Укладач Ліна Кириченко



Сторінка1/7
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7




63.3(4УКР-4ЧЕР)

С-75

Укладач Ліна Кириченко
Моя Срібнянщина. – К., 2010. – 152 с.

У книзі стисло подається історія та сучасний стан окремих селищ і сіл району, розповідається про археологічні, архітектурні, історичні пам’ятки, висвітлюється природа рідного краю, та місця, пов’язані з перебуванням видатних людей на Срібнянщині.

Для зручності користування у виданні вміщені іменний та географічний покажчики.

Книга підготовлена колективом Срібнянської централізованої бібліотечної системи за участю краєзнавців, які примножують і бережуть історичне минуле району.

Велику допомогу в збиранні матеріалів подали вчителі шкіл.

Розрахована на широке коло читачів.



Видання видано за сприяння
© Срібнянська центральна бібліотека, 2010



ЗМІСТ

Вступне слово...................................................................3

Срібнянський район .......................................................4

Срібне .............................................................................12

Дігтярі .............................................................................33

Сокиринці .......................................................................50

Гурбинці .........................................................................68

Васьківці .........................................................................82

Гнатівка ..........................................................................85

Горобіївка .......................................................................87

Гриціївка ....................................................................... 91

Дейманівка .....................................................................94

Іванківці ..........................................................................98

Калюжниці ...................................................................109

Карпилівка ...................................................................112

Лебединці .....................................................................116

Никонівка......................................................................120

Побочіївка ....................................................................122

Поділ .............................................................................123

Олексинці .....................................................................126

Савинці .........................................................................138

Харитонівка .................................................................141

Васюкове........................................................................144

Точений.........................................................................154

Хукалівка ......................................................................149

Іменний покажчик ......................................................154

Географічний покажчик ..............................................165

Список використаних літературних джерел.............171


Вступне слово
Батьківщина для кожного з нас бере свої витоки від тепла рідної домівки, тихої материнської пісні, дужих батьківських рук, чистої, як краплина роси, рідної мови. І де б ми не перебували, куди б не пролягли наші життєві дороги, ми завжди пам’ятаємо ті місця, де народилися.

Щоб по-справжньому любити рідний край, треба добре знати його минуле, берегти пам’ять про славних людей минулого.

На благословенній Чернігівській землі знаходиться наша Срібнянщина, овіяна серпанком прадавніх легенд, своєрідна красива сторона з неозорими запашними луками і пасовиськами, зеленими гаями і лісами, рідна улюблена…

Срібнянщина – наш дім. Наше коріння і доля. Наша кревність. Срібнянщина – це розбуджені досвітки і духмяні пахощі літа. Тут живе наше дитинство, тут часточка нашого серця.

Незбагненно багатий край на музику та пісню. Скільки записано тих співочих перлів, і скільки їх ще лунає в живодайних криницях людської душі.

І, можливо, не всі історичні періоди району досліджені повно, але вже маємо першу коротку історію Срібнянщини.

Ця книга – данина пам’яті нашим землякам. І нехай вона стане початком для більш глибоких досліджень з історії нашої маленької батьківщини, ім’я якій – Срібнянщина.
Моя земля – Срібнянська, наша,

Її любить не досить слів.

Колиска дітям від батьків

Найзаповітніша, найкраща.

Владислав Обух

С рібнянський район


Утворений у 1923 р. Площа – 0,6 тис. кв. км. Населення – 12,5 тис. чол.

Центр смт Срібне.

Розташований на південному сході Чернігівщини. Межує з Варвинським, Ічня­нським, Прилуцьким і Талалаївським ра­йонами Чернігівської області та Роменським районом Сумської області. 29 населених пунктів.

Через район проходить автошлях Прилуки-Ромни. Поверхня району – хвиляста рівни­на, розчленована долинами річок, балками та ярами. Корисні копалини: торф, пісок, глина. Ґрунти чорноземні. Ліси змішані (дуб, береза, клен, липа) і займають 7 тис. га. Річки – Удай, Лисогір.

Районний центр – селище міського типу Срібне, розташоване на р. Лисогір за 201 км від Чернігова. Районний центр виник у ХІІ ст. і вважається одним із найдавніших населених пунктів Чернігівщини.

Славиться Срібнянщина своїм історичним минулим. Тут збереглись численні археологічні, історичні та архітектурні пам’ятки.

Під охороною держави в Срібнянському районі перебувають 112 пам’яток історії та археології, а саме 57 поселень, курганів ІІ–І тис. до н. е.

Значна увага приділяється щодо забезпечення їх збереження, ремонту та реставрації, виявленню нових археологічних пам’яток та відкриттю нових пам’ятних знаків.

У Срібному і донині добре збереглося велике городище періоду Київської Русі, обнесене валом.

Археологічні пам’ятки району занесені на карти землекористування, складені охоронні зобов’язання з територіальними громадами району.

Серед архітектурних пам’яток цікавим зразком класичної архітектури є Сокиринський та Дігтярівський палаци, які пов’язані з відомою в історії України родиною Галаганів. Ці палаци споруджені у першій пол. ХІХ ст. за проектом архітектора П. А. Дубровського. Сокиринський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва. Його ландшафт доповнюють паркові споруди: скульптури, альтанка, готичний місток та великий став.

Славні і культурні традиції району. Про них розповідають пам’ятні місця, пов’язані з перебуванням на Срібнянщині видатних діячів культури ХІХ–ХХ ст. Т. Г. Шевченка, Л. М. Жемчужнікова, М. В. Лисенка, О. М. Вересая, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, Ф. І. Лаврова та ін.

Вже традиційним стало проведення в с. Сокиринцях Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва «Вересаєве свято», на яке збираються кобзарі та колективи бандуристів із усієї України.

Крізь ритми сучасного життя звучать голоси історії.

З 1923 р. унаслідок проведення адміністративно-територіальної реформи Срібне стало центром району Прилуцької округи Полтав­ської області. У серпні 1932 р. увійшло до складу новоствореної Чернігівської області.

З початку 20-х років, у період НЕПу, розпочалось поступове нала­годження життя мешканців району, економіка якого була підірвана в роки громадянської війни. У районному центрі були, зокрема, відкриті лікарня, аптека. Покращилось культурне обслуговування населення Срібно­го. Початкова школа була реорганізована у семирічну, діяли школа лікнепу, клуб та бібліотека.

У 30-ті роки стали до ладу МТС, маслозавод та промкомбінат, почала працювати електростанція. На жаль, жодного населеного пункту району не оминув голодомор 1932–1933 рр.

За переписом населення 1939 р. на території Срібнянського ра­йону проживало 40 845 чол.

На початку Великої Вітчизняної війни близько двох тисяч меш­канців району призовного віку влилося до лав Червоної Армії, 60 жи­телів Срібного стало бійцями винищувального батальйону. Такий же батальйон був сформований і у селі Дігтярях. Понад тисячу жителів району вступили до народного ополчення. У зв’язку з загрозою оку­пації частина державного та колгоспного майна була евакуйована до східних регіонів країни, також відбулась й евакуація населення.

23–25 серпня 1941 р. розпочалися бойові дії на території Чернігівської області. З’єднання 2-ї німецької танкової групи прорвали фронт 40-ї армії (командуючий генерал-майор К. П. Подлас) між Бахмачем та Конотопом та почали швидкими темпами просуватися в глибокий тил Південно-Західного фронту. До великого розриву, що утворився між частинами 40-ї та 21-ї (командуючий генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов) армій, просувались війська 2-ї німецької польової армії. 14 ве­ресня була захоплена Ічня, 15-го – Мала Дівиця. Пройшли жорстокі бої у Прилуках. На цей час у тилу фронту в районі с. Лохвиці Полтавської області з’єднались передові загони 2-ї та 1-ї німецьких-танкових груп, які вели наступ з півночі та з півдня. Під тиском значно переважаючих сил супротивника радянські війська 15 вересня 1941 р. залишили смт Срібне.

Встановлення окупаційного режиму на Срібнянщині супровод­жувалось поодинокими арештами та стратами партійного й радянсь­кого активу та членів їхніх сімей, що тривали протягом жовтня-грудня 1941 р. У січні 1942 р. близько 20 євреїв – жителів сіл Подо­лу та Харитонівки – було заарештовано та відправлено до Прилуцько­го гетто, яких згодом зни­щили.

Особливо масовими були арешти «неблагонадійних» наприкінці лютого 1943 р. Людей майже з усіх населених пунктів району звози­ли до приміщення Срібнянської середньої школи.

...Стогнала земля, лилася кров. Начальник місцевої жандармерії Вільгельм Кард Кампманн (люди вимовляли його прізвище «Кауфман») віддав наказ про це 22 лютого. Сам прибув у село Дігтярі, щоб особисто взяти участь у розправі. Фашисти схопили і доставили у Срібне, в приміщення місцевої се­редньої школи, 60 жителів Дігтярів. У тому числі 21 дитину...

Того ж дня карателі відкрили кулеметний вогонь по селу Іванківці. Потім підпалили кілька будинків, вбили чимало селян, понад 10 чоло­вік заарештували і також відправили у Срібне. Німцям допомагали поліцаї. Лише через 30 років після цих подій був заарештований поліцай Худик, який давав показання на судовому процесі у Срібному. Його було засуджено до смертної кари. Не уникнув справед­ливої кари й поліцай Іван Мариненко, на совісті якого численні вбивст­ва радянських патріотів у селі Ка­люжинці.

У селі Гриціївці було заарештовано велику групу людей, у тому числі А. Є. Кузьменка, його матір і дружину, дітей – п’ятирічну Шуру і півторарічного Миколу. Їх теж забрали до Срібнянської школи. З усієї сім’ї вдалося врятуватися тільки матері з маленьким сином.

В ці дні до школи було зігнано сотні жителі району: Конусенків – Христанта та Христину, Радченків – Семена та Євгенію. І. М. Токарів з шестирічною донечкою, 70-річного С. К. Ралку з дружиною, О. І. Роєнка з двома дітьми з Срібного, вчителя з Горобіївки Даниленка Івана Платоновича з двома синами, кавалера ордена Леніна з села Васьківець Філоненко Єфросинію Микитівну.

З школи поліцаї вивели понад 100 чоловік заарештованих і повели до парку. На визначеному місці лежали лопати. Заарештованих примусили взяти їх у руки і рити яму. Прогриміли постріли. Люди один за одним падали в яму. Хвилина, друга ... Та ось піднімається з ями голова, а потім рука... Від жаху на якусь секунду-дві скам’янів поліцай Іван Мариненко. Потім кинувся в яму нелюд, вдарив прикладом по голові, пустив, чергу з автомата ...

У школі почули постріли заарештовані. Вони про все здогадалися. У вікна полетіли цеглини. На вулицю донеслась могутня пісня «Это есть наш последний и решительный бой...». Її співав учитель з Гриціївки Кислий Василь Свиридович. Пісню підхопили всі, хто мав ще силу. Кати скаженіли. Сам Кампманн схопив каністру, облив бензином шкільні стіни і підпалив. З вікон вистрибували люди, але їх тут же косили ворожі кулі.

Дізнавшись, що «Інтернаціонал» почав співати вчитель, озвірілий слідчий районної поліції Мостовий наказав поліцаям витягти його на подвір’я, Василь Свиридович був непритомний. Але кати, не звертаючи на це ніякої уваги, повісили вчителя на гілці дерева.

Але населення Срібного не скорилося ворогові. У березні 1943 р. була створена партизанська група, яка у червні влилася до складу партизанського загону під командуванням Є. X. Соколовського, що передислокувався з Варвинського до Срібнянського району.

Відступ німецьких військ, як і на всій території області, супро­воджувався тотальним знищенням населених пунктів разом з меш­канцями. Так, нацисти жорстоко розправилися з жителями села Іванківці (відомі імена 57 жертв).

16 вересня 1943 р. загоном 39-го окремого танкового полку за підтримки повітряного десанту було звільнено Карпилівку, наступно­го дня – Горобіївку. 18 вересня частини 340-ї стрілецької дивізії (ко­мандир полковник І. Є. Зубарєв) визволили від ворога Дігтярі, Гнатівку та Іванківці, а частини 163-ї стрілецької дивізії того ж дня увійшли до Срібного.

17 вересня 1943 р. район було визволено від окупантів.

Відлічує годинник історії дні мирного буття, у Срібному виросли нові будинки і вулиці. Зведено триповерхову красуню школу. Вона, мов Фенікс, відродилась з попелу. Тисячі випускників, що вийшла з її стін стали вчителями і інженерами, лікарями і агрономами, механізаторами і будівельниками.

Священними стали для нас меморіальний комплекс «Жертвам фашистського терору» та пам’ятник, зведений на місці спаленої школи, де було закатовано 682 мирних жителів району.

Із звільненням Срібнянського району було призвано в Червону Армію 5 678 чоловік. Більше 8 тисяч жителів району мужньо воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога. За проявлений героїзм 1 784 осіб нагороджено урядовими нагородами.

Звання Героя Радянського Союзу присвоєно: В. В. Крикливому (с. Сокиринці), В. І. Радченку (с. Горобіївка), Є. І. Усенку (с. Карпилівка).

Орденом Слави трьох степенів нагороджений Л. М. Каленіченко (смт Дігтярі).

4 359 чоловік не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни.

Весною, коли білим шумовинням вкриваються сади, у селищі Срібному збираються люди з усього району, щоб вшанувати пам’ять загиблих.

Меморіальні комплекси, братські могили, пам’ятні знаки розповідають про героїзм і мужність радянських воїнів-визволителів, наших земляків. У парку відпочинку смт Срібного до 62-річниці визволення Срібнянщини від німецько-фашистських загарбників відкрита алея Пам’яті, яка увіковічує пам’ять 533 срібнян, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

В економіці району 70% загального обсягу виробництва припадає на сільське господарство. Основними напрямами аграрної галузі є виробництво зерна, молока, м’яса, цукрових буряків. У районі функціонують 16 агрофірм рин­кового типу.

Працює маслозавод.

Частинкою історії району є Дігтярівська фабрика художніх виробів ім. 8 березня. Її продукція експонувалась на міжнародних ярмарках у Монреалі (1959, 1960 рр.), на Всесвітніх виставках у Брюсселі (1958 р.), Монреалі (1967 р.), Оса­ці (1970) реекспортувалася в Канаду, США, Англію, Японію, Бразилію.

Уродженцями району є математик Г. Пфейфер, авіаконструктор Є. Сенчук, народний артист України Борис Заєць, Віктор Григорович Дроботько – радянський мікробіолог, академік АН УРСР (з 1948 р.), член Академії наук технологічної кібернетики України Скочій Павло Григорович.

У Срібному народився Я. Й. Саполович (1766–1830) – вітчизняний хірург, керуючий Петербурзьким медико-інструментальним заводом, винахідник нових хірургічних інструментів. Звідси родом і український ветеринарний мікробіолог, проф. О. В. Дедюлін (1866–1924), який був організатором і першим директором Інсти­туту наукової і практичної ветеринарії на Україні. Тут народилися і провели дитячі та юнацькі роки видатна українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська (1856–1921); лауреат Державної премії СРСР, завідувач відділом селекції Мліївської науково-дослідної станції садівництва М. М. Никоненко; лауреат Держав­ної премії СРСР, заслужений зоотехнік УРСР Г. П. Кириченко.

СРІБНЕ

У мальовничому куточку поліського краю, серед чудової природи, між ставками, на пагорбах і в балках, потопаючи в зелені, розкинулось селище Срібне.

Важко й перелічити скільком поколінням людей за багато років існування стало воно найдорожчим та найулюбленішим місцем на землі. Але в його долі, як у краплині води, відбилася вся історія нашого народу – велика і трагічна, зі злетами і падіннями, радощами і болями, розчаруваннями і надіями.

Плине час... Минають роки та століття, але для кожного з нас рідна земля й досі залишається колискою життя, невичерпним джерелом сили та мудрості.

Срібне – селище міського типу, районний центр Срібнянщини. Виникло воно в ХІІ ст. і є одним з найдавніших населених пунктів Чернігівщини. Уперше згадується в Іпатіївському літопису під 1174 р. у зв’язку з битвою князя Ігоря Святославовича з половцями. Але історія його виникнення сягає ще далі, в глибину віків. Адже у 1174 р. це вже було укріплення на правому березі річки Лисогір. Основна кількість найдавніших населених пунктів виникла на Україні, починаючи з V–VІ ст. і до кінця ХІІ ст.

Про давнє походження Срібного свідчать такі історичні пам’ятки, як земляний вал на східній околиці селища, підземні ходи в урочищі «старий базар», а також назви урочищ: Башта, Будник, Городище, Монастирище.

Дослідник Л. В. Падалка писав, що «наявність земляних валів на місцях старих городищ підтверджує давнє їх походження». Він відзначав, що при впадині ріки Галки у ріку Лисогір знаходиться провалля, яке вказує на існування печер, і що є переказ про існування в давнину тут монастиря.

Існує кілька легенд про походження назви Срібне. На схилах пагорбів, де розміщувалось населення, росли переважно сріблясті берези. Справді, коли внизу ростуть вільхові ліси, вони взимку видаються чорними, а берези, які ростуть на пагорбах і схилах, особливо влітку, створюють своїм кольором неповторне враження.

За другою версією назва походить від Срібних воріт, що стояли при в’їзді в населений пункт. За іншою – назву поселенню дав князь Ігор Святославович: «Що за Срібне містечко» – вигукнув він під враженням від блиску дахів будинків, які виблискували на сонці після дощу.

Біля Срібного розташована ботанічна пам’ятка природи – Данчикова гора. Існує легенда про те, що гору насипали шапками шведи під час шведської війни. Але вчені довели, що гора природного походження і знаходилась на землях поміщика Данчика.

Одна з версій походження низинної частини Срібного Будник така: в давнину від селища вниз, на березі річки проживали селяни і ремісники. Сюди човнами прибували купці. Першими їх зустрічали внизу, і сповіщали про це жителів селища. Була збудована фортеця, очевидно, для того, щоб захищати Київ, Чернігів та інші міста від набігів кочівників.

Фортеця була зруйнована і спалена під час нападу на руські землі орд хана Батия майже одночасно з містом Прилуки.

Сучасне Срібне виникло зовсім в іншому місці і залишки фортеці і городища знаходяться більш ніж за 1 км від центральної частини селища. Археологічні розкопки тут не проводилися. Територія «городища» охороняється державою.

Як уже зазначалося, виникнення Срібного відноситься до глибокої давнини – часів давньоруської держави. Київські князі, в боротьбі з кочівниками, які нападали на Київську Русь, будували укріплені містечка. Одним із них і був Серебряний. В Іпатіївському літопису визначається, що князь Ігор Святославович, про навалу половців у межі Переяславського князівства, виступив проти них із своєю дружиною воїнів, настиг половців біля міста Серебряного і 20 липня 1174 р. розбив їх і відняв награбоване. Ця історична згадка і вважається датою заснування Срібного.

Після нашестя на Русь монголо-татар згадка про Срібне з писаних джерел надовго зникає. Слід гадати, що Срібне, як і багато інших міст і сіл було зруйноване та спалене ордою хана Батия.

У 1321 р. Переяславське князівство, до складу якого входило Срібне, було відвойоване в монголо-татар поряд з київським та іншими князівствами литовським князем Гедиміном.

Отже, в 1321 р. Срібне опинилося під владою Литви, а після польсько-литовської унії 1388 р. – під владою Польщі.

Почалося захоплення українських земель великими польсько-литовської унії магнатами і шляхтою. У ХV ст. Срібне входило до володінь литовського магната Олександра Вишневецького. Нащадкові Олександра Вишневецького – Яремі в 1647 р. у Срібному належало 1 930 дворів, в яких було 14 305 кріпаків.

Жорстокий гніт польських панів над українським народом викликав неодноразові селянські повстання, в яких брали участь і жителі Срібного.

На початку визвольної війни 1648–1654 рр. проти польських панів під проводом Богдана Хмельницького був створений Прилуцький козачий полк, до якого входила Срібнянська козача сотня. Першим сотником був Павло Федоренко. В складі Прилуцького полку Срібнянська сотня брала участь у багатьох битвах проти польських панів.

Після історичного рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією (в лютому 1654 р.) у Срібне прибули представники російського посольства стольних Василь Якович Коптовський та підрядчий Федот Рєзанов для прийняття від населення присяги на вірність російському цареві.

У 1659 р. під час Конотопської битви один із загонів Російського війська під командуванням Пожарського наступав на Срібне. Перед селищем він був зупинений прилуцьким полком під командуванням П. Дорошенка. Проте російські козаки розгромили козаків, селище було спалене, багато жителів загинуло.

В середині ХVІІ ст. населення Срібного, крім хліборобства, займалося також ремеслами. Ремісники були об’єднані в кравецький, ковальський і ткацькі цехи, а також було багато ремісників-одинаків.

Важливою історичною подією для Срібного було утворення в 1640 р. братства, яке було виразником національного протесту проти ополячування і церковної унії. Срібнянське братство організувало братську школу і братський дім, в якому збиралися члени братства на збори.

У 1689 р. Київський митрополит Гедеон Четвертинський видав грамоту Срібнянському братству. В ній говориться, що члени братства повинні щомісяця збиратися в одно місце на зібрання, приносити з собою все, що хто має на потреби братства, а також допомагати жебракам, потерпілим від пожеж, повені або злодіїв. Братство повинно було зі своїх пожертвувань надавати допомогу безповоротно або в позику.

Крім того, була вироблена спеціальна форма присяги для тих, хто вступав у Срібнянське братство.

У 1659 р. Срібне стало місцем великого бою між російськими військами та козаками, з одного боку, і військами Виговського – з другого. Під час бою загинуло багато цивільного населення, а містечко було спалене дощенту.

Після цієї події населення Срібного набагато зменшилось. Так, у 1666 р. було 113 дворів кріпаків і стільки ж козаків. Утім, і тоді Срібне відносилось до категорії справжніх міст. В переписних книгах 1666 р. Срібне числиться в числі 28 міст Лівобережної України. Пізніше кількість козаків зменшилась, а кріпаків збільшилась. Це свідчить про процес нового закріпачення селян замість польських панів козацькою старшиною та російськими дворянами. У 1718 р. козаків залишилось всього 25 дворів, а кріпаків стало 322 двори.

Козаки і селяни чинили опір закріпаченню їх новими панами. В 1668 р. Прилуцький воєвода доносив головному царському воєводі в Київ про те, що в ряді сіл і міст, у тому числі в містечку Срібному, всі міщани і сільський люд пішли в козаки і податків брати немає з кого.

У ХVІІІ ст. Срібне стає розвинутим містом. Має і свій герб.

Протягом першого десятиліття ХVІІІ ст. містечкова ратуша Срібного вживала печатку з гербів Борзни та Салтикової Дівиці символом-хрестом, поставленим над півмісяцем. Однак уже за гетьманування Івана Скоропадського на срібнянських печатках з’явився інший герб: у візерунковому картуші – серце, увінчане вгорі хрестом із сяйвом. Навколо містилася абревіатура «П.Г.С.» (тобто «Печать города Сребного» або «Печать местная Сребнянская». Зразок такої печатки знаходиться у фондах музею ім. В. В. Тарновського. Тут зберігаються п’ять відбитків та один слід відбитку печатки Срібного на купчих записах від 16 червня 1718 р., 19 червня 1733 р., 30 березня 1739 р., 15 грудня 1740 р., 15 березня 1743 р. Всі печатки восьмикутні 19х17 мм., паперово-воскові або сургучеві.

Документи, підписані як представниками козацької, так і міської влади. Тобто Срібне було типовим містом з обмеженим Магдебурзьким правом, де міська ратуша підпорядковувалася сотенній козацькій старшині. Звідси і користування однією печаткою, яка в документах має таке найменування: «При звиклой печати месцной Сребнянской», «При печати ратушной», «С притисненим месной Сребрянской печати», «При печати меской Сребнянской».

Враховуючи те, що у середні віки міська печатка була основним місцем використання герба, можемо вважати, що на виявлених печатках Срібного бачимо старовинний міський герб, який, можливо, виник ще в кінці XVI ст. Адже відомо, що князі Вишневецькі багатьом своїм містам надавали Магдебурзьке право з метою сприяння розвитку торгівлі, ремісництва та заселення територій.

Це право і вимагало наявності печатки з міським гербом, як вияву місцевого самоврядування.

Що означало зображення на міському гербі? На основі історичного аналізу та аналогічних зображень на інших гербах це можна пояснити так. У Срібному існувала Воздвиженська церква. Можливо, ще за часів Русі було побудовано церкву з такою назвою, яку, мабуть, неодноразово руйнували, але церква постійно відновлювалася із цією назвою. Навіть і сьогодні у Срібному святкують храм на свято «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього». Тому в честь церкви, в честь храму, як загальноміського свята, жителі міста вибрали собі герб: на червоному тлі – золоте серце, увінчане золотим хрестом із сяйвом, що могло символізувати Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього в серцях міщан.

Століття і тисячоліття відділяють нас від тих часів, коли наші предки зводили казково красиві культові споруди. Дійшли вони через століття й до наших днів, але дуже багато їх було по-варварськи знищено понад 70 років тому.

І ось знову зводяться церкви. Срібноголову красуню побудовано в центрі Срібного.

В першій пол. ХVІІІ ст. Срібне стає торгово-ремісничим містечком. Збільшується кількість цехів. Так, у 1731 р. їх було п’ять: ткачів, шевців, гончарів, кравців та м’ясників. Крім того, в другій пол. ХVІІІ ст. населення Срібного виробляло вино з власного хліба і торгувало ним.

Срібнянські кравці славилися виробництвом шапок, які продавались на ярмарках у Срібному, Дейманівці, Густині, Ромнах. Проте головним заняттям населення залишилось землеробство. Основна маса населення на цей час попала в кріпацьку залежність від поміщиків. Найбільшим землевласником з середини ХVІІІ ст. став таємний радник царського двору камергер О. М. Будлянський, який був чоловіком сестри останнього гетьмана України Розумовського, що спеціальним Універсалом від 17 січня 1752 р. подарував своїй сестрі і її чоловікові володіння у Срібному.

У 1780 р. Будлянському в Срібному належало 295 дворів. У 1796 р. було 183 жителі, що належали до козачого стану, 72 – державних селян, 1 508 – поміщицьких селян, а всього 1 763 жителі. У 1789 р. Будлянський організував у Срібному суконну мануфактуру, яка розміщалась у двох просторих дерев’яних хатах і виробляла 660 аршин сукна за рік. На цій працювали визначені назавжди поміщицькі селяни, які і жили на фабриці. Вони не мали землі і особливої плати за цю працю не одержували, а постачалися і утримувалися економією. Це була вотчинна мануфактура, яка працювала на власній сировині.

Наприкінці ХVІІІ ст. Будлянський намагався поширити свої володіння за рахунок земель козаків, якими вони нібито «незаконно» користувалися.

Це викликало велике обурення козаків, які вчинили опір. Коли за його дорученням прикажчик Шарафей став виявляти «незаконні» козачі землі, то козаки побили його до смерті і змусили дати присягу, що він срібнянськими полями і дворами їздити більше не буде. На знак підтвердження присяги козаки змусили Шарафея їсти землю, руки і ноги їм цілувати.

В середині ХІХ ст., 8 листопада 1842 р. власником маєтку в Срібному став, як видно з писаних джерел, Трифановський, який, очевидно купив маєток у нащадків Будлянського. Трифановський збудував цукровий і миловарний заводи. Він також посадив парк, біля нього викопав ставок та збудував триповерховий палац на 72 кімнати.

У 50-х роках ХІХ ст. у поміщицькій економії та селянських господарствах стали сіяти цукрові буряки та тютюн на продаж. Протягом дореформеного періоду в Срібному порівняно широко розвивалась галузь землеробства – тютюнництво, де було виведено новий сорт тютюну, який одержав назву рубанка. Тютюн сорту рубанка одержав ще назву «камергерський» (вирощувався в колишньому маєтку камергера Будлянського в містечку Срібному) і під цією назвою він був відомий навіть в Сибірі. Це означало, що поміщицьке та селянське господарство все більше втягувалось у ринкові відносини.

Селянська реформа 1861 р. не внесла корінного поліпшення у життя Срібного. В своїй основній масі вони залишилися безземельними або малоземельними і змушені були йти наймитувати в поміщицьку економію.

У 80-х роках ХІХ ст. Трифановський продав свою економію у Срібному графу Мусін-Пушкіну (колишній генерал-губернатор Одеси). Мусін-Пушкін перебудував цукровий завод на ґуральню, на якій виробляли спирт з картоплі. З цього часу головною технічною культурою в економії стала картопля.

На початку ХХ ст. Срібне, яке разом з Подолом, Побочіївкою, Загайками та Довгою вулицею складало один населений пункт, налічувалось більше п’яти тисяч жителів.

Населення було неписьменне. В двокласному училищі Міністерства освіти, що було відкрите в 1878 р. навчалися діти сільських багатіїв та міщан.

Економічне становище селян було надзвичайно тяжким. Земельні наділи бідноти, як правило, не перевищували трьох десятин. Врожаю з цих ділянок не вистачало й до нового року. Тому переважна більшість селян батракувала в економії Мусін-Пушкіна за злиденну плату. В літню пору поденні робітники економії одержували по 20–25 копійок за день, який тягнувся від зорі до зорі. Постійні робітники економії одержували 70–80 крб на рік.

Важким тягарем на селян лягли державні податки та викупні платежі. Викупних платежів та різних податків населення Срібного в 1900 р. виплатило 4 819 крб.

Ось чому біднота Срібного розгорнула боротьбу за землю, за поліпшення свого життя. Восени 1905 р. незадоволення селян вилилося у відкритий виступ проти царських властей.

8 вересня 1905 р. на осінньому ярмарку селяни вчинили розправу над представниками місцевої влади: приставом і стражниками. Організатором виступу був Садовий Іван Трохимович, солдат одного з полків лейб-гвардії у Петербурзі.

У вересні 1905 р. він приїхав у відпустку. Перебуваючи в Петербурзі, І. Т. Садовий був свідком революційних подій в столиці в 1905 р. Активними учасниками виступу були його брати Михайло та Оксентій, батько, а також О. І. Тишкевич, П. Д. Роєнко, І. К. Стась, І. Г. Висіканець та ін.

Налякані цим виступом місцеві власті викликали з м. Прилук каральний загін чеченців, який жорстоко розправився з селянами. Один із свідків цього виступу Висіканець Іван Григорович з обуренням згадував про звірячу розправу над селянами. Заарештованих учасників виступу люто били канчуками та шомполами. Активні учасники виступу були засуджені до штрафних батальйонів та засланні на Північ та в Сибір.

Соціал-демократичні організації сусідніх міст намагалися поширити свій вплив на селян Срібного. Можливо, що їх агітація мала вирішальне значення у виступі срібнянських селян на ярмарку 8 вересня 1905 р. Ще влітку 1905 р. у Срібному було виявлено листівки лохвицької соціал-демократичної організації «Пора».

На ярмарку восени 1906 р. виступи проти місцевих властей знову повторилися. Селяни розійшлися лише тоді, коли була викликана кінна варта.

Після столипінської реформи відбувалося подальше розорення господарств. У 1910 р. у Срібному налічувалося 322 господарства, переважну більшість яких становили бідняцькі. Так, 82 господарства зовсім не мали землі, 128 – володіли ділянками від 1 до 4 десятин. Такі селяни не могли прожити з власного господарства і змушені були працювати на поміщика. Населення містечка в 1910 р. становило 1 833 чоловіка.

Трудящі Срібного не одержували медичної допомоги. Більша частина населення лишалася неписьменною. У містечку діяли двокласне училище, відкрите у 1878 р., і церковнопарафіяльна школа, де навчалися переважно діти заможних селян.

Багато жителів Срібного було послано на братовбивчу війну в 1914 р., захищати інтереси поміщиків і капіталістів. Не поліпшилося становище селян і після Лютневої революції. Справжнім господарем, як і при цареві, залишалася графиня Мусін-Пушкіна.

Люди не мирилися з таким становищем, вимагали переділу панської землі і майна. В серпні 1917 р. біднота й частина середняків самовільно провели збір хліба у панській економії. Наприкінці серпня до містечка прибув більшовик О. Г. Бособрод. Він організував партійний осередок, члени якого розгорнули агітаційну роботу серед селян.

В листопаді 1917 р. на зборах громадян селяни прийняли постанову реквізувати спирт на гуральні графині Мусін-Пушкіної. Вирішено було поділити спирт між усіма громадянами Срібного і навколишніх сіл. Реквізиція спирту проходила організовано.

З повітового міста Прилуки були послані представники від земельної управи і так званої «селянської спілки» з метою припинити самочинні дії. Але ніякі умовляння не допомогли. Тоді було послано загін війська для втихомирення бунтівників. Однак селяни спирт реквізували і ґуральню зруйнували.

Радянська влада в Срібному була встановлена 15 січня 1918 р. Але вже в середині березня 1918 р. Срібне було зайняте німецькими окупантами та петлюрівцями. Почалася жорстока розправа над селянами, які розібрали худобу й майно в панській економії.

В роки громадянської війни Срібне неодноразово переходило з рук у руки. Німецькі окупанти, петлюрівці, гайдуки Скоропадського і денікінці вщент пограбували жителів.

Проти німецьких окупантів та денікінців на території Срібнянської волості діяв партизанський загін під командуванням жителя Срібного Федора Павловича Вигінського.

Головними діями партизан було псування лінії зв’язку і операції по знищенню невеликих груп ворога. Влітку 1918 р. партизани напали на будинок волосного управління, знищили варту і захопили 17 гвинтівок. В листопаді партизанський загін оволодів Срібним і утримував його дві доби.

Активними учасниками партизанського загону були срібняни Конусенко Максим Якович, Криворучко Микола Тихонович (закатований фашистами в 1943 р.) І. Х. Никоненко, І. О. Проводіон, І. Л. Карпусь та ін.

Після вигнання окупантів та петлюрівців у Срібному наприкінці січня 1919 р. було відновлено Радянську владу. Почав діяти ревком на чолі з П. А. Підружком. Ревком здійснював розподіл поміщицької землі, худоби і майна між безземельними та малоземельними селянами, організовував боротьбу з бандитизмом. Влітку 1919 р., коли на Україну посунули полчища Денікіна, чимало жителів пішло на фронт і брало участь у боротьбі проти білогвардійців.

У жовтні 1919 р. денікінці вдерлися до Срібного. Вони грабували селян, відіграли у них землю і повернули її поміщику. Жителі містечка піднялися на боротьбу проти ворогів. Знову було створено партизанський загін. У жовтні в одному з боїв у районі Сокиринець-Переволочної партизани розбили великий підрозділ денікінців і знищили до 300 ворогів.

Наприкінці листопада 1919 р. Срібне стало вільним. Відновилася Радянська влада. У грудні було створено волосний ревком на чолі з М. Т. Криворучком. Ревком завершив наділення землею бідніших селян, організував допомогу Червоній Армії. Почали працювати початкова школа і лікарня. Стали до ладу паровий млин та олійниця. В грудні 1919 р. виник комбід, який розгорнув активну діяльність.

У січні 1920 р. у Срібному була створена волосна партійна організація, до якої входило 12 членів партії та співчуваючих. Секретарем було обрано О. І. Кизима. У березні відбулися вибори до сільської Ради, які проходили в умовах гострої кла­сової боротьби. До сільради було обрано 10 комуністів і 7 співчуваючих. Очолив її А. С. Войтенко. Сільрада мобілізовувала селян на виконання продрозкладки, займа­лася будівництвом і ремонтом житлового фонду, забезпечувала квартирами сім’ї червоноармійців. Улітку організували комнезам. У 1921 р. була заснована і комсомольська організація.

З 1923 р. Срібне стало центром району.

Жителі Срібного приступили до мирного будівництва.

У 1923 р. стало працювати сільське споживче товариство, яке забезпечувало селян товарами першої необхідності. Товарооборот товариства постійно зростав. У 1924 р. у Срібному відкрилася сільськогосподарська виставка, яку відвідало понад 20 тис. чоловік.

Значна увага приділялась розвитку охорони здоров’я, освіти та культури. Працювали лікарня й аптека. У 1923 р. на базі початкової школи створили семирічну. У 1925–1926 навчальному році в ній навчалося 310 учнів. Значних успіхів було досягнуто у справі ліквідації неписьменності серед дорослих. З 1921 р. тут працювала школа лікнепу. Урочисто було відзначено п’ятиріччя лікнепу, на яке зібралося близько 150 чоло­вік. Фундаментом культури став сільбуд, де працювала бібліотека з читаль­ним залом. Діяли також гуртки: політичний, сільськогосподарський, а також школа політграмоти.

Керуючись рішеннями XV з’їзду ВКП(б), партійна організація і сільрада роз­горнули роботу, спрямовану на колективізацію сільського господарства. На початку 1929 р. частина бідняків і середняків об’єдналася у ТСОЗ. На його базі навесні 1930 р. виникла артіль «Червона зірка», яка налічувала 547 господарств. У 1933 р. замість артілі «Червона зірка» створили три колгоспи: «Червона зірка», «Перше травня» та ім. Постишева, перейменований згодом на ім. Щорса. На кінець року з 823 господарств села 626 були охоплені колгоспами. Наступного року колективізацію було завершено. У 1932 р. була створена Срібнянська МТС.

Хлібозаготівлі, розпочаті у січні 1928 р. за розкладкою, досягли свого злочинного апогею у 1932–1933 рр. Важкими для селян Срібного видалися ці роки. Від голоду загинули сотні людей.

У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. У спогадах очевидців голоду є багато фактів, які відтворюють жахливі картини заготівель.

Багатостраждальний народ заслуговує на пошану і повагу. У Срібному встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору 1932–1933 рр.

Після важких голодних років життя поступово налагоджувалось.

Підвищувалися врожаї зернових і технічних культур. Передові ланкові Я. Г. Цимбал, Н. Я. Роєнко, М. П. Широнос, Н. А. Никоненко вирощували по 50–60 ц махорки та по 10–12 ц м’яти з гектара. Колгосп «Червона зірка» у 1939 р. став учасником Все­союзної сільськогосподарської виставки. В Срібнянській МТС по-стахановськи працювали трактористи В. Мостовий та І. Бур’ян, які під час весняної сівби у 1937 р. закультивували 235 і 270 га, значно перевиконавши норму і заощадивши пальне. 1938 р. у МТС організували жіночу тракторну бригаду, бригадиром якої була Н. С. Мазина. Бригада систематично перевиконувала норми виробітку. 15 трактористів і 2 агрономи Срібнянської МТС у 1939 р. стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки, серед них – бригадири тракторних бригад І. Г. Ройко і О. Й. Калениченко, які виробили 649 і 632 га умовної оранки на 15-сильний трактор. Напередодні війни машинний парк МТС налічував 60 тракторів, 24 комбайни та багато інших сільськогосподарських машин. У Сріб­ному з’явилась місцева промисловість: маслозавод, промкомбінат, електростанція.

Нових успіхів було досягнуто в галузі охорони здоров’я, освіти й культури. Розширилася районна лікарня. У 1931 р. семирічну школу перетворили на се­редню. В ній у 1936 р. навчалося 732 учні. Важливішим наслідком культурної революції була ліквідація неписьменності серед дорослих. У нових приміщеннях почали працювати будинок культури та будинок піонерів.

Мирне будівництво порушив напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Трудящі Срібного піднялися на захист рідної Вітчизни. Значну частину майна евакуювали в східні райони країни. Понад 60 жителів села вступили до винищувального батальйону.

15 вересня 1941 р. німецько-фашистські загарбники захопили Срібне. Вони встановили кривавий «новий порядок» і жорстоко розправлялися з мирним населенням. За роки тимчасової окупації гітлерівці закатували в Срібному 716 людей, 83 жителів вивезли на каторгу до Ні­меччини. Серед тих, хто загинув, – колишній голова райвиконкому Т. П. Прокопець, учитель Я. Н. Грицаєнко. Чимало жителів Срібного билися проти ненависного ворога у складі партизанської групи, яку очолював Ф. Т. Поета. Вона налічувала 20 чоловік. У червні 1943 р. група влилася до складу партизанського загону, який перебазувався сюди. Ним командував Є. X. Соколовський.

17 вересня 1943 р. Срібне було визволене від окупантів. 677 жителів билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни і в партизанських загонах, з них 125 за бойові заслуги нагороджено орденами і медалями.

Відступаючи, фашисти зруйнували МТС, всі громадські будівлі в колгоспах, адміністративні будинки, магазини, 17 житлових будинків. Загальні збитки, запо­діяні ними Срібному, становили 23,4 млн крб. Трудящі, долаючи великі труднощі, приступили до відбудови зруйнованого селища. Завдяки на­полегливій праці трудівників і допомозі держави протягом кількох років воно було від­будовано.

Невпізнанно змінилося Срібне. З 1965 р. воно стало селищем міського типу. Поліпшився благоустрій селища.

Невпинно підвищується культурний рівень трудящих. Центром культурно-освітньої роботи є районний будинок культури на 400 місць. Срібнянщина – край пісенний. В районному будинку культури працюють колективи, що мають почесне найменування «Народний самодіяльний… – це колектив народної естради «Колос», жіночий вокальний ансамбль «Віночок», чоловіча хорова капела. Народні колективи – це творча лабораторія аматорів мистецтв, керівників сільських установ культури.

Народна аматорська чоловіча хорова капела районного будинку культури впродовж багатьох років є візитною карткою культурно-мистецького життя нашого краю. Наша гордість і наша слава.

При районному будинку культури був створений чоловічий вокальний ансамбль, до складу якого входило 22 чоловіки. В процесі подальшої творчої роботи до ансамблю були залучені нові здібні учасники і за короткий період ансамбль переріс у чоловічий хоровий колектив.

На заключному концерті Республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва в 1973 р. колективу було присвоєно звання «Народний самодіяльний…».

Чоловіча хорова капела – частий гість концертних майданчиків обласного центру і завжди з успіхом репрезентує хорове виконавство Чернігівщини. З успіхом виступає капела поряд з відомими колективами України – Національною капелою бандуристів України, чоловічою хоровою капелою імені Л. Ревуцького та іншими колективами на традиційних республіканських фестивалях кобзарського мистецтва «Вересаєве свято». У 1990 р. редакцією музичних програм українського телебачення записано і передано по телебаченню виступ цього колективу в програмі «Таланти твої, Україно». Капела була учасником третього Республіканського свята народної творчості в м. Хмельницькому, республіканського кобзарського свята, присвяченого 175-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка в Каневі, Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва «Хортиця», присвяченого 500-річчю запорізького козацтва.

Жіночий вокальний ансамбль «Віночок» районного будинку культури – лауреат Першого, Другого та Третього Всесоюзних фестивалів самодіяльної художньої творчості, золотий призер Всесоюзного фестивалю художньої творчості трудящих, бронзовий призер Республіканського фестивалю народної творчості, лауреат телефестивалю «Сонячні кларнети», дипломант огляду-конкурсу «Золоті ключі» та міжнародного конкурсу виконавців народної пісні «Дружба-95» незмінній учасник і переможець обласних, республіканських культурно-мистецьких заходів, прекрасний і неповторний, самобутній і знаний колектив.

Створений жіночий вокальний ансамбль в 1967 р. 15 квітня 1977 р. йому було присвоєно почесне звання «Народний самодіяльний…». Майже 25 років керівником колективу був досвідчений хормейстер і педагог Лісовий Микола Григорович, який залишив колективу в спадщину свій великий творчий доробок. З 2000 р. керівник ансамблю випускник Ніжинського педагогічного інституту Сидоренко Віталій Леонідович, який працює з колективом і донині.

Слухаючи спів «Віночка», відчуваєш, як тихоплинний Лисогір обережно несе на своїх хвилях калиновий вінок, котрий опустила в ріку життя чураївна-срібняночка, і вже бринить на калині роса, і спиваючи її, кує там зозуля – літа відлічує, а білий лебідь зринає в небо і каменем падає у жита… То учасниці ансамблю співають пісні «Вишивала мати зозуленьку» та «Одинокий лебідь», одна за одною звучать пісні «Земля, красо моя», «Ой, пливи, вінок» (від якої і назва ансамблю), «Росла калинонька», «Річко моя мила».

До послуг трудящих – 3 бібліотеки, книжковий фонд яких становить 65 тис. примірників.

У Срібному народилася і провела дитячі та юнацькі роки видатна українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська (1856–1921).

Зберігся будинок в якому народилася майбутня артистка. На його фасаді (пров. Франка № 1) встановлено меморіальну дошку на честь Затиркевич-Карпинської.

Помилково вважалося, що Ганна Петрівна народилася 22 січня 1856 р. Бібліограф артистки М. Дібровенко на основі метричної книги Прилуцького духовного правління, Прилуцького повіту містечка Срібного встановив, що Ганна Петрівна Ковтуненко (її дівоче прізвище) народилася у дворянській сім’ї.

Будучи вихованкою інституту, Ганна Ковтуненко брала активну участь в концертах, які відбувались в інституті. Не чужі їй були інтереси до театру. В Києві тоді з успіхом виступала місцева трупа на чолі з директором театру Кологривовим. Його дружина викладала музику в інституті. Та і сам Кологривов не раз бував у інституті. За домовленістю з ним кращі актори виступали перед вихованками з уривкам класичних п’єс «Лихо з розуму» О. Грибоєдова; «Недоросток» Фонвізіна; «Бідність не порок» Островського, що були тоді в репертуарі театру.

З жадобою перечитувала Ганна Петрівна театральний відділ в газетах та журналах. Не побувавши жодного разу, ні в Петербурзі, ні в Москві, вона добре знала, які п’єси йдуть на сценах театрів і з якими виконавцями.

Але скоро Ганна Петрівна повернулась у рідне село до батьків, які наполегливо відшуковували для 18-річної дівчини нареченого. Так, у 1874 р. вона вийшла заміж за сусіда із села Болотниці поміщика Дмитра Олександровича Затиркевича, значно старшого від неї. Щоденні турботи по господарству все ж не заглушили інтересу Г. П. Карпинської до театру. У Прилуках в ті часи відбувалися аматорські вистави, в яких Ганна Петрівна брала активну участь. Деякий час їй довелося жити у Прилуках. Д. О. Затиркевич був членом Лохвицько-Прилуцької межової комісії і за обов’язком служби жив інколи тут. На аматорській сцені Ганна Петрівна зіграла роль Тетяни у п’єсі «Москаль-чарівник» Котляревського, Одарку у п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», яку в 1882 р. підготували роменські аматори. Цього ж року вона налагоджує зв’язки з трупою М. Кропивницького. 20 травня 1883 р. відбувся дебют Г. П. Затиркевич-Карпинської у трупі Марка Лукича. Це сталося у Полтаві. Актриса виступила під прізвищем Прилуцької в ролі Секлети в комедії Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка». Так почався тріумф актриси. З 20 квітня по 4 травня 1893 р. вона з успіхом виступила у Чернігові в ролі Наталки-Полтавки.

Незадовго до революції і під час лютневих та жовтневих подій 1917 р. Г. П. Затиркевич-Карпинська працювала в трупі П. В. Прохоровича. Чудово грала у п’єсах М. Старицького і Г. Зудермана.

У 1920 р. група київських аматорів з колишнього театру М. Садовського утворює м. Ромнах на Сумщині український професіональний театр. До цього об’єднаного театрального колективу у перший же день вступила Г. П. Затиркевич-Карпинська. Вона чудово грала у п’єсах С. Васильченка, М. Кропивницького, П. Мирного, І. Котляревського.

В історії українського театру Г. П. Затиркевич-Карпинської увійшла як актриса комедійного жанру. Створені нею образи були насичені пафосом гострої сатири, спрямовані проти гніту й сваволі у родинному побуті.
Д

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка