Укоопспілка полтавський університет споживчої кооперації україни кафедра культурології та історії



Сторінка1/11
Дата конвертації26.05.2017
Розмір2.36 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



УКООПСПІЛКА

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ

Кафедра культурології та історії


І.М. ПЕТРЕНКО

ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ УРЯДУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1884-1917 рр.)

ПОЛТАВА

РВВ ПУСКУ

2008

ББК Рекомендовано до друку Вченою радою УДК Полтавського університету споживчої кооперації України від ......, протокол №



Рецензенти:
А.М.Катренко, провідний науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, професор, д.і.н.

А.М.Киридон, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського Міжнародного університету, д.і.н.


Петренко І.М.

Церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої політики уряду Російської імперії (1884-1917 рр.). – Полтава: РВВ ПУСКУ, 2008. – ....с.


У монографії вперше зроблено спробу на основі комплексного аналізу дже­рел та літератури об’єктивно проаналізувати політику царського уряду щодо церковнопарафіяльних шкіл у Лівобережній Україні протягом 1884-1917 рр. Висвітлено основні напря­мки реформування початкової освіти духовного відомства, процес створення мережі церковнопарафіяльних шкіл та джерела їхнього матеріального забезпечення. Схарактеризовано динаміку учнівського контингенту, особливості організації навчально-виховного процесу в школах, викладацький корпус. Розкрито внесок православного духовенства у справу організації та функціонування церковно­парафіяльних шкіл.

Книга розрахована на істориків, краєзнавців, викладчів і студентів та всіх, хто цікавиться історією України, зокрема її освітою.

І.М. Петренко


ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................................
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ
1.1. Стан початкової освіти в Лівобережній Україні на початок 80-х років ХІХ ст..........................................................................................................

1. 2. Основні напрямки реформування початкової

освіти духовного відомства........................................................................


РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ФУНКЦІОНУВАННЯ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ

2.1. Формування мережі.....................................................................................

2.2. Учнівський контингент...............................................................................

2.3. Організація навчально-виховного процесу................................................

2.4. Матеріальне забезпечення...........................................................................
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ
3.1. Викладацький склад ....................................................................................

3.2. Підготовка вчительських кадрів.................................................................

3.3. Роль духовенства у поширенні початкової освіти..................................

ВИСНОВКИ........................................................................................................
ПРИМІТКИ.........................................................................................................
ДОДАТКИ............................................................................................................


ВСТУП
Історія українського народу тісно пов’язана з Українською Православною Церквою. Важко переоцінити її тисячолітній внесок у формування ментальності народу. Одним із основних напрямків культурницької діяльності Православної Церкви в Україні була її освітня діяльність. Вона виявлялася передусім у створенні великої кількості освітніх закладів. Саме школи граматики, церковнопарафіяльні, бурси та духовні семінарії свого часу відкрили шлях у світ знань для більшості українців. Ці перші навчальні заклади формували й церковний соціум, в якому учні розвивались як християнські особистості. Тривалий період церковнопарафіяльні школи були майже єдиною формою навчання для дітей незаможних, переважно сільських, верств населення, яке традиційно здійснювалося Православною Церквою. Відтак досвід практичного використання в них принципів морально-етичного, фізичного, трудового навчання і виховання викликає інтерес до діяльності церковнопарафіяльних шкіл на сучасному етапі розвитку історичної і педагогічної науки, поза як із відокремленням Церкви від школи був втрачений і спадок православної педагогіки, а нині він потребує якісно нового осмислення.

Ставлення до релігії та християнського виховання в сучасному суспільстві досить суперечливе і викликає гострі дискусії. У розбудові церковно-державних відносин актуальною є наявність, з одного боку, форм оптимальної взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, з другого, – припустимих меж впливу релігійного виховання на освітній процес, здійснюваний у світських навчальних закладах. Українське православне духовенство нині виступає силою, яка підтримує освітні традиції. Здійснюється переосмислення ролі Церкви, її освітніх установ, участі православного духовенства у справі навчання й виховання підростаючого покоління. Зараз відкидається думка про культурну малозначущість православної освітньої традиції в історії українського народу, утверджується думка про необхідність вивчення досвіду участі православного духовенства в освітній справі, підтримання спадкоємності розвитку української освіти для збереження миру і згоди в суспільстві. Прикметно, що зростає популярність недільних шкіл, при українських храмах, де поруч із Законом Божим, основами християнської етики, християнської філософії та іншими релігійними дисциплінами, викладаються й окремі світські предмети. У деяких сучасних школах відкриваються профільні класи духовно-просвітницького спрямування, діє низка центрів для дітей та юнацтва за участю громадських релігійних організацій, постійно проводяться акції милосердя за активної участі школярів, у загальноосвітніх школах вводиться викладання православної етики, залучаються священнослужителі для роботи у школах з дітьми та їхніми батьками. Мережа навчально-виховних та позашкільних закладів Української Православної Церкви, яка є найчисленнішою і найвпливовішою християнською конфесією, з кожними роком розширює і поглиблює свою діяльність. У цих умовах зростає інтерес до вивчення історії функціонування церковнопарафіяльних шкіл в Українї, адже вони вписали помітну сторінку в еволюцію національної освіти та виховання.

У вітчизняній історичній науці формується нова концепція історії України, переосмислюється роль Православної Церкви у суспільних процесах. Залучення до широкого обігу нових матеріалів сприяло тому, що її діяльність у сфері освіти стала не такою однозначною, якою вона тлумачилася раніше. Відбувається переосмислення ролі Церкви в культурному, освітньому житті суспільства, а це спонукає до ретельного дослідження історичної та педагогічної спадщини минулого.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ
1.1. Стан початкової освіти в Лівобережній Україні на початок 80-х років

ХІХ ст.

Розвиток народної освіти в Україні після реформи 1861 року, як і в усій Російській імперії, являв собою одну з важливих соціальних, освітньо-культурних проблем. Він визначався тогочасними суспільно-політичними й економічними умовами, для яких характерними були розклад залишків кріпосницьких відносин, втягування у товарообмін поміщицьких господарств, зростання внутрішньої і зовнішньої торгівлі, збільшення вивозу сільськогосподарських продуктів, розвиток фабрично-заводської промисловості й застосування найманої праці у ній. Важливу роль у політиці царизму в галузі шкільництва відігравали фактори економічного розвою країни, її рух по шляху капіталізму, що обумовлювало об’єктивну потребу у розширенні сітки навчальних закладів усіх ланок освітньої системи.

Розвиток початкової освіти на Лівобережній Україні у 60-90-х роках ХІХ ст. відобразив як загальні закономірності, так і регіональні особливості освітнього процесу в Російській імперії. Політика у сфері народної освіти була складовим елементом внутрішньої політики царської Росії. Її значення визначалось тим особливим місцем, яке посідала школа в системі соціальних інститутів держави як засіб підготовки і виховання інтелектуального потенціалу суспільства.

Основними напрямками реформування початкової школи стали виникнення розгалуженої демократичної системи початкової освіти і боротьба з неписьменністю серед дорослих. Шкільна реформа на Лівобережній Україні пройшла ті ж етапи, що і в цілому в Російській імперії: 1) кінець 50-х – 70-ті роки ХІХ ст., коли здійснювалася ліберальна політика уряду в галузі народної освіти, створювалися умови для залучення громадськості та приватної ініціативи до освітньої справи; 2) 70-ті – початок 90-х років ХІХ ст., коли уряд віддав пріоритет створенню церковнопарафіяльних шкіл, перевів їх на державне фінансування, сприяв їх розвитку; 3) середина 90-х років ХІХ ст. – початок ХХ ст., пов’язаний з вирішальним зрушенням у сфері початкової освіти, зростанням асигнувань на школу, спільними діями держави та громадськості в системі подальшої розбудови народної освіти 1.

Для того, щоб зрозуміти стан початкової народної освіти на Лівобережній Україні на початок 80-х років ХІХ ст., слід розглянути період з 60-х років ХІХ ст., який відкрив новий етап в історії освіти Російської імперії.

Реформа 1861 року, яка звільнила селян від кріпосної залежності, відкрила нові можливості для розвитку промисловості, концентрації виробництва, завершення промислового перевороту. Розвиток капіталістичних відносин об’єктивно потребував грамотних, кваліфікованих кадрів для різних галузей виробництва. Цю необхідність царський уряд мусив враховувати у своїй політиці щодо народної освіти. Скасування кріпосного права вимагало створення школи для всіх прошарків населення, і насамперед для селян, які складали переважну більшість населення Російської імперії.

Після реформи царський уряд головну увагу приділяв парафіяльним школам, причому основні витрати на їхнє утримання переклав на місцеві органи влади і на самих селян. Якщо влітку 1861 року у Полтавській губернії діяло 69 парафіяльних шкіл, то наприкінці того року їх стало 285 [2]. У Чернігівській губернії таких шкіл налічувалося у 1863 році 845. На території Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній у 1863 – 1865 роках нараховувалося 1 659 парафіяльних шкіл з 34 201 учнями. Значна частина їх розміщувалася в селянських хатах, будинках священиків, церковних сторожках, волосних правліннях тощо. Учителі таких шкіл – священики і дяки, крім виконання своїх прямих обов’язків, мали працювати у школі, що відбивалося на якості навчально-виховного процесу. Тому іноді парафіяльні школи існували лише на папері, хоча у звітах вони значилися як діючі.

Початкові школи на 60-ті роки ХІХ ст. перебували під контролем різних відомств: міністерства державних маєтностей, міністерства внутрішніх справ, Святійшого Синоду (більше половини всіх училищ), міністерства народної освіти (близько 20 % училищ) [3]. Згідно з даними міністерства народної освіти, у 1862 році їх налічувалося у Полтавській губернії 352, у Харківській – 263, Чернігівській – 842. Таким чином, серед усіх губерній Лівобережної України Чернігівська знаходилася на першому місці щодо мережі початкових шкіл [4]. Станом на початок 1863 року у всіх відомствах Російської імперії, окрім духовного, державних і приватних училищ було 14 315 (у них навчалося 541 100 учнів), у духовному відомстві (церковнопарафіяльні школи) перебувало 21 420 шкіл (413 500 учнів) [5]. Отже, школи духовного відомства займали помітне місце серед початкових навчальних закладів інших відомств. У 1864 році у Полтавській губернії існувало 89 шкіл, підпорядкованих губернській палаті державних маєтностей. Тут навчалося 4 895 учнів – 4 547 хлопців і 348 дівчат. У губернії школи розподілялися нерівномірно: в Зіньківському, Кобеляцькому та Лохвицькому повітах було, наприклад, по 7 шкіл, у Пирятинському – тільки 3. Крім того, в губернії налічувалося 546 церковнопарафіяльних шкіл, де навчалося 8 986 учнів (хлопців – 8 157, дівчат – 829). Діяли ще 15 однокласних міських шкіл, де було 453 учні. Усього навчалося 14 617 дітей [6]. У тому ж році в Харківській губернії нараховувалося 285 сільських і міських училищ, у яких навчалося 9 790 учнів [7]. Освіта перебувала у занедбаному стані. У середньому по Харківській єпархії на 100 селян припадало 2-3 грамотних. Хоча селяни прагнули навчати своїх дітей у школах, що засвідчують постанови селянських сходів. Зокрема, протягом 1864-1865 років селяни Ізюмського, Лебединського, Сумського повітів Харківської губернії висловили бажання відкрити школи для навчання своїх дітей [8].

Питання про народну освіту отримало подальше урядове вирішення у „Положенні про початкові народні училища”, затвердженому 14 червня 1864 року. Цим документом уряд покладав турботи про початкову освіту на різні відомства (міністерство народної освіти, земства, які з’явилися з 1864 року, духовенство) та на приватних осіб. Для забезпечення злагоджених дій між різними відомствами щодо організації народної освіти „Положенням 1864 року” були затверджені губернські та повітові училищні ради, які мали взяти на себе керівництво початковими народними училищами. До складу таких рад входили духовні та світські представники [9]. Згідно з цим документом усі типи початкових шкіл стали називатися народними училищами, їх метою було утвердження в народі релігійних і моральних понять та надання початкових корисних знань. Усі училища працювали за єдиними програмами, у них вивчали Закон Божий, читання, письмо, перші чотири арифметичні дії, церковний спів [10 ]. Викладання велося російською мовою.

Реформа 1864 року вперше в історії Російської імперії створила масову народну школу, дала можливість виявитися приватній і громадській ініціативі, сприяла поширенню грамотності серед сільського населення. Заслугою шкіл тих років було те, що, на думку дослідника М.В. Чехова, вони, попри всю свою нестійкість, „розвивали у населення потребу в початковій освіті, призвичаїли його до школи як до свого навчального закладу” [11].

Таким чином, у пореформений період, прагнучи до повного контролю над початковими народними училищами, царський уряд посилив централізацію освітніх закладів. У 60-х роках ХІХ ст. у відання міністерства народної освіти перейшли всі початкові школи різних відомств, які підпорядковувалися повітовим і губернським училищним радам.

У 60-ті роки ХІХ ст. у Російській імперії розпочалася реорганізація системи місцевого управління на засадах земського самоврядування. Відповідно до „Положення про губернські та повітові земські установи” від 1 січня 1864 року, у 34-х земських губерніях імперії, зокрема на Лівобережній Україні, почали діяти виборні губернські і повітові земські зібрання та їх виконавчі органи – управи. Земствам доручалося організовувати місцеве господарство, вони зобов’язувалися брати участь у фінансуванні урядових установ, за можливості сприяти економічному розвитку повітів і губерній, охороні здоров’я населення та поширенню початкової освіти серед народу [12]. Зокрема, у Полтавській губернії восени 1865 року вже на перших сесіях гласні зобов’язали членів управ зібрати відомості про стан і потреби сільських шкіл, а також у затверджених зборами інструкціях їм доручалося підготувати пропозиції щодо відкриття нових початкових училищ та підготовки вчительських кадрів [13]. Земці стали відвідувати різні навчальні заклади: міністерські училища, церковнопарафіяльні школи і так звані школи грамоти, що організовували самі селяни. Вони вирішували питання щодо матеріального забезпечення шкіл, наявності у них підручників і навчальних посібників, цікавилися успіхами дітей у навчанні.

Результати земського обстеження початкових шкіл установили невідповідність офіційної статистики міністерства народної освіти та єпархіального відомства реальному стану справ. Певна кількість початкових церковних шкіл значилася лише на папері, заняття в них проводилися нерегулярно, знання учнів були незадовільними. Загалом початкових шкіл не вистачало як у селах, так і в містах. Так, у м. Старобільськ Харківської губернії на 1 січня 1865 року існувало лише 2 школи міністерства народної освіти, у яких було 7 вчителів та 60 учнів. На листопад того ж року тут шкіл нараховувалося вже 4, у них працювало 35 учителів і навчалося 117 учнів [14]. На 1866 рік на Харківщині налічувалося вже 307 сільських шкіл (учнів – 11 011), а у 1867 році – 372 (учнів 13 510) [15]. На Полтавщині у 1866 / 67 навчальному році було всього 558 громадських, церковних і міністерських шкіл. Найвищими показниками характеризувався Прилуцький повіт (65 початкових училищ з 1642 учнями), найнижчими – Зіньківський (лише 21 училище з 423 учнями). У середньому одна школа припадала на 3500 населення [16]. Тож шкільну справу земствам довелося вирішувати в дуже складних умовах. Народні школи перебували в глибокому занепаді: не вистачало приміщень, підручників, учительського персоналу. Основна причина незадовільного стану справ полягала у слабкій фінансовій підтримці народної освіти з боку держави. Міністерство народної освіти не виділяло достатньо коштів для того, щоб засновувати мережу сільських початкових училищ. Тому земські члени училищних рад вважали за необхідне вирішити три першочергові завдання: підготувати вчительські кадри, закупити книги для народного читання, запровадити нові методи навчання. З цією метою у 1867 році вперше субсидії на платню вчителям, оренду будинків для школи, закупівлю меблів, письмового приладдя та книг для читання вирішили призначити земські збори Полтавського, Лохвицького, Переяславського і Лубенського повітів Полтавської губернії [17]. З 1868 року асигнування на початкову освіту почали виділяти Конотопське, Сосницьке та Суразьке повітові земства Чернігівської губернії, Старобільське – Харківської [18].

Повітові земства Лівобережної України почали відкривати власні школи, дбати про їхній добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися за земські кошти, називалися земськими школами, їхньою основою стали школи грамоти, що створювалися на місцях з ініціативи селян. Проте у перші роки свого існування земства лише допомагали сільським громадам, закуповуючи підручники і письмове приладдя для шкіл, а також додаючи певну доплату до заробітної платні вчителям. В основу земської освітньої діяльності було покладено принцип заохочування населення з метою пробудження його ініціативи щодо поширення шкільництва. У середині 60-х років ХІХ ст. в Харківській губернії одна початкова школа припадала більш ніж на 5000 чоловік населення. Із загальної кількості 343 шкіл, що діяли на той час на території краю, 67 практично не мали засобів для існування, а 222 знаходились під загрозою закриття. 1870 року у Харківській губернії нараховувалося 457 шкіл [19]. На 1871 рік у губернії вже діяло 393 початкових народних шкіл [20]. Отже, кількість цих навчальних закладів поступово зменшувалася. Основною причиною цього було важке матеріальне становище шкіл, адже селяни не мали змоги утримувати їх власним коштом.

Для посилення контролю за роботою шкіл і діяльністю вчителів, згідно з „Положенням про початкові народні училища” 1874 року, у кожній губернії вводилася посада директора народних училищ. Цей документ діяв без змін упродовж усього дореволюційного періоду. Порівняно з попереднім, у „Положенні про початкові народні училища” 1874 року було внесено ряд змін. Зокрема, головою повітової училищної ради з того часу став повітовий предводитель дворянства (за „Положенням про початкові народні училища” 1864 року, голову обирали члени повітової училищної ради) [21]. Зміст цього нововведення полягав у тому, що початкові школи, які призначалися передусім для селян, віддавалися під опіку дворянства. Посилювався нагляд духовенства за народними вчителями і станом викладання у народних школах. Інспекторам (посада запроваджена в 1869 році) і дирекціям народних училищ був наданий пріоритет у нагляді над школами і народними вчителями. Реформи 70-х років ХІХ ст. було встановлено однаковий обсяг навчання для сільських і міських початкових шкіл [22].

На Україні розвитку народної освіти перешкоджала русифікаторська політика царизму, переслідування демократичного напрямку в національній культурі, боротьба проти української інтелігенції. З 1863 року обіжником міністра внутрішніх справ П.Валуєва категорично заборонялося видання українських книг, як навчальних, так і призначених для початкового читання народу [23]. „Положення про початкові народні училища” 1864 і 1874 років остаточно забороняли викладання в школі мовами народів Російської імперії, крім російської. У 1876 році Емським указом Олександра ІІ не дозволялося ввозити в Росію без спеціального дозволу будь-які, в тому числі й навчальні, книги та брошури, надруковані за кордоном українською мовою. Коли у 1864 році В.В.Лесевич заснував у своєму маєтку в с. Денисівка Лубенського повіту на Полтавщині школу з українською мовою викладання, місцева влада її закрила. За прикладом В.В.Лесевича 1866 року запровадив українську мову у навчанні Г.Закревський у своїй школі в с. Березова Рудка Пирятинського повіту, але вона того ж року була закрита місцевим справником [24]. Так влада вела боротьбу проти навчання дітей у школі рідною мовою. Звичайно, така політика негативно позначалася на процесі ліквідації неграмотності серед широких мас населення, оскільки для українських дітей російська мова викладання була чужою і незрозумілою.

Історик Д.І.Дорошенко писав: „Всі школи на Україні, від вищих до нижчих, були чисто московськими. Мовою викладання була російська, користуватися рідною мовою не тільки не дозволялося, а навіть заборонялося. Мало того, школа була чужою для нашого народу не тільки мовою, але й самим навчанням. У школі дитина потрапляла в далеку від неї духовну атмосферу, в чужий для неї світ; нічого свого рідного вона не бачила й не чула. Звідси порівняно слабкий розвій дитини в школі, невисокий ступінь знання й часті рецидиви безграмотності” [25]. У 1875 році міністерство народної освіти констатувало, що в усій Російській імперії початкових шкіл у 20 разів менше, ніж слід було б бути. Зокрема, протягом 1856 – 1880 років у Чернігівській губернії відкрилося всього 13 училищ, а в Полтавській і Харківській – лише по 8 [26]. Звичайно, вони не могли охопити навчанням навіть і половини дітей шкільного віку.

Станом на 1873 рік загальна кількість початкових народних училищ у Полтавській губернії становила 525, із них 6 утримувалися на кошти міністерства народної освіти, 7 – на кошти міських громад, 202 – земствами, 139 – сільськими громадами, 16 – приватними особами, 20 – учителями, які брали платню за навчання з учнів, 116 – духовенством, 9 – попечителями шкіл [27]. Несприятливе становище із навчанням дітей на 1873 рік склалося у Чернігівській губернії. Зокрема, у Глухівському повіті, де нараховувалося 11 378 дітей шкільного віку, не було жодної земської школи, у Сосницькому - лише 4, внаслідок чого із 13 207 дітей шкільного віку навчалося 218, тобто із 100 дітей не навчалося навіть і 2. У Чернігівському повіті було 6 шкіл, у яких із 12 030 дітей шкільного віку навчалося 346. На Суразький повіт для всіх 13 636 дітей шкільного віку був лише 1 учитель. Зокрема, у 1869 році у Чернігівській губернії нараховувалося 334 церковнопарафіяльних школи [28]. У 1870 році лише на один Глухівський повіт їх припадало 16 [29]. А 1872 року на всю губернію церковнопарафіяльних шкіл було 324, у яких навчалося 4 795 дітей (4 371 хлопчик і 388 дівчаток) [30]. Причому, слід наголосити, що такі школи не отримували допомоги від земств або інших відомств, духовенство займалося навчанням дітей безкоштовно. Утримувалися церковнопарафіяльні школи переважно на кошти самих селян, містилися у церковних сторожках, будинках священиків тощо. Загалом у Чернігівській губернії церковнопарафіяльних шкіл на початок 70-х років ХІХ ст. було більше, ніж земських. Так, якщо церковнопарафіяльних шкіл припадало по одній на дві парафії, то земських по одній на сім.

У селах Лівобережної України пореформеного періоду найбільш поширеними типами початкових шкіл були міністерські, земські й церковнопарафіяльні школи. Керівництво ними відповідно здійснювали міністерство народної освіти, земство і церковне відомство. До числа міністерських шкіл належали однокласні та двокласні сільські зразкові училища з трирічним і п’ятирічним терміном навчання. Згідно із законом від 29 травня 1869 року і особливою інструкцією від 4 червня 1875 року, міністерські школи утворювалися з метою надання селянам можливості здобути елементарну освіту в більш повному обсязі порівняно з іншими сільськими школами. Педагогічний контроль за діяльністю міністерських шкіл, забезпечення їх підручниками, призначення і звільнення вчителів здійснювалися міністерством освіти через дирекції народних училищ. 1883 року у селах Полтавської та Чернігівської губерній налічувалося 50 міністерських шкіл, поступово їх кількість збільшувалася ( у 1896 році їх було вже 63) [31].

Слід наголосити на значній ролі у розвитку шкільної справи на Лівобережній Україні земств, запроваджених у 1865 році у Полтавській, Харківській і Чернігівській губерніях. У 70-х роках діяльність земств активізувалася. Прагнучи підвищити рівень писемності, вони збільшували асигнування на утримання і будівництво шкіл, турбувалися про забезпечення шкіл навчальними посібниками. Хоча, на нашу думку, земські витрати на народну освіту зростали повільно. Зокрема, якщо у 1871-1875 роках у трьох губерніях Лівобережної України земства виділяли на народну освіту приблизно 11 % бюджету, то за 1886-1890 роки – понад 16 % [32]. Цих коштів, хоч вони у 8 разів перевищували державні асигнування, не вистачало для задоволення фінансових потреб народної освіти. З 1868 року земства почали здійснювати постійні асигнування на народну освіту. На території Полтавської губернії вперше виділило кошти на потреби народної освіти Лубенське земство у 1868 році. У 1877 році земських шкіл у Полтавській губернії налічувалося 249 (окрім Лубенського і Пирятинського повітів) [33]. Чернігівське губернське земство у 1868 році на народну освіту витратило 20 326 крб. 40 коп., тобто 6,383 % усіх річних витрат [34]. Жителів у Чернігівській губернії у 1868 році нараховувалося 1 487 372, у тому числі дітей шкільного віку – 178 484. Із загальної суми, витраченої земством губернії на народну освіту, протягом 1873 року на кожну дитину припадало трохи більше 11 копійок. Зауважимо, що у державах Західної Європи на навчання кожної дитини шкільного віку витрачалося від 5 до 10 крб. на рік. Однак, незважаючи на це, земства Лівобережної України протягом 1868-1873 років збільшили асигнування на народну освіту. Зокрема, якщо Сосницьке земство Чернігівської губернії 1868 року на народну освіту витратило 360 крб., то у 1873 році вже 4 928 крб., Кролевецьке замість попередніх 600 крб. витратило 2 320 крб., Глухівське замість 1000 крб. витратило 4 300, Чернігівське земство, яке 1868 року не витратило жодної копійки на школу, у 1873 році призначило на народну освіту 855 крб. [35].

Чільне місце серед початкових шкіл Лівобережної України належало однокласним земським школам із 3-річним терміном навчання. Нагляд і керівництво ними здійснювали земські члени училищних рад та обрані земством попечителі. Контроль за їхньою роботою уряд провадив через шкільних інспекторів, а з другої половини 80-х років – єпархіальних спостерігачів.

До власне шкіл міністерства народної освіти належали однокласні й двокласні „зразкові” міністерські народні училища, які діяли на основі закону від 29 травня 1869 року й особливої інструкції, виданої для них міністерством освіти у 1875 році. Однокласні міністерські школи мали три-, а двокласні - п’ятирічний термін навчання. Двокласні з ширшою програмою почали діяти з 70-х років ХІХ ст. Право відкривати їх надавалося виключно міністерству народної освіти, яке ретельно стежило за роботою названих шкіл. Особливою популярністю серед селянських мас школи цього типу не користувалися через суворі казенні порядки, муштру учнів, бюрократичну систему управління. Школи такого типу мали завдання давати селянським дітям можливість здобувати елементарну освіту в більш повному вигляді, ніж в інших сільських училищах. Перші міністерські школи з’явилися на Лівобережній Україні наприкінці 60-х років ХІХ ст. під тиском селянських вимог. На жаль, міністерські народні училища не могли істотно вплинути на загальний розвиток системи початкової освіти в Україні через їхню малу кількість і надмірний контроль з боку урядових органів влади.

Фактично уряд переклав матеріальне утримання шкіл на місцеві органи влади. Витрати земств і сільських громад становили близько 90 % від усіх асигнувань на народну освіту. На початок 80-х років ХІХ ст. співвідношення фінансових надходжень на потреби шкіл змінилося на користь земства. За матеріалами офіційної статистики, в земських губерніях Російської імперії повітові управи забезпечували початкові народні училища на 53,2 %, сільські громади – на 28 %, державні асигнування становили 9 %, кошти приватних осіб – 8,7 %, плата батьків за навчання своїх дітей – 1,1 %. У Полтавській губернії витрати земства складали 58,6 %, а сільських громад – 18,1 % [36].

Таким чином, якщо повітові земства збільшували асигнування на початкові народні школи, то навантаження на сільські громади зменшувалося. Селяни здебільшого забезпечували школи приміщеннями, піклувалися про опалення взимку, наймали сторожів і прибиральниць, земства ж оплачували працю вчителів, постачали навчальні посібники і приладдя, шкільні меблі, брали участь у будівництві шкіл тощо. У 1879 році сільські початкові школи Харківщини отримували на свої потреби 48 % коштів від земства, 8 % - від державного казначейства. Отже, земства і сільські громади Харківщини виплачували 82 % кошторису цих шкіл. На 1873 рік загальна сума витрат на народну освіту у деяких повітах Харківській губернії становила: у Сумському повіті – 39 906 крб. 70 коп., Харківському – 10 055 крб. 25 коп., Ізюмському – 5 300 крб., Охтирському – 3 000 крб. на рік [ Підраховано на основі: 37]. У 1877 році Харківське губернське земство встановило щорічну допомогу повітовим земствам у сумі 1 000 крб. на рік для влаштування в кожному повіті по одному двокласному училищу. Основні витрати на їхнє утримання несли місцеві земства. Більша частина земських коштів витрачалися на оплату праці вчителів, а на сільських громадах лежав обов’язок забезпечувати господарські потреби шкіл.

Початок 80-х років ХІХ століття у Російській імперії був періодом сильної політичної реакції. В уряді відбулася переоцінка реформ 60 – 70-х років ХІХ століття, з’явилися тенденції до посилення релігійності початкової освіти. Однак у цей час школа не зазнала кардинальних змін, за винятком домінуючого розвитку шкіл духовного відомства. У Маніфесті Олександра ІІІ від 29 квітня 1881 року визначено завдання, які стояли перед урядом у галузі освіти. Ці завдання можна звести до уварівської тріади „самодержавство, православ’я, народність” [38]. Саме цей період у розвитку початкової освіти характеризувався багатотиповістю навчальних закладів. Внутрішня структура народної освіти складалася з трьох ланок.

До шкіл першої ланки належали однокласні училища, які надавали елементарну освіту і навчали учнів таких предметів, як Закон Божий, читання, письмо, основи арифметики. До цієї групи належала більшість сільських і міських народних училищ, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, парафіяльні училища за статутом 1828 року.

До шкіл другої ланки належали двокласні зразкові училища міністерства народної освіти й частина парафіяльних училищ за статутом 1828 року, а також двокласні церковнопарафіяльні школи. Якщо в першому класі цих навчальних закладів курс навчання був схожий з однокласними училищами і тривав три роки, то в другому класі, де навчання продовжувалося ще протягом двох років, поглиблювалися і розширювалися знання учнів.

Третю ланку школи складали багатокласні училища, до яких належали повітові й міські за „Положенням” 1872 року. Ці навчальні заклади давали поглиблені знання з основних навчальних предметів.

Серед початкових навчальних закладів Російської імперії, у тому числі й України, другої половини ХІХ – початку ХХ століття переважали школи першого ступеня. Вони складали 93,7 % відомства міністерства народної освіти і 98 % – духовного відомства [39].

На початок 80-х років ХІХ століття зміст навчання та утримання початкових навчальних училищ був визначений лише в загальних рисах. Обсяг знань для всіх сільських шкіл регламентувався, по суті, лише „Правилами та програмами іспитів для бажаючих скористатися пільгою щодо відбування військової повинності”, затвердженими ще 1874 року. Тільки для одного типу початкових шкіл – міністерських зразкових училищ – положення визначало зміст кожного предмета і кількість годин, які відводилися на його вивчення.

Міністерські і земські однокласні школи за предметом освіти майже нічим не відрізнялися між собою. Основними предметами викладання у них були Закон Божий, російська мова, арифметика. У двокласних міністерських школах, які становили собою вищий і закінчений ступінь елементарної освіти, вивчалися ще й історія, географія, природознавство, основи планіметрії, креслення, церковний спів. Крім загальноосвітніх предметів, у деяких сільських школах учні навчалися також ремесел.

Міністерські й земські школи надавали дітям початкові знання, навчали їх грамоти, але і вони не могли задовольнити потреби народу в знаннях. Спроби передових учителів розширити обсяг шкільних програм, застосувати кращі, передові методи навчання наражалися на офіційні перешкоди. Унаслідок цього рівень загальноосвітньої підготовки учнів залишався низьким.

На селі значного поширення набули домашні школи грамоти, які, на відміну від шкіл інших типів, не вважалися правильно організованими. Урядові чиновники не вели їх обліку, тому статистичні дані про них майже відсутні протягом другої половини ХІХ століття. Діяли вони у віддалених селах і хуторах. Учителювали тут здебільшого звичайні письменні селяни. Школи грамоти набули значного поширення на початку 80-х років ХІХ століття, коли надзвичайно гостро став відчутним брак шкільних закладів. У 1882 році міністр освіти видав розпорядження місцевим органам влади наглядати, щоб навчанням у таких школах не займалися особи неблагонадійні. З 1891 року школи грамоти були передані у відомство Святійшого Синоду. Основна увага у таких школах зверталася на читання, письмо і лічбу, опанування основних знань із землеробства. Вивчення церковних дисциплін обмежувалося окремими молитвами. Такі школи користувалися великою популярністю серед народу. За своїм значенням вони стояли нижче від церковнопарафіяльних шкіл. Навчання у школах грамоти, як правило, тривало два роки [40].

На початок 80-х років ХІХ століття у Російській імперії спостерігається занепад початкових народних шкіл духовного відомства. Якщо у 1864 році нараховувалося 22 305 початкових церковних шкіл, то в 1884 році їх було близько 4000 [41]. У віданні інспектора народних училищ Полтавської губернії Петра Олександровича станом на 23 жовтня 1882 року у Миргородському, Зіньківському, Полтавському повітах перебувало 8 церковнопарафіяльних шкіл, у яких працювало 15 учителів і навчалося 137 хлопчиків та 15 дівчаток (усього 152 учнів). На 26 вересня 1883 року церковнопарафіяльних шкіл було 6, учителів у них 12, учнів: 121 – хлопчиків, 9 – дівчаток (усього 130 чоловік) [42]. Якщо у 1871 році в Харківській губернії діяло 1381 церковнопарафіяльних шкіл, де навчалося 253 413 учнів, 1881 року їх було вже 4440, учнів у них 106 385 [43]. У 1884 році в тій же губернії було 442 сільських шкіл (416 початкових народних шкіл, 19 двокласних, 7 недільних і церковнопарафіяльних) [44]. У єпархії переважав хутірський спосіб розселення, що ускладнювало відвідання школи селянськими дітьми. У 1881 році член училищної ради М-ій подав звіт про школи Суразького повіту Чернігівської губернії, в якому зауважив: „На величезному просторі повіту, що має 110 000 чоловік населення, стоять, як билинки у полі, 7 убогих хатин, із гучною назвою – народні школи. Дають вони освіту 402 хлопчикам. Закінчило школу в цьому році і отримали свідоцтва 9 дітей. Таким чином, на все населення повіту відсоток учнів дорівнює 0, 35, а тих, хто закінчив школу – 0,01” [45].

Отже, реформи 60 – 70-х років ХІХ ст., незважаючи на свою непослідовність і половинчастість, створили умови для подальшої модернізації Російської імперії. Насамперед вони сприяли піднесенню ролі органів земського (місцевого) самоврядування в усіх сферах суспільного життя, зокрема, важливим напрямком їхньої діяльності стало піклування про народну освіту. З метою послаблення централізму і бюрократизму в управлінні початковими училищами на місцях створювалися губернські та повітові училищні ради, до складу яких входило по два представники від земства. Аналіз земських кошторисів витрат на народну освіту дає підстави стверджувати, що вони витрачали коштів більше, ніж уряд Російської імперії на ліквідацію неписьменності серед народних мас. Отже, на початок 80-х років ХІХ ст. політика міністерства народної освіти щодо початкових шкіл була непослідовною. З одного боку, приймається „Положення про початкові народні училища” 1864 року, де було декларовано право народу на освіту і право громадськості на участь у створенні та керівництві народною школою. З другого, уряд практично відмовився від фінансової участі у справі розвитку початкової народної освіти, але законодавчо дозволив це громадськості через земства. Та навіть у таких умовах у Лівобережній Україні спостерігається зростання кількості земських шкіл, що не вписувалося в стратегію уряду, бо у земствах поступово почали зосереджуватися ліберальні елементи, які прагнули до певної демократизації школи. Так, у 1880 році Чернігівське губернське земство виступило за використання у школі української мови. В.Хижняков закликав до клопотання перед царським урядом про права місцевих мов у викладанні в школі [46]. Тому уряд Російської імперії наприкінці 60-х років ХІХ ст. стримує швидкий розвиток земської школи, посиливши централізований контроль за народними училищами. З початку 80-х років ХІХ ст. уряд надає щедру фінансову підтримку церковнопарафіяльним школам, вважаючи, що вони здатні протистояти земській школі.

Урядова політика щодо початкової школи на Лівобережній Україні у другій половині ХІХ століття, як і в Україні загалом, визначалася, з одного боку, тим упливом, який чинили на неї громадські рухи, а з другого – прагненням самодержавства використати весь арсенал засобів для збереження свого впливу на початкову школу. Це призвело до того, що, за дослідженням історика С.П.Стельмаха, початкова школа включалась в орбіту внутрішньої політики царизму, виконуючи не лише освітні, а й політичні завдання [47].

Рівень грамотності народних мас Лівобережної України можна простежити на матеріалах земської статистики. У середньому ж на початок 80-х років ХІХ ст. серед селян Лівобережної України було лише 4,5 % письменних. Початкові навчальні заклади не могли повністю задовольнити потреби суспільства в освічених працівниках.

Розвиток початкової народної освіти на Лівобережній Україні у 60-х роках ХІХ ст. відбувався у складних умовах. Історичними умовами розвитку народної освіти у цей період були розвиток капіталістичних відносин, технічний прогрес, формування класів капіталістичного суспільства, посилення національно-колоніального гніт, реакційна русифікаторська політика царизму щодо розвитку національної культури. Основний тягар у створенні нової системи початкової освіти винесли на собі органи місцевого самоврядування. Серед навчальних закладів системи початкової освіти на Лівобережній Україні до початку 80-х років ХІХ століття основними, найбільш масовими та популярними в суспільстві виявилися двокласні та багатокласні училища. Тут працювали кращі педагоги, застосовувалися прогресивні методи навчально-виховної роботи. Разом із цим, було б великою помилкою протиставляти їх церковнопарафіяльним школам, як це намагався зробити свого часу царський уряд. Початкові школи духовного відомства, навіть з урахуванням консерватизму їхньої програми, зробили у цілому позитивний внесок в освітню справу, навчивши грамоти й нормам моралі тисячі дітей із нижчих станів.

Отже, систему початкової народної освіти Лівобережної України після реформи 1861 року характеризували такі риси: 1) становий характер освіти; школа формально була проголошена безстановою, але насправді діти селян, робітників і ремісників мали змогу отримати лише початкову освіту; 2) обмеженість початкової освіти для народу; в царській Росії, на відміну від європейських країн, не був запроваджений закон про загальне початкове навчання; 3) неузгодженість навчальних програм початкових і середніх шкіл, відсутність зв’язку між ними; 4) заплутаність і різноманітність типів шкіл; у Російській імперії було понад 20 типів різних шкіл: державні й приватні, платні і безплатні, чоловічі і жіночі, церковні й світські, однокласні, двокласні, міністерські, земські, церковнопарафіяльні, міські, місіонерські початкові тощо; 5) репресивно-бюрократичний характер управління народною освітою. Основною функцією всіх ланок управління школою був нагляд за діяльністю учителів, контроль за виконанням вказівок із центру, що регламентували шкільне життя; 6) низький соціальний статус народного вчителя; 7) національні обмеження в сфері освіти, русифікаторська політика самодержавства.

Однак, незважаючи на це, у 60-90-х роках ХІХ століття простежувався складний процес розбудови системи початкової освіти на Лівобережній Україні. У той час на її території проводились шкільні реформи, діяльність органів місцевого самоврядування сприяла зрушенням у освітній справі, поширювалася мережа початкових шкіл, з’явилися нові типи шкіл, що, безперечно, мало позитивні наслідки. Історія початкових народних шкіл у межах Лівобережної України відображає як специфічні історичні особливості регіону, так і спільні риси, характерні для всієї України. Досвід діяльності у галузі початкової народної освіти переконливо доводить, що найбільш ефективною є робота, яка ґрунтується на досконалій законодавчій базі, керується демократичними принципами і має соціальну спрямованість.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка