Тричі мені являлася любов



Сторінка1/13
Дата конвертації31.12.2016
Розмір1.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Роман Горак

Тричі мені являлася любов

Повість-есе

Тричі мені являлася любов.


Одна несміла, як лілея, біла,
З зітхання й мрій уткана, із обнов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.


Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!


Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга - гордая княгиня,


Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона


Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”

І мовчки щезла там, де вічно темно.


Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.


То разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне


Десь в тіні, що на мене й не зирне, -
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,


Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,


Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона й мене на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,


Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійми,

Півсонні вії, мов боїться втрати,


І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах - такі яркі, страшні,


Жагою повні, що аж серце стисне.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,


Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,


Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.

“А тепер подам Вам дещо такого, що може придасться до зрозуміння моїх творів і чого я не подав у автобіографічнім листі до Драг[оманова]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…:”

(З листа І. Я. Франка до А. Ю.Кримського)

ЧАСТИНА ПЕРША

«ОДНА НЕСМІЛА, ЯК ЛІЛЕЯ, БІЛА…»

I

Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному старенька їмость[1]



зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки. Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє, а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.

Стежка вела її попри кам'яний хрест, котрий, вже й люди не пам'ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церковної огорожі. Звідки він взявся - ніхто не знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди знесення панщини, другі твердили, що це пам'ятка по страшній пошесті, яка вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької могили. Різне говорили люди…

Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими дзвониками на шиях, тріскотіли коники у травах… Думка перебивала думку. Спогади сплутувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут?

Що тягнуло її сюди? Адже ж не знаходила тут ніякого спокою, ніякої відради.

Навпаки, завжди приходила ще більше стривоженою і розчуленою. Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя.

Від самого початку. Не могла втамувати від цього ні болю, ні сліз.

Це була Ольга Рошкевич…

Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і відвагу, полишивши тільки біль і розчарування. Сиве, як молоко, волосся, покрите чорною хустиною, вибивалось на високе, в глибоких зморшках чоло. Чорна сукня, чорний в дрібні квітки фартушок, білий комірець, запнутий срібною брошкою з дрібними камінцями.

Зажурена, без усмішки. Ніби боялась людей і не чекала від них нічого доброго. Уникала слуг, гостей, не приймала нікого. Ночами часто не спала. Досвітками, коли випадали вранішні роси, а з річки дув холодний вітерець, тихо, щоб нікого не розбудити, виходила в старий сад. Чогось всі зауважили, що найчастіше затримується коло старого сухого горіха. Його не зрізували, бо мали надію, що ще відживе і котроїсь весни зазеленіє…

Всі, без винятку, хто пам'ятав її, твердили, що вона була така, ніби весь світ їй немилий. Казали люди в селі, що старенькі їмость чують скору смерть, а від того не легко. Ніщо немиле.

У 1926 році Михайло Возняк готував збірник спогадів про Івана Франка. Спогади, написані Михайлиною, сестрою Ольги Рошкевич, Михайло Возняк не наважився надрукувати. Він не міг оповісти про те, що Ольга ховала від усього світу. Однак, розуміючи важливість цих спогадів, Михайло Возняк все-таки використав їх у своїй статті “Перша любов Івана Франка”, надрукованій далеко за межами Галичини. Все ж Ольга про це довідалась і не пробачила Возняку такого вчинку.

Вже після смерті Ольги в 1956 році у п'ятому випуску “Іван Франко. Статті і матеріали” Михайло Возняк опублікував 47 листів Франка до неї та її рідних. У 1958 році, в наступній серії цього ж випуску, Денис Лукіянович опублікував 16 листів Ольги Рошкевич до Івана Франка. 14 листів до нього так ніколи і не були надрукованими і залишилися в архіві Михайла Возняка, що в рукописному відділі бібліотеки АН УРСР ім. Стефаника у Львові. В передмові до публікації листів Михайло Возняк зазначає, що роздобув він їх “за допомогою свого колишнього гімназичного учня Степана Іванця та його матері Михайлини, молодшої сестри Ольги Михайлівної…”

Обмежила весь світ у чотирьох стінах невеличкої кімнатки, яку вдома називали “бабциним покоїком” і в якій вона жила до смерті. Тут читала, вишивала, плакала і сумувала. Велика дубова шафа зі старими книжками, до котрих нікого не підпускала; велике старомодне ліжко на пружинах, а над ним гуцульський килимок; накаслик [2], в якому тримала свої особисті речі, листи і фотографії, пожовклі від часу. Відразу по смерті Ольги Михайлина відкриє цю стару шафу, віднайде серед книг “Фауста” Гете і передасть її у музей Івана Франка при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка у Львові. В листі вона напише, що ця книжка “була першим виявом приязні і почувань Івана Франка до моєї сестри” і що залишив цю книжку Франко “в домі моїх родичів у Лолині, коли па канікулах від'їздив додому того далекого 1874 року”. Був тоді Франко “по сьомій клясі гімназіальній. В тій книжці були слова посвяти Ользі, написані по-німецьки. Від давніх літ ту картку знищено”.

Цілими днями, а то й тижнями Ольга могла сидіти у своїй кімнаті при заслонених вікнах і нікуди не виходити. Навіть Михайлина, розрадливим характером якої постійно був захоплений Франко, і та нічого не могла вдіяти. В селі казали, що старенькі їмості, Михайлина і Ольга, ніби не були рідними сестрами. Михайлина - протилежність Ользі. Вища від неї на цілу голову, очі жваві, сива голова рідко коли покрита хустиною, терпіти не могла чорного одягу. Хоч вона вже погано бачила, але вечорами сідала до столу і поволі, з великими труднощами писала спогади про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Івана Франка. Весь дім був на ній. То крутилась на кухні, пробувала страви і давала поради, де досолити, де доперчити; то до корів - чи вчасно нагодовані та видоєні, то до коней - чи напоєні, то між кури, то між індики. Там насварить, там пожартує, розповість щось цікаве і доречне.

Весною Ольга злягла. Перед тим, коли на відсонні зацвіли дрібні стокротки, востаннє вийшла з хати, продибала звичною дорогою до старих дуплавих верб, на пасовиську назбирала дрібних квітів, сплела вінок і поклала під кам'яний хрест. Стояла довго перед ним, поки за нею не прийшли і не відвели додому. Більше вона не виходила.

30 травня 1935 року її не стало. Хоронили Ольгу на тихому сільському цвинтарі, що тонув у весняній зелені. Відцвітали яблуні, зав'язувались вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипались на труну і свіжу землю.

Перед смертю Ольга слізно просила Михайлину, аби та вволила її останню просьбу: листи, перев'язані голубою стрічкою, “від нього”, нехай покладе у труну. Під голову. Це були ті самі листи, які Ольга відмовилася віддати М. Возняку, сказавши, що їх попалила. Воля Ольги була виконана.

Про смерть Ольги оповіло “Діло” коротким некрологом від 1 червня 1935 року. Воно нагадало, що Ольга Рошкевич належала до жінок-піонерок, котрі започаткували організаційну працю між українським жіноцтвом. “Молодою дівчиною, - писав цей часопис, - цікавилась етнографією та літературою. У Лолині, в домі свого батька, зібрала, між іншим, перші матеріали до бойківських обрядів та зладила перші переклади з французького письменника Золя. В часі своєї молодості була близькою співробітницею І. Франка та Н. Кобринської”.

Інша галицька газета - “Громадський голос” - про Ольгу писала, що працювала вона у виданнях І. Франка та М. Павлика, слідкувала за розвитком жіночого руху, спричинилась до відкриття в Станіславі жіночої гімназії, а для І. Франка “була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій”.

Більш докладно, тепло, з розумінням того, що Ольга Рошкевич була жертвою часу, що була тою першою відважною, яка зірвалась до лету, але знемогла в дорозі, про її життєвий шлях на сторінках тодішньої преси оповіла Марія Деркач - дослідник творчості Івана Франка. “Життя Ольги Рошкевич, - писала вона, - виховзнулось із вигідних рейок священицького життя. Однак не стало гарту промостити нових доріг. Зусиллям волі навернула його назад на давні колії, та воно покотилось, розбите і порожнє, аж до самої могили. Цей грунт, на якому жила, не виростив посестри Божени Нємцової. Ті, що знали її, розказують, що була мовчазна і химерна. А вона була нещаслива…”

На доказ того середовища, в якому довелось жити Ользі, Марія Деркач надрукувала її лист до О. Олеського, товариша Івана Франка. Ольга з діда-прадіда належала до тих, про котрих пише у своєму листі. І Рошкевичі, і велика родина її матері Марії Руденської жили тим же життям. Молоді хлопці кінчали семінарії, женились на багатих попівнах, висвячувались, “ставали на пapoxiю" [3]

і далі плодили собі подібних. Так з предвіків. Коли ж хотіли вирватись зі свого середовища, то потрапляли під вплив інших течій. Онімечувались, ополячувались. Молоді ж дівчата з пелюшок засвоювали мамині премудрості, що для жінки найсвятішими є “три річи”: кухня, діти, церква… їх вчили виварювати “поживні” страви, випікати “з переписів” печива і всякі інші смачні дива. Вони нашивали цілі вози постілі, нічних сорочок з “фальбанками”, їздили в сусідні села по “празниках”, щоб “наглядати невисвячених теологів”, нарешті щасливо завершували дівування, ставали їмостями, переходили у хату чоловіка, що мало чим різнилась від хати батьків.

Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка - типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю найкращі поезії - вона ж на сім замків закрила своє горе. Як писала в той час Марія Деркач, горе “було таке велике, таке несподіване, що зморозило всі пориви душі… Ольга Рошкевич померла 30 травня 1935 року майже невідомою…”

Віддаючи данину пам'яті про Ольгу Рошкевич та Івана Франка, Марія Деркач разом з Євгенією Бохенською, народною вчителькою з Перегінська, зробили подорож у Лолин. “Чи будуть про Франка знати, - писала Марія Деркач у своїй статті “Прогульна до Лолина - оселі Франкової музи”, - як про людину, яка, попри своєї революційної поезії, створила ще “Зів'яле листя”, “Картки любові”?”

По смерті Ольги Рошкевич пішли з життя або виїхали на чужину ті, хто міг би про неї і її єдину любов щось оповісти. 25 грудня 1943 року в цю саму могилу, де спочивала Ольга, опустили гріб внучки Оксани; на початку 1946 року помирає дочка Ольги Олена, через пару місяців її чоловік, а ще через деякий час - внук Володимир. У Відень на навчання виїхала внучка Марія. У невеличке містечко Доброву, що в Чехословаччині, до свого сина виїхала Михайлина Рошкевич. Вона померла в 1957 році. Теж зовсім невідомою…

Євхимія Окрутна, колишня служниця Рошкевичів, побудувала пам'ятник на могилі Ольги Рошкевич, а сама поїхала доживати віку до рідних Беримівців коло Зборова. Незабаром вона померла, а пам'ятник розсипався. (Пізніше пам'ятник було відновлено).

Лише зовсім недавно історія трошки змилосердилась до пам'яті Ольги. Євгенія Коблик, вихованка Ольги та Михайлини, віднесла у музей Івана Франка речі, які були священними реліквіями в сім'ї. Віднайдено було ряд документів, свідчення осіб, які пролили нове світло на історію взаємин Ольги та Франка.

ІІ

Велику роль у цій історії зіграв Михайло Рошкевич, батько Ольги - жорстокий у поведінці, “тверда рука”, точніше, деспот, від гніву якого в хаті всі тремтіли. Він народився у 1830 році в селі Угорниках, що в чотирьох кілометрах від теперішнього Івано-Франківська. В цьому селі працював священиком і його батько Яків Рошкевич.



У 1856 році Михайло Рошкевич закінчив Львівську духовну семінарію, одружився з Марією Руденською, висвятився і почав працювати “помічним священиком” у свого батька в Угорниках. Там 11 лютого 1857 року народилась Ольга. Не в 1856 чи 1858 році, як по-різному твердять довідники та академічні видання, і не у 1855, як про це свідчить напис на могилі Ольги в Миклашеві. Дату народження встановлено на основі метричної книги… В наступному році народжується син Ярослав, а в 1859 році - Михайлина. Її називають Михайлиною-Марією, бо батьки вірять, що, назвавши доньку своїми іменами, вони не матимуть більше дітей. Згодом народився ще один син. Його і назвали Богданом. Він помер, коли йому виповнилось дванадцять років.

Роки навчання в семінарії не пройшли для Михайла Рошкевича даремно. Тут він опанував не тільки майбутню професію, але й набрався того твердого духу, що згодом буде названий москвофільським. Цим Рошкевич хизувався ціле життя. В семінарії він вчився разом з Ісидором Шараневичем, який згодом став професором історії Львівського університету, лідером москвофілів і водночас “восхвалителем доброжелательства і покровітельства” австро-угорського цісаря. Тим самим Шараневичем, котрий зіграв не останню роль в поневірянні Франка після арешту 1877 року. Він домігся, щоб Франка не впускали в читальню, він перший поставив Франкові тавро прочумленого, він був порадником М. Рошкевича відносно стосунків Франка і Ольги.

Політичні погляди Михайла Рошкевича, його робота серед селян Угорників та Микитинців по організації селянських кооперативів не дуже подобались консисторії [4], і вона направляє працювати його на біднішу парохію в село Пасічне, що біля Станіслава, а потім у села Перегінського деканату. Нехай думає, чим сім'ю прогодувати, а не за політику! Бідні приходства як на священика з претензіями до світу, малий прибуток, цілковита затурканість селян, безпросвітність, постійні переведення з одного місця роботи на інше наводять Михайла Рошкевича на думку, чи не краще покинути “край родимый” і поїхати в Росію. Він же ж москвофіл! Там он які родючі землі, які широкі степи, не те, що тут: землі, як кіт наплакав, та й та якась руда, зовсім неродюча. Одна бульба та овес, якщо не виб'є град та не змиє врожай постійний гість цих країв - дощ. Нічого з планів Михайла Рошкевича не вийшло. У 1864 році в селі Лолині звільнилось місце пароха, куди його й призначили. До посади у Лолині додавалось 9 моргів орного поля, 22 морги сіножатей та конгресійна дотація - в 267 золотих.

“Тамтешні люди, - писав про Лолин Іван Франко, - відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством, відколи громада у сервітутному процесі [5] втратила значну частину полонин, віддалених від села на кілька миль, їх прикріплено до маєтків української митрополії в Перегінську. Головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю і тільки почасти жито і ячмінь… Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. “Лолин - голий, - каже місцева приповідка, - довкола ліс, а в середині один біс”.

Від таких прихожан нічого чекати щедрих датків. Отець Рошкевич вирішує взятись за розум, тобто “закинути політику в кут”. Підростають же доньки - потрібно за придане думати, сина потрібно вивчити, а тут знову: де грошей взяти? Везе ж іншим людям: на добрих парохіях засіли, велику дотацію побирають, світ бачать, з копійкою не рахуються. А тут, господи, тільки те й роби, що думай про завтрашній день.

В листі до Франка від 19 серпня 1879 року, написаному напередодні шлюбу з Володимиром Озаркевичем, Ольга писала про батькові достатки: “Біда, грошей нема! На мою виправу пожичили 300 зр.[6], а 35 зр. є своїх за похорони, - один ґазда вмер і двоє дітей па дифтерію. Здаєся, що тих 35 зр. вистарчит на шлюбну шовкову сукню…” Трохи пізніше, вже по весіллю, 1 жовтня Ольга знову скаржилась: “Татко… поїдут до Львова, бо подаются на якусь парафію… Бо і то правда ретельна, що вони находятся в дуже критичнім положенню через тото весілє, затягли довг на звиж 500 fl.[7], а ту Славко безустанку домагається своєї частки; крім того, далі-далі тре буде о Богдані погадати, відки його до школи дати. Шкребчись в голову, та й тільки”.

Духовні потреби отця як на священика досить великі. Він виписує “Слово”, “Політику”, проповіді Ганкевича, читає “Друг” і пильно стежить за диспутом молодих студентів з М. Драгомановим. Він знає дещо про соціалізм, вважає, що ця теорія нікому не шкідлива. От фантазують собі люди, бо нічого робити. Соціалізм нікому не загрожує - в цьому отець твердо переконаний.

Що там Франко?! Молодий хлопець, якому теж голову закрутив той соціалізм. Що він бачив? От поживе, покрутиться на світі, тоді й набереться розуму. Молоде ще… Правда, що не кажіть, а розуму йому не бракує. Але як в шановному товаристві слід поводитись - не знає, одягнутись, як треба, не вміє. Не тільки так думає шановний отець Рошкевич. Так думають всі навколишні священики.

Одного разу в Лолин наїхала “єпископська візитація”, тобто приїхали перевіряти, як ідуть мирські та духовиі справи у отця Рошкевича. Наїхало багато навколишніх священиків і гостей. М. Рошкевич на цю візитацію покладав великі надії. Може, оцінять його, може, переведуть в інше місце. Отець влаштував гостям пишний обід, на який запросив і Франка. Шановні отці говорили про погоду, врожаї, сільські новини, трохи про політику і про народ. Народ зовсім зледащів. Забуває про бога, в церкву не йде, а лиш у корчму пити горілку. І Франко не витримав, почав доказувати своє. Пахло скандалом, хтось незадоволено буркнув: “Коваль коня кує, а жаба собі ногу сує”. Отець Рошкевич зблід, не знав, що й робити. Але побоювання його були даремні. Шанований в окрузі старенький Заячківський, вислухавши Франка, не без здивування сказав: “Та то, прошу я вас, розум. Та пану Франку з таким розумом бути щонайменше університетським професором”. Гості випили за це пророкування і в один голос заявили, що обов'язково приїдуть на першу лекцію професора. Нехай тільки пан Франко скаже, коли вона буде. Гості заодно поздоровили й отця з гарною партією для доньки.

Що ж, отець не проти, щоб Ольга стала дружиною Франка, професора. А може, він послом буде, а може, міністром? Ні, ні, то не сміх. Весь Дрогобич, вся гімназія, а там, прошу я вас, не дурні люди сидять, так само пророкують Франкові велике майбутнє. До того ж по всьому видно, що Франко не хоче ніякого посагу.

Та мрії про кар'єру зятя розвіялись, коли Рошкевич довідався про арешт Франка… “за соціалізм”… Ні, ні, Рошкевич переконаний, що з Франком трапилась якась жахлива помилка, якесь страшне непорозуміння. Ще такого не було, щоб в “монархії з конституцією” когось арештовували і ув'язнювали за переконання та ідеї. Він потішає Ольгу, що все буде добре. Ольга вдячна татові.

25 червня 1877 року президія намісництва [8] у Львові висилає долинському староству розпорядження про необхідність з'ясувати характер зв'язків Івана Франка з Михайлом Рошкевичем. “З поліцейського слідства, - писало намісництво, - розпочатого проти студента Івана Франка у Львові, якого підозрівають в участі в соціалістично-нігілістичній пропаганді, видно, що він дуже часто перебував у священика Михайла Рошкевича, греко-католицького пароха в Лолині вашого повіту. Існує підозріння, що ці відвідини мали на меті прищідлювання і розповсюдження в тій околиці згаданих думок і тенденцій.

Звертаюсь до вас, щоб ви старалися конфіденціально вивідати і донести мені, які саме відносини підтримує чи підтримував священик Рошкевич з Франком, які ви зробили спостереження про поведінку цього пароха, чи одержує він листи з-за кордону і які саме, чи в його домі появляються якісь підозрілі чужі люди, чи користується він впливом у своїх колах і в парафії, як, можливо, використовує там свій вплив і т. п.”.

Звичайний слідчий документ, але він фактично вирішив долю Івана Франка та Ольги Рошкевич.

Отця переконали, що тут справа не лише в ідеях, а в таємній організації, яка діє проти віри, бога, власності, монарха. Соціалісти хочуть весь світ верх дном перевернути…

Одного ранку перед плебанією [9] зупинилась бричка, і з неї вискочив заклопотаний ксьондз із Велдіжа. Він замкнувся з отцем Рошкевичем у покої і мав з ним довгу розмову. Ксьондз сказав, що завтра тут буде ревізія і що про неї просив попередити його слідчий з Долини. Отець добре знає його. Це той, що приїздив у Лолин, залицявся до Ольги. Ксьондз обіцяв Рошкевичу бути свідком при ревізії, другим буде костьольний органіст, ну а за третього потрібно взяти сільського війта, бо так вимагає припис.

Обшук відбувся за всіма правилами. Нічого, проте, знайти не вдалось. Ольга всі листи і книжки від Івана Франка заховала на пасіці. Ревізія закінчилась пишним підвечірком. Слідчий не міг надивуватись, яка гарна бібліотека в Ольги і як вона невимушене вміє вести розмову з добродіями.

Не дивлячись на всі застережливі кроки, вже на другий день по околиці поповзли чутки, що в Рошкевичів “щось” шукали і знайшли. Чи то гайдамацькі ножі, чи то бомби. Подумати тільки, хто б на таке сподівався! Такий смирний, такий добрий, а камінь за пазухою носив. Репутація шановного отця, що розраховував на ласку консисторії, катастрофічне падала. Ольга стала “притчею во язицях”. Іч, яка грамотна! За професора захотілось, мудрою хотіла бути!

Вслід за першим розпорядженням намісництво висилав друге. “Іван Франко, - писалось в ньому, - під час свого перебування у священика Рошкевича в Лолині одержав листа від Михайла Павлика, також обвинуваченого, щоб старався налагодити зв'язки з робітниками тартаків у Велдіжі і насамперед щоб дізнався, скільки годин у день працюють, яку одержують плату, як живуть, скільки платять податків і т. п. Заклинаю, отже, щоб ви негайно обережно перевірили, чи намагався Франко наблизитись до велдізьких робітників і який з того наслідок, чи прийнялось зерно соціалізму, кинене між ними, і яким способом проявляється в умах згаданих робітників.

Мушу звернути увагу на те, що слідство ц. к. [10] жандармерії, мабуть, не доведе до вияснення правди, тим більше цього не дадуть допити робітників або їх роботодавців і наглядачів разом із складенням протоколів. Справу можна обстежити і вияснити тільки за допомогою довірених осіб, близьких їм способом життя або професією.

…Справа не може бути байдужою також для власника лісів у Велдіжі, таємне порозуміння з ним могло б пану старості значно полегшити здійснення вищезгаданого завдання. Про наслідки прошу мені якнайшвидше дати звіт”. Після цього розпорядження отця Рошкевича потягнули в Долину “до протоколу”. Коли слідчий на допиті запитав отця Рошкевича, з якою метою в його домі бував Іван Франко, шановний отець здивовано відповів:

“Як з якою? Ніякої мети не було. Приходив у гості”. Пан Франко був репетитором сипа Ярослава, бо в Ярослава не все було гаразд з наукою, з тою грекою, латиною, математикою. В репетитори Франка нараяли йому дрогобицькі професори. Нехай пан слідчий перевірить. Саме дякуючи Франку, син перейшов у п'ятий клас. Ну, а як відомо папу слідчому, завше в таких випадках ведеться, що репетитора потрібно запрошувати в гості.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка