Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб



Сторінка1/10
Дата конвертації21.02.2017
Розмір1.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб

ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ



Біо-бібліографічний нарис:

1941 – 1997 роки

Київ – 2016

Ткаченко Т. В., Чухліб Т. В. ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ. Біо-бібліографічний нарис: 1941 – 1997 роки. – К.: «Amenhotep», 2016. – 125 стор.
У біографічному нарисі розкривається життєвий і творчий шлях Василя Чухліба – знакової постаті української літератури 1970-х – першої половини 1990-х років, одного з кращих новелістів й авторів мініатюр свого часу, популярного дитячого письменника, журналіста районних газет на Чернігівщині, Донеччині та Київщині, довголітнього редактора видавництва «Український письменник», члена реколегії та автора журналу «Малятко». Твори Василя Чухліба входять до шкільних підручників, хрестоматій і читанок для молодших класів загальноосвітніх шкіл.

Книга укладена дітьми письменника за участі його дружини та приурочена до 75-річчя від часу народження.

Ювілейне видання містить твори автобіографічного характеру, бібліографію основних праць Василя Чухліба, спогади про нього тощо.

@ Тетяна Ткаченко, 2016.

@ Тарас Чухліб, 2016.

@ Видавництво «Amenhotep», 2016.



ЗМІСТ

Наш батько (від авторів).

І. БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС.

Родовід та «мала» батьківщина.

Дитинство та юність.

Студентські роки. Літстудія «Вітрила».

Обухівщина – Донбас – Київщина.

Районка «Зоря Жовтня».

Громадська діяльність. Літстудія Малишка.

Перша книжка.

Видавнича справа. «Радпис».

Життя для дітей.

Творча майстерня.

Літературознавча праця.

Особисті захоплення.

ІІ. ТВОРИ АВТОБІОГРАФІЧНОГО ХАРАКТЕРУ.

Жарини на снігу.

Білий пароплав.

Ластівки над гутою.

Співуча липа.

Рибальське щастя.

По гриби за жерело.

Жито.


А в тій торбі…

Чаїний бакен.

Дядьків скарб.

Лиска.


Карпуневі вітряки.

На чужій території.

Два одуди.

Батькова сумка.

Братику-соловеєчку!..

Сом.


Шовковиця.

Деснянські човни.


III. СПОГАДИ ПРО ВАСИЛЯ ЧУХЛІБА.

Володимир Сапон. Океан Вічності Василя Чухліба.

Микола Горловий. «Отак потрібно писати, Миколо…»

Володимир Сенцовський. Світлина далекої юності.

Ігор Січовик. «Кожне його оповідання для дітей було заряджене озоном життя…»

Сергій Павленко. Мільйон книг Василя Чухліба.


ІV. ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ.

Публікації за 1961 – 1996 роки.

Видання після 1997 року.

Підручники, хрестоматії, читанки.

Рецензії на книги Василя Чухліба.

Біографічна література.

Методична та освітня література.

Зійшла калина… (епілог).

Там на деснянських лугах, серед шовкових трав,



під високими вербами, ходить моє дитинство.

Там росяні, прохолодні світанки, золоті

від сонця дні й тихі, задумливі вечори.

Там плавають хитрі щуки, й довірливі окуні,

і мудрі соми – дідугани.

Там чапля стоїть на одній нозі, когось виглядає.

(Василь Чухліб. Тільки брід перебрести. 1988)



НАШ БАТЬКО

(від авторів)

Наш батько народився 19 липня 1941 року в невеличкому селі Гнилуша (зараз – Лебедівка) на Чернігівщині у родині сільських вчителів. Його дитинство припало на важкі воєнні і повоєнні роки та пройшло у сусідньому придеснянському селі Соколівка. Саме там він закінчив семирічну школу, а середню освіту здобував вже у місті Острі, де невдовзі почав працювати сількором місцевої газети «Правда Остерщини». Навчався на мовно-літературному факультеті Київського педагогічного інституту. Разом з своєю дружиною і нашою мамою Вірою у 1966 році поїхав «за рознарядкою» на Донеччину. Там вчителював, був журналістом місцевих газет, потім жив і працював в містах Обухові та Українці, що під Києвом.

Починаючи з 1977 року Василь Чухліб займав посаду заступника головного редактора видавництва «Радянський письменник» (з 1992 р. – «Український письменник»). За два десятиліття відредагував сотні художньо-літературних творів, опублікував цікаві збірки мініатюр та новел, а також написав багато цікавих книжок для дітей. Був відзначений державною Літературною премією імені Лесі Українки за 1996 рік. На жаль, 20 листопада 1997 року його не стало. Оповідання та казки Василя Чухліба видавалися англійською, азербайджанською, білоруською, казахською, литовською, німецькою, російською, сербською, хорватською та словенською мовами. Кращий доробок письменника увійшов до вітчизняних підручників і читанок для молодших класів.

Ось така коротка офіційна біографія нашого батька, яка вклалася у неповних 56 років життя. А що за ними? Повоєнне дитинство, юнацьке кохання, романтика молодості, побутові труднощі, переїзди з місця на місце, журналістські підробітки, редакторська «рутина», громадська робота, невтомна творча праця та багато чого іншого, що характеризує його як справді неординарну особистість. Ми ніколи не хизувалися здобутками свого батька – ні перед однокласниками та однокурсниками, а тим паче знайомими й друзями. Однак сьогодні, під час відзначення його 75-річного ювілею, маємо право на те, щоб згадати про нього добрим словом.

Наш батько був людиною надзвичайно скромною, чесною та порядною у взаєминах. Він не терпів навіть щонайменшої фальші, завжди намагався бути справедливим. Наприклад, його записник студентських років розпочинався словами Олександра Довженка: «Закиньте геть всі п’ятаки мідних правд. Залиште лиш одне чисте золото правди». Здавалося, що батькова чесність та порядність інколи були аж надмірними. Дивно, але під час брежнєвських часів, він категорично не сприймав хабарництва у його різних проявах та відносин т. зв. блату, що полягали у формулі «ти – мені, я – тобі».

А ще він надзвичайно любив писати про людей праці. Працюючи журналістом у газетах «Правда Остерщини» (м. Остер) на Чернігівщині, «Маяк» (м. Красноармійськ) і «Шлях перемоги» (м. Добропілля) на Донеччині, «Зоря Жовтня» (м. Обухів) на Київщині написав не одну сотню нарисів про селян, шахтарів, хліборобів, трактористів, комбайнерів, агрономів, зоотехніків, доярок, буряководів, пастухів, енергетиків, токарів, медиків, військових. міліціонерів та вчителів. По суті, кожен його нарис ставав справжнім невеличким художнім твором, такою собі «поетичною» біографією людини.

Разом з колегами з обухівської районки нашому батькові вдалося повернути з небуття видатного письменника з когорти «розстріляного відродження» Григорія Косинку (Стрільця). Він неодноразово бував у його рідному селі Щербанівка, де познайомився з дружиною письменника Тамарою Мороз-Стрілець і протягом довгих років листувався з нею. У 1969 році кілька його розлогих літературознавчих розвідок про Григорія Косинку набули широкого розголосу, що не дуже схвалювалося партійним керівництвом. Батько також досліджував життя і творчість інших видатних обухівчан – Андрія Малишка та Калістрата Анищенка, збирав матеріали та публікував статті про своїх знаменитих земляків-чернігівців Михайла Коцюбинського та Олександра Довженка.

Так само як і великого Довженка, нашого батька захоплювала «зачарована» Десна. На її берегах він народився і зростав. Ця прадавня річка постійно присутня у його дорослій та дитячій прозі, а найбільша збірка новел та етюдів так і називалася «Іду до Десни». Окремою книжечкою вийшла ще одна збірка етюдів «Батькова сумка», в анотації до якої говорилося, що це ще один «штрих до Книги, яку Василеві Чухлібу судилося писати протягом усього життя. Книга про ріку його любові – про Десну, про людей, що живуть на її берегах…».

Окрім людей, наш батько дуже любив спостерігати за природою. Під час перебування у селі кожну вільну хвилину намагався використати для риболовлі на Десні. Однак, це був лише привід для того, щоб знайти новий сюжет для своїх творів, де окрім людей головними дійовими особами зазвичай були Річка і Окунець, Квітка і Мурашка, Бджілка і Лелека. Кожна деталь художньої оповіді у нього мала бути достовірною й відповідати дійсності. У нас вдома й до цього часу знаходяться багатотомні наукові енциклопедичні видання про тварин, птахів, риб, рослини тощо.

Окремі сюжети для своїх творів він брав із нашого дитинства, у результаті чого з’явився цілий цикл захоплюючих розповідей про пригоди дітлахів Тарасика і Тетянки. Батькові твори переповнені любов’ю та сімейним затишком. Його Ідеальна Сім’я живе в гармонії з прекрасною природою, мама – ніжна і любляча, тато – добрий і справедливий, дідусь і бабуся – досвідчені і працьовиті, а діти – щасливі…

Літературній творчості письменника Василя Чухліба присвячено грунтовні статті О. Гарачковської1, В. Кузьменка2 та О. Маландія3, матеріал біографічного характеру про нього можна віднайти в енциклопедичних літературознавчих виданнях4, антологіях художньої прози5 та бібліографічних збірниках6. Доробок прозаїка згадують у контексті історії української літератури ХХ століття7, аналізують твори з точки зору шкільної педагогіки8 та спеціалізованих тем під час захисту кандидатських дисертацій9. Його тексти включають до збірників диктантів з української мови10.

Сторінки життєпису письменника свого часу висвітлювали М. Більчук11, Я. Кодлюк та Г. Одинцова12, однак на сьогодні ще не існує вичерпної наукової біографії письменника. На вшанування 70-річчя Василя Чухліба про нього теплими словами відгукнулися колеги-журналісти та літературознавці з газети Верховної Ради України «Голос України»13, провідної всеукраїнської газети «День»14, історико-літературного часопису «Сіверянський літопис»15, літературного сайту дитячої літератури «Ключ»16, чернігівських газет «Деснянська правда» та «Чернігівський вісник», районної газети «Обухівський вісник» тощо.

* * *

Родина Чухлібів висловлює щиру вдячність усім тим, хто пам’ятає про Василя Васильовича та допомагає вшановувати його як добрим словом так і гарними справами, зокрема, Юрію Домотенку, Анатолію Демиденку, Ларисі Івшиній, Михайлу Горловому, Анатолію Висоцькому, Любові Мацько, Валерію Вергуну, Володимиру Двірному, Сергію Павленку, Петрові Грищенку, Миколі Потоцькому, Ніні Даценко-Сало, Наталії Марченко, славному педагогічному колективу школи №2 міста Українка на Київщині та багатьом іншим добрим людям…



І. БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС.

РОДОВІД ТА «МАЛА» БАТЬКІВЩИНА.

Письменник Василь Чухліб побачив цей світ 19 липня 1941 році в селі Гнилуша Козелецького району, що на Чернігівщині17. Його батько, Василь Харитонович, народився 31 квітня 1915 року в родині Харитона Пилиповича та Параски Іванівни Чухлібів у невеличкому козацькому хуторі поблизу старовинного міста Остра. Закінчив 7-річну школу у селі Максимі. Вчився у ветеринарному училищі в Чернігові. Деякий час був на заробітках в російському місті Тула. Протягом 1937 – 1939 років служив в Червоній армії, після повернення з якої вступив на заочне відділення Чернігівського учительського інституту. Працював вчителем та директором місцевої школи у селі Гнилуша.

Під час Другої Світової війни батько письменника вступив до партизанського загону під командуванням Юрія Збанацького. На початку 1944 року Василь Харитонович разом з іншими побратимами-партизанами був призваний до лав Червоної армії. Воював у 6-й стрілецькій роті 2-го стрілецького батальйону частини № 1933 (польова почта № 20731), мав звання старшого сержанта. Отримав поранення при форсуванні річки Вісла, за що 17 серпня 1944 року отримав медаль «За отвагу» (Б № 749097). 14 січня 1945 року був поранений вдруге, у результаті чого мав пожиттєву інвалідність ІІ-ї групи. Тільки у 1966 році отримав свою другу медаль «За відвагу» (Ж № 111005). Після війни Василь Харитонович довгий час працював вчителем історії у семирічній школі села Соколівка. Помер 17 липня 1977 року. У Соколівці проживав також рідний брат Василя Харитоновича, дядько майбутнього письменника, Кирило Харитонович, який народився у 1905 році. Він був кадровим військовим – капітаном-пілотом та загинув у повітряному бою з німецькими льотчиками у 1942 році.

Мати майбутнього письменника, Марія Федорівна В’яла (Чухліб) народилася у 1922 році в старовинному селі Прохори Борзнянського району на Чернігівщині. Село Прохори відомо тим, що впродовж 1672 – 1782 років було сотенним центром Прохорівської сотні Ніжинського полку. У 1750 році до її складу, окрім власне Прохорів, входили також села Бурківка, Крути, Мала Загорівка, Переяслівка, Печі, Сиволож, Хороше Озеро, а також хутори Касьянів та Гуринівський. У 1929 році (у 7-ми річному віці!) Маруся В’яла, була незаконно репресована разом з своєю родиною («за дві корови») під час т. зв. розкуркулення, але невдовзі втекла з своєю бабусею з Омської області Російської Федерації до України. Виховувалася у сім’ї дідуся по маминій лінії Митрофана Григоровича Пивовара. Закінчила десятирічну школу в селі Берестовець Борзнянського району. Навчалася у педагогічному училищі в місті Прилуки на Чернігівщині. Після навчання була направлена на роботу в село Гнилуша, де познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. Довгий час вчителювала, була завучем школи у Соколівці, виховала багато уснів. Останнім часом Марія Федорівна проживала у рідної доньки Валентини Османової (Чухліб) в селі Дибинці поблизу міста Богуслав на Київщині, де померла на 93-му році життя.

Дідом письменника, Харитон Пилипович Чухліб (1873 – 1940 рр.), народився у стровинній козацькій родині на Чернігівщині. Його дружиною була Параска Іванівна, яка жила впроловж 1880 – 1956 років. Прадід Василя Чухліба Пилип народився близько 1840 року. Дід по лінії матері, Мпрії Федорівни, брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років і був нагороджений Георгіївським хрестом.

Прізвище «Чухліб» або ж «Чухліба» є характерним для чернігово-сіверських земель України. Зокрема, одному з універсалів гетьмана Данила Апостола за червень 1731 року згадувався «середньогрунтовий» козак з села Яблунівка Прилуцького полку Кирило Чухліб, який за гетьманським розпорядженням звільнявся від усіляких податків та зборів. Серед реєстру козаків Чернігівського полку за 1732 рік серед жителів села Бурівка Городницької сотні був записаний козак Василь Чухліб18. У 1756 році до реєстру Запорозької Січі було записано козака Платнірівського куреня Війська Запорозького Низового Харька Чухліба19. У той час багато мешканців Чернігово-Сіверщини йшли на Запорожжя шукати кращої долі, дн складали велику частину особового складу Нової (Покровської) Січі20.

Відомий також будівничий церков Василь Чухліба, який у 50-х роках XVIII століття побудував в Острі православний храм (очевидно, це була церква Успіння Пресвятої Богородиці на замовлення місцевого сотника Михайла Солонини21. Окрім того, в описі села Великий Самбір, що знаходиться неподалік міста Батурина у 1760 році згадувався козацький «двір Феска Чухліба»22. Хто з цих Чухлібів був пращуром письменника ще належить дослідити, однак не підлягає сумніву той факт, що родина Василя Чухліба мала гдибоке історичне коріння.

До «малої» батьківщини письменника потрібно зарахувати не тільки село Гнилушу, яка з 60-х років ХХ століття отримала більш милозвучнішу назву – Лебедівка, але й мальовниче сусіднє село Соколівку, де він провів майже усе своє дитинство. Ближні придеснянські села Морівськ та Максим також можна вважати рідними селами Василя Чухліба, так само як і Остер, де він закінчував десятирічку і розпочав працювати у місцевій районній газеті.

Перша згадка про козацьке поселення Гнилуша зустрічається вже в історичних документах XVII століття. Очевидно, що свою назву воно отримало від місцевої річки, яка впадала у більшу ріку Крившу. Досить часто ця річечка міліла, а вода у ній застоювалася, тобто була «гнилою». Звідси і виникла така назва. Хоча, можливо, що вона походить він народної назви сорту груш – «гнилушки». У селі й до сьогодні існують такі кутки як Булахівка, Кацапський, Пожарище, Сировцівський та Зарудківський. Наприклад, назва «Кацапський куток» виникла тому, що у XVIII столітті тут поселилися старовіри з російського містечка Чуровичі, що на Брянщині. Старовіри-«кацапи» займалися переважно бортництвом у місцевих лісах. У селі Лебедівка та його околицях збереглися урочища з такими назвами: Курганка, Плосків круг, Брачинів круг, Святе, Защита, Германка, Яструбське, Вступ та Рижикове болото.

У 1653 році села Гнилуша, Смолин і Максим належали до Слабинської сотні Чернігівського полку. Козацьке поселення Гнилуша згадане у заповіті чернігівського полковника, наказного гетьмана Якова Кіндратовича Лизогуба. Згідно з документом від 25 серпня 1690 році він передав це село у спадок своєму сину Семену, якому на той час тут належало 14 дворів. Згідно з переписом (ревізією) Чернігівського полку України-Гетьманщини початку XVIII століття у селі Гнилуша проживали козаки різних соціальних категорій: «малогрунтові» Остап Авраменко, Павло Багатий, Лаврін Анущенко, Сава і Яків Портні, Василь Брачун, Степан Лутченко, Прокіп Носенко, Василь Ісаєнко, Дем’ян Куриленко, Микита Козленко, Тимофій Кириненко, а також козаки «нищітні та дуже убогі» Михайло Швидченко, Федір Кунь, Остап Лутченко та козаки-«підсусідки» Грицько Швець, Павло Шеїн, Семен Бойченко23. Цікаво, що серед списка гнилушських козаків зустрічаємо й одну жінку – Ганну Кротчиху. Тобто на той час Гнилуша, по суті, була невеликим хутором, де нараховувалося 19 жителів і було близько 12 дворів.

Згадку про Гнилушу також знаходимо у матеріалах Чернігівської губернської архівної комісії за 1754 рік: «…Речка прозвання Кривша имеется в луге между Смолином и деревнею Гнилушею, увила оная з урочища Фалихи под Смолином имеючагось»24. За описом який зробив у 1781 році Д. Пащенко місцеві жителі виготовляли дошку і дранку, випалювали вугілля та усе це продавали в Чернігові. На кінець XVIII століття у селі було 38 дворів nf 49 хат, де проживали 12 душ (4 чоловіки та 8 жінок) виборних козаків, 36 (відповідно – 16 чол., 20 жін.) – козаків-«підпомічників», а також 28 (14 чол., 14 жін.) – підданих генерал-майора, автора відомого літопису Олександра Рігельмана. 12 «душ» (5 чол., 7 жін.) перебували у ранговому володінні полковників Чернігівського полку. На середину ХІХ століття у селі Гнилуша Морівської волості Остерського повіту Чернігівської губернії вже нараховувалося 74 дворових господарства, а посеред села височіла дерев’яна православна церква25. У 1892 році їх збільшилося до 149, а за даними перепису 1897 року у Гнилуші було 149 дворів та проживало 834 жителя. Більшість з них називали себе козаками. На той час у селі були зустрічалися такі прізвиська та прізвища – Андрієвські, Грищенки, Грязні, Гутники, Іванченки, Локті, Мельники, Рудники, Сировці, Скрипки, Сочивці, Чуби, Чуприни, Чухліби та інші.

Місцева школа в Гнилуші була відкрита в 1907 році у церковному приміщенні. Протягом 1913 – 1915 років тут збудували земську 4-класну школу, де нараховувалося від 40 до 50 учнів, а після 1917 року – до 100 школярів. У 1933 році Гнилушська школа отримала статус семирічки. У 1936 році вібувся перший випуск школярів з 7-річним навчанням. За весь період її існування було 19 випусків. До початку Другої світової війни її директорами були В. Грязний та М. Коваленко, а також батько письменника – Василь Харитонович Чухліб. На жаль, сільську церкву зруйнували на початку 30-х років ХХ століття. Відомо, що під час голодомору 1932 – 1933 років у Гнилуші померло 40 осіб, з них – 20 дітей.

Село в якому народився письменник розташовується на правому березі річки Десни. Сьогодні у Гнилуші-Лебедівці, яка належить до Козелецького району Чернігівської області, проживає близько трьохсот чоловік.

ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ.

Під час Другої світової війни на Чернігівщині, з огляду на природні особливості, існувало багато партизанських загонів. Командир одного з них Юрій Збанацький згадував про те як наприкінці 1942 року до загону, який він очолював, прибуло нове поповнення, серед яких сім’я вчителів з придеснянського села Гнилуша: «В руках у чоловіка – гвинтівка, а в жінки – торбина за плечима, а в ній – хлопчик малий. Йому там зручно, а мамі легше його так носити. Круглими чорними оченятами стривожено і зацікавлено дивився дволітній Василько на озброєних людей у лісі, не плакав…»26. Вже у шкільні роки Василь Чухліб прочитав повісті для дітей Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору» і «Літо в Соколиному бору», в основу яких лягли події партизанського життя автора27.

Дитинство маленького Василька припало на повоєнні роки та проходило у придеснянському селі Соколівка (близько 12 км. від Гнилуші) на правому березі Десни, де він закінчив сім класів. Середню освіту завершував у старовинному містечку Остер, що знаходилося за 50 кілометрів від рідного села – на лівому березі Десни. Вже у старших класах у нього проявився літературний талант. «Навчаючись у 8 – 10 класах, В. Чухліб був незмінним редактором шкільної стінгазети. Тут же з’являлись його перші вірші. З часом він почав друкуватися в районній, а потім і в обласній газетах…»28, - відзначалося у характериці нагородженого срібною медаллю випускника Остерської середньої школи №1. З серпня 1958 року до квітня 1959 року, Василь працював у своїй рідній школі на посаді старшого піонервожатого29. За активну участь в організації художньої самодіяльності мав подяку від дирекції, адже учні школи восени 1958 року зайняли перше місце на районному огляді самодіяльних художніх колективів.

Одночасно на громадських засадах Василь Чухліб продовжував співпрацювати з місцевою газетою «Правда Остерщини». Ось як згадував він про цей період свого життя: «…Я й досі пам’ятаю і назву моєї першої замітки, і день, коли вона побачила світ, і навіть сторінку й місце, де її надрукували. Бо то була велика радість. Я тоді вчився в Остерській середній школі №1. Вчитель Кузьма Овсійович Руденко, сам дописувач газети, підійшов, поплескав по плечу: «Давай, Давай! Нашого полку прибуло!» А в редакції мені відразу дали друге доручення, третє…»30. Саме чернігівському педагогу Кузьмі Руденку вдалося закласти у свідомість свого учня зерно любові до рідного краю, його людей, історії та мови. Усе життя письменник згадував про нього добрим словом та зберігав томик віршів Олександра Олеся з підписом свого Вчителя.

У серпні 1959 року Василь Чухліб був зарахований до штату газети «Правда Остерщини» на посаду літпрацівника. Хоча ще 5 лютого 1958 року, згідно з наказом головного редактора газети «Правда Остерщини», його преміювали як кращого робсількора Остерського району31. Зокрема, у нарисі «Пора змужніння» молодий журналіст розповів про життя та працю трактористів Б. Вертая та О. Дудки з села Волевачі. Як відзначав головний редактор Г. Санжара у характеристиці-рекомендації від 10 липня 1961 року молодому працівникові до вступу до університету: «Він добре володіє різними газетними жанрами. Його перу належить багато цікавих нарисів, зарисовок, віршів, рецензій на книги та фільми. Матеріалам В. Чухліба властиві глибоке розкриття обраної теми, послідовність, ліризм, чіткість композиції…»32.

Одним з перших віршів, який було опубліковано Василем Чухлібом у всеукраїнському виданні, стала поезія «Друзям». За підписом учня 10-го класу, вона побачила світ у збірнику художніх творів учнів Української РСР за редакторства видатної дитячої письменниці Наталі Забілої. У цьому вірші були й такі слова:

Щоб у вухах дзвеніло,

Щоб вітер в обличчя завжди,

Щоб руки у праці невтомно горіли –

Іти уперед, до мети!

Ступать по землі,

Щоб двигтіла від ходу!

Ступать не безцільно –

Щоб молот в руці!

Щоб бути корисним для свого народу,

Щоб нам говорили:

«Оце молодці!»

Щоб в кожному ділі –

Із піснею друзі!

Щоб серце не тліло –

Горіло в грудях!

Не дати щоб місця

Ні смутку, ні тузі,

Бо світлий, просторий в нас шлях!

Один посковзнеться –

Хай другий підтрима!

«Життя для народу!»

Оце наш девіз…33

Незважаючи на такий юнацький запал, що був посилений козацькими генами, на строкову службу до армії Василя не призвали з огляду на те, що медкомісія виявила у нього серцеву хворобу. Правда, вже через два десятиліття, 21 червня 1978 року, після проходження спеціальних військових курсів йому надали звання офіцера Збройних Сил СРСР34. Своєю тимчасовою військовою службою він дуже тішився й неодноразово у приватних розмовах жартома нагадував про те, що він є «кадровим» військовим35.

Праця в районній газеті затягувалася, адже ні в 1959, ні в 1960, ні в 1961 роках (31. 07. 1961 р. Спілка письменників України надала В. Чухлібу рекомендацію до Приймальної комісії КДУ імені Тараса Шевченка36) провінційному журналісту, який з срібною медаллю закінчив середню школу ніяк не вдавалося вступити до «головного» вузу України – Київського державного університету імені Тараса Шевченка…
СТУДЕНСЬКІ РОКИ. ЛІТСТУДІЯ «ВІТРИЛА».

Лише 1962 року Василеві Чухлібу вдалося успішно здати іспити до іншого вузу – Київського педагогічного інституту ім. О. Горького (зараз – Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). «І з приємним хвилюванням та вдячністю згадую роки навчання на мовно-літературному факультеті, лекції й семінари шанованих нами й ніколи незабутніх професорів П. К. Волинського, А. П. Медушевського, Ю. С. Кобилецького і просто старшого викладача, глибокого знавця зарубіжної літератури Ф. С. Гріма. Більшість із нас – сільських хлопців і дівчат – прийшли до столичного вузу ще з школи залюблені в рідне слово, в українську мову і літературу, прийшли з великим бажанням набути ґрунтовних знань, опанувати мовними й літературними скарбами»37, - згадував письменник про ті далекі роки.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка