Управління соціальними процесами



Сторінка5/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

4.2. Теорії культурної глобалізації
У ході теоретичного осмислення проблем культурної глобалізації сформувалися дві основні концепції: одна стосується самого об’єктивного ходу цього процесу, інша – його суб’єктивного віддзеркалення в суспільній свідомості.

Відзначаючи збільшення інтенсивності відносин і залежностей в масштабі, більш масштабному, ніж місцевий, локальний вимір, шведський соціальний антрополог Ульф Ганнерс вводить поняття «глобальної ойкумени».



Ойкумена це простір постійних культурних взаємодій, взаємопроникнення культур і обміну культурним досвідом.

Якщо традиційні культури представляють собою замкнені ойкумени, чітко обмежені просторовими і часовими рамками, то сучасна культура через високі технічні можливості комунікацій і транспорту є відкритою ойкуменою, що перетинає просторові і часові межі. Ойкумена тому набуває справді глобального характеру: культурні взаємодії і впливи дають про себе знати в масштабі всього людського співтовариства [74, с. 66–67; 70; 75, с. 546–559].

Більшість впливів в рамках глобальної ойкумени є односпрямованими з центру до периферії, де ініціації приймаються і пристосовуються. Впливи, звернуті з периферії в центр, дуже рідкі і стосуються досить маргінальних аспектів культури (наприклад, латиноамериканська проза, індонезійська кухня). Крім того, кожна епоха створює свої спеціалізовані центри (наприклад, Франція – в області вишуканої кухні і елітної моди, Німеччина – культури праці, США – технології, науки і візуальної культури, Японія – культури організацій і корпорацій. Існують також регіональні центри: Іран для ісламського світу, Ватикан – для християнських країн, Франція – для країн з французькою мовою спілкування). За ситуації, коли сіткове розповсюдження вперше в історії охопило всіх громадян, а «Нокіа» і «Еріксон» підпорядкували собі світовий ринок, Фінляндія та інші скандинавські країни сталі новим культурним центром, пов’язаним з розповсюдженням мобільних телефонів.

Ульф Ганнерс виділив чотири можливі сценарії доль глобальної культурної ойкумени [74; 75]:

1) сценарій «глобальної гомогенізації»: повне панування західної (перш за все – американської) культури; всі суспільства стануть більш або менш вдалим зліпком західного способу життя, західних потреб, цінностей і норм, ідеалів і переконань;

2) сценарій «культурного насичення»: периферійні країни поступово, протягом декількох поколінь відмовляться від своїх місцевих культурних ідей, значень і цінностей на користь домінування культури центру;

3) сценарій «культурної деформації»: крайнє спрощення, збіднення і навіть деградація західної культури в ході її пристосовування до периферійних культур. Тут діє двоякий механізм. По-перше, при зіткненні з периферійною культурою починається процес селекції, що знищує вищі цінності, витончені види культури; легко приймається саме поверхневе, примітивне, спрощене (освоєними виявляться швидше порнографія, ніж поезія; швидше музика кабаре, ніж Бетховен; швидше любовні романи і тріллери, ніж Шекспір). Причому перевиробництво примітивних предметів західної культури в центрах дозволяє збувати їхній надлишок на нових культурних ринках. Інший механізм деформації – це компромісне узгодження культурних впливів ззовні з місцевими звичаями і традиціями. Наприклад, в традиційно автократичному суспільстві імпорт демократичних інститутів може привести до чисто зовнішньої «фасадної» демократії, ідея свободи слова може обернутися публічними чварами, хаосом самих безвідповідальних заяв, а свобода асоціацій - виродитися в неосяжну безліч партій, угрупувань, фракцій [64, с. 615–616];

4) «зріюча культурна амальгація» – рівноправний культурний діалог і обмін між центрами і периферією, що приводить до загального збагачення культур. Зіткнення культур стимулює творчу активність і оригінальність з обох боків: «підживлюючись» цінностями периферійної культури, культура центру пожвавила приховані цінності місцевих культур. У результаті, приймаючи певний стиль і форми ззовні, місцеві діячі культури ніби наповнюють їх конкретним місцевим змістом і колоритом, і як наслідок – люди ніби говорять загальноприйнятою культурною мовою про справи, важливі для їхньої групи, для їхньої власної спільноти. Відбувається «гібридизація» культури: в результаті змішування більш сильних і слабких культур жодна з них не залишається «чистою», кожній притаманна внутрішня складність, яка комбінується з безлічі впливів і контактів. В такому плюралізмі різноманітних культур виявляється творча сила співтовариств. У рамках глобальної культурної ойкумени розвивається вічний діалог значень, цінностей, правил, ідей [64, с. 616].

Такий підхід отримав подальший розвиток в концепції ізраїльського соціолога Шмуля Ейзенштадта, який стверджує, що експансія кожної цивілізації приводить до її зіткнення з культурами суспільств, що переважають на тій території, куди спрямована ця експансія.


Культура має душу, цивілізація тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація - це доля, доля культури. Цивілізація закінчується смертю, вона вже є початок смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура - національна, цивілізація - інтернаціональна" (Н. Бердяев «Смысл истории»).


Культура, що наступає, намагається відповісти на виклики тієї культури, яка їй підпорядковується, сама піддається модифікації. Підлеглі ж суспільства не стають при цьому наслідуванням, копією нової пануючої культури, а вибірково відносяться до освоєння якостей і фрагментів, перетворюють, модифікують їх. Таким чином, з’являється не одна-єдина цивілізація («ортодоксія»), а безліч «сучасностей» («гетеродоксій»), що стає могутнім стимулом для творчої діяльності суб’єктів [73, с. 412–430].

Ейзенштадт описує ті обставини, які визначають те, яку реакцію в місцевій культурі викликає експансія культури західних центрів:

√ по-перше, амальгація залежить від того, з ким саме відбулася перша зовнішня культурна взаємодія (наприклад, сліди британського впливу в Індії, французького впливу в екваторіальній Африці або американського – в Японії);

√ від рівня економічного і технологічного розвитку периферійної групи залежать шанси збереження нею певної автономії і сила її зворотної дії на центр;

√ міра опору, протидії периферійної групи пануванню зовнішньої, чужої культури залежить від ступеня впливу релігійних і філософських уявлень про походження і устрій світу і ролі еліт в їхньому розповсюдженні;

√ істотним виявляється те, наскільки глибокі і міцні місцеві традиції, адже від них залежать засновані на колишньому історичному досвіді периферійної групи способи реакції на соціальні зміни і культурні виклики (ксенофобія і традиціоналізм або, навпаки, толерантність і готовність до інновацій [64, с. 617].

Процеси глобалізації, що відбуваються, знаходять своє віддзеркалення в суспільній свідомості, внаслідок чого формування образу глобалізації стає аспектом самого процесу глобалізації. Американський соціолог Роланд Робертсон показує, що глобалізація культури полягає також і в розповсюдженні по всьому світу певного культурного уявлення про глобалізацію. Сама по собі уявна реакція на глобалізацію стає однією з детермінацій цього процесу. Він виділяє чотири «образи глобального порядку», які зустрічаються в уявленнях сучасних людей:

«Глобальне суспільство І»: світ – багата мозаїка замкнених, обмежених одна від одної спільнот, що не мають претензій підпорядкувати собі інші. Вони унікальні відносно одне одного, рівноправні та ізольовані. Таке уявлення типове для ідеології антиглобалізму, що протестує проти реалій уніформізації культури. У фундаменталістських релігійних орієнтаціях, наприклад, в ісламі, це уявлення відбивається в особливій ієрархічній версії: фундаменталісти проголошують відродження власних спільнот в їхньому чистому, ідеальному вигляді, вважаючи тих, хто змінив вірі, другосортними, які не представляють ніякої загрози для високої і чистої культури.



«Глобальне суспільство І» (колись називалося «концепцією мирного співіснування»): це уявлення про суверенні, незалежні національні держави, зв’язані сильними узами взаємної співпраці і кооперації в області економіки, політики і культури. Існують дві версії таких уявлень:

1) егалітарна, згідно з якою світ – взаємодія держав, що виступають в ролі рівноправних партнерів, зацікавлених у взаємовигідній співпраці;

2) ієрархічна, згідно з якою одна або декілька провідних держав, не втручаючись у внутрішні справи інших країн, беруть на себе обов’язок збереження світового порядку (роль «світового жандарму»).

«Глобальне суспільство ІІ» – це ідея досягнення загальнолюдського консенсусу на основі певних загальних цінностей і ідеалів. Світ поки що не став єдністю всього людського роду, але прагне до того. У світському житті такі наміри виявляють екологічні рухи, рух борців за мир, а в релігійній сфері – ідея царства Божого на Землі, концепція Всесвітньої церкви і ойкуменістичні тенденції в сучасному католицизмі.

«Глобальне суспільство ІІ» – відхід зі світової арени, падіння національних держав і спочатку регіональна, а потім і глобальна уніфікація під егідою загальної політичної організації або наднаціонального світового уряду. Прикладами можуть бути економічні інститути (наприклад, Об’єднання вугілля і сталі, загальний європейський ринок), юридичні інститути (наприклад, Гаазький Трибунал, Верховний Суд у Страсбурзі та інші), а також такі політичні структури, як Європейський парламент або Рада Європи.

Глобалізація перестає бути тільки суспільною тенденцією, вона стає задумом більш досконалого устрою всього людського світу.


4.3. Громадянське суспільство: сутність і соціальні інститути
Під громадянським суспільством частіше за всього розуміють або просто людське суспільство, або ті форми соціальності, які чинять вплив на політику, або опозиційні державі суспільні групи. У жодному разі, основне значення громадянського суспільства полягає в тому, що воно знімає напруження між державою, локальними соціальними групами і індивідами, яке неминуче виникає у міру розширення суспільного простору і поглиблення соціальної диференціації. Модель, в якій громадянське суспільство і держава співпрацюють один з одним, вважається самою оптимальною, проте умовою її дієвості є відносна однорідність інтересів і ціннісних установок індивідів і соціальних груп.

В ліберально-демократичній традиції (Дж. Ст. Мілль, А. де Токвіль, І. Берлін) акцент ставиться на свободу і самостійність громадянського суспільства, яке утворює ряд захисних структур між індивідом і державою. Таким чином забезпечується свобода від втручання ззовні, без вказівки, за допомогою яких ресурсів і яким чином вона може бути реалізована.



Соціал-демократична традиція заснована на переконанні в тому, що демократизація політичного життя повинна починатися з демократизації громадянського суспільства. Держава, згідно цієї точки зору, повинна брати участь в забезпеченні нормального функціонування громадянських інститутів як гарант їхнього демократичного управління і припинення експансіонізму окремих інститутів (наприклад, ринок може виявляти експансіонізм по відношенню до інших інститутів).

Найпродуктивнішим представляється центристський підхід до аналізу громадянського суспільства, представлений у роботі М. Уолзера «Сфери справедливості»: державі не потрібно намагатися формувати цілі, які люди переслідують в різних сферах життя; набагато важливішою виявляється її контролююча і регулююча роль у функціонуванні інститутів громадянського суспільства.

У вітчизняній літературі нерідко відзначається синонімічність понять «громадянське суспільство» і «політична демократія», хоча насправді поняття «політична демократія» більшою мірою характеризує політичний режим, а «громадянське суспільство» соціологічне описування особливого типу суспільства і його взаємин з державою.

«Відкрите суспільство» і «громадянське суспільство» часто розглядають як супідрядні поняття. Перше указує на ту обставину, що суспільство, як і будь-яка відкрита система в природі, володіє засобами самоорганізації і самоудосконалюється. В якості вищих цінностей відкрите суспільство визнає владу закону, свободу людини, існування без насильства. Ця ідея сформульована Карлом Поппером в праці «Відкрите суспільство і його вороги». Поняття «громадянське суспільство» має на увазі спосіб здійснення і взаємозв’язку всіх видів законодоцільної людської активності, що є автономною від влади і виступає джерелом суспільного розвитку.

Відношення між громадянським суспільством і державою не відторгає будь-яку форму державного правління за умови, якщо держава дозволяє політично активному населенню контролювати державну владу. Найбільш ефективні в цьому розумінні республіки і парламентські монархії. Структура державних органів припускає різні варіанти, але вона повинна перешкоджати (наприклад, через систему «розділення гілок влади») концентрації і безконтрольному здійсненню державної влади, а також включати незалежне правосуддя.

Громадянське суспільство припускає будь-яку форму державного устрою, будь-який тип місцевого управління, але за умов, що це не заперечує свободи локальних співтовариств громадян, а втручання держави в місцеві справи обмежено законом. Державний устрій в умовах громадянського суспільства забезпечує територіальне розосередження політичної влади, її демонополізацію. Ураховуючи різнонаправленість приватних інтересів, громадянське суспільство не в змозі узяти на себе владні функції, але воно представляє собою сукупність неурядових інститутів, достатньо сильних для того, щоб бути противагою державі.

У політичній сфері завдання породження нації належить громадянському суспільству, в той же час завдання стабілізації цього процесу – державі. Якщо зміст поняття «держава» складає сфера реалізації загальнозначущих інтересів соціальних груп, класів, етносів, то зміст поняття «громадянське суспільство» – сфера реалізації повсякденних інтересів індивідів. Якщо держава спирається на конституцію, владу, примушення, право, то в якості засобів реалізації цілей громадянського суспільства можуть виступати тільки переконання, правові і моральні норми, традиції, звичаї, мистецтво і таке інше.

Основою держави виступають політичні інститути, органи законодавчої, виконавчої і судової влади, політичні лідери і політична еліта. Основою громадянського суспільства визнається вільний індивід з його невід’ємними правами і неполітичні організації, за допомогою яких він їх реалізує. Політичні сили (партії, рухи, групи тиску і т. п.) виступають зв’язуючою ланкою між державою і громадянським суспільством.

Схема 11. Взаємодія держави і громадянського суспільства
Можливі два варіанти взаємодії громадянського суспільства і держави:

1) громадянське суспільство генетично і функціонально передує правовому. Державна влада як об’єкт дії збоку політично активної громадськості реалізує її ініціативи у формі законів. Цей варіант носить ідеально-належний характер, теоретично можливий;

2) більш реалістичний інший: правова держава не «визріває» з надр громадянського, а проголошується «існуючою» і сама ініціює оформлення громадянської держави.

У кожному випадку – органічного «визрівання» інститутів громадянського суспільства або їхнього оформлення «зверху» – очевидна активна роль держави в політичному і законодавчому забезпеченні реформування і функціонування громадянського суспільства.

Забезпечення прав людини, їхній реальний характер визначаються двома чинниками: наявністю громадянського суспільства і правової держави.

Можна виділити три типи взаємин громадянина і держави:

1) патерналістський, етатистський – ототожнення суспільства і держави, розуміння громадянина як «гвинтика» складного державного механізму, заперечення прав і свобод громадянина, встановлення тотального державного контролю за життям громадянина, визначення державою статусу і прав громадянина. Такий тип взаємин громадянина і держави тривалий час панував у СРСР;

2) індивідуалістичний, ліберальний – визнання того, що вільний громадянин є першоджерело будь-якої державної влади, пріоритет індивіда по відношенню до держави, обмеження самостійності громадянина обсягом його прав і свобод, обмеження держави громадянським суспільством, мінімізація його функцій. Традиційно складався в Західній Європі, США та інших країнах на основі ідеї про державу як суб’єкта затвердження моральності (Платон, Арістотель, Гегель), досягнення загальної безпеки (Гоббс), охорони права приватної власності (Локк), досягнення суспільного блага (Гроцій), затвердження загальної свободи (Руссо, Лассаль);

3) комунітаризм – з одного боку, протистоїть лібералізму і піддає критиці його основоположні ідеї: індивідуалістичне розуміння особистості, ліберальний універсалізм, атомістичне уявлення про суспільство, а звідси – пріоритет прав людини над іншими цінностями, процедурний характер ліберальної демократії, пріоритет приватного життя над публічним. З іншого боку, комунітаризм протистоїть і колективізму, який, з цієї точки зору, означає одноманітність, конформізм і схильність до репресії по відношенню до індивіда. Таким чином, комунітаризм базується на ідеях розвитку індивідуальності, толерантності, плюралізму (А. Макінтайр, М. Уолцер, М. Сандел, Ч. Тейлор та інші).
«По суті своїй... демократія є самоврядування народу; але для того, щоб це самоврядування не було порожньою фікцією, треба, щоб народ виробив свої форми організації. Це повинен бути народ, що достиг для управління самим собою, є обізнаний у своїх правах і поважає чужі, розуміє свої обов’язки і виявляється здатним до самообмеження... І чим складніше і вище завдання, які ставляться перед державою, тим більше потрібна для цього політична зрілість народу, сприяння кращих сторін людської природи і напруження всіх етичних сил» (Новгородцев П. И. Демократия на распутье // Об общественном идеале. М.: Наука, 1991.С. 548).
Громадянське суспільство є сферою, яка в максимальній мірі сприяє самостійній активності громадян і вільному розвитку особистості, що веде до пріоритету інтересів особистості і суспільства в цілому в їхніх відносинах з державою.

Правова держава, що забезпечує верховенство законів і гарантує забезпечення прав і свобод людини і громадянина, виступає неодмінною умовою існування громадянського суспільства. Останнє може існувати тільки в демократичній політичній системі, оскільки вона є механізмом реалізації найважливіших прав і свобод людини і громадянина. Демократична політична система характеризується розгалуженою внутрішньою структурою громадських організацій, органів місцевого самоврядування і управлінських державних органів, що гарантують дотримання цих прав і свобод.

Громадянське суспільство виступає важливою підсистемою суспільства як цілого, яка співпадає з соціальною сферою суспільного життя. Поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин в суспільстві, тобто економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних.

Громадянське суспільство – це сфера спонтанного вияву вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства виступає власність у всій різноманітності її форм, перш за все, приватна, кооперативна, асоціативна, колективна та інші.

Інститутами громадянського суспільства є:

Ñ добровільні суспільні організації і суспільні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, поки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

Ñ незалежні засоби масової інформації;

Ñ громадська думка як соціальний інститут;

Ñ вибори і референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку і захищати групові інтереси;

Ñ залежні від громадян елементи судової і правоохоронної системи (суд присяжних, народні загони міліції й т. п.).

Громадянське суспільство – це не тільки сфера, але і тип взаємодії, певна модель соціальної організації з властивими їй якісними характеристиками, а саме:

▪ суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні і рівні індивіди, які вірять в свою здатність вирішувати проблеми;

▪ для них не є чужими колективні проблеми і вони зорієнтовані на суспільні справи:

▪ індивідуалізм і конкурентність в їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри і співпраці, здатністю йти на компроміси, зваженістю і толерантністю.

Громадянське суспільство – це організація людей, які об’єдналися навколо самостійно обраних цілей і функціонують на постійній основі.



Схема 12. Інститути громадянського суспільства
Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині вільний вибір свого економічного життя, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське суспільство повинно ґрунтуватися на волі, рівних правах, самоорганізації і саморегулюванні.

Громадянське суспільство це система самокерованих відносин між громадянами, не опосередкованих інститутами державної влади. В громадянському суспільстві за рахунок інструменталізації людини, нових форм соціальної нерівності нарощується матеріальне «тіло» промислової, товарної цивілізації, але тут же і народжується поле свободи, яке провокує ініціативну, небачену для традиційного соціуму енергію, соціальну динаміку, породжує людину успіху.

Тут же формуються демократичні інститути, складається нова ментальність, що, разом узяте, дозволяє послабити антагонізми, підвищити кооперативність людської діяльності, і, врешті решт, гуманізувати різні аспекти суспільного життя.

У міру формування громадянського суспільства на периферію етичного життя соціуму відтіснялися норми і цінності традиційної моралі та закріплювалися мотивація, поведінкові й оцінкові зразки, притаманні раціональній моралі. У макросвіті даного суспільства люди виступають як громадяни, що визначають свої життєві стратегії та поведінкові тактики цілком самостійно, а не за чиїмось розпорядженнями або усталеними традиціями. Громадяни діють на свій страх і ризик, під власну відповідальність, зорієнтовані на життєвий і діловий успіх тими нормами і цілями, які вони самостійно обрали.

Свого часу Гегель запропонував виразну формулу імперативної етики громадянського суспільства: «Будь особистістю і поважай інших як особистостей». Цей імператив розширює етичні горизонти (ближнє коло) до сумісного, спільного громадянства.

У складі норм етики громадянського суспільства на передній план виходять вимоги моральної, а не тільки правової, рівності, норми, які передбачають повагу до власності, дотримання правил чесної ринкової гри, контрактної педантичності, табу на нерозбірливість в засобах конкурентної боротьби.

В етиці громадянського суспільства на передній план виходить вимога суміщати конкурентний потенціал з потенціалом кооперативним, ринкову орієнтацію – з орієнтацією на добровільне обмеження економічної поведінки, недопущення її соціально образливих форм.

Етика громадянського суспільства трансформується разом із змінами в суспільстві. Під час переходу до постіндустріальної цивілізації посилюється підлеглість діяльності особистості інституціалізованим цілям і нормативам організацій, їхнім регламентам.

Значний розвиток отримує етика ділового партнерства, бізнес стає все більш соціалізованим, зростає його соціально-етична відповідальність, зміцнюється корпоративна мораль. Етика громадянського суспільства отримує посилену екологічну орієнтованість. вона бере участь в підвищенні ступеня цивілізованості політичних і міжособистісних відносин і виступає як етика пошани культурного різноманіття світу, як етика ненасильства.

У сучасному українському суспільстві велике значення має соціологічне переосмислення теорії громадянського суспільства. Американський соціолог Майкл Буравой ототожнює соціологію з «точкою зору громадянського суспільства», називає її «свідомістю громадянського суспільства» і наділяє її відповідальністю за його захист [71, с. 81]. «Сьогодні доля соціології залежить від її зв’язку з розвинутим громадянським суспільством, і тому інтереси соціології співпадають з універсальними інтересами – інтересами людства – хоча б у стримуванні, якщо не ефективному супротиві, терористичній державі та комерціалізації усього, тобто цій руйнівній комбінації, яку ми звемо неолібералізм» [72, с. 319].

Ми погоджуємося з В. Л. Пасісніченком у тому, що, дихаючи повітрям громадянського суспільства, соціологія, природно, повинна захищати та розвивати «органи громадянського суспільства» та публічну сферу насамперед від колонізуючого вторгнення держави як предмету політичних наук та ринку як предмету економіки. Місія і навіть тягар, що його повинна нести на своїх плечах у підтримці громадянського суспільства, його організацій і публічної сфери, виправдовуються тим, що вони визначають предмет і цінність соціології й чітко диференціюють її від політології та економіки [38, с. 69].


4.4. Централізація і децентралізація. Регіональні аспекти управління
Соціологія регіонів це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає особливості і закономірності розвитку і організації соціальних процесів в рамках одного регіону (сукупності областей, країв, близьких за територією, соціально-економічним і культурним розвитком).

Об’єктом соціології регіонів є специфічні особливості, яких набувають в даному регіоні загальні для країни соціально-економічні проблеми і процеси, характерні саме для цього регіону. Таким чином, соціологія регіонів вивчає даний образ окремих регіонів, який включає демографічні, етнічні і культурні особливості населення, а також територіальну цілісність та показники розвитку економічного господарства в даному регіоні. Необхідність вивчення проблем регіонів особливо гостро стоїть в період економічних криз, коли фінансова залежність регіонів від центру зростає.

Соціологія регіонів – це особливий напрям, який має наступні риси:

◘ об’єктивне обґрунтовування необхідних оптимальних умов для зростання добробуту регіону, його культурного розвитку;

◘ здійснення ефективної соціальної політики всередині регіону, пошук оптимальних шляхів розв’язання його соціальних проблем, розробка специфічної для кожного регіону політики здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку з урахуванням культурних, природничо-кліматичних та історичних особливостей регіонів;

◘ наукові дослідження духовних і культурних проблем регіону, співвіднесеність і узгодженість їхніх рішень з розв’язаннями подібних проблем в інших регіонах і на державному рівні.

Соціологія регіонів дозволяє відображувати і осмислювати те особливе, що є характерним для соціального розвитку кожного регіону, виявляти диспропорції і встановлювати оптимальні темпи розв’язування соціально-економічних проблем.

Функціонування систем управління регіонами розрізняється залежно від типу держав і адміністративних систем, що склалися в них.

Французькі політологи Б. Баді та П. Бірнбаум запропонували загальну класифікацію систем управління регіонами. Вони показали, що існують відмінності між:

1) суспільствами, де держава намагається розпоряджатися соціальною системою, зміцнюючи себе за допомогою бюрократії (ідеальний тип – Франція; за схожою траєкторією розвивалися Прусія, Іспанія та Італія);

2) суспільствами, де формування громадянського суспільства робить даремним появу могутньої держави (ідеальний тип – Великобританія; схожа траєкторія існує у США і консоціальних демократій, прикладом яких може служити Швейцарія).

Якщо перший тип тяжіє до централізованої системи управління територіями з обмеженим ступенем автономії регіональних адміністрацій, то другий – до децентралізованого управління, що найбільш повно виявляє себе у федеральних державах [4, с. 62].

Якнайменше централізована система адміністративного управління існує сьогодні в США (автономія надана кожному з членів федерації), порівняно децентралізована – в Німеччині, а жорстка централізація – у Великобританії і Франції.

Інший підхід розроблений французьким дослідником Ж. Веделем на основі деконцентрації (передача важливих прав по ухваленню рішень представникам центральної влади, поставленим на чолі округів або адміністративних служб) і децентралізація (передача прав на ухвалення рішень не просто представникам центральної влади, а органам, які не знаходяться в ієрархічній підпорядкованості центральним органам влади і які часто обираються зацікавленими громадянами).


«Децентралізація має певні демократичні чесноти, оскільки вона передбачає передачу управління максимальної чисельності справ в руки безпосередньо зацікавлених осіб або їх представників…В основі територіальної децентралізації лежить географічний чинник: вона приводить до створення публічних юридичних осіб, компетенція яких розповсюджується на певну територію (наприклад, комуна)» (Ведель Ж. Административное право Франции.М.1973.С. 392).
Ж. Ведель виділяє декілька основних систем (режимів) адміністративного управління:

◘ режими, яким притаманна одночасно і концентрація, і централізація – вся регіональна адміністрація повністю залежить від центральної влади, і всі важливі рішення ухвалюються центральним урядом;

◘ режими, для яких характерна деконцентрація за відсутності децентралізації – регіональна адміністрація залежить від центральної влади і, відповідно, від держави, але представники центральної влади на місцях мають достатньо широкі повноваження;

◘ режими, для яких характерна децентралізація (в різних випадках – різна): частина служб регіону управляється автономно по відношенню до центральної влади (зокрема, виборними органами) [8, с. 63].

Виділені варіанти режимів представляють собою «ідеальні типи» регіональних адміністрацій, між якими можливе існування великого числа проміжних і комбінованих варіантів.
На думку французького політолога Ф. Бро, жорстко централізована унітарна держава «в чистому вигляді існує тільки в теорії, що вимагає розрізняти єдність і єдиність адміністративних розпоряджень. Просторовий масштаб, чисельність населення завжди вимагають тієї або іншої форми деконцентрації» (Braud Ph. Science politique.L’Etat. P., 1997. P. 188189).
Сьогодні в Європі не існує централізованих і локалізованих систем управління в чистому вигляді і має місце вкорінення зовнішніх служб федерального рівня на рівні регіональному. Тому правильніше було б говорити про існування різних видів змішаних «локально-централізованих систем». Французький політолог Ж.-Л. Кермонн виділяє декілька моделей, до яких С. В. Бірюков додав модель «послідовної децентралізації», яка склалася в США [8, с. 65–78].

● Модель, заснована на співіснуванні деконцентрації та автономного локального управління (Великобританія) – на рівні округів і графств. Кожний місцевий орган існує незалежно, централізований уряд контролює тільки спосіб, яким місцеві органи влади здійснюють свою діяльність. З 1999 року Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія управляються самостійними «національними» парламентами, тобто в систему управління історичними частинами Великобританії вводяться елементи децентралізації. При цьому зберігається самоврядування на рівні графств і округів, але рамки його компетенції все більш звужуються.

● «Кооперативний федералізм» в Німеччині (децентралізація, що доповнюється асоціативними відносинами між Центром і регіонами в області питань сумісних, спільних повноважень) – кожна з 16 земель управляється власними політичними інститутами (земельними парламентами – ландтагами). Не вертикальна підпорядкованість регіональних адміністрацій Центру, а задіяння останніми процедур узгодження інтересів (тобто «торгу» або «обміну» повноваженнями і ресурсами) з органами центральної влади при розв’язанні різних питань (перш за все у сфері сумісних повноважень), а також вибудовування різноманітних (формальних і неформальних) «сіткових» відносин з владою інших регіонів. Сутність діяльності в даному випадку – кооперація, що здійснюється як по вертикалі (з федеральною владою), так і по горизонталі (з владою інших регіонів).

● Модель «послідовної децентралізації» (США). Хоча сьогодні складовим частинам американської федерації – штатам притаманні багато формальних ознак держави (вони мають свою конституцію, закони, судову систему на чолі з Верховним судом штату, громадянство штату, свої органи державної влади, символіку), все ж вони не є державами в повному розумінні цього слова, оскільки не мають наступних прав: виходити зі складу федерації, вводити внутрішню митницю, власну валюту, самостійно вести міжнародну політику, мати свої збройні сили.

Розвиваються тенденції співіснування і конкуренції до децентралізації і до посилення деконцентрованих засад.

Модель «периферійної влади» (комбінація унітаризму і неформальних мереж впливу (Франція) – тривала до періоду «децентралізаційної революції», здійсненої лівими в 1982 році. Ця революція особливо посилила взаємоперехрещення між територіальними колективами і новою зв’язкою, що склалася між адміністраціями префектів і зовнішніми службами.

Модель «функціонального регіоналізму» (Франція) мала проміжний характер. Задумана і реалізована в рамках моделі деконцентрації, вона сприяла впорядкуванню адміністративних структур департаментського і регіонального (міждепартаментського) рівнів з консолідацією навкруги них зацікавлених місцевих груп – з перспективою розширення їхньої автономії і переходу до децентралізованої моделі.

● Модель, заснована на з’єднанні «деконцентрованого» і «децентралізованого» управління (Франція після адміністративної реформи 1980-х років) – в результаті перетворень в країні склався трьохрівневий адміністративно-територіальний розподіл. Регіони (їх зараз у Франції – 22), департаменти і комуни отримали свої власні органи управління, розширилися повноваження представницьких і виконавчих органів регіональної влади – генеральної ради і департаментських комісій, посилився контроль ради і комісій за діяльністю комісара республіки (колишнього префекта).

Таким чином, співвідношення тенденцій деконцентрації та децентралізації в рамках системи управління відрізняється від країни до країни. Так, у Великобританії деконцентрація управління «малими націями» (історичними частинами) поступово набуває рис децентралізації, і в той же час відбувається прогресуюче обмеження повноважень місцевих колективів і органів місцевого самоврядування з боку центрального уряду і його апарату (тобто поступовий їхній перехід на деконцентрований статус.

У Німеччині децентралізація, що доповнюється асоціативними відносинами між центром і регіонами в області питань спільних повноважень, передбачає подальше розширення кооперації, що має здійснюватись як по вертикалі (між регіонами і федеральною владою), так і по горизонталі (між владою різних регіонів).

У свою чергу, розвиток системи управління регіонами в США характеризується співіснуванням і конкуренцією тенденцій до децентралізації і до посилення деконцентрованих засад.

Врешті решт, у Франції має місце співіснування двох систем управління регіонами – «периферійної влади» (функціонери і регіональні нотаблі), заснованої на засадах децентралізації, і «функціонального регіоналізму», що базується на принципах деконцентрації [8, с. 78]. При цьому модель «функціонального регіоналізму» була проміжною, оскільки сприяла консолідації навкруги адміністративних структур департаментського і регіонального (міждепартаментського) рівнів місцевих зацікавлених груп і представляла собою поступовий рух до моделі децентралізації.


4.5. Державне управління в сучасній Україні:

централізація і децентралізація
Державне управління в Україні представляє собою складне, суперечливе явище з багатьма бюрократичними деформаціями, слабкими сторонами, недоліками і уразливими місцями, успадкованими від тоталітарного режиму.

На організацію і функціонування державного апарату негативно впливає невчасна відпрацьованість концепції нового державного устрою України, відсутність належного проектування і прогнозування структурних перетворень, нестабільність державних управлінських структур і їхнього правового статусу, запізнювання з формуванням єдиної державної політики у сфері державного управління. Слабо використовуються демократичні управлінські інститути в діяльності держави.

Сучасна теорія державного управління переосмислює свої наукові надбання, поступово відкриває для себе нову методологію, освоює світовий досвід державного управління. У сучасних умовах державне управління повинно стати стабільним і відкритим соціально-правовим інститутом забезпечення реалізації функцій представницької, виконавчої і законодавчої влади.

Велике значення буде мати перехід державного управління від одновимірності до багатовимірності. Поворот до багатовимірності повинен здійснюватися у таких напрямах:

◘ по-перше, потрібно від управління тільки по вертикалі перейти до одночасного управління по горизонталі з метою органічного об’єднання цих видів. Таким чином, через співвідношення централізації і децентралізації в єдиному просторово-часовому контексті можна визначити істинне місце, переваги і слабкість, успіхи і недоліки для того, щоб ефективно використовувати в управлінні передовий досвід;

◘ по-друге, потрібно від прагнення до подібності перейти до різноманітності і об’єднати ці тенденції державного управління [11, с. 6–7].

Формування громадянського суспільства і правової держави передбачає, перш за все, удосконалення державного управління, його правове регулювання, приведення статусу учасників державно-управлінських відносин у відповідність з новими завданнями, які виникають перед механізмом державного управління в умовах утворення високоефективної і гнучкої ринкової економіки.

Управління може принести суспільству не тільки користь, але і шкоду. Міф про «наукове управління» тривалий час був вигідний правлячому шару адміністративно-командної системи як один з аргументів на користь монополізації влади. В той же час не можна погодитися з теорією стихійності, повної відмови від державного регулювання суспільних відносин. Необхідний пошук оптимальних меж і методів державного управління.

Тотальне одержавлення економіки викликало серію, здавалося б, парадоксальних, але по суті глибоко закономірних наслідків. Коли сфера ухвалення рішень локалізується на вершині державної піраміди, суспільне виробництво, в якому багато підсистем потребують ретельної, делікатної перебудови на кожному ієрархічному рівні, рано або пізно дезинтегрується. Так і відбулося: нині у сфері державного управління, адже чимало суб’єктів виявилися відірваними один від одного. І як результат – зростання інфляції, криза системи валютних відносин, дефіцит зовнішньоторговельних і платіжних балансів і державного бюджету, енергетична криза, диспропорції в народному господарстві [11, с. 11].

Україна успадковувала від колишнього СРСР жорстку централізацію державного управління. Під централізацією можна розуміти і особливість, і принцип, і елемент державного управління, а також ті особливості його певних етапів, які не залежать від тих, ким управляють.

Залежність від централізації положення в державному управлінні зберігається практично у всіх сферах життя країни. Воно виявляється:

▪ в економіці – перш за все в наявності величезної кількості структур, що не входять до складу національного виробничого комплексу;

▪ у державній політиці виробничого комплексу – у штучному, змушеному збереженні елементів тих механізмів державної надбудови, які були характерні для існуючої раніше радянської держави;

▪ у сфері культури – у відсутності чіткої шкали цінностей в різних сферах державного життя, державної ідеології.

Посилення централізації часто зводиться до збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зменшення числа розпорядливих центрів на кожному управлінському рівні, різновидів управлінських рішень, що приймаються в тій або іншій структурі управління, а також до обмеження участі органів управління низького рівня в ухваленні рішень.

Централізація базується на загальних інтересах, не завжди ураховує інтереси і потреби окремих громадян, колективів, організацій і тому не може у всіх випадках впливати на ефективність і конструктивність управління [11, с. 12].

В умовах економічних реформ, зародження ринку, що передбачає повну самостійність учасників державних управлінських відносин, відмова від командно-адміністративної системи, широке використання економічних механізмів, існування потреби в повороті до проблем соціальної сфери, важливого значення набуває регулювання співвідношення процесів централізації і децентралізації у сфері державного управління. Ці явища мають універсальний, всеохоплюючий характер, пронизують всі сфери життєдіяльності суспільства, взаємодіючи з такими явищами і проблемами, як: виконавча влада, правова держава, демократія, бюрократизація, право, управління, самоврядування тощо.

Застосування і значення системоутворюючого чинника централізації і децентралізації є важливим принципом організації державного управління, з урахуванням якого повинна будуватися і функціонувати його система.



Література, рекомендована до розділу І
1. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман. – М. : Логос, 2002. – 390 с.

2. Бауман З. Текучая современность / З. Бауман. – СПб. : Питер, 2008. – 238 с.

3. Бевзенко Л. Стили жизни переходного общества / Л. Бевзенко. – К. : Институт социологии НАН Украины, 2008. – 144 с.

4. Бек У. Общество риска на пути к другому модерну / У. Бек. – М. : Прогресс-традиция, 2000. – 383 с.

5. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию / У. Бек. – М. : Прогресс-традиция, 2001. – 304 с.

6. Бирюков С. В. Модели систем управления регионами и специфика положения институтов региональной власти / С. В. Бирюков // Вестн. Моск. ун-та. – Сер. 18. Социология и политология. – 2005. – № 3. – С. 61–78.

7. Валлерстайн И. Социальное изменение вечно? Ничто никогда не изменяется? / И. Валлерстайн // Социол. исслед. – 1997. – № 1. – С. 16–19.

8. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации / Э. Гидденс. – 2-е изд. – М. : Академический проект, 2005. – 528 с.

9. Добреньков В. И. Фундаментальная социология: Теория и методология / В. И. Добреньков, А. И. Кравченко. – М. : ИНФРА, 2003. – 1082 с.

10. Дюркгейм Э. Метод социологии // Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / пер. с франц. А. Б. Гофмана. – М. : Наука, 1991. – С. 393–527.

11. Злобіна Олена. Особливості соціальної регуляції поведінки в умовах «пролонгованої нестабільності» / Олена Злобіна // Соціологія та суспільство: взаємодія в умовах кризи. ІІ Конгрес САУ : тези доповідей (Харків, 17–19 жовтня 2013 р.). – Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2013. – С. 99.

12. Зубок Ю. А. Методология рискологического подхода в социологии молодежи / Ю. А. Зубок // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. У 2-х т. – Т. 1. – Х. : Видав. центр ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2006. – С. 71–76.

13. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс. – М. : ГУ-Высш. шк. экономики, 2000. – 326 с.

14. Катаєв С. Л. Українське суспільство / С. Л. Катаєв. – Запоріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2005. – 187 с.

15. Кононов І. Ф. Предметна соціальність та предметна визначеність соціології / І. Ф. Кононов // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. – Вип. 17. – Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2011. – С. 11–15.

16. Луман Н. Понятие общества: Проблемы теоретической социологии / Н. Луман. – СПб., 1994.

17. Макаров В. П. Формирование глобального информационного пространства / В. П. Макаров // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 18. Социология и политология. – 2005. – № 3. – С. 3–18.

18. Миллс Ч. Р. Социологическое воображение / Ч. Р. Миллс. – М., 2001. – 236 с.

19. Панькова О. В. Образ современной Украины: штрихи к портрету «общества риска» // Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. У 2-х т. – Т. 2. – Х. : Видав. центр ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2006. – С. 9–14.

20. Парсонс Т. Система современных обществ / Т. Парсонс. – М., 1997.

21. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения / Т. Парсонс // Американская социологическая мысль. Тексты : пер с англ. – М., 1996.

22. Пасісниченко В. Л. Громадянське суспільство як складова сучасного дискурсу публічної соціології / В. Л. Пасісниченко // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. – Вип. 17. – Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2011. – С. 66–71.

23. Печчеи А. Человеческие качества / А. Печчеи. – М., 1985.

24. Подольская Е. А. Глобализация как научное понятие и социальный феномен / Е. А. Подольская // Культура, личность, общество в современном мире: методология, опыт эмпирического исследования : XVI Междунар. конф. памяти проф. Л. Н. Когана (90-летие со дня рождения), 21–22 марта 2013 г., Екатеринбург / Урал. федерал. ун-т им. первого Президента России Б. Н. Ельцина [и др.]. – Екатеринбург, 2013. – С. 344–354. – Библиогр.: с. 353–354 (8 назв.).

25. Подольская Е. А. Управление социальными процессами : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Е. А. Подольская ; Нар. укр. акад. – Харьков : Изд-во НУА, 2007. – 524 с.

26. Семенов Ю. И. Общество: теоретический анализ понятия [Электронный ресурс] / Ю. И. Семенов. – Режим доступа: http://scepsis.ru/librery/id_65.html.

27. Смирнов П. И. Понятие «общество» в современной социологии: Проблема логически корректного определения [Электронный ресурс] / П. И. Смирнов. – Режим доступа: http://credonew.ru/view/879/62/

28. Управление социальными процессами: терминол. слов. : учеб. пособие для студ. вузов [Электронный ресурс] / Е. А. Подольская, В. Н. Назаркина ; Нар. укр. акад., [каф. философии и гуманитар. дисциплин]. – Харьков : Изд-во НУА, 2013. – 265 с. – Режим доступа: http://dspace.nua.kharkov.ua:8080/jspui/handle/123456789/135.

29. Хижняк О. Колективна соціальна дія в кризовому суспільстві: проблеми соціологічного теоретизування / О. Хижняк // Соціологія та суспільство: взаємодія в умовах кризи. 11 конгрес САУ : тези доповідей. Харків, 17–19 жовтня 2013. – Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2013. – 568 с.

30. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / П. Штомпка. – М. : Логос, 2005. – 528 с.


Розділ ІІ.

ТРАНСФОРМАЦІЯ, МОДЕРНІЗАЦІЯ.

ОСНОВНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ





  • Динамічний потенціал суспільства.

  • Сутність і особливості процесів модернізації.

  • Модернізація як ключовий момент трансформації.

  • Основні риси постмодернізації суспільства.

  • Поняття сучасності: основні ознаки і моделі.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка