самоудосконалення полягають в умінні оволодіти інстинктами і потягами;

– цінності мають вічний, незмінний і самодостатній характер;

– істину можна осягнути тільки через містичне переживання, інтуїцію, віру, прозріння;

– мистецтво повинне відображати релігійні явища, служити спогляданню;

– гроші і власність є тільки засобом досягнення вищих цілей.

Чуттєва культура:

– світ матеріальний і доступний пізнанню його людським розумом;

– найважливішими є фізичні потреби, і треба прагнути їхнього максимального, гедоністичного задоволення;

– прогрес полягає в опануванні оточенням, в владі над природою і іншими людьми;

– цінності мають мінливий і відносний характер, вони інструментально підкорені пошукам задоволення і щастя;

– істина досягається в експериментах, спостереженнях, на логічних основах;

– мистецтво повинно надавати чуттєву насолоду і служити засобом розваги;

– багатство (і здатність розбагатіти) є чеснотою і мірою цінності людини [53].

● Між умоглядним менталітетом і чуттєвою культурою в якості перехідного виділяється ще середній тип культурного менталітету – ідеалістичний. Історія людства представляється як цикл змін культурного менталітету: від умоглядного через ідеалістичний до чуттєвого і навпаки – від чуттєвого через ідеалістичний до умоглядного (ідеократичного). Наприклад, в європейському циклі епоха VIII–VI ст. до н. е. – це епоха умоглядного менталітету. Греція V ст. до н. е. – це перехідний період, період панування ідеалістичного менталітету. Стародавній Рим – від IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. – це чуттєва епоха; потім до VI ст. триває ідеалістичний, перехідний період, а від VI до ХII ст. знов панує ідеократичний, умоглядний менталітет. Кінець Середньовіччя (ХII–ХIV ст.) – це перехідний період ідеалістичного менталітету, а від раннього Відродження ХIV ст. до наших днів триває чергова епоха чуттєвості, яка на наших очах перетворюється на ідеалістичну епоху, щоб в майбутньому знов вступити в ідеократичну фазу. Сорокін вітає цю фазу з великим ентузіазмом, виступає як критик і супротивник технічної, чуттєвої цивілізації, масової культури, урбанізації та всіх інших виявів украй розбещеної сучасності [64, с. 536].



Схема 13. Теорія циклічності Пітірима Сорокіна
Пітірим Сорокін визначає хід історії як хвилі культурних змін, цикл приливів і відливів, що є протилежними типами культурного менталітету. Причому характер змін визначається внутрішніми можливостями розвитку кожної соціокультурної системи. Існує така межа можливостей культури, за якою даний культурний менталітет виявляється вичерпаним, піддається експансії, виявляється вже нездібним до подальшого розвитку. Тоді з’являється перехідний, синкретичний менталітет, що містить елементи старого і нового менталітету. Потім він повинен поступитися місцем новому менталітету, що набирає силу, стає пануючим, який до певного часу буде відрізнятися експансивністю, творчим потенціалом, привабливістю для членів суспільства [64, с. 535–536].

«Емпіріочуттєва реальність підживлюється почуттями, раціональна – розумом, а надраціональна – вірою. Кожна з цих систем, що береться ізольовано від інших, стає менш достовірною і більш помилковою навіть в рамках власної компетентності».

(Питирим Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество / под ред. А. Ю. Согомонова.М. : Политиздат, 1992.С. 478).
Ю. В. Яковець в книзі «Історія цивілізацій» показує, що за час повного життєвого циклу цивілізація переживає три підйоми, услід за якими відбувається занепад. Перший підйом (високий і недовгий) – становлення цивілізації, другої (істотний) – фаза зрілості, а третій – спроба реанімувати застарілий хворий організм. Він вважає, що траєкторія розвитку і занепаду будь-якої цивілізації нагадує не рівномірно висхідну і низхідну дугу, а «тригорбого верблюда».

Аналіз наведених вище точок зору дозволяє зробити деякі загальні висновки про теорію циклічних змін в цілому:

▪ уявлення про циклічність природних, біологічних і соціальних змін існують з глибокої старовини;

▪ циклічні процеси бувають замкненими, коли кожний повний цикл повертає систему в початкове (тотожне первинному) положення, і спіралеподібними, коли повторення певних етапів відбувається на якісно іншому рівні (більш високому або більш низькому);

▪ будь-яка соціальна система в своєму розвитку переживає ряд послідовних стадій: зародження, розвиток (зрілість), занепад, руйнування;

▪ фази розвитку, як правило мають різну інтенсивність і тимчасову протяжність: прискорені процеси змін на одній фазі можуть змінюватися тривалим застоєм (консервацією) на інший;

▪ жодна цивілізація (або культура) не є кращою або більш досконалою, вона просто – інша, зі своїми особливостями;

▪ соціальні зміни – це не тільки результат природного процесу розвитку соціальних систем, але і результат перетворюючої діяльності людини [20, с. 116].

У цілому ж, циклічні теорії дозволяють вирішити традиційну антиномію повторюваності і поступальності у всесвітній історії.
5.3. Діалектична картина історії людства
Під впливом еволюціонізму, але на абсолютно іншій інтелектуальній базі – діалектичній філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля Карл Маркс створив оригінальну концепцію суспільного розвитку, яка вже не вписувалася в рамки еволюціонізму і теорії циклічності. Згідно концепції діалектичного, або, за термінологією, запропонованою Миколою Бухаріним, історичного матеріалізму, історія розвивається як природно-історичний процес і полягає у спрямованому, незворотному проходженні однієї за іншою суспільно-економічних формацій: первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. На відміну від еволюціонізму, що визнає тільки поступовий, постійний прогрес, Маркс стверджує, що в цілому прогресивний розвиток здійснюється шляхом тимчасових спадів, криз і навіть регресу. Рабовласництво, феодалізм і капіталізм представляють собою до певної міри навіть регресивні стадії, оскільки ведуть до виникнення класової нерівності, експлуатації та відчуження людини. Траєкторія суспільного розвитку в концепції історичного матеріалізму представляється східчастою, у вигляді переломних моментів між більш низькою і більш високою формацією – це соціальні революції.

Розвиток має саморушійний характер, що постійно самооновлюється. Але в той же час він не є результатом повільної, поступової, як в еволюціонізмі, самоактуалізації зарані закладеної в суспільстві тенденції розвитку. У суспільстві постійно формуються наново і поновлюються постійні соціальні суперечності і конфлікти. Нагромаджуючись, вони досягають певного порогу і розв’язуються за допомогою революцій.

Прагнучи впоратися з викликами природи, люди виступають з інноваціями, опановують нові методи поведінки, тобто розвивають продуктивні сили, які служать для виробництва матеріальних благ. Але, діючи таким чином, люди неминуче вступають в інше протиріччя – між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами, які ще не змінилися. Одним з найважливіших видів виробничих відносин, які встановлюються між людьми в ході виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, є відносини власності між тими, хто володіє і тими, хто не володіє засобами виробництва (землею, машинами, будівлями). Нові продуктивні сили вимагають зміни виробничих відносин, наприклад: феодальний принцип прикріплення селянина до землі стримує розвиток машинного виробництва, що вимагає великої концентрації робітників на заводах і фабриках.

У свою чергу, це створює третю суперечність – між економічним базисом, тобто цими новими виробничими відносинами, з одного боку, і старою, яка ще не змінилася, «надбудовою» політично-правового характеру, – з іншого (системою інститутів, політичним режимом, законодавчими розпорядженнями і т. п.). Тільки після пристосування їх до нових виробничих відносин можна говорити про повну зміну суспільно-економічної формації, про повне завершення соціальної революції.

Суб’єктами, що здійснюють внутрішню динаміку і зміну формацій, є, на думку Маркса, особливі соціальні групи – соціальні класи. Маючи різні економічні уявлення і доступ до матеріальних благ (земля, фабрики, машини), ці соціальні групи вступають в класові конфлікти одна з одною: власник може диктувати робітникам умови праці і привласнювати створену ними додаткову вартість.

Розбіжність інтересів між такими групами може мати чисто об’єктивний характер і не знаходити віддзеркалення в їхній свідомості («клас у собі»), але з часом завдяки усвідомленню власних інтересів ці групи «набувають класової свідомості», виявляють своїх класових ворогів, формулюють програми боротьби.



Схема 14. Уявлення про історичний розвиток

З появою «класів для себе» об’єктивна розбіжність класових інтересів перетворюється в класовий конфлікт, і боротьба між крупними сегментами суспільства виливається в революцію.
Таблиця 2

Генеалогія класового конфлікту [64, с. 540]


Соціологічне поняття

об’єктивна розбіжність інтересів

взаємна антипатія і войовничість

дії

на заваді іншій стороні

намір підкорити собі або знищити іншу сторону

Протиріччя класових інтересів

+










Класовий антагонізм

+

+







Класовий конфлікт

+

+

+




Класова боротьба

+

+

+

+

Розвиваючи теорію людської природи і відчуження, Маркс показує, що людина за своєю природою – істота творча і соціальна, має природжені схильності до самореалізації, до виявлення самої себе в праці, в здійсненні інновацій, до вільної співпраці з іншими людьми. Але з розподілом суспільства на класи і появою експлуатації людина опиняється в стані відчуження, що суперечить її природним схильностям. вона перетворюється на виконавця дій, що їй нав’язали, починає трактувати роботу як неминуче зло, втрачає відчуття спільності, солідарності.





Схема 15. Основні суперечності, що додають динаміку суспільно-економічній формації
Прагнення окремої особи звільнитися від нестерпного ярма відчуження додає динаміки суспільному розвитку, що може призводити до чергових революційних вибухів.

Маркс указує, що вся тривала історія класової боротьби, що розвивалася від рабовласницького ладу до капіталізму, привела до такого напруження, що звільнення тепер можливе тільки шляхом створення безкласової формації. Найбільш утопічна частина вчення Маркса полягає у визнанні необхідності пролетарської революції як єдиного шляху до комуністичної формації.

Марксистська теорія розвитку суспільства стала предметом численних інтерпретацій, спроб розвинути і продовжити її. Сприйняття цієї теорії, в основному, йшло в двох напрямках:

● Ортодоксальна (догматична) школа вилучила з історичного матеріалізму його еволюціоністські тенденції, а також механістичні аспекти. Історичний матеріалізм по суті перероджувався в економічний, в якому вирішальну роль відігравали мінливі технічні і економічні умови, а дії людини, її свобода волі зникали з поля зору. Особливо підкреслювався детермінізм історичного розвитку, природно-історичний хід історії, фаталізм, фіналізм.

Мінімальне значення надавалося людській свідомості, абсолютизувалося значення матеріальних чинників буття. Такі позиції відстоювали Карл Каутський (1854–1938), Георгій Плеханов (1856–1918), Микола Бухарін (1888–1938), Володимир Ленін, який прагматично і спрощено пристосував концепцію Маркса до потреб політичної боротьби в Росії. До крайньої вульгаризації її довів Йосиф Сталін (1879–1953), який використав марксизм як ідеологічне обґрунтовування тоталітарної, репресивної диктатури. Саме це призвело, врешті решт, до повної компрометації догматичної версії марксизму.



 Гуманістична (активістська) версія марксизму базувалася на ранніх творах Карла Маркса, де вирішальна роль відводилася масовій людській діяльності. Антоніо Грамші (1891–1937), Д’єрдь Лукач (1885–1971), Еріх Фромм (1900–1980) та інші дослідники трактували історію людства як відкритий процес, відкидали уявлення про приречену ціль людських дій, надавали значення чинникам, залежним від свідомості людей: культурним, аксіологічним підходам, мотиваціям, намірам, а також цінностям, які визнані людьми, що активно діють, творять історію [64, с. 542].

А
Лукач Д’єрдь Георг


нтоніо Грамші підкреслював, що розвиток є продуктом діяльності людей, результатом соціально-історичних «практик», що чиняться ними. Головну роль, на відміну від ортодоксальних марксистів, він відводив свідомості людей, їхній політичній діяльності, революційній практиці. Колективним суб’єктом історії він вважав класи, які здатні стати «культурним гегемоном», нав’язати іншим соціальним групам своє бачення дійсності і свої власні системи цінностей.

У багатотомній праці «До онтології суспільного буття» Лукач Д’єрдь Георг описує соціальну дійсність як безперервний процес, в ході якого змінюється вся суспільна «цілісність». Рушійною силою історії він вважає адекватну, теоретично обґрунтовану класову свідомість, що відповідає сучасним історичним умовам та визначає характер масових дій.

Представник гуманістичного марксизму Еріх Фромм постійними джерелами історичного процесу вважає природні передумови і схильності людини, а саме:

√ незацікавлене (не засноване на власній користі), доброзичливе, інтимне ставлення до інших людей (вищою формою такого відношення є любов);

√ творчий імпульс, потреба постійних інновацій, виходу за існуючі межі буття;

√ інтеграція в групі (вкорінення в певній спільноті), потреба в допомозі, охороні, в братстві, лояльності з боку тієї групи, до якої належить людина;

√ відчуття особистістю власної ідентичності, автономії, відчуття відповідальності за саму себе;

√ раціональне ставлення до навколишнього світу, засноване на об’єктивізмі, критицизмі, знаннях, що постійно збагачуються.

При існуванні можливості розквіту «людської природи» в такому її розумінні Фромм визначав суспільство як здорове. Проте, сучасне індустріальне суспільство спотворює, перекручує, піддає насильству всі природні схильності людини. Найважливішим симптомом такої хвороби Фромм вважає відчуження, яке виявляється у всіх сферах суспільного життя: у сфері праці й виробництва, у сфері споживання, масової культури, політики, міжособистісних відносин.

Усе життя в такому суспільстві пронизано одним прагненням – «мати» (володіти, накопичувати), а бажання реалізовувати свої можливості, удосконалюватися, переживати радість життя (імператив «бути») відходить на задній план. З метою відродження природних цінностей і гуманного устрою суспільства Фромм пропонує провести радикальну моральну реформу на основі співдружності, спільності інтересів [64, с. 533–534].






«Нова історія», зробившись соціологічною, тяжіє до того, щоб стати етнологічною. Етнологія перш за все модифікує уявлення про час історії. вона веде до радикального звільнення від події, реалізуючи таким чином ідеал історії не-події. Або, скоріше, вона пропонує історію, що представляє собою набір подій, очікуваних або таких, що повторюються, релігійних свят, подій і церемоній, пов’язаних з біологічною і сімейною історією: народження, весілля, смерть…Крім того, етнологія приводить історика до виділення певних соціальних структур, в більшій або меншій мірі стертих в «історичних» суспільствах, і до ускладнення уявлень про соціальну динаміку, про боротьбу класів. Поняття класу, групи, категорії, страти і т.п. повинні бути переглянуті шляхом включення в структуру і соціальний процес реалій і фундаментальних, але відкинутих постмарксистською соціологією понять:

а) сім’я і близькі до неї структури;

б) стать, розгляд якої може привести до демаскулінізації історії;

в) вікові групи;

г) сільські класи і спільноти...

Безпосереднім внеском етнології в історію, без сумніву, є підвищення статусу матеріальної цивілізації (або культури)…

1. Акцент на технологічних аспектах, ... перегляд понять «винахід» і «винахідник»…

2. Поява тіла в історії… це відноситься в більшій мірі до історії споживання ...техніки тіла, збагнення якої з історичної точки зору повинне стати вирішальним для характеристики суспільств і цивілізацій.

3. Житло і одяг повинні надати історику-етнологу приклад прекрасного діалогу нерухомості і мінливості…

4. Урешті, широке завдання: історики і соціологи повинні з’єднати зусилля у вивченні феномену, головного як для перших, так і для других, – традиції…» (Ж. Ле Гофф. Историк и человек повседневный // Социальная антропология : хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко.Д. : Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004. С. 340344).
У цілому ж, позиція марксистів не витримує натиску фактів сучасної реальності, оскільки не враховує процесів подальшої сегментації, диференціації і фрагментації робітничого класу.

Сучасний етап розбудови українського суспільства вимагає теоретичного осмислення закономірностей, чинників та механізмів, які визначають функціонування соціальної регуляції в ситуації нестабільності.



Перехідний період – це час переважання над усталеними раціональними конструктами ірраціональних, стихійних тенденцій. У цей час суспільство тимчасово живе поза системою нормального функціонування, бо складно визначити норми, за якими живуть соціальні групи і кожна людина окремо. Кожний актор наданий самому собі, «занурений» у середовище зі зруйнованою економічною, соціальною та ідеологічною системою.

Нестабільне суспільство характеризується несподіваними, різкими, швидкими і непередбачуваними змінами соціального середовища, що відбувається на тлі зменшення індивідуального життєвого ресурсу і руйнування традиційної системи соціально-нормативної регуляції поведінки [52, с. 105]. Водночас слабшає довіра до соціальних інститутів, а також і між людьми, тобто відбувається звуження соціального простору узгодженої взаємодії.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка