Управління соціальними процесами



Сторінка10/24
Дата конвертації05.03.2017
Розмір6.21 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24
Тема 8. ОСНОВНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗАЦІЇ

СУСПІЛЬСТВА
8.1. Ситуація постмодернізму в сучасній культурі
За останні три десятиріччя в культурній самосвідомості розвинених країн Заходу виникли тенденції, що отримали узагальнене позначення «постмодернізм», або «постмодерн», що буквально означає те, що після «модерну», або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури і тією або іншою мірою виявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку і політику.

У суспільстві споживання і мас-медіа, основні характеристики якого виглядають як аморфні, розмиті і невизначені, сам народ перетворюється на аморфну масу споживачів і клієнтів, в електорат, а інтелігенція взагалі поступилася місцем інтелектуалам, які представляють собою просто осіб розумової праці. Через радикальні зміни інтелектуали вже втратили ілюзії відносно справедливості, вони не претендують на роль «володарів дум». В книзі «Смерть інтелектуала» Ліотар називає Сартра останнім «великим інтелектуалом, який вірить в «справедливу справу».

Слід зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник саме з радикального сумніву в можливості самої філософії як певної світоглядно-теоретичної і жанрової цілісності. Доцільно говорити не про «філософію постмодерну», а про «ситуацію постмодерну». Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історико-культурні і естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпаності онтології, у рамках якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переведенню з «неразумного» стану в «розумний». Предмет чинить опір впливу людини, порядок речей прагне «помститися» нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації. Світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але і не укладається ані в які теоретичні схеми.

Наука піддається серйозній критиці з боку постмодернізму, їй вже відмовляють в монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати об’єктивне, достовірне знання, розкривати закономірності і причинні зв’язки, виявляти тенденції. Її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уявлення і інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і істотне, недооцінюючи одиничне і випадкове. Сприймаючи через ці причини науку як спрощене і неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголошують релігію вище за науку.

Подія завжди випереджає теорію. Причому антисистематичність – це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного збагнення реальності. Справа полягає в неможливості зафіксувати наявність жорстких, самозамкнених систем і в економіці, і в політиці, і в культурі. Нове «постмодерністське» мислення виникає поза традиційними понятійними опозиціями (суб’єкт – об’єкт, ціле – частина, внутрішнє – зовнішнє, реальне – уявне), воно не оперує звичними стійкими цілісностями (Схід – Захід, капіталізм – соціалізм, чоловіче – жіноче).

Постмодернізм – це «скандальний», з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування «без суб’єкта»: суб’єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій «суб’єктивність», «інтенціональність», «рефлексивність» з’являються позбавлені індивідуальності «потоки Бажання», імперсональні «швидкості», неоконцептуалізовані «інтенсивності».

√ У постмодерністському суспільстві досить типовою і поширеною є фігура «яппі», яка позначає молодого професіонала, що проживає в місті. Це представник середніх верств населення, що насолоджується всіма благами цивілізації, без «інтелігентських комплексів».

√ Ще більш поширеною є фігура «зомбі»запрограмованої істоти без особистісних якостей, не здатної до самостійного мислення. Така людина живе одним днем, головний стимул для неї – професійний і фінансовий успіх за будь-яку ціну, якнайшвидше.

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталізм, адже людина вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, вона вірить у гру випадковості, у раптове, несподіване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою цінністю; в наші дні спостерігається «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» (П. Рікьор).

Розчарування в ідеалах та цінностях, в зникненні майбутнього, яке виявилось ніби вкраденим, призвели до посилення нігілізму та цинізму. Етика у постмодерністському суспільстві відходить на другий план, пропускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод.
У критичних ситуаціях людина завжди звертається до надзвичайних засобів. Наші сьогоднішні політичні міфи є саме такими надзвичайними засобами. Коли розум не виправдовує наших сподівань, то завжди залишається в якості ultima ratio – влада надприродного і містичного. Міф досягає апогею, коли людина віч-на-віч зіштовхується із несподіваною і небезпечною ситуацією... У всіх діях, що не вимагають надзвичайних засобів, ми не знайдемо ані магії, ані міфології. Однак високорозвинена магія і пов’язана із нею міфологія завжди відтворюються, якщо шлях повний небезпек, а його кінець неясний” (Е. Касірер. “Техніка сучасних політичних міфів”).
Якщо в класичній парадигмі всі знаки культури є значущими завдяки «першосмислу», що проступає крізь них, то у постмодернізмі перестають дивитись на події як на відблиски істини буття. Увага дослідників зосереджується на проблематиці дисконтінууму і відсутності. Тим самим здійснюється вихід з лінгвістичної площини у площину «подій» і «тілесності». Це здійснюється у формі «філософії сингулярностей» (Віріліо) і «мислення спокуси» (Бодрійяр), «мислення інтенсивностей» (Ліотар) і «філософії Бажання» (Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі).

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду («модернізму» як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості – між «науковою» і «буденною» свідомістю, «високим мистецтвом» і «кітчем». Постмодернізм остаточно закріплює перехід від «твору» до «конструкції», від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з «творчості» на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами – серйозному творенню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій «руйнування – творення», «серйозність – гра».


Традиційні засоби мистецтва (образи, гармонія, колір) знову стають лише “цитатами” і відгомоном попереднього значення у контексті “ефекту відчуження”. Таким чином сюрреалістичні картини стають утіленням того, що функціоналізм прикриває засобом табу, бо вона нагадує йому про його уречевлену сутність і про те, що його раціональність невиправно ірраціональна. Сюрреалізм збирає те, у чому функціоналізм відмовляє людині; викривлена тут сутність – свідчення того, на що табу перетворило предмет бажання. За її допомогою сюрреалізм спасає те, що віджило, альбом ідіосинкразій, у яких вимога щастя дихає тим, що відняте у людини у її власному технофікованому світі” (Т. Адорно. “Нотатки з літератури”).
У культурній сфері панує масова культура, а в ній – мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, щоб привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні достоїнства перекриваються зовнішньою привабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне життя нестійке, ефемерне, як і примхлива, непередбачувана мода.

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події приймають форму шоу, яскравого спектаклю; навіть політика з сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина перетворюється на видовище, місце емоційної розрядки. У постмодерному суспільстві не може бути революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше наповнюється азартом, грою, все менше опікується розробкою програм, висуненням стратегічних цілей, осмисленням об’єктивного стану суспільства.

Французький філософ Жан Франсуа Ліотар (1924–1998) закликає оголосити «війну цілому», істині як системності аналізу, критикує всю попередню філософію як філософію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства. Християнство рятувало людство від провини за гріх Адама та Єви, Просвітництво вбачало порятунок у прогресі розуму, лібералізм – у прогресі науки та техніки, марксизм оголосив шлях звільнення праці від експлуатації через революцію... – проте, несвобода міняла свої форми та залишалась нездоланною; тому постмодерн відчуває «недовіру до метаоповідань».

Весь постмодерн Ліотар визначає як «складність»: прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерну в силу втрати всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним в принципі. У своїй книзі «Спор» (1983) Ліотар доводить, що не існує ніяких об’єктивних критеріїв для вирішення суперечок, проте в реальному житті вони вирішуються, тому є переможці та ті, що програли. Придушення однієї позиції іншою можна уникнути завдяки тільки універсалізації та абсолютизації будь-чого, в ствердженні справжнього плюралізму, в опорі всякій несправедливості.

Ліотар розкриває владні, а у тенденції – і тоталітаристські імпульси європейської культури завдяки аналізу нарративної природи знання. Наррація – один з можливих типів дискурсу. Протягом століть співіснували на рівних правах різноманітні наррації, однак виник тип дискурсу, що претендує на особливий статус відносно інших. Це так званий «дискурс легітимації», коли всі інші мовні практики поставлені у положення підкорення. Таке виділення «метадискурсу» знаменує занепад «великих наррацій», що співпадає з кінцем «модерну» і появою «постмодерну».

«Великі наррації» («метанаррації») намагаються узаконити себе в ролі істинних і справедливих, обґрунтувати і виправдати певний спосіб суспільного устрою, існування певних соціальних інститутів. Тому «метанаррація» тісно пов’язана з владою. Стверджування однієї мови (однієї з можливих «мовних ігор») веде до панування правил і норм однієї, «легітимної» форми раціональності і третирування усіх інших, «нелегітимних» форм життя.

Насправді, як твердить Ліотар, немає і не може бути універсальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональності – є лише різні «мовні ігри». Серед них можна виділити денотативні (значення) і прескриптивні (дія). У інтересах владних структур деякі мислителі намагаються затушувати різницю між ними, називаючи денотативні висловлювання метапрескриптивними, і корені цього, як вважає Ліотар, слід шукати не в логічній, а в соціальній сфері, не в семантиці, а в прагматиці.
Це дослідження має якості об’єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх “постсучасними” (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри у науці, літературі і мистецтві, починаючи з кінця ХIX ст. Насамперед термін “постмодернізм” відбиває стан духовності європейського типу у наші дні, який пов’язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу у розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм – це комплекс філософських вчень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані і зникне сам розподіл на “моє” і “інше”. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов’язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо” (Ж.-Ф. Ліотар. “Постсучасний стан”).
Соціальна прагматика, яку розробляє Ліотар, виявляє складне переплетення гетерогенних висловлювань, демонструючи при цьому, що ніякої метапрескрипції, загальної для всіх «мовних ігор», встановити неможливо. Більш того, встановлювати її не потрібно і навіть шкідливо, бо будь-яка претензія на вироблення загальнообов’язкових правил і норм містить у собі небезпеку терору.

Французький філософ і соціолог постмодерністської спрямованості Жан Бодрійяр розробив теорію історичного розвитку способу позначення. На його думку, ера знаків починається разом з епохою Відродження, коли коди отримують певну самостійність від референтів. Наприкінці XX ст. ця самостійність стає повною. Соціальна історія людства стає історією витискання смерті. Слідом за мертвими із соціального простору послідовно виганяються дикуни, божевільні, діти, старі, неосвічені, бідняки, спотворювачі, інтелектуали, жінки. Смерть, згідно з Бодрійяром, є дещо «інакше» від системи, що спрямована до своєї досконалості.



Три типи дискурсів (економічний, психоаналітичний і лінгвістичний) намагаються замаскувати амбівалентність життя і смерті протиставляючи виробництво «віддарюванню», бажання – «інстинкту смерті», смисл – «анаграмам». Бодрійяр робить ставку на оборотність дарунку у віддарювання, обміну у жертву, часу у цикл, виробництва у руйнування, життя у смерть і будь-якого лінгвістичного значення в «анаграму». З його точки зору, у всіх сферах оборотність (циклічне обернення, анулювання) є одна всеосяжна форма. Вона кладе кінець лінійності часу, мові, економічному обміну, накопиченню і владі.

Бодрійяр виділяє три стадії соціальної історії витискання смерті, три устрої «симуляції» (так звані «симулякри» трьох порядків):

◘ підробка соціального з її метафізикою буття і видимості (від Ренесансу до промислової революції);

◘ виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха);

◘ симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, як вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи.

С


Жан Бодрійяр
учасний світ складається з моделей і симулякрів, які не володіють ніякими референтами, не базуються ні у якій іншій «реальності», крім їх власної, що являє собою світ самореференційних знаків. Симуляція, що видає відсутність за присутність, одночасно змішує будь-яке розрізняння реального і уявного. Знак, за Бодрійяром, проходить чотири стадії розвитку, перша – відображення деякої глибинної реальності; друга – маскування і спотворення, викривлення цієї реальності; третя – маскування відсутності будь-якої глибинної реальності; четверта – втрата усякого зв’язку з реальністю, перехід з устрою видимості в устрій симуляції.

Хоча симуляція, згідно з Бодрійяром, і безглузда, але у ній є і «зачарована» форма: «спокуса», або «розбещування», «спокушання», яке проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрійяр вважає, що спокушання притаманне будь-якому дискурсу і усьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спокушений. У праці «Фатальні стратегії» (1983) мислитель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівноваги. Тому завдання теорії Бодрійяр вбачає не у раціональній критиці, а у тому, щоб випередити процес виходу об’єктів із своєї сутності, яку приписала їм метафізика з її «принципом Добра», що перетворила об’єкти у відображення суб’єкта.

Світ, згідно з Бодрійяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб’єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспрямованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на сторону об’єкта, що підкорюється іронічному, аморальному, тобто знаходиться по ту сторону цінностей, «принципу Лиха». Систему у цьому «безповітряному гіперпросторі» характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціональність, гіперказуальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекреслюється не порожністю, а подвоєнням присутності, що перекреслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу перекреслює не повнота, а перенасичення – те, що повніше повного, що є «огрядність» об’єкта, який переростає самого себе і «зникає зі сцени» часу і простору, бо стає «непристойним».

«Непристойними», за Бодрійяром, є так звані «маси», дещо таке, що соціальніше від соціального, що увібрало у себе усю енергію антисоціального. Маси Бодрійяр називає екстазом соціального, мовчазними «чорними дірками», що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів.

Французький філософ Жиль Дельоз спирається на маргінальну філософську традицію (стоїцизм, спінозизм) і на досвід художнього і літературного авангарду. Він називає художників «клініцистами цивілізації», що ризикують, експериментують на собі, а цей ризик дає їм право на діагноз.

Дельоз вважає, що необхідно взяти на себе ризик творця, і тоді з’явиться можливість мислити цим досвідом, увійти у цю подію, а не робити її об’єктом «незацікавленого» споглядання, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціональний модус здорового глузду Дельоз спирається на безособове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідомості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовляючись від форми особи і точки зору індивідуації.

Доіндивідуальні, безособові, «аконцептуальні сингулярності», за Дельозом, коріняться у нейтральній, проблематичній, байдужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індиферентність відносно приватного і загального, особистого і безособового, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, нелокалізована. Наприклад, свавільна одиничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; битва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю.

Жак Дерріда презентує постструктуралістський варіант постмодернізму. Деконструкція тлумачиться як спонтанна свавільна подія, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не потребує ані мислення, ані свідомості, ані організації з боку суб’єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через «винахід» («інвенція»), що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму, Дерріда критикує самі її засади, адже з множини відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги якійсь одній частині, частіше це виявляється усвідомлення того, що з нею пов’язано: суб’єкт, суб’єктивність, людина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб’єкта як автора і творця, що наділений «абсолютною суб’єктивністю», прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. Причому метафізика виявляється фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу – чоловік.

Дерріда висуває гіпотезу про існування «архиписьма», що передує усній мові та писемній, притаманної їм. Вся історія виявляється історією репресій, гноблення, принижень та витіснення, бо «письмо» віддало свою первинну роль усній мові та логосу, Дерріда пропонує відновити справедливість, показати, що «письмо» має навіть більший творчий потенціал, ніж голос та логос.

У розумінні Дерріди несвідоме не має системних властивостей, воно не пов’язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, в силу чого свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реальне та уявне тощо) Дерріда перетворює в поняття «нерозв’язувані»: вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл «нерозв’язуваних понять» розгортається через перехід у свою протилежність, яка продовжує процес до нескінченості. Відбувається неперервне зміщення, зсув, перехід у щось інше, адже «у кожного буття є своє інше». У самому аналізі постмодерніста Дерріду цікавить не результат, а лише пульсація думки, а претензії логіки, розуму та свідомості виявляються невиправданими.

Мішель Фуко розробив концепцію європейської науки та культури, основу якої складає «археологія знання», а її ядром виступає проблематика «знання – мови», в центрі якої – поняття «епістема».

Е
Мішель Фуко


пістема являє собою «фундаментальний код культури», що визначає конкретні форми мислення, знання та наук для даної епохи. З 1970-х років на перший план, згідно Фуко виходить проблема «знання – насильство» та «знання – влада». Влада в теорії Фуко перестає бути власністю якоїсь політичної сили, конкретного класу, тому її не можна захопити, передати. Вона не локалізується тільки в державному апараті, а розповсюджується по всьому соціальному полю. Така влада стає анонімною, невизначеною, невловимою, підкорюючи і гнобителів, і пригноблених.

Джанні Ваттімо представляє герменевтичний варіант постмодерністської філософії. Поняття буття, на його думку, ослаблене, воно розчиняється в мові, а тому виступає єдиним буттям, що може бути пізнаванне. Філософське мислення має три основні властивості:

1) воно є «мисленням насолодження», яке виникає при пригадуванні та переживанні духовних форм минулого;

2) воно є «мисленням контамінації», що означає змішування різних видів та форм досвіду;

3) воно виступає як осмислення технологічної орієнтації світу, що включає намагання осягнути «останні основи» сучасного життя.

Характерною рисою постмодерністської літератури стають лапки, що є вказівкою, акцентом на «небезумовності будь-яких сингнифікацій». Серед мислителів постмодерністської орієнтації можна назвати і таких авторів, як М. Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж. Ваттімо (Італія), Рорті (США) та інших.

Таким чином, можна вважати, що постмодернізм у гуманітарному знанні знаходиться в руслі тенденції, що виникла у першій половині ХХ століття в результаті «лінгвістичного повороту» (Дж. Сьорль), що найбільшою мірою відобразився у неопозитивізмі, герменевтиці та структуралізмі. Тому постмодерністська філософія існує в двох варіантах – постструктуралістському та герменевтичному.

У методологічному плані постмодерністська філософія спирається на принципи плюралізму та релятивізму, вона постулює «численність порядків», неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація мають однакові пізнавальні характеристики та є однаково відносними. Згідно з принципом плюралізму, світ не має єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв’язки.

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фундаменту. Єдиним буттям він визнає мову. Скептично ставлячись до істини, постмодернізм рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з агностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розчарування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах цінностях та ідеалах. Для постмодерну є характерним скептичне ставлення до людини як суб’єкта діяльності та пізнання, заперечення антропоцентризму та гуманізму.

У цілому, постмодерністська філософія виглядає досить суперечливою, парадоксальною, невизначеною. Її можна сприймати як перехідний стан в перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творення нового світу.
8.2. Постмодернізаційні моделі мислення і соціальних відносин

в Україні
Наявність ознак соціокультурної трансформації, тобто поява нових моделей мислення і соціальних відносин, свідчить про необхідність переходу до розв’язування завдань наступного періоду, який умовно можна назвати «постмодернізацією». Однією з моделей постмодернізації виступає «цивілізація третьої хвилі» Тоффлера, що має такі риси:

√ нова супер-економічна система розвивається прискореними темпами, її функціонування прямо залежить від інформації і знання;

√ нова система заснована не на масовому виробництві, а на гнучкому споживанні продукції, яка виробляється невеликими партіями, але не перевищує вартість масової продукції, що можливе завдяки упровадженню інформаційних технологій;


Елвін Тоффлер


 традиційні чинники розвитку виробництва (праця, сировина, капітал) втрачають своє значення і витісняються символічним знанням;

√ одиницею обміну стають не металеві і паперові гроші, а інформація. Капітал набуває рухливості, число його джерел збільшується;

√ товари і послуги систематизуються, що вимагає постійного розширення і перегляду стандартів, Це провокує боротьбу за контроль над інформацією, яка визначає стандарти;

√ бюрократичні структури витісняються дрібними неієрархізованими тимчасовими союзами. Бюрократична організація знання змінюється вільним потоком інформації;

√ зростає кількість і різноманітність організаційних форм;

√ зникає взаємозаміна працівників, кожний працівник стає власником «засобів виробництва» і отримує повну інформацію про їхнє функціонування;

√ формується новий тип працівника – творчий тип, який об’єднує в собі знання, ініціативу і здатність упроваджувати ідеї;

√ створення суспільного багатства розглядається як циклічний процес, методика управління яким включає комп’ютерний моніторинг і постійне поглиблення наукового і екологічного знання;

√ цикл створення суспільного багатства об’єднує роз’єднаних індустріальним виробництвом виробника і споживача. Останній грає свою роль, забезпечуючи споживацький попит і необхідну виробничу інформацію;

√ нова система розвивається одночасно на локальному і глобальному рівні. Могутні технології дозволяють зробити на локальному рівні те, що за колишніх часів можна було зробити тільки на рівні державної політики.

Тоффлер підкреслює, що в новітні часи відбувається трансформація влади, основу якої починає складати не сила і багатство, а знання, інформація. Якщо раніше існувала монополія професіоналів на знання, то тепер посилюється роль масового «утримувача» знань. Завдяки розповсюдженню інформаційних технологій не тільки інтелектуальна еліта, але і значні маси людей мають в своєму розпорядженні можливості використовувати знання для професійної роботи та інших цілей.

Вирішальна роль знань й інформації як джерела влади, згідно Тоффлеру, є характеристикою «третьої хвилі». З «першою хвилею» в доіндустріальну епоху зв’язувалося визначальне значення «сили» як джерела влади. В індустріальну епоху акцент перенісся на багатство, а в процесі постмодернізації опорою влади стають культурологічні чинники, перш за все інформація і знання.

Постмодернізація змінює предмет і засоби праці. Із способу створення речей праця все більшою мірою означає соціальний взаємовплив людей та їх дію на інформацію.

Знання задають нові принципи класифікації країн залежно від масштабів інформаційних технологій. Найрозвиненіші країни, за термінологією Тоффлера, володіють супер-символічною економікою, найважливішими умовами нормального функціонування якої стають демократія, свобода і права людини.

Реальною загрозою нормальному еволюційному розвитку суспільства і демократії на стадії постмодернізації, за Тоффлером, виявляється не традиційний комунізм, а релігійний фундаменталізм, расизм і агресивний крайній націоналізм, а також деякі екологічні рухи (еко-фашизм, еко-вандалізм, еко-тероризм), які викривлено експлуатують прагнення суспільства до екологічної безпеки.

Серед ознак постмодернізації, що є характерними для умов існування в Україні, можна виділити наступні:

▪ плюралізація та індивідуалізація життєвих стилів, різноманітність культурних форм, їх релятивізація;

▪ розмивання соціальної структури в традиційних критеріях, формування нової диференціації співтовариств, на інших підставах;

▪ втрата цінності соціальної мобільності через відмову від однозначної шкали соціального престижу (професія, освіта, місце мешкання);

▪ формування посткласового стану суспільства, подолання розшарування на групи і страти, затверджується на базі людських агрегацій, що формуються за ознаками подібності смаків, культури, життєвих стилів, певних характерних рис;

▪ амбівалентність масової свідомості, яка виявляється в електоральній поведінці; відсутність соціальної ідентифікації політичних партій, суспільних рухів;

▪ розпад мета-наррацій («великих вчень»), злам старих систем, тоталітаристського світогляду, універсальної історичної концепції, традиційних ідейно-ціннісних утворень, на основі яких пояснювався зовнішній світ, тощо;

▪ зміни в культурній ієрархії, плюралізація субкультур, глобалізація і універсалізація «масової культури», інформаційних і комп’ютерних систем.

Постмодернізація ставить проблему продукування знань, інформації. Зростає інтерес до навчання, що підвищує престиж освіти, прагнення до оволодіння спеціальними навичками, пов’язаними з сучасними соціальними технологіями. Престиж професій також указує на постмодернізаційний характер потреб. З управління машинами акцент переноситься на управління людьми, тому популярними професіями стають наступні: юрист, економіст, менеджер [18, с. 141].

Важливою рисою постмодернізму є глобалістська свідомість, вихід за наднаціональні рамки в області інформаційного обміну (розширення мережі Інтернет та інших інформаційних мереж, поява численних факультетів і спеціальностей з інформаційних технологій тощо). На особистісному рівні це виявляється через інтерес до подібних проблем, через вибір професії, через пошук більш високого заробітку.

◘ До соціальних характеристик постмодернізації можна віднести трансформацію соціальної структури, для якої характерна невизначеність соціальних меж, культ неясності, а саме:

– соціальна структура визначається критеріями стилю життя, які не є чіткими;

– професії також не настільки чітко спеціалізовані, як в традиційному суспільстві;

– наголошується нечіткість економічних законів;

– виявляється криза ідентифікації.

Якщо трактувати це як «хаос», то напрошується думка про необхідність упорядкувати суспільство за допомогою «сильної руки». Якщо цю невизначеність оцінювати як природну, внутрішньо необхідну властивість суспільства, то політичний вибір полягає не в наведенні порядку «твердою рукою», а у виробленні культурних зразків поведінки, щоб навчитися жити в постмодерністському суспільстві шляхом розв’язання проблем демократичним способом в умовах культурної невизначеності.

Формується тип особистості, який своєю діяльністю створює цю невизначеність і сприймає її як природне середовище свого буття. Такою є нова генерація підприємців, бізнесменів, політиків.

◘ Другою рисою постмодернізації є фрагментарність, мозаїчність структури і принцип монтажу. З позицій ситуаційного підходу до вивчення соціальної структури і суспільства в цілому, для кожної ситуації існує своя соціальна структура, кожна проблема створює свій набір груп, інтересів, що дає можливість сучасній людині сприймати повноту життя в її нестабільності. Для успішно діючих суб’єктів характерною є хаотичність життя.

З позицій класової, традиційної ментальності, постмодернізм руйнує особистість, позбавляє суспільство внутрішнього ядра, а людину – стійкості.

◘ Третя риса постмодернізації – «деканонізація», боротьба з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина, етнос, логос, авторитет.

◘ Четверта характеристика постмодернізаційних процесів полягає в тому, що все відбувається на поверхневому рівні, без символічних і психологічних глибин. Повсякденність є центром буття, відносини між людьми стають більш поверхневими. Іронія нерідко замінює серйозні реакції на життєві ситуації [18, с. 124].

Свідомість, що трансформується, відрізняється від традиційної свідомості за наступними дихотоміями:

– чуйність – чуттєвість;

– акцент на етичних цінностях – акцентування естетичних моментів;

– внутрішня сутність – зовнішні якості і стандарти;

– тривожність – заспокоєність;

– цінують теперішній час – орієнтуються на минуле;

– відчувають відповідальність за майбутнє – живуть сьогоднішнім днем;

– відчувають кризу ідентичності – пристосовані, ідентифіковані;

– креативний, творчий тип перетворень – репродуктивний вид діяльності;

– чоловічий початок – жіночий початок;

– особистісне – знеособлене;

– боротьба за життя на глибинному рівні – боротьба за існування на побутовому рівні.



Схема 19. Основні риси постмодернізаційних процесів
Таким чином, теорія трансформації найбільш адекватно здатна описати сутність процесів в Україні. вона є більш загальною по відношенню до модернізації, неомодернізації, постмодернізації, які самі по собі окремо не повністю відповідають змісту процесів в Україні і не можуть служити пояснювальною моделлю. Поєднання раціоналізму і ірраціоналізму стає типовою рисою суспільства в період трансформації. Моменти абсурду, хаосу, зміни оцінки позитивного сенсу життя стають характерними рисами суспільства і породжують новий тип особистості.
8.3. Альтернативні концепції сучасного українського суспільства
Ñ Україна як віртуальне суспільство. Сучасну економіку іменують віртуальною, оскільки більшість економічних показників носить надуманий характер. Її супроводжує при цьому віртуальна політика. Поняття «віртуальність» виступає в цьому випадку феноменом «неповноти існування» («те, що нібито є, і нібито його немає»). З віртуальними об’єктами людина оперує, як з реальними. У сфері політики під таке визначення підпадає корупція, мафія, пристосовницьке політиканство.

Існують два типи віртуальності:

1) така реальність, до якої відносяться, неначе вона реально існує («мафія»);

2) надумана віртуальність, до якої ставляться, як до реальної (СНД, демократія).

Неповнота існування, надуманість ознак за аналогією з реально існуючими – усі ці характеристики притаманні демократії пострадянських держав. Віртуального характеру додає елементам політичної системи і політичного режиму наявність в них різних рис. Так, можна виділити п’ять рис політичного режиму в Україні:

1) демократія (наявність парламенту, виборів);

2) олігархія (певне число багатих людей, які контролюють сектор влади, засоби масової інформації, що забезпечують лобі в парламенті);

3) авторитарність, що особливо виявляється на місцевому рівні, в деяких діях виконавчої влади;

4) мафіозно-криміналістські риси (наявність корупції, злочинність в структурах влади);

5) номенклатурно-демократичний характер влади.

Чотири останні риси перекручують демократію, перетворюють її на віртуальне явище. Більшість атрибутів демократії носить надуманий характер, але політична система оперує ними, як реальними. Політичні явища сприймаються віртуально і тому, що суспільство одночасно живе в різних парадигмах, коли кожна політична сила знаходить аргументи для обґрунтування своєї позиції.

Віртуальна політика є характерною для суспільства, що трансформується. Діяти в такій політиці можуть люди з такими властивостями політичної ментальності, як: «подвійні стандарти», «уміння говорити одне, робити інше, а думати про третє», «здатність під видом захисту інтересів однієї сторони діяти на користь іншої», «серйозно говорити про проблеми, які сама людина сприймає як порожні» [18, с. 146–147].



Ñ Україна як вірусне суспільство. Становлення постіндустріального інформаційного суспільства в Україні – реальність, в якій латентно присутні і негативні наслідки. Якщо під хаосом розуміти стан дезорганізації соціального організму, то віруси можна трактувати як генератори хаосу, завдання яких нав’язати свою організацію іншому середовищу. Таким чином, хаос – чужа організація, яка не відповідає внутрішнім потребам системи.

Базова соціальна умова вірусів – мережне суспільство. Вперше поняття комп’ютерної мережі на все суспільство переніс американський соціолог Мануель Кастельс в тритомній праці «Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура» [17].

У цілому, мережне суспільство – благо, освічене сучасною комунікацією, технологією, але по налагоджених каналах віруси, ненависть, зло та інші негативні явища легко проникають у всі сфери суспільства.

Віруси – це вияв відсутності або дефіциту самоорганізації. Якщо соціальні процеси формуються штучно, то це послаблює суспільство і полегшує проникнення соціальних вірусів. Вірус несе чужу організацію, не властиву даному суспільству. Хаос – це неправильна, неадекватна організація. Причому, необхідно враховувати, що вірус являє собою хаос тільки для системи, куди він упроваджується. Наприклад, іслам – суспільство в цілому високоорганізоване, але для західного світу іслам – це джерело хаосу.

Мережне суспільство глобалізується за рахунок процесів світової глобалізації. Згідно М. Кастельсу, «глобалізація зв’язує воєдино всі центри економічної активності у всіх країнах, навіть якщо більшість видів діяльності, робочих місць і людей все ще залишаються національними і локальними. Економіки всіх країн залежать від глобальних фінансових ринків, міжнародних зв’язків в сфері торгівлі, виробництва, управління, розподілу товарів і послуг» [17].

Вірус є наслідком мережі, її властивістю. Тільки в умовах мережі вірус може сприятливо розповсюджуватися, тут для нього створюються всі умови. Мережне суспільство є ґрунтом вірусів, і є велика вірогідність того, що мережне суспільство перетвориться на суспільство вірусне. Виробники комп’ютерних вірусів, таким чином, усвідомлено або неусвідомлено, є одним із загонів антиглобалістів.

Можна розглядати позитивні або, у крайньому разі, функціональні риси вірусів. Так, Бодрійяр вважає, що вірус рятує суспільство від ще більшого лиха. «Коли будують міста, створюють зразкові функції, зразкові штучні ансамблі, все інше ніби перетворюється на залишки, на покидьки, на зайву спадщину минулого» [18, с. 151].

Фактично мережне суспільство можна розглядати як інформаційний тоталітаризм, що суперечить принципам демократії. Вірус розвінчує утопії, повертає на реальний ґрунт фантазії інформаціологів про майбутнє. Ідеальне інформаціологічне суспільство сильно нагадує визначення комунізму. Нові утопісти хочуть побудувати нове суспільство де-небудь, якщо не вдається тут.

Будь-яка утопія шкідлива, тому що спроба її реалізації неминуче супроводиться насильством. Прагнення підстроїти людей під заданий еталон вже є насильство, що породжує протест у формі, відповідній даному стану і рівню розвитку суспільства. В інформаційному суспільстві протест здійснюється за допомогою інформації. Якщо способом примушування і насильства є інформація, то вірус є засобом знищення інформації як репресивного механізму, засобу насильства. Конкретними виявами або різновидами соціального вірусу можуть виступати СНІД, комп’ютерний вірус, тероризм, які мають одну соціальну природу – ненависть, насильство і протест супроти несправедливості, які відчуваються особистістю. Вірус розглядається як невід’ємна частина суспільства, побічний результат внутрішніх закономірностей або особливостей сучасного суспільства. Вірус, СНІД, тероризм – виявлення соціального протесту тих соціальних верств, які знаходяться в стані розгубленості й не здатні дати позитивну ефективну відсіч репресивній соціалізації, насильницькому впливу суспільства на людину.

Якщо людина слабка у виявленні своєї незадоволеності, при цьому недостатньо інтегрована в суспільство, через свою замкнутість і несміливість не примикає до акцій протесту, то вона може поповнювати ряди творців комп’ютерних вірусів, наркоманів, хворих СНІДом. Якщо людина не має доступу до технологічної інфраструктури і характеризується недостатньою якістю людського ресурсу, то вона не потрібна сучасному суспільству і, згідно Бодрійяру, як «сміття, відкидається на узбіччя». У такій ситуації горда людина, з чеснотою і енергією буде протестувати, боротися з інформаційним тоталітаризмом, а слабка – нишком шкодити системі за допомогою створення і розповсюдження соціальних вірусів. По Бодрійяру, суспільство байдуже до своїх власних цінностей, само себе штовхає до байдужості та ненависті. Якщо способом примушування і насильства є інформація, то вірус виступає способом знищення інформації як репресивного механізму.

Таким чином, ґрунтом соціальних вірусів є саме інформаційне суспільство. Зневага до базових цінностей в процесі глобальної інформатизації викликає протест, результатом якого є прагнення до руйнування, одним із способів якого виступає створення і розповсюдження вірусів. Застерегти від їхнього розповсюдження може реалізація концепції стійкого розвитку.

Ñ Україна як суспільство стійкого розвитку. Термін «стійкий розвиток» був введений Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку в 1987 році. Ідеї і принципи, концепція і стратегія стійкого розвитку були презентовані в рішеннях конференції ООН з охорони навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992). На цій конференції глави держав прийняли план дій по стійкому розвитку «Порядок денний на ХХІ століття». У 2002 році в Йоганесбурзі відбулася конференція ООН з проблем стійкого розвитку «Самміт Землі», де був ухвалений план дій по досягненню стійкого розвитку людства, під яким розуміється майбутній бажаний стан суспільства.

Концепція стійкого розвитку – це сучасна розробка теорії взаємодії природи і суспільства, центральне місце в якій займає питання про співвідношення антропоцентристського і екоцентристського підходів. Близькими до концепції стійкого розвитку є концепція динамічного зростання (А. Печчеї), концепція органічного зростання (Е. Пестель), концепція динамічної рівноваги, які обговорювалися в рамках Римського клубу [39; 40].

Головна роль в розвитку світового співтовариства належить життєвій силі і здатності до виживання, тобто якісному удосконаленню і пристосуванню до навколишнього середовища. Суспільством, що досягло стану динамічної і стійкої рівноваги, вважається те, яке здатне у відповідь на зміни внутрішніх і зовнішніх умов установлювати рівновагу всередині себе і в рамках середовища свого існування.

Стійкий розвиток – це союз людини з природою і з самою собою. При цьому увага акцентується на здатності задовольнити потреби як нинішнього, так і наступних поколінь. Стійкий розвиток являє собою соціоприродну форму розвитку, яка враховує екологічні та інші глобальні імперативи, визнання коеволюції (одночасної еволюції) суспільства і природи. Саме соціоприродна форма не руйнує своєї природної основи виживання і забезпечує безперервний розвиток цивілізації.

У рамках концепції стійкого розвитку існує точка зору про необхідність зниження чисельності світового народонаселення до 1 млрд, що дозволить зменшити навантаження на природу і забезпечить високий рівень життя людям, що залишилися. Адепти так званої концепції «золотого мільярда» припускають можливість вирішити економічні та інші глобальні проблеми найрозвиненішої частини світу за рахунок слаборозвиненої і перенаселеної периферії.

Стійкий розвиток – це концепція, що включає обґрунтування наступних методологічних положень:

▪ масштаби експлуатації ресурсів, напрям інвестицій, орієнтація технічного і соціального розвитку відповідає майбутнім потребам майбутнього населення;

▪ при цьому поняття потреб включає й інтереси найбідніших верств світового населення, задоволення яких є пріоритетним;

▪ обмеження в експлуатації природного середовища і ресурсів вважається неминучим, але вони повинні узгоджуватися з рівнем технічного розвитку і соціальної організації суспільства, а також із здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності.

У цих концепціях зменшення виробництва і скорочення населення нерідко виглядає як прогресивний, момент.

У теоріях стійкого розвитку популярним є синергетичний підхід, який припускає самоорганізацію суспільства в його взаємодії з природою. Суспільство на користь свого виживання виробляє особливі механізми заборони економічного розвитку і зростання чисельності людей. У такому разі скорочення чисельності людей на 300 тис. чоловік в Україні за рік, збільшення числа аварій, куріння жінок і т. п. – все, що веде до скорочення населення, – з точки зору синергетики є виявами механічної самоорганізації чисельності населення.

Можливості свідомого регулювання розвитку дуже обмежені, оскільки пов’язані з політичними обмеженнями і людським егоїзмом. Сильні країни для збереження звичного способу життя, прагнуть, щоб себе обмежували слабкі, залежні країни. Тому стійкий розвиток вимагає глобального підходу: неможливо забезпечити стійкий розвиток в одній окремо взятій країні. Тільки, якщо всі країни перейдуть на принципи стійкого розвитку, можна буде говорити про необґрунтовані звинувачення в егоїзмі сильних країн.

Ñ Україна як сателітне суспільство. Розгляд стану розвинутої країни в міжнародному контексті – це приведення економічних, політичних і соціокультурних показників до західних зразків або, точніше, до стандартів розвинених, цивілізованих країн. У цьому значенні Україна характеризується як суспільство, яке «наздоганяє».

Дійсно, Україна представляється країною, яка наздоганяє, але вона вважається настільки відсталою, що це виглядає утопічно. Значить, потрібний інший теоретичний підхід, який додавав би імпульс для конструктивних змін і віри в майбутнє.

Можна розглядати трансформацію як процес пристосування відсталої країни до здатності розвиватися разом із західними країнами, процес формування механізмів сумісного розвитку на основі сателіта (залежний супутник). Сателітне суспільство розуміється як:

– формально незалежне;

– фактично залежить від розвиненої країни (або країн) економічно, політично, соціокультурно;

– є залежним супутником в історичному процесі;

– країна-«донор» підхоплює сателіт в своєму розвитку.

Хоча сателітне суспільство залежне, проте воно постійно знаходиться в одному соціальному часі з суспільством-донором, яке ніби «несе на своїх плечах» сателіт в процесі соціального та історичного розвитку. Тут країна-сателіт не наздоганяє, а системно «причіплюється» до більш розвиненої країни в економічному, політичному, ментальному, соціокультурному значеннях. Але для такого «причіплювання» потрібні механізми зчеплення, стикувальні вузли, за допомогою яких, залишаючись залежною, на других ролях, країна все-ж-таки знаходиться в тому ж історичному часі, що і розвинена країна.

Головним з механізмів пристосування є інституційна трансформація. Соціо- і технополіси також можуть бути тими «гачками», за допомогою яких Україна причепиться до західних країн. У такому контексті, на тлі жахливих статистичних даних про відсталість нашої країни, Україна сприймається як повністю залежна, знаходиться в зоні впливу розвинених країн.

Дуже важливою виявляється здатність сприймати нові досягнення, зробити їх об’єктом своїх потреб і бажань. Потрібні інші критерії розвинутості, і головний з них – спосіб життя і рівень розвинутості потреб. В історії завжди було так: рано або пізно країна досягає задоволення підвищених потреб. А вони повинні бути і відповідати сучасному рівню.

Сателітне суспільство має незвичайні властивості. Одна з них – це симулякр, тобто явище без сутності. Наприклад, демократія, громадянське суспільство – ці слова наповнюються сутністю в міру того, як суспільство спроможне відповідати змісту цих слів. Слова з’являються, тому що вони супроводжують розвинене суспільство, але сутність потрібно заслужити, дорости до неї. До потреби в комп’ютері, в комфортному житті ми доросли, а в громадянському суспільстві – ні. І тут справа – не у відсутності досвіду і навичок, а знову-таки в потребах. Чи є потреба в демократії? Парадокс: засобом розвитку демократизму в умовах трансформації виступає авторитаризм.

«Демократія» – це норматив, що заданий суспільством-донором. Але сателітне суспільство вирішує всі проблеми авторитарно і інших способів не знає. Тому і проблеми демократії розв’язуються звичним і зрозумілим способом – авторитаризмом.

Далі питання в тому, до кого доцільніше причепитися – до Росії чи до Заходу. Росія багато в чому сама – сателітна держава.

Причепитися до більш розвиненої країни варто, щоб бути сучасним. Сучасність виявляється в способі життя, а він описує соціальну складову. Але українське суспільство не однорідне (локомотив тягне не компактний цілісний вагон, а аморфну, неоднорідну масу). Україна живе одночасно в чотирьох епохах: традиційній, індустріальній, епосі соціалістичної модернізації і постмодернізаційній. Традиційну частину тягнути важко, вона «волочиться», втрачає по дорозі свої компоненти, ідеї, цінності. Тут є і просторове вимірювання: до Європи ближче, ніж до Росії. Значення постматеріальних цінностей в західній Україні вище, ніж в східній (свобода слова, участь в справах держави). Ураховуючи кризу на Заході, необхідно осмислити, чи не в прірву йде локомотив.

Друге важливе розуміння: «причепитися» – не значить злитися. Образ сателіта, який причепився, дозволяє зрозуміти, чому Україна рухається приблизно з тією ж швидкістю по історичній колії, що і розвинені країни. Ми користуємося плодами розвиненої технології, комп’ютерною технікою і відповідними програмами. Відмінність із західним суспільством полягає в тому, що західний спосіб життя доступний тільки для невеликої частки населення України. Ідея суспільства, яке причіпляється, дозволяє виробити оптимістичну перспективу, зайняти конструктивну позицію і формувати ціль суспільства у відповідності з інтенціями молодого покоління. Не можна жити з думкою, що ніколи не вдасться наздогнати.

Суспільство потребує позитивних цінностей навіть в кризових умовах. Молодіжна політика повинна керуватися необхідністю виконання функції цілепокладання на основі відповідної теорії. Теорія трансформації і сателітного суспільства може служити позитивною концепцією соціальної динаміки в умовах кризи. Між нами і Заходом – прірва. Її можна засипати, а можна будувати мости (люди зі своїми інтелектом, здібностями тощо). Подолати відставання, досягти повноцінної інтеграції в європейські та світові процеси можливо у принципі. Скорочення термінів залежить від інвестицій в розвиток людського капіталу і шляхом матеріалізації людського потенціалу.

Одним з найважливіших чинників є підготовка нової генерації відповідальних лідерів і для бізнесу, і для державного управління в цілому. Важливо формувати глобальну відповідальність як усвідомлений обов’язок тих людей, у підпорядкуванні яких знаходиться багато соціальних, економічних установ і культурних процесів. Важливо здійснювати управління цими процесами крізь призму моралі і справедливості таким чином, щоб забезпечити гідне існування світової спільноти. Виходячи з такої гуманістичної орієнтації, освіта повинна:

▪ готувати фахівців з інтегрального управління процесами розвитку всіх сфер, які усвідомлюють відповідальність в глобальному контексті;

▪ пристосовувати світовий досвід до умов країни, що трансформується, якою і є саме Україна, з метою сприяння її інтеграції в світові процеси;

▪ давати новітні знання, орієнтувати на їхнє широке використання.

Глобальна відповідальність передбачає глобальне переосмислення і відповідне перевиховання.

Величезну роль в соціокультурній трансформації відіграють взаємовідношення поколінь. Дослідження показали позитивні оцінки старшого покоління і самокритичність молоді.

Соціокультурна трансформація припускає зміну контексту сприйняття подій. Змінюється сам зміст змін. Для традиційного мислення є характерним катастрофічне відчуття новітнього часу. Тільки зміна точки зору, ракурсу, тобто культурна трансформація, може перетворити відчуття катастрофи на відчуття перспектив.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка