Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб



Сторінка7/10
Дата конвертації21.02.2017
Розмір1.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

СОМ

– Еге, ти ж знаєш, колись була в нас кріпка рибальська бригада, –розповідав дід Степан Дубовий, коли ми присіли перепочити, витягнувши вже в котре майже порожнього невода. – По тонні риби тоді за ніч ловили. Та якої ж риби! І лящів, і судаків, і щук, і білизни. Соми частенько попадалися. Був у нас дуб тоді, мотора ще не було, на веслах ходили. Звечора піднімемось по Десні, аж до Надинівки чи до Смолина, й пливемо униз, кидаємо невода на тонях. Наш завгосп Сак Грищенко ледве встигав улов до Остра на базу переправляти. Бо й хлопці-рибалки міцні, заядлі були. А тепер що у нас – ланка з трьох шкарбунів: я, та Павло Памаш, та Василь Лейба. Ніяк із Десною не розстанемося. А інші хлопці – хто на печі вже гріється, а хто – легко йому лежати – на тому світі. Та й риба нині в Десні не та, бо немає їй підходу з Дніпра, перегатили його греблями. А все ж бовтаємось у воді, хоч дрібноти та вловимо. Здаємо у лавку, а люди й дякують, бо іноді хочеться і юшкою посмакувати чи смаженою рибиною.

І знову викидали невода, почали тягнути. Цього разу невід ішов важкувато, щось то тримало його, то відпускало.

– Чи не корча вхопили? – занепокоївся дід Степан.–Хоч би снасть не порвати. Помаленьку, хлопці, тягніть потихеньку, не смикайте.

Ми таки добряче впріли, поки витягнули невода. І недарма старалися. Хоч спочатку здалося, що в неводі звичайна колода бовтається, топляк, але коли викинули на берег, побачили: то велика, либонь, метра з півтора завдовжки рибина.

– Оце сомисько! – вигукнув я, перший підбігши до улову. І почав визволяти рибину, що заплуталася в сітці.

Дебелий, коричнево-чорний сом лежав на траві й важко дихав. Діди-рибалки обступили його, розглядали.

– Давно такого улову не було, – промовив дід Степан. – А я думав, що в Десні вже жодного сома не лишилося.

– А як же їм лишитися, коли вода вже не та, захімічили її, – зітхнув дід Павло. – Колись ті люди, що біля Десни жили, навіть криниць не копали, а з річки брали воду. А тепер... – та й замовк, тільки махнув рукою.

– Та й сом спокійну воду любить, –докидав дід Василь. – А нині ж моторок тих – тьма-тьмуща, гур-гур, гур-гур і вдень, і вночі, з Києва мчать, з Чернігова, з Остра, крають плесо уздовж і впоперек. Ех-хе-хе...

А я мовчав, лише думав: «Невже це справді останній сом?»

Діди закурили, притихли.

– Так що ж будемо, хлопці, з цим сомом робити? – запитав перегодя дід Степан. Кинув у траву недопалок і ретельно розтирав його старим кирзовим чоботом.

– А що? Здамо у лавку, – не довго думав дід Павло.

Еге, здамо, – похитав маленькою головою у великій, зсунутій набакир вишмуляній шапці, дід Василь. – Це ж який шарварок здійметься! Кожному ж захочеться соминки скуштувати. А сом – один. На всіх бажаючих не вистачить, хоч як діли...

– Проблема, хлопці, пролема, як каже наш голова колгоспу, – потер поораного борознами зморшок високого лоба дід Степан. І запалив ще одну цигарку. – А я сомини і за кращих часів не їв, – продовжував. – Чомусь не смакувала вона мені. А це ж, дай Бог пам’яті пригадати те слово, ага – делікатес, як казав один дачник, що літував якось у мене.

Дід Степан кинув недопалок у траву, цього разу не розтоптував, обвів пильним поглядом своїх побратимів і мене, взятого в ланку на одноразову підмогу, сказав рішуче:


  • Ну що ж, хлопці-товаришочки, може, це і справді останній сом у

нашій Десні. Так нехай довікує у рідному лоні. А може, і не останній, може, там ще яка сомиха лишилася…

Троє старих рибалок і я мовчки підійшли до пудової рибини, що лежала на густому морогу, глипала зябрами. Підняли сома, понесли до Десни, обережно опустили на воду. Сом стрепенувся, на хвильку завмер, мабуть, ще не вірячи в своє щастя, а потім збовтнув довгим рудим хвостом і зник у глибині.



шовковиця

– Сколько раз тебе говорить! Не лезь на эту Шелковицу! Испачкаешься, потом отмывай тебя! И вообще – это плохие ягоди. Их только воробьи едят…

Так вичитувала хлопчикові-карапузові рожевощока, туго обтягнута спортивним костюмом молодичка, яка віднедавна стала нашою сусідкою. Відтоді, як киянам та чернігівцям дозволили купляти в селі опустілі після смерті одиноких бабусь чи дідів хати.

Молодичка пішла до літньої кухоньки, а карапуз, покрутившися трохи на подвір’ї, знову подерся на-шовковицю.

Я дивився на цього непосидючого хлопчину в джинсових штаненятах з блискучою блямбочкою на кишені і бачив перед собою хлоп’ят із тих далеких літ. У полотняних вдяганках, з вицвілими на сонці кучмами, замазюканих по вуха рожево-фіолетовим шовковичним соком.

Шовковиця – то була ягода нашого дитинства.

Хоч по садках першими зацвітали вишні, а шовковиці ще стояли голі й чорні, немовби всохлі, та як тільки сильніше пригрівало сонце, вони враз оживали, вкривалися зеленими клейкими листочками і водночас – хмарою зелених ягідок. Ті ягоди на очах більшали, ставали рожевими, потім фіолетовими, аж чорними, сповненими солодкого соку. Для сільської дітлашні наставали райські дні. Обліплювали шовковицю, як гороб’ята, хто пригинав нижні гілки, хто забирався на дерево, і смакували ягодами досхочу. У нашому городі шовковиці не було. А в сусідки, баби Параски, росло їх аж три. І ми із сестричкою часто бігали до них пастися. Баба Параска доброю була, лагідною. Забачивши нас, вона виносила з хати по кусникові житнього хліба, простягала нам:

– Їжте, дітки, шовковички з хлібом, так тривніше буде.

І дорослі, бувало, повернувшися з колгоспної роботи, брали окрайчик і йшли під шовковицю підвечіркувати.

Як шовковиці вже зовсім дозрівали, їх обтрушували, розіславши під деревом рядна.

Із шовковицями варили вареники, готували киселі. І на зиму в кожній господі приберігали торбину сушених шовковиць.

А донька баби Параски ще й зараз іноді згадує: як повернулася вона з німецького полону та виходила заміж, то дві сулії духмяного вина надавили з шовковиць, і так відгуляли весілля.

Наша бабуся не раз казали:

– Викопав би ти, Васику, десь шовковицю та посадив. Були б свої шовковички.

І я таки знайшов потрібне деревце – на косогорі в дядька Володі Максимацького, приткнув за погрібником. Через кілька літ кучерява шовковичка вже родила. Родить і понині...

Мої спогадування перебив гучний голос нової сусідки: :

– Снова вскарабкался! Ну непослушный ребенок! Слезь сейчас же, кому сказала! Закрою вот в хате и будещь сидеть целый день!..

ДЕСНЯНСЬКІ ЧОВНИ

Як можна жити на Десні без човна? Тоді, в не такі вже й далекі літа, цього ніхто з соколівців не міг уявити. Бо маєш човна, нового чи старого, хоч би поганенького, вутлого, – маєш рибу, траву, сіно, вербові дрова, лозу, щавель, ягоду-ожину... На човнах-довбанках однаково вміло плавати і сивобороді діди, й дядьки у вицвілих гімнастерках, і жінки-удовиці, й ми, змалку звиклі до всякої сільської роботи хлоп'ята. Одним весельцем, дубовим чи кленовим, догрібалися через бистрину за Десну, чи аж у Максимівський старик, у Вовківську старуху. У затоці, яка називалася Березовою, хоч пообіч її росли тільки верби, стояла ціла флотилія човнів. Одні господарі тримали їх на воді, аби не розсихалися, не протікали, інші – щоразу витягували на берег, перевертали догори днищем. Лежали човни під лозами – бокасті, смолянисто-чорні, немов тюлені, а деякі зблискували проти сонця бляшаними латками.

Найбільш шанованими в селі людьми були майстри-човнярі дід Захарко і Андрій Латун – бакенщик. Уміння їм передавалося, либонь, від дідів-батьків, і вони вірно продовжували їхнє діло. Хоч і морочлива то була робота: зумій вибрати на човна таку деревину, щоб не репалася, не тріскалася, не вбирала воду, видовбай та розклади човна так, аби не круткий був, не кривобокий, а гінкий та легенький. Добрий човен далебі дорівнювався доброму коневі, хоч коней тоді, відомо, не дозволялося селянам тримати, гляди – ще розбагатіють, доведеться знову розкуркулювати.

Платили човнярам чим хто міг: міркою жита, лантухом картоплі, корзиною сушених слив, а хто – й грошима. Та рідко в кого тоді водилися гроші. У кого й була якась копійка, то забирали уповноважені на позику.

Спробував було і наш родич дядько Степан робити човни. Був він на всі руки майстер: і швець, і кравець, і пічник, а от човни йому чомусь не вдавалися. Правда, один човен нічогенький вийшов. Дядько Степан подарував, його моєму батькові.

Хоч і важкуватий трохи, неповороткий, зате устойчивий, хоч би й хотів, то не перекинешся. Тобі, Василю, як інвалідові, саме такий човен і треба, – казав дядько, коли вони замочували човена, – не на річці, звісно, за столом. І довго плавав батько на тому човні, на тій шкарупайці, як він казав, аж поки не відплавав своє...

А плавали човни по Десні з ранньої весни, як тільки скресала крига, усеньке літо, осінь, доки не гусла вода і річку не сковував мороз. Тоді човни витягували на берег і перевозили в село на дерев’яних коточках чи переносили на плечах. Човни зимували в затишку – на вишках у хлівах або на хатніх горищах, спочиваючи, набиралися сил для нового плавання.

А навесні від узбережжя до села долинав гіркуватий смоляний дух. У старих казанках, у великих бляшаних коробках варили смолу, додавали до неї для в’язкості соснової живиці, яку точили в нашому лісі. Конопатили човни, шпаклювали мохом чи клоччям, накладали латки. А тоді квацювали густо смолою-кип’ячкою. І, спускаючи на воду човна, придивлялися: чи не протікає, чи не проступила, де хоч краплина.

Улітку вийдеш на кручу, поглянеш угору і вниз т ріці, на Десні – човни. Той долає уперто бистрину, той завмер на тиховодді під лозами, той відчалює від берега. Пливуть на човнах рибалки, косарі, задесенські пастухи.

Бувало, що й переверталися, коли вітер здіймався на річці, чи поклажа була хилитка. Тоді човен і рятував – виберешся якось на днище і догрібаєшся до берега.

У негоду човен нерідко ставав добрим захистком Для рибалок чи пастухів. Побачиш, що надходить хмара, витягнеш на берег човна, перевернеш і заберешся під нього. Тарабанить по днищу рясний дощ, лунко б'ють у берег хвилі, колошматить, ламає вербове гілля рвучкий вітер, а під човном – сухо й затишно. Буває, й задрімаєш під шум дощу, примостившися на куфайчині чи оберемочку сіна, а прокинешся, виглянеш з-під човна – довкола сонце сяє, над річкою перекинула своє коромисло райдуга...

Ходжу над Десною. По ріці то баржа пропливе, вантажена щебінкою, вугіллям, то прошугне «дюралька», надовго сполохавши рибу та птаство. Човнів не видно. Бо й нема кому на них плавати, одні баби та діди немічні в селі лишилися. А тому, хто день у день на городі, у полі чи в лісі, ніколи на Десну вибратися.

А он же й човни. Позаростали лозами та бур’янами, смола на них облущилася, боки прогнили, зяють дірками. Лежать тут човни, видно, не один рік. Люди не займають їх, хоч могли б пустити на дрова чи якісь там дощечки. Але ж вірно послужили човни, то нехай довіковують спокійно. Немовби немічні тюлені на своєму останньому лежбищі...

III. СПОГАДИ ПРО ВАСИЛЯ ЧУХЛІБА.


ОКЕАН ВІЧНОСТІ ВАСИЛЯ ЧУХЛІБА


Володимир Сапон.

Василь Васильович Чухліб народився 19 липня 1941 року в селі Гнилуші (нині Лебедівка) Козелецького району на Чернігівщині. Мешкав у Києві. Помер 20 листопада 1997 року. 


Коли в 1975 році вийшла невеличка книжечка «Червоні краплини вишень» невідомого журналіста Василя Чухліба, про неї заговорили не тільки читачі та критики, а й навіть відверті графомани. І в газети та журнали посипалися прозові ліричні мініатюри — це ж не оповідання чи повістину утнути, до яких треба докласти зусиль, точніше таланту і душі, а, мовляв, мініатюри. Пиши їх по кілька в день! Але до рівня Василя Чухліба їм було дуже далеко… 

Мені ж випало познайомитися з Василем Васильовичем через десять років — з уже відомим письменником і, що найважливіше — заступником головного редактора видавництва «Радянський письменник» (нині «Український письменник»). Якраз у тому видавництві виходила моя перша збірка поезій і мій редактор Борислав Степанюк, теж наш земляк — родом з Прилуччини, не зміг не представити мене своєму начальнику. 


Згодом, перейшовши працювати в редакцію «Деснянської правди», я почув від її головного редактора Івана Музиченка хвилюючі розповіді про дитинство Василя Чухліба (їх доля звела наприкінці 50-років в Остерській «районці»): разом з батьками-вчителями він… партизанив… 
Є про те і згадка в спогадах Юрія Збанацького, письменника й командира партизанського загону: «У руках чоловіка — гвинтівка, а в жінки — торбина за плечима, а в ній — хлопчик малий. Круглими чорними оченятами стривожено і зацікавлено дивився дволітній Василько на озброєних людей у лісі, не плакав, розумів, що прибув до друзів. Ми з ним швидко подружилися. При нагоді, у вільний час, я брав малого на руки, вичукикував, підкидав його вгору… Не знав я тоді, що підкидаю угору майбутнього письменника…» 
Як письменник, Василь Чухліб відомий своїми талановитими книжками для дітей, серед яких «Пілотка ліщинових горіхів», «Олень на тому березі», «Жоржини на снігу», «Сопілкарик у джмелиному оркестрі». Його мініатюри багато в чому біографічні, більше того — сюжети для мініатюр-«десняночок» (багато з них спершу друкувалися газеті «Деснянська правда») він брав із дитинства доньки Тетяни та сина — нині авторитетного вченого, доктора історичних наук Тараса Чухліба. Оповідання Василя Чухліба тепер можна знайти у школярських підручниках, їх перевидають. 
Так само, як Олександра Довженка, Василя Чухліба захоплювала рідна Десна. Ця прадавня українська річка присутня в усіх його книгах, і, зокрема, у його «дорослій» книжці, що так і зветься — «Іду до Десни». 
І його могила на березі Десни — в невеликому селі Соколівка Козелецького району. Відтак не можна не погодитись з думкою його сина, котрий якось сказав: «На деснянських човнах він відплив до океану під назвою Вічність…»

«ОТАК ПОТРІБНО ПИСАТИ, МИКОЛО…»

Спогади Михайла Горлового.

Василя Чухліба знаю з 1969 року це було 70-річчя з дня народження Григорія Косинки. До Щербанівки приїхало багато гостей з Обухова і Києва. Обухівські гості – це райком партії та редакція газети «Зоря Жовтня». В редакційній групі був і Василь Чухліб, який виступив з вступним словом і розказав про життя і творчість, відомого і невідомого нашого Щ ербанівця –Григорія Косинку. Щербанівський клуб був набитий битком, неможна було пройти. Прийшли не тільки щербанівці, а й трипільці та з інших сіл і містечка Українка.

Вперше познайомився з публікаціями Василя Чухліба в газеті «Зоря Жовтня», прочитавши його великий нарис про Григорія Косинку. Особисто познайомився з Василем в 1972 році в кінці листопада, на засіданні літературної студії ім. Андрія Малишка «Соняшник». Василь підійшов до мене і запропонував надіслати вірші для добірки для друку в районці. Літстудійці відвідували літстудію кожного місяця, проходили засідання і я все ближче підходив до Василя, Петра Швеця. Миколи Васильківського і Юрка Домотенка, а також Валерія Виргуна, Віри Гамльчинської, Галини Зралко, Володимира Тереха, Ніни Рогової, Миколи Зайця, Миколи Кулик, Ольга Довгопят, Тамара Савенок, Михайло Мозговий, Валерій Андрющенко.

Це були люди, які мене оточували, адже половина з них мали вищу освіту , вчителі, журналісти, філологи. Найближчим з них був Петро Швець, який мені багато розказував і допоміг стати в ряди літературної студії.

Василь Чухліб був спокійний, дуже серйозний, небалакучий ,строгий і вимогливий. Одного разу він підійшов до мене і сказав «Михайле у тебе добре виходять мініатюри, працюй. Часто після засідання ми збиралися, спілкувались, а інколи й до чарочки прикладалися. Наша четвірка дружила найміцніше, і я був з ними як з давно знайомими друзями, хоча дехто з них був набагато старший від мене. Петро Швець, мій земляк з Гусачівки, часто говорив мені; «Ти Михайле наймолодший і не лізь в журналістику, краще займайся мистецтвом бо я прогавив, а журналістика така штука … ти й так журналіст».

Спокійний і задумливий Василь Чухліб був для мене «начальником», бо це ж в районі та ще й у редакції газети, де не так просто надрукуватись. За Василя уже давно мені говорила Тамара Михайлівна, дружина Григорія Косинки, ще до армії. А коли я прийшов з армії вона мені сказала , що Василь зараз працює науковим співробітником музею Олександра Корнійчука. Може він мене влаштує на роботу в музей, але я до Василя не звертався, а влаштувався завклубом в рідній Щербанівці. Ми з Василем стрічались на засіданнях студії. Тамара Михайлівна весь час через мене зверталась до Василя Васильовича, щоб він допомагав у відроджені імені Григорія Косинки. Встановлення погруддя в селі Щербанівка, воно було гостре і болюче, влада недуже спішила і погруддя було встановлено аж в 1979 році. Коли Василя прийняли до спілки письменників України йому запропонували роботу в Києві у видавництві «Радянський письменник».

З Василем ми часто зустрічались ще й тоді, як із Тамарою Михайлівною Мороз – Стрілець боролись за пам’ятник Григорієві Косинці. Оскільки тоді Василь працював зав відділом листів у районній газеті і був ближче до Обухівської влади, то ми сподівались, що він якимось чином може вплинути на неї і справи з пам’ятником зрушаться з місця. Та нажаль зрушень не було, бо обухівські дядьки стояли мертво; Григорій Косинка – страшний націоналіст. Згодом Василь Чухліб перейшов працювати у видавництво «Радянський письменник» до Києва, і я навідувався до нього туди.

Там познайомився з Олегом Чорногузом, Володимиром Пяновим, Володимиром Коломійцем, Борисом Дзюбою, Дмитром Головком, художником Юрієм Бойченком.

Пам’ятаю, одного разу ми в чотирьох (це був 1981-й рік) їхали в метро. І коли я став голосно розповідати про «Зимові дерева» Василя Стуса Василь раптом образився на мене й пішов до других дверей вагону, а за ним – Петро Швець і Микола Васильківаський. І тільки як ми вийшли з метро, Василь розповів мені одну пригоду, що трапилось із ним днями. «Я йшов тротуаром, коли поруч зупинився «бобик», з нього вискочило два міліціонери, вхопили мене під руки й затягли в машину. Я не зрозумів, що сталось, і став обурюватись, мені сказали, що затримали мене за порушення громадського порядку, й закрили в підвалі міліцейського гадючника. Через 20 хвилин до мене вкинули ще одного чоловіка, який став чіплятися до мене й випитувати, чим я займаюсь і з якими хлопцями зустрічаюсь. Прохав, щоб мене звільнили, бо вдома двоє маленьких дітей, але це нікого не цікавило і мене відпустили аж на ранок. – А ти, Мишко, - це вже він до мене, - говориш таке, та ше й на увесь вагон, що тебе завтра схоплять і ніхто не буде знати, де ти подівся. Отам тебе й запитають, хто тобі дав читати «Зимові дерева»

Я був приголомшений:. Мені й на думку не спадало, що за це можуть покарати. Вірші Василя Стуса знайшов у кінотеатрі «Київ» на підлозі – три листки машинопису. Це вже потім дізнався через радіоприймач, який моєму батьку вдалось налаштувати на хвилю «Голос Америки», про засуджених радянською владою українських письменників Юрія Литвина, Левка Лук’яненка, Василя Стуса, Валерія Марченка, Миколу Руденка. Тому після розмови з Василем Чухлібом вже мовчав у громадських місцях.

У видавництві «Радянський письменник», мені довелося бувати часто, але Василь попередив мене, що в його кабінеті я можу розповідати тільки про трави й садівництво, бо там і «стіни слухають». Тож коли я забувався й починав говорити про політику, Василь кривився, і я розумів, що треба міняти тему розмови.

Крім видавництва «Радянський письменник» ми з хлопцями зустрічалися на масиві «Нивки» в квартирі Миколи Васидьківського. До нього також приходили і його колеги по перу Петро Король та Іван Царинний, вони разом відвідували об’єднання «Кобза» при видавництві «Молодь». На зустрічі я читав свої вірші.

Раз у рік, на Василів день народження, а це було в липні, ми вчотирьох їздили на його батьківщину в село Соколівку на Черніговщині. Петро Швець і Микола Васильківський купалися на Десні, ловили рибу й варили юшку з судаків, а я обходив розвалені хати й збирав всяку всячину – деталі від прядок, інструменти, якими видовбували колись човни, попадались боденьки й старі глечики. Усе це тягнув до хлопців, розповідав, у якій хаті, що знайшов, а Василь мені пояснював, хто саме жив на тому подвір’ї. Все це привозив до себе в Щербанівку, бо збирався в старій хат у баби Одарки, яку вона мені віддала, відкрити музей старовинних речей, де можна було б дізнатися, як колись жили і чим займалися наші діди й прадіди. Був уже цілий музей та в 2007 року негідники спалили мою майстерню і пожежа знищила все що було в ній, і мої твори, і колекції старих речей. Коли хоронили Василя в Соколівці, то Петро Швець зсунувся у яму – це поганий признак, а невдовзі нестало й Петра...

Якось в 1995 році завітав уже в «Український письменник» приніс з собою нові вірші і прочитав особисто Василеві, він відгукнувся добре і покликав Петра Швеця і Миколу Васильківського. «Отак потрібно писати Миколо! Зараз пишу рекомендацію Мишку до Спілки письменників...». Через годину Василь вручив мені рекомендацію, а Микола бурчав: «Йому вона непотрібна – він же художник».



Додаток:

Лист Мороз-Стрілець Тамари Михайлівни до Михайла Горлового.

Київ. 28 листопада 1972 р.

Добридень, Михайле !

Шкодую, що не бачила Вас. Хотілось би знати Ваші плани на майбутнє, після армії. Моя думка така, що Вам варто зайти до тов. Столяра Павла Логвиновича. Він тепер директор музею О. Корнійчука, що організується в Плютах. Живе він у Григорівці. Також зайдіть до Чухліба Василя Васильовича. Він науковий співробітник музею О. Корнійчука, працює разом з т. Столярем по організації цього музею. Живе Чухліб десь на ГРЕС, що в Українці чи біля неї. Отож у Плютах можна побачити обох. Вони часто бувають у Києві – з’ясовують різні питання щодо музею. Розкажіть їм про себе, мабуть вони дадуть Вам пораду відносно навчання чи роботи. Обоє мають думки й плани щодо музею Григорія Косинки у Щербанівці.

Якщо приїдете до Києва. То добре було б, коли б Ви за кілька днів до цього прислали мені листівку, я тоді була б дома весь день. Обов’язково зайдіть до т.т. Столяра й Чухліба.

Напишіть мені. Всього Вам доброго.

Тамара Мороз-Стрілець.




1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка