У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також



Сторінка1/43
Дата конвертації26.11.2016
Розмір7.26 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Андрій КОНДРАТЮК

ВИГНАНЕЦЬ


Роман


У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до
мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
міста. Їхні назви у розмовах часто звучали із вуст дорослих. Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як і кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю.

Місто. Що воно таке?

– А як тобі сказать… – Батько замислювались. І, схоже, що й для них питання було заковикисте. – Ну, як село. Тільки дуже й дуже велике. І доми великі. Й високі. І людей багато. Ото і буде місто.

Моє відкриття, пізнання і осягання міста почалося із відкриття Містечка.

Увечері, весняного вечора, сутінки загусали у квітневих пахощах землі, мені сказали, що завтра у школу я не піду, а поїду із Батьком і Матір’ю підводою до Містечка на базар. Серце забилося від зворушення ушвидчено. Сон уночі неодноразово переривався у передчутті радісної несподіванки.

Уранці дорогою у світ ми й виїхали. Батько й Мати везли підводою мене дев’ятилітнього до Містечка за тринадцять кілометрів на базар. Базаровий день тоді по войні був – середа.

Коханота одна. На сіні у возу сидиш, не ідеш, ноги одпочивають, коні тебе везуть. А ти краєвиди, пейзажі весняні розглядуєш у благіснім тремкім передчутті зустрічі із Містечком. Оно праворуч село до Ріки пригорнулось. А то усе хутори й хутори. Хати зі садками своїми по полю порозсідалися. І ген-ген. Аж скільки око засягне. І тут люди живуть. І тут можна жить. А все одно наш хутір, наш Закуток, що позаду зоставсь да й кличе до себе манливо, наймиліший. Містечко спокусливе невідомістю, а хутір манливий тим, що є куди вертаться і упевненість в ногах земної тверді саме тут відчуть. Да таким і зостанеться на ціле життя.

Жайворонок невидимо у піднебессі зависнув. Да і пісня його над нами благістю стелеться. Куди ми – то і жайворонок скрізь над нами.

– Тату! От ми їдемо, віддаляємось. На новому місці повсякчас. А жайворонок невидимо у небі за нами також летить? Чи то скрізь у небі багато жайворонків порозставлювано. Що місце увесь час ось нове, а пісня жайворонкова над нами та сама весела?

– А як сказать… – у задумі Батько стиха відказують.

Схоже, що і це запитання для них заковикисте.

Час від часу Батько лякають коней батогом, і тоді коні біжать підтюпцем, колеса перемовляються ушвидчено, і жайворонкової пісні за ними не чуть. Але тільки-но Батько батога на возі покладуть, то і коні ступа у ступу ідуть, і колеса стишуються – пісня жайворонка ізнов із неба наближається.

– Тату, а міст у світі багато?

Дуже багато, синку…

– А вони усі однакові?

– Ні. Є міста більші, а є міста менші…

– А людей у місті багато?

– Дуже багато, синку… У великому місті і людей більше, а у меншому і людей менше.

– Тату, а як, за чим там у місті люди живуть, що за домами вони і поля не мають, і не сіють, і не жнуть?..

– А у них своя житка, а у мужика своя житка, синку…

Схоже, що ці запитання для Батька були простіші, не заковикисті.

– Тату, а як може жити людина у місті, коли за високими домами вона не бачить ні сходу, ні заходу Сонця?

– А так і живе… – Батькове лице ізнов огортає задума.

Схоже, що і це запитання ізнов заковикисте.

Це далеко потому, через цілі десятиліття вичитаю я. Що оден із баронів Фельц Файнів по революції сильно тужив за Асканією Новою у західному місті. Да усе нарікав. Що ж це і за житка тут, коли за домами він не бачить ні сходу, ні заходу Сонця. Від великої туги, від сильної ностальгії скоро і помер той барон у відносно іще не старому віці.

Прочитаю я, да й прибіжить, нагорнеться до мене спогад, аж он із якої далечини і запитаннячко моє із воза у русі до Містечка.

Як уже ми Береженський міст переїхали (чудно мені було так спостерігать, що ми ось по дошках їдемо, віз котиться, а унизу, якби у прірві річка мала жебонить, до великої Ріки поспішаючи, привіти з полів їй несучи), як коні повагом нас із возом на пагорб витягнули, то перед зором моїм велике село одкрилося. Й ізнову запитав я Батька:

– Тату, а Містечко іще далеко?

– А оньо, синку, воно і є…

– Та же воно якби село, тату…

– То воно тільки ізбоку вигляд села має, а усередині побачиш Містечко…

– Гм! Дивно як…

Коли ми упритул до Містечка наблизились, перші хати як перед нами постанули, зустрічать нас вийшли, то коні ні з того, ні з сього самі зупинилися. Що ніби і незручно, і страшно їм, у просторі хутора зродженим, на волі вільній викоханим («Ой у лузі, при лужку, при широкім полі, при веселім табуні кінь гуляв по волі…»), у містечкову стисненість уступать. «Коней, як і мене, невідомість лякає», – подумав я. А Батька поспитався:

– Тату! Та же ці хати точнісінько такі, як і хати сільські? А кажете – Містечко?

– А Містечко буде далі. От забачиш. Потерпи іще трошки…

Коні повагом, але наструнчено (Містечко ж уже, а не польовий путівець) тягнули воза і нас, колеса тихо порипували й поволеньки оберталися. Й усе уперед, а порипували й пово­леньки оберталися. Й усе уперед, а все одне одного не наздожене.

І от раптом позір мій завважив, виокремив. Спереду по обидва боки дороги, або гулиці, як вона тут називалась, Батько сказали, стояли дві червоні цегляні прибудовки. Вони поманили мою цікавість, як досі небачена червона дивина.

А то що таке, Тату?

– Рогатки.

– А що воно таке Рогатки? – запитальність моя, пульсуючи, на Батька налягала.

– А брама міська. Ворота Містечка. І хто хотів уїхати в Містечко, то тільки через ворота. Колись давно тут двері були. На ніч вони зачинялися, і ніхто у Містечко уже ні увійти, ні в’їхати не міг. Хіба злодій да нападник. Але для таких закон завжди не писаний.

– Тату, а Ви пам’ятаєте іще тую браму, іще тії двері, що на ніч в’їзд у Містечко перетинали?

– Е, ні, синку, сих дверей я уже не пам’ятаю. Се було іще за царя і за царя. А за Польщі їх, сих дверей, уже не було…

І так відсторонено чудно сталося, ізробилося мені. Як ми уже зупинилися да й Рогатки розглядували. Я ж то думав, що Батько наші то усе знають і усе пам’ятають. Аж і вони от не усе пам’я­тають. Справді чудно. Який же сей світ давній і старий. Що і Батько наші у нім уже усе давнім та старим застали, а не оно я.

Знесли ці Містечкові Рогатки у моїм школярськім дорослінні. І була, із’явилася для цього виправдувальна причина.

По дорогах нашого краю уже пішли машини. Рідкісні, але пішли. «По дорогах ідуть машини». Я і книжку таку із шкільної бібліотеки читав. І написано було, що книжка ця відзначена Сталінською премією третього ступеня, здається.

І от. Якось сонячного літнього дня в’їжджала одна машина крізь Рогатки у Містечко. А семилітній хлопчик, міщанюк молоденький крізь Рогатки в позамістечковий простір спряму­вавсь. І позустрілися вони. І розчавленим станув хлопчик. Бо таке призначення а кождої машини, щоби людську подобу і сутність розчавлювати, коли щось не по її.

Це далеко потому, у моїй мандрівній молодости у жовтім східнім сонці я довго стоятиму біля міцних кованих міських воріт давньої Бухари, розглядуватиму такі гарненькі голубі кільця, гладитиму їх, як щось одушевлене, чудуватимуся їхньою давністю. А уява моя усе малюватиме і малюватиме із давнини, а якими ж була ота давня брама наших Рогаток, і чи були кільця у дверях і які – та й ніяк не намалює. Й переконуватимусь я ізнов й ізнов, якою ж і куцою є наша свідомість, що із глибини перебутого не може видобути і прояснити елементарних явищ і речей.

І уже затим іще довго стояв я побіля міцної бухарської брами і у жовтім східнім сонці осягав високість моменту. У місці міченім отакім старої Бухари була колись перша рабовласницька держава на території Союзу. Місто як держава. А так вони і замислені були у давнину колишні міста, як міста-держави. Які вони привабливі й манливі постануть потому переді мною із біблійних описів. Оповиті на пагорбах серпанком краси і овіяні славою. І хіба ж не те мав на думці лукавий, великий спокусник, обіцяючи за поклоніння перед ним Спасителеві усі царства і славу їх.

Й іще відтак заяскравіє перед зором моїм із Франкових описів закуток давнього міста перед заходом сонця. Коли Анна напросилася, щоби Архімед на своїх плечах її перевіз через ціле місто у благословенний куточок, де у яснім сонці сиділи на лавочках найдостойніші і найстатечніші мужі. Щоби і вони пересвідчились, що і великі учені через Анну можуть затуманю­ватись і втрачати голову.

Прочитаю я та й ізгадаю. Як у підлітковім уже віці по якійсь дріб’язковій причині я затесався був випадком у Мещишин двір. На ослоні супроти ясного призахіднього сонця сидять умиротворені й глибоко замислені Клим і Мещиха. Із висоти свойого спокою вони поблажливо подивилися на мене. Зрівнювання через роки прибігло. А чи не так у яснім сонці і на Архімеда подивились оті статечні мужі. І подумав я. Як же і багато повторюваних миттєвостей пульсують до безконечности від віка до віка у цім барвнім ріжнорухім світі.

Базар зостановився у Містечку на Старім Місті, як сказали Батько. І ми зостановились із возом своїм і кіньми своїми. Батько в опалки вівса насипали і коням подали. Коні зголоджено після дальньої дороги жують. А все одно у гармидері базаровім почувають себе знічено. Принаймні мені так здається. Бо за кіньми я не перестаю пильнувати увесь час. Як коні почуваються сміли­віше, то і мені на серці лекшає, безпечніше стає. Коли коні знічуються, то і я розгублююсь, поникаю серед світа гамірного, невідомого. Що і Батько й Мати а чи можуть моєму серцю таку безпечність дарувать, чи вивищиться їхнє заступництво над заступництвом, яке я у чужім світі при своїх конях відчував. Кінь – великий заступник мойого спокою. Подумав тоді я. І так воно потому скрізь. А надто ж у вечорінні на сіножатці побіля гайка темного, де усі жахи зібралися і тебе з конем проглядують. Ти їх не бачиш, а вони тебе бачать. Але все одно при коневі безпечно.

Чудно, предивно так ізробилося мені посеред базарового пляцу. У яснім сонці базар цвів, розгорявся. Вози прибували й прибували. Я прислухався до рипіння возів, до клекоту коліс. А всі вони були різні, неоднакі. Я подивовувався, який же і великий цей базаровий пляц на Старому Місті. Що наче двір, але таких великих дворів я не бачив на нашому хуторі, і в селі не бачив. Я і возів стільки не бачив, щоби вони при гурті стояли. На возах лежали повні, пузаті, чимось наповнені, напихані мішки. На возах лежали телята, вівці й барани, маленькі ягнята навіть. Їхні ноги були позв’язувані. Бранці лихої долі. Подумав я. І мені ставало жалько їх. Особливо маленьких ягнят і телят. Телятам потому розв’язували ноги, ставили їх на землю, але тримали за шию на налигачі, затим прив’язували до воза. Овець, баранів і ягнят не розв’язували. Вони продовжували лежати зв’язаними у сіні на возах. Вони, як і я, ніколи іще не бачили міста, але уперше і, може, востаннє забачили Містечко. Се як і у Антона Чехова я потому вичитаю, як бики одного купця, Малахова, здається, уперше і востаннє розглядуватимуть холодний іскристий Санкт-Петербург із його золотими банями.

А базар усе цвів і розцвітав. Прибували нові вози, прибували нові люди. Увесь базаровий пляц потонув у рухомому велелюдному гаморі. Хто що купляв і хто що продавав – цього я розрізнити і второпати не міг, се було над моє проглядування і над моє розуміння, і над моє осягання. А через позір лиш виразний відбиток на ціле життя зостався. Хтось великі тернові хустки у молоду сонячну яскравість розгортає. Ось в один бік війнуло – і жовтогаряча сіножатка із квітами на воздусі постелилася, в другий бік війнуло – і чорне суцільно полотно зір затуманило.

– Хустки тернові американські! Вибирайте!

Ось гурт циган, що не тілько одіж їхня цвітаста тремтить і хитається – ціла постава їхня кожної засібна тремтить і хитається, прошмигнув мимо нашого воза. Я сам, один у возі на сіні сиджу. Батько й Мати у своїх справах віддалилися, наказавши мені не боятись. А як його і не боятись, як тут гурт циган із лицями печально смаглявими, що такої густої смаглявости я не бачив у жодної циганки чи цигана, які через наш хутір переходили, – раптом прошмигнули мимо воза. І моя безпечність, що у мені її коні утримують, раптом зрушилася, поменшала. А й Ісус сказав. Хто доторкнувся до Мене, бо сили мої поменшали.

Золотої осени 2005 року, така осінь рідкісна, щоби золото берези позолотило, інші дерева в багряне зодягаються, а теплінь крізь цілий вересень літня стояла і жовтневі передалась, я із зацікавленням відвідав на Андріївському узвозі виставку: «150 років фотографії в Іспанії». Багато зворушливих миттєвостей на шляху перейденого зафіксовано і було виставлено напоказ тут. Ось куточок старовинного міста. Давні невисокі будиночки, як своєрідні замки, де людині так захищено від світа почувалося. Але на вуличці а жодної тобі душі. «Ранок», – подумав я. Але потому скаже мені після мойого переповідання Степан: «А може, й не ранок. Фотографувальна техніка тоді на первісному рівні перебувала, і люди, як дрібні знаки у масштабнішім обширі не клалися на відбиток». Оньо батько тримає на руках мертвого сина. Давно уже нема й того батька, а зафіксована миттєвість зосталася, щоби через століття увійти в мою свідомість. Ось пес великий розлігся на усю свою могуть, а мала дівчинка, притулившись, спить біля нього. Давно нема ні пса, ні дівчинки, а миттєвість зосталася. Оньо у білому великий диктатор Франко іде. Навстріч йому дружина політичного каторжанина спрямувалась листа передать. Поліція їй ручки заломила, а Франко руку випростав: «Не чіпать!» Ого, то він, виявляється, і милосердний диктатор був, чи, може, про людське око тільки. Уявляю, наші можновладці за останнє століття хіба простягнули отако запанібрата скривдженому руку.

Хоча восени 1964 року я спостерігав на стадіоні в Бухарі, як одна біла жінка так само кинулась навстріч Шарафові Рашидову, тодішньому першому секретареві ЦК Узбекистану, й так само міліція скрутила її ручки. А Рашидов зупинив міліцію і взяв у жінки папірця.

Світ не без винятків.

Не забачив я на тій виставці ані Дон-Кіхота, ані Фредеріко Гарсія Лорки. Проте подумав про них. Але найтрепетніше зворушила карточка, на якій зафіксовано групу циган. Така густа смаглявість у лицях і така густа печаль. І одразу спогадались оті Містечкові цигани, що мимо нашого воза переходили. А рядки Анни Ахматової наблизились:

Всего прочнее на земле печаль,

И долговечней царственное слово.

Батько і Мати час від часу підходили до мене, навідувалися ніби. І кожна така стріча нагорталася на мене, як первісна з’ява. І за кожним разом Батько й Мати щось приносили і ховали принесене у сіні на возі. Батько – то косу, то сокиру. Перед тим, як покласти під сіно, пильно проглядували кожну річ, а схоже, тішились нею. Мати розгортали передо мною покотьольце сірого краму:

– А добрі будуть для тебе штанці празникові?!

Се потаємно так піднесено тішило мене. Що і тут у Містечку, у віддаленні од хутора а Батькова й Материна увага і прихильність усе кладуться і кладуться на мене. А подумати, то і за віщо. Ах, багато чого іще не вміщається у куцій дитячій голові.

Мати відтак попросили Батька коло воза побути, а мене узяли із собою походити, пошвендятись по пляцу, по базарові. Дивина небачена і несказанна. Ходимо, протискуємось поміж возами да поміж людьми. Гармидер, стовписько. Такого числа людей я іще не бачив у своєму житті. А де я їх міг бачити. На хуторі якщо одна людина, заблукалець якийсь перейде за день через наш двір, через Закуток, то й то дивина. А тут усі у гурт з цілого світа з’їхалися, щоби гармидер учинить.

А возів, а коней, і усі масті не однакової. А овець, а баранів, а теляток. І де вони такі гарненькі поуроджувалися. Жити б їм да процвітати по хлівах своїх да на сіножатках у попасі прогулюватись, світом Божим дивуватись, милуватись. Дак ніт же! Ізв’язали путами, волю їхню ізв’язали да й на базар спродувати, торгувати ними повезли.

Ясно на базаровім пляцу. А сонце не перестає прибувати.

Мати мене іще по крамницях, по магазинчиках водять. Щоби я і таких див надивився да запам’ятав. У селі я уже бачив крам­ни­цю. Але хіба вона може зрівнятися із розкішшю магазинів Містеч­кових. Крізь несмілість усі дива містечкового базарового світу пробиваються у мою сутність. І хутір за ними усе даленіє і даленіє.

Аж у якімсь завороті ріжнорухого цвітучого базарового світу раптом на усю потугу, на витяжку цілу заспівав півень. А якби наш півень на хуторі заспівав, на тинові. Голову витягнувши, натужившись цілою потугою свого пір’ячого єства. Аж тріснула й покололася на кавалки густа сонячна зітканість.

І неймовірне, несподіване раптом сталося. Що хутір, а що Містечко, що містечковий цвітучий базаровий пляц у моїм відчуванні в єдине ціле сполучилися. Куди й поділася моя хутірська несмілість супротив невідомости Містечка. Голос півня, що скрізь однаковий, і цілий світ сполучив ув одне ціле.

Се далеко потому, через цілі десятиліття, у центрі великого міста, на горішньому поверсі добротного царського будинку посеред короткої літньої ночі (ніч лагідна) я раптом прокинуся, не знати й від чого. Ага, десь півень проспівав, ранок літній уже віщуючи. І знову хутір до мене у центр великого міста наблизився. І довго не засинатиму уже я від зворушливої дивини, який же і вузький сей світ, і від сильного подивування, а яким же побитом і направду сей півень у центр міського середовища затесався. Не привиділось же мені, а миттєвість реальности щойно запульсувала і увійшла в мою свідомість. І ураз спогадалось мені піяння півня у Містечку посеред густої сонячної зітканости. Давно того півня нема, а відбиток о нім у моїй свідомости покладено назавжди, аж поки я цей світ не перейду.

Того ж таки дня в молодому сонячному ранкові простуючи на Сінний ринок, на Великій Житомирській у просторі, у прогалині між двома будинками (скоро цю прогалину проковтне могутня новобудова) я забачив дивовижну для міського пейзажу картину. На моріжку біля квітника паслося двоє коней. Забачивши мене, один кінь підняв голову і заіржав на всю свою кінську потугу. І міська поранкова іще тиша доокруги сколихнулася у світовім єднанні.

Із тієї мандрівки у Містечко на базар запам’яталося іще мені. Весняне сонце до заходу хилилося. Воно страчало свою яскраву могуть. Елегія розлягалася доокруги. Вози від’їжджали у своїм прямуванні додому кожний, ізвідки і приїхав. Базаровий пляц засвітився своєю оголеною випуклістю. І, о леле, око моє вирізнило, як же і багато сміття тут позоставлено. А поміж сміттям – віхті сіна, купки порозсипаного вівса. Його коні із опалок порозсипали. Ходили якісь поодинокі люди, чоловіки і жінки. Вони збирали віхті сіна у мішки, напаковували ними мішки. А овес жменями згрібали у малі торбинки. Батько й Мати стояли коло нашого воза. І ми готувалися уже у дорогу, у зворотню путь.

– Тату, – чомусь мої запитання мали більшу довіру до Батька, аніж до Матері. – Хто ці люди, що сіно й овес визбирують?

– Міщанюки вони…

– А чому міщанюки?

– Та, мабуть, тому, що в Містечку живуть. Не на хуторі ж…

– А чому вони сіно у мішки натоптують, а овес жменями визбирують? Бідні такі чи що?

– А, мабуть, що бідні…

Доокруги у глибину просторовости виднілися напіврозвалені будинки. В доокіл із голубих небес, що страчали свою ясність, покладалася цілоденна втома. Гармидер вщух, але він іще тривав у моїх вухах.

– Тату, а саме Містечко то де воно?

– А осьо, синку, і є Містечко. Се і є Старе Місто. Тільки бомбами будинки порозвалювано.

І я все оглядався і оглядався, доокруги усе роззирався і роззирався, щоби назавжди Містечко запам’ятать. А таким воно і зосталося у моїй пам’яти. Як передчуття насамперед міста.

Коли ми уже червоні Рогатки поминули, то я усе оглядався і оглядався назад, крадьки од Батька і Матері, щоби цю червону містечкову браму також назавжди запам’ятать. Відбиток щоб у пам’яти зостався. І щоби потому усі бачені і небачені брами інших міст асоціювалися у моїй свідомости із містечковою брамою мойого дитинства.

Цілих два тижні я перебував на хуторі під враженням від мандрівки до Містечка. І у тім усвідомлюванні я подумки потаємно вивищувався перед усіма ровесниками, які іще не побували у Містечку.

Ця мандрівка виявилася незабутньою. І поклала на серце такі дивні переживання. Що окрім нашого хутора, незрівнянного за своєю красою, існують й інші світи, манливі своєю невідомістю, закличні спрагою нового відкриття і осягання.

Моя перша мандрівка до Містечка часто ставала, нагорталася над очі й розгорталася яскравим у виразности деталів спогадом. Сей спогад зроджував велику барвисту мрію. Се була мрія про Місто.

Десятки, сотні великих і малих міст малювала моя доросліюча уява. Особливо у благісні моменти усамітнення. Я й дотепер вважаю себе щасливим, що у моєму хутірському дитинстві було багато часу для усамітнення і розмислів. Саме у тім періоді покладався на мою сутність легкий меланхолійний настрій, за яким і зараз часто тужить моя старіюча душа.

Зроджені моєю буйною фантазією міста були без назв, іще імени кожне не мало, але усі вирізнювалися неповторною красою. І мінилися, бриніли на небосхилі, у яскравости сонячного дня, як міраж, як марево. Серед них було багато міст, які щезли, розчинилися в імлі минулого часу. Лиш камінь сірий од них зоставсь. Але кожне місто неодмінно відкривалося брамою, прообразом якої стояла червона брама нашого Містечка.

У кожному такому, намальованому моєю уявою місті, стояли дивовижні тереми, палаци і замки. У деяких я уявно перебував дні і ночі, відчуваючи цілковиту захищеність од звіра і розбійників. А одного разу у моєму вже мліючому дорослінні я уявно віддалився в один такий міський романтичний теремок разом із Оленкою, сусідською дівчинкою.

Але у непередбачуваній, непроглядуваній смузі нашого життя інколи щастить нам відчути відлуння наших дитячих мрій.

Це сталося улітку 1994 року. Коли із великими трудами після моїх марудних походеньок по інстанціях мене все-таки повернули у прекрасний царський будинок після капітального ремонту. Я був перший поселенець. Іще не були підключені вода, газ, світло. Капі­таль­ний ремонт будинку іще не завершився, тривав. На ніч вхідні двері у будинок сторож зачиняв на замок. І я опинявся у темені короткої літньої ночі у великому шестиповерховому царському (висота до стелі понад чотири метри) будинкові один. Відчуття, переживання, що ти один у мурованому замкові несказанно романтичне. Понад два місяці я перебував у своєму будинкові першим поселенцем. То був вирізнюваний період мого земного перетривання.

І тоді часто посеред короткої літньої ночі до мене наближалася моя давня дитяча мрія про міста. І це посилювало значимість моменту, високо підносило мій дух.


У моєму хутірському дорослінні я багато читав. Джерелом пізнання і осягання великого розмаїтого світу для мене стала сільська бібліотека. Книжки дивилися на мене манливою спокусою. А все одно усіх не перечитаєш. І я предметно відчував, як маліє куца сутність моя перед неосяжною книжною мудрістю.

У деяких книжках описувались міста. Ці сторінки я перечитував по кілька разів. Вичитане розбуювало мою мрію про міста. До уявного, витвореного моєю молодою фантазією, додавалось ніби реальне із книжок. І це була картина дивовижна, малюнок неймовірної краси. Зітканий із фантазії і реальности.

У своїм ілюзорнім романтичнім проглядуванні я вже став розрізняти міста за схемою, яка мені нав’язувалась. Десь на півночі од нас, чи точніш, на північнім сході існувало, стояло місто із Кремлем. І зорі із того Кремля осявали кожну душу і цілий світ. А десь за морем-окіяном стояли чорні міста зі своїми хмарочо­сами, що палахкотіли отрутою на цілий світ.

Але то все були навіяні ілюзії. Моя душа, у якій уже тоді зродилась алергія до усілякої фальші, прагнула забачити правдиву картину великого міста. І я мріяв також про доросління. Ось стану я дорослим, відправлюся дорогою у світ зі свойого хутора, забачу багато міст, великих і малих, і таїни їхні розкриються передо мною. А поки що я допитувався Батька:

– Тату, а які міста ви бачили і який вигляд вони мають. От часто згадували про Бугульму, де в царській армії служили. А яка вона Бугульма?

Батько замислювались. Але видобути чогось конкретного зі своєї пам’яти, якоїсь виразної картини не могли. Хіба що вкотре уже повторювали. Що у Бугульмі тоді був дуже дешевий білий хліб. Такі великі пухкі білі паляниці, а дешеві. А іще в Бугульмі унеділю два чуваші один одному гостренькими ножиками (так ножики нагострять, що остріші, як бритва) брили голови. І оден чуваш казав Батькові:

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка