Українська держава Київська Русь



Скачати 497.77 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації18.04.2017
Розмір497.77 Kb.
  1   2   3   4


Тема: Українська держава Київська Русь

І. Утворення Київської Русі.

ІІ. Русь в часи Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого

ІІІ. Володимир Мономах.
І. В історичній науці є чимало дослідницьких тверджень, теорій з цього питання.

Першу спробу пояснити походження слов’ян зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію, яка була домінуючою в ХІІІ–XV ст. Він писав: “… по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, – (від того), де сіли, на котрому місці”. Незважаючи на критику ряду дослідників, ця концепція й сьогодні має своїх послідовників, як серед лінгвістів, археологів, так і серед істориків.

У ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена скіфо-сарматська, або азіатська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Вони прийшли з Передньої Азії й осіли в південній частині Східної Європи, а згодом розселилися на північ і захід.

У ХІХ та на початку ХХ ст. вчені значно розширюють базу своїх досліджень щодо етногенезу слов’ян. Чимала група істориків – медевістів, лінгвістів, археологів (Л.Нідерле, М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін.) започатковують вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність. Після її розпаду в процесі розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов’янська належність ряду культур у цьому регіоні (не раніше рубежу І тис. н. е.).

У 30-40-х роках ХХ ст. польські вчені Ю.Косташевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавинський обгрунтували вісло-одерську концепцію. Ця теорія зв’язує походження слов’яських старожитностей з лужицькою культурою (період пізньої бронзи та раннього заліза) і територіально обмежує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60-х роках ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, Б.Рибаков та ін.), яка органічно об’єднала ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Сучасні українські археологи (В.Баран, Д.Козак, Р. Терпиловський) розвинули дніпро-одеську теорію. Вони довели, що становлення слов’янського етносу – тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Кожна з названих концепцій (особливо остання) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов’ян відповідає дійсності. Однак до раннього середньовіччя вони не займали водночас усієї території між Дніпром та Одером.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених I-II ст. н.е., де слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан у V ст. н.е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (подніпров’я), склавини (Подунав’я).

М.Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з IV ст.). І.Крип’якевич писав: “Держава антів протривала три століття, від кінця IV і до початку VII ст. … В історії України вона має важливе значення: український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море”. (Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990, с. 30).



Східні слов’яни на той час заселили більшу частину території України. У них (VIII ст.) виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Отже, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.

Бажано ознайомитися з норманською теорією, авторами якої були німецькі вчені XVIII ст. (члени Петербурзької академії наук) Міллер та Байєр. Вони обгрунтували концепцію “варязького” походження Давньоруської держави. Такий підхід антинауковий і навіть ідеологічно шкідливий; проте абсолютно заперечувати зовнішній фактор теж недоцільно. Варто зазначити, що в результаті довготривалих досліджень теорії виникнення Київської держави вчені України, Росії (XX ст.) довели, що східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало протодержавні утворення. Це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. “Норманська теорія” втратила наукове значення.


ІІ. Володимир Великий (980–1015 рр.) – один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в’ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя.

За Володимира в 988 р. на Русі було прийняте християнство з Візантії, яке стало єдиною державною релігією. Перед цим він провів свою І-у релігійну реформу – встановив культ Перуна. Значення прийняття християнства:



  1. Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників.

  2. Християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми.

  3. Християнство допомогло налагодженню більш тісних міжнародних зв’язків Русі з християнським світом.

На початку висвітлення правління Ярослава Мудрого (1019 –1054) варто зазначити, що після смерті Володимира між його синами розпочалася боротьба за владу, яка закінчилась перемогою Ярослава. Першочерговим завданням Ярослава Володимировича (як і його батька) був захист рідної землі від печенігів, яких він вщент розгромив (1036 р.). Були також відвойовані у польських феодалів землі, загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р., звільнено від поляків волинське місто Белз, возз’єднано з Давньоруською державою всю Червону Русь (галицькі землі).

У Києві та в інших містах були створені скрипторії (книжкові майстерні), в яких переписували церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Саме за Я.Мудрого в Києві (1037-1039 рр.) було створено перший літописний ізвод.

Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета – норвезького, Анна – французького, Анастасія – угорського королів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора, Ізяслав – з сестрою польського князя, Святослав – з онукою німецького цісаря.

Масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах “сімейної дипломатії” союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають “тестем Європи”. Проте, саме зі смертю Ярослава починається період феодального роздроблення держави. Він узаконив спадкове володіння в удільних князівствах, прагнучи завершити міжусобну боротьбу за Київ. Але саме цей заповіт призвів до послаблення князівської влади київського князя та до сепаратистських ухилів цого нащадків.


ІІІ. Характеризуючи правління Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) ще будучи князем у Переяславі, він постійно робив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів. Утвердившись у Києві, доповнив статті “Руської правди”, за якими обмежувалось лихварство, дещо полегшувалось становище селян. Володимир Мономах відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого, був ініціатором проведення Любецького з’їзду (1097 р.). Головними ухвалами цього з’їзду були:

  • кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;

  • встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;

  • заборонялись приватні стосунки князів з половцями.

Проте ухвали з’їзду носили декларативний характер і були швидко порушені.

Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але подальший розвиток феодальних відносин і посилення окремих князівств робили це роздроблення неминучим, що відбулось після смерті князя. Хоч він своєю діяльністю беріг єдність держави, проте в кінці свого життя – так само, як і Ярослав Мудрий – погодився на її поділ, щоб заспокоїти амбіції князів.

У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби.

Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належить високохудожнє Повчання дітям, в якому він описує епізоди свого життя, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно захищаючи її від ворога. В цьому “заповіті” князь виступає проти зловживання владою, скривдження сиріт і убогих.
Тема: Галицько-Волинська держава
І. Слід звернути увагу на особливості їх політичного устрою: для Галицького князівства – раннє виділення боярства в окремий стан; для Волинського – спільний розвиток дружинно-боярської верстви, що мала великі земельні володіння, рішуча підтримка нею князівської влади.

Треба відмітити, що в 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівство. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович, який підпорядкував непокірні боярські угруповання в Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів, підтримував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання утвердився і на київському престолі. Основною передумовою об’єднання Галицької та Волинської земель в одному князівстві була їх економічна, культурна спільність та зовнішні зв’язки.


ІІ. за часів правління Данила Галицького Галицько-Волинське князівство в своєму розвитку досягло кульмінації. На підставі історичних документів можна вважати, що велика кількість сьогодні існуючих українських населених пунктів виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства. На початку ХІІІ ст. було побудовано чимало прикордонних міст-фортець у західних областях (Белз, Кам’янець, Збараж, Любачів, Городок, Толмач та ін.). У галицькій частині держави з’являється великий міський центр – Львів, заснований на честь одруження Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією (1247 р.).

Відбувався процес спеціалізації міст, зумовлений державними потребами. Одні ставали важливими торговими й ремісничими центрами (Львів, Перемишль, Володимир), інші мали оборонні функції (у прикордонних районах), інші – адміністративні.

Природні умови сприяли розвитку сільського господарства, промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Археологічні джерела вказують на перелік до 60 ремісничих спеціальностей. Сіль, яка була відкрита (Коломия, Болехів), стала відомою по всій Україні.

Помітна роль Галицько-Волинського князівства у загальноєвропейській торговельній системі. Торгівля велася з Польщею, Литвою, Німецьким орденом, придунайськими містами, Візантією, Угорщиною, Чехією, Саксонією та ін.

Таким чином, економіка князівства розвивалася в організаційному й технічному аспектах на рівні з іншими сусідніми європейськими державами.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати сильний союз проти ординців, але ця боротьба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) для того, щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали переважно політичний характер. Папа не давав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завершились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.

Історик І.Крип’якевич вказував: “Данило – це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він … наново з’єднав розбиту державу … Не дав знищити своєї держави татарам … Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою … Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток”. (Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів., 1990, с. 81).



Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Цим землям випала історична місія стати осередком української державності, що об’єднала всю Правобережну Україну і зберегла її традиції. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти територіальну єдність. Вона використала західні зразки в організації держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинське князівство слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Воно успадкувало політичну традицію Київської держави, збагативши, розвинувши її у контексті тогочасних європейських політичних тенденцій.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка