Управління соціальними процесами



Сторінка2/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
Тема 2. ІЄРАРХІЯ СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ
2.1. Основні рівні та аспекти соціальної системи
Системи соціального порядку утворюють особливий тип матеріальних живих систем. вони є однією з первинних підсистем людської дії і поведінки разом з такими підсистемами, як організм, особистість і культура. Соціальні системи суть системи вищого ступеня складності, яким притаманні безліч компонентів, надзвичайне багатство взаємозв’язків між ними, між системою в цілому і середовищем. Соціальна система, як відзначає Толкотт Парсонс, – це перш за все система взаємодій (інтеракцій) індивідів, де кожний учасник є одночасно і дійовою особою (має певну мету, ідеали, установки тощо.), і об’єктом, на який зорієнтовані і інші дійові особи, і він сам. В той же час індивіди є і живими організмами, і особистостями, і належать до певних культурних систем.

У
Толкотт Парсонс


се людське суспільство, за Т. Парсонсом, можна розглядати як одну велику систему людської дії, в якій можна виділити самі загальні підсистеми цієї дії (поведінки): організм, особистість, соціальна система і культурна система. При такому підході кожна з трьох систем дії індивідів (поведінкові: організм, культура, особистість) складають частину оточуючого їх середовища або, точніше, одне з навколишніх середовищ соціальної системи. За їхніми межами знаходиться оточуюче середовище самої системи дії (космічне, фізичне, органічне середовище).




«Життя кожного з нас являє собою безперервний процес психічної взаємодії між людьми. Тільки вночі, під час сну, цей процес дещо ослабляється. Людське суспільство з цієї точки зору схоже на море, що хвилюється, в якому окремі люди, подібно хвилям, оточені собі подібними, постійно стикаються один з одним, виникають, ростуть і зникають, а море - суспільство - вічно вирує, хвилюється і не стихає…» (Питирим Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М.: Политиздат,1992.С. 29).
Структуру соціальної системи утворюють індивідууми, які займають певні соціальні позиції (статуси) і виконують соціальні функції (ролі) у відповідності з прийнятою в суспільстві сукупністю норм і цінностей.

Види соціальних структур:

ідеальна структура, що пов’язує воєдино вірування, переконання, уявлення;

нормативна, що включає цінності, норми, ухвалені суспільством соціальні ролі;

організаційна, що визначає спосіб взаємозв’язку позицій або статусів і детермінує характер повторення систем;

випадкова, що складається з елементів, які включені в її функціонування і є в даний момент в наявності.

Ідеальна і нормативна структури утворюють блок культурної структури, а організаційна і випадкова – соцієтальної. Нормативна і організаційна структури представляють собою єдине ціле, а їхні елементи мають стратегічне значення. Ідеальна і випадкова структури можуть викликати і позитивні і негативні відхилення в поведінці системи, внаслідок чого виникають певні розузгодження, дисфункції.

Структура соціальної системи як функціональна єдність сукупності елементів регулюється тільки їй властивими законами і закономірностями, визначається своєю власною детермінованістю. Внаслідок цього існування, функціонування і зміна структури визначається не законом, що стоїть ніби «поза нею», а має характер саморегулювання, що представляє собою:

▪ по-перше, підтримку рівноваги елементів всередині системи;

▪ по-друге, відновлення функцій при порушеннях;

▪ по-третє, спрямовані зміни елементів і самої структури.

Процес управління вважається таким, що відбувся за умови передачі команди суб’єктом та її сприйняття з боку об’єкта. Соціальні системи одночасно є і суб’єктом, і об’єктом (в ній є система керуюча і система керована).

У соціальній системі виділяють системи меншого рівня:

технічна система – обладнання, технічні засоби;

технологічна система – правила і норми функціонування в матеріальній і духовній сферах;

організаційна – інструкції; що суттєво впливає на технічну і технологічну системи, дозволяє раціонально використовувати технологічні та технічні засоби, площі;

економічна система – єдність господарських і фінансових процесів і зв’язків;

соціальна система – сукупність соціальних відносин, що утворюються в результаті сумісної діяльності; разом з економічною системою визначає цілі матеріального і духовного виробництва, політики, формує принципи і методи їх організації.

Усі системи взаємопов’язані й складають цілісний соціальний організм. При цьому технічна, технологічна і організаційна системи забезпечують організаційно-технічну сторону управління, а економічна і соціальна – відповідно, соціально-економічну.






«Соціальна антропологія народилася в результаті того, що всі аспекти соціального життя - економічний, технічний, політичний, юридичний, естетичний, релігійний - утворюють значущий комплекс і що неможливо зрозуміти який-небудь один з цих аспектів без розгляду його в сукупності з іншими. вона прагне переходити від цілого до частин або, принаймні, віддавати логічну перевагу першому відносно останніх. Предмет матеріальної культури має не тільки утилітарну цінність; він також виконує функцію, для розуміння якої вимагається ураховувати не тільки історичні, географічні, механічні або фізико-хімічні чинники, але і соціологічні. Сукупність функцій, у свою чергу, потребує нового поняття - понятті структури. Відомо, наскільки значною виявилася ідея соціальної структури для сучасних антропологічних досліджень» (К. Леви-Строс. Место антропологии среди социальных наук и проблемы, возникающие при ее преподавании // Социальная антропология: Хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко. Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004.С. 16).
Кожна з систем може в певний період домінувати або, навпаки, відходити на задній план. Це можна проілюструвати при аналізі стадій менеджменту: спочатку центральною фігурою на виробництві вважався інженер, що виконує функції удосконалення раціоналізації і механізації виробництва; на другому етапі з метою отримання підвищеного прибутку стали висувати на передній край організації виробництва фінансистів, економістів; потім у зв’язку з необхідністю формування норм і законів діяльності центральні функції поклали на юристів; але в останні десятиріччя головна відповідальність за розвиток виробництва покладається на так званих персоналознавців, що пов’язано з розвитком кадрового менеджменту.

Можна виділити три основні рівні соціальних систем. Перший рівень – це суперсистема, тобто соцієтальна система, суспільство. Економічні соціальні, політичні, ідеологічні структури інституціоналізують елементи соціальної системи (економічну політичну та інші), які виконують суворо окреслені функції – це і складає другий рівень соціальних систем. Кожна з них, у свою чергу, включає системи менш загального соціального порядку (сім’я, трудовий колектив) – це відноситься до третього рівня соціальних систем.



Соціальний зв’язок як спільна діяльність людей в конкретних умовах місця і часу в ім’я досягнення конкретної мети встановлюється на тривалий період незалежно від соціальних якостей окремої особи. Наприклад, міняються конкретні співробітники, переобираються лідери, але структура залишається незмінною, пропонуючи певні посади і функції майбутнім співробітникам.

Р
П’єр Бурдьє


озрізняються особистісні, соціально-групові, організаційні, інституційні, соцієтальні зв’язки. Об’єктивні зв’язки характеризують діючу особистість, соціальну дію, закономірність, систему управління. Суб’єктивні зв’язки включають особистісні норми і цінності, оцінки соціальної реальності. Суб’єктивно-об’єктивні зв’язки є найважливішою характеристикою сім’ї, релігії.




«Група в цілому встає між дитиною і світом, використовуючи не тільки застереження, що виховують страх перед надприродними явищами, але цілий універсум ритуальних і язичницьких практик, наповнений структурованими значеннями згідно принципів відповідного габітусу.

Життєвий простір, і передусім будинок, є переважне місце об’єктивування схем, що породжуються; за посередництвом розподілів і ієрархій, які встановлюються в ньому: речей, людей, практик, - ця система класифікацій завчається і постійно підкріплює класифікаційні принципи, що лежать в основі культурного свавілля

(П. Бурдье. Практический смысл // Социальная антропология: Хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко. Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004. С. 170).
Таким чином, соціальна система може бути представлена у п’яти основних аспектах:

Ñ як цілеспрямована взаємодія окремих особистостей, кожна з яких має свої власні мотиви та інтереси і виступає носієм індивідуальних якостей;

Ñ як соціальна взаємодія окремих особистостей, що має як наслідок формування і становлення соціальних відносин і утворення соціальної групи;

Ñ як групова взаємодія, в основі якої лежать спільні обставини, мотиви і інтереси (місто, село, трудовий колектив тощо);

Ñ як ієрархія соціальних позицій (статусів) і ролей особистостей, які включені в діяльність системи;

Ñ як сукупність норм і цінностей, що визначають характер і зміст діяльності елементів даної системи.

Схема 4. Основні аспекти соціальної системи
«Майже тілесна спрямованість бачення світу, що не передбачає, проте, ані тіла, ані світу і в ще меншій мірі їхнього відношення, властива світу і служить провідником його неминучості, того, що потрібно робити або говорити, що прямо диктує дії або слова, практичне відчуття орієнтує «вибір», який, хоча й не є навмисним, не стає від цього менш систематичним і який, хоча й не управляється і не підкоряється організуючій дії з боку цілі, не перестає бути носієм певного роду ретроспективної ціледоцільності…

Вираз «знати – значить, народитися з цим»…Так, тривалий діалектичний процес, описуваний часто як «покликання»: коли людина «підробляється» під те, для чого вона «зроблена», коли вона «обирає» те, для чого вона «обрана», після закінчення якого різні поля забезпечують агентів габітусом, необхідним для їхнього правильного функціонування» (П. Бурдье. Практический смысл. // Социальная антропология: Хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко.Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004. С. 162163).
Кожний з аспектів пов’язаний з певним поняттям: перший – «індивідуальність», другий – «соціальна група», третій «соціальна спільнота», четвертий «соціальна організація», п’ятий – «соціальний інститут і культура».
2.2. Контексти соціального життя як об’єкт соціологічної уяви
Із точки зору окремого члена суспільства соціальне поле, або, інакше кажучи, міжособистісний простір, в якому розвивається і проходить життя кожної людини, має безліч складових, так званих контекстів:

сімейний контекст, де проходить дуже важлива частина життя;

ровесники, товариші по іграх у дворі і на спортивному майданчику;

коло сусідів;

контекст виховання і навчання (дитячий садок, школа, університет);

▪ професійний контекст і відповідне оточення в установі або на виробництві;

▪ контекст дозвілля, тобто контекст на ґрунті відпочинку і розваг, наприклад, в кіно, на дискотеці;

▪ рекреаційний контекст, в який людина входить, відвідуючи тренажерний зал або басейн, тобто контекст, пов’язаний з відновленням здоров’я;

▪ спортивний контекст – у випадку, якщо людина – член футбольної команди;

▪ релігійний контекст, наприклад, при відвідинах богослужіння або паломництва;

політичний контекст, коли людина бере участь в голосуванні, виборах, в організації страйку тощо;

економічний контекст, в який людина входить, щось купуючи або вносячи гроші в банк;

правовий аспект, в якому людина проявляється, коли виступає в суді, платить штраф, підпадає під дію якогось указу;

тюремний аспект, в якому опиняються осуджені;

контекст «заслуженого відпочинку», в якому опиняється людина з виходом на пенсію.

Звичайно, це не весь перелік можливих варіантів, але для соціології важливо, що людина ніби постійно «кружляє» в цих контекстах, виходить з одного і потрапляє в інший, опановуючи «нове» суспільство, оточення. При цьому вона взаємодіє з людьми, що займають інші позиції, грають інші ролі; людина стикається з іншими «правилами гри», діє, при цьому сама впливає на групу, сприяє трансформації, модифікації і викликає різні наслідки і події.


Таблиця 1

Контексти соціального життя




Контексти соціального життя

Популяція

Група

Система

Структура

Дії

Культура (правила)

Поле подій

Сім’я

члени сім’ї

сім’я

сімейна організація

родинна структура

відтворення, виховання, ведення господарства (дому)

сімейна етика, сімейне право

історична еволюція сім’ї

Освіта

початкове навчання

школа

система освіти, шкільна справа

освітня ієрархія

навчання

шкільна дисципліна

зміна форми та змісту освіти

Робота

робітники, співробіт-ники

фірма, заклад, підпри-ємство

господарство

розподіл праці, організація праці

трудові чинники

трудова етика, правила, трудове право

мінливість форм та змісту праці

Релігія

віруючі, клір

церква, приход

церковна організація

церковна ієрархія

молитва, ритуал, послуги

основні заповіти, релігійне право

історична еволюція релігії

Політика

громадяни

націо-нальна держава

організація держави

ієрархія влади

управління, участь у владі, вибори

політична культура, конституція

еволюція та мінливість державної організації

Таким чином, суспільство – це багатовимірне явище, що має безліч аспектів, існує на всіх рівнях (демографічному, груповому, системному, структурному, активістському (взаємодії), культурному, на рівні подій). У кожної людини є власне коло контекстів, в яких вона бере участь. Окрім сімейного і професійного, які мають універсальний характер, оскільки охоплюють всіх людей, інші контексти створюють унікальну для кожної конкретної людини конфігурацію. Враховуючи, що кожна людина має свою власну ієрархію цінностей, кожна особистість сама вирішує, що для неї найважливіше: сімейне життя, кар’єра, розваги, робота, тренування тощо. Саме завдяки різнорідності контекстів, унікальності їх індивідуальних комбінацій, життя виявляється цікавим і в той же час складним. Щоб вирішити, які з контекстів більш важливі, необхідно уміти пізнавати своїх партнерів, ставитися до них належним чином, застосовувати власні культурні установки, норми і правила, а це з необхідністю вимагає від кожної людини певної соціологічної компетенції.

Ч. Р. Міллс визначав соціологічну уяву як «здатність до розуміння» історії та біографії, а також відносин між ними в суспільстві»[77, с. 3]. Розширюючи це визначення соціологічної уяви, Петро Штомпка виділив п’ять основних положень:

Ö Соціологічна уява визначається уявленням про те, що всі «соціальні феномени є результатом і наслідком яких-небудь дій, навмисних і ненавмисних, результатом миттєвим або поступовим «відкладеним у часі», безпосереднім або опосередкованим» [64, с. 35]. А оскільки йдеться про вибір, рішення, що приймаються діючими соціальними суб’єктами, то соціологічна уява протистоїть фаталізму, детермінізму, уявленням про роль провидіння.

Ö
Петро Штомпка
Соціологічна уява заснована на усвідомленні глибоких, прихованих структурних і культурних меж, що визначають шанси і межі суб’єктивних дій. Тим самим соціологічна уява ніби руйнує міф про абсолютну свободу людини і протистоїть волюнтаризму.

Ö Важливою характеристикою соціологічної уяви є розуміння того, що будь-яке сучасне соціальне явище одночасно являє собою і спадок минулого, своєрідну культурну і соціальну традицію, яка різними способами чинить свій вплив на сучасні дії людей. Отже, соціологічна уява включає історизм і протистоїть так званому презентизму.

Ö Соціологічна уява робить також акцент на динаміці і відмовляється від статичних підходів, оскільки різні постійні соціальні інститути, організації, політичні режими і економічні системи розглядаються як постійно мінливі, такі, що безперервно розвиваються, «становляться».

Ö Соціологічна уява означає розуміння, здатність прийняти і зрозуміти величезну різноманітність форм соціального життя, тому вона спрямована супроти догматизму і етноцентризму, орієнтує на емпатію і толерантність.

Згідно зі Штомпкою, соціологічна уява це здатність розпізнавати і відчувати взаємозв’язок всього, що відбувається в соціальному житті, зі всіма структурними, культурними і історичними умовами і передумовами, а також з діями, що чиняться в цих умовах окремими або колективними соціальними суб’єктами, які створюють зрештою соціум (суспільство) у всій його складності і різнорідності [64, с. 35–36].

Соціологічна уява дозволяє зв’язати біографію окремої людини, суспільства і історію. Потреба в соціологічній уяві, тобто в тому, щоб суспільство само себе усвідомило, є свого роду імперативом, ухваленим в кожному суспільстві, при будь-якому ладі і устрої. Проте, ця потреба неймовірно зростає в демократичному суспільстві, в якому громадянські дії набагато сильніше позначаються на долях всіх разом і кожного окремо.

Демократія вимагає знань, потребує проінформованих громадян, еволюціонує від домінуючих поки представницьких форм у бік демократії «участі», «дискурсу», «діалогу», при якому соціальні проблеми і справи все більш послідовно і безпосередньо будуть розв’язуватися голосом і участю самих громадян [64, с. 36].


2.3. Соціальне буття і соціальна дія. Взаємодія і поведінка
Методологічні підходи до аналізу суспільства як системи розробляє соціальна філософія, що уявляє собою знання про суспільство (соціальне буття), його динаміку (соціальна дія), методологію його пізнання (соціальна рефлексія).

Соціальне буття сукупність штучної, «другої природи» і реальної життєзабезпечуючої діяльності. Виділяються наступні рівні соціального буття:

Ñ персональний – людина як носій гуманітарності (Homo sapiens), яка розглядається як згусток активності, вибірковості у взаємодії з середовищем, відчуття власності як базису індивідуальної свободи;

Ñ груповий рівень – сукупність людей, що характеризується відносною стійкістю буття в просторі і в часі. Особливе значення має інтеракція, тобто помноження, злиття персональних енергій, сполучні рефлекси.

Можна виділити різні види інтеракцій за різними підставами:

– за кількістю: великі, мікрогрупи;

– за статусом: формальні і неформальні;

– за силою зв’язків: безумовні (контактні) і умовні;

– за якістю: слаборозвинуті (асоціації, корпорації) і високорозвинуті;

– за значущістю: референтні та членства.

З групового рівня виявляються основні риси соціальних систем:

√ інтенсивність обміну інформацією, енергією, комунікацією;

√ спадковість (ідентичне відтворення);

√ мінливість, мутації;

√ дратівливість;

√ дискретність, атомарність, суверенність;

√ стійкість, стабільність.

На базі даних властивостей вводиться принцип існування соціальних комплексів, що полягає в стійкій нерівновазі: за рахунок своєї енергії соціально цілеорієнтовані системи здійснюють роботу супроти рівноваги, отримуючи користь, зміцнюючись залежно від контексту;

Ñ макроареал включає два підрівні:

а) рівень країни – національно-державна диференційованість (національні інтереси; безпека, цілісність; громадянське суспільство; «природа речей, воля всіх і закону перебувають у злагоді» (Фіхте); доля народу. Соціальність – баланс сил, що урівноважують перетворюючу експансію і народну волю. Повинен бути симбіоз ідеї та інтересу. Сумнівним є вислів Леніна, що революція повинна заходити далі, ніж можливо. Насправді, революція, політика повинні заходити лише тільки туди, куди допускає народ;

б) регіональний рівень – асоціації довколишніх національно-державних формувань. Регіониполіетнічні, життєві простори існування народів, симбіоз територіальних і культурних рис. Для регіонів є характерною геоморфологічна, кліматична і гідрологічна єдність з точки зору простору. З точки зору ж культури регіони характеризуються індустріальною, етнічною, історичною, конфесійною і ментальною спільністю;

Ñ мегаареал – геоспівсуспільство в цілому, адже, як відзначав Карл Ясперс, «світ замкнувся, виникла єдність земної кулі». В такій ситуації з необхідністю повинна існувати екзистенціальна спільність, оскільки «люди – співгромадяни, бо життя одне» (Плутарх).

Негативним варіантом універсалізації виступає зміцнення капіталізму (ринок, утилітаризм, колоніалізм), оскільки закріплює практицизм і маніпуляторство в діяльності. Натиск і сила, підкорення народів і техніка – чинники консолідації людства при капіталізмі. Необхідна зміна аксіологічних контурів з війни на мир, з егоїзму – на комунітаризм, з фрагментації та елементаризації – на холізм.

Будь-який вияв соціальної активності (діяльність, поведінка, реакція, позиція та інші), орієнтований на інших людей, являє собою соціальну дію. Соціальна дія множина позитивних перетворюючих актів, спрямованих на створення і відтворення навколишнього середовища, простір самоствердження людини (реалізація свідомої поведінки, міжіндивідуальна комунікація, що охоплює сфери матеріальної, інтелектуальної, демографічної, культурної підтримки життя). Це найпростіша одиниця (одиничний акт) соціальної діяльності, що передбачає певні очікування і реакцію інших людей.

Соціальна дія, як правило, передбачає соціальну взаємодію, але вона може залишитися одностороннім актом (наприклад, людина, що кличе на допомогу, залишається непочутою, хоча й сподівається на взаємодію).

У соціології виділяються дві точки зору на мотивацію соціальної дії:

на думку Еміля Дюркгейма, діяльність і поведінка людини жорстко детерміновані зовнішніми, об’єктивними чинниками (культурою, соціальною структурою, соціальними відносинами тощо);

◘ Макс Вебер, навпаки, вважав, що в будь-яких соціальних умовах людина має можливість вияву індивідуальності. Поняття «соціальна дія» введене в соціологію М. Вебером для позначення дії індивіда, свідомо зорієнтованого на інших людей і спрямованого на розв’язання життєвих проблем.

Основними ознаками соціальної дії, згідно Веберу, є усвідомлена мотивація і орієнтація на інших. Вебер виділяє чотири типи соціальної поведінки:

цілераціональна дія – усвідомлена дія, спрямована на досягнення певної мети; ціль в цій дії є основним мотивом;

ціннісно-раціональна дія – дія, заснована на вірі в те, що вчинок, що коїться, має певну цінність; саме цінність (естетична, культурна, етична, релігійна та інші) в цій дії є основним мотивом;

традиційна дія – дія, що коїться ніби автоматично, підсвідомо, через звичку, традицію;

афектна дія, тобто детермінована емоціями, не усвідомлювана [79, с. 24–25].

Т. Парсонс запропонував «загальну систему людської дії», яка включає:

1) «соціальну систему», яка вирішує проблеми соціальної взаємодії і інтеграції суспільства;

2) «систему особистості», націлену на збереження і відтворювання образів;

3) «систему культури», зорієнтовану на виконання функцій ціледосягнення [36, с. 16].


Громадянська культура – це, насамперед, культура лояльної участі. Індивіди не тільки зорієнтовані "на вхід" політики, на участь у ній, але вони також позитивно зорієнтовані на "вхідні" структури і "вхідні" процеси. Іншими словами, використовуючи введені нами терміни, громадянська культура – це політична культура участі, у якій політична культура і політична структура знаходяться в згоді і відповідають одна одній”(Г. Алмонд, С. Верба. “Громадянська культура і стабільність демократії”).
Такі дослідники соціальної дії, як Дж. Александер, П. Бергер, Ф. Знанецький, А. Турен, Ю. Габермас та інші в своїх концепціях прагнуть ураховувати одночасно і об’єктивні факти, і суб’єктивні мотиви соціальної дії, віддаючи пріоритет мотиваційно-діяльнісній компоненті соціальної дії. Так, наприклад, А. Турен вводить в теорію соціальної дії поняття соціального суб’єкта, під яким на соцієтальному рівні він розуміє соціальні рухи. Бергер вважає, що між бергеровською об’єктивно детермінованою соціальною дією і веберовською суб’єктивною мотивацією соціальної дії, по суті, немає суперечностей. Просто обидва ці феномени існують одночасно, обумовлюючи і пояснюючи одне одного.

Дослідники обґрунтували ідею про те, що соціальна дія детермінована трьома основними складовими:

– культурою;

– індивідуальністю;

– соціальною системою [2; 4; 27; 63; 71].

Соціальна дія не є фізичною, не є біологічною; вона: символічна детермінована ціннісними культурними програмами); нормативна (зв’язана з етосом); суб’єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не всеосяжна).



Вимірювання соціальної дії передбачає врахування певних станів та зрізів, а саме:

1. Статика:

а) горизонтальний зріз:

– об’єктна площина: предмети, цілі, завдання, інтереси, установки, потреби;

– суб’єктна площина: мотивації, поведінкові диспозиції, ціннісні орієнтації;

– інтерактивна площина: системи впливів, навіювань, очікувань;

б) вертикальний зріз:

– індивідуальна площина: кооперація, конфронтація, конкуренція;

– соціальна площина: статус, ролі, престиж;

– культурна площина: цінності, ідеали, норми.

2. Динаміка:

– доцільна раціональність (припустимість будь-яких засобів для досягнення цілей);

– санкціонована раціональність (обумовленість засобів цілями);

– традиційна нераціональність (ототожнення засобів з цілями);

– афектна нераціональність (нерозрізнюваність засобів з цілями).
В
ажливими серед робіт Маргарет
Мід є дослідження по культурологічній проблематиці, зокрема її монографія «Культура і спадкоємність», де сформульовані основні ідеї трансляції культур, як вони бачилися дослідниці. В історії культури Мід розрізняє три типи культур: постфігуративні, в яких діти навчаються у своїх пращурів; конфігуративні, в яких і діти, і дорослі навчаються у рівних однолітків; префігуративні, в яких дорослі навчаються також у своїх дітей. Концепція Мід схоплює залежність відносин між поколіннями від темпів науково-технічного і соціального розвитку, підкреслює, що трансмісія культури в даному ракурсі включає не тільки інформаційний потік від батьків до дітей, але і молодіжну інтерпретацію сучасної ситуації, що впливає на старше покоління (М. Мид. Культура и преемственность // Социальная антропология: хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко.Д.: Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004. С. 414).
Схема 5. Виміри соціальної дії
Процес безпосередньої або опосередкованої взаємодії соціальних суб’єктів (акторів) одного з іншим, процес обміну діями між двома і більше акторами представляє собою соціальну взаємодію.

Взаємодія є основною життєвою потребою людини, лише у взаємодії з іншими людьми людина може задовольняти переважну більшість своїх потреб, інтересів, цінностей. При цьому дія може бути ініційованою самим актором (індивідом, групою) і розглядатися як «виклик», а може бути реакцією у відповідь на дії інших – «відзив на виклик». Макс Вебер відзначав, що в ході взаємодії люди прагнуть максимально раціоналізувати свою поведінку з метою досягнення щонайбільшої економічної ефективності. Тому для соціальних дій характерними є такі якості, як: усвідомленість, раціональність і орієнтованість на інших [79, с. 4–8].

Пітірим Сорокін убачав в соціальній взаємодії, перш за все, взаємний обмін колективним досвідом, знаннями, поняттями. Це соціокультурний процес, в ході якого колективний досвід передається від покоління до покоління. При цьому «кожне покоління до отриманої у спадок суми знання (досвіду) додає свою частину, набуту їм протягом життя, і сума колективного досвіду (знання) таким чином постійно зростає» [53, с. 526–527].

Дж. Хоманс, розробляючи концепцію соціального обміну, показує, що в процесі взаємодії кожна із сторін прагне отримати максимально можливі винагороди за свої дії й мінімізувати витрати. Взаємно винагороджувана взаємодія має тенденцію до регулярності і переростає у взаємини на основі взаємних очікувань. Якщо очікування не підтверджуються, то мотивація до взаємодії і обміну буде знижуватися. Але між винагородою і витратами немає прямої пропорційної залежності, оскільки окрім економічної і іншої вигоди дії людей обумовлені безліччю інших чинників. Наприклад, бажанням отримати максимально можливу винагороду без належних витрат; або напроти – бажанням зробити добро, не розраховувавши на винагороду [60]. Згідно Т. Парсонсу, соціальна взаємодія на рівні соціальних систем відбувається завдяки «зонам взаємопроникнення» і здійснюється в процесі взаємообміну [36, с. 17–19].



Символічний інтеракціонізм особливу увагу звертає на те, як дія сприймається, яке значення (символ) йому надається. Дж. Г. Мід відзначав, що у взаємодії більш важливу роль відіграє не та або інша дія, а її інтерпретація. Перш, ніж відповісти на дію ззовні, люди розгадують значення дії, тобто наділяють її певним символом. Однакова інтерпретація дій-символів сприяє успіху взаємодії. Сутність символічного інтеракціонізму полягає в тому, що взаємодія між людьми розглядається як безперервний діалог, в процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них.

У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальним, духовними і іншими цінностями. Індивід або група визначають свою позицію відносно інших, своє місце, статус в соціальній структурі, свої соціальні ролі. Роль же, у свою чергу, диктує індивіду певні зразки поведінки і робить взаємодію передбачуваною. Передбачуваність взаємних очікувань, взаєморозуміння між акторами є найважливішим компонентом соціальної взаємодії. Якщо актори «говорять різними мовами» і переслідують цілі і інтереси, що є взаємовиключними, то результати такої взаємодії навряд чи будуть позитивними [19, с. 125].

У ході розвитку соціологічного знання ця наука нерідко вдавалася до різних метафор, щоб охарактеризувати свій предмет (і організм, і поле і таке інше). Домінуючий спосіб пізнання соціального життя у наш час, на думку Петра Штомпки, визначають дві метафори: міжособистісний простір і соціальне життя. Перша підкреслює, що соціологія звертає увагу не тільки і не стільки на окремих людей, але і на все те, що скоюється між ними, і виходить з того факту, що ми завжди живемо в оточенні інших людей. Інша метафора акцентує те положення, що цей простір між людьми не залишається нерухомим, статичним, але безперервно міняється «живе», завдяки діям, що чиняться людьми. Через це соціологія предстає як наука про людей, що діють в полі взаємин одного з іншим (у «міжособистісному просторі») і додають цьому полю динаміку постійного функціонування і формування (тобто підтримують «соціальне життя»). Це наука про людей, які перетворюють повторні, такі, що фіксуються їхньою свідомістю, іноді ненавмисні результати і наслідки своїх дій, в ті структурні і культурні рамки, в яких відбуваються подальші дії наступних поколінь [64, с. 32].

При соціологічному аналізі суспільства важливо акцентувати увагу на постійній розколотості суспільства:

√ влада – інтелігенція (за три революції з Росії виїхали близько двох мільйонів представників інтелігенції);

√ правляча еліта – культурна еліта;

√ уряд – народ (самовідчуження на базі взаємонедовіри);

√ центр – околиці (дискредитація центру – здача простору);

√ цивілізація – ґрунт (церковний розкол ХVІІ століття, традиції Аввакума – оновлення літургії, Нікон);

√ допетровська – петровська Русь;

√ віруючі – атеїсти;

√ помірні – радикали (контрреволюція – революція, консерватори – ліберали);

√ апологети – дисиденти; патріоти – космополіти.

Продуктивна і реальна колія трансформації соціальної системи – оптимістична самоорганізація: подолання ціннісного вакууму через усвідомлення національного і громадянського інтересу і коректного оформлення його в політиці.



Соціальний процес являє собою, таким чином, послідовну зміну станів суспільства або його окремих систем, що виявляється як рух в часі ряду соціальних подій або явищ певної спрямованості.

У соціальному процесі діалектично об’єднуються мінливість і стійкість, перервність і неперервність, тому в ході аналізу певного соціального процесу необхідно визначити умови, причини і напрям змін, виділити складові частини і чинники перетворення початкового стану процесу в його результат.


У праці «Наглядати і карати. Народження в’язниці» центральною проблемою для Мішеля Фуко стає проблема «дискурсу» свого роду способу виявлення, характерного для деякого – більш або менш жорстко окресленого – етосу в рамках певних соціокультурних координат. «Дискурс» в тому значенні, яке йому надає Фуко, багатоликий. він знаходить виявлення як в системі мовних практик, так і, наприклад, в структурах державного контролю, в системах вчинків і навіть думок, характерних для певних соціальних страт (переважно, хоча й не обов’язково, домінуючих).

У рамках праці «Наглядати і карати. Народження в’язниці» розглянутий передусім саме цей діяльнісний аспект владного дискурсу, що формується для європейського суспільства, починаючи з Нового часу. Йдеться про створення в рамках європейської культури і європейської свідомості ідеології і практики пенітенціарних, обмежувальних заходів, заходів посилювання контролю за суспільно схвалюваною (а більшою мірою і за суспільно засуджуваною) поведінкою. Умовності цього контролю фіксуються Фуко як мінімум на декількох рівнях суспільних практик: власне на рівні пенітенціарної системи - в тому вигляді, в якому вона зароджується за часів Просвітництва і зберігається до даного моменту, на рівні дисциплінуючих соціальних практик наприклад, на рівні армії і армійською служби, і, нарешті, на рівні шкільної освіти передусім як системи, яка зорієнтована на трансляцію сукупності соціокультурного досвіду європейського суспільства (М. Фуко. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы // Социальная антропология: хрестоматия / под ред. В. Г. Городяненко.Д. : Изд-во Днепропетр. ун-та, 2004.С. 412413).
У процесах розвитку умови завжди виступають внутрішньо необхідними компонентами, а в процесах, які не є розвитком (випадкові, статичні, рівноважні й т. п.), їхні умови можуть бути і зовнішніми їхніми компонентами (середовище, засоби, обставини тощо). У соціальних процесах, рушійною силою яких є діяльність людей, певні умови реалізації цієї діяльності виступають як засоби тільки в зіставленні з її ціллю. вони можуть включатися в процес і як внутрішні умови досягнення мети (наприклад, плануючі органи, установи, організації і управління процесом), і як зовнішні (наприклад, матеріально-технічне устаткування, соціальна інфраструктура тощо).

Конкретні взаємодії людей у сфері матеріального або духовного виробництва суспільства визначають особливості структури соціального процесу. Структурно-організаційна впорядкованість процесу є його механізмом, за допомогою якого забезпечується перехід від однієї стадії (або стану) до іншої і здійснення його як певної цілісності. Сам же перехід від однієї стадії до іншої характеризується швидкістю, темпами і знаком напряму (вектором), що указує на висхідну або низхідну лінію розвитку. Будь-який соціальний процес відбувається відповідно до певних об’єктивних закономірностей, а тому розкриття його сутності і змісту передбачає знання цих закономірностей, характеру їхнього виявлення через свідому діяльність людей.

Реформація суспільних відносин вимагає особливої уваги до чинників соціального процесу, умов їхньої мінливості і спрямованості, своєчасного виявлення негативних, застійних явищ, що гальмують процеси розвитку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка