Тернопільська Українська гімназія ім.І. Франка Літературно-музична композиція „Розтоптані пелюстки”



Скачати 191.2 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір191.2 Kb.


Тернопільська Українська гімназія ім.І.Франка


Літературно-музична композиція

Розтоптані пелюстки” долі Євгена Маланюка




Підготувала

вчитель української мови та

літератури

Л.І. Гарматюк


Тернопіль 2015
Розтоптані пелюстки” долі Євгена Маланюка
Літературно-музична композиція, присвячена пам’яті письменника
(Святково прибраний зал-світлиця, прикрашена рушниками, на стендах – світлини поета, його епізодів життєвої Долі)
Звучить тиха мелодія пісні ”Пустельник” у виконанні „Пікардійської терції”
Голос за сценою:

Поет „завжди народжується нацією. І чим міцніш його істота зв’язана з нацією, тим більшим, тим могутнішим є поет” (Є.Маланюк, стаття „Думки про мистецтво”).


На сцену виходять ведучі:
Ведучий : Казка дитинства приходить у спогади людини, тривожить незабутніми спогадами, кличе додому:

І співали, як верби шумлять в кінці греблі,-

Внизу зітхала глибока Синюха,

Коливаючи лоном своїм...


Ведучий : Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.


(Демонструються слайди з картинами пейзажів України)
Ведучий : Автор цих рядків – Євген Маланюк. Українська земля, як не раз бувало в нашій історії, зродила собі сина – на свою оборону й славу. Щедро обдарувала його талантами, та не дала талану-долі. Але він сам збудував свою долю – всупереч усім перешкодам.

Із відпущених Богом 71-50 Євген Маланюк прожив на чужині. Там і вмер. Але невтомна любов до батьківщини створила чудо: його душа ніколи не розлучиться з отчою землею. Євген Маланюк – український поет, який навіть у вигнанні, далеко за межами рідної України, зберіг любов до рідної землі, вболівав за її тяжку долю і присвятив Батьківщині багато віршів, один з яких щойно почули.



Ведуча :Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежали в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не заважало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не називали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «поетом апокаліптичних літ», і «поетом волюнтаризму». А Володимир Сосюра навіть оголосив поетові війну:

Шановний пане Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою.

Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.

Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети-емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.

Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів, і тому лаяв українців за слабкодухість і «малоросійство». Але Маланюк вірив у нову людину, у відродження нації:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни —

Україну


Новий узріє чоловік.

Ведучий :Маланюка справедливо обурювала флегматична вдача земляків, їхнє майже рабське терпіння, двожильність смирення, покори. Осмислення автором трагічної історії рідного краю приводило до фатально невтішних висновків: у всіх своїх трагедіях насамперед були винні самі ж українці, вони не вміли і не хоіли вчитися на своїх помилках, не цінували єдність, їхні чвари та не згуртованість призводили до постійної Великої Руїни на райській землі. Апокаліптично звучать рядки вірша „Вітри історії”, у яких афористично змальовано моральну й духовну пустелю, якою поневіряється нація:

Знов на Богдановій дідизні

Історії свистять вітри

УЧЕНИЦЯ: ( читає рядки „Другого посланія”):

Та ти – не виграшка природи,

Не примха лиш земних стихій –

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром

Твій чорний рай зняли пожаром,

І пломінь слупами росте

Сполучуючи з небом степ.



(Звучить тихий наспів материної пісні – колискова)

Ведучий: Зима того року була холодна. Таких хуртовин давно не пам’ятали у селищі Архангород, що на Херсонщині (нині Кіровоградщина). Снігом замело безкраї степи, мороз скував кригою річку Синюху. Але теплом зігрілася домівка Маланюків, коли 20 січня 1897 року народився хлопчик, якого назвали Євгеном. Ріс він швидким та кмітливим на радість самобутнім, артистичної натури батькам.

Є.Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: „Матері (і її „традиціям) я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – миттьову свою невдачу”.


Ведуча: За спогадами О.Семененко, батько Є.Маланюка Филимон Маланюк „був активним сільським інтелігентом того часу... Їх було чимало тоді, таких інтелігентів без університетських і навіть гімназичних дипломів. Самоосвітою вони поширювали свої духовні обрії далеко за межі свої провінціальних міст і містечок. На їхніх полицях добрі стояли книги, дбайливо зібрані...”
Ведучий: Мати – страдниця „відійшла з цього світу тоді, коли природа була в розквіті літньої плодючості, а син тільки набирався сил для далекої життєвої дороги”
Голос за сценою :-Євгене! Синку!

На сцену виходить хлопчик у вишиваній сорочці і полотняних шпанцях.
Євген: Ой, це, певно, мати мене кличе. А я знов дідуся заслухався. Ох, і цікаво розповідає він. Мій дідусь був чумаком. Все його життя пройшло в далеких мандрівках. З чумаками на возі він об’їздив всю Україну, знає навіть те, про що в книжках не знайдеш. А сьогодні він розповідав мені про козаків. Ото були люди – хоробрі, сміливі, вільні.
(Звучить козацький марш)
Ведуча: Саме з розповідей дідуся малий Євген довідався, скільки страждань та поневірянь зазнала рідна Україна від різних ворогів - ординських татар, турецьких яничар, польської шляхти та інших загарбників. Як мужньо обороняли її відважні козаки ! І в дитячому серці зародилося бажання бачити свою землю вільною, незалежною.
Ведучий: Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правнук,-

Я заховавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну, -

так говорив про своє дитинство поет.
(Звучить романтична мелодія з тихим пташиним співом)
Читець: Світлі спогади про безтурботне дитинство, про дідуся та його цікаві розповіді проніс Євген Маланюк через усе своє життя.
Читець: Сниться синя Синюха і верби над плесом. Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.
Читець: Сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна хата та тепла річка, долоня сестри.
Читець: Тільки б рідного поля зворушлива стрічка, Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!
Читець: І знову сон.
Ясна хатина

В мереживі похилих віт,

Херсонський простір, синя річка,

Город розлогий аж до верб.

Над полем, що біжить, як стрічка,

В вечірнім небі символ-серп.


Читець: Та промайнули роки дитинства.

У душній хатині тихо гасла мати,

А іволга кричала за вікном.

І крик той був, як крик життя, зловісний,

І радісний, і - водночас – недобрий:

І подив, і лукавство в нім бриніли...


А мама ніби спала і не спала...
Вона була свідома, що кінець

Вже на порозі, що сини і тато,

І дім цей щедрий, і город розлогий, -

Ціле родинне затишне гніздо –

Осиротіють: стануть безборонні

Й беззахисні на сили Зла.

А Зло

Вже гуртувалось хмарою довкола



І ждало тільки знаку, щоб заллять

Наш тихий рай...


Читець: Ранньої осені 1906 року батько привіз малого Євгена до Єлисаветграда, до реальної школи. Після молебня на остриженій голові з’явилась формена фуражна і герб реального училища.
Читець: Хлопець навчається добре. Про справжні літературні здібності Євгена свідчить екзаменаційний твір „ Значення Жуковського в російській літературі”. До речі, писати Євген Маланюк почав рано, в 13 років ( водночас малював, проектував технічні моделі).
Читець: Не судилося Євгенові здобувати знання у політехнічному інституті. Перша світова війна перекреслила усі його надії й сподівання.
(Чути постріли. Мелодія козацького маршу. Раптом стихає музика. Після паузи під сумну тиху мелодію).

Читець: Для України настали важкі часи
Читець: Степ тремтів від залізного зойку війни

Читець: Степ стогнав – гомін лунко котився гонами.
Читець: Виростає нестримно,

Біжить, як калюжа.


Читець: Що ж воно ? Чи скажених

отар череда ?

Чи повітря морове ?
Читець: Ні - нищить,брудить і спаплюжує

Землю мою чергова орда.


Читець: За кілька буремних років (1917-1919) Україна пізнала і славу, і горе. Нарешті вона стала вільною. На захист її незалежності піднялися воїни армії Української Народної Республіки, в рядах якої був і молодий Євген Маланюк. Роки тяжкої війни за державність вихором промчались через саме серце поета.
Читець: Вони будуть жахатись –

Наші діти і внуки –

Цих насичених кров’ю

Часів....

Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі переслідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч бездержавності», він закликає знищити невільницьке тавро:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі.

Читець: Поет вважає, що у своєму історичному розвитку Україна повинна орієнтуватися не на культурні цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:

Хай згине скіфсько-еллінська краса

На тучнім припонтійськім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври станув Капітолій.

Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама принизила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:

Московлять, польщать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже слід,—

Лиш потурнаки й яничари.



Читець: Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’якодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією  вільною,  освіченою,  гідною  поваги.  Поет  вірив у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.

Бачу їх — високих і русявих,

Зовсім інших, не таких, як ми,—

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми…

Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішимо себе думкою, що ці слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві», але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша Батьківщина справді вільною і незалежною, по-справжньому.


Читець: Однак свобода була недовгою. Сильний ворог знов заполонив нашу землю. А її захисники були змушені назавжди покинути рідний край.
Читець: Перегриміло. Одійшло.

І знову сонце, знову ранок,

І де грозою пропекло, -

Лишилась тільки чорна рана.


Читець: Не забути тих днів ніколи:

Залишили останній шмат.

Гуркотіли і лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: На Захід!... На Захід!...

І вслід – реготався Схід.


(Звучить „Пісня про рушник”)
Читець: З болем в серці покидав Євген Маланюк рідну землю, щоб уже ніколи не повернутися. Біля його грудей лежав складений учетверо чорно-червоний рушник, як згадка про рідну домівку, про залишену батьківщину.
Читець: Волею долі опинився Євген Маланюк у польському містечку Каліші, у таборі українських воїнів. Серед людей мистецтва, що опинилися тут, зародилась ідея заснувати літературний журнал, що одержав назву „Веселка”. На сторінках часопису з’являються поезії і хлопця з України. А потім була Чехія. У 1923 році був прийнятих до утвореної в Чехії Української

господарської академії.


Читець: У Чехо-Словаччині на час становлення Маланюкового таланту була ціла когорта українських молодих митців. Так виникла „Празька школа”, яку для нас уособлюють Оксана Лятуринська, Юрій Дараган Олег Ольжич, Олена Теліга. Маланюк серед них був найяскравішою зорею.

Маланюк як поет – патріот оригінальний. У нього нема й натяку на сюсюкання, освідчення в любові рідному краєві, співання дифірамбів минулому чи майбутньому. У творах відчувається огида до споконвічного рабського духу українців, до безоборонності такої нікчемної за неспроможностю здобути волю нації


Читець: Свого часу Марина Цвєтаєва поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існували в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і творчості важить одне — воля, характер, найглибша природа людського «я».

В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрямках. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними рядками ховається глибокий лірик, що ця поезія виростає з землі й губиться в небі. Нова доба, «жорстока, як вовчиця», змушувала поета бути «гладіатором нещадних рим», виховувала дисципліну духу, випробовувала його міць.



Читець: Збірка «Стилет і стилос» була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості — краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: стилос — це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет — невеликий кинджал із тонким тригранним лезом. Та в назві збірки ці сімволи не протиставляються один одному, а стоять поряд, бо для поета вони поки що рівновеликі:

От: розуму уважний стилос

І серця вогняний стилет.

Читець: 12 серпня 1925 року поет повінчався у Празі зі студенткою Зоєю Равич. Їхня спільна дорога не була довга, лише на схилі літ вони знову зустрілися у США.
Читець: У пошуках роботи Євген Маланюк виїхав з Праги до Варшави. Проживаючи тут, одружився вдруге з чешкою, але на другу еміграцію виїздить сам. Від цього подружжя мав одного сина, який зараз живе у Празі.

Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в тема кохання представлена достатньо широко. Поруч стоять два вірші: «І час настав…» та «Як перший пелюсток». Один із них — зразок освідчення, інший — відгук закоханого серця на дівочий лист:

Який же ангел зореокий

З нічних небес на нас вказав,

І Бог забув про синій спокій,

І в вічність нас заколихав!

За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка. Він був палко закоханий у поетесу Наталю Лівицьку-Холодну. Сила і щирість почуттів поета до Наталі поєднуються з його благородством, побожним ставленням до жінки.

Читець: збірці «Стилет і стилос» уміщено цикл «Вічна», що складається з трьох поезій, кожна з яких присвячена різним жінкам. Поет підкреслює їхню неповторність, захоплюється жіночими принадами:

Коливаєтсья стан. Заворожує в казку півона.

Моя пристрасть джигітом рвонулась слідами газелі! …

О, сі рухи пекучі — п’янкіш від вогню і вина…

Хочеш душу в калим? — ти її вже навік отруїла.

Але Євген Маланюк не може говорити тільки про кохання. Для нього особистим є все, що відбувається навкруги. Він схожий на дволикого Януса і свідомий цього «романтичного янусового роздвоєння». Поет вбачає своє покликання в тому, щоб самовіддано служити «смолоскипом Тобі Одній» — Україні й тільки їй, стати задля цього, якщо буде потреба, «кривавих шляхів апостолом». Він рішуче відкидає «жар ліричних малярій», поезію, яка мляво «дзюркоче про добро і зло», відчуває себе не «трубадуром, а вічним яничаром». Степова Еллада — Україна — стала для поета далекою, між ними «простіргураганом», але його серце болить, а душа рветься на батьківщину. Поет мріє «хоч дихнуть, хоч узріть тебе де б…» Але Україна для нього — це:

… фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

У складний час, під знаком «кривавого лихоліття» народжувався поет, який став трибуном і навіть у далекій еміграції був поводирем свого народу
Як слушно зауважує Тарас Салила, „еміграційна поезія йшла своїм шляхом, не обмежуючись орієнтацією на досвід європейський”. Маланюк прекрасно розумів, що „ в літературі на еміграції треба робити те, чого не можуть робити вдома, що треба розробляти теми, на які в Україні накладено „табу”.
Читець: У Варшаві утворює групу ”Танк”, в маніфесті якої виступає за ідеологічну кузню, де куватиметься і гартуватиметься зброя націоналістичного активізму.

Біль поета відчувається в рядках :

Москалять, польшать, труять рід,

Ворожать, напускають чари.

Здається, знищено вже слід, -

Лиш потурнаки й яничари.


Читець: А згодом місцем постійного проживання поет обирає Нью-Йорк. З того часу він вже нір азу не бачив України. Але ж зате ні на один день не забував її. Мачуха – чужина не змогла замінити йому

Тополі, хату, сонячні поля,

Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів

Пливе в хвилясту далеч.
Читець: В вікні сльота і листопад,

Вертаються з костелу люди.

Сей дім отчизною не буде.

Будинки не замінять хат.


Те саме. Двісті літ назад

Оттак же чужиною нудив

Змарнілий орлик крізь облуди

Своїх надій, трудів і страт.


І може тут сидів так само,

Чекаючи вістей із Ясс.

І крізь вікно він бачив браму

І вулицю в цей самий час.


Дружина в Кракові з доньками,

Син у Парижі.... Дні – віками.


Читець: Даючи оцінку творчого доробку Є. Маланюка, Т.Салига пише: ”Євгенові Маланюку довелося стерпіти 48 еміграційних літ, проте йому судилося не найважча доля. Він усе ж обминув Соловки чи Колиму, а точніше – ранню смерть і, головне, не був переслідуваний творчими кон”юнктурами. Він прожив поза Україною, але з Україною в серці”. Так, в Україні Маланюка могла чекати тільки доля „Розстріляного Відродження”. Поет врятувався еміграцією, проте рідних доля не помилувала: брат Сергій і сестра Єлизавета померли голодною смертю в 1922, брат Онисим, який працював комісаром культури в Ленінграді, пропав безслідно. У тенетах і катівнях енкаведистів тоді зникали тисячі невинних людей, розчавлених під колесами в час нібито випадкови аварій...
Читець: Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напруженого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання.

Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.

І рай земний — сліпа пустеля…

Гнітючим небом — хатня стеля.

В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється:

Не таким воно нам уявлялось

По романах, по веснах, по снах.

ВЕДУЧИЙ:


Творчість Є.Маланюка яскраво вирізняється широтою таланту, розкріпаченістю думок, вільною реалізацією задумів, прямим проголошенням національних ідеалів без обридливої езопівщини, викручування думки і двожильності штучного перевантаженого підтексту. У поезії прослідковується постійна еволюція і вдосконалення, зростання національної свідомості, що дуже актуальне в наш час. Вірші бентежать наші серця, западають у душу „пелюстками Долі” патріота Маланюка.

Читець: Десь сіре поле в чорних круках, що пророкують: кари! кар!

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки

Назавжди спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір’ях – вітряки.


Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут : в вікні опустиш штору –

І п’єш самотній, смертний біль!



(Звучить пісня Б.Лепкого „Журавлі”)
Читець: Його поезія, пройнята тугою за рідним краєм, вчить нас любові до України, бо був він вірним сином своєї Матері – землі.

Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,

Що ця хата, цей шлях і цей обрій –

Це мати земля.

Що її ображати ніхто не сміє –

Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.

Що не треба заплутано метикувати

В залежності від нагород і годин,

Тільки знати:

Вона – мати, Ти син.

І бачити вічність – блакиття бездонну,

І тільки вічністю міряти час

Не благати, не переконувати

Ні їх ні нас.


У „Оді до прийдешнього” Є Маланюк чітко окреслює роль своєї Музи, яка повинна виховати національно свідоме молоде покоління:

Вию псом на мертвім полі бою,

Стережу цей попіл і кістки, -

Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:

Сходять зерна, пружаться рістки...

Бачу їх – високих і русявих,

Зовсім інших, не таких, як ми, -

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми.

Читець: Поезія Євгена Маланюка є пристрасним свідченням драматизму історичної долі України, вона доносить до нас біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті:

Ти виникаєш і зникаєш

В загучиш чорториях сна,

Моя понтійська Навсікає,

Нетлінним сяєвом ясна.

І виникатимеш довіку,

Рокам і добрам навпаки,

Усупереч страшному віку –

Крізь всі епохи і віки
(Звучить пісня С.Галябарди „На Україну повернусь...”)
Читець: Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики:

Як іонійськая колона,

Рожевіє дівочий сніг,

Ховаючи опуклість лона

В лілеях рук, лілеях ніг.

Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання?

Єдина! Не ображу зором — Двійник Мадонни на землі.

Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається:

Зо мною ангели не розмовляють більш.

Дух відлітає, тяжеліє тіло

І тягне до землі…

(Звучить пісня В.Івасюка „Ангел”)

Читець: У останні роки життя пекуча ностальгія дедалі більше полонить його душу. Однак це не розпач, а швидше біль людини, що з висоти свого життєвого досвіду дивиться і на самого себе, і на навколишній світ.

Так. Без тебе повільна, нестямна загибель,

Батьківщино моя, Батьківщино німа!

Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

Мстить нагадуючи, що тебе нема.
Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться…», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «…Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі… Як пахнуть пестощі дівочі…», у ньому оживає закоханий у життя юнак:

Душа простором радісно говіє,

Я знов Гоген незнаного Таїті.

Читець: 28 січня 1967року пише вірш, сповнений трагічного передчуття смерті:

Лютий місяцю, справді лютий.

Зачаївся, пантруєш і ждеш:

Хай-но нерви завузлить до скрути,

Хай-но серце доб’ється до меж...
Читець: 16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Поета знайшли через день на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені був квиток до опери якраз на вечір його смерті.
Звучать удари серця (фонограма). Учні засвічують свічки

Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя:

І все шукав, але не те, що треба.

Все пізнавав, але недовідоме,

І не зважав, що під зухвалим кроком

Розтоптані лишались пелюстки.



(Звучить пісня „...Я любив Україну...”)
Читець: Пропоную вшанувати світлу пам’ять Євгена Маланюка хвилиною мовчання.
Читець: Якою людиною був Євген Маланюк? Про це розповідають його сучасники.
Л.Полтава: „Євген Маланюк потряс мене, велетень не лише духом, а й тілом... ерудит, енциклопедист. Я зрозумів його покликання: тисячолітня, багатотисячолітня Україна.
Микола Неврлий: „Читаючи лекцію, Маланюк доповідав вільно, без записок. Всі уважно слухали, а в залі панувала небувала тиша.

Свій виклад він пересипав цитатами, екскурсами, порівняннями і спогадами... Відчувалась не лише велика ерудиція, але й феноменальна пам”ять доповідача. За думками він „в кишеню не сягав”, вони потоком плили з його уст, акцентуючи все головне”.


П.Шолох: „Поміж радянських поетів Є.Маланюк найвище цінував М.Рильского . З молодих – Ліну Костенко, Івана Драча... З прозаїків любив М.Стельмаха за його широкі полотна та З.Тулуб за „Людоловів”. Особливо імпонував Маланюку Микола Хвильовий”.
Учитель: Більшу частину свого життя Євген Маланюк прожив за межами України, але любов та шану до неї зберіг назавжди. То ж пам’ятаймо тих, хто вірою і правдою служив своєму народові, своїй землі. Запам’ятайте, діти, ім’я поета патріота Євгена Маланюка.

Список використаної літератури :


1.Багряний І. Хто є найбільший поет в Україні?// Багряний І. Під знаком Скорпіона. – К., 1994. – С. 113.

2. Бойко Л. Тести до теми „Життя і творчість Євгена Маланюка//Диво слово. -2000. - №1. – С.41 – 46.

3.Клочек Г. Князь духу і мислі: До 100-річного ювілею Євгена Маланюка.// Українська мова і література. – 1997. –Ч.3 – С.1 – 3.

4. Куценко Л. Співець степової Еллади: Про творчість Є.Маланюка. // Дзвін. -1991.- №7.-.-С.138-141.

5.Неврлий М.Муза болю, гніву, боротьби: Є.Маланюк.//Є.Поезії. – К., 1992.-С.5-30.6.Салига Т.”Залізних імператор строф”: Є.Маланюк.// Маланюк Є. Поезії.- Львів, 1992. – С.3-32.

6.Юхимець О. Сплетіння ненависті і любові: До 100-річчя від дня народження Є.Маланюка.// Українське слово. – 1997.-.12 червня.- С.12-13.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка