Управління соціальними процесами



Сторінка4/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 4. СУЧАСНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ І СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ
4.1. Глобалізація як тенденція світового розвитку
У наш час під впливом великомасштабних процесів, що стосуються всього людства в цілому, суспільство зазнає грандіозних метаморфоз. Багато хто бачить причину подібних трансформацій у феномені глобалізації. Етимологічно термін «глобалізація» пов’язаний з латинським словом «глобус», тобто Земля, земна куля, і означає загальнопланетарний характер тих або інших процесів.

Глобалізація розглядається, в основному, з двох основних позицій:

1) як наскрізна характеристика будь-якої сфери суспільства або соціально значущого процесу (наприклад, тісна інтеграція економічної сфери будь-якого суспільства в світову економіку, розмивання національних меж і міграція духовних цінностей);

2) як самостійна сутність, що формує власні структури, інститути, механізми і соціальні наслідки (всесвітні банки, транснаціональні корпорації, міжнародні культурні ініціативи, рухи, фундації та гранти).

Як відзначають Е. Гідденс, М. Кастельс, Ф. Феррароті, І. Валлерстайн, глобалізація передбачає цілком нове ставлення до простору і часу [9; 10; 17]. Глобалізацію дослідники сприймають як процес, що призводить до охоплюючого весь світ поєднання структур, культур та інститутів. На їх думку, глобалізація означає, що на сьогоднішній день суспільства не є більше первинними одиницями аналізу. М. Олброу доводить, що суспільства потрібно розглядати лише як систему в оточенні інших систем і, таким чином, як субсистему світової спільноти [67, с. 9–11].

Особливу значущість при аналізі глобальних проблем сучасної цивілізації має «світ-системна» модель Іммануїла Валлерстайна, що вказує на наявність в світовому розподілі країн трьох різних кіл: 1) економічного «ядра» світової системи, 2) «напівпериферії» і 3) «повної периферії». Подібна модель зберігає головний чинник глобалізації – боротьбу наддержав за світове панування [9, с. 16–19].

У полі зору макросоціології опинилася і модель глобальної культури (М. Феверстоун, М. Маклюен), що включає споживача («американізацію», «макдоналізацію» і т. п.), а також ідею «глобалокалізму». Глобалізація на соцієтальному рівні викликає наростання «ірраціональних хвиль», збої безперервності, поступальності і повторюваності в історичному процесі.

Проте глобалізація процесів – це не тільки їх повсюдність, не тільки те, що вони охоплюють всю земну кулю. Глобалізація зв’язана, перш за все, з інтерпретацією всієї суспільної діяльності на Землі, яка означає, що в сучасну епоху все людство входить в єдину систему соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв’язків, взаємодії і відносин. Таким чином, в сучасну епоху в порівнянні з минулими історичними епохами, непомірно зросла загальнопланетарна єдність людства, яке представляє собою принципово нову суперсистему.

Розвиток сучасної цивілізації характеризується рядом кардинальних тенденцій, які визначають образ суспільства в цілому і функціонування окремих сфер. Однією з найважливіших є тенденція прискорення і удосконалення суспільних процесів, яка виявилася з початку минулого сторіччя. Істотною особливістю нашого часу є та, що темпи життя сучасних народів, у тому числі і конкретних індивідів, постійно зростають. Проілюструвати це можна фактом зростання чисельності населення нашої планети. С початку раннього палеоліту людей на нашій планеті було приблизно 100–200 тисяч, перший мільйон з’явився на початку пізнього палеоліту, а з переходом останнього в неоліт чисельність проживаючих на планеті досягла 10 млн чоловік. Якщо в кінці неоліту населення Землі складало 50 млн, то на початку нашої ери на планеті налічувалося вже 230 млн людей, а перший мільярд з’явився тільки на початку ХІХ сторіччя. Далі темпи збільшення чисельності жителів нашої планети стали зростати дуже стрімко. За 130 років з початку ХІХ сторіччя населення збільшилося удвічі. Третій мільярд з’явився вже за 31 рік, четвертий за 15 років, п’ятий – за 13 років. За наступних три роки людство досягло 5,5 млрд чоловік. Пройшовши рубіж в 6 млрд, людство і сьогодні не знижує, а підвищує темпи свого кількісного зростання [12, с. 145–146].

Рубіж ХХ–ХХІ сторіч в житті сучасної цивілізації пройшов під знаком глобалізації – достатньо суперечливої і надзвичайно могутньої тенденції світового розвитку. Процес глобалізації – об’єктивне і закономірне явище в історії людства, адже світ рухається у напрямі посилення його цілісності у всіх сферах функціонування. Об’єктивність глобалізації характеризується включеністю всіх людей, незалежно від їхньої волі, в цей процес. Глобалізація, звичайно, представлена певними авангардними силами і залишає значну частину людей на узбіччі сучасної цивілізації, але вона однаковою мірою впливає на всіх – успішних в ній і неуспішних.


Вперше в історії глобальна політика і багатополюсна, і поліцивілізаційна... Виникає світовий порядок, заснований на цивілізаціях: суспільства, що мають спільні культурні риси, співробітничають; спроби перенесення рис однієї цивілізації на іншу виявляються безплідними; країни групуються навколо провідних або стрижневих країн своїх цивілізацій” (С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”).
Серед основних причин явища глобалізації можна назвати прискорення темпів суспільного розвитку сучасного світу і його тенденцію до цілісності, що вимагає особливої напруги, пошуку внутрішніх резервів поступального розвитку, нового рівня концентрації зусиль, координації всіх складових явища, надзвичайної саморегуляції і організації. Іншою характеристикою цього процесу є рух до цілісного функціонування явища як нероздільного, нерозчленованого.

Цілісність важливе поняття науки, яке дає можливість проникнути в сутність будь-якої складної системи, виявити її певну стійкість, органічний взаємозв’язок її частин, її внутрішню єдність, оскільки сама цілісність виступає фундаментальною характеристикою такої системи і разом з тим є критерієм її розвинутості. При цьому явище виявляється внутрішньо суперечливим, де різні його складові перебувають в стані конкуренції, взаємозбагачення.

Особливо важливою характеристикою цілісності є сувора підпорядкованість всієї системи (явища, предмета) певній домінанті. Завдяки цьому система і виступає як різноманітна єдність всіх її виявів. У внутрішній підлеглості цілісного явища виявляється факт її цілеспрямованості, певної спрямованості. Факт цілісного розвитку того або іншого явища – показник актуальності потенційно продуктивних варіантів подальшого розвитку цього явища і проблеми вибору. Аналізуючи сучасний світ за останнє сторіччя, можна переконатися, що прискорений розвиток і його взаємозв’язок – фактично нероздільні процеси. Сучасний світ складний, багатогранний, динамічний і суперечливий; це світ драматичних альтернатив і вибору, тривог і надій. Людина, як ніколи раніше, піднялася до висот творіння, але, як ніколи, стала уразливою перед досягненнями, які сама створила.

Суперечності сучасного світу мають неоднакову природу і масштаби свого вияву: одні з них – результат світової політики, інші з’явилися в результаті науково-технічної революції, господарської діяльності людини – але всі вони повинні розв’язуватися сумісними зусиллями. Глобалізація і є тим кульмінаційним етапом в історії, який сьогодні фокусує ці проблеми. В явищі глобалізації украй загострена загальноцивілізаційна потреба розумного, справедливого і толерантного розв’язання проблем, що стоять перед людством.

Глобалізація представляє собою складний, суперечливий процес соціальних перетворень, в якому можна виділити такі основні риси:



Ñ Загальність змін. Глобалізація пронизує всі рівні соціальної структури і проникає у всі соціальні шари, які перестають бути замкненими в собі; формує сіткові структури спілкування, підтримки і соціального контролю. Все стає швидкоплинним, змінюється і набуває скороминущого характеру. У зв’язку з цим утворюються нові цінності, пов’язані з мінливістю, «гнучкістю», «пластичністю» реальності.

Ñ Руйнування організаційних основ соціальної структури, її децентралізація. Охопивши всі соціальні структури, глобалізація набуває статусу вищої нормативної цінності. Все старе відкидається, а все нове усвідомлено вважається кращим. Тепер локальним структурам не потрібно проходити всі рівні вертикальної ієрархії, щоб вийти на загальносвітовий рівень, Значущість вертикальної ієрархії знижується, а, навпаки, посилюється горизонтальна мобільність, що сприяє культурній глобалізації. Локальні структури можуть зберегти себе тільки в тому випадку, якщо успішно формуються сіткові зв’язки, сприяючи глобалізації на своєму рівні.

Ñ Змішування культур. Глобалізація змінює уявлення людей про культуру як про щось успадковане з минулих часів, від попередніх поколінь, або про те, що спускається «зверху». У сучасних умовах культура стає результатом змішування глобальних і регіональних форм, нестабільних і суперечливих в порівнянні з традиційними формами культури.

Ñ Послаблення національно-державного чинника. Глобалізація підриває національні структури на всіх рівнях їхнього вияву: державному, національно-етнічному, особистому. Проте сам національно-державний чинник зберігається (у вигляді національних держав, національних урядів, національних культур і т. п.), але він перестає бути визначальним. Соціальні спільноти об’єднуються, створюють свої горизонтальні структури.

Ñ Перехід до нового типу раціональності. Глобалізація несе в собі нову нормативно-теоретичну парадигму, що, з одного боку, припускає свободу різноманіття і через це знаходить своє втілення в теорії «мультикультуралізму», в основу якого покладений принцип мозаїчності культур різних соціальних груп, а з іншого – диктує свої правила незалежно від суб’єктивного бажання її учасників. Глобалізація несе гомогенізацію світової спільноти, життя відповідно до єдиних принципів, єдині ціннісні переваги, бажання все універсалізувати.

Ñ Зміна системи цінностей. Глобалізація обумовлює трансформацію нормативно-регулятивної функції держави, що приводить до послаблення впливу держави на людину. Процес соціалізації деформується, розкріпачуються примордіальні феномени особистісного порядку. У суспільстві створюється мозаїчний набір цінностей.

Схема 10. Основні риси глобалізації


Глобалізація – достатньо жорсткий процес, який несе у собі нову диференціацію, нові економічні, соціально-політичні та культурні проблеми.

У суперечливому непередбачуваному процесі глобалізації вибудовується новий тип відносин між центром і периферією, здатний привести окремі країни не тільки до відставання, але і до «випадіння» їх зі світопорядку, що формується. Така політика не може імпонувати всім державам, особливо тим, які недавно домоглися самостійності; тому росте хвиля антиглобалістських рухів протесту, особливо в бідних країнах, які відмовляються приймати цінності, що диктує нова культура. Але все ж таки зовнішній культурний тиск достатньо сильний, процеси глобалізації мають об’єктивний характер. Тому держави повинні або мобілізуватися, перебудувати свої системи і включитися в цей процес максимально ефективним способом, або підкоритися зовнішнім чинникам, але тоді перетворення будуть більш болючими і непередбачуваними.

Концепції «постіндустріального суспільства» «технотронної ери» акцентують увагу на тому факті, що всякий технологічний переворот призводить до глибоких змін не тільки в продуктивних силах суспільства, але і у всьому розумінні життя людей. Особливість же сучасного технологічного перевороту, пов’язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації і глобалізації людської взаємодії. Завдяки широкому розвитку мікроелектроніки, комп’ютеризації, розвитку засобів масової комунікації та інформації, поглибленню розподілу праці і спеціалізації людство об’єднується в єдину соціокультурну цілісність, в якій домінує установка на інформаційне збагачення, отримання нового знання, оволодіння ним в процесі безперервної освіти, а також його технологічне і людське застосування.

Глобалізація породила ланцюг «глобальних проблем людства»: екологічних, демографічних, політичних. Фундатор міжнародного дослідницького центру «Римського клубу», що вивчає перспективи людства перед лицем сучасних глобальних проблем, А. Печчеї сформулював сутність глобальної проблеми «виживання людства»: «Істинна проблема людського виду на даному рівні його еволюції полягає в тому, що він виявився повністю нездатним в культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосуватися до тих змін, які сам вніс в цей світ» [40, с. 42]. Оскільки проблема, що виникла на цій критичній стадії його розвитку, знаходиться всередині, а не зовні людської істоти, узятої як на індивідуальному, так і на колективному рівні, то і її розв’язання, на думку Печчеї, повинно виходити, перш за все і головним чином, зсередини нього самого.

На замовлення «Римського клубу» були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі в розвитку кризових тенденцій між суспільством і середовищем його функціонування.

В моделях «Світ-2» Д. Форрестер (1971) і Д. Медоуз (1978) прийшли до висновку, що суперечності між обмеженістю земних ресурсів, зокрема, обмеженістю придатних для сільського господарства площ, і наростаючими темпами споживання населення, що збільшується, можуть призвести до середини ХХІ століття до глобальної кризи: катастрофічного забруднення оточуючого середовища, різкого зростання смертності, виснаження природних ресурсів і занепаду виробництв. Як альтернатива такому розвитку висувалася концепція «глобальної рівноваги», згідно якої необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити приблизно в сто разів споживання ресурсів Землі.

Модель М. Месаровича і Е. Пестеля «Стратегія виживання (1974) прагнула проаналізувати більшу порівняно з попереднім проектом кількість чинників, здатних лімітувати розвиток, досліджувати можливості локалізації криз, знайти шляхи їхнього запобігання. Модель Месаровича-Пестеля вигідно відрізняється від моделі Форрестера і Медоуза тим, що описує світ не просто як однорідне ціле, а як систему взаємозв’язаних 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт – імпорт і міграцію населення. Регіон вже розглядається як соціокультурний параметр, підсистема в глобальній суспільній системі. Хоча він виділяється за економічними і географічними критеріями, але при цьому ураховуються деякі соціальні і культурні характеристики: цінності і норми спільноти.

У моделі Месаровича-Пестеля передбачена можливість управління розвитком (модель не замкнена): світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф, які почнуться значно раніше, ніж передбачали Форрестер і Медоуз. Концепції «глобальної рівноваги» автори моделі «Світ-3» протиставили концепцію «органічного росту» або диференційованого розвитку різних елементів системи, коли в окремі періоди інтенсивне зростання одних параметрів в певних регіонах (наприклад, рівень споживання, сільськогосподарський і промисловий капітал в регіонах Азії та Африки) супроводжується органічним зростанням в інших (наприклад, в країнах Заходу повинно бути обмежено зростання матеріального споживання).

У 1974 році, паралельно з М. Месаровичем і Е. Пестелем, група аргентинських вчених на чолі з професором Ерера розробила так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, або модель «Барилоге». У 1976 році під керівництвом Я. Тінбергена (Голандія) був розроблений проект «Римского клубу» – «Зміна міжнародного порядку».

Проте ніякі глобальні моделі не змогли передбачити ті колосальні зміни, які відбулися в Східній Європі і на території СРСР, починаючи з другої половини 1980-х років. Ці зміни істотно модифікували характер перебігу глобальних процесів, оскільки вони означали припинення «холодної війни», інтенсифікацію процесу роззброєння, істотно вплинули на економічну і культурну взаємодію.

Швидкоплинні процеси відбуваються не тільки в суспільному виробництві, але і в побуті. Із середини ХХ сторіччя стало звичним, коли протягом одного людського життя кілька разів міняються економічні, матеріальні, духовно-культурні та інші основи функціонування суспільства. Новітні технології спочатку шокують своєю незвичністю, потім швидко застарівають і відходять на задній план, перетворюючись на звичний факт повсякденності. Такого роду адаптованість сучасної людини до зміни пріоритетів в економічних, технологічних, культурно-світоглядних процесах стала настільки стійкою, що перетворилася на звичку, стереотип. Швидка мінливість буття сприймається сучасною людиною як природний процес, і в контексті цієї методологічної установки вона будує свою життєву перспективу

Явище глобалізації – це обов’язковий період в розвитку сучасної цивілізації, коли вона прийшла до необхідності розв’язання питань, без яких її подальший гуманістичний розвиток практично неможливий; передусім це питання про основні, пріоритетні напрями розвитку людства. Їхнє обґрунтовування вимагає копіткого порівняльного аналізу соціально-економічних, духовно-культурних, державно-правових і, перш за все, світоглядних основ сучасної і майбутньої цивілізації. Розв’язання цих проблем пов’язано з розв’язанням питань про механізми досягнення глобальних, загальносвітових цілей. Уже зараз значно загострилося питання про своєрідні рушійні сили цього процесу. Світ характеризується сьогодні наявністю декількох світових релігій, спектру ідеологій, способів життя тощо. Без створення своєрідної загальноцивілізаційної етики співіснування майбутня цивілізація встане перед проблемами ще більш глибокого змісту.

Таким чином, глобалізація представляє собою незворотний, історично унікальний об’єктивний процес, викликаний розвитком капіталізму, який передбачає інтенсифікацію виробничо-економічних, соціальних, політичних і культурних інтеракцій у всесвітньому масштабі.

Цей процес розвивається відразу в безлічі структурних вимірів. Підставою на користь багатовимірного аналізу процесу глобалізації є факт відсутності в суспільстві «центрального спостерігача», до чиїх описів могли б підключитися всі останні. У просторі соціально-філософського дослідження, замість подібного майже теософського спостерігача, що розглядає все sub specie aeterni, фігурує «множина спостерігачів», які тлумачать суспільство кожний по-своєму, так що є опис суспільства під кутом зору господарства, мистецтва, любові, політики, під кутом зору виховання і т. п.[2; 5; 9; 17; 68; 74]. Якщо приймати до уваги всі ці точки зору, то простір глобалізації буде нескінченим.

Поняття локального, місцевого, регіонального, як справедливо відзначають В. І. Добреньков і О. І. Кравченко, стає «фантасмогоричним», його пронизано відносинами і впливами, не зв’язаними суто природою цього локального. Простір стає «незалежним» від будь-якого місця і регіону. Йдеться про інтенсифікацію повсюдних соціальних відносин, які зв’язують віддалені одного від іншого райони таким чином, що локальні феномени формуються під впливом подій, що відбуваються за багато тисяч кілометрів від них, і навпаки [12, с. 413].

Соціальні відносини і соціальна діяльність здійснюються безвідносно до локальних контекстів. Основою цієї організації є засоби обміну (гроші, засоби політичної легітимації), символічні знакові системи, а також експертні системи знання, технічного виконання або професійної експертизи. Усі ці символічні, знакові засоби обміну і експертні оцінки функціонують незалежно від специфічних характеристик індивідів і груп, вони «вилучають» соціальні відносини з їхньої локально-тимчасової безпосередності. У результаті виникає мережа взаємодій, які ніби вилучені з історії і культури окремого регіону і існують незалежно від цієї історії і культури. Виникає глобальний простір соціальних, економічних, культурних, військових, інформаційних, наукових, державних взаємодій, організованих системою глобальних інститутів і глобального контролю.

Раціональніше було б звести різні структурні виміри глобалізації до основних типів вимірів. Умовно можна виділити чотири типи таких вимірів: виробничо-економічний, соціальний, політичний і культурний.

В кожній сфері життя суспільства глобалізація активізує цілий комплекс проблем:

▪ у виробничо-економічному вимірі це – лібералізація ринку і символізація фінансової сфери, а також необхідність захисту стратегічно важливих галузей від економічної неефективності;

▪ в соціальній сфері це – динаміка багатства і бідності, проблема нерівності, безробіття, неконтрольована міграція і «витік мізків», демографічні, а також викликані техногенною діяльністю екологічні проблеми;

▪ в політичному вимірі деетатизація (тобто проблема прозорості державних кордонів), протистояння глобалізму і антиглобалізму, феномен міжнародного тероризму;

▪ в культурному вимірі – проблеми культурної, релігійної і національної ідентичності, проблема віртуалізації, уніфікація і такі її наслідки як масовізація і соціокультурна шаблонізація.

Процес глобалізації загостряє багато проблемних ситуацій сучасності, бо він розвивається по експоненті і йому притаманні такі характеристики, як: лінійність, нестійкість і нерівномірність.
Суперництво наддержав змінилося зіткненням цивілізацій. В новому світі найбільш масштабні, важливі та загрозливі конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, бідними чи багатими, а між народами різної культурної ідентифікації... Центральним фактором, що визначає симпатії та антипатії країни, стає культурна ідентичність. Так, країна мала можливість уникнути вступу у блок за часів "холодної війни", але вона не може не мати ідентичності. Питання "На якій ви стороні?" змінилося більш принциповим: "Хто ви?". Кожна країна повинна мати відповідь. Така відповідь, культурна ідентичність країни, й зумовлює її місце в світовій політиці, її друзів та ворогів…” (С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”).
Для подолання проблем, пов’язаних з феноменом глобалізації, важливо своєчасно оптимізувати розподіл виробничо-економічного, соціального, політичного і культурного потенціалу в сучасному суспільстві, а також ураховувати той факт, що наслідки ухвалених сьогодні рішень дадуть про себе знати в довгостроковій перспективі. Людство з необхідністю повинно зрозуміти просту істину: подоланню численних глобальних проблем і конфліктів може сприяти пошук «нормативного консенсусу», яке завжди буде рухливим в умовах мінливої соціальної ситуації.

Людина завжди відчувала на собі вплив невизначеності у вигляді несподіваних, непередбачуваних змін в її житті або небезпек, що приховуються в навколишньому середовищі. Частіше всього вони були наслідком будь-яких подій (полювання, війна, епідемія, повінь тощо) і зв’язувалися з ризиком для життя. У сучасному світі в умовах глобалізації наростає загроза безпеці людства, ризики (фінансові, технологічні, політичні, медичні та інші) пронизують всі сфери життя людини. У середині ХХ століття різке загострення глобальних проблем, використання в гонці озброєнь двох наддержав величезних ресурсів і військових потенціалів, здатних знищити сучасну цивілізацію, поставили перед наукою завдання – зменшити негативні наслідки від ризиків.

Але на рубежі третього тисячоліття виявилася обмеженість і таких ідей, як: мінімізація ризиків, страхування і ухилення від них. Вступ України до постмодернізаційної епохи, розповсюдження підприємницької діяльності, масове виробниче і комерційне використання останніх досягнень науки і техніки – все це спричинило різке збільшення невизначеності і посилення її впливу на результати господарської діяльності в ринковій економіці. Це висуває завдання – знайти шляхи використання ризикових ситуацій, зробити ризик видом ресурсу. При цьому центральною проблемою стає завдання осмислення змін, що відбуваються з людиною в суспільстві ризику, в якому формується новий тип особистості, що намагається пристосовуватися до соціуму, що змінився.

Людина традиційного суспільства поступається місцем людині ринкового суспільства. При цьому остання, щоб уникнути ризиків, забезпечити свою економічну і емоційну безпеку, повинна модернізуватися. Можна констатувати, що змінюється духовний світ такої особистості. Замість таких якостей, як чесність, альтруїзм, щира любов, справжня дружба, взаємодопомога, вона нерідко формує в собі інші – прагнення до наживи, вигод, привілеїв, тому в ринковому суспільстві виникає ризик втратити людину взагалі, поруйнувати її духовний світ.

Глобальні зміни поставили світ перед новою соціальною реальністю, основними характеристиками якої є невизначеність і ризик. Ризики виникають, з одного боку, як частина об’єктивної реальності та середовища проживання індивідів і груп внаслідок стихійного лиха, екологічних катастроф, амбівалентності сучасної техніки і технологій, економічних і політичних криз, терористичних актів, помилок соціального управління тощо. З другого боку, внаслідок реагування на ризики виникає індивідуальна готовність і уміння діяти у мінливих умовах, здатність оптимізувати свою діяльність як необхідну умову реалізації життєвих стратегій сучасної людини.

Проблеми невизначеності та ризику набувають особливого значення у суспільстві, що трансформуються – у системах, що динамічно розвиваються, долають один за другим етапи модернізації. Цей процес, пов’язаний з інноваціями в усіх сферах суспільного життя, не може бути цілком прогнозованим, а значить, містить у собі елементи невизначеності, непередбачуваності та ризику.

Накопичення протиріч і нереалізованих конфліктів призводить до кризи суспільних систем. Нездатність інституціональних структур адекватно реагувати на подібні «больові синдроми» в суспільстві викликає ескалацію кризи і пролонгований стан невизначеності. Криза у такому випадку виступає як передумова ескалації ризику. Втрачаючи періодичність, заглиблюючись і перетворюючись у перманентний процес без можливості його подолання, криза веде до ескалації невизначеності і постійного розширеного відновлення ризику.

Криза набуває системного характеру, задіює фундаментальні механізми суспільного відтворення і визначає специфічні риси суспільства, що називається суспільством ризику.

Суспільство ризику визначається, виходячи з парадигмальних параметрів відтворюючого підходу, як специфічний спосіб організації соціальних зв’язків, взаємодії та стосунків людей в умовах невизначеності, коли відтворення життєвих засобів (умов життя), фізичних і духовних сил людини набуває не соціально спрямований, а більшою мірою випадковий, вірогіднісний характер, витісняючись відтворенням самого ризику. Отже, фактор ризику лежить в основі багатьох соціальних проблем різних соціальних груп. Проникаючи у механізм їх соціального розвитку, ризик детермінує спрямованість та інтенсивність цього процесу [16, с. 72].

У соціологічній літературі існує два принципово різних погляди на природу ризику – когнітивний або техніко-науковий і соціально-конструктивістський. Основна різниця між ними полягає у відстоюванні першим напрямком об’єктивного статусу ризику як іманентно притаманного будь-яким соціальним процесам, і розглядання другим напрямком ризику як продукту соціокультурних і політичних дисфункцій у суспільній системі [16, с. 73].

Теоретичне узагальнення концептуальних моделей ризику дозволяє виділити два його аспекти – діяльнісний, реалізація якого відбувається в акті індивідуального вибору, і середовищний – як атрибут об’єктивних умов життя, що проявляються у стані невизначеності, зовнішніх загрозах і небезпеках.

Об’єктивний ризик виникає внаслідок трансформації соціальної структури (соціальних класів, рольових структур, ціннісно-нормативних систем) і посилених процесів лібералізації, коли звичні механізми, перш за все, пов’язані з колективними формами соціального захисту, втрачають свою ефективність, можливості вичерпного пізнання мінливої дійсності, як і прогнозування майбутнього, знижуються, а відповідальність за результати свого власного «життєвого проекту», навпаки, зростає [16, с. 73]. Суб’єктивно ризик знаходить своє виявлення у діяльнісній формі при спробі подолання певної невизначеності.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка