Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації



Сторінка1/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.2 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8





УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА








До 75-річчя від дня народження



Біобібліографічний покажчик


Суми 2012

ВСТУП

ВСТУП
Біобібліографічний покажчик «Борис Ткаченко: до 75-річчя від дня народження» присвячений творчому доробку відомого письменника і великого патріота України, історика, краєзнавця, агронома, громадсько-політичного діяча, члена НСПУ, лауреата премії імені М. Хвильового, лауреата премії обласної ради в галузі літератури та мистецтва, Почесного члена Всеукраїнської спілки краєзнавців, Почесного члена Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Почесного громадянина м. Лебедина Бориса Івановича Ткаченка.

Це друге, доповнене видання.

Покажчик містить автобіографічний нарис «Сповідь», який ми одержали у рукопису із рук самого автора, фото з особистого архіву Б. І. Ткаченка, перелік його публікацій (окремих видань, статей в збірниках, періодиці), а також літератури про нього, інтерв’ю, відгуки на творчість.

Матеріал систематизований за типами видань, а в середині – в хронологічному порядку.

Хронологічні рамки включеної інформації – 1964-2012 роки.

Всі джерела опрацьовано de visu, за рідким виключенням (у разі їх відсутності).

Інформація подана з максимальною повнотою, але не є вичерпною.

Є допоміжні іменний і географічний покажчики.

Розрахований на науковців, краєзнавців, вчителів, бібліотекарів, учнівську і студентську молодь, а також стане у нагоді всім, кого цікавлять питання історії України і, зокрема, Сумщини і Лебединщини.

БОРИС ТКАЧЕНКО


СПОВІДЬ
До написання цієї сповіді спонукали мене домагання друзів. Напиши, мовляв, та й напиши свою біографію. Як не як, ти ж «писатель», відомий майже на всю окраїну свого хутора. Он інші ж пишуть і їм за це нічого. Напиши, не бійся. Тобі теж за це нічого не буде.

Домагання ці були приперчені легеньким гумором, то, очевидно, й писати цю сповідь годилося б у такому ж ключі. Щиро повіривши в пророчу мудрість Тараса Григоровича Шевченка про те, що «У всякого своя доля» і підкріпивши цю мудрість думкою Василя Симоненка:

Що кому на роду написано,

То й конем не обскачеш того, –

я зробив висновок: завдяки «уму, честі і совісті нашої епохи» доля до мене була особливо люблячою і щедрою. Враховуючи (знов за Симоненком), що та доля

Одному дарує лисину,

Другому шляпу з широкими крисами,

А третього причастовує батогом, –

моя доля була особливо щедрою, бо підносила не тільки ці дарунки, а й ще дещо – батожила «яко од щедрот душевних», але не «с пристрастием».

А оскільки у моєму житті веселого було обмаль, а повчального – ще менше, то я до своєї біографії долучу ще й шматочок із життя Роду.

Як і всі грішні, я теж, очевидно, народився. І сталося це за «метрикою» 18 грудня 1937 року. Проте це не точна дата. Ні-ні, щодо року претензій немає. А от щодо дня й місяця, то тут заковика є.

Батьки жили на хуторі Масюки (Гадяччина), родився вдома, до сільради було далеченько, та й дороги порозкисали, тож у сільраді записали той день народження, коли батько з’явився на ясні очі до сільрадівського «учотчика» і бадьорим голосом заявив, що він не «партач», бо впіймав не дівку, а «лобуряку», тобто майбутнього неслуха, а то й розбишаку.

Сільрадівці з батьком погодились, ще й свого додали. Син, мовляв, не тільки лобур, а ще й «полатайхата», бо колись примножить своє господарство жінчиним приданим. Інша справа – дочка. Та – обдерихата, бо вона не тільки не примножить, а забере із собою надбане батьком та матір’ю. Одним словом: став, Іване, могорич.

Може б, колись точна дата й була б пригадана, та, на біду, померла мати. Мені тоді й восьми місяців не було. Батько вічно у колгоспних клопотах, то ж знав тільки, що те «число не справдішнє», і треба було «здавать назад» або на два тижні, або й на два місяці.

Батькова мати, а моя бабуся, Уляна Павлівна на ту забудькуватість кивнула було рукою і, як я вже був «чималим лобурем», заходилась рахувати по-своєму: «Значить так: заговини на піст, тоді Пилипівки сім неділь... Великдень... Проводи, Мироносна неділя, Рахманський Великдень... Так от, на Рахмана тебе, внучку, ще не було. У той день старий Яріш тин городив, глиці до хліва приставив. А одна – озьми та й гепнись на город. Найкращу курку тоді вбила, ту, що Ваня з хутора привіз. Так як курку вбило, тебе ще не було. І на Купала теж. На Купала мій Давид із ситнягу тільки одну шапочку виплів, для Вітька – один онучок був. І в Спасівку не було, і на Паликопа. Ти родився після Пречистої. А от чи після Першої, чи після Другої – вибирай сам. Ото й буде такички».

Бабусині підрахунки, як бачите, теж були приблизні. Та й чого дивуватись – вона й про свій день народження казала: «Родилась у той рік, що на шляху чоловіка вбито, а в ту пору, як гречка цвіла». Моє родове дерево по батькові обривалось на прапрадіді:

– Батько – Іван Давидович.

– Дід – Давид Савич.

– Прадід – Савка Іванович.

– Прапрадід – Іван Михайлович.

Всі вони – селяни-хлібороби.

У шнуровій книзі Воскресенської церкви м. Лебедина записано, що дід мій Давид родився 1 липня, а хрестився 2 липня 1879 року. А батьки в нього були: «крестьянин Савва Иванов син Ткаченко и его законная жена Ефимия Яковлева дочь, оба православного вероисповедания». Отже, прадід – Савка, а прабабця – Химка.

Рід по матері відомий мені до прадіда:

– Мати – Марія Панасівна.

– Дід – Панас Євдокимович.

– Прадід – Євдоким Іванович.

Всі діди були трудящими «до одуру». Це про них так люди казали. А ще були глибоко віруючими. Це вже я про них кажу.

Дід Панас дотримувався всіх постів, відвідував усі церковні служби, усі «утрені» та «всеношні». На одвірках дверей його хати, комори і навіть на сажі, на верхняках і на лутках у страсну п’ятницю завжди писались крейдою хрести. А на стелі кімнат хрести виписувались кіптявою страсної свічки. Він знав безліч псалмів, але вдома до церковного співу був «не дуже». Тож більше затягував розгульної:



Пропала надія розбилась сулія

Горілки ні краплі нема.

Було ж пів-відерця пече коло серця,

Хоч кидайсь ума.

Як кажуть на Лебединщині: «Царство Небесне покійному: і любив випить, і вмів випить». До речі, ні п’яним, ні напідпитку я на своєму віку діда не бачив. Він просто любив «гарну кумпанію». А ще він був неперевершений гравець у підкидного дурня. З ким сів Явдокимович, ті зроду у програші не були.

Увесь свій вік дід Панас працював штукатуром. Жив, за тодішніми мірками, у достатку. Мав власну хату (хата, хатина й комора), а ще хлів, саж, комора «на одчепі» і величезний сад. Не просто величезний, а аж-аж величезний. У 1943 році у ньому «наші» поставили розбірний клуб, де йшли концерти та кінофільми. (По сусідству жили Хрущов і Ватутін). У тому саду паслася дітвора з багатьох вулиць. Окремо були вишняки та сливняки. Прикрашала сад архірозлога і архістарезна груша-дуля. Поодаль – яблуні: Ватянка, Медянка, Полосатка, Заяча мордочка, Наливна, Райка рання, Райка пізня, Вощанка і та, що «од бурт». На вигоні за дідовою хатою колись були «городські бурти», з яких виварювали наші пращури селітру. Ото крайня яблуня і звалась «од бурт».

Порічки та смородина родили так рясно, що як не обносили їх ще зеленцем табуни дітвори, вони ще й під кінець літа прямо спалювали кущі червоними та брунатними вогнями.

Світлиця у дідовій хаті – мов у намисті. Вся причілкова стіна і половина чільної були в іконах: і «Миколай», і «Варвара», і «Успіння», і «Пантелеймон», і «Покрова», і «Неопалима Купина», і «Моління о чаше», і «Сікновення», і «Тройця»... Вгорі біля лампадки – паперові голубки та янголи. А внизу, майже на долівці, висіла ікона «Страшний Суд». У висоту – не дуже, зате в ширину – мало не на пів-стіни. На ній були чорти рогаті, чорти шуті (безрогі), грішники в казанах, всіляка чортяча метушня, вогонь і багато диму. Що вище піднімався дим, тим він густішав і перетворювався на клубище хмар. А на тому клубищі возсідав «сонм Суду праведного». Чорти колотили киплячу смолу в казанах кочергами, баграми затовкували в казани тих грішників, які норовили вискочити із смоли і заховатись за казаном.

Коли дід дорікав комусь із внуків за лінькуватість, то становив винуватця на коліна, щоб той краще бачив пекельне судилище, і говорив: «Ти, онучку, той, не гнівись, що таке кажу: не хочеш Божої заповіді про добування хліба в поті чола свого сповнять, то хоч чортів за приклад озьми. Суща ж богомерзька нечисть, а й та бач як трудиться, дрова колють, смолу колотять... А ти ж таки Боже созданіє. Бог он яку велику землю сам сотворив, а тобі ліньки якусь нещасну грядку скопать».

Онуки вже знали дідову слабкість і тому, щоб скоротити отой повчальний «техмінімум», запитували:

– Дє, скажи, а правда, що ота грішниця, що оно з казана лізе, на нашу бабцю схожа?

Дід розпливався в посмішці, чухав потилицю, оглядався на двері і тоді вже казав:

– Гм, і справді викапана баба. Тільки ти їй не кажи, а то патошника не дасть.

На тому повчання скінчалося; можна було сміло сідлати соняшничину, і вдаючи із себе не менше як рисака, вибриком мчати на вигін.

У молоді літа дід жив у достатку. Як не як, штукатури були в ціні. На ту пору в Лебедині вже з’явилися будинки у два поверхи. Білити таке около було непросто. В руках у діда жердка метрів у вісім, на її кінці щітка сторчма прив’язана, аж ген-ген – кадібок із процідженим вапном. Щітку вмочив і поніс угору. Вапно постійно підколочував хтось із хлопчаків-помагачів. Роботи – хоч одбавляй. А, значить, і заробітку. Ото тоді дідові й співалась «Пропала надія – розбилась сулія...».

А в старості він жив абияк. Хата стара-престара, ще його дідом у 1860 році зроблена. Не хата вже, а каліч: перехняблена, під соломою, віконця маленькі-маленькі з одностулковими віконницями і на прогоничах. Тож у хаті світу не лишнього, особливо в хатині. Над вхідними дверима – полиця, ліворуч – мисник і піч, лежанка і великий піл. Прямо – віконце і стіл. А праворуч у покуті – два закіптявілі «образи». Не допоймеш, котрий із них – «Варвара Великомучениця», а котрий – «Миколай Угодник».

Піч мазалася червоною глиною, а поверх бабиного мазання були ще й дідові помазні – від роздавлених клопів.

Найчастіший харч у хаті – борщ і кваша. Баба Паша умудрилась варити борщ із польових буряків, тому він був солодким. А квашу робила із виварених груш, заправлених житнім борошном. Тож часто-густо кваша «втікала» з припічка аж на долівку.

Тоді баба Паша била руками об поли і причитала: «Ой, роззявище-роззявище! Ой, невклебище-невклебище!». А «щоб добро не пропадало», хутенько приставляла до припічка жаровню і «ловила» «гулящу квашу» тріскою. «То нічого, що з попелом, – казала. – Воно для живота ще й краще».

Ні-ні, були й інші страви, але то вже «празникові». Скажімо, там локшина чи роблені на веретені макарони – крученики.

Оскільки дід був людиною глибоко віруючою, то знався з усіма лебединськими священиками, пономарями, реєнтами і навіть дзвонарями. Розмови з ними далі «Святого Письма» не йшли. А ще про те, кого зі священиків «темна карета» схопила. Про таких дід казав: «За віру, за Христа, за нас із вами страждають». А на тих, хто сам од сану відмовився, бурчав: «Юда. Продав Христа».

В усі зимові вечори дід читав «Святе Письмо» і «проповідував» (пояснював) його своїй половині – бабі Паші.

Розпочинав він проповідь деренчливим речитативом – якимось середнім між баском і підбаском. «Благословен єси, Христе, Боже наш, іже премудрі ловци явлей, низпослав їм Духа Святого і тим уловлей вселенную, Человеколюбче, слава Тєбє-е-е!».

На слові «Благословен єси» басок у діда розхлюпувався зовсім, а підбасок чомусь проривався через ніс, та й то з присапом. Отож «Низпослав їм Духа Святого» дід протягував уже фальшивим фальцетом. Тоді всі вокальні погрішності свого «низпосланія» він надолужував кінцевими словами тропаря. І «Слава Тєбє-е-е!» дід протягував так довго і так високо, що, здавалось, оте кінцеве «е-е-е!» він тужився протягти через увесь хатній димар і почепити аж на самісінькому вершечку груші-дульки.

Тоді баба Паша з острахом поглядала на проповідника, хрестилась і питала:

– Господи, Ти там хоч не зайшовся?

– Для началу пройдьоть, – казав дід. А ось як прочищу ущербность носа – я ще дужче витягну.

Після вступу у проповідь для поправки «ущербності» дід робив, як на теперішню мову, – технологічну перерву.

Оскільки він люльки не палив, а табаку тільки нюхав, то проповідь його була інколи трішечки кумедною. Ото насипле на долоню товченої з буркуном махри, розімне її хорошенько пальцем, піднесе до носа та й потягне, скільки має духу. А тоді жмурить очі, розчепірює наопашку рота, вертить головою, зіпає, мовби хоче вловити перехнябленим ротом невидиму муху і, зрештою: «Апчхи!».

Задрижать тоді шибки у вікнах, затріпотить вогник у каганці, а баба Паша вигукне: «О, Божечко!» і перехреститься.

Ще не зовсім прочхавшись, дід розпочинає свою проповідь: «І говорить Господь Бог Саваох. Апчхи! Істинно-істинно говорю вам, яко... Ап-ап-апчхи! Легше верблюдові, апчхи, ніж грішнику, апчхи...».

Тоді проповідь уже розпочинає бабця: «Не проповідник ти, Панасе, не проповідник, а богохульник. Хіба ж наш Спаситель отакички запихався табакою і отак чхав по-гаспидськи, як оце ти чхаєш? Одмолюй свої богохульні гріхи тепер хоч постом. Он є пів-жаровні кваші – ото и постуй на здоров’я».

У мене зберігаються два документи із дідового роду. Перший – це «Выпись из актовой книги для актов на недвижимыя имущества Лебединского Нотариуса Андрея Андреевича Перекрестова за 1903, 1904 и 1905 годы». В ній значиться, що в присутності свідків «отставного ефрейтора Герасима Степанова Емца, крестьянина Ивана Лукича Калениченка и цехового Трофима Антоновича Ламаха, живущих в городе Лебедине» «крестьянин Евдоким Иванов Шостак, находясь в здравом уме и твердой памяти, заблагоразсудил сделать, на случай моей смерти, относительно моего имущества распоряжение: Все мое благоприобретенное движимое и недвижимое имущество, где бы таковое не находилось и в чем бы не заключалось, не исключая и капиталов как в наличных деньгах, так равно в процентных бумагах и долговых обязательствах, – одним словом все то, что в день смерти моей будет мне принадлежать и на что я по закону буду иметь право – завещаю пожизненное владение моей жене Феодосии Яковлевне Шостак, после смерти которой все, находившееся в ея пожизненном владении имущество, поступает в полную собственность усыновленному моему сыну крестьянину Афанасию Евдокимову Шостаку…»

Другий документ («Вводный лист») засвідчує, що селянин Евдоким Іванович Шостак в 1884 році купив у селянина Захара Васильовича та його дружини Ксенії Ісааківни Улисенкових дві ділянки «пахотной земли «мерою» по півтори десятини «в урочище за Кобижчею на дороге идущей из г. Лебедин на хутор «Онатский».

Це рід по матері.

Дід по батькові, Давид Савич Ткаченко, теж був віруючою людиною. Теж знався-водився здебільшого з глибоко віруючими та служителями церкви. Гострослови казали, що у Давида друзі – «попи з дяками». Горілки дід не любив і тому, де тільки міг, її знищував. Нищив теж частіше з попами. На вид він був дебелий, вужавий, силу мав неймовірну. Коли його брали «на дісвітельну» (служити в армії), то у повітовому військовому відомстві служилий люд сходився полюбуватися його мускуляччям. Лікарі плескали по плечах і прихвалювали: «Ай да крепыш!», «Ай да крепыш!». Такого козарлюгу ніяка мірка горілки подужати не могла. Колись казав: «Ще не склепали жестянщики такої цеберки, щоб годилась для мого мірчука». Проте, розповідала моя тітка Олена, а його дочка, що було й інакше. Колись уже вдосвіта прибігла матушка до моєї бабці і просе: «Уляно Павлівно! Ідіть, заберіть Савича, бо вони з батюшкою лазять по долівці, а батюшці ж на утреню пора».

Мали дід із бабцею семеро дітей, вижило шестеро. Три сини: Василь, Іван та Федір. І три дочки: Наталка, Олена та Галина. Старший, Василь, той до слюсарства більше потігся. А Йван та Федір – ті «пішли по дереву» – теслярували, колісникували, столярували.

Звичайний домашній устрій був порушений восени 1932 року.

Батько розповідав: «Хлопчаком років у п’ятнадцять я пішов у науку до майстра. На вулиці Кладбищенській «деревообделочных дел мастер» жив, Заєць. Наука була серйозна. Наносить води, нарізать корові січки, напарить, вичистить загороду, нарубать дров, одкидать сніг… А тоді вже можеш і до верстака підступать. Може, в котрогось майстра така наука й не пройшла б, а до Зайця не було одбою, бо вчив і як віконну раму зробити, і двері наплавні, і двері фільончасті, і сани, і дроги, і скриню, і діжку, і просорушку, і віялку, і фаетона. Спеціаліст золотий був. Ото я й почав в учителя все переймать. У 17 літ уже робив полудрабки такі, що хоч на виставку. Оце купиш на зріз берестка на обіддя, берези на циліски, верби на обшивку та й наробиш заготовок. А тоді – тільки до купи стягуй. Три полудрабки зчепив і – на ярмарок. Здебільшого – в Штепину Греблю ярмаркувать їздили, у Василівку, Ромни, Козельне, Вільшану. Ото з тих полудрабків справив я собі костюм, тужурку і чоботи.

А як прийшов «буксир», як побачив, що у Йвана і на осі заготовки сохнуть, і обіддя нагнуте, і на спиці ясенка оберемків три наколото… А сам Іван у одвірках стоїть і маточину до воза точить. Глянув і відразу визначив: «враг соввласти».

Це тепер на токарних станках усе роблять. А раніше ні, вручну. Вірніше, вножну. Посеред двору вкопували жердку, до її вершечка чипляли мотузку. Тією мотузкою двічі обмотували заготовку, а на самісінькому кінці була петля. Ото ногу в ту петлю встромиш і дригаєш. Потягнув униз – жердка нагнулася, мотузка заготовку й крутнула. А ти в цей час різець підставляй. От воно й струже. Ногу одпустив – жердка й випрямилась. Заготовку назад крутнуло.

Стою я ото так у одвірках і ногою дригаю. Гроші на вдягачку заробляю. Аж тут «буксир» заходить. Одним словом, забрали всі мої заготовки, забрали інструмент, ще й самого в шию вигнали з двору. А хату, хлів, клуню, навіть ворота й тин розкуркулювачі тут же розібрали й одвезли на хутір Чернецький – там саме будували свинарню. А сім’ю вигнали «під тин». Така розправа скоїлася за дідів непослух. Він спочатку пішов у СОЗ, здав туди і корову, і телицю, і коня, і реманент… А на трудодні одержав у СОЗі «крізь два пальці – третій». А тоді ще й щоб узять свого коня, скажімо, колючок привезти, – іди питайся бригадира, а тоді теліпайся в контору – ярлик виписуй.

Знов таки ж: нема в хазяйстві корови – нема й молочка. Ото вже й обід став щербатим. А тут ще й жінка наполягла: «Он кум одбрикався од тієї чортової комуни, а ми хіба гірші?». А то якось пішла на Білодідів луг по щавель, а там саме колгоспні телиці паслись. Баба впізнала свою теличку. Теличка впізнала бабу. Збіглися. Обнялися. Телиця бабу лиже. Баба – телицю. Таке ревище звели…

Прийшовши додому, бабця впала перед мужем на колінах: «Вийди з тої анахтемської комуни. Вийди, прошу тебе. Я не хочу буть неприкаяною в тому СОЗі, не хочу буть голодною. Забери хоч телицю – то на весну з молочком будемо. Он же й Сталін таке розпоряженіє ниспослав, що можна й не записуватись у СОЗ».

От і подав Давид Савич заяву про вихід з «анахтемської комуни». От і обклали його нечуваними податками. От і вигнали з хати за несплату податків.

А оскільки на погашення податків грошей із розпроданого господарства не вистачило, то всукали дідові ще й шість місяців «принуди». І одробить її треба було безоплатно в «дорогому і рідному» колгоспі.

Дід був не з «рябого десятка», тож сказавши владі: «А во не хотіли?» і показавши їй «во» величиною у пів-руки, дременув аж за Ленінград. Там влаштувався «золотарем» у радгоспі «Гигант». З Ленінграда баржі привозили фекалії, а дід із такими ж втікачами з України, як і він сам, вивозили бочками оте «золото» на поля.

Жив він на конюшні. Із радгоспної їдальні всі рештки віддавали коням, тож за кілька днів дід накопичив цілу гору хлібних недоїдків. А вже через добрих людей переказав у Лебедин, щоб жінка з малечою втікала від голоду до нього.

Прожила там сім’я півтора роки. Чим харчувались? Та тими ж помиями, що віддавались на конюшню. А ще – довкруж «золотих» виливків буйствував лопушистий щавель.

«Їли, аж запихалися», – розповідала тітка Олена. – «Запихалися і були раді, бо он на Україні голод цілі села викошує, а в нас на конюшні гора окрайців, ще й щавелю «од пуза».

Все б нічого, та влада почала нічні облави на безпаспортних робить. Ото сім’я й вистрибнула з другого поверху казарми. Дітям нічого, а бабця поламала ногу.

Місяць жила у скирті. А як уже нога трохи зажила, вирішили повертатись на Україну. Коли були вже на вокзалі, між людьми гомін пішов: «Кірова вбито», «Кірова вбито». Бабця перелякалася і заходилась трясти чоловіка: «Тікаймо відціля, а то ще на нас подумають».

У Лебедин приїхали наприкінці грудня. Ні харчів, ні хати. Отаборились у племінників. Батьки їхні у 33-му вимерли, а двійко хлопчаків вижили. От старший і каже: «Як оддасте за мене Лєнку – живіть. Як тесть і теща. А ні...».

«Ну що ж, Лєна, хоч тобі ще й чотирнадцяти немає, – іди. Та й ми при тобі будемо».

Це так із житлом обійшлося. А з роботою... довелось дідові одбувать при СОЗові оті шість місяців принуди. А як пригадали дідове «во», то й ще там щось добавили.

А тоді втовпився він у міськрадівський комунгосп возити лебединське «золото». Через рік-другий, як дід трохи осмілів, то начальству заявив, що хату в нього забрали «неправильно» і що без хати жить «ответственному говновозу» «ущемительно», бо «люди носами крутять і на кватирю не пускають». Влада справді зжалілась і відповіла, що «помочь лучшему говновозу-стахановцю вона не прочь».

Ото міськрада й продала дідові розскубану та розхристану лісову сторожку. Він її перевіз у Лебедин на вулицю Шкарупівку і заходився будувати хату.

А як уже і зруб зрубали, і стропила звели, і наріжники у вінчик пов’язали, до діда з’явилась «казенна халява». Так звали виконавця, який носив під рукою перегорнутий удвоє «портфель-халяву». Ото та «халява» настовбурчила на діда очі і прорекла: «Уступите место коммунисту с 20-го года».

Дід аж руками об поли вдарив. Та як не сперечався він, як не тикав документи, видані міськрадою саме на цю садибу, як не доказував, що це його законне місце, «халява» сіконула, як одрубала: «Твоє место, кулацкая морда, в Сибири». От і довелось дідові розбирать уже збудовану хату і посуватись на іншу ділянку.

Розповідаючи про таке безчинство влади, він ще й вихвалявся: «Ну й що, що вони мою хату у калюжу посунули? Ну й що, що по весні вода і на долівці хлюпотить? Зате я їх на стовпах надув».

Виявляється, що коло купленої сторожки був завалений «неучтьонний» погріб. А в тому погребі вціліло чотири дубові стовпи. Дід два дні землю піряв і таки витіг їх із провалля. Казав: «Я на них спину вклав, грижа на пузі оно ось яка вискочила. Та все одно: що та грижа проти дубів? Вони все одно від неї і більші, і дебеліші. Як висохли – аж дзвенять. Зубами не вгризеш».

Сприйнявши гоніння властей як кару за свої гріхи, дід «обратився к Богу» і перейшов до баптистів. А перейшовши, зажив воістину життям праведника. Купив телятко, привчив його до ярма, злагодив «мотузяного воза» та й жив із коров’ячого заробітку: комусь город виоре, комусь із лісу колючки привезе. А ще комусь леваду викосе чи козенятко заріже... То голову козеняти і в заробіток принесе.

Про революцію казав: «То німці та жиди нам її встроїли». На старе життя не ремствував, мовляв, меду лишнього не було, проте хто не лінився, той жив при хлібі. І борщ, і пісня в хаті водилися. За свої злидні казав: «То все за гріхи наші. Всяка власть – од Бога. Грішним та богохульникам дається ось така, як оце маємо». Тож владоможців він називав тільки «ярижниками», «яригами», «барбосами» та «лебцями».

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка