Товариші по нещастю



Скачати 96.01 Kb.
Дата конвертації28.03.2017
Розмір96.01 Kb.
Товариші по нещастю

- І запам’ятайте: ваша професія - чи не найважливіша у Космофлоті! - любив повторювати Панас Степанович Сигла наприкінці своїх лекцій. Він розстібав кітель, згромаджувався на кафедру (лекції він читав чомусь біля вікна) і часом казав приблизно таке: - Ви планетоінспектори. Колись були доглядачі маяків. Заґавиться доглядач, згасне вогонь у маяку, якийсь корабель утратить орієнтацію й може розбитися об скелі. Ви - важливіші! Без вас жоден зореліт самостійно не втрапить додому. У ваших руках доля експансії людства!

Отак, ні багато, ні мало.

Іншого разу він міг додати:

- Якщо хтось женеться за дешевою романтикою, ще не пізно змінити фах. Стати інструктором з туризму і вражати героїзмом екзальтованих підстаркуватих дам. Справжня романтика - у потрібній людям роботі. Це... невимовне почуття.

Тут він неодмінно цитував штормисто-свіжі рядки стародавнього поета і драматично виходив з аудиторії, залишаючи кадетів наодинці з вібруючою тишею, у якій ще, здавалося, звучало:


Романтика - це не у джунглях бродити,

Не зводити прапор на щоглі фрегату, -

Романтика - це коли хочеться жити

Яскравим життям... І не страшно вмирати!1
Мабуть, щось подібне Сигла говорив і на інших факультетах. Як і решта викладачів. Слід було за всяку ціну вибити з юних голів блискотливе конфетті про пустопорожні космічні пригоди, що його щедрою рукою сіяли фантасти, фантазери й невігласи всіх поколінь. Переконати, що Великий Космос - це не атракціон для розваг, не арена для безглуздих війнушок, а велика робота, де лепта кожного відіграє вирішальне значення і де будь-яка помилка тягне за собою воістину космічні наслідки. З усіх поглядів.

Але Панас Степанович Сигла, на відміну від численних теоретиків, не лише готував кадри для Космосу. Він літав сам і мав із Космосом власні рахунки. В його активі Бетельгейзе, Третя експедиція до Проксими й знаменитий наддалекий кидок за межі Галактики. Той самий, коли при поверненні експедиція мало не загинула... через сакраментальну втрату орієнтації. Врятував маяк на пустельному Ремігасі, останній планеті Проціона. Так що про планетоінспекцію Сигла просторікував не з чуток. Він знав, про що говорить!

Планетоіспектор Савур переконувався в цьому на власному досвіді. Уже третій тиждень.

Тут, у системі Епсилона Ерідана, на марсоподібному Квіріні, ось уже чотири роки функціонує маяк для наддалеких експедицій. Квірін - остання в ланцюгу нововідкритих Розвідкою планет. Окрім першовідкривачів, на ній побувало лише кілька наукових експедицій. А чотири роки тому - й місія Планетоінспекції. Відтоді поквартально біля маяка ніс вахту планетоіспектор, слідкуючи, щоб гравітосигнал справно вказував усім потребуючим шлях до далекої Землі.

Уявіть собі сріблясту горбкувату рівнину, де-не-де втикану химерними жмутками “мавчиного волосся” - шедевру місцевої флори, - котре маяло на млявому вітрі зеленими кінськими хвостами. На мерехтливій піщаній поверхні не видно більше жодних деталей, а купол станції-маяка виглядає посеред безживної площини цілком чужорідно й ніяк не вписується у навколишній пейзаж. Над рівниною хитко нависає блідо-блакитна чаша неба, котре ніколи не бачило хмар, у її глибинах ліниво котиться кострубата кулька далекого й зримо холодного сонця. Єдиними звуками, які зроду чула ця підкреслено акуратна пустеля, є посвистування вітру, хрумкий шурхіт піщинок та монотонне “ш-ш-ш” розкуйовджених трав. Здавалося б, задумлива, одноманітна й безнадійно безконечна нудьга! Начебто важко й придумати такий старанно прорафіноваий від усього цікавого світ. Зовні тут ніколи нічого не траплялося й трапитися не могло в принципі. Все - однаковісінькі віхті трави, ряхкітливі безликі піщинки, що лежали інтерференційно рівними хвильками чи формованими барханами, краплинно подібні одні до одних дні й ночі, - буквально все виглядало раз і назавжди утвердженим тут на віки вічні.

Та так видавалося лише при побіжному огляді. Насправді ж усе виявилося далеко не таким драматичним. Все ж це була інша планета! Неймовірно далекий від Землі світ, до того ж обдарований власною біосферою. Те, що в ній не було місця людині, мало б бентежити хіба зашкарублого антропоцентриста. А Добромир Савур був нормальним собі планетоінспектором. З обмовкою: початкуючим.

Обов’язки Савура не були складними: тричі на добу - профілактичний огляд обладнання. Плюс чотири години роботи за другою спеціальністю - космобіологія. Плюс година для хобі - мінералогії. І звичайно - активний чи інтелектуальний відпочинок. На нудьгу не було часу!

Щовечора він виходив під вичахаюче бездонне небо, запорошене мерехтливим борошном зір, і здивовано дослухався до суперечливого відчуття, від якого серце заходилося щемкою насолодою: власної нікчемності й водночас величі перед лицем цієї пульсуючої незбагненним життям пустелі. Відтак цілу ніч він спав здоровим чесним сном, а наступний день був сповнений небувалим піднесенням і нічим не спровокованим очікуванням дива. І в цілому непоказний лик Квіріна справді дивував - своєю індивідуальністю, чи що, неповторним космічним шармом, притаманним усьому неземному.

Сьогодні Савур уже вкотре згадав незабутні роки навчання в Академії. І Сиглу в своєму розстебнутому кітелі з галунами. Його ненав’язливі настанови, серйозність яких усвідомлювалася лише значно пізніше й, здавалося б, у найнесподіваніших обставинах. І їх, безвусих чи демонстративно неголених “космічних вовків” молочного віку, по-півнячому впевнених у своїх силах та можливостях, а тому поблажливих навіть до наймудріших порад. Потім життя все затягувало шворку, і кожен поступово пізнавав сам, на що реально здатен. Та жити й діяти кортіло не менше. Бо їх так учили.

І вони так жили.

Савур ліг на хрумкий бархан, задер голову до зірок. Вони вже вкотре виглядали новими, щоразу іншими. Якщо невідривно вдивитися в самі надра Космосу, видавалося, що Всесвіт роїться міріадами самоцвітів, кублиться ажурними зоряними хмарами, з котрих якоїсь невловимої миті морозними кришталинками починала скрапувати під вії ледь чутна мелодія сфер. Савур готувався почути (очима!) щось грандіозне, на кшталт зоряної симфонії, але відчуття зникало, вірніше зливалося з іншими відчуттями, не менш химерними й незбагненними. І народився прозорий спокій, насичений потамованою експресією. “...Хочеться жити... не страшно вмирати...”

Повернувшись у житловий купол, планетоінспектор допізна читав Жуля Верна.

А на світанку сталося в принципі неможливе.

...Усе вмістилося в невловимому відтинку миттєвості. Через напівзакриті жалюзі в приміщення враз бризнули вузькі потічки мертвотно-білого світіння, й наступної миті страхітливий удар потряс споруду, сплющуючи її в грубий млинець. Гаркавий свист і гуркотнява потонули в багрянопінному полум’яному морі, що ринулося зверху, шугонуло схилами стін і люто вгризлося в навколишні піски.

Савура швиргонуло на стіну, перекрутило й пожбурило в протилежний кут кімнати. Все навколо дрижало дрижнем, ніби під час землетрусу. Прилади вибухали з лунким дзвоном і виляском, вусебіч летіли шматки пластику, валив масний чад, плювалися тріскотливими роями іскор вогники замикань.

Аварія! Ця думка пропалилася крізь мозок розпеченою рискою, залишаючи в почуттях контрастно свіжий, “озоновий” слід, й, здалося, вихопилася крізь очі синіми блискавицями, коли він смачно луснувся чолом об панель пульта. Кілька секунд Савур перебував у блаженній напівтемряві, котра, на жаль, хутко здиміла під ударами хвиль болю. Інспектор ошпарено звів голову, струсивши з вій краплі крові, й безтямно роззирнувся.

Довкола були декорації якогось пекельного спектаклю. Стіни приміщення лихоманило дрібним дрожем, прилади злітали самі собою й репалися перестояними бруньками, сичали ядучими міазмами, екрани на панелях люто вибухали чи зловтішно западалися, розтоплюючись зсередини. Підлога спливала набухаючими задушливими димами.

Савур стиснув кулаки, загальмовано дослухаючись, як у вухах важко бухає кров. Через це стугоніння все чіткіше проступав наростаючий гул, змішаний із загрозливим, навальним рипінням. Інспектор стрепенувся, стурбовано обмацав голову й тіло. Схоже, серйозних пошкоджень не було. “Але зараз будуть, - захлинувся він розпачливою гадкою, - коли тут-таки не накивати звідси п’ятами!”

Зірвавшись на ноги, він кинувся до шафи зі скафандрами. Шафа була розтельбушена, мов утроба здохлої рибини. Однак серед валуючих димом клаптів Савур швидко відшукав уцілілий легкий комбінезон і, не гаючись, почав гарячково напинати його на себе.

Неподалік оглушливо бабахнуло. З-під найближчої консолі вихопився струмінь вогню й жадібно лизнув підлогу язиком вогнедишного дракона. Інспектор сахнувся від нього й подвоїв зусилля, та руки від хвилювання тряслися, застібки вислизали з дерев’яних пальців, ніби живі. До горла раз-по-раз підскакував щемкий клубок розпачу.

Ось звідкись ззовні долинуло густе тривожне виття, щомиті перетікаючи у все вищі обертони. Стіни п’яно захиталися, з теньканням обірваної струни став рватися металічний каркас.

Савур злякано подався назад. Шолом він тримав у руках, так і не встигнувши одягти його, розширеними від жаху очима міряючи протилежну стіну, яка неспішно почала спучуватися всередину. Десь поряд бридко захрумкотіло, вздовж кімнати, ніби по розчавленій яєчній шкаралупі, пробігла павутина тріщин. У стелі показалися вузькі проломи, крізь які всередину здивовано зазирало спантеличене світило. Вони розпанахувалися все ширше, краяли наскрізними ранами стіни.

Втім, навіть у таку критичну мить планетоінспектор Добромир Савур, попри всю свою експансивність, не цілком утратив самовладання. Десь глибоко в підсвідомості крижаним спокоєм незворушно засвітився здоровий глузд, рішуче заганяючи в найвіддаленіші комірки мозку страх і сковуючу безнадію. Тіло ніби саме собою рвонулося враз до найближчої тріщини й почало протискуватися назовні.

Шкода, що думка ледь не встигла за інстинктом самозбереження. Тріщина виявилася надто вузькою. Вона ширшала, але мікроскопічно повільно! Й людина, що гарячково боролася за своє життя, застрягла в ній.

Це був кінець. Борсатися не було сенсу. Савур, нарешті, відчув зовсім поряд холодний подих загибелі, хоча метал навколо пашів жаром... Здалося, що перед каламутним його поглядом брудні джгути диму зіткалися несподівано в глузливо вишкірені щелепи... “Ось і смерть прийшла з косою”, - билося в паленіючій свідомості поміж переплутаним виром спогадів. І ще - “...Не страшно вмирати...” Руки й ноги знесилено зів’яли...

Зненацька, замість янгольських хоралів та арфових акордів, позаду, не витримавши натиску полум’я, розчахнулася спливаючими металом зубами протилежна стіна кімнати. З глибин станції в пролом ринула спресована лавина вируючого вогню. Наперед себе вона гнала потужну вибухову хвилю, котра з неймовірною силою вдарила Савура й, мов кульку від пінг-понгу, вистрелила його назовні. Гострі вогняні жала з гарчанням вихопилися слідом, захиталися люто в змарнованому зусиллі й опали назад, у бурхаючий казан, який ще донедавна був станцією.

Пролетівши метрів тридцять, Савур жорстко гримнувся об пухку землю й розпластався на піску, кілька секунд спазматично схлипуючи, щоб відновити вибите ударом дихання. Прислухався до німої скарги понівеченого тіла, вкритого синцями й опіками. Тіло стогнало, проте не лементувало, тож і цього разу все, здається, обійшлося. Тут тверезе мислення вернулося до Добромира, й гостре відчуття небезпеки знову мимоволі підхопило його на рівні ноги й примусило через силу рухатися вперед. Геть, якомога далі від цього висушуючого жару та зливи уламків!

Лише відбігши на безпечну відстань, Савур озирнувся і стомлено опустився на пісок. Віддалік, мовби в каверні вулкана, важко перекочувалися перевиті полум’ям султани диму, хижо бурхало, сапало смагою. До самого неба струменіла тремтлива розпечена пелена, овид запалився багрянцем.

Савур дивився туди порожнім, відсутнім поглядом. Зрештою, для нього вже нічого не мало істотного значення. Маяк знищено, і це найгірше... Станція також загинула, а разом з нею загинули й харчі, вода... все. Допомога прийде десь через тиждень, коли на Базі не одержать чергового сигналу... Навряд чи він протягне стільки часу. Сам-один серед гігантського порожнього світу.

Пружні пориви вітру вихопилися з-за близького обрію й заходилися місити спопеляюче вогняне тісто, пригнічуючи його до оплавленої землі. Заграва стала поволі тьмяніти, лискучі бородавчасті хмари ліниво осідали вдолину; пожежа видихалася. Незабаром з вогню показалися гострі ікла решток станції...

Спочатку інспектор не втямив, що сталося, потім просто не йняв віри очам. Серед потрощених руїн проглядало ще щось, чого там ніяк не мало б бути, величезне й металеве. Його навскісний, чорний, схожий на два спарені тризубці силует дрібно тремтів у жаркому мареві. Міраж?

Добромир на мить відвів очі. Невже він марить? Ніби ранувато... Приглушене рипіння болюче стьобнуло по нервах, мимоволі знову привертаючи його увагу. Дивна річ повагом розпадалася, розповзалася, поринала в клекочучі буруни чаду. Але не це примусило Савура закам’яніти на місці й приголомшено вирячити очі: з полум’я, незграбно переступаючи, вибредала висока чорна постать. Ось вона відшкутильгала, незвично вихиляючись, подалі від згарища, спинилася, мов роззираючись... і побачила Савура.

Хтозна скільки тривала німа сцена, дзвінка, тягуча, сповнена міріадів нефіксованих думок та емоцій. У Савура паморочилося в голові. Незнайомий обгорілий скафандр! Незвичні, чудернацькі обриси постаті! Зализано-безформний шолом із трьома непрозорими лицевими щитками! Хто це?!!

Але в глибині душі інспектор уже здогадався, хто перед ним, хоча й боявся повірити. Не міг повірити... Не міг?

Несподівано для себе Савур зробив дерев’яний крок, другий. Той, невідомий, схилив голову набік і враз також чалапнув уперед. Крок, другий, третій... Усе хиталося перед очима... Ось він, чужинець, зовсім поряд... “Це ж він мимохіть зруйнував станцію, - прийшло на гадку. - Мабуть, катастрофа корабля... Такий самий приречений робінзон... Ні, йому взагалі нема звідки чекати допомоги...”

Дві долоні - п’ятипала й чудернацька семипала, з трьома відставленими пальцями, злетіли в єдиному пориві й стрілися міцним потиском. Той потиск, здавалося, виражав усі сподівання двох самотніх, стомлених від вікового чекання мандрівців. І хай не так уявляли вони собі першу зустріч, взаєморозуміння прийшло відразу, хоч не було ані слів, ані жестів. У насиченому експресією мовчанні гостро усвідомлювалася непотрібність будь-яких високохмарних вітальних промов. Лише тривожно-радісна думка, здавалося, підбадьорливо билася під чужорідними одежами: “Ну й ускочили ж ми, друже! Але дарма, ще поборемось!”




1 Микола Дашкієв.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка