Управління соціальними процесами



Сторінка3/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 3. СФЕРИ СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ
3.1. Загальні сфери життєдіяльності суспільства
Суспільство як структуроване ціле і проблема взаємодії його сфер як проблема соціальних пріоритетів представляє собою ще один зріз в розкритті механізмів функціонування суспільства як системи.

У сучасній соціології провідними системними уявленнями про суспільство є:

• структуралістські концепції єдності суспільства (функціоналізм), які розвиваються в працях Е. Дюркгейма, А. Малиновського, Г. Мертона, К. Еріксона, Н. Смелзера і Т. Парсонса;

• концепції боротьби в суспільстві (конфліктологія), представлені в працях К. Маркса, М. Вебера, Г. Дарендорфа, Ф. Перкіна та інших.

Системно-структурні концепції суспільства розкривають його як певну єдність, цілісність. Еміль Дюркгейм, розвиваючи ідеї Томаса Гоббса про спільний договір як засіб зупинити війну всіх супроти всіх, розглядав соціальні системи як моральні цінності. Усі людські асоціації як соціальні цілісності будуються на зразках поведінки. Внаслідок того, що загальне сприйняття, відчуття і дії, а також їхні оцінки складають колективну свідомість, суспільство предстає як моральна цінність, цілісність, що стоїть над людиною, де основу порядку утворюють неписані правила, загальні цінності. Зміна суспільства пов’язана із зміною консенсусу (взаємної згоди між його членами), що порушує рівновагу в суспільстві. Щоб її відновити, необхідно відновити соціальну організацію суспільства.

Важливу роль в системних дослідженнях суспільства зіграв А. Малиновський, який розглядав суспільство як соціальну систему, елементи якої пов’язані з основними потребами людей в їжі, житлі, захисті, сексуальному задоволенні. У ході об’єднання людей для задоволення своїх потреб виникають вторинні потреби – в зв’язку, кооперації, контролі над контактами, що сприяє розвитку мови, норм, правил, організації. Це в свою чергу вимагає координаційних, управлінських і інтеграційних інститутів.

Отже, суспільство як система породжено самою природою людини, а будь-яка властивість суспільства пов’язана з деякою потребою і функцією. Функції реалізують потреби в соціальному середовищі. Система підтримує на різних рівнях потреби людей, обслуговує їх, забезпечуючи цілісність і збереження.

Вивчаючи пуританську спільноту ХVІІ століття в Массачусетсі з точки зору зміни хвиль злочинності, Карл Еріксон приходить до висновку, що злочинність є спробою змінити межі суспільства, що ці відхилення потрібні, оскільки допомагають іншим членам суспільства розуміти необхідність дотримуватися норм поведінки для збереження єдності суспільства, тобто підтримувати соціальний консенсус. Таким чином, Карл Еріксон розглядав суспільство як соціальну систему, що саморозвивається, межі, єдність якої треба підтримувати методами соціального контролю (наприклад, за злочинністю).

Щонайбільший внесок в розвиток функціонального підходу до суспільства як особливого виду соціальних систем вніс Толкотт Парсонс, який досліджував соціальну систему як одну з підсистем великої системи людської дії. У цій соціальній підсистемі він виділяв ще чотири підсистеми:

систему культури (з функцією підтримки культурних зразків як цінностей);

політичну систему (з функцією досягнення мети);

економічну систему (з функцією пристосовування);

соцієтальну систему (з інтеграційною функцією) [37].

Три перші системи утворюють середовище функціонування четвертої (соцієтальної) системи. Ядром суспільства як соцієтальної системи є структурований нормативний порядок (цінності, норми і правила), за допомогою якого і організується колективне життя населення. Саме цей порядок задає критерії приналежності тих або інших індивідів до суспільства, заходи контролю за їхньою поведінкою на певній території. Завдяки цим значущим і законним нормам і цінностям, колектив може діяти як єдине ціле, називаючись при цьому соцієтальним співтовариством.

Таким чином, згідно Парсонсу, суспільство – це соцієтальна підсистема загальної соціальної системи, що являє собою єдиний колектив людей, об’єднаних певним нормативним порядком. У свою чергу, даний нормативний порядок характеризується набором статусів, прав і обов’язків членів соцієтального співтовариства, які варіюються для різних індивідів і груп на основі єдиної культурної орієнтації як початковому моменті їхньої соціальної ідентичності. На соцієтальному рівні суспільство розглядається як стійке, взаємозв’язане, інтегральне ціле, якому притаманна культурна і соціально-структурна диференціація [36; 37].

Сфера матеріального виробництва є першою загальною сферою життєдіяльності суспільства як системи, але як втілення плотсько-практичної діяльності людей вона тісно пов’язана з сферою теоретичної діяльності (друга сфера), яка дає знання про середовище у формі науки, магії, традиції, астрології і т. п.

Третю сферу утворює діяльність людей по ціннісному освоєнню світу, що можливе завдяки філософії, мистецтву, релігії. Саме цінності зв’язують сфери матеріального виробництва і теоретичної діяльності.

Окрім цих трьох загальних сфер життєдіяльності людей, існує ще одна – управління суспільними процесами, тобто управління суспільством як системою, що саморозвивається. З моменту появи класів, держави як апарату влади сфера управління приймає характер політичного управління суспільством. Суб’єктом управління починає виступати певна група осіб, яка виробляє загальні для всієї держави цілі, з якими, у свою чергу, узгоджуються приватні цілі. Саме сфера управління несе відповідальність за ефективність функціонування всього суспільного організму.

Остання загальна сфера – соціальна. Вона протистоїть першим трьом сферам і сфері управління, оскільки в соціальній сфері відбувається споживання людиною того, що створюється у виробничій, науковій, ціннісній сфері. Це споживання є разом з тим і виробництвом, відтворюванням людини як природної, соціальної і духовної істоти. Якби люди займали однакове положення з точки зору їхнього доступу до суспільного багатства, то відтворювання представляло б собою управлінську, технологічну, а не політичну проблему.

Існування багатих і бідних, старих і дітей, обдарованих і, навпаки, обділених природою вимагає розв’язання соціальних проблем – і це ключ до нормального функціонування і розвитку суспільства як системи.

Схема 6. Основні сфери життєдіяльності суспільства
Такі п’ять основних сфер суспільства: матеріальне виробництво, сфера виробництва теоретичних знань, сфера оцінюючої діяльності, сфера управління соціальними процесами (політична сфера), соціальна сфера. Від того, як влаштований механізм обміну діяльністю, залежить, по-перше, оцінка суспільства як справедливо або несправедливо влаштованого і, по-друге, розуміння того, що потрібно зробити по усуненню несправедливості.
3.2. Сфера матеріального виробництва
Суспільство як структуроване ціле являє собою цілісну систему, утворену його сферами і елементами цих соціальних сфер. Такий підхід до виділення в суспільстві функціональних підсистем, або сфер, існував у вітчизняній і зарубіжній соціології задовго до Т. Парсонса. У вітчизняній літературі прийнято виділяти чотири великі сфери суспільства:

– економічну;

– соціальну;

– політичну;

– духовну (культурну) [37].

Економічна сфера являє собою єдність виробництва, споживання, обміну і розподілу. вона забезпечує виробництво товарів, необхідних для задоволення матеріальних потреб індивідів.

Головною метою в матеріальній сфері є створення з речовини природи предметів споживання для задоволення потреб людей. При цьому чуттєво-практичне освоєння суспільством навколишнього середовища відрізняється від пристосування тварин тим, що воно представляє собою цілеспрямовану діяльність з використанням раніше створених знарядь і засобів праці, техніки.

Матеріально-виробнича діяльність включає: техніко-технологічну сторону (трудову діяльність як процес, який скоюється за своїми законами); суспільні виробничі відносини. Праця при цьому виступає як форма реалізації людиною своїх сил і здібностей.

Для нормального функціонування сфери матеріального виробництва необхідна злагоджена взаємодія продуктивних сил (сировина, техніка, людина) і виробничих відносин, які складають відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продуктів виробничої діяльності людей.

Системний підхід до аналізу взаємодії суспільства з навколишнім середовищем передбачає аналіз наслідків діяльності людини. Глобальній екологічній катастрофі можливо запобігти, якщо поставити під контроль розміри і форму виробництва, ступінь антропогенного навантаження на природу. Розв’язання цієї проблеми залежить від характеру виробничих відносин, в основі яких лежать відносини власності (державної, колективної, приватної). Необхідно знайти такий баланс форм власності, який сприяв би ефективному функціонуванню виробничої сфери.

Людина як суб’єкт суспільних відносин у сфері матеріального виробництва виступає в трьох іпостасях:

1) як виробник матеріальних благ;

2) як власник знарядь і засобів праці;

3) як особистість, що являє собою активний, вольовий і творчий початок.



Праця представляє собою:

– по-перше, діяльність у сфері матеріального виробництва (екологічний аспект);

– по-друге, універсальну, родову характеристику людини (вчений, політик, космонавт). Неприпустимим є протиставлення праці у сфері матеріального виробництва і в інших сферах. Наприклад, в радянський період робітник промислового підприємства вважався «авангардом суспільства», а праця професора, вчителя, бібліотекаря та інших в соціальному плані оцінювалася як менш значуща.

З часів розпаду первісної спільноти суспільний розподіл праці (рабська праця і мистецтво, творчість багатих і рутинна праця нижчих верств населення) став постійною і незмінною властивістю суспільства як цілісного, функціонуючого соціального організму. Постійно найпрогресивніші представники людства шукали шляхи подолання соціально-класового розділення суспільства. В умовах науково-технічної революції вдалося по-новому осмислювати технологічні (взаємодія людини з матеріалом) і економічні (діалектика продуктивних сил і виробничих відносин) аспекти матеріально-виробничої сфери, сформулювати основні ергономічні підходи до розуміння продуктивності та ефективності функціонування. У той же час склалися дві суперечливі тенденції:

1) наука дійсно виступає як безпосередня продуктивна сила;

2) але в новому автоматизованому і комп’ютеризованому виробництві залишаються багато професій з малотворчим, рутинним характером праці.


3.3. Наука теоретична сфера життєдіяльності суспільства
Методологічною базою становлення і успішного функціонування теоретичної сфери життєдіяльності суспільства виступає здібність людської свідомості до трансцендування, до висловлювання думок, що виходять за рамки емпіричного досвіду.

Наука це сфера людської діяльності, функцією якої є розробка і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Наукове знання відображає об’єктивно існуючі закономірності оточуючої дійсності. Воно являє собою духовно-теоретичне знання, що виконує описову. пояснювальну, прогностичну та інші функції.

У ході історичного розвитку наука перетворюється на продуктивну силу суспільства і найважливіший соціальний інститут.

Поняття «наука» включає як діяльність по отриманню нового знання, так і результат цієї діяльності – суму отриманих до даного моменту наукових знань, що в сукупності створюють наукову картину світу.

Наука невіддільна від практичного способу освоєння світу. Як виробництво знання вона являє собою специфічну форму діяльності. Якщо в матеріальному виробництві знання використовуються як засоби підвищення продуктивності праці, то в науці їхнє отримання представляє собою головну і безпосередню ціль. Це може виявлятися у вигляді теоретичного опису, схеми технологічного процесу, зведення експериментальних даних, формули якого-небудь препарату тощо. На відміну від видів діяльності, результат яких у принципі відомий наперед, наукова діяльність дає приріст нового знання. Саме тому наука виступає як сила, що постійно революціонізувала інші види діяльності.

Виникнення науки відносять до VI століття до н.е., коли в Стародавній Греції склалися відповідні умови. Формування науки вимагало критики і руйнування міфологічних систем; для її виникнення був необхідний також достатньо високий рівень розвитку виробництва і суспільних відносин, що призводить до розподілу розумової і фізичної праці і тим самим відкриває можливості для систематичних занять наукою.

Багато століть наука як вид діяльності з виробництва достовірного знання не мала чітких меж в духовній сфері суспільства і була розчинена у філософії, практичному знанні, магії, астрології, алхімії й т. п. Лише за Нового часу наука починає оформлятися як відносно самостійна сфера, як соціальний інститут, що визнається суспільством і державою. У 1660 році в Англії було організовано перше в світовій історії наукове товариство – Лондонське королівське товариство. Англійський філософ Нового часу, засновник емпіризму в науці Френсіс Бекон в своїй праці «Новий Органон» обґрунтував евристичну роль індукції як методу пізнання, взаємозалежність емпіризму і раціоналізму в наукових дослідженнях, запропонував класифікацію наук.

Якщо на Заході, починаючи з Нового часу, було здійснено суттєвий стрибок в науці, то на Сході вона залишалася вбудованою в релігійно-філософські системи, наприклад: починаючи з конфуціанства, – вчення про вічно існуючу космічно-етичну гармонію, засудження активного практичного ставлення до природи, етичні заборони.

Епоху Відродження характеризував культ розуму: Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Мішель Монтень, Ніколло Кузанський, Телезіо та інші мислителі-гуманісти обґрунтовували найвище призначення розуму в організації людської діяльності, виявляли закономірності та формулювали основні принципи теорії пізнання.

З початку ХІХ століття відбувається активне формування теоретичного світогляду, бурхливий розвиток природознавства. Проте, до 20–30-х років ХХ століття соціальна база наукових досліджень була достатньо обмеженою, не було розвинуто масове винахідництво. Інституціоналізація науки особливо інтенсивно здійснюється в міжвоєнні часи: з’являються багато наукових установ, як науково-дослідних, так і навчальних, особливо активно організовуються військові установи. Наприклад, імпульсом до появи кібернетики стали пошуки способів ефективної поразки високошвидкісних бойових літаків. З 50-х років ХХ століття наука вже не йде услід за матеріальним виробництвом, а наукові відкриття призводять до появи цілих галузей (автоматизовані лінії, атомна промисловість, електронно-обчислювальні машини тощо).

Більш ніж двотисячолітня історія науки виразно виявляє ряд загальних закономірностей і тенденцій її розвитку, а саме:

▪ зростання деяких параметрів науки, починаючи з ХVII сторіччя. Так, об’єм наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10–15 років, що знаходить виявлення в прискоренні зростання кількості наукових відкриттів і наукової інформації, а також числа людей, зайнятих в науці;

▪ розвитку науки властивий кумулятивний характер: на кожному історичному етапі вона підсумовує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення, і кожний результат науки входить невід’ємною частиною до її загального фонду. При цьому він не перекреслюється подальшими успіхами пізнання, а лише переосмислюється і уточнюється;

▪ процес розвитку науки зачіпає також всю її структуру. На кожному історичному етапі наукове пізнання використовує певну сукупність пізнавальних форм – фундаментальних категорій і понять, методів, принципів і схем пояснення, тобто всього того, що об’єднують поняттям «стиль мислення». Для античності домінуючим методом виступає спостереження, для Нового часу – експеримент, що дозволяє спрямувати мислення до пошуку надалі нерозкладних елементів; для сучасної науки характерне прагнення до цілісного і багатобічного обхвату явищ, які досліджуються;

▪ в результаті накопичення нового матеріалу, що не піддається поясненню на основі існуючих схем, з’являється необхідність пошуку нового інтенсивного шляху розвитку науки, що приводить час від часу до наукових революцій, до висунення нових принципів пізнання, категорій і методів науки;

▪ всю історію науки пронизує складне діалектичне поєднання процесів диференціації та інтеграції: з одного боку, освоєння все нових областей реальності і поглиблення пізнання приводять до диференціації науки, до дроблення її на все більш спеціалізовані області знання, а з іншого, – потреба в синтезі знання постійно знаходить виявлення в тенденції до інтеграції науки;

▪ для сучасної науки стає все більш характерним перехід від описової до проблемної орієнтації, коли нові області знання виникають у зв’язку з висуненням певної значущої теоретичної або практичної проблеми.

Новітній етап в еволюції науки пов’язаний з розвитком високих технологій, з’являється нова технологічна база, заснована на ресурсозберігаючих і наукомістких технологіях.

Постіндустріальне суспільство засновано на знанні та інформації. У зв’язку з інтенсивним розвитком в суспільстві, що трансформується, різних форм позанаукового знання експлікується, виходить на передній план проблема критеріїв науковості, серед яких акцентуються наступні:

√ об’єктивність;

√ раціональність;

√ критичність;

√ ессенціалістська спрямованість (націленість на сутність);

√ системність знання;

√ принципова можливість перевірки (спостереження або практичне випробування логікою).

Систему науки в цілому умовно можна поділити на три великі групи (підсистеми): природні, суспільні і технічні науки, що розрізняються за своїми предметами і методами. Осмислюються взаємини природничо-наукового знання і гуманітарних наук. Якщо природні науки за своєю природою ціннісно-нейтральні (хоча бувають і варварські цілі), то суспільні науки в радянський період значно постраждали від класової заангажованості. Потрібне взаємопроникнення науки і цінностей, визнання за суспільними науками права на самостійне існування, осмислення того, що свобода науки передбачає відповідальність.
«Термін «соціальна антропологія» виник в Англії для позначення першої кафедри, що очолювалася сером Дж. Фрезером, який цікавився не матеріальною культурою, а швидше віруваннями та звичаями. Та все ж саме А. Р. Радкліф-Браун виявив глибоке значення цього терміну, коли він визначив предмет власних досліджень як вивчення соціальних відносин і соціальної структури. На першому плані вже виявляється не homo faber, а група, що розглядається саме як група, тобто як безліч форм комунікацій, що лежать в основі соціального життя (К. Леви-Строс. Место антропологии среди социальных наук и проблемы, возникающие при ее преподавании // Социальная антропология: хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко.Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004.С. 15).

Проблемний характер орієнтації сучасної науки викликав до життя розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень, що проводяться засобами декількох різних наукових дисциплін. Прикладом цього є дослідження проблем охорони природи, що знаходиться в полі вивчення технічних наук, біології, наук про Землю, медицини, економіки, математики і інших.

За своєю спрямованістю, за безпосереднім ставленням до практики окремі науки прийнято поділяти на:

фундаментальні, завданням яких є пізнання законів, що управляють поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення;

прикладні, ціль яких – застосування результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем.

Сучасний етап науково-технічного прогресу пов’язаний з розвитком авангардних технологій (мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, біотехнологія тощо), які набувають фундаментального характеру зберігаючи свою прикладну спрямованість.

Труднощі й протиріччя, пов’язані зі зростанням ролі науки, породжують часто суперечливі форми її світоглядної оцінки. Полюсами таких оцінок є сцієнтизм і антисцієнтизм.

Для сцієнтизму характерне заперечення соціально-гуманітарної та світоглядної проблематики науки. Визнаючи її як вищу і самодостатню цінність, сцієнтисти визнають тільки емпіричну частину наукових досліджень, яка легко верифікується, при цьому вони ігнорують значущість теорій, гіпотез, ідей.



Антисцієнтизм, навпаки, наполягає на обмеженості науки в розумінні людських проблем, іноді оцінює науку навіть як ворожу людині силу, відмовляючи їй в позитивному впливі на культуру.

Корінне завдання науково-технічного прогресу на сучасному етапі – створення таких організаційних форм інтеграції науки, техніки і виробництва, які дозволяють забезпечувати чітке і швидке проходження наукових ідей від зародження до широкого застосування на практиці, Одним з шляхів нового організаційного вирішення цього завдання служить формування міжгалузевих науково-технічних комплексів, інженерних центрів, тимчасових колективів для реалізації цільових науково-дослідних проблем.


3.4. Ціннісна сфера життєдіяльності суспільства
Усе різноманіття предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених в їх коло природних явищ може виступати в якості «предметних цінностей» як об’єктів ціннісного відношення, тобто оцінюватися в плані добра або зла, істини або заблудження, вроди або неподобства, дозволеного або забороненого, справедливого або несправедливого і т. п.

У самому загальному значенні цього слова, культура – це системна, інтегративна якість спілкування, що виражає рівень досягнутого в його розвитку. Це відноситься до всіх типів, видів культури, її проявів. Під культурою завжди маються на увазі явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, культура є результатом соціальної взаємодії” (О. О. Якуба “ Соціологія”).


Оцінювання призводить до народження цінності або антицінності (помилкової цінності). До одного і того ж явища (наприклад, прагнення до багатства, наживи) у різних суб’єктів може скластися прямо протилежне відношення.

Способи і критерії, на підставі яких проводяться самі процедури оцінювання відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі як «суб’єктні цінності» (установки і оцінки, імперативи і заборони, цілі і проекти, що виявляються у формі нормативних уявлень), виступаючи орієнтирами діяльності людини. «Предметні» і «суб’єктні» цінності є, таким чином, ніби двома полюсами ціннісного відношення людини до світу.

У ціннісних категоріях представлені граничні орієнтації знань, інтересів і переваг різних соціальних груп і особистостей. Кожна історично конкретна суспільна форма може характеризуватися специфічним набором і ієрархією цінностей, система яких виступає як найвищий рівень соціальної регуляції. В ній зафіксовані ті критерії соціально визнаного (даним суспільством і соціальною групою), на основі яких розгортаються більш конкретні і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні соціальні інститути і самі цілеспрямовані дії людей. Засвоєння цієї системи окремою особою складає необхідну основу соціалізації особистості і підтримки нормативного порядку в суспільстві.

Будь-які переконання, соціальні установки, цінності, особливості поведінки, норми, звичаї, традиції, а також групи та інститути, що розповсюджені у всіх культурах, відносять до універсалій (або культурних універсалій). Культурні універсалії – це історично зумовлена система понять осмислення світобудови, що зберігає найбільш загальні уявлення про світ і місце в ньому людини. Американський дослідник Дж. Мердок виділив близько 60 культурних універсалій, притаманних будь-якій культурі. Універсалії існують усюди, але форми, які вони приймають, істотно розрізняються в залежності від певної культури. Наприклад, наявність різних форм культури, що спрямовані проти вбивства, є універсаліями, але те, що вважається вбивством, трактується не однаково в різних культурах. Релігія також відноситься до розряду універсалій, але типи відомих релігій і своєрідні релігійні ритуали і культи, через які релігія виявляє себе, істотно розрізняються у різних культурах. Забезпечення батьківської турботи, санкціонування шлюбу, розподіл соціальних статусів, традиція грати в різноманітні ігри – це також основні універсалії, що приймають своєрідні форми в різних культурах.

Соціальні цінності, заломлюючись через призму індивідуальної життєдіяльності, входять в психологічну структуру особистості у формі особистих цінностей. Кожній особистості властива специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв’язуючою ланкою між культурою суспільства і духовним світом особистості, між суспільним та індивідуальним буттям. Особистісні цінності відображаються в свідомості у формі ціннісних орієнтацій, які включають також широке коло соціальних цінностей, що визнаються особистістю, але не завжди приймаються нею як власні життєві цілі і принципи.

У структурі зрілої особистості цінності виконують функцію перспективних стратегічних життєвих цілей і мотивів життєдіяльності, реалізація яких виявляється у внеску особистості в культуру, створенні нею нових форм цінностей, що об’єктивувалися. Таким чином, взаємодія особистості й суспільства проявляється у взаємопереходах соціальних і особистісних цінностей.

Цінності мають цільову природу. Сферою виробництва цінностей є ідеологія, філософія, мистецтво, релігія. Роздвоєння ціннісних систем ініціює протиріччя, що приводить до боротьби підходів, позицій, ціннісних установок тощо.

Виробництво свідомості в суспільній формі (тобто у формах релігійної, філософської, політичної, правової, наукової, моральної, художньої свідомості), за допомогою якої індивіди інтегруються в соціальну систему, представляє собою духовне виробництво. Поняття «духовне виробництво» охоплює не тільки об’єктивну систему відносин і взаємодій, в рамках якої здійснюється виробництво, відтворювання і розповсюдження духовно-культурних цінностей, але і самий процес утворення уявлень, ідей, теорій, а також духовно-практичні компоненти суспільної життєдіяльності людей (спілкування і т. п.).
Усі уявлення, ідеї, світогляд, переконання, вірування, що входять у репрезентативну культуру, є діючими в силу їх активного сприйняття і пасивного визнання. Іншими словами - це ті ідеї, що у сукупності складають генеральне визначення ситуації нашого життя”. Вірність загальноприйнятим цінностям означає, ... що виконавці дії мають загальні "почуття" на підтримку ціннісних зразків”(Т. Парсонс “Соціальна система”).
Соціально-історичну основу виникнення і існування духовного виробництва в якості особливої, самостійної сфери суспільства складає суспільний розподіл праці. Як складова частина суспільного виробництва духовне виробництво знаходиться в постійній взаємодії з визначальною його основою – матеріальним виробництвом. Структура і характер духовного виробництва обумовлюються пануючою в даному суспільстві соціальною формою матеріальної та духовної діяльності.

Духовна (культурна) сфера включає філософські, релігійні, художні, політичні і інші переконання людей, а також їхні настрої, емоції, уявлення про навколишній світ, традиції, звичаї тощо.



Ідеологія представляє собою сукупність ідеалів, цілей і цінностей, які виражають потреби і інтереси великих груп людей – верств, класів, професій, всього суспільства. Ідеологія – духовне утворення, оскільки виходить за рамки повсякденного емпіричного досвіду, але при цьому ідеологія має і практичне значення, вона об’єднує людей, визначає їхню мотивацію. Загальнонаціональна і державна ідеологія не завжди співпадають: адже загальнонаціональна ширше за державну за змістом. Державну ідеологію посилено поширюють за допомогою пропагандистської машини.

Ідеологічні оцінки представляють собою світ життєвих значень і оцінок (моральних, політичних, економічних тощо). Завдяки ідеології всі цінності (і матеріальні, тобто потреби в їжі, в розвагах тощо) посідають належне місце в ієрархії цінностей. Тому дуже важливим виявляється духовний аспект ідеології. Бездуховність суспільства багато в чому може пояснюватися тим, що ідеологи можуть нав’язати ідею, що сенс життя – у споживанні.


Схема 7. Функції культури


Людина – істота духовна, природна і соціальна, тому повинно бути гармонійне поєднання всіх цих аспектів. Не можна безмежно прославляти духовність при відсутності елементарних матеріальних прожитків.

Філософія, мистецтво та інші види духовної діяльності виконують функцію критичної рефлексії по відношенню до ідеології. Філософія – це раціональна форма обґрунтування і виявлення ціннісного ставлення до світу, залучення до колективного досвіду людства.



Мистецтво – чуттєво-наочне, образне освоєння, на відміну від теоретико-понятійного освоєння. Ідеологія допомагає зв’язати наукову теорію і матеріальну практику. Філософія і мистецтво виконують функцію зворотного зв’язку, який займається оцінкою результатів з урахуванням цілей, сформульованих ідеологією.

Схема 8. Структура суспільної свідомості
Релігія – це віра, наука – розум. Релігія не повинна бути знаряддям державної влади і політики. Кожна з них розробляє свою систему цінностей, свої переконання та пояснення.

Наукове знання проникає у всі сфери життя суспільства, але це не повинно породжувати сцієнтистської ейфорії, віру в можливості науки вирішувати всі проблеми, адже не всі смисложиттєві питання можуть бути предметом безпристрасного аналітичного розуму вченого.


3.5. Соціальна сфера життєдіяльності
Прийнято вважати, що соціальну сферу утворюють стійко існуючі великі групи людей (соціальні спільноти) і відношення між ними, оскільки кожна з цих груп переслідує свої цілі й захищає свої інтереси: класи, нації, народ, трудові колективи, людство в цілому. Соціальну сферу представляють етнічні спільноти людей (рід, плем’я, народність, нація і т. п.), різні класи (раби, рабовласники, селяни, пролетаріат, буржуазія) та інші соціальні групи. Така інтерпретація вірна, але недостатньо точна. Важливо ураховувати, що соціальна сфера – це сфера виробництва і відтворювання людини як соціальної, біологічної і духової істоти. У цьому значенні соціальна сфера протистоїть сферам матеріального і духовного виробництва – науковому і ціннісному знанню, оскільки вироблене в них повинне споживатися і освоюватися людьми інших категорій і професій.

Соціальна сфера – поняття різноелементне, багатошарове, адже ця сфера включає охорону здоров’я і освіту; від дитячого садка до вищого навчального закладу; культуру; питання продовження людського роду (і народження, і смерть).

Якби люди були однакові за умовами життя і рівнем розвитку, то людину з набором готових властивостей (свого роду «модульну» людину) легко було б вбудувати, вмонтувати в будь-яку організацію масового розповсюдження. Але реально люди, що живуть та діють, займають різне положення, тому важливо з’ясувати реальний механізм відтворювання людини в її загальних характеристиках.




«Над функціональною річчю надбудовується якийсь новий рівень організації побуту. Символічні і споживацькі значущості відступають на другий план, відтісняються смисловими елементами організаційного порядку. Субстанція і форма старих меблів остаточно викидаються заради гранично вільної гри функцій. Речі більш не наділяються «душею» і не наділяють нас більше своєю символічною «присутністю»; наше ставлення до них робиться об’єктивним, зводиться до розміщення і комбінаторної гри. Знаками вашої особистості служать ті або інші прийоми конструктивної гри, а не ваше таємно-унікальне ставлення до речей» (Ж. Бодрийяр. Система вещей. М.: Рудомино, 1995.С. 381).
Можна виділити три аспекти аналізу соціальної сфери:

1. Соціально-класовий розподіл суспільства. Соціальне положення в суспільстві визначає власність, яка, за ленінським визначенням класів, представляє собою відносини з приводу засобів праці, виробництва матеріальних благ, способів розподілу суспільного багатства. В стародавніх і середньовічних суспільствах залежно від власності складалися касти і верстви з офіційно закріпленими правами і привілеями. У капіталістичному суспільстві з’являється економічна основа розподілу на класи – буржуазії та пролетаріату.

У розв’язанні проблеми нерівності склалося два підходи:

√ надання кожному рівних можливостей; успіх і невдача – особиста справа, а не обов’язок державних організацій;

√ надання державою кожній людині набору благ, а інше залежить від особистих зусиль.

Проте потрібно ураховувати, що обидва підходи в своїх крайніх виявах не приносять користі, викликаючи або розшарування на багатих і бідних, або зрівняльні тенденції. Вихід полягає у встановленні справедливої соціальної нерівності, коли всі верстви населення, що мають різне ставлення до власності, згодні з тим, як розподіляються блага.

2. Статево-віковий розподіл суспільства. Не тільки відносини власності визначають особливості відтворювання людини, але і статево-віковий розподіл: діти, молодь, зрілий вік, люди похилого віку тощо. Потреби і інтереси у представників різних статево-вікових груп різні, як і різні способи їхнього задоволення.

Важливою соціальною проблемою є негативна реакція дорослого покоління на егоїстичні устремління молоді без вагомого реального внеску у виробництво матеріальних і духовних благ.

На соціальному рівні вимагає свого розв’язання проблема нерівності чоловіка і жінки, оскільки через нерозвиненість побутової сфери жінки виконують подвоєне навантаження по догляду за дітьми, допомоги старим людям.

Схема 9. Структура соціальної сфери


3. Третій аспект аналізу соціальної сфери – сім’я або мала соціальна група, побудована на біо-, психо-соціальних відносинах між чоловіком і дружиною. У суспільстві, що трансформується, відроджуються трудові функції, властиві раніше в основному селянській сім’ї по сумісному вирощуванню урожаю і догляду за худобою: зараз відроджується сімейний підряд.

У кризовому суспільстві зростає значення сім’ї у виконанні рекреативної, терапевтичної функції, в реалізації феліцитарної функції, тобто функції забезпечення щастя. Сім’я все більшою мірою стає єдністю любові, майна і долі.


3.6. Сфера управління соціальними процесами
У суспільстві існують люди з неадекватною соціалізацією (так звані девіанти), які недостатньо засвоїли цінності і норми суспільства, особливо в сім’ї. На рівні соцієтальної системи (тобто інтеграційної підсистеми суспільства) як єдиного колективу з своїми нормами, ролями, статусами, девіація це відхилення від рівноваги, що викликає необхідність використання таких засобів контролю, як поліція, психіатричні лікарні, в’язниці.

Культурна система є по відношенню до соцієтальної системи її навколишнім середовищем. вона виконує функції легітимізації (узаконення) нормативного порядку в суспільстві як висунення підстав для соціальних заборон (табу) і дозволів (заохочень). Нижче в системі навколишніх середовищ, що оточують соцієтальне суспільство, розташована особистість, організми і фізичне оточення. Кожне з цих середовищ накладає на соцієтальне співтовариство як на соціальну систему і на кожний з вхідних в нього елементів певні обмежуючі умови.

Організми і фізичне оточення виступають як середовища суспільства, які забезпечують необхідні умови існування соціальної системи. Первинним, звичайно, є забезпечення їжею і житлом. Соціально організованим способом дії на об’єкти фізичного середовища для задоволення своїх потреб є технологічні процеси і технічні навички.

Ядром всього фізичного комплексу є економічна система. Економіка – це той аспект соціальної системи, який функціонує не тільки для соціального впорядковування технологічних процедур, але і для включення їх в соціальну систему і для контролю за ними на користь соціальних елементів (індивідів і колективів). Важливими інтегруючими елементами тут є інститути власності, договірних відносин і регулювання умов зайнятості.

Технологічна організація, таким чином, є «прикордонною» структурою між суспільством як системою і фізико-органічним середовищем. Економіка виступає головною структурою, що забезпечує зв’язок із соцієтальним співтовариством. Головна її функція – розміщення ресурсів для задоволення різноманітних потреб, що існують в суспільстві; а можливості їхнього задоволення повинні розміщуватися між різними групами населення. Технологія включається в комплекс територіальних відносин разом з місцем проживання. Люди повинні працювати там, де їхні послуги потрібні. Місцеположення залежить від можливості доступу до матеріалів, устаткування, до перспектив реалізації продукції.

Таким чином, збалансована взаємодія соцієтальної системи і її навколишнього середовища є важливою умовою стабільності її функціонування, єдності і цілісності. На думку Т. Парсонса, будь-яка система, і перш за все суспільство, повинна мати достатній рівень внутрішньої впорядкованості, яка досягається за рахунок функціональної доцільності дій індивідів і соціальних інститутів.



Соціальний порядок це такий рівень впорядкованості і організації соціальних зв’язків і взаємодій, який дозволяє говорити про взаємну узгодженість і передбачуваність дій індивідів. Він протистоїть соціальній ентропії, яка посилює внутрішню напруженість в соціальній системі, веде до хаосу.

Трудове, матеріальне і духовне виробництво, розподіл і споживання неможливе без певної організації, порядку, розподілу праці, встановлення місця і функцій людини в колективі, що здійснюються за допомогою управління.



Соціальне управління – це вплив на суспільство з метою його впорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку. Ця властивість будь-якого суспільства витікає з його системної природи, суспільного характеру праці, необхідності спілкування людей в процесі праці і життя, обміну продуктами їхнього матеріального і духовного життя. Управлінню з необхідністю підвладна і соціальна поведінка людей, і соціальні відносини в цілому. Кожне суспільство завжди пред’являє певні вимоги до людини, соціальних колективів.

У суспільстві склалися два типи механізму управління – стихійний і свідомий.

■ При стихійному механізмі дія, що упорядковує, керує системою, є усередненим результатом зіткнення і перехрещення різних, нерідко суперечливих сил, маси випадкових одиничних актів. Така дія автоматична за своєю природою і не вимагає втручання людей. Такий, наприклад, ринок – основний регулятор економіки, головна визначальна сила виробництва і ступеня суспільних відносин, що визначаються ним.

■ Разом із стихійними чинниками на будь-якому рівні розвитку суспільства діють свідомі чинники управління, поступово формуються специфічні суспільні інститути – суб’єкти управління, тобто система організацій, що здійснюють цілеспрямований вплив на суспільство.


Політична культура не пояснює всього, що відбувається в політиці. Навіть люди зі спільними цінностями і навичками діятимуть по-різному, вирішуючи різні проблеми. Аналогічним чином, було б невірним вважати, що політична культура є чимось незмінним. Новий життєвий досвід може змінити настанови індивідів: наприклад, селяни, мігрувавши до міста, засвоюють норми, пов’язані із міським життям. Це означає, що політична культура є ключовим елементом розуміння політичного життя в державному розрізі. Якщо ми не будемо її враховувати, ми не зрозуміємо, як насправді функціонує політика”(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”).
Чинники управління в ході історії зазнали глибоких змін – від управління за допомогою традицій і звичаїв, що склалися в первісному суспільстві і передавалися з покоління в покоління, до управління суспільством на науковій основі в сучасній історичній ситуації. Межі управління, його зміст, цілі і принципи залежать від пануючих в суспільстві економічних відносин, характеру соціально-політичного ладу.

Управляти суспільством науково – це значить:

– пізнавати суспільні закономірності і на цій основі направляти (планувати, організовувати, регулювати і контролювати) його розвиток;

– своєчасно розкривати суперечності суспільного розвитку і розв’язувати їх, долати перешкоди на шляху до цілі;

– забезпечувати збереження і розвиток єдності системи, її здатності долати або нейтралізувати внутрішні і зовнішні негативні дії;

– проводити реалістичну політику, засновану на врахуванні об’єктивних можливостей, співвідношення соціальних сил.



Наукове управління суспільством є систематично здійснюваний свідомий, цілеспрямований вплив людей на соціальну систему в цілому і на її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки і т. п.) на основі пізнання і використання об’єктивних закономірностей і тенденцій на користь забезпечення оптимального функціонування і розвитку суспільства і досягнення поставлених цілей.

Управління передбачає здійснення суб’єктом управління ланцюга послідовних операцій:

– підготовку і ухвалення рішень (директив, планів, законів, правил тощо);

– організацію виконання рішень і контроль за їхнім виконанням;

– підведення підсумків.

Управління невіддільно від систематичного обміну інформацією між компонентами соціальної системи, а також даної системи з оточуючим її середовищем. Інформація дозволяє суб’єкту управління мати уявлення про стан системи в кожний даний момент часу, про досягнення (або недосягнення) заданої мети з тим, щоб впливати на систему і забезпечити виконання управлінського рішення.

Найважливішою частиною будь-якого процесу управління є його функції:

◘ Планування – функція управління, за допомогою якої визначаються цілі діяльності, необхідні для цього засобу, а також розробляються методи, найефективніші в конкретних умовах. Початковим елементом планування є складання прогнозів, що показують можливі напрями майбутнього розвитку об’єкта, даного в тісній взаємодії з середовищем.

◘ Організація – функція управління, завданням якої є формування структури об’єкта, а також забезпечення всім необхідним для його нормальної роботи – персоналом, матеріалами, устаткуванням, будівлями, грошовими засобами тощо. В будь-якому плані завжди є стадія організації, тобто створення реальних умов для досягнення запланованих цілей.

◘ Мотивація – функція управління, що має на меті активізувати працюючих і спонукати їх активно трудитися для виконання цілей, поставлених в планах. Для цього здійснюється матеріальне і моральне стимулювання працюючих, що дозволяє збагачувати сам зміст праці і створювати умови для вияву творчого потенціалу працівників та їхнього розвитку.

◘ Контроль – функція управління, завдання якої полягає в кількісній і якісній оцінці й обліку результатів роботи. Головні інструменти виконання цієї функції – спостереження, перевірка всіх сторін діяльності, облік і аналіз. Серед функцій управління контроль виступає елементом зворотного зв’язку, оскільки за його даними проводиться коректування раніше ухвалених рішень, планів, а також норм і нормативів.

◘ Координація – центральна функція управління, що забезпечує його безперебійність і безперервність. Головне завдання координації – досягнення узгодженості в роботі всіх ланок системи шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер цих зв’язків може бути самим різним, оскільки залежить від координованих процесів. Найбільш часто використовуються звіти, інтерв’ю, комп’ютерний зв’язок, засоби радіо- і телемовлення, документи. За допомогою цих і інших форм зв’язку встановлюється взаємодія між підсистемами, здійснюється маневрування ресурсами, забезпечується єдність і узгодження всіх функцій управління, а також дій керівників.

Управління – це не тільки взаємодія різних сфер, але і постійні взаємини з навколишнім середовищем. Цілісний процес управління системою полягає в єдності наступних компонентів:

√ влада як суб’єкт управління, яка визначає цілі й завдання;

√ об’єднання об’єктів управління у відповідні організації;

√ зворотний зв’язок, отримання інформації про результати;

√ оцінка отриманих результатів, внесення змін до плану дій.

Громадська думка – це зворотний зв’язок між об’єктом (народом) і владою (суб’єктом). Народ оцінює результати, ступінь відхилення від цілі. Свобода слова – це свобода виявлення думки. У суспільстві, що трансформується, можна відзначити дві основні тенденції: 1) масове інформаційне маніпулювання людською свідомістю; життя в ілюзорному світі; 2) формування комунікативного суспільства, вільного спілкування. Юрген Габермас відзначає, що з метою додання цим тенденціям раціональності і прагматичного значення між владою і людьми повинні бути автономні самодіяльні об’єднання, які дозволять в громадянському суспільстві, що формується, обирати легітимну владу і мати вільну думку про неї.

Усі вказані сфери суспільства та їхні елементи безперервно взаємодіють, змінюються, варіюються, але в основному залишаються незмінними (інваріантними). Так, наприклад, епохи рабства і нашого часу різко відрізняються друг від друга, але разом з тим всі сфери суспільства зберігають покладені на них функції і призначення (тобто інваріанти).

Виявлення таких аспектів економічних відносин, як діяльність різних організацій в ринкових умовах, дії покупців і продавців в умовах конкуренції, взаємодія держави з іншими економічними суб’єктами і т. п., вимагає від сучасної людини розуміння особливостей масової свідомості і масових дій, які, обслуговуючи економічні відносини, мають в той же час соціологічну підставу.

Ще Платон і Арістотель підкреслювали вкрай важливе значення державного устрою для розвитку суспільства. Ототожнюючи політичну і соціальну сфери, вони розглядали людину як «політичну тварину», вважали, що за певних умов політика може стати реальним чинником, що повністю контролює всі інші сфери суспільства.

Прихильники технологічного детермінізму визначальний чинник суспільного життя вбачають в матеріальному виробництві, де характер праці, техніка, технологія визначають не тільки кількість і якість вироблених матеріальних продуктів, але і рівень споживання і навіть культурні запити людей. Прихильники культурного детермінізму вважають, що кістяк суспільства складають загальноприйняті цінності і норми, дотримання яких забезпечить стійкість і неповторність самого суспільства. Відмінність культур зумовлює відмінності у вчинках людей, в організації матеріального виробництва, у виборі форм політичної організації. Карл Маркс виходив в своїй концепції з детермінуючої ролі економічної системи, вважаючи, що саме спосіб виробництва матеріального життя обумовлює політичні, соціальні і духовні процеси в суспільстві.

Відкидаючи ідею примату однієї сфери у взаємодії різних соціальних сфер суспільства, багато авторів підкреслюють, що суспільство може нормально функціонувати при послідовному виконанні кожною з сфер свого функціонального призначення. вони виходять при цьому з того, що гіпертрофія, розбухання однієї з соціальних сфер може позначитися на долі всього суспільства, так само, втім, як і недооцінка ролі кожної з цих сфер. Наприклад, недооцінка ролі матеріального виробництва (економічної сфери) веде до зниження рівня споживання і наростання кризових явищ в суспільстві. Розмивання норм і цінностей, що регулюють поведінку індивідів (соціальна сфера), веде до соціальної ентропії, безладдя і конфліктів. Ухвалення ідеї примату політики над економікою і іншими сферами в умовах тоталітаризму може призвести до краху всієї соціальної системи.

Інші автори схильні визнавати провідною економічну сферу, сферу матеріального виробництва, не принижуючи при цьому роль інших сфер у функціонуванні суспільства. Детермінуюча роль економічного чинника, на їх думку, зовсім не означає, що економічна сфера генетично передує іншим сферам суспільного життя.

Усі сфери знаходяться в діалектичній єдності, і жодна з них не передує іншій. Економіка детермінує весь історичний процес розвитку суспільства лише врешті решт, але на кожному етапі його розвитку інші сфери можуть виступати як домінантні, тобто можуть грати пануючу роль серед інших сфер. Французький соціолог Л. Альтюссер справедливо відзначав, що детермінація в кінцевому рахунку економічним базисом мислиться в складному і нерозчленованому (структурованому) цілому, яким є суспільство. Детермінація в кінцевій інстанції фіксує в той же час відносну самостійність інших інстанцій, їхню реальну відмінність однієї від іншої і способи впливу на сам базис.

Таким чином, стабільність, єдність і цілісність суспільства як системи забезпечуються адекватним функціонуванням його сфер і систем.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка