Укртелерадіопресінститут «Розвиток відносин Україна–нато та сучасний стан інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції»



Сторінка4/8
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

12 лютого 2007 р. Президент України своїм Указом № 105/2007 затвердив Стратегію національної безпеки України, яка відносить до стратегічних пріоритетів зовнішньої політики забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави, що включає, серед іншого, «приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки, що передбачає взаємовигідну співпрацю з Організацією Північноатлантичного договору, формування умов для вступу України до НАТО, участь у безпекових програмах Європейського Союзу та ОБСЄ».

7 грудня 2007 року у Брюсселі відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ, на якому українська сторона звернулася до представників країн-членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в ході Бухарест-ського саміту Альянсу 2-4 квітня 2008 року. У свою чергу, більшість союзників пов’язала розгляд питання про поглиблення співробітництва з Україною з швидким формуванням в Україні урядової коаліції та досягнен-ням консенсусу щодо майбутнього рівня співпраці нашої держави з НАТО між Прем’єр-міністром та Президентом України.

18 січня 2008 року Міністр закордонних справ Володимир Огризко передав Генеральному секретарю НАТО Яапу де Хооп Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, в якому висловлюється спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організації в Бухаресті.

29 січня 2008 року Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко провела зустріч з Генеральним секретарем НАТО Я.Схеффером, що відбулася у штаб-квартирі НАТО, Брюссель. Прем’єр-міністр та Генеральний секретар обговорили двостороннє співробітництво в рамках Інтенсифікованого діалогу Україна-НАТО та отриманий на адресу Генерального секретаря лист за підписом керівників української держави з проханням розглянути можливість приєднання України до ПДЧ на квітневому самміті НАТО в Бухаресті.

3 квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північно-атлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів, за результатами якого було прийнято Декларацію Бухарестського саміту.

Окремий параграф декларації присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО. У документі, зокрема, зазначається таке.

„НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві нації зробили цінні внески до операцій Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії і очікуємо на вільні і чесні парламентські вибори у Грузії у травні.

ПДЧ є наступним кроком України та Грузії на їхньому прямому шляху до членства. Сьогодні ми визначилися, що ми підтримуємо заявки цих країн на приєднання до ПДЧ. Тому ми починаємо період інтенсивних контактів з цими країнами на високому політичному рівні з метою вирішення питань, що залишаються, у контексті їхньої заявки щодо ПДЧ. Ми попросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку досягнутого прогресу на їхньому засіданні у грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження прийняти рішення щодо заявок стосовно ПДЧ з боку України та Грузії”.

16 червня 2008 р. у м.Київ відбулося  засідання Комісії Україна-НАТО на високому рівні у контексті Інтенсифікованого діалогу. Комісія Україна-НАТО обмінялася думками щодо стану та перспектив відносин і співробітництва НАТО-Україна у контексті рішень Бухарестського саміту, включаючи заявку України стосовно Плану дій щодо членства (ПДЧ), викликів, що залишилися, та відповідних реформ.

На засіданні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, яке відбувалося 2-3 грудня 2008 року в Брюсселі, не ухвалили рішення щодо надання Україні та Грузії ПДЧ. На засіданні був схвалений новий формат відносин із цими країнами в рамках так званої «Річної національної програми».

Тепер Україні слід розраховувати на досягнення мети членства в НАТО в більш тривалій перспективі. Наша країна має продовжувати євроатлантичний інтеграційний рух. Одночасно має тривати подальша демократизація країни, проведення реформ в усіх сферах для досягнення критеріїв членства, інформування населення країни про Альянс для збільшення рівня підтримки, деполітизація процесу євроатлантичної інтеграції.

Якщо зазначені умови будуть виконані, то вже невдовзі Україна може стати на короткий шлях, фінішем якого буде членство в НАТО.


Щодо інформаційного забезпечення

євроатлантичної інтеграції України

Микола Ожеван, Сергій Недбаєвський,

Національний інститут проблем

міжнародної безпеки при РНБО України

Питання інформаційно-інтелектуальної підтримки процесів просування України до НАТО є багатоплановим. Найактуальнішим у цьому контексті є інформування населення щодо Альянсу і євроатлантичного курсу України. Особливу актуальність це питання набуло після Бухарестського саміту НАТО (04.04.08), який відтермінував надання Україні Плану дій для набуття членства в НАТО (ПДЧ). Глави держав-членів Альянсу наголосили на необхідності проведення в Україні ефективної інформаційної кампанії, спрямованої на підвищення рівня поінформованості українського суспільства щодо співпраці НАТО з Україною.

У цьому світлі мета виходу у 2008 році на новий рівень партнерства з НАТО вимагає від української влади підвищення ефективності роботи державних і недержавних структур, відповідальних за якість інформування населення щодо євроатлантичної інтеграції України. Актуальність вирішення такого роду завдань обумовлюється і наявними серйозними прорахунками у реалізації інформаційної політики в попередні роки.

Зокрема, у грудні 2007 року закінчився термін дії Державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки (затверджена Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. N 1433 (1433/2003 ), координація заходів якої здійснювалась Державним комітетом телебачення і радіомовлення України. Аналіз «досягнутих» результатів засвідчив, що Програма свого призначення не виконала: політична та суспільна підтримка вступу держави до НАТО перебуває на низькому рівні. За даними різних соціологічних опитувань, підтримка населенням євроатлантичної інтеграції України коливається у межах 17%-25% «за», тоді як «проти» від 45% до 54%1.

Більше того, протягом останніх років унаслідок нестачі в українському інформаційному просторі об'єктивної інформації про НАТО, наповнення його упередженими негативними оцінками та антинатовськими міфами спостерігається зниження кількості прихильників курсу євроатлантичної інтеграції серед населення України2.

Дані соціологічних опитувань свідчать про те, що визначені законодавчо пріоритети у сфері національної безпеки через низький рівень інформаційно-пропагандистської роботи в суспільстві не можуть отримати достатньої соціальної легітимності.

В контексті останніх заяв представників політичної еліти щодо необхідності вирішення питання євроатлантичної інтеграції через загальнонаціональний референдум наведений вище рівень підтримки населенням ідеї вступу держави до НАТО взагалі загрожує провалом євроатлантичним прагненням української держави.

Оскільки шлях до НАТО через референдум для України є найбільш реальним (хоча й необов’язковим), держава найближчим часом повинна сконцентрувати свої зусилля на інформаційному напрямку з метою забезпечення необхідного рівня підтримки ідеї євроатлантичної інтеграції серед широких верств українського населення.

При цьому необхідно серйозним чином враховувати перешкоди на шляху вирішення цього завдання:


  • політичні;

  • організаційні;

  • методологічні.

Політичні проблеми. Нині в Україні склалися сприятливі (у порівнянні з попередніми періодами) владно-політичні умови для реалізації євроатлантичного курсу. Політичні сили, які складають демократичну більшість у новій Верховній Раді підтримують вступ України до НАТО: серед зовнішньополітичних пріоритетів, визначених розділом IV «Україна і світ» коаліційної угоди, є зобов’язання щодо «ухвалення нормативних актів і законів України, необхідних для приєднання України до Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ) в НАТО».

Водночас, вже сьогодні в Україні відчувається подих майбутньої президентської кампанії. Деякі політики, у тому числі представники демо-кратичного табору, проявляють надмірну обережність у публічному визначенні своєї позиції щодо НАТО, відмовляються від активної практичної діяльності в атлантичному напрямку, мотивуючи свою нерішучість небажанням зайвий раз торкатися болючої для більшості населення теми. Саме такі «прагматичні» коливання деяких лідерів думок помаранчевого табору, відсутність у них готовності твердо відстоювати свою позицію у любій аудиторії та у будь-якому регіоні країни призводить до того, що інформаційна робота з євроатлантичної інтеграції в Україні значно втрачає свою переконливість.

Окрема проблема - залежний інформаційний простір. Значна частина мешканців південно-східних регіонів отримують про Північно-атлантичний союз інформацію з російських телевізійних каналів, спотворену кремлівською антинатовською пропагандою. Велика частка українських медіа-ресурсів перебуває у приватній власності, що робить їх залежними від політичних або бізнес інтересів іноземних фінансових груп. Через ці інформаційні канали проникають в Україну міфи про НАТО, які роздмухують серед українців застарілі фобії та стереотипи часів холодної війни.

Зокрема, без інформаційної підтримки як зсередини країни, так і ззовні не змогли би відбутися: антинатовський демарш у Верховній Раді депутатів від КПУ і Партії регіонів з приводу подання керівництвом України заявки на ПДЧ; події 2006 року у Криму – блокування військових навчать «Сі-бриз» тощо.

Медіа-інформаційне забезпечення євроатлантичної інтеграції України є не лише проблемою геостратегії, але й проблемою антикризового репутаційного менеджменту. Адже відомо, що жодна країна й жодна корпорація не гарантовані, що, на тлі відносних успіхів, їх не підстерігають нещастя й трагедії. Й питання полягає в тому, як із подібних криз виходити з найменшими втратами за умов, що об’єктивно склалися включно із втратами, що стосуються репутації та іміджу.

Тимчасом інформаційна політика України у сфері національної безпеки демонструє поки що свою незрілість, яка особливо помітна на євроатлантичному векторі інтеграції, оскільки в Україні досі не склалися традиції екстремальної журналістики та антикризового медіа-інформаційного менеджменту. Внаслідок цього в екстремальних ситуаціях ми, українці, зазвичай, проводимо автодеструктивну інформаційну політику, підпорядковану не національним, а партикулярним або іноземним інтересам. А тому й виходимо із подібних ситуацій не з мінімально можливими, а з максимально можливими втратами.

Наочний тому приклад трагічні події літа 2002 р. та їх висвітлення в українській й зарубіжній пресі, що сформували відповідну громадську думку, а, у свою чергу, істотно вплинули на результати тогочасного Празького самміту НАТО, який за інших умов міг би завершитися укладанням з Україною угоди про “План дій для набуття членства” (ПДЧ). До цього згодом додався сумнозвісний “кольчужний скандал” на тлі реанімації не менш сумнозвісного “плівкового скандалу”.

Трагедія із літаком ТУ-154, пасажири якого стали жертвами злочинного непрофесіоналізму українських ракетників, так само як та трагедія, що трапилася 27 липня 2002 р. на летовищі Скнилів під Львовом із штурмовиком Су-27, стали призводом для далекосяжних коментарів іноземних експертів та політиків, які безпосередньо стосувалися оцінки реальних перспектив ЗС України й євроатлантичної інтеграції України.

Кожна антинатовська акція чи подія в Україні обов’язково супровод-жується потужною інформаційною кампанією у проросійських ЗМІ. Російськозалежний сегмент українського інформаційного простору є тим інформаційним середовищем, яке живлять і з якого живляться усі антинатовські сили в Україні – від активістів лівого руху до консервативно налаштованих кіл у Партії регіонів.

Взагалі антинатовська риторика в українському політикумі реалізується у двох форматах:



  • виявленому (активному) – сюди відносяться представники лівих (КПУ, ПСПУ, молодіжні лівацькі організації) та екстремістськи налаштованих проросійських організацій півдня і сходу України;

  • прихованому (пасивному) – що відтворюється представниками колишніх провладних сил з Партії регіонів, які, перебуваючи тривалий час при владі, саботували рух України до НАТО зсередини. Останнім часом спостерігається тенденція переходу частини «політичного крила» Партії регіонів до активних антинатовських демаршів.

Усі вищезгадані сили черпають аргументи для своєї пропаганди з російських інформаційних джерел: ліві споживають більш примітивні (але від того не менш дієві) антинатовські міфи, похідні від радянських «страшилок»; регіонали відтворюють більш адаптовані до сучасної аудиторії і, разом з тим, більш софістиковані антитези у дискурсі Єдиної Росії. Позбавити ці сили потужної інформаційної підтримки з-за кордону – означає остаточно вивести їх на узбіччя політичного процесу в Україні.

Серед організаційних проблем, що негативно впливають на інформаційну роботу у напрямку євроатлантичної інтеграції можна виділити наступні:



  • недоліки планування;

  • проблеми поточного управління;

  • відсутність чіткого механізму координації і контролю;

  • фінансові проблеми.

До основних методологічних проблем інформаційно-просвітницької роботи з популяризації ідей євроатлантичної інтеграції в Україні відносяться наступні:

  • відсутність чіткої визначеності суб’єкту і об’єкту інформаційного впливу;

  • проблема вибору адекватного концептуально-методологічного інструментарію інформаційної роботи, здатного ефективно й у стислий термін вирішити проблему докорінної зміни ставлення більшості населення України до ідеї євроатлантичної інтеграції.

Проблема суб’єкт-об’єктної невизначеності полягає у наступному. Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004 - 2007 роки за своїм змістом, спрямованістю та “природою” як суб`єктів передбачала виключно органи виконавчої влади із епізодичним залученням громадських і неурядових організацій, а об`єктів – окремі прошарки населення (насамперед, експерти, спеціалісти безпекової сфери, науковці, взагалі – інтелігенція). Таким чином активну участь у інформаційних заходах щодо євроатлантичної інтеграції України приймала лише невелика група інтелігенції великих міст, а широкі верстви населення залишались за межами активної співпраці в євроатлантичному напрямі.

В оптимальному варіанті суб’єктами інформаційно-просвітницької роботи з питань євроатлантичної інтеграції в Україні повинні виступати як складові системи державного управління (органи виконавчої влади та місцевого самоврядування), так і, рівною мірою, громадські і неурядові організації та установи, а об`єктом – все населення України.

Очевидно, що громадські організації є значно ефективнішими в роботі з населенням, ніж органи влади. По-перше, громадські організації є представниками конкретних суспільних груп із якими мають розвинуту комунікацію. По-друге, ГО не переобтяжені різною роботою, а працюють за проектним принципом. І по-третє, координація зусиль з ГО дозволила б уникнути нерівномірного розподілу заходів по Україні, як, наприклад, проведення в одних містах декількох круглих столів по НАТО, а в інших жодних.

Проблема вибору ефективного концептуально-методологічного інструментарію для інформаційно-просвітницької роботи з питань євроатлантичної інтеграції України є найменш обговорюваною серед вітчизняних фахівців і, разом з тим, найбільш принциповою проблемою у вирішені завдання щодо формування позитивного ставлення до НАТО більшості населення України.

Частина українських експертів з інформаційної роботи наполягає на продовженні нинішньої занадто обережної «абстрактно-пізнавальної» практики інформування населення за принципом «наукової нейтральності». Згідно цього концептуального підходу інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення має ґрунтуватися виключно на переконанні словом, наповненні «інформаційного багажу» людини новими знаннями, ігноруючи емоційно-чуттєву сферу і підсвідомі потреби людини. Акцент робиться на так званому когнітивному «ага-ефекті»: нове ставлення до НАТО має з’явитися автоматично по мірі того, як людина «знатиме більше» про Альянс.

Такий концептуальний підхід, розроблений з урахуванням особливостей американського споживача інформаційної продукції, має свої обмеження в українському культурно-психологічному середовищі. Більшість українських філософів, починаючи від Сковороди, наполягала на особливому емоційно- та образно- орієнтованому («кордоцентричному») складі української душі, схильності українців формувати своє ставлення до тих чи інших об’єктів оточення через власну морально-етичну оцінку.

Ці особливості дуже добре усвідомлюють кремлівські політтехнологи та їх спільники в Україні, які у своїй «асиметричній» пропагандистській відповіді НАТО головні зусилля зосереджують саме на емоційних сторонах української ментальності та архетипах колективного підсвідомого українців. Даний концепт передбачає широке використання таких засобів маніпулювання інформацією, як:



  • підміна раціонально-логічних доказів емоційними образами та оціночними висловлюваннями;

  • експлуатація сакральних для українського народу тем та історичних аналогій (таких як велика вітчизняна війна тощо);

  • використання старих радянських міфів та стереотипів часів холодної війни. Таке інше.

Основним концептом, за допомогою якого вибудовується каркас антинатовської пропаганди в Україні, є концепт базових підсвідомих припущень (БПП). Наявність у національній свідомості того чи іншого БПП означає існування загальної для більшості населення, єдиної та невиразної гадки про те чи інше явище або подію. Стосовно НАТО у масову свідомість українців через російськозалежні ЗМІ впроваджуються три основних БПП:

  • про спільну боротьбу.

  • про залежність.

  • про єдність (можливість створення у майбутньому союзу з Росією).

Базове припущення про спільну боротьбу містить у собі підсвідоме переконання про наявність спільних для українців і росіян ворогів, котрих можна долати лише разом. Для того, щоб активізувати у колективному підсвідомому українців (особливо на сході країни) це припущення, не треба кожного разу проголошувати стару тезу про перманентну загрозу, що виходить з Заходу. Достатньо пропустити по українським телевізійним каналам декілька сталінських фільмів з історичної тематики, витриманих у «чорно-білому» (свій-чужий) форматі.

Останній кремлівський міф у дискурсі базового припущення про спільну боротьбу був озвучений М. Леонтьєвим у програмі «Свобода Савіка Шустера» на «Інтері» (25.01.08). Відомий московський політтехнолог побудував такий фантасмагоричний ланцюжок: глобальна економічна система, що ґрунтується на американському доларі невдовзі завалиться – американці змушені будуть утримувати свою гегемонію у світі за допомогою сили – нагнітання сили може призвести до нової світової війни – отже, Україна потрібна США й НАТО для війни з Росією. Наприкінці свого міркування М. Леонтьєв задає аудиторії питання, що має активізувати базове підсвідоме припущення про спільну боротьбу: «Чи готові Ви стріляти у росіян?».

Цей же прийом використав Володимир Путін під час спільної з Віктором Ющенком прес-конференції за результатами засідання Українсько-російської міждержавної комісії: «Не тільки сказати - подумати страшно, що Росія у відповідь на … можливе розміщення таких позиційних районів [йдеться про американські системи ПРО], а теоретично не можна виключати цього, на українські території націлить на Україну свої ракетні системи

Базове підсвідоме припущення про залежність націлене на роздмухування серед українців відчуття незрілості та меншовартості. У цьому напрямку роздмухуються міфи щодо залежності української економіки від російських енергетичних та сировинних ресурсів, російської науково-технічної документації та економічних зв’язків, від російського ринку товарів, і, в першу чергу, - російської інтелектуальної та інформаційної продукції.

Зокрема, у перші роки української незалежності поширеним був міф про неможливість перекладу складної науково-технічної документації деяких наукомістких галузей української економіки з російської на українську мову.

Акцент у базовому підсвідомому припущенні про єдність робиться на майбутньому: єдність двох братніх народів, що нібито існувала у минулому, має неодмінно відтворитися і в майбутньому. Нині це припущення живить так званий цивілізаційний міф про спорідненість ціннісних і культурних засад східноєвропейських православних народів та їх протилежність західноєвропейській культурі.

Останнім часом зусилля російських політтехнологів щодо «розкрутки» даного припущення концентруються навколо міфу про Україну як «розколоту державу» за принципом історичної ідентичності. Згідно цього міфу, населення на заході України консолідується навколо своєї історичної пам’яті та відповідного їй почуття – ненависті до Росії та бажання вирватись з-під її гніту. На сході історична пам'ять пов’язана із почуттям соціально-культурної єдності з Росією. Таке штучне протиставлення закладає у голови українців абсурдне припущення про можливість у майбутньому політичного «одруження» кожного з означених регіонів України лише на своєму «цивілізаційному партнерові».

Отже, асиметрична щодо процесу інформування українців з євроатлантичної інтеграції російська антинатовська пропаганда будується на зовсім інших концептуально-методологічних засадах і поки що демонструє свою більшу ефективність на теренах України.

Основними ознаками російської пропаганди в українському інформа-ційному просторі є агресивність, наступальний характер, системність та гра на упередження. Зупинити її може лише адекватна інформаційна кампанія, здатна ефективно протидіяти маніпулятивним антинатов-ським стратегіям в українському інформаційному просторі.

Проте, нині на євроатлантичному напрямі зберігається тенденція продовження імітації ефективної інформаційної роботи, започаткована урядом В. Януковича. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. N 960-р «Про схвалення Концепції Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки» фактично закріплює малоефективний алгоритм роботи на найближчі чотири роки.

У згаданій Концепції розглянуті три варіанти подальших дій держави у напрямку інформування населення щодо євроатлантичної інтеграції України:


  • обмежитися довиконанням минулої Програми за 2004-2007 роки, тобто, по суті, завершити проект;

  • створити окремий державний орган, який відповідав би за роз'яснення державної політики з питань стратегічної важливості, зокрема пріоритетів зовнішньополітичного курсу;

  • продовжити існуючу практику шляхом затвердження нової Програми.

Другий варіант відкидається за надуманими аргументами - як такий, що потребуватиме розроблення великої кількості правових актів; великих фінансових витрат; вирішення питань організаційного характеру та через небезпеку зайвої бюрократизації. Хоча самі ж укладачі Концепції визнають, що лише він надає можливість формування та реалізації єдиної державної інформаційної політики щодо євроатлантичної інтеграції України.

Зважаючи на невідкладність завдання забезпечення нового рівня інформаційної роботи з євроатлантичної інтеграції України доцільно створити Міжвідомчу комісію інформаційної політики у сфері євроатлан-тичної інтеграції України, яка б забезпечила незалежний моніторинг діяль-ності державних і недержавних структур з питань інформування та розробку концептуальних і стратегічних підходів до організації цієї діяльності.

Необхідно визнати важливу роль громадських неурядових організацій в структурі інформування населення з євроатлантичної інтеграції, забезпечивши їх роботу у Міжвідомчій комісії та відповідне фінансування через систему державного замовлення. Зокрема, більш активно слід використовувати організаційні та інформаційно-просвітницькі можливості товариства «Знання» України. Варто перемістити центр ваги практичної роботи по інформуванню громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України з Києва на регіональний рівень.

Уявляється також необхідним провести методологічне дослідження причин зменшення підтримки населенням ідеї вступу України до Альянсу за умов «посилення» урядової кампанії з інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України. За його підсумками провести експертний круглий стіл на тему: «Нова концептуальна модель інформування населення України з питань євроатлантичної інтеграції: як це має переконувати». З урахуванням результатів дослідження доопрацювати і внести зміни до Державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки.

Особливої уваги слід надавати системі захисту національного інформаційного простору: протидії антиукраїнським медіа-операціям та деконструкції антинатовських міфів, що їх безперервно вкидають в український медіа простір російські політтехнологи. З цією метою необхідно створити в рамках зазначеної міжвідомчої комісії спеціальну групу «швидкого реагування», в обов’язки якої входила б розробка та впровадження ефективних заходів щодо нейтралізації негативного впливу російської антинатовської пропаганди в Україні, уточнення статусу іноземних інформаційних агентств, ЗМІ і журналістів, а також інвесторів при їх залученні до розвитку інформаційної інфраструктури України.

Особливого акценту заслуговує масштабна проблема формування позитивного образу України у всіх 26 країнах НАТО для руйнування усталених у деяких з цих країн негативних стереотипів щодо України. У будь-якому разі, така практика цілеспрямованих медіа-інформаційних кампаній давно існує в структурах НАТО й ЄС й нею скористалися наші найближчі сусіди. Тобто велосипеда, як то кажуть, винаходити не доведеться, а “крутити” його заради спільного добра вкрай необхідно.



ВСТУП УКРАЇНИ ДО НАТО ТА РОЛЬ МАС-МЕДІА

Соскін Олег Ігорович,

директор Інституту трансформації суспільства


Мені приємно поспілкуватися з журналістами, бо в реалізації євроатлантичного курсу України величезну роль відіграють ЗМІ. Сьогодні уже ні в кого не виникає сумніву, що Україна має якомога швидше стати складовою системи євроатлантичного розвитку. Чому? Тому що є закон про основи національної безпеки, прийнятий у 2003 році. Його ініціював ще Леонід Кучма, підтримував Янукович і всі інші, в тому числі група Медведчука. І от там чітко записано, що ми повинні рухатись в НАТО. Є багато рішень з цього приводу РНБО. З 2003 року реалізується план Україна-НАТО, складаються і реалізуються щорічні цільові плани. Ми з 2005 року проходимо фазу інтенсифікованого діалогу. І сьогодні ми підійшли до отримання статусу ПДЧ (план дій по набуттю членства). Але ми вже за багатьма критеріями підготувались до цього членства. Що нам не вистачає? Тільки одного – єдності політичної еліти, яка сьогодні є правлячою. І це нас відрізняє від інших посткомуністичних країн. Усім іншим посткомуністичним країнам дуже легко вдалося реалізувати курс на вступ до Альянсу. Бо там комуністичні й соціалістичні партії стояли на патріотичних засадах. Вони сповідували національну ідею. Тому дуже легко було реалізувати курс на євроатлантичну інтеграцію.

На жаль, в Україні цього немає. Бо частина політичних партій – і лівого спрямування, і центристсько-лівого – на сьогодні ще не прийняли однозначного рішення на підтримку євроатлантичної інтеграції. І це вирізняє Україну не в кращий бік серед посткомуністичних чи прибалтійських посткомуністичних країн. Але за будь-яких обставин нам це питання треба вирішувати. І чим швидше, тим краще. Тому що часу обмаль. Бо вже не існує двополюсної системи світу, яка існувала, коли був Радянський Союз, як нова редакція Російської імперії у радянській комуністичній формі. А Україна тоді була складовою цієї імперії. І США сьогодні уже не відіграють роль того світового капіталістичного полюса, який вони відігравали в умовах існування двох наддержав. Сьогодні ми поступово переходимо до багатополюсного, різноманітного світу, де конкурують між собою різні цивілізації. І кожна з них хоче посісти якомога вигідніше місце в цьому багатоманітному світі.

Є євроатлантична цивілізація. Вона складається із двох частин – європейської та північноамериканської. В її основі лежить модель, яку виробила біла раса. Побудована ця модель на християнських принципах, на свободі особистості, на захисті прав людини, на приватній власності, на формуванні дрібної і середньої національної буржуазії, на свободі слова, на свободі зборів, на публічному праві розвитку громадянського суспільства. В основі цієї цивілізації є потужний середній клас, який складає дві третини і більше населення.

Є мусульманська цивілізація, яка діє надзвичайно агресивно. Вона веде польові війни, які чомусь отримали назву тероризму. Хоч насправді це польові війни мусульманської цивілізації.

Є індуська цивілізація. Є китайська цивілізація. Є латино-американська цивілізація, яку тепер так виразно репрезентує Уго Чавес, президент Венесуели. Формуються якісь геномні елементи на африканському континенті. Ми це спостерігаємо на прикладі драми навколо нашого судна «Фаїна», на якому знаходиться наша зброя і наші люди. Це прояв хаотичного формування африканської цивілізації. Дуже, до речі, небезпечної у цьому плані.

Ну, і є ще євроазійська цивілізація, центром якої хоче бути Москва. Вона відроджується як Московія, з усіма своїми геномними елементами – агресивністю, диктатом, це держава-деміург, це – затискання багатопартійності, багатоваріантності розвитку, це підкорення інтересів громадян інтересам держави, яка зараз знаходиться в руках представників розвідницьких спецпідрозділів. Це – Москва, це – Московія у класичному вигляді.

І ми з вами повинні розуміти, що цей світ стає досить агресивним і наступальним. Усі цивілізації хочуть мати свої анклави передового базування, а Україна знаходиться у надзвичайно важливому геополітичному і геоекономічному місці. Тому кожна цивілізація хоче тут вибудувати свій анклав. І ми поступово перетворимося на сіру зону, якщо не визначимось, якщо не створимо проект під назвою «Україна». Настав час, коли дві цивілізації фактично зімкнулися на нашій території. Це євроазійська і євроатлантична. Вони завжди були тут присутні. Євроазійська плавно переходила в євроатлантичну, і навпаки – євроатлантична змінювалась на євроазійську. Ми лежимо на водорозділі, тобто на чорноморсько-балтійській осі. Це – межа двох світів. І від того, як Україна себе усвідомить, залежить наше майбутнє. Але не можна довго вичікувати. Час багатовекторності і двовекторності уже вичерпався. Тому або ми станемо членом євроатлантичної цивілізації, або не станемо ніким. А в цій цивілізації найбільш потужні країни. Вона охоплює понад мільярд осіб. Це валовий річний продукт порядку 35 трильйонів доларів. А валовий внутрішній продукт України – всього 180 мільярдів доларів. Це – ВВП на душу населення від 18 до 46 тисяч доларів. Ось що це за цивілізація. До неї входять найпотужніші країни. І або тут ми шукаємо своє майбутнє, або йдемо до того, у кого є штани і кому ще потрібна сорочка, яка у нас є. Він із задоволенням із нас її зніме, щоб бути хоч трохи приодягнутим. Тому тут вибір настає. Кажуть, що в цій ситуації ми маємо бути нейтральними. Але хто нам дозволить бути нейтральними? Нейтральність – це велика розкіш. Тільки одна країна – Швейцарія – залишилась нейтральною. Усі інші уже так чи інакше визначились. Навіть Франція прийняла рішення з 1 січня 2009 року увійти до військової організації НАТО. Швеція теж веде переговори про вступ до НАТО. Вони вже не в змозі витримувати такий великий прес від військових витрат – до 4% ВВП і більше. Зараз іде дискусія про вступ до НАТО в Австрії та Фінляндії. Тому що дуже важко нести воєнні витрати, а НАТО може допомогти їх зменшити.

Те, що НАТО вдалося стабілізувати ситуацію в Афганістані – це величезна їхня заслуга. Після того, що там натворив Радянський Союз, дуже важко вивести націю на правильний шлях. Бо вона перейшла на продукування наркотиків, героїну, збройних сутичок, крадіжок, контрабанди, різноманітних грабежів. Причому все це робилося під прикриттям радикального мусульманського світогляду. Дуже важко і складно здійснити реновацію афганського народу. Але НАТО проводить цю лікувально-санітарну роботу.

НАТО змогло вирізати ракову пухлину у вигляді режиму Мілошевича Сербії. Це був режим, який займався злочинною діяльністю. Фактично Ірак постачав через Мілошевича наркотики, зброю. Вони торгували людьми, жінками, органами людськими… Це був головний прибуток Мілошевича. Ви маєте розуміти, чому НАТО пішло на військову операцію в Сербії. До речі, ніякої Югославії на той час уже не було. Вона розпалася. І Мілошевича неодноразово попереджали, але він не дослухався до толерантних порад.

Отже, немає альтернативи євроатлантичному альянсу. Вона відсутня. А ми затягуємо з вами цей стратегічний вибір. Ріжемо свій хвіст гомосовєтікуса по частинах. Треба його зразу відрубати. Треба цей мавпячий хвіст відрізати і ставати уже гомосапієнс. Вже 17 років ми рухаємось у напрямі реалізації стратегічного проекту «Україна». Останні 350 років ніхто на цьому просторі, де зараз розташована наша держава, не міг його успішно реалізувати. Кожна спроба завершувалася руїною, поразкою. Дійшло до того, що валуєвський указ взагалі заборонив українську мову. Дійшло до повного абсурду, коли царським указом проголосили, що не існує української нації, не існує української держави, не існує української культури. Згадаймо також організований Джугашвілі (бандитська кличка Сталін) і Кагановичем етноцид і геноцид у 1933 році. Це була спланована акція по винищенню основи української нації – сільського населення. Ульянов (бандитська кличка Ленін) казав, що головний ворог більшовиків – дрібна буржуазія. А дрібна буржуазія найсильнішою була саме в селі, тому її винищували.

України має 18% світових чорноземів. Ми можемо без особливих зусиль щороку збирати по 50 мільйонів тон зерна і більше, ми можемо бути світовою житницею. Але ж цього не відбувається.

І от зараз ми здійснюємо четверту системну спробу відродження української державності з часів Богдана Хмельницького. Невже вона знову буде неуспішною, невже знову буде руїна? Цей шанс дали нам мирним шляхом. За ту кров, яка була пролита упродовж останніх 400 років.

І коли деякі кажуть, що все нормально, що ми живемо, розвиваємося, можемо досягти якихось висот… Яких висот? Світ глобалізований. Все переплелось. Потрібно перебувати в якійсь комфортній системі і зберігати себе, своє Я, свою незвичайність, яку дав нам Господь Бог, територію, землю, націю, звичаї, мову, культуру… Тому що коли народ втрачає мову, відбувається виродження нації. Люди стають дворняжками, вони стають перекотиполем, манкуртами, які помирають, бо не можуть втримати простір. Головна суть національної ідеї – це убезпечувати, розвивати і зберігати свій національний територіальний простір. А якщо ви його втратили, ваше місце займуть інші. А ви будете рабами на їхніх плантаціях. І це вже відбувається, бо йде скорочення нації. Тепер нас уже лише 46 мільйонів. Найкращі, найпідприємливіші виїжджають, а смертність щороку перевищує народжуваність.

І тому величезна відповідальність сьогодні лягає на мас-медіа. Вони повинні постійно опікуватись питанням євроатлантичного вибору. Підтримуйте, пишіть і говоріть про це, і давайте можливість усім висловлюватися з цього приводу. Давайте слово всім. І нехай це буде пряма дискусія, без купюр. І щоб ті, хто обстоюють євроатлантичну орієнтацію, були професіоналами. Таких людей багато. Але не може бути такого, щоб за два останні тижні, які я проаналізував, на всіх провідних загальнонаціональних каналах не було жодної програми, яка б показувала й роз’яснювала переваги НАТО. Ні на «плюсах», ні на славному Інтері, ні на ICTV. Не було їх на каналі СТБ, яким володіє Пінчук, ні на каналі «Україна», яким володіє Ахметов. Ніхто нічого не показував і нічого не говорив про євроатлантичне спрямування України. Більше того, вони бояться запрошувати до мікрофонів і камер таких людей, як я. На таких людей існує табу з боку керівників фінансово-корпоративних кланових груп. І на П’ятому каналі у Порошенка теж. Бо вони впевнені, що таких людей, як генерали Гречанінов, Процик, Удовенко, Джердж, Кокошинський не можна допускати до мікрофона, бо вони знають, що такі люди, коли почнуть говорити, то тоді дуже складно буде зберігати потенціал противників НАТО. Він моментально почне скорочуватись, як та шагренева шкіра, і тоді вони втратять своїх політичних ляльок, які діють назовні, як ерзац-партії. Тоді керівники цих політичних структур стануть абсолютно неконкурентоздатними. Доведеться вкладати нові гроші, щоб не втратити політичний контроль над партіями, що сформовані як закриті акціонерні товариства.

Ось у чому проблема, на мій погляд. Я вважаю, що цього інформаційного питання нам не уникнути.

Як діє за цих обставин наш інститут? Вісім років ми працювали у цьому напрямі, провели сотні заходів, організовували семінари, випускали книги, журнали. Але громадська думка фактично не змінювалась. Ми зрозуміли, що все, що ми робили до цього, було як вода у пісок. Тоді ми поставили питання: чому так відбувається? Ми дійшли висновку, що склад населення суттєво змінився, а громадська думка не змінилась, діють ті ж самі застарілі стереотипи. І тоді ми вирішили розробити мережу центрів євроатлантичної інтеграції. Ми вирішили, що треба йти до молоді, казати, що євроінтеграція – це не просто гасла, не просто політика якась, не політиканство і не девізи «НАТО – так» або «НАТО – ні». Ми вирішили, що треба використати науковий, методологічний підхід. І ми пішли шляхом формування регіональних центрів євроатлантичної інтеграції. Вони мають просвітницьку, інформаційно-наукову спрямованість. Починаючи з січня цього року, ми вже створили десять таких центрів. Мета діяльності цих центрів – дати людям можливість ознайомитись з тим, що таке НАТО, як воно розвивається, чого воно виникло, яка його місія. Чому НАТО – інструмент, а не мета. Це інструмент безпеки світової євроатлантичної цивілізації. І цей інструмент постійно відточується, вдосконалюється, він стає все ефективнішим. І в цьому його сила.

Варшавський договір зник, тому що він перестав бути дієвим інструментом для забезпечення безпеки тієї системи, яка його створила. РЕВ зникла, а ЄЕС розвивається. Це інструменти різних цивілізацій. АСЕАН – це інструмент азійської цивілізації. А інструментами латиноамериканської цивілізації є такі саме економічні блоки й системи безпеки. Отже, НАТО треба розглядати ширше і глибше, ніж це ми робимо на побутовому рівні. Саме так ми й будемо розглядати його в новостворених центрах.

Які функції цих центрів? Їх кілька: навчальні, просвітницькі, соціологічні, співпраця зі ЗМІ, Інтернетом. Які форми роботи? Під кожну функцію розписано форми – наукова, видавнича, методична, професійна, кадрова і т.ін. Співпраця із ЗМІ означає проведення прес-конференцій, нарад, теледебатів, відповіді на запитання у прямому ефірі, започаткування рубрик у мас-медіа.

Розробили структуру центрів. Сам центр розміщується в обласному місті, а його філіали відкриваються в районах у школах. Базова структура центру міститься в найкращому університеті. Відкриті класи насичені відповідною літературою. За півроку ми відкрили такі центри в Чернігові, Полтаві, Сумах, Білій Церкві, Миколаєві, Донецьку, Житомирі, Луцьку. На черзі Одеса, Хмельницький, Рівне, Львів і Запоріжжя. Скоро відкриємо такий центр і в Криму. Створювати ці центри нам допомагає Партія регіонів, соціалісти, БЮТ з нами чудово співпрацює. Ситуація міняється. Комуністи не витримують прямої дискусії. Вітренко вже не виходить на ці заходи. Вони розуміють, що нас стає все більше, і проти наукової інформаційної системи їм боротись важко, якщо взагалі можливо. Вони не витримують дискусії з нами, у них після цього голови починають боліти.

Результати нашої роботи помітні. Ми провели соціологічні заміри. Опитали 1600 осіб і одержали такий результат: у Львові та області ідею інтеграції в НАТО підтримують 73% населення. Це у вересні, а у червні було тільки 59%. Приблизно такі ж показники, або трохи менше, дає Хмельниччина, Луцьк, Тернопіль, Закарпаття, Чернівці.

Усі наші центри підтримує Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, Міністерство освіти, МЗС і Міноборони. Ці центри не державні, а громадські, часто створюються за власні кошти вищої школи. Зараз ми готуємо групи тренерів-лекторів, які будуть проводити заняття в районах, розробляємо підручник і нормативний курс для вищих шкіл з питань євроатлантичної інтеграції. Створюємо бюро по вивченню громадської думки, намітили провести наради директорів шкіл, обласні конкурси «Що я знаю про НАТО». Ну, і звичайно, велика увага приділяється підготовці публікацій у пресі.

Отже, ми фактично перейшли до практичної фази реалізації Євроатлантичної інтеграції. Єдина країна, яка сьогодні заважає нам одержати ПДЧ, є Німеччина. Є на це причини. Ми розуміємо, що це позиція соціал-демократичної партії Німеччини і Шредера, який очолює наглядову раду «Північного потоку». Тому тут є проблема, і міністр закордонних справ Німеччини знову заявив, що ми не готові до вступу в НАТО. Це неправда. Бо для ПДЧ ми вже готові. А те, що в нас є якісь політичні конфлікти, нестабільності… Ну то й що? У кожному суспільстві є конфлікти. Ну якщо не отримаємо ПДЧ у грудні, то все одно ми отримаємо його наступного року, на ювілейному саміті НАТО. Ми вже майже реалізували усі пункти ПДЧ через річні програми. Ми все одно будемо в НАТО. Це – невідворотний процес.

Ми повинні реалізувати національний план під назвою «Європейська, незалежна, соборна, самостійна християнська Україна». Іншого варіанту не існує. Не тому що НАТО це панацея, а тому, що іншого варіанту немає.

Запитання: З Вашого погляду, які моделі спілкування з аудиторією є зараз найефективнішими?

Відповідь: Зараз ми переходимо до нової моделі – системи дебатів, ігрових систем. Готуємо групу тренерів з євроатлантичної інтеграції, а серед молоді – команди для дебатів. І вони самі розробляють сценарні плани, як обговорювати міфи про НАТО, або як буде обговорюватись ПДЧ на саміті міністрів закордонних справ. Отакі непрості, доволі конфліктні теми. І коли представники місцевої громади починають між собою дебатувати, особливо в прямому ефірі, де є глядачі, судді, експерти, це дає бажаний ефект. Але дебати не мають відбуватися за моделлю Савіка Шустера. Це страшна річ. Шустер – небезпечна особа, я б його проект просто анулював. Дав би грошей і сказав: «Іжджай туди, звідки приїхав». Колись Бродський казав, що за те, щоб посидіти у передачі Шустера, треба заплатити 10 тисяч у.о. А люди як мавпи, сидять і тиснуть на кнопки. Це дуже точно розроблена гра по обдурюванню і кодуванню. А ми чомусь не виступаємо проти цього. Не хочемо думати, що з нами роблять. Не помічаємо, як нас перетворюють на карнавальну націю. Тому Шустера треба просто змести з нашого екрану.

Я був у Польщі та інших країнах Вишеградської групи. Там люди не ходять по вулиці з пляшками з пивом. Там немає такого. Ви не побачите на вулицях Мерседесів, Бюїків, Феррарі, там всюди маленькі економні машини, ніяких «труповозів» немає чорного кольору. Нас перетворюють в „карнавальну” націю. За допомогою телебачення і тотально кодуючої реклами формують культ задоволення, примітивних потреб, пропагують гедонізм, епікурейство, розпусту. І ті країни та нації, які допускають це, приречені на вимирання. А євроатлантична модель – це, навпаки, накопичувальна нація. Норвегія, наприклад, накопичила 100 мільярдів доларів у фонді спадкоємців. Вони доходи від нафти й газу туди складають. Тому в Норвегії немає зараз ніяких проблем.

Я вважаю, що Шустер нав’язує нам фальшиві балачки про розкол нації, влаштовує політбої, нацьковує одну політсилу на іншу. Нам це не потрібно. Бо кожна людина хоче добре жити. Хоче, щоби з крану можна було налити стакан води і випити, як в Норвегії чи Швеції, Фінляндії чи Чехії, а тепер і в Польщі. Там воду не хлорують, в ній немає коагулянтів, вона чиста. Люди хочуть, щоб сміття спалювалося на заводах, з яких нічого не потрапляє у повітря. У Норвегії я бачив два таких заводи в Осло. Вони мають замкнутий цикл і нічого не виділяють у повітря. 90% столичних будинків опалюються теплою водою з цих заводів. Там ніхто не їде у столицю, щоб вирішити місцеві проблеми. Там не будують залізобетонних мурашників для житла. Там люди живуть у нормальних оселях на землі, у маленьких містах, де немає ніякого шуму.

Запитання: Чи зачепить нас всесвітня фінансова криза?

Відповідь: У нас криза штучна. Вона не повинна була нас зачепити. Є монетарна політика Національного банку, який випускає гривню і дає їй ціну. І є економічна політика уряду. Це дві структури, які впливають на наше життя. Національна валюта має бути стабільною. Я про це кажу і пишу вже десять років. Гривня понад усе. ЇЇ треба відв’язати від долара і прив’язати до грошової одиниці Міжнародного валютного фонду. Там ходять долари, євро і фунти у відповідних пропорціях. Якщо ви до них прив’язані, то з вами нічого не трапиться. Це – перша умова: стабільність національної валюти й прив’язка до кошика.

Друга умова: бездефіцитний державний бюджет. Не можна споживати більше, ніж ти даєш доходу. Ми з вами це добре знаємо, як важко віддавати запозичення. Береш чуже, віддаєш своє. Якщо щороку країна має дефіцит не менше як 20 мільярдів гривень, вона приречена на інфляцію, девальвацію і економічну кризу. Це те, що в Україні робили останні чотири уряди. Це арифметичні істини, які треба знати.

Далі. Не можна вкидати в обіг незабезпечену гривню. Наприклад, давати студентам по 530 гривень стипендії без належних на те підстав. Не можна робити соціальні виплати, якщо у вас не зростає продуктивність праці. Юлія Володимирівна чомусь про це не знає і весь час вкидає в обіг гроші, не підкріплені матеріально-речовою складовою. У результаті відбулось збільшення грошової маси при ненаповненому матеріально-речовому факторі.

Не можна допускати, щоб експорт перевищував імпорт на 15 мільярдів доларів. Не можна допускати такого величезного дефіциту торговельного балансу, який ми спостерігаємо зараз.

Не можна допускати, щоб ти не знав, скільки твоя країна споживає газу. Якщо Польща споживає за рік 17 мільярдів кубометрів, маючи ВВП майже у п’ять разів більше ніж у нас, а Франція 47 мільярдів, маючи ВВП 1,2 трильйона доларів США, то ми використовуємо 75 мільярдів кубометрів газу. Виникає питання: куди ж 75 мільярдів кубометрів газу діваються? І чому не стоять на трубопроводах лічильники, які відповідають європейським стандартам – на Заході, Сході, в Центрі і на мережі. Чому? Значить, комусь це вигідно. Чому ми не укладаємо контракти безпосередньо з тими, хто купив газ у Росії. Німеччина, Франція, Іспанія, Австрія - вони купили газ, і він належить їм.

Кому належить зброя? Кенії, яка її купила. Хто повинен вести переговори з сомалійськими піратами? Кенія. Судно кому належить? Ізраїльському громадянину. Там тільки люди наші, а все інше не наше. Так і газ. Він не належить Росії, а тим країнам, що його купили. От вони і мають платити за транспортування по п’ять євро на 100 кілометрів. Але давайте підпишемо тоді з ними угоду, і все. А чому це не робиться? А тому, що є контрабандний пул. І 50 мільярдів кубометрів газу завжди йшло через Україну в Угорщину, де сидів Сьома Могильович. А де зараз Сьома Могильович? Під прізвищем Шнайдера сидить у Москві. А що він там забув? Мабуть, багато знає.

Тому тут все зрозуміло. Тому, якщо ми допускаємо такі речі, то не треба тоді кричати, що прийшла світова криза. Треба сказати, що я виявилася некомпетентна. Мене вчили-вчили, мені казали-казали… З січня місяця ми все це їй кажемо. А вона відповідала, що ми не праві. Ну так тепер треба відповідати. Разом з Пинзеником. Треба нести відповідальність за свої дії. А якщо не хочеш відповідати, треба подавати у відставку.

Отже, якщо говорити про наслідки. Якщо ситуація заспокоїться, ніяких проблем не буде. Якби тільки Юлія Володимирівна… краще, щоб вона взагалі пішла. Це найкраще. Вона повинна сказати, що вона не впоралась. Вона класний опозиціонер, але в економіці далеко не все розуміє. Треба на такі посади ставити не політиків, а професіоналів-прагматиків. І такі люди є. В регіонах таких людей багато. У Польщі та інших країнах реформи роблять професора. Тому що вони не крадуть, не роблять схем. У них інша місія, вони по-іншому думають.



Запитання: Чи потрібні нам перевибори Верховної Ради?

Відповідь: Потрібні. Їх треба проводити, але не в період різдвяного посту. Нам треба проводити їх десь 18 січня, перед Хрещенням, або 25 січня, після двох Універсалів (Четвертого і Злуки). Є ще одна дата – 22 лютого 2009 року. І це буде добре. І проводити їх треба за відкритими списками, щоб представники політичних партій боролись як особистості в кожному із 450 виборчих округів. І щоб вони своїми ідеями та програмами перемагали партійних конкурентів. Верховна Рада має бути сформована на основі пропорційної партійної системи виборів. Таку ж модель необхідно застосувати і до місцевих органів влади. Тоді значною мірою можна буде ліквідувати розрив, який сьогодні має місце між корпоративними інтересами фінансово-кланових груп, що контролюють верхівку політичних партій, і основою нашого соціуму. Народ сам має вирішувати, скільки і кому треба видавати мандатів. Треба щодня піднімати в передачах питання про відкриті списки. Це те, чого вони бояться. Особливо БЮТ.

Вибори – це школа політичного виховання нації. І не треба їх боятись. Їх треба проводити у міру необхідності.



Запитання: Чи не потрібно нам провести люстрацію, щоб оздоровити систему управління?

Відповідь: У нас було чотири мільйони агентів. Але архіви вивезено. До цього доклали руки Марчук, Галушко, Кравчук. Тому люстрація у нас сьогодні є проблематичною. Ну, хіба Марчук поділиться списками. У нього вони є. Вся еліта у нього в портфоліо. І він знає, хто й коли був завербований, і коли підписав згоду на співпрацю з КДБ. Всі на гачку. КДБ залишилось, і воно діє. КДБіст перестає бути КДБістом тільки після того, як прилюдно покаявся. Ану покажіть мені хоч одного, хто покаявся? Саме через оті списки Росія й має такий вплив на нас. Вона має всі відомості про лідерів, які стоять біля влади. У них є документальні досьє з їхніми підписами, які дають їм змогу контролювати будь-кого. І ставити на провідні посади того, кого вони захочуть. І ці люди, що у них на гачку, можливо, не такі вже й погані, бо тоді таке страшне життя було. От Тягнибок хоче зараз зробити чистку. Але почекайте, а ви через це пройшли? Ви і ваші члени могли б витримати оті тортури, яким піддавали в КДБ? А якщо не пройшли, тоді ми не знаємо, який у вас запас міцності і стійкості.

Масову заміну політичної верстви треба здійснити через вибори, через відкриті списки, які виведуть на поверхню нових людей. Апріорі вони вже не будуть на гачку. Прийдуть люди, які матимуть по 15-30% підтримки в своєму окрузі. Тобто це будуть реальні лідери, з реальною підтримкою. Вони змушені будуть дослухатися до виборців, бо ті можуть їх відкликати з виборного органу. А їх місце займе інша особа, яка зайняла на виборах друге місце.



Запитання: Успіх євроатлантичної інтеграції залежить від рівня добробуту людей. Ключовим у цьому є вартість житла, яке має у нас космічні ціни. Уряду треба думати, як обвалити ці ціни, і тоді громадяни будуть гордитись, що живуть у цій країні.

Відповідь: Абсолютно правильна постановка питання. Що таке країни-члени НАТО? У них вирішальна верства – середній клас. От ми були в Норвегії. Там немає парканів, ґрат на вікнах. Заходиш у будинок, а замість дверей – кольоровий вітраж на склі. Ніяких бронедверей. Там центральна площа, а під нею лежать труби з гарячою водою, щоб не утворювалась крига. Нормальні люди. А ціни на житло там нижчі, ніж у нас. Неподалік від Відня квартира площею 100 квадратних метрів коштує 30 тисяч доларів. У Чехії та Польщі так само.

Тоді виникає питання: чому? А тому що там середній клас – дві третини суспільства. А наше суспільство яке? 5% – багатії, які бісяться з жиру і не знають, куди гроші вкладати. 65% – жебраки, а між ними коливається прошарок середнього класу. Чому у нас так? Тому що у нас при владі чотири фінансово-корпоративні групи.

Перша – це крупні капіталісти, які посіли місця навколо Президента України. Вони пов’язані між собою родинно-шлюбними і кумівськими відносинами. Політичним виразом даної групи стала партійно-політична агломерація у вигляді блоку НУНС. За своєю ідеологією це національне соціально-ліберальне утворення із сильними позиціями космополітичної компрадорської буржуазії, яка займається купівлею і перепродажем.

Друга – це донецький фінансово-корпоративний клан, лідерами і керівниками якого є В.Янукович, Р.Ахметов та інші. Ця група викристалізувалась як політична Партія регіонів. Це теж соціально-ліберальне утворення, в якому провідні позиції належать космополітичній промисловій і банківській буржуазії.

Третя група сформувалась навколо Юлії Тимошенко і створила політичний блок БЮТ. Ця група сповідує ідею солідаризму, в основі якої лежать соціал-демократичні цінності. Рушійною силою цієї групи є фінансова, банківська і земельна буржуазія.

Четверта група зараз проходить період реанімації. Її лідером нібито є екс-спікер Верховної Ради В.Литвин. Але він лише зовнішній прояв групи. Насправді нею керує екс-президент Л.Кучма із сім’єю.

Усі ці групи використовують державну машину для власного збагачення. Скажіть, їм потрібні низькі ціни на житло? Їм потрібен середній клас? Ні, ні і ще раз ні! Їм потрібен плебс, бо вони формують модель карнавальної нації, яка прагне хліба й видовищ. Нагорі щось подібне до римських патриціїв, а внизу – плебс, якому достатньо пляшки пива, чіпсів, жуйки… От і все. „Дебільники” у вуха вставив, сів біля грального апарату в казино, випив, закусив… послухав когось на концерті, який тобі влаштували. От і все коло інтересів. І ти вже відчуваєш себе патрицієм.

Оце наша система. Зрозуміло, що нам треба її змінити. Якщо ми її змінимо, то тоді не можна буде займатися спекуляціями на житловому ринку. Тоді ваш іпотечний кредит не може перевищувати 4% річних. Тоді не дається хабар за землю – в Києві до 50 мільйонів гривень під один будинок. Тоді житло споруджується для тих, кому воно потрібне, а не для того, щоб перепродати його через різні підставні структури. І тоді стандартна ціна квадратного метра житла у хрущобі не повинна перевищувати 800 доларів, а за нове житло ми платитимемо 1200-1500 доларів за квадратний метр.

От коли ми перейдемо до цієї моделі, то ми з вами одразу ж почнемо формувати середній клас. Але тоді ви маєте віддати владу на місцях громадянам, тоді люди з великих міст поїдуть у маленькі затишні міста. У Польщі зараз стирається різниця між селом і містом. Те ж саме у Чехії і Словаччині. Там важко відрізнити будинок у маленьких містах від столичного, бо в ньому є всі зручності. Там класні робочі місця, а в нас навпаки. Київ, як монстр, все зжирає. Подібно Донецьк і Дніпропетровськ. Вони все висмоктують з навколишніх територій. У нас страшні транспортні затори в метро і на вулицях, а люди цього не помічають і не реагують.

Запитання: Ви сказали, що ми вже готові до ПДЧ. Але ж ми не досягли ще європейських стандартів.

Відповідь: Так, ми на 131-му місці по корупції, хоч в цілому українська громада здорова. У неї є хворі ділянки, які треба лікувати. Ми повинні перейти Рубікон. От як Грузія. Вона перейшла Рубікон, але втратила частину території. А нам треба себе зберегти. Нам треба перейти від моделі фінансово-олігархічного капіталу до моделі народного капіталізму. Нам потрібні зміни. У Польщі я питав: чи є у вас бізнесмени серед депутатів. Вони кажуть: немає, бо бізнес пішов з політики.

Чому ми говоримо, що нам треба рухатись в євроатлантичну систему? Тому що там діє модель народного капіталізму. Якщо ми отримаємо ПДЧ, то тим самим ми беремо зобов’язання рухатись у цю модель. Тоді наші фінансово-корпоративні групи мають прийняти правила, за якими живуть там. А інші верстви – працювати так, як там працює середній клас. Там панує взаємна відповідальність.

Наступного року буде підписана угода «ЄС-Україна – асоціація». Якщо вона буде підписана, ми візьмемо на себе величезну відповідальність. Тоді в кожному міністерстві буде спостерігач від Європейського союзу, який буде стежити за дотриманням плану дій. Це дуже важко буде. Ми ще цього не усвідомили. Дуже добре, що ми увійшли до СОТ і таким чином подолали ще один бар’єр.

Треба усвідомлювати небезпеки, які стають все більшими. Або ми їх навчимося долати, або знову наші змагання за побудову держави виявляться невдалими.



Запитання: Як нам вийти із цього політичного безладу, який ми спостерігаємо в країні, і коли це можливо?

Відповідь: Наближається момент істини. Президент вже зрозумів, що не можна проти політиків діяти силовими структурами. Тим більше що інтелектуальний рівень цих структур дуже низький. Зараз треба негайно змінити виборчий закон. Якщо ми цього не зробимо, почнеться процес керованого хаосу. Часу залишилось небагато – до різдвяного посту. А далі вибори. Мій прогноз такий: на виборах БЮТ візьме 33-35% голосів, регіони 30%, «Наша Україна» – 3-4%, комуністи – 5%, В.Литвин – 3-4%. Проти всіх буде 15%.

Тенденції розвитку громадської думки

у ставленні до НАТО

Кучерів Ілько,

директор фонду

«Демократичні ініціативи».
Питання НАТО – не становить основу нашої діяльності. Але ми багато часу приділяємо і цій тематиці.

Зокрема, підготували посібник «Шлях Словаччини до НАТО», де описали успішну інформаційну кампанію, завдяки якій упродовж двох років в цій країні вдалось істотно підвищити рівень підтримки НАТО і розуміння того, що таке Північноатлантичний альянс (посібник на компакт-диску).

У нас є сайт www.dif.org.ua, де можна знайти рубрику «НАТО і євроатлан-тична інтеграція». Там також є багато цікавої і корисної інформації для вас.

Навіщо нам НАТО? Україна – унікальна держава, якій треба завершити державне будівництво. Найкращий досвід такого будівництва мають держави, які входять до НАТО та Європейського союзу. І було б необачно не використати досвід цих держав.

Шлях до НАТО нам відкрили на Бухарестському саміті. Але водночас і виставили два зауваження. Перше – це те, що немає згоди серед політиків, а тому – не зрозуміло, як розвиватиметься далі держава. Якщо, наприклад, Україна візьме зобов’язання щодо вступу до НАТО, а в країні зміниться влада (приміром, до влади прийде Партія регіонів), хто тоді виконуватиме ці зобов’язання? Тобто сьогодні немає гарантій успішного розв’язання цього питання. Отже, якщо ми визначимось із питанням НАТО, то ми визначимо і вектор розвитку України.

Друге зауваження – брак громадської підтримки. Власне, про це ми й говоритимемо далі.

Ми стоїмо на тій позиції, що вступ до НАТО і до Європейського союзу – це фактично те саме. Вимоги до вступу країни до НАТО на 60% збігаються з вимогами до вступу у Європейський союз. Коли ми запитуємо «Чи хочете Ви вступити до Європейського союзу?», то зазвичай під час опитування 60% українців відповідають на це питання позитивно. Проти голосують 20–25%. Загалом, як бачите, у нас є європейський вектор. Останні дані опитування громадської думки засвідчують, що 31% громадян України виступають за вступ до НАТО. Це не наші дані. Такий результат одержала одна британська фірма, яка проводить опитування по всьому світу.

Питання вступу до НАТО у нас тісно пов’язано з референдумом. Гадаю, якщо будуть вибори, деякі політичні сили знову почнуть колотнечу навколо проведення референдуму стосовно вступу до НАТО. На цьому наполягатиме Партія регіонів, яка під час виборчої кампанії обов’язково використовуватиме антинатовські гасла та питання мови, щоб згуртувати своїх виборців. На Заході ж радикальні політики лякатимуть, що знову прийдуть прокляті москалі, і почнеться поляризація суспільства. Тому правильно було б сформувати єдині підходи до розв’язання цього питання. Хоча в Україні не існує достатньої законодавчої бази для проведення референдуму й до того сам Альянс не вимагає, щоб країна, яка хоче вступити в цю організацію, обов’язково проводила референдум.

У березні 2008 року ми проводили досить широке опитування. І отримали такий результат: 22% проголосують на референдумі за вступ до НАТО і майже 60% – проти. Виходить, що НАТО є поганим брендом, що це така страшна організація, яка не любить слов'ян, спрямована проти православ’я… Це ті міфи, які закоренились у нашому суспільстві.

Які регіональні відмінності у поглядах щодо членства у НАТО? На Західній Україні близько 50% населення підтримують вступ до НАТО, а на Донбасі і в Криму проти вступу близько 90%. У Центрі й на Півночі України за вступ до НАТО виступають до 40% населення, але й проти тут близько 30%. Бачте, яка поляризація!

Подібні тенденції існують і щодо Європейського союзу. Ті, хто живе на Заході, дивляться у бік Європи, а жителі Сходу – у бік Москви. Це, звичайно, дуже спрощена схема, насправді вона складніша.

Важливо також знати, як би проголосували на референдумі щодо членства в НАТО прихильники тих чи інших політичних партій. Ми встановили, що у березні цього року за вступ до НАТО проголосувало б 54% прихильників НУНС, але 33% прихильників президентської партії проголосували б проти. Тут є над чим працювати партійцям, щоб переконувати своїх виборців.

Подібні цифри одержано і в результаті опитування прихильників БЮТ: «за» – 51%, «проти» – 28%. А от серед прихильників Комуністичної партії «за» проголосували б 1,3%, а «проти» – майже 95%. Тут все ясно. Партія регіонів дає приблизно такі самі цифри: «за» – 2%, «проти» – 92%.

Загалом по Україні за вступ до НАТО – 22%, проти – 59%. Так було у березні. Сьогодні, як встановили наші британські колеги, кількість прихильників вступу до НАТО зростає. У вересні, нагадаю, їх було вже 31%. Це, ясна річ, не дуже великий успіх, бо Словаччина за рік збільшила кількість прихильників десь на 30%.

Звичайно, питання НАТО й української мови не стоять у рангу пріоритетних для українських громадян. Якщо вибудувати рейтинг пріоритетів, то «мова» й «НАТО» опиняться десь у третьому десятку. Бо людей більше хвилюють добробут, діти, освіта, пенсії, соціальні гарантії. Всі ці сфери потребують сьогодні реформ. А найкращим забезпеченням проведення внутрішніх реформ для України є все-таки вступ до НАТО.

Ми також хотіли зрозуміти, як люди поінформовані щодо НАТО і як можна виміряти цю поінформованість. Індикативне питання щодо поінформованості звучить так: «Чи НАТО розпочинало війну в Іраку, чи воно її там не розпочинало?» Правильна відповідь, що НАТО не розпочинало війни в Іраку, бо не було консенсусу між натовськими державами і натовські війська в Іраку не воювали. А що показало опитування? Лише від 12 до 18% кажуть, що НАТО не розпочинало війни в Іраку, проте більшість населення вважає, що саме НАТО розв’язало війну в Іраку.

Друге питання: «Як, на Вашу думку, ухвалюються рішення в НАТО?» Щодо нього було декілька варіантів відповідей. Ось який результат ми одержали: рішення ухвалюються більшістю голосів – 14–15%; консенсусом – 14–18%; рішення приймають тільки старі члени НАТО, а нові не приймають рішень – 15–17%; важко сказати – 50–55%. Правильна відповідь, що рішення ухвалюються консенсусом, тобто коли всі члени НАТО згодні з рішенням. Але такі знання, як бачимо, мають лише 14–18%, більшість же опитуваних відчували утруднення при формулюванні відповідей. І таких було понад 50%.

Які причини несприйняття НАТО? Можна виокремити три групи таких причин.

Передусім, це наявність міфів про те, що НАТО – агресивний військовий блок, що вступ до НАТО дорого коштуватиме Україні, що членство в НАТО зруйнує стосунки з Росією.

Друга група – це свідома дезінформація. Кажуть, що Україна сама може забезпечити свою безпеку; що збереження нейтралітету є найкращим майбутнім для України; що Україні доведеться зіштовхнутися з новими небезпеками, якщо вона вступить до НАТО.

І, нарешті, третя – це брак інформації. У суспільстві циркулює помилкова думка про те, що Україна може стати членом ЄС без вступу до НАТО. У нас мало говорять на тему, що станеться, якщо Україна не вступить до НАТО. Журналісти, крім того, не ініціюють дискусії на тему громадської політики та переважно уникають непопулярних політичних тем.

Загалом українці не підтримують вступ до НАТО, але підтримують вступ до ЄС. Всеукраїнські дослідження за листопад 2005 і жовтень 2006 року засвідчили, що збільшення інформації про НАТО підвищує рівень пронатовських настроїв. При цьому демографічні чинники – вік, стать, місце проживання, національність тощо – не є визначальними у формуванні поглядів щодо НАТО. Більший вплив на ставлення громадськості до НАТО має інформація. І особливо інформаційні програми чи кампанії з цього приводу. Нам потрібно давати більше фахових знань журналістам, бо тема вступу до НАТО є для них достатньо складна і нова. Без цих знань вони не зможуть провадити ефективну роботу.



система інформаційної роботи

в збройних силах україни

з питань євроатлантичної інтеграції.

Сергієнко Олексій Олександрович,

полковник Головного управління

виховної та соціально-психологічної роботи.
Наше управління створено при Генштабі. На превеликий жаль, уся структура виховної роботи – зверху донизу – була знищена два з половиною роки тому. Комусь захотілось знищити виховну роботу, бо, мовляв, вона ведеться на комуністичних засадах. І було ухвалено рішення, яке й досі для багатьох із нас є незрозумілим: «Ідеологічна й виховна робота в Збройних Силах не потрібна». Життя спростувало це рішення. В усіх арміях є підрозділи, які займаються виховною роботою. Дякуючи Богу, ми теж відродили цей напрям роботи. Звичайно, за цей час ми втратили деякий потенціал, але вже функціонуємо.

Як ми інформуємо військовослужбовців про проблему НАТО?

В нашому розпорядженні є 30 Будинків офіцерів, 193 клуби у військових частинах, бібліотеки, народознавчі світлиці. Потенціал досить великий. У системі гуманітарної підготовки, яка замінила політзаняття радянських часів, вивчаємо ряд тем. Маємо інтерактивні лекції. Є у нас така лекція і про НАТО для солдат. Там розповідається, як і коли створено НАТО, скільки країн є учасниками цього альянсу, аналізуються позитивні й негативні сторони НАТО. Багато матеріалів розсилаємо у війська за допомогою автоматизованої системи управління військами «Дніпро». Це – своєрідний військовий інтернет.

Є проблема кадрів. Не вистачає людей, які б могли кваліфіковано вести виховну роботу. Наша аудиторія переважно російськомовна. Тому й лекція про НАТО теж російськомовна. Перевести армію на українську мову нескладно. Треба лише дати команду. Армія – консервативний, але дуже виконавчий орган.

В українській армії проводились соціологічні дослідження з приводу євроатлантичної інтеграції. Ось результат одного з останніх опитувань: 41% офіцерів підтримує ідею вступу до НАТО, а 40% - проти. Армія – відбиток суспільства.

Чому не треба сперечатися про НАТО?

Юрій Луканов,

журналіст, співавтор сценарію багатосерійного

документального фільму «НАТО: свій чи чужий?»
НАТО – це не предмет для дискусії. Йдеться про журналістів, які займаються міжнародною тематикою. Саме їм не варто дискутувати про НАТО. Чому? Поясню. Уявіть собі, що хтось би раптом став доводити, що два помножити на два дорівнює десять. Або хтось би почав доводити, що Земля стоїть на трьох китах. Журналісти стали б дискутувати з подібними персонажами? Навряд чи. Вони просто або не звернули б свою увагу на них, або просто посміялися б.

Тим часом, дискусія про Північно-Атлантичний альянс опущена політиками саме на такий рівень. Дискутується не реальна проблема, а міфологія про неї. Ви знаєте, що ці міфи були створені ще за часів СРСР і зараз активно експлуатуються. І коли влазити з ними в суперечку, то буде результат, який продемонструвала ініціатива кримського журналіста Михайла Дубинянського.

Пан Дубинянський вирішив провести аматорське опитування кримчан, він підходив до них із запитанням: «Куди Україні краще вступати – до НАТО чи до Північно-Атлантичного альянсу?». З десятка опитаних всі сказали, що до Альянсу краще. Лише один студент заявив, що це одне і те ж. Я цей приклад часто згадую як блискучий приклад псевдообізнаності громадян із проблемою. НАТО для них це не щось реальне, а якесь чудовисько на зразок того, що його переміг Добриня Микитич у народному епосі.

Коли навесні цього року одна з політичних сил організувала ряд мітингів у регіонах проти НАТО, то за рівнем аргументації це були вже згадані мною на початку приклади з таблицею множення і трьома китами, на яких стоїть Земля. Я почув якогось чоловіка у Дніпропетровську із зіркою Героя Соціалістичної Праці на лацкані. Він казав, що підле НАТО хоче нас захопити і зруйнувати наш потужний військово-промисловий комплекс, але в той же час він таврував Альянс за те, що він лицемірно не захотів нам надати ПДЧ. Отож, промовець сам не знав, чим він був незадоволений.

Біда в тім, що НАТО перетворилося в Україні не в предмет обговорення реальної проблеми. Воно стало певним фетишем. Якимось опудалом для громадян. Воно стало предметом відстоювання тих чи інших партій. І рух до цієї організації України сприйматиметься громадянами не як продумані кроки зовнішньої політики, а як перемога одних політичних сил і поразка інших. За таких умов демагоги від політики загнали себе в глухий кут. Якщо знову опиняться при владі псевдопротивники вступу до Альянсу, то їм буде дуже важко діяти. Адже раніше саме вони розробили і проголосували у парламенті план дій по вступу України до НАТО. А коли вони владу втратили, то змінили свою позицію на 180 градусів і почали нищівно сварити політику руху до НАТО і Європи.

Але ж навколо киплять дискусії. Що робити журналістам? На мою думку, журналістам не варто опускатися до рівня сьогоднішніх сварок. Їм треба взяти за основу розповіді про Альянс. Вони мали б розповісти про цю організацію, при цьому не замовчувати критичних моментів на зразок бомбування Югославії, але пояснювати, чому відбувалися ті чи інші події і чому НАТО вдавалося до тих чи інших кроків. Себто варто спробувати змалювати для українського споживача інформаційної продукції образ живої організації, котра має свої проблеми, але при цьому успішно розвивається. Саме такий підхід ми у медіа-центрі «Розмай» застосували під час створення документального фільму «НАТО: свій чи чужий?». Ну і, звісно, ще один наголос варто робити на ефективності НАТО. Все ж таки саме ця організація спричинила до того, що в Європі після Другої світової війни не було глобальних конфліктів.

Ну, а на завершення я пропоную вам переглянути деякі уривки із нашого серіалу (ці уривки вміщені на компакт-диску, що додається).

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка