Твори в чотирьох томах



Сторінка1/50
Дата конвертації02.01.2017
Розмір7.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50
Остап Вишня

Том 4


Усмішки, фейлетони, гуморески

ТВОРИ В ЧОТИРЬОХ ТОМАХ



фейлетони, гуморески

1951- 1956

З неопублікованого

1934-1943

Чиб'ю


Материалы к истории Ухтинской жспедиции

З листування

„Душ тої душ мої..."

(Щоденникові записи)


КИЇВ 1989

ТВОРИ


В ЧОТИРЬОХ

ТОМАХ


Видавництво художньої літератури «Дніпро»

ББК 84Ук74 В 55


Зі щирою любов'ю та доброзичливою усмішкою змальо­вуючи людей праці, письменник нищівно таврує дармоїдів, пристосуванців, окозамилювачів, бюрократів, висміює леда­рів, халтурників, хапуг, людців без совісті й честі. Більшість із його творів і сьогодні — гостра зброя в боротьбі проти всіляких «антигероїв» у нашому радянському житті.

До тому ввійшла також цікава підбірка неопублікованих матеріалів, листи, щоденникові записи.


С искренней любовью и доброжелательной улыбкой изображая людей труда, писатель вместе с тем гневно клеймит дармоедов, приспособленцев, очковтирателей, бюро­кратов, высмеивает лодырей, халтурщиков, рвачей, людишек без совести и чести. Большинство его произведений и сегодия — острое оружие в борьбе против всяческих «антигероев» нашей советской жизни.

В том вошла также интересная подборка неопубликованных материалов, письма, дневниковые записи.


РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

/. О. Дзеверіи (голова), А. А. Дімаров, І. В. Зуб, Ю. І. Цеков, О. Ф. Чорногуз

Підготував тексти, упорядкував і склав примітки/. В. Зуб. Розділи «Чиб'ю», «З листування» подала і уклала примітки'До них М. М. Євтушенко

Відповідальний редактор /. О. Дзеверіи

В

4702640201—234 М205(04)—89



передплатне

(Є) Упорядкування, примітки, бібліографічний покажчик, художне оформлення.

ISBN 5308003297 (т. 4) ISBN 5308002584

Видавництво «Дніпро», J989.

ОТАК І ПИШУ

I

Як ви пишете?



З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вени й до мене.

Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жар­тома, так:

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певні­ше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі біль­шає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій роз­повіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось на­вчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться,— розкажу і як я їх пишу.

II

Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ. Чому?



Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це

ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню осві­ту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будьщо, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військовофельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

Чому саме батьків привабила військовофельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військовофельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти ек­стерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»...

Для цього мені довелося затратити мало не десять ро­ків. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я зав­жди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університе­ти, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...

Тепер тобі стукнуло двадцять три,— ти вже або інже­нер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а най­більше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, трpppl». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гада­лося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша склас­ти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося...

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає...

Якось він мене запитав:

— А ви ніколи не пробували в газети писати?

— Ні, ніколи.

— А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про щоі), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.

Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в ро­сійській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, за­кінчивши двітри зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни порусски, ни помалорусски, а так — мало порусски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

///

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.



Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

— Чи нема у вас якоїсь роботи?

— А що ви вмієте?

— Знаю українську мовуї

— ОІ Нам такі люди потрібнії

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...

За найкращого знавця української мови в редакції «Віс­тей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

До неї було мене й направлено.

«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська ро­бота.

Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні. А тепер уже 1954 рік!

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Пере­кладаю собі та й перекладаю.

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по мотодості сміялося весело та роз­ложисто.

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, на­трапив я на якийсь курйозний факт із закордонного жит­тя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби фран­цузьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»...

Хоч «фейлетон» уже й закоюзав у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає ре­готатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети...»

«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміє­ться ж, радий! Ще б пак!

— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

Таким робом, перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за під­писом «Оксана».

Чому?

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.



Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не зби­рався, а думав: хіба мало є працівників у газеті,—

і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних жур­налістів, без яких газета не може існувати?

«Працюватиму,— думав я собі,— а там видно буде, на що воно закандзюбиться...»

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому. Життя минало в редакції.

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. від­ділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.

Не одночасово, розуміється...

А от одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідаль­ного секретаря.

Попрацювалося,— нема де правди діти!

Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська прав­да», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

Я в «Селянській правді» працював за секретаря. Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:

— Драстуйте! Я — ваш редактор!

— Дуже приємно!

Дивишся, за місяцьпівтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

Редакторами «Селянської правди» довгий час були то­вариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.

Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:

— Ви робіть, а я забіжу перегляну!

— А передова!

— І передову напишіть!

— А про що?

— Пишіть про кооперацію!

— Та минулого разу писали про кооперацію!

— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію! Обов'язково було редактор забіжить переглянути пере­дову.

— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

— Як нема?

— У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Черзоної Армії!»

Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все 'дно кінець додавався обо­в'язково: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».

— Та якось воно тут вроді...

— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає, та, ди­вись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить!

Був і такий редактор.

— Товаришу редактор! Коли буде передова?

— А газета хіба виходить? — запитує редактор.

— Не виходить, бо нема передової!

— А раз не виходить, так навіщо ж передова?

За дванадцять років безперервної технічної роботи в апа­раті редакційному було всього!

Проте з яким захопленням згадуються ці роки!

Стінних газет тоді в наших редакціях не було.

От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжит­ку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більшменш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітниківдиваків (а де їх, скажіть, нема?!).

Сміху було, хоч лопатами вигортай!

Але це мене і згубило!

Уже редактори почали:

— Ви вмієте, та не хочете!

— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!

— Та не вийде в мене!

— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!

Почав писати.

Іноді виходило, іноді не виходило... Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова...

Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»

Діставав словники, збірники приказок... і т. д. і т. ін.

І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах,— чому сміються, чого так весело?.. І записував.

Чому я про все це пишу?

Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирикогумористичній літературі. Я не мо­жу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.

Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналісти­ки, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.

Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для на­ших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.

Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.

А ми — самі снували, самі й вишивали.

IV

— Розмови розмовами, а як же всетаки пишуться фей­летони? Як?



А давайте я вас запитаю:

— Чому один письменник пише романи, другий — вір­ші, третій — драми, комедії і т. д. і т. ін.?

Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.

Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поетсатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніший.

Силусиленну таких прикладів можна навести.

Я не кажу, що людина народжується з якимись там са­тиричними чи гумористичними «гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.

А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними — сатирою та гумором — більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими яви­щами в сатиричній та гумористичній літературі, тим са­мим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.

Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.

М. Є. СалтиковЩедрін писав, як ви знаєте:

«Література знає такі людські дії, які мають у собі пев­ну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні." Філософи пишуть з метою пояснити ці дії цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, за­кликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх»

— Ну, правильно,— ви своєї.— І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з на­родною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літера. турі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки — як писати фейлетони? Як писати гуморески?

Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботахприкладах, як я їх сам писав, але як вза­галі писати, не знаю і порадити нічого не можу!

Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати?^ Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого пев­ного мені не сказав.

— Як ви пишете? — питав я.

— А так: пишу, та й уже!

Один із відомих письменниківсатириконців (був до ре­волюції в Петербурзі журнал «Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кож­ній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири ва­ріації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редак­тор дуже часто запитував, кажуть, письменника:

— А п'ятої варіації у вас нема?

Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.

Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки зпід цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.

1 Щедрин Н., Салтыков М. Е. О литературе.— М., Гослитиздат, 1952.— С. 591. (Авт.).

Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для худож­нього твору треба.

Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим пое­том в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки «переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом — одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається дру­гий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який пе­реклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.

Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, чи­тали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано... А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.

Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш худож­німи? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?

Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:

— Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?

— А чому,— відповідає син,— це секрет? Ніякий це не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.

Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом переда­ти психологічний стан людини, двоматрьома словами намалювати цілу картину, а на однійдвох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!

Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

V

Найважче і найнеприємніше писати про себе.



Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою «Зенітку», бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.

«Зенітку» написано під час Великої Вітчизняної війни.

Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось ду­же веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки посправжньому за­сміялися, та не засміялися, а простотаки зареготалися.

Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, ска­зать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.

Героями «Зенітки» я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.

Чому я вибрав дідів?

Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обіда хлопцям варили та коні пасли.

Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це — смішно, але в мене була ще й така думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, сво­єю військовою наукою,— хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практи­ковані,— наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдос­коналені зенітки, а звичайнісінькі вилатрійчата.

Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.

Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка а другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди посвоєму вживають у розмо­вах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися та­кі терміни до нашої мови за час війни?!),— от і вийшло, кажуть, дуже смішно.

«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов'язково десь, колись,— не тепер, так у четвер,— запротестував би... Читача не обду­риш! За десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.

Я розповів про те, чому я написав «Зенітку». Як я її написав?

Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань. А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку,

що я — аж подумати страшно! — недооцінюю труднощів боротьби.

Чи не образяться наші безстрашні соколильотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю — таран — я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці?

Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та і першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?..

А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?

Вирішив писати!

Сам собі подумав: вся справа в тоні, в підході, в певних межах.

Узяв та й написав.

Технічно як я її написав, питаєте?

Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській об­ласті, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не наху­кав. Хукнеш, а воно пара клубками вихукується. Розбудив я дружину:

— Ти не змерзла?

— Змерзла!

— Слухай, я тобі щось розкажу.

— Перед світом? Може, це тобі з холоду?

— Слухай, може, тепліше буде.

І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину...» І так до кінця.

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної донькишколярки чотири аркушики з учнів­ського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чор­нило замерзло, сів та й записав «Зенітку».

Так народилася «Зенітка»...

«Зенітка» — це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усміш­ку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д.,— призначають їх сторожами.

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісім­надцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звер­нути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько і, таким чином,— припинити.

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?.

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі,— ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»...

Що може зробити здорова, неспрацьована, молода люди­на вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка