Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка1/28
Дата конвертації09.12.2016
Розмір6.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
Тімоті Снайдер
КРИВАВІ ЗЕМЛІ
Європа поміж

Гітлером та Сталіним


монографія
Переклад з англійської Миколи Климчука та Павла Грицака

Переклад здійснено за виданням: Snyder, imothy. Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010.


У серці Європи посеред XX століття нацистський та радянський режими вбили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Прибалтику. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933–1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а потім німецько-радянської війни (1941–1945) на цей регіон зійшло масове насилля у небачених в історії масштабах. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і прибалтійські народи.

Дослідження авторитетного американського історика Тимоті Снайдера узагальнює найтрагічніші сторінки в історії Східної Європи. Очевидно, що не всі міркування автора будуть сприйняті в Україні — передовсім західній, яку він трактує не інакше як східну Польщу. Вітчизняні історики знайдуть у цій книжці й чимало інших спірних тверджень і дискусійних тез. Однак це мусить бути дискусія на дуже високому фаховому рівні, який задає Тимоті Снайдер. І всі цифри загиблих, які в ній звучатимуть, неодмінно «множитимуться на один». Тому що ми мусимо «знову перетворити цифри на людей. А якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність»...

твоя золотиста коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіт1

Пауль Целян «Фуга смерті»


Все тече, все змінюється,

неможливо двічі сісти в один ешелон.

Василій Гросман «Все тече»
... Недобре було...

Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:

Йому прощенія ні од кого прийняти.

Українська народна дума

«Буря на Чорному морі»
Від цілих міст і сліду вже нема.

І тільки білого щита броня Як противага небуття...

Томас Венцлова «Щит Ахілла»


Передмова:

Європа

«Тепер заживемо!» — хотілося сказати зголоднілому хлопчині, котрий чалапав безлюдним узбіччям і голими полями. Але їжа, що її він бачив, існувала лише в його уяві. Пшеницю відібрали в ході бездушної кампанії реквізицій, яка започаткувала добу масових убивств у Європі. Йшов 1933 рік, коли Йосип Сталін навмисне морив голодом радянську Україну. Маленький хлопчик помер, як померли ще три мільйони інших. «Я стрінуся з нею під землею», — казав молодик із Радянського Союзу про свою дружину. Він мав рацію: його розстріляли після неї, поховавши обох серед 700 тисяч жертв сталінського Великого Терору 1937–1938 років. «Вони попросили у мене обручку, яку я...», — щоденник польського офіцера увірвався на цій фразі безпосередньо перед стратою радянськими спецзагонами у 1940 році. Він був одним із близько 200 тисяч польських громадян, котрих на початку Другої світової війни розстріляли радянські та німецькі сили, поки нацистська Німеччина і Радянський Союз спільними зусиллями займали його країну. Наприкінці 1941 року власний скромний щоденник закінчила одинадцятирічна російська дівчинка з Ленінграда: «Залишилася тільки Таня». Адольф Гітлер зрадив Сталіна, її місто опинилося в німецькій облозі, а родина потрапила в реєстр 4 мільйонів радянських громадян, яких німці заморили голодом. Наступного літа дванадцятилітня єврейська дівчинка з Білорусі написала останнього листа батькові: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей кидають живцем у масові могили». Вона стала однією з понад 5 мільйонів євреїв, котрих німці отруїли газом або розстріляли.


У серці Європи посеред XX століття нацистський та радянський режими убили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Прибалтику. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933–1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а потім німецько-радянської війни (1941–1945) на цей регіон зійшло масове насилля у масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і прибалти — корінне населення цих земель. 14 мільйонів убито протягом якихось дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Хоча Криваві землі в ці роки стали полем бою, всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій. Друга світова війна стала найсмертоноснішим конфліктом в історії, причому близько половини всіх солдатів, що загинули на всіх бойовищах світу, полягли тут, у цьому ж регіоні, на Кривавих землях. А проте серед згаданих 14 мільйонів жертв не було жодного солдата, який відбував службу. Більшість становили жінки, діти і старі; ніхто з них не носив зброї; перед смертю багатьох обібрали до нитки, позбавивши навіть одягу.

Аушвіц — найвідоміше місце убивств на Кривавих землях. Нині він символізує Голокост, а Голокост втілює найбільше зло століття. Однак особи, зареєстровані робітниками в Аушвіці, мали шанс вижити: своєю гіркою славою Аушвіц завдячує мемуарам і романам, що їх написали уцілілі в'язні. Значно більше євреїв, переважно польських, задушено газом на інших німецьких фабриках смерті, де загинули майже всі, хоча назви цих таборів згадуються не так часто: Треблінка, Хелмно, Собібор, Белжець. Ще більше євреїв — польських, радянських і балтійських — розстріляно над ровами і ямами. Більшість із них загинули там, де жили: в окупованій Польщі, Литві, Латвії, радянській Україні та радянській Білорусі. Німці звозили їх звідусіль на Криваві землі для вбивства. Євреї прибували до Аушвіца потягами із Угорщини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Греції, Бельгії, Югославії, Італії та Норвегії. Німецьких євреїв перед розстрілами чи розправою газом депортували до міст на Кривавих землях — до Лодзі, Каунаса, Мінська, Варшави. Людей, що мешкали в тому кварталі, де я пишу цей текст, у дев'ятій дільниці Відня, вивезено до Аушвіца, Собібора, Треблінки та Риги. Всі ці міста лежать на Кривавих землях.

Німецькі масові вбивства євреїв відбувалися в окупованій Польщі, Литві, Латвії та Радянському Союзі, а не в самій Німеччині. Гітлер був політиком антисемітських поглядів у країні з маленькою єврейською спільнотою. Євреї становили менш ніж 1 % німецького населення, коли Гітлер став канцлером у 1933 році, і близько 0,25 % на початку Другої світової війни. У перші шість років Гітлерового правління німецьким євреям дозволяли емігрувати (хай навіть принижуючи та позбавляючи майна при цьому). Більшість німецьких євреїв, які бачили перемогу Гітлера на виборах 1933 року, померли природною смертю. Убивство 165 тисяч німецьких євреїв було саме по собі страшним злочином, але становило дуже маленьку частку трагедії європейських євреїв — менш ніж 3 % смертей Голокосту. Лише коли нацистська Німеччина у 1939 році вторглася у Польщу, а у 1941-му — в Радянський Союз, Гітлерова мрія про усунення євреїв з Європи натрапила на сприятливий грунт — дві найбільші спільноти європейських євреїв. Його намір винищити євреїв Європи можна було реалізувати тільки в тих частинах континенту, де євреї жили.

Громаддя Голокосту закриває від нашого зору інші німецькі плани, які передбачали ще більші вбивства. Гітлер хотів викорінити не лише євреїв. Крім цього він хотів зруйнувати Польщу і Радянський Союз як держави, винищити їхні правлячі класи і вбити десятки мільйонів слов'ян (росіян, українців, білорусів, поляків). Якби німецька війна проти СРСР пішла за планом, то у першу зиму голодною смертю померли б 30 мільйонів цивільних громадян. Ще десятки мільйонів згодом були б вигнані, убиті, асимільовані або перетворені на рабів. Хоча ці плани так і не втілено в життя, вони були моральним засновком окупаційної політики Німеччини на сході. За час війни німці вбили приблизно таку ж кількість неєвреїв, як і євреїв, головно заморюючи голодом радянських військовополонених (понад 3 мільйони) і мешканців обложених міст (понад мільйон) або ж розстрілюючи цивільних у ході «каральних заходів» (майже мільйон, переважно білорусів і поляків).

Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і, в такий спосіб, забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та Сталінові здобутки на ниві масових вбивств були майже такими разючими, що й у Гітлера. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім'я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930-х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли трьох чвертей мільйона людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу.
Ця книга є історією політичного масового вбивства. Усі 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними. Чверть із них убито ще до початку Другої світової війни. Ще 200 тисяч загинули між 1939 та 1941 роками, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз перебудовували Європу як союзники. Смерть цих 14 мільйонів у деяких випадках передбачалася економічними планами або мотивувалася економічними розрахунками, але жодна з них не була зумовлена економічною скрутою у будь-якому строгому значенні цього слова. Сталін знав, що станеться, коли забирав їжу в зголоднілих селян України у 1933 році, так само як Гітлер знав, чого можна було сподіватися, коли вісім років по тому позбавляв їжі радянських військовополонених. В обох випадках загинуло понад 3 мільйони людей. Сотні тисяч радянських селян і робітників, розстріляних під час Великого Терору 1937–1938 років, були жертвами прямих директив Сталіна, так само як мільйони розстріляних і задушених газом євреїв були жертвами декларованої політики Гітлера.

Війна змінила баланс убивств. Упродовж 1930-х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства. Перед Другою світовою війною, за перші шість з половиною років після приходу до влади Гітлера, нацистський режим убив не більше ніж 10 тисяч осіб. Сталінський режим на той час уже заморив голодом мільйони і мало не мільйон розстріляв. Німецька політика масового вбивства почала конкурувати за пальму першості з радянською між 1939 і 1941 роками — після того, як Сталін дозволив Гітлерові розв'язати війну. Вермахт і Червона армія разом напали на Польщу у вересні 1939 року, німецькі й радянські дипломати підписали Угоду про дружбу і кордони, а німецькі й радянські війська спільними зусиллями майже два роки тримали цю країну в окупації. Після того, як у 1940 році німці розширили свою імперію на захід, напавши на Норвегію, Данію, Нідерланди і Францію, СРСР окупував і анексував Литву, Латвію, Естонію та північно-східну Румунію. Обидва режими вдалися до розстрілів десятків тисяч і депортації сотень тисяч освічених польських громадян. Для Сталіна такі масові репресії були продовженням старої політики на нових територіях; для Гітлера це був прорив.

Наймасовіші вбивства почалася тоді, коли у червні 1941 року Гітлер зрадив Сталіна, а німецькі сили вступили у нещодавно розширений Радянський Союз. Хоча Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року зі спільного німецько-радянського вторгнення у Польщу, переважна більшість її вбивств сталася після цього другого вторгнення на схід. У радянській Україні, радянській Білорусі і ленінградському регіоні — землях, де сталінський режим за попередні вісім років заморив голодом і розстріляв близько 4 мільйонів осіб, німецькі сили спромоглися заморити голодом і розстріляти навіть більше за вдвічі коротший час. Відразу після початку вторгнення Вермахт почав морити голодом своїх радянських полонених, а спеціальні загони, що називалися «айнзацгрупами» (Einsatzgruppen), почали розстрілювати політичних ворогів і євреїв. Разом із німецькою поліцією порядку, Вафен-SS та Вермахтом, а також за участі місцевої допоміжної поліції та військових формувань, айнзацгрупи того літа розгорнули винищувальну кампанію проти єврейських громад.
Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВС і німецька СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930-х — 1940-х років це означало Польщу, Прибалтику, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії. Сталінові злочини часто асоціюються з Росією, а Гітлерові — з Німеччиною. Але найсмертоноснішою частиною Радянського Союзу була його неросійська периферія, а нацисти переважно вбивали за межами Німеччини. Згідно з поширеним уявленням, жахіття XX століття відбувалися в таборах. Але більшість жертв націонал-соціалізму та сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах XX століття.

Концентраційні табори на території Німеччини в 1945 році звільнили американці та британці; більша частина таборів ГУЛАГу, про які Захід знає завдяки Александрові Солженіцину, лежала в Сибіру. Образи цих таборів — чи то фотографічні, чи прозові — лише натякають на історію німецького та радянського насильства. Близько мільйона осіб загинуло через те, що їм винесено вирок працювати у німецьких концентраційних таборах — на відміну від німецьких газових камер, німецьких полів масових розстрілів та німецьких голодних зон, де загинуло 10 мільйонів осіб. Понад мільйон життів у 1933–1945 роках вкорочено через виснаження і хвороби у радянському ГУЛАГу — на противагу радянським полям масових розстрілів та радянським голодним районам, де загинуло близько 6 мільйонів осіб, з яких близько 4 мільйонів померли на Кривавих землях. 90 % тих, що потрапили до ГУЛАГу, покинули його живими. Більшість тих, кого було кинуто до німецьких концентраційних таборів (на противагу німецьким газовим камерам, ямам смерті й таборам для військовополонених), також уціліли. Доля в'язнів концентраційних таборів, хоч якою жахливою вона була, відрізняється від долі тих багатьох мільйонів, кого задушено газом, розстріляно чи доведено до голодної смерті.

Межу між концентраційними таборами і місцями масових розстрілів неможливо провести однозначно: у таборах теж людей страчували і морили голодом. Однак існує відмінність між вироком таборовим і вироком смертним, між примусовою працею і газом, між рабством і кулями. Переважна більшість загиблих жертв як німецького, так і радянського режимів ніколи не бачила концентраційного табору. Аушвіц був водночас трудовим табором і фабрикою смерті; доля неєвреїв, захоплених задля праці, і євреїв, відібраних для праці, дуже відрізнялася від долі євреїв, що їх призначено в газові камери. Відтак Аушвіц є частиною двох пов'язаних між собою, але різних історій. Аушвіц-як-трудовий-табір здебільшого відображає досвід великої кількості людей, котрі на собі пережили німецьку (або радянську) політику концентрації; тоді як Аушвіц-як-фабрика-смерті більш типово зображує долю тих, кого навмисно убито. Більшу частину євреїв, які прибували до Аушвіца, просто душили газом. Вони, як і майже всі з 14 мільйонів загиблих на Кривавих землях, не провели ані дня у концентраційному таборі.

Німецькі та радянські концентраційні табори оточують Криваві землі зі сходу та заходу, розмиваючи чорноту відтінками сірого. В кінці Другої світової війни американські та британські війська визволили німецькі концентраційні табори, такі як Бельзен і Дахау, але західні союзники не звільнили жодної зі значних фабрик смерті. Німці здійснювали всі свої найбільші винищувальні заходи на землях, які згодом захопив СРСР. Червона армія визволила Аушвіц, вона ж визволила Треблінку, Собібор, Белжець, Хелмно і Майданек. Американські та британські війська не дійшли до Кривавих земель і не побачили жодного із великих місць масового вбивства. Йдеться не лише про те, що американські і британські війська не бачили жодного з місць, де вбивали радянські сили — і таким чином відклали документацію злочинів сталінізму аж на кінець Холодної війни і відкриття архівів. Ідеться про те, що вони ніколи не бачили навіть місць, де вбивали німці — а це означає, що усвідомлення злочинів Гітлера зайняло рівно стільки ж часу, що й усвідомлення злочинів Сталіна. Фотографії і кінозйомки німецьких концентраційних таборів — ось на яку відстань, і не далі, до усвідомлення масових убивств підійшла більшість мешканців Заходу. Хоч які моторошні Ці образи, вони дають лише натяки на історію Кривавих земель. Вони не розкривають всієї історії. На жаль, вони не є навіть вступом до неї.


Масові вбивства у Європі, як правило, ототожнюють з Голокостом, а Голокост — зі швидким індустріальним убивством. Така картина надто проста і гігієнічна. На німецьких і радянських місцях масових убивств методи страти були доволі примітивними. З 14 мільйонів цивільних громадян і військовополонених, які загинули на Кривавих землях між 1933 і 1945 роками, понад половина загинула через те, що їх позбавлено їжі. В середині XX століття європейці навмисно морили голодом європейців у несусвітніх кількостях. Дві найбільші смертоносні після Голокосту кампанії — сталінські сплановані голодомори початку 1930-х років і гітлерівське моріння голодом радянських військовополонених на початку 1940-х — послуговувалися саме цим методом вбивства. Вбивства голодом вели не лише у дійсності, а й в уяві. «План голоду», розроблений нацистським режимом, передбачав голодну смерть десятків мільйонів слов'ян і євреїв взимку 1941–1942 років.

Слідом за голодом ішли розстріли, а за ними убивства газом. Протягом сталінського Великого Терору 1937–1938 років розстріляно майже 700 тисяч радянських громадян. 200 тисяч поляків, котрі загинули від німецьких і радянських рук під час спільної окупації Польщі, втратили життя від кулі. Понад 300 тисяч білорусів і приблизно таку саму кількість поляків, страчених німцями під час — «каральних заходів», було розстріляно. Єврейські жертви Голокосту з однаковою ймовірністю гинули від куль і від газу.

Зрештою, у самій технології вбивства газом теж не було нічого особливо модерного. Мільйон чи близько того євреїв, задушених в Аушвіці, загинули від синильної кислоти — сполуки, яку створено у XVIII столітті. Близько 1,6 мільйона євреїв, замордованих у Треблінці, Хелмні, Белжеці та Собіборі, задушено чадним газом. Про те, що цей газ смертельний, знали ще давні греки. У 1940-х роках синильну кислоту застосовували як пестицид, а чадний газ виробляли двигуни внутрішнього згорання. СРСР і Німеччина покладалися на технологію, що аж ніяк не була новою навіть у 1930–1940-х роках: внутрішнє згорання, залізниця, вогнепальна зброя, пестициди, колючий дріт.

Та хоч яка технологія застосовувалася, убивства мали особовий характер. За людьми, що голодували, спостерігали, часто зі сторожових веж, ті, хто відмовляв їм у їжі. Розстрілюваних бачили через приціли гвинтівок з дуже близької відстані, або ж їх тримали двоє чоловіків, доки третій підносив свого пістолета до черепа. Людей, що загинули від газу, ловили під час облав, садовили на поїзди, а тоді гнали в газові камери. В них відбирали майно, відтак одяг, а тоді, у жінок — ще й волосся. Кожна людина загинула особливою смертю, бо кожна жила особливим життям.


Сама гігантська кількість жертв може притлумити наше відчуття особливості кожної зі смертей. «Хотіла б згадати я всі імена, — писала російська поетка Анна Ахматова у своєму «Реквіємі», — Та віднято список, а де він — хто зна?»2. Завдяки копіткій праці істориків ми маємо доступ до частини списків; через те, що архіви у Східній Європі відкрито, ми маємо де шукати. Нам доступна гідна подиву кількість голосів жертв: спогади (наприклад) однієї молодої єврейки, котра викопала себе із нацистської ями смерті у Бабиному Яру в Києві; або іншої, якій те саме вдалося у Понарах біля Вільнюса. У нас є мемуари декого із кількох десятків тих, хто уцілів у Треблінці. Ми маємо архів Варшавського гетто, ретельно зібраний, закопаний, а потім (значною мірою) віднайдений. Ми маємо щоденники, які вели польські офіцери, котрих у 1940 році в Катині розстріляв НКВС — ці щоденники дістали із землі разом із тілами. Ми маємо записки, які приречені на смерть поляки викидали з автобусів, коли їх везли до ям смерті під час німецьких винищувальних заходів того самого року. Ми маємо слова, нашкрябані на стіні ковельської синагоги, та слова, що збереглися на стіні гестапівської в'язниці у Варшаві. Ми маємо спогади українців, які пережили радянський голодомор 1933 року, як і спогади радянських військовополонених, що пережили німецьку кампанію моріння голодом 1941 року; є у нас і спогади ленінградців, які витримали голодну облогу 1941–1944 років.

Ми маємо деякі нотатки самих злочинців, відібрані у німців, коли вони програли війну, або ж віднайдені у російських, українських, білоруських, польських чи прибалтійських архівах після падіння Радянського Союзу у 1991 році. Є у нас звіти і листи німецьких поліцаїв та солдатів, котрі розстрілювали євреїв, а також вояків німецьких антипартизанських загонів, котрі розстрілювали білоруських та польських цивільних громадян. Ми маємо звернення, які надсилали активісти Комуністичної партії, перш ніж влаштувати штучний голод в Україні у 1932–1933 роках. Ми маємо квоти на страту селян і представників національних меншин, які в 1937–1938 роках передавалися з Москви у місцеві відділення НКВС, а також відповіді на них із проханнями ці квоти збільшити. Ми маємо протоколи допитів радянських громадян, яким згодом винесено вироки і страчено. Ми маємо німецьку статистику щодо євреїв, розстріляних над ровами і задушених газом на фабриках смерті. Ми маємо радянську статистику страчених під час масових розстрілів Великого Терору та в Катині. Ми маємо надійні загальні оцінки кількості вбитих у найбільших місцях знищення євреїв, що грунтуються на зведенні інформації з німецької статистики та службового листування, свідчень уцілілих і радянських документів. Ми можемо робити обгрунтовані припущення щодо кількості загиблих від голоду у Радянському Союзі, хоча не всі з цих смертей задокументовано. Ми маємо листи Сталіна до найближчих соратників, застільні розмови Гітлера, щоденник Гімлера і багато іншого. Тією мірою, якою книжка такого штибу, як ця, взагалі можлива, її уможливлюють досягнення інших істориків, уведення ними в обіг таких і незліченних інших джерел. Хоча певні тези цієї книжки грунтуються на моєму власному пошуку в архівах, величезний борг перед колегами й істориками попередніх поколінь увиразнюється на її сторінках і в примітках.

Ця праця скрізь згадуватиме голоси самих жертв, а також голоси їхніх друзів і родичів. Покликатиметься вона і на самих злочинців — тих, що вбивали, і тих, що наказували вбивати. Книжка залучає у свідки невелику групу європейських письменників: Ганну Арендт, Анну Ахматову, Александра Вайсберга, Понтера Граса, Василія Гроссмана, Герета Джонса, Артура Кестлера, Джорджа Орвела і Юзефа Чапського (крім цього вона стежитиме за кар'єрою двох дипломатів: американського експерта в справах Росії Джорджа Кенана, котрий опинявся в Москві у критичні моменти; та японського шпигуна Тіуне Сугігари, який брав участь у здійсненні політики, що, на думку Сталіна, виправдовувала масовий терор, а потім рятував євреїв від гітлерівського Голокосту). Деякі з цих письменників задокументували один захід масового вбивства, інші — два або й більше. Деякі з них залишили нам проникливий аналіз, інші — приголомшливі порівняння, ще інші — незабутні образи. Об'єднує їх тривале намагання бачити Європу між Гітлером та Сталіним, часто-густо всупереч заборонам своєї доби.
Порівнюючи радянський та нацистський режими, політичний теоретик Ганна Арендт писала у 1951 році, що «подальше існування самої фактуальності залежить від існування нетоталітарного світу». Американський дипломат Джордж Кенан у 1944 році у Москві висловив ту саму думку простішими словами: «Тут люди визначають, що істина, а що ні».

Невже істина — це не що інше, як умовність, яку встановлює влада? Чи істинний виклад історії таки може опиратися силі політичного тяжіння? Нацистська Німеччина і Радянський Союз прагнули запанувати над самою історією. Радянський Союз був марксистською державою, керівники якої проголосили себе фахівцями з історичної науки. Націонал-соціалізм являв собою апокаліптичну ідею всеосяжного перетворення, здійснити яке були покликані люди, котрі вважали, що воля і раса можуть скинути тягар минулого. Дванадцять років нацистської і сімдесят чотири роки радянської влади безперечно наклали тяжкий відбиток на нашу здатність оцінювати світ. Численні особи вважають, що злочини нацистського режиму були настільки страшними, що стоять поза історією. Така думка є тривожним відлунням власного переконання Гітлера, згідно з яким воля тріумфує над фактами. Інші стверджують, що злочини Сталіна, хоч які страшні, виправдовувала потреба створити і захистити модернізовану державу. Це нагадує власну думку Сталіна, згідно з якою історія має лише одне спрямування, яке він розумів і яке тепер легітимізує його дії в ретроспективі.

За відсутності історії, що грунтувалася б на цілковито іншій основі, Гітлер і Сталін продовжують самі диктувати нам, як розуміти їхні діяння. Що може стати такою основою? Хоча це дослідження покликається на військову, політичну, економічну, соціальну, культурну та інтелектуальну історію, три засадничі його методи прості: перший наполягає на тому, що жодна подія минулого не лежить за межами історичного розуміння чи історичного дослідження; другий допускає можливість альтернативного вибору в історії та приймає незводиму реальність вибору у справах людських; третій вимагає впорядкованої хронологічної уваги до всіх напрямів сталінської та нацистської політики, що спричинила смерть великої кількості цивільного населення і військовополонених. Форму дослідженню задає не політична географія імперій, а людська географія жертв. Криваві землі не були політичною територією — ні справжньою, ні уявленою; це всього-на-всього місце, на якому найбільш душогубні режими Європи вершили свої найтемніші справи.

Десятиліттями національна історія — єврейська, польська, українська, білоруська, російська, литовська, естонська, латвійська — опиралася нацистським та радянським концептуалізаціям цих звірств. Історію Кривавих земель збережено — часто кмітливо і відважно — завдяки тому, що європейське минуле поділили на його національні частини, а ці частини утримували від контакту одна з одною. Але увага до будь-якої з окремих переслідуваних груп, навіть у блискучому історичному виконанні, не в змозі пояснити те, що сталося у Європі між 1933 і 1945 роками. Досконале знання українського минулого не розкриє причин голодомору. Уважне стеження за історією Польщі — не найкращий спосіб зрозуміти, чому так багато поляків загинули у Великому Терорі. Жоден обсяг знань із білоруської історії не дозволить збагнути появу таборів для військовополонених і антипартизанських кампаній, у яких загинуло так багато білорусів. Вивчення життя спільноти європейських євреїв може охопити Голокост, але не пояснити його. Нерідко те, що сталося із однією групою, стає збагненним тільки з огляду на те, що діялося з іншою. Але і це лише початок встановлення зв'язків. Нацистський і радянський режими теж треба розуміти з огляду на те, як їхні лідери намагалися опанувати ці землі і як вони сприймали тамтешні групи та їхні відносини між собою.

Нині панує загальна згода, що масові вбивства XX століття мають якнайповажніше моральне значення для століття ХХІ-го. Як же дивно тоді, що досі немає історії Кривавих земель. Масові убивства відокремили єврейську історію від європейської, а східноєвропейську — від західноєвропейської. Убивство не творить націй, але досі зумовлює їх інтелектуальну відокремленість — через десятиліття після краху націонал-соціалізму та сталінізму. Це дослідження зводить нацистський та радянський режими докупи, як зводить докупи єврейську та європейську історію, а також окремі національні історії. Воно зображує жертв і злочинців. Воно розглядає ідеології та плани, а також системи і суспільства. Це історія людей, яких убила політика далеких вождів. Рідні землі жертв лежали між Берліном та Москвою. Вони перетворилися на Криваві землі після сходження Гітлера і Сталіна на вершину влади.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка