Теорія та практика збереження



Сторінка1/16
Дата конвертації30.12.2016
Розмір3.83 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Є. М. ПОТАПЧУК


ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ЗБЕРЕЖЕННЯ

ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Хмельницький

2004
ББК 68,49

П 64

Рецензенти:

М. І. Томчук, доктор психологічних наук, професор;

О. В. Тімченко, доктор психологічних наук, доцент.

Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (протокол №7 від 2 березня 2004 року).

Потапчук Є.М.

Теорія та практика збереження психічного здоров’я військовослужбовців: Монографія. – Хмельницький, 2004. – 322 с.

У монографії проаналізовано методологічні, теоретичні та методичні основи збереження психічного здоров’я військовослужбовців. Логічно і послідовно висвітлено загальні підходи до аналізу сутності та змісту психічного здоров’я особистості, а також уточнено його критерії та показники. Проведено аналіз основних соціально-психологічних факторів, що впливають на психічне здоров’я особистості в різних умовах її діяльності, виявлено основні суб’єкти впливу на психічне здоров’я військовослужбовців.

Розглянуто теоретичні основи психогігієни життєдіяльності особистості, що дозволило розробити соціально-психологічну систему збереження психічного здоров’я військовослужбовців. Розкрито пропозиції військовому керівнику, психологу військової частини та власне самому військовослужбовцю щодо збереження психічного здоров’я.

Призначена для фахівців в сфері військової психології, військових керівників, офіцерів виховних структур, викладачів, курсантів та слухачів вищих навчальних закладів, науковців, які вивчають психологічні основи збереження психічного здоров’я особистості.


ББК 68,49

Видавництво НАДПСУ, 2004



Вступ

За умов трансформації українського суспільства особливої значущості набувають питання формування людиною нових життєвих стратегій, компетентності, посилення гнучкості та мобільності соціальної поведінки. Чим потужніший життєвий ресурс людини, чим ширші її соціальні можливості, тим легше їй здолати кризові настрої, оволодіти конструктивно-перетворювальною позицією. Однак, на тлі суспільних негараздів, нестабільності повсякденних умов життя та труднощів пристосування до них, формування самодостатньої, цільної та зовнішньо і внутрішньо гармонійної особистості є вельми складним завданням.

Метою видання цієї монографії є, по-перше, намагання заповнити теорію та практику психогігієни військової діяльності сучасним змістом, по-друге, прагнення поповнити дефіцит військово-психологічної літератури, бажання реально допомогти широкому колу читачів опанувати теорією і практикою збереження психічного здоров’я. У зв’язку з цим монографія орієнтована на те, щоб ознайомити читачів як із традиційним, так з сучасними психологічними концепціями, а також на те, щоб її основні ідеї (положення й рекомендації) могли успішно використовувати військові психологи, викладачі, військові керівники та вихователі для поглиблення своїх психологічних знань, навичок та вмінь.

Основні ідеї, викладені в монографії, протягом 2000-2004 рр. пройшли широку апробацію на різних науково-практичних конференціях та засіданнях кафедри педагогіки та психології Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, у військових частинах Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; Внутрішніх військ МВС України, Державної прикордонної служби України за що автор висловлює щиру подяку посадовим особам зазначених вище частин.


РОЗДІЛ 1.

НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСЛІДЖЕНЬ

ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ

У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ПСИХОЛОГІЇ
Узагальнення науково-психологічного доробку в галузі вивчення психічного здоров’я військовослужбовців потребує проведення теоретичного аналізу досліджень психічного здоров’я особистості у вітчизняній та зарубіжній психології. Саме тому у даному розділі розкрито загальні підходи до аналізу сутності та змісту психічного здоров’я особистості, особливості його порушень, а також уточнено критерії та показники психічного здоров’я особистості.
1.1. Сутність та зміст психічного здоров’я особистості
На початку нашого дослідження виникла необхідність вирішити поняттєво-термінологічну проблему, пов’язану з розумінням та відображенням у наукових працях словосполучення “психічне здоров’я”. В ході аналізу наукової літератури з психології, філософії, медицини та валеології щодо проблем, пов’язаних з психічним здоров’ям особистості, а також шляхів його збереження, ми виявили, що дослідники, ведучи мову про психічне здоров’я, використовують такі поняття як: “здоров’я душі”, “душевне здоров’я”, “душевний комфорт”, “душевне благополуччя”, “душевна гармонія”, “внутрішньоособистісна гармонія” та інші [28; 61; 62; 57; 211; 256; 324]. Враховуючи, що ці словосполучення по суті відображають одне і те ж спеціальне поняття, в нашому дослідженні ми використовували їх як тотожні терміну “психічне здоров’я”. А протилежні, зазначеним вище, поняття “нездоров’я душі”, “душевне нездоров’я”, “душевний дискомфорт”, “душевний розлад”, “внутрішньоособистісна дисгармонія” - тотожні терміну “психічне нездоров’я”.

Беручи до уваги, що психічне здоров’я є одним із основних компонентів здоров’я особистості [248] розпочнемо його розгляд з проведення загального аналізу поняття “здоров’я” та інших понять, які з ним пов’язані.

На сучасному етапі розвитку вчення про здоров’я, предметом дискусії науковців є ряд проблематичних понять, зокрема таких як сутність здоров’я, рівень здоров’я, його якісні і кількісні характеристики та інші. Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) та соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я, що у преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) записано, що здоров’я це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад [64]. Таке ж саме визначення подається у психологічному словнику під редакцією Б. Г. Мєщєрякова та В. П. Зінченка (автори посилаються на статут ВООЗ). Крім цього у словнику вказується, що у широкому розумінні під поняттям “здоров’я” дослідники розуміють можливість організму людини адаптуватися до нових умов з мінімальними затратами ресурсів і часу [39, с. 173].

Як бачимо у визначенні, яке подано у статуті ВООЗ відсутнє поняття “душевне благополуччя”. Можливо це упущення випадкове, або ж автори статуту ототожнюють “душевне благополуччя” з “духовним благополуччям”, що, у певній мірі, є помилковим. Для підтвердження такої думки продовжимо далі розгляд поняття “здоров’я”.

У колективній праці під редакцією Г. С. Нікіфорова окремо виділяються фізичне, психічне та соціальне здоров’я. Ці поняття виносяться в назву розділу (Розділ ІІ) [256, с. 67]. Однак, сама структура розділу, яку розробляли Г. С. Нікіфоров та В. О. Ананьєв, має дещо хаотичний характер, оскільки в заголовках підрозділів, крім поняття “психічне здоров’я” (індивідуально-типологічні аспекти) з’являються ще поняття “гармонія особистості” і “душевне здоров’я …” та ін. На нашу думку, запропонована дослідниками структура розділу закладає підстави для виникнення поняттєвої плутанини. По-перше, ними порушене правило розподілу поняття, і як наслідок цього, розділ не має чіткого поділу на окремі логічно співпідпорядковані частини. По-друге, заголовок розділу не відображає зміст тексту (він набагато ширший і включає лишню смислову інформацію. По-третє, через назви підрозділів складається враження, що автори крім поняття “психічним здоров’я”, пропонують виділяти окремо ще такі поняття як “душевне здоров’я” та “гармонію особистості”. При цьому не зрозуміло чи слід їх ототожнювати.

Отже вивчення названої роботи не дає нам чіткої уяви про види чи компоненти здоров’я особистості. Тож варто розглянути думки інших фахівців з цього приводу.

Дослідник проблем психології управління О. А. Урбановіч при розгляді питань, пов’язаних зі здоров’ям керівника, веде мову про три види здоров’я: фізичне, психічне та духовне [322, с. 352]. При цьому автор робить висновок, що психічне здоров’я людини характеризується її можливостями адаптації, соціалізації та індивідуалізації. Далі вказує на те, що духовне здоров’я виявляється у зв’язках людини з усім світом і виражається у: релігійних почуттях; почутті краси і світової гармонії; почутті захоплені і благоговінні перед життям.

На нашу думку, запропонована характеристика духовного здоров’я у повній мірі може відображати і психічне здоров’я. Адже душевне благополуччя також не можливе без відчуття гармонії, захоплення і благоговіння перед життям. Зважаючи на сказане, можна припустити, що духовне здоров’я швидше є складовою частиною психічного здоров’я, а не, окремою від нього, складовою здоров’я загалом.

Р. З. Поташнюк розрізняє такі компонент здоров’я як: соматичне, фізичне, моральне та психічне [248]. Під соматичним здоров’ям він розуміє поточний стан органів і систем організму людини, основу якого складає біологічна програма індивідуального розвитку, зумовлена основними потребами, які домінують на різних етапах онтогенетичного розвитку. Ці потреби, по-перше, є пусковим механізмом розвитку людини, по-друге, вони забезпечують індивідуалізацію цього процесу. Фізичне здоров’я автор розуміє як рівень росту і розвитку органів та систем організму, основу якого становлять морфологічні і функційні резерви, що забезпечують адаптаційні реакції до зміни умов навколишнього середовища.

Однак, нас більш цікавить думка дослідника щодо визначення сутності таких понять як “моральне здоров’я” та “психічне здоров’я”, а точніше те, яким чином він їх розрізняє. Виявляється, що моральне здоров’я, Р. З. Поташнюк розглядає як комплекс характеристик мотиваційної і потребно-інформаційної сфери життєдіяльності, основу якого визначає система цінностей, настанов і мотивів поведінки індивіда в суспільстві. Він вважає, що моральним здоров’ям є висока духовність людини, яка пов’язана з загальнолюдськими цінностями – добром, любов’ю і красою. Щодо психічного здоров’я, то під цим поняттям автор розуміє стан психічної сфери, основу якого становлять стан загального душевного комфорту, що забезпечує адекватну психоемоційну і поведінкову реакцію. Такий стан зумовлюється як біологічними, так і соціальними потребами, а також можливостями їх задоволення.

На основі вивчення, запропонованих автором, визначень, ми прийшли до думки, що сутність морального здоров’я, також відображається у змісті психічного здоров’я. Підтвердженням нашої думки може служити те, що:

по-перше, психічне здоров’я особистості в повній мірі визначає характеристики її мотиваційної і потребно-інформаційної сфери життєдіяльності;

по-друге, без психічного здоров’я особистості не можливо вести мову про її високу духовність, що пов’язана з загальнолюдськими цінностями – добром, любов’ю і красою.

Все сказане нами вище дає підставу наді вести мову про психічне здоров’я особистості не просто як про стан її психічної сфери, а як про психічне явище з різними взаємопов’язаними рівнями.

Як свідчить аналіз наукових джерел [12; 22; 256; 274] дослідники визначають три взаємопов’язані рівні здоров’я в системі «людина – здоров’я – середовище», а саме: суспільний, груповий та індивідуальний.

Перший рівень (суспільний) характеризує стан здоров’я населення загалом і виявляє цілісну систему матеріальних та духовних відносин, які існують у суспільстві. Другий (групове здоров’я), зумовлене специфікою життєдіяльності людей даного трудового чи сімейного колективу та безпосереднього оточення, в якому перебувають його члени. Третій (індивідуальний рівень здоров’я), який сформовано як в умовах всього суспільства та групи, так і на основі фізіологічних і психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде кожна людина.

Індивідуальне здоров’я є абсолютною та непересічною цінністю, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей, а також у системі таких філософських категорій людського буття, як інтереси та ідеали, гармонія, зміст і щастя, творча праця, програма та ритм життєдіяльності. Саме тому, на нашу думку, кожна особистість, кожен член суспільства повинні мати знання про здоров’я як біологічну, духовну, соціальну категорію з метою можливого проведення оцінки та аналізу свого стану здоров’я, з одного боку, та вирішення поточних і перспективних завдань щодо охорони та зміцнення суспільного здоров’я загалом.

Вирішення проблеми збереження психічного здоров’я особистості вимагає розгляду основних підходів до розуміння категорії “психічне здоров’я” в теоріях особистості. Однак, перш чим здійснити таку роботу, слід зазначити, що до теперішнього часу серед науковців не існує загальноприйнятої думки про те, який конкретно підхід потрібно використовувати для вивчення особистості з метою пояснення основних аспектів її поведінки. Через те дослідники використовують різні альтернативні теорії особистості як інтегрованого цілого, вивчення якого дозволяє виявляти нові напрямки та взаємозв’язки істинної внутрішньої природи людини. Враховуючи це, ми вважаємо за необхідне для розуміння суті психічного здоров’я, також, використовувати альтернативні теорії особистості, в яких відображаються різноманіття аспектів поведінки людини.

Характеристики, які визначають нормальне функціонування людини відобразив у своїй теорії і Д. Келлі [Kelly, 1955]. Він вважав, що таких характеристик є чотири [332, с. 476], а саме:

1. Здорові люди бажають оцінювати свої конструкти і перевіряти правильність своїх відчуттів до інших людей. Іншими словами такі люди оцінюють прогностичну ефективність своїх особистих конструктів на основі соціального досвіду. Згідно Д. Келлі особистісний конструкт це категорія мислення, за допомогою якої людина інтерпретує свій життєвий досвід.

2. Здорові люди можуть відкинути свої конструкти та переорієнтувати системи стержньової ролі, як тільки вони перестають діяти. При цьому людина не тільки здатна признавати свої помилки, але й, при необхідності, переглядати їх.

3. Здорові люди мають бажання розширити діапазон, об’єм конструктної системи. Вони залишаються відкритими для нових можливостей особистісного росту й розвитку.

4. Здорові люди мають добре розвинутий репертуар ролей. Це означає, що особистість є здоровою, якщо вона може ефективно виконувати різноманітні соціальні ролі і розуміти інших людей, які приймають участь у процесі соціальних взаємодій.

Душевне здоров’я було предметом роздумів Г. Оллпорта [Allport, 1968]. Його підхід принципово відрізняється від того, який реалізований в працях психоаналітиків. Він справедливо вважав, що клінічний досвід мало дає для розуміння здорової людини, яку дослідник характеризував як зрілу особистість [204]. На його думку існує шість рис, які характеризують зрілу особистість, а саме: широкі межі “Я”, активна і захоплена участь у трудових, сімейних і соціальних відношеннях; здатність до теплих, сердечних контактів, в тому числі, дружньої підтримки і співучасті; самосприйняття і здатність справлятися з власними емоційними труднощами без шкоди для оточення; реальне сприйняття людей, об’єктів і ситуацій, постановка реальних цілей; “самооб’єктивність” – чітка уява про свої власні сильні та слабкі сторони, почуття гумору; наявність системи цінностей, спрямовану на головну ціль, яка надає сенс усьому, що робить людина.

Поняття психічно здорової особистості у К. Роджерса [Roqers, 1961] відображається у терміну “повноцінно функціонуюча особистість” [271]. Цей термін дослідник використовував для позначення людей, які використовують свої здібності і таланти, реалізують свій потенціал і спрямовані на повне пізнання себе і сфери своїх переживань. К. Роджерс виявив п’ять основних особистісних характеристик, які є загальними для повноцінно функціонуючих людей:

відкритість переживанням (відкритість для всіх можливостей);

екзистенциальний спосіб життя (повноцінне і насичене життя);

організмічна довіра (здатність людини приймати до уваги свої внутрішні відчуття і розглядати їх як основу для вибору поведінки);

емпірична свобода (відчуття свободи і сили, великі можливості вибору);

креативність (творчий спосіб життя).

Останні дослідження [356; 357], які проводилися в Америці в рамках теорії самодетермінації, виявили дві групи життєвих цінностей, що здатні впливати на психічне здоров’я особистості. Одна група цінностей, в яку за результатами факторного аналізу були об’єднані особистісне зростання, прихильність і кохання, служба суспільству та здоров’я, отримали назву внутрішніх прагнень. Ці прагнення були інтерпретовані як життєві цілі, що забезпечують задоволення основних психологічних потреб в автономності, ефективності та прив’язаності і ті, що сприяють особистісному зростанню та психічному здоров’ю. Друга група цінностей, в яку були об’єднанні матеріальне благополуччя, соціальне визнання через популярність і фізичну привабливість, отримала назву зовнішніх прагнень. В цю групу прагнення попали стани, які мали видимі ознаки благополуччя і визнання, оцінка і досягнення яких залежить від реакції інших людей. Ці прагнення, як правило, є засобами досягнення деяких зовнішніх по відношенню до особистісного Я цілей і способами реалізації потреб, які не ведуть до особистісного зростання та психічного здоров’я.

Дослідження американських науковців продемонстрували також те, що якщо люди орієнтовані переважно на зовнішні цінності, то вони мають низькі показники психічного здоров’я. Було встановлено і зворотну залежність: позитивний кореляційний зв’язок між відносною перевагою внутрішніх прагнень над зовнішніми і показниками психічного здоров’я [360].

Загалом сучасні західні психологи вважають, що сутність психічного здоров’я особистості виражається через самоповагу та ступінь вираження тривожності. При цьому вони вказують на те, що позитивно налаштовані люди, які мають ясні цілі в житті і не схильні мучити себе вічними сумнівами, невпевненістю, дурними передчуттями та песимізмом, мають хороші перспективи для збереження власного здоров’я.

Слід зазначити, що у вітчизняній психології вивченню проблем психічного здоров’я особистості також завжди приділялася велика увага. Вчені, лікарі, філософи робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров’я, збагнути його сутність, щоб навчитися вміло керувати ним, щоб зберігати здоров’я впродовж усього життя. Адже без знання про здоров’я населення та його тенденції, без прогнозних оцінок суспільство не може розвиватися повноцінно. Однак більшість досліджень психічного здоров’я мали медичний характер і їх метою було вивчити різноманітні проблеми, які з ним пов’язані. Йдеться про нервові та психічні хвороби, відхилення у функціонуванні психічних процесів та особистісному розвитку людини, органічні синдроми й розлади тощо [46; 57; 69 та ін.]

Важливі орієнтири щодо розуміння наслідків негативного впливу на психічне здоров’я особистості, а також сенсу допомоги їй містяться в працях, присвячених психології життєвого шляху особистості та активності суб’єкту життєдіяльності у критичних ситуаціях (К. О. Абульханова-Славська, О. В. Брушлінський, Л. Ф. Бурлачук, Є. І. Головаха, В. М. Доній, І. Г. Єрмаков, О. О. Кронік, В. О. Моляко, Г. М. Несен, С. Л. Рубінштейн, Л. В. Сохань, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко та ін.) [4; 44; 70; 102; 314; 317].

У словнику з психології (за ред. О. В. Петровського та М. Г. Ярошевського) психічне здоров’я визначається як стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам оточуючої дійсності регуляцію поведінки , діяльності [261, с. 301].

На думку Л. М. Карамушки, М. Є. Андрос психічне здоров’я можна визначити як таке функціонування психіки індивіда, яке забезпечує його гармонійну взаємодію з навколишнім світом (ефективність діяльності та поведінки індивіда, здійснення його особистісного розвитку) [113].

Оскільки психіка людини багатоаспектна і має багато різноманітних виявів, то, відповідно, і психічне здоров’я людини включає в свою структуру багато елементів, які можуть розглядатися як складові структурні компоненти психічного здоров’я людини в цілому, або ж як окремі його види. Дані види, на думку дослідників (Л. М. Карамушки, М. Є. Андрос), можна класифікувати за кількома ознаками: за ознакою психічної активності людини (пізнавальна, емоційна, практична); за ознакою спрямованості активності людини (на себе, на людей). Звідси слід виділити такі складові психічного здоров’я:



розумове – вміння отримувати, аналізувати та використовувати необхідну інформацію;

емоційне – здатність розуміти, висловлювати та регулювати свої емоції та почуття;

практичне – здатність усвідомлювати свої потреби та інтереси, ставити відповідні цілі та досягати їх.

І, відповідно, за ознакою спрямованості психічне здоров’я має такі складові як:



особистісне – відчуття та прийняття себе як особистості (на основі самопізнання, самоаналізу, самооцінки тощо);

соціальне – здатність адекватно розуміти та будувати стосунки з соціальним оточенням (сім’єю, друзями, колегами, колективом тощо).

Ми поділяємо таку думку дослідників, однак вважаємо, що вона потребує деякого уточнення, особливо це стосується соціальної спрямованості психічного здоров’я особистості. Ми маємо на увазі, наприклад, проблемні стосунки людини в сім’ї чи в колективі. У нас викликає сумнів чи маємо ми право говорити про те, що проблемні стосунки між подружжям (колегами по роботі) є свідченням їх психічного здоров’я (нездоров’я). На нашу думку, постановка питання у такому вигляді може служити підґрунтям для безпідставного встановлення будь-якій особистості (членам проблемних, нестабільних сімей; конфліктуючим колегам) діагнозу психічного розладу. Вирішення цієї проблеми має стати предметом окремого психологічного дослідження.

На думку В. М. Панкратова “психічне здоров’я – це стійкий психічний стан людини, який є наслідком балансу чи гармонійності зовнішньої форми і внутрішнього змісту [211 с. 23]. Ми схильні вважати, що таке визначення має надмірно узагальнений характер, через те, воно потребує деякого уточнення. Нажаль, автор не уточняє, що конкретно він розуміє під поняттями “зовнішня форма” та “внутрішній зміст”. Крім цього виникає питання: “Чи не є дещо обмеженим міркування про те, що психічне здоров’я – це лише психічний стан?” На нашу думку, буде науково не виправдано, коли до психічних станів, наприклад, разом з афектами, тривогою та настроєм будемо відносити і психічне здоров’я. Адже воно є набагато об’ємнішим та грунтовнішним поняттям, що характеризується широкою гамою емоційних переживань та поведінкових проявів.

Аналізуючи сутність психічного здоров’я як цілісного явища, можна говорити про певні категорії психічного здоров’я, які відображають зміст його основних складових елементів: рівень зрілості, пізнавальної, розумової сфери особистості; рівень зрілості емоційно-вольової сфери особистості; планування та досягнення життєвих цілей та цілей конкретних видів діяльності; рівень адекватності самооцінки та прийняття себе як особистості; рівень адекватності стосунків у мікросоціальному середовищі.

Дослідники підкреслюють, що визначення норми психічного здоров’я особистості повинно здійснюватися у відповідності з віковими періодами її розвитку. Тому необхідно, на наш погляд, говорити про такі типи норм психічного здоров’я: норма психічного здоров’я індивіда на етапі його становлення; на етапі розвитку; норма психічного здоров’я зрілої особистості (самоактуалізація).

Продовжуючи аналізувати думки дослідників щодо складових психічного здоров’я, слід зазначити, що у психологічному словнику [39] науковцями виділяються такі складові як:

усвідомлення і почуття безперервності, постійності та ідентичності свого фізичного та психічного “Я”;

почуття постійності та ідентичності переживань в однотипних ситуаціях;

критичність до себе та своєї особистої психічної діяльності та її результатів;

адекватність психічних реакцій силі та частоті впливів середовища, соціальним обставинам і ситуаціям;

здатність керувати своєю поведінкою у відповідності з соціальними нормами (правилами, законами);

здатність планувати особисту життєдіяльність та реалізовувати її;

здатність змінювати спосіб поведінки в залежності від зміни життєвих ситуацій та обставин.

На нашу думку такий перелік складових психічного здоров’я дає чітку уяву про його зміст. Однак виникає потреба виявити причини виникнення емоційно-чуттєвого дискомфорту чи психічних розладів у людини.

За В. М. Панкратовим [211, с. 25] головними причинами емоційно-чуттєвого дискомфорту, що може виникати в процесі повсякденної діяльності людини, є:

а) міжособистісні стосунки: зіткнення з керівником; фізична недуга; проблеми у спілкуванні з співробітниками на роботі; незадоволення зовнішнім виглядом; турботи про здоров’я загалом; каяття з приводу минулих рішень; сексуальні проблеми; проблеми з підлеглими; осуд та дискримінація зі сторони інших; турбота про надійність місця роботи; неприємні сусіди; невдоволення своєю роботою;

б) внутрішньоособистісні причини: занепокоєння, що викликане внутрішньоособистими конфліктами; труднощі, пов’язані з самовираженням; проблеми з сексуальним партнером; відчуття самотності; недолік активності, енергії; проблеми з батьками;

в) перевантаження сімейними обов’язками; проблеми з дітьми; недостача часу для сім’ї; перевантаження справами; роздуми про сенс життя;

г) соціально-побутові причини: проблеми з покупками; ціни, що зростають; проблеми з транспортом; занепокоєння з приводу обстановки в державі;

д) причини, що пов’язані з відчуттям беззахисності: проблеми з місцем роботи через свою стать; турботи про стан здоров’я когось із членів сім’ї; фінансова надійність.

Проаналізувавши вказані вище причини, можна зробити висновок про те, що найбільш важливі причини дискомфорту можуть знаходитися в середині самої особистості. Пригадаємо думку Е. Берна щодо типів стану “Я” (“батько”, “дитина”, “дорослий”). Так, розглядаючи вказані Е. Берном типи, О. А. Донченко зазначає, що “ …дитині в плані криз випадає найбільше; сама людина з таким “перекосом” власної психічної структури частіше страждатиме від образ, комплексів, розчарувань, саме така людина буде в кризовому стані робити таке, про що потім жалкуватиме, за що їй буде соромно, саме вона частіше за інших страждатиме від самотності тощо” [102, c. 72]. Далі автор вказує, що кризі підвладні абсолютно всі типи людей, лише частота і глибина кризи у них різна. У “дітей” вона виявляється частіше, у “батьків” – глибше, а у дорослих перебігає конструктивніше. Як бачимо різні люди неоднаковою мірою підготовлені до життя та його проблем.

Однією із таких проблем є відчуття самотності. Під цим поняттям дослідники розуміють психічний стан людини, який виявляється в дефіциті спілкування, або ж один із психогенних факторів, що впливає на емоційний стан індивіда в змінених (незвичних) умовах ізоляції від інших людей (П. Є. Мармазинська) [298, с. 250]. Обрив безпосередніх зв’язків з іншими людьми викликає психічні стани, що характеризуються тривожністю, депресією, яскраво вираженими вегетативними реакціями. Загалом людина може реагувати по різному, переживаючи відчуття самотності. На думку Н. М. Ануфрієвої та А. В. Тімакової [102, с. 208-209] такими реакціями можуть бути:

туга, пасивність (найчастіша реакція);

активне відокремлення (зайняття улюбленою справою);

подолання самотності за допомогою грошей (розваги);

розширення та поглиблення соціальних контактів (зовнішня соціальна активність).

Як бачимо найчастішою реакцією є туга та пасивність. Отже відчуття самотності здатне негативно позначатися на душевному благополуччі людини. Тим більше, що “через невизначеність витоків свого переживання проблема самотності може довгий час лишатися без адекватного вирішення” [102, с. 216]. Важливо також звернути увагу на те, що відчуття самотності можна розглядати як посереднє між внутрішнім дискомфортом та дисгармонією міжособистісних стосунків. Це дає підставу для висновку про те, що серед факторів дискомфорту багато лише умовно можуть бути позначені як “внутрішньоособистісні”. За внутрішньоособистісною локалізацією таких причин дискомфорту необхідно бачити соціально-психологічне коріння, вплив особливостей міжособистісних зв’язків у мікросоціумі.

Практика свідчить, що з усіма показниками домінуючих психічних станів тісно пов’язані стресори міжособистісних стосунків. Причиною цього може бути те, що саме вони виступають в ролі основних ланок, що опосередковують соціальну адаптацію особистості, яка реалізує можливість соціальної підтримки у важких життєвих ситуаціях.

Дослідники психологічного змісту соціально-психологічної дезаптації особистості В. П. Москалець та Ю. Р. Сидорик зазначають, що все, чим живе людина, що тішить її в житті, пов’язане з майбутнім, якого вона прагне. Ця життєва перспектива є наслідком цілепокладання – однієї з основних властивостей людської свідомості, яка полягає у визначенні цілей діяльності, поведінки та способів і засобів їх досягнення [252, с. 45]. Однак руйнування, втрата ідеалів, ціннісних орієнтацій, які висвітлюють особистості життєву перспективу, є визначальною світоглядною основою для виникнення психічної дисгармонії особистості. При цьому, на думку дослідників, соціально-психологічна дезадаптація особистості проявляється у так званих поведінкових (ситуативних) реакціях, зокрема у реакції емоційного дисбалансу, у песимістичній ситуативній реакції, у реакції негативного балансу, ситуативній реакції демобілізації, ситуативній реакції опозиції та ситуативній реакції дезорганізації [252]. Цілком очевидно, що кожна з вказаних реакцій негативно позначається на психічному здоров’ї особистості. Через те розглянемо їх більш детальніше.

Реакція емоційного дисбалансу характеризується виразним переживанням негативно забарвленої гами емоцій (знижений настрій, емоційний дискомфорт, загальне невдоволення). Звідси йдеться про звуження кола спілкування, соціальних контактів. За доволі глибокої реакції зростає втомлюваність, поступово знижується ефективність психічного захисту.

Песимістична ситуативна реакція проявляється насамперед у змінах світовідчуття, утвердженні похмурого, песимістичного світогляду, суджень і оцінок, у переструктуванні системи ціннісних орієнтацій. Притаманне такому світосприйманню стійке зниження рівня оптимізму утруднює перспективне планування майбутнього, породжує похмурі прогнози неприємностей, що розглядаються як удари долі, яким протидіяти даремно.

Реакція негативного балансу – зважування резонів і визначення перспектив існування обмежені через невиліковні соматичні захворювання, похилий вік і фізичну немічність.

Ситуативна реакція демобілізації характеризується найрізкішими деструктивними змінами у сфері спілкування особистості. Людина уникає включення у будь-які діяльнісні сфери, крім найнеобхідніші, обов’язкових, соціально контрольованих. Продуктивність діяльності невисока, що посилює душевний дискомфорт, фрустраційні переживання, відчуження та ізольованість особистості.

Ситуативна реакція опозиції характеризується екстрапунітивною (тотального негативізму) позицією з неухильним підвищенням агресивності, наростанням різкості, категоричності, безапеляційності негативних оцінок інших людей та їх діяльності.

Ситуативна реакція дезорганізації – основним компонентом її є тривожність, від якої походять сомато-вегатативні порушення: гіпертонічні і судинно-вегетативні кризи, сонливість або безсоння.

При формуванні зазначених реакцій переважають дистимічні переживання нерішучості, втоми, самотності, покинутості, відчуженості, відчуженості, ізоляції, безпорадності, суму, туги, пригніченості, душевного болю та ін.

Багато авторів у тій чи іншій інтерпретації під внутрішньоособистісного дискомфорту розуміють, насамперед, мотиваційний конфлікт, боротьбу мотивів. Так, на думку С. Мерліна “психологічний конфлікт є результатом гострого незадоволення глибоких і актуальних мотивів і відносин особистості” [192, с. 77]. І якщо в процесі діяльності виникає стан більш-менш тривалої дезинтеграції особистості, що виражається в загостренні існуючих раніше чи у виникненні нових протиріч між різними якостями, властивостями, відносинами особистості, то такий стан визначається як психологічний конфлікт.

За оцінками численних експертів значна кількість психічних порушень населення викликана гострим чи хронічним стресом [37; 154; 315; 316; 338; 354; 355]. Психоемоційний стрес – один з найбільш частих станів сучасної людини. Медико-біологічні і психофізіологічні дослідження переконливо свідчать, що психоемоційний стрес руйнуюче впливає на життєдіяльність людини, він є причиною виникнення багатьох психосоматичних захворювань, скорочує тривалість життя, провокує передчасну і нерідко раптову смерть. Відтак породжені стресом хвороби становлять усе більшу загрозу існуванню людства. Емоційний стрес став гострою проблемою виживання, розв’язання якої є завданням надзвичайно важливої державної ваги.

У своїй монографії, присвяченій експериментально-теоретичному вивченню інформаційного стресу, В. О. Бодров зазначає, що “виникнення стресу визначається впливом на індивіда екстремальних факторів, пов’язаних зі змістом, умовами і організацією діяльності. Для розвитку інформаційного стресу важливим фактором є стан мотиваційно-потребної, емоційно-вольової та когнітивної сфери суб’єкта діяльності, які обумовлюють суб’єктивну, особистісну значимість екстремальної ситуації, наявність готовності і можливості до її подолання, здатності вибору раціональної стратегії поведінки в цих умовах [37, с. 93].

Дослідники традиційно виділяють три форми поведінкових реакцій на небезпечну ситуацію: втечу; агресію; ступор. Кожна з них по-своєму модифікує спрямованість поведінки особистості: втеча через усунення самої можливості зіткнення з можливою небезпекою, агресія через знищення джерела небезпеки, ступор через згортання тієї чи іншої активності.

Щодо динаміки розгортання захисних реакцій особистості у проблемних ситуаціях то, як уже зазначалося, однією з функцій тривоги є оцінювання суб’єктивних можливостей особистості у тій чи іншій ситуації. Якщо в процесі аналізу ситуація інтерпретується як безпечна, то сигнал погрози чи небезпеки, що викликав в людини тривогу і занепокоєння, втрачає свою сигнальну функцію і побоювання усувається. У тому випадку, коли особистість оцінює ситуацію як дійсно небезпечну і вона загалом (чи окремі її елементи) у силу внутрішніх (особистісних) причин стає значущою, з наявних у суб’єкта можливих засобів вибирається найбільш оптимальний варіант виходу із ситуації.

З поняттям захисних поведінкових реакцій є взаємозалежною така дефініція, як психологічний захист загалом, що є “спеціальною регулятивною системою стабілізації особистості, яка спрямована на усунення чи зведення до мінімуму почуття тривоги, пов’язаного з усвідомленням проблемної ситуації” [261]. Ж. Годфруа так характеризує прояв психологічного захисту: “Якщо людина не здатна ефективно контролювати деякі життєві ситуації, то на допомогу їй приходять механізми психологічного захисту “Я”, які забезпечують їй несвідому компенсацію цієї нездатності і послабляють пов’язані з нею стрес і тривогу. Такі механізми дають людині можливість досягти задоволення потреб – іноді реального, а частіше занадто сильно відірваного від реальності - шляхом заперечення чи перекручування дійсності та заперечення тих уявлень і спонукань, що породжують тривогу” [69, с. 132].

Психологічний захист як особливе психологічне явище першим вивчав 3. Фрейд. Механізми виникнення цього явища він бачив, насамперед, у зіткненні несвідомого із “захисними механізмами” свідомого “Я”. 3. Фрейд виділив такі захисні механізми як придушення, регресію, заперечення й відторгнення, витіснення, сублімацію, проекцію, раціоналізацію та деякі інші [326]. На думку Н. В. Чепелєвої, усі ці види психологічного захисту “…ускладнюють процес усвідомлення життєвої ситуації, спотворюючи її смисл і тим самим приводячи до невірного її розуміння” [208, с. 127]. Звідси ми можемо зробити висновок про те, що різні види психологічного захисту не завжди сприяють відображенню реальної життєвої ситуації у смисловій сфері людини, однак вони дозволяють їй зберігати душевну гармонію, а отже психічне здоров’я. Проте і ця думка потребує уточнення. Адже придушені почуття, думки, потреби людини не зникають зовсім і, з часом, можуть даватися в знаки в невротичних та психосоматичних симптомах – фобіях, тривозі, головному болі тощо. Отже справа ускладнюється тим, що людина не усвідомлює дії захисних механізмів і відтак не може збагнути хибність власних тлумачень тієї чи іншої ситуації. Звідси виникає небезпека виникнення різноманітних порушень душевної гармонії. Таким чином, роль механізмів психологічного захисту у процесі збереження психічного здоров’я особистості має невизначений характер. Складність полягає у тому, що у смисловій сфері людини реальні життєві ситуації відображаються по різному. Це пов’язане не з самими подіями, які відбуваються з нею, а з тим які смисли людина надає цим ситуаціям.

Результати наших досліджень дали змогу з’ясувати, що при несприятливих ситуаціях особистість використовує весь комплекс захисних психологічних заходів для зміни цієї ситуації в потрібному для себе напрямку. Найбільш часто в числі захисних механізмів використовуються: витіснення, проекція, заперечення (відмова), раціоналізація, сублімація, ізоляція і регресія, а часом і гіперкомпенсаційні, психологічні механізми.

Не розкриваючи змісту самих форм психологічного захисту, відзначимо, що загрозлива (конфліктна) ситуація, якщо вона оцінюється суб’єктом як суб’єктивно значима, вимагає розгортання певних контрзаходів, адаптивних реакцій, які б дозволили знизити тривожний стан і тим самим сприяли б збереженню психічного здоров’я особистості.

Завершуючи розгляд загальних підходів до аналізу сутності та змісту психічного здоров’я особистості, можна зробити висновок про те, що існують лише одиночні дослідження, предметом яких є психічне здоров’я особистості. В більшості робіт розглядаються лише окремі аспекти цієї проблеми. Звертає на себе увагу те, що найбільш активно проблему психічного здоров’я розробляли у медичній галузі. Через те, ці дослідження були присвячені, головним чином, порушенням психічного здоров’я. Загалом, незважаючи на актуальність цієї проблеми вона залишається ще недостатньо теоретично і експериментально розробленою.


1.2. Психічне здоров’я особистості та особливості його порушень
Практика свідчить, що людина може здійснювати свою діяльність у різних державних структурах, які поділяються дослідниками на цивільні, мілітаризовані, або ж спеціалізовані [185]. Кожна з цих структур відрізняється специфікою завдань та умовами їх виконання. Звідси виникають різні вимоги до фізичного здоров’я особистості загалом і психічного зокрема. Враховуючи те, що фізичне здоров’я виходить за рамки нашого дослідження, розглянемо психічне здоров’я особистості, яка здійснює діяльність в особливих умовах. Ми ведемо мову про захисників суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості Держави - військовослужбовців. Згідно Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком для її громадян [132]. Через те громадяни повинні відбувати військову службу, яка є “особливим видом служби, пов’язаної з виконанням громадянином України загального військового обов’язку, і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та в інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях” [53, с. 7].

Як свідчить аналіз наукової літератури, військова служба в різних військових та спеціалізованих формуваннях держави складається з організації добору кадрів, переміщення по службі, присвоєння їм звань і стимулювання їх праці, підстави припинення службової діяльності. Кожний військовослужбовець проходить свій власний службовий шлях, тобто має індивідуальну кар’єру, із певними етапами, характерними для всього корпусу військовослужбовців. Проте ефективне здійснення будь-якої професійної діяльності залежить не тільки від її організації, але й від особистих характеристик фахівців, їх фізичного, морального та психічного здоров’я.

Добір персоналу у військові формування є процесом оцінки якостей претендентів, визначення придатності кожного з них для виконання посадових обов’язків, перш за все, за станом здоров’я. Адже військова служба являється надзвичайно важким і складним процесом.

Однак, у вітчизняній традиції управління військовим персоналом, цей аспект є одним із проблемних. Причини цієї проблемності різні. Серед головних слід назвати: нестабільність здоров’я громадян, які йдуть на військову службу; умовність межі між здоровою і психічно хворою людиною; невміння передбачати його залежність від впливу негативних факторів військового середовища; відсутність прогнозу щодо змін здоров’я в процесі військової служби та ін.

Як свідчить практика, призвані для проходження військової служби, військовослужбовці є неоднорідними за станом психічного здоров’я і можуть поділятися на три групи: психічно здорових, з нервово-психічною нестійкістю та психічними розладами. Психолого-професійний відбір має за мету виявляти серед кандидатів у військовослужбовці осіб, які є психічно здоровими. Однак оцінка стану психічного здоров’я є складним завдання, особливо, коли мова йде про межові (проміжні) стани (наприклад, що розділяють психічно здорову особистість і особистість з нервово-психічною нестійкістю).

Фахівці вказують, що психічно здорові особи придатні до військової служби без обмежень. Проте, через негативний вплив різноманітних факторів певний відсоток серед них може перейди в групу з нервово-психічною нестійкістю. При цьому під нервово-психічною нестійкістю науковці розуміють схильність людини до психічних зривів в умовах фізичної і психічної напруги і вважають, що при правильній роботі з такими військовослужбовцями прояви нервово-психічної нестійкості зникають [9; 11;47; 66 та ін.].

В процесі нашого дослідження ми особливу увагу приділяли аналізу доступної нам наукової літературі, в якій розглядались окремі аспекти проблеми психічного здоров’я особистості та шляхів його збереження в особливих умовах її діяльності (військовослужбовців, працівників МВС та інших). Серед дослідників, які в останні роки розробляли ці питання були: І. С. Рудий, О. В. Сергієнко (стан психічного здоров’я особового складу в екстремальних умовах, 1990) [279], М. І. Королюк (психічна саморегуляція військовослужбовців-прикордонників, 1992) [136]; М. І. Грінцов (основні нервово-психічні захворювання у військовослужбовців строкової служби, 1997) [78], З. Р. Шайхлісламов (емоційна стійкість працівників органів внутрішніх справ, 1997) [341]; В. С. Гічун (психогігієна та психопрофілактика серед військовослужбовців строкової служби, 1998) [66]; М. М. Дорошенко (індивідуально-психологічні особливості військовослужбовців з граничними нервово-психічними розладами, 2000) [89], В. Г. Кохан (2003) (діяльність військового керівника по збереженню психічного здоров’я військовослужбовців) [138] та інші.

Аналіз результатів наукових досліджень стосовно психічного здоров’я особистості, дозволяє стверджувати, що зацікавленість цією проблемою досить велика. Проте, існують тільки одиничні роботи, предметом яких є психічне здоров’я військовослужбовців. Однак, кожна з цих робіт також має свою вузьку спрямованість: деякі стосуються психічного здоров’я військовослужбовців, які здійснюють діяльність в екстремальних умовах, залишаючи поза увагою психічне здоров’я військовослужбовців, які здійснюють діяльність в нормальних (повсякденних умовах); в інших - розглядається військовий керівник як суб’єкт збереження психічного здоров’я військовослужбовців, однак поза увагою залишаються інші суб’єкти, які можуть здійснювати таку діяльність, насамперед сам військовослужбовець.

На основі аналізу науково-психологічної літератури ми дійшли висновку, що під поняттям “психічне здоров’я військовослужбовця” слід розуміти таке функціонування психіки військовослужбовця, яке забезпечує його гармонійну взаємодію з навколишнім світом, адекватність поведінки, ефективність навчальної і службової діяльності та здійснення особистісного розвитку [138]. Іншими словами під цим поняттям слід розуміти стан душевного благополуччя військовослужбовця, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам оточуючої дійсності регуляцію поведінки та діяльності.

Однак що стосується оцінки стану психічного здоров’я, то тут важливо звернути увагу на складність такого завдання. Військові дослідники з цього приводу зазначають, що “... межа між здоровою і психічно хворою людиною досить умовна і остаточно її визначити має право лише лікар-спеціаліст” [9, с. 6].

Дослідники (З. О. Васільєва, С. М. Любінская [49], Л. В. Віноградова [56] та ін.) виділяють кілька типів критичних ситуацій, які здатні викликати в людини кризові стани: психічний стрес, фрустрацію, конфлікт, кризу. Прояви кожної з них опосередковано як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Щодо військовослужбовців, то стрес може стати причиною критичної ситуації для тих, які недостатньо підготовлені до надмірного фізичного навантаження, до діяльності в умовах високих і низьких температур, при виникненні неочікуваної небезпеки, інформаційного перевантаження тощо.

Фрустрація виявляється у виникненні сильної мотивації досягнути мети (задовольнити потребу) і перемогти перешкоду на шляху до цієї мети. При цьому фрустраційні бар’єри можуть бути фізичними (служба в армії як соціальна ізоляція індивіда), біологічними (хвороба, одряхління організму, старіння), психологічними (страх, інтелектуальна неспроможність), соціокультурними (норми, правила, заборони). Фрустрація породжує відповідну поведінку у вигляді безцільного і хаотичного рухового збудження, апатії, агресії, стереотипії – тенденції до сліпого повторення форм фіксованої поведінки і регресії – звернення до тих моделей поведінки, які домінують в ранні періоди життя людини.

Потрібно зазначити, що фрустрація може стати критичною ситуацією у військовослужбовців в умовах виникнення лише повторних труднощів, при яких стає не можливою реалізація певного мотиву. При цьому фрустрація стосується не всього життя людини, а тільки певного життєвого відношення, проте військовослужбовці можуть перебільшувати значущість цього відношення через егоцентричні установки і перетворювати фрустрацію в причину критичної ситуації. Слід звернути увагу на те, що така критична ситуація супроводжується гамою негативних емоцій і викликає у людини певні типові реакції: агресію спрямовану на себе (вербальну і невербальну), агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця, агресію спрямовану на подолання реальної причини перешкоди, переоцінку цілей і бажань.

Що стосується конфлікту, то він може виникати тільки тоді, коли у внутрішньому світі індивіда починають одночасно боротися два і більше протилежних мотивів, спонук чи цінностей, які стосуються певних життєвих відношень.

Всебічний аналіз науково-психологічної літератури, а також військова практика свідчать, що кризові стани в поведінці військовослужбовців можуть породжуватися критичними ситуаціями у службовій ситуації, у сім’ї та іншими.

Критичні ситуації у службовій діяльності військовослужбовців можуть проявлятися в: труднощах через неспроможність справлятися зі службовими обов’язками (навантаженням); труднощах через конфлікти з підлеглими, колегами чи керівництвом; неприйняті членами військового колективу (внутрішньоколективній ізоляції); страхові перед відповідальністю (у тому числі і перед кримінальною); боязні ганьби за аморальні проступки.

Критичні ситуації у сім’ях військовослужбовців можуть проявлятися через: розлади у сім’ї (подружні конфлікти, конфлікти між батьками і дітьми, конфлікти з родичами); появу нової людини у сім’ї (вітчима, мачухи); матеріально-побутові негаразди; неспроможність протистояти власній хворобі, чи когось із рідних та близьких.

До інших критичних ситуацій також слід віднести проблеми, що пов’язані зі станом здоров’я військовослужбовців: психічні захворювання, соматичні (тілесні) захворювання, фізичні недоліки.

Загалом, в ході огляду наукових джерел [9; 89; 138; 142; 213], нами виявлено, що, на думку військових дослідників, причинами виникнення нервово-психічної нестійкості у військовослужбовців можуть бути різні критичні ситуації, які негативно впливають на психіку військовослужбовцями. До цих ситуацій можуть належати: невдачі на службі; ситуації, які сприймаються як небезпечні для життя і здоров’я; втома; конфлікти, низька професійна компетентність, особистісно-сімейні психотрамвуючі фактори (хвороба чи смерть близьких і рідних; проблеми в сім’ї; переживання, які пов’язані з хворобою тощо); шкідливі звички, що можуть мати шкоду для психічного здоров’я військовослужбовця (залежність від куріння; залежність від спиртних напоїв; залежність від наркотичних речовин; залежність від токсичних речовин; схильність до брехні; схильність до конфліктної поведінки). Крім цього слід враховувати те, що більшість психічних розладів в різній мірі виникають не стільки через спосіб життя, як через спосіб мислення, іншими словами через стиль відчуття та переживань, відношення до життя. Відчуття та переживання, які сприяють чи не сприяють здоров’ю, тісно пов’язані з тим, у що вірить людина, чого очікує від життя, як готова його сприймати. Звідси науковці ведуть мову про установки, що порушують гармонію настрою.

Стрес, відчуття себе невдахою, неможливість самореалізуватися, різні життєві труднощі можуть приводити військовослужбовців до депресивних станів та спричиняти виникнення нервово-психічної нестійкості.

Службове навантаження в умовах військової служби призводить до несприятливих функціональних зрушень стану організму, знижується рівень уваги, зменшується об’єм пам’яті, погіршуються показники розумової працездатності. У залежності від індивідуальної чутливості уповільнюється (або зростає) частота пульсу, зменшується (або збільшується) рівень артеріального тиску, виникають зміни емоційного стану (виникають тривожні симптоми, можлива депресія і т. п.).

Що стосується випадків, коли навантаження перевищують можливості військовослужбовця, то, на їх думку, у військовослужбовця на основі нервово-психічної нестійкості можуть формуватися психічні розлади. При цьому психічні розлади бувають двох форм: непсихотичні і психотичні. Різницю між ними дослідники пояснюють у тому, що “для перших характерні неглибокі розлади, які не досягають ступеню психічного захворювання (тобто не залишають можливості віддавати звіт у тому, що відбувається, керувати своїми вчинками і не супроводжуються порушеннями мислення, свідомості та інших психічних функцій), для других – глибокі порушення психіки (військовослужбовці з психотичними формами підлягають негайній госпіталізації у психіатричне відділення військового шпиталю чи лікарні)” [9, с. 8]. Результатом психічних розладів непсихотичної форми можуть бути: психогенії, психопатії, наркоманія, алкоголізм та різні форми токсикоманії. Поява таких психічних розладів у військовослужбовців може зробити їх небезпечним для оточення. А, зважаючи на специфіку діяльності військовослужбовців (наприклад, охорона державного кордону, охорона особливо важливих (стратегічних) об’єктів), масштаби цієї небезпеки можуть значно збільшитися. Ця думка підтверджує актуальність і важливе практичне значення дослідження соціально-психологічних основ збереження психічного здоров’я військовослужбовців.

Слід зазначити, що службова та позаслужбова діяльність військовослужбовців тісно пов’язана з виникненням різноманітних кризових станів, які суттєво впливають на їх психічне здоров’я. Під кризовими станами науковці розуміють важке, хворобливе самопочуття (душевний дискомфорт людини) [54]. У психології широко відомі теорія кризи Ліндеманна [E. Lindemann, 1944] та концепція стадій життєвого циклу і кризи ідентифікації [E. Erikson, 1950]. Згідно Психотерапевтичній енциклопедії (під редакцією Б. Д. Карвасарского) під кризою слід розуміти стан людини при блокуванні її цілеспрямованої життєдіяльності, як дискретний момент розвитку особистості [114, с. 226]. Затяжна, хронічна криза несе в собі загрозу соціальної дезаптації, самогубства, нервово-психічного чи психосоматичного страждання. Затяжна криза є характерною для людей з вираженою акцентуацією характеру та незрілим світоглядом (інфантильним – “світ прекрасний” чи підлітковий – “світ жахливий”), односпрямованістю (дисгармонійністю) сімейних і професійних життєвих установок. Саме у такі кризові періоди, які сприймаються людиною не тільки як важкі та відповідальні моменти життя, але ще й як глухий безвихідний куток, в людини виникає нагальна потреба у допомозі.

Кризові стани можуть виникати у психічно здорових військовослужбовців при психологічних труднощах чи нестерпних (критичних) життєвих ситуаціях і виявляються у формі перехідних станів психічної напруги, замкнутості, агресивності, пасивності чи емоційних порушень. Небезпека кризових станів для військовослужбовців у тому, що вони можуть стати підґрунтям для появи у них: суїцидальної поведінки; наркотичних та алкогольних проявів; емоційного розгальмування; страхів та апатії; самовільного залишення місця служби, а також неявки на службу, запізнення з відпустки, несвоєчасного прибуття чи неприбуття для несення служби; халатного ставлення до виконання службових обов’язків; порушення правил статутних взаємовідносин: перевищення влади, прояви невербальної агресії (рукоприкладство), прояви вербальної агресії (образа та приниження словами).

Потрібно також відмітити, що причиною виникнення кризових станів у військовослужбовців є й те, що більшість з них, враховуючи всі категорії, перебувають у юнацькому віці (вік переважної більшості військовослужбовців строкової служби 18-21 рік). Особистий розвиток юнака досить суперечливий: прагнення емансипації й виражена потреба розуміння та схвалення оточуючими, розвиток абстрактного мислення й брак загальнотеоретичних знань, зовнішня вульгарність і висока вразливість. При загостренні цих суперечливостей за рахунок або зовнішніх психотравмуючих факторів, або внутрішніх особливостей (акцентуації чи психопатії) у юнаків можуть виникати більш чи менш тривалі кризові стани. До таких станів науковці відносять такі явища як “філософську інтоксикацію”, “кризу втрати сенсу буття” і різноманітні афективно-шокові реакції [102]. “Філософська інтоксикація” може виникати як у підлітковому, так і у юнацькому віці. Під цим поняттям слід розуміти інтенсивну інтелектуальну активність юнака, спрямовану на самостійне вирішення проблем про сенс життя, призначення людства, роль Бога та релігії тощо. Юнак приділяє багато уваги вивченню відповідної літератури, осмисленню й розумінню прочитаного, інколи намагається відобразити свої думки у вигляді бесід чи записів у щоденнику. Взагалі “філософська інтоксикація” може бути необхідним і корисним періодом у розвитку світогляду, але при недостатності емоційних зв’язків з оточуючими вона може призвести до “кризи втрати сенсу буття”.

Проведений О. М. Бандуркою, С. П. Бочаровою, О. В. Землянською аналіз змісту та місця емоцій в структурі особистості, їх впливу на фізіологічні системи організму та діяльність людини вказує на те, що:

емоційні реакції суб’єкта призводять до різних змін його психофізіологічних характеристик та навпаки;

найвища продуктивність діяльності досягається не при відсутності емоційного збудження чи мінімальному його значенні, а в оптимальні зоні, яка є індивідуальною;

діяльність в умовах емоційної напруги ускладнюється, а в емоціогенних умовах (при загрозі діяльності статусу, честі, здоров’ю, життю особистості, конфлікти, катастрофи) спостерігається її повна дезорганізація.

Цілком логічно говорити про те, що в цих ситуаціях емоції виступають як фактор, що об’єктивно заважає протіканню психічної діяльності. Необхідною особистісною якістю, що забезпечує суб’єкту можливість протидіяти негативному впливу емоцій є емоційна стійкість. На думку ряду науковців емоційна стійкість є властивістю темпераменту [345]. Загалом емоційна стійкість розглядається дослідниками як здатність керувати своїми емоціями, зберігати високу професійну працездатність, здійснювати складну чи небезпечну діяльність без напруження, не дивлячись на емоціогенні впливи. Деякі автори розглядають емоційну стійкість як інтегративну властивість, що відображає динамічні, міжпроцесуальні відношення в психіці людини, пов’язані з емоціогенним характером діяльності. Більш конкретніше емоційна стійкість визначається як властивість особистості, що забезпечує гармонійне відношення між усіма компонентами діяльності в емоціогенній ситуації і тим самим сприяє успішному виконанню діяльності.

Деякі дослідники емоційну стійкість визначають як цілісну характеристику особистості, що забезпечує стійкість до фруструючого впливу ситуацій підвищеного психічного напруження, достатню психічну і соціальну адаптацію, необхідний рівень розумової і фізичної роботи.

Слід відмітити, що Л. В. Куліков, на відміну від О. М. Бандурки, С. П. Бочарової, О. В. Землянської, розглядає не емоційну а психологічну стійкість. Це поняття дослідник розкриває як складну якість особистості, синтез окремих якостей і здібностей, складовими якої є:

здатність до особистісного зростання зі своєчасним та адекватним вирішенням внутрішньоособистісних конфліктів (ціннісних, мотиваційних, ролевих);

відносну (не абсолютну) стабільність емоційного тону та сприятливого настрою;

розвинуту вольову регуляцію.

Далі Л. В. Куліков вказує, що психологічна стійкість є складною якістю особистості, в якій об’єднанні: врівноваженість (рівновага), стійкість, стабільність (постійність); опірність (резистентність). Під врівноваженістю дослідник розуміє здатність утримувати рівень напруження, не виходячи за рамки прийнятого (не доводячи до стресу). Щодо стійкості, то це є здатність протистояти труднощам, зберігати віру у ситуаціях фрустрації. А під стабільністю розуміється постійний рівень настрою. Опірність є здатністю зберігати свободу поведінки і вибору зразку життя, це самодостатність як свобода від незалежності.

Отже, невід’ємною частиною психічного життя є стійкість в подоланні труднощів, збереження віри в себе, впевненості в себе, своїх можливостях, досконалість психічної саморегуляції, стенічний настрій.

Таким чином психологічна стійкість дозволяє протистояти життєвим труднощам, несприятливому тиску обставин, зберігати здоров’я та здатність до роботи в різних життєвих обставинах. Проте, чим менше у людини ресурсів збереження та відновлення душевної рівноваги, підтримання стійкості, тим більше обмежені можливості досягнення життєвих цілей. Дослідники вказують, що при зіткненні з труднощами зазвичай спостерігається два основних варіанти реагування: гіперстенія, яка пов’язана з активною діяльністю та гіпостенія [256].

Важливо звернути увагу на те, що при зниженні психічної стійкості збільшується ризик виникнення у людини психічної залежності. Дослідники виділяють три основних групи психологічної залежності: хімічна, акцентуйована активність та інтеракційна залежність [122; 256]. При цьому хімічна залежність виникає при виході емоціогенних подій за рамки норми, їх дефіциті чи перенасиченні. Психоактивний препарат (алкоголь, токсинат, наркотик) оглушує, тим самим знижує значимість подій при їх перенасиченні. Переключаючись на ейфорійні переживання, відволікаючись від активних подій, індивід суб’єктивно віддаляє їх від себе, зменшуючи кількість значимих подій. Алкоголь призводить релаксаційний ефект. Понижаючи рівень збудження в корі головного мозку, він послабляє інтенсивність переживання тривоги (емоцію тривоги). Ще один ефект його дії: ослаблення негативних почуттів, які включені в психічну регуляцію міжособистісної взаємодії, знижує емоційний дискомфорт.

Порушення душевного благополуччя військовослужбовця може мати дуже негативні наслідки: погіршується пам`ять, увага, мислення; підвищується збудливість; з`являється втома, помилки в роботі; пропадає апетит, зникає відчуття гумору. Більше того, різноманітні негативні впливи здатні викликати у військовослужбовця гіпертонічну та виразкову хворобу та деякі інші форми судинної патології: інфаркт, інсульт, стенокардію, серцеву аритмію тощо.

При несприятливих ситуаціях, коли людина не знаходить способів вирішення важкої ситуації, виникає нервово-психічна нестійкість, яка може служити підґрунтям для виникнення в людини різноманітних психічних розладів. Під поняттям “психічні розлади” слід розуміти розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чиною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті [105]. Щодо поняття “тяжкий психічний розлад”, то це є розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Згідно Закону України “Про психіатричну допомогу” кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та порядку, передбаченим цим Законом та іншими законами України (ст. 3. Презумпція психічного здоров’я) [105]. Цілком очевидно, що таке формулювання статті закону має за мету захистити людину від безпідставного встановлення їй діагнозу психічного розладу. Однак, на нашу думку, воно сприяє виникненню іншої проблеми. Мова йде про те, що поки на законних підставах буде встановлено наявність в особи психічного розладу може пройти досить багато часу. Протягом цього часу, для її оточення, в тому числі і для випадкових людей, виникає реальна загроза. Адже, вони можуть піддаватися небезпечним діям з боку особи, яка страждає на психічні розлади. Ми ведемо мову про ситуації, коли особа з психічними розладами стає соціально небезпечною і її дії можуть нанести психологічну, фізичну, моральну, матеріальну та іншу шкоду оточуючим. У більшості випадків такі проблеми, залишаються проблемами окремих людей (як правило, рідних та близьких чи колег по роботі). Поряд з цим, трапляються випадки, коли вони виходять за межі, наприклад сім’ї, і стають проблемами багатьох людей. Як свідчить практика, психічні розлади можуть підштовхнути людину до різноманітних злочинних дій. Отже, як бачимо, людина з психічними розладами здатна породити проблеми не тільки у людей зі свого оточення. Звідси виникає потреба у своєчасному виявлені таких осіб, а також вміти оптимальним шляхом організовувати з ними міжособистісні стосунки. Адже діагноз психічного розладу не може бути встановлений без психіатричного огляду і ми можемо тривалий час взаємодіяти з такою людиною, тільки здогадуючись про те, що вона потребує психіатричної допомоги.

Організація взаємодії з людьми, які мають психічні розлади, значною мірою залежить від наших знань про різні прояви психічних розладів, особливості поведінкових реакцій таких людей та особливості ведення діалогу з ними. Іншими словами, ми повинні бути готовими до адекватної взаємодії з такими людьми.

У деякій мірі тотожним поняттю “психічні розлади” є поняття “психогенія” – різноманітні порушення психіки, які виникають під впливом короткочасних чи довготривалих психічних травм як реакція на важку життєву ситуацію - у зв’язку з одномоментною, інтенсивною психотравмуючою ситуацією або ж як результат відносно слабкого, проте тривалого травмування [297, с. 470]. В їх виникненні суттєву роль відіграє певна готовність людини до “психічного зриву”, що розвивається на фоні ослаблення організму після захворювання, тривалого нервового напруження, специфічних особливостей нервової системи. Науковці розрізняють три групи психогенній: неврози, невротичні реакції та реактивні психози.

Практика свідчить, що серед різних типів психопатів найбільшу небезпеку для оточення можуть мати такі форми як: збудлива (надмірна агресивність по відношенню до оточуючих людей); паранояльна (можуть стати одержимими і втратити контроль над своєю поведінкою); іпохондрична (нестійка) та істерична (ці люди часто попадають в залежність від сильних особистостей і стають об’єктами маніпулювання (заручниками обставин).

Дослідники зауважують, що серед названих форм переважають психопатії з синдромом емоційної неврівноваженості. Основним проявом такої психопатії є: мінливість настрою, підвищена подразливість, збудливість, неспроможність стримувати себе при хвилюваннях, афективні вибухи. Все це має значний вплив на процес взаємодії з такими людьми.

Згідно К. Леонгарду слід розрізняти акцентуйованих особистостей. При цьому акцентуація – це індивідуальні риси особистості, що мають тенденцію до переходу в патологічний стан [159, с. 16]. В контексті проблеми, яку ми розглядаємо, слід звернути увагу на збудливі особистості. Вирішальними для поведінки такої людини є не розважливість, не розсудливість, а потяги, інстинкти, неконтрольовані спонукання.

Саме поняття “потяги” слід трактувати узагальнено як прагнення до розрядки, швидше фізичного, морального характеру. Саме через це науковці ведуть мову про патологічну владу потягів. При підвищеній ступені реакцій цього типу ми стикаємося з епілептоїдною психопатією.

Реакції збудливих особистостей імпульсивні. Вони не шукають можливостей до примирення, в них відсутня терпимість. Навпаки, і в міміці, і в словах вони дають волю роздратованості. Для збудливих особистостей є характерною часта зміна місця роботи. Ознаки, які вказують на збудливу особистість: загальмованість мислення; утруднене сприйняття чужих думок; через низький рівень мислення проявляють відбірну лайку (вербальна агресія) та фізичну агресію; перевага потягів примітивного характеру. Збудливі особистості можуть пити все підряд, без розбору. Через те багато з них стає хронічними алкоголіками.

Наше дослідження свідчить, що афективно-шокові реакції можуть виникати як реакція на зовнішню психотравмуючу ситуацію: смерть близьких чи рідних, попадання в аварію на особистому чи службовому транспорті, пограбування домівки чи напад бандитів. Для військовослужбовців строкової служби психотравмуючими ситуаціями також можуть бути приниження гідності зі сторони військовослужбовців старших періодів служби, грубість зі сторони прямих командирів (начальників), звістка про зраду коханої дівчини та ін.

При цьому у військовослужбовців може виникнути порушення стану свідомості, безцільна втеча з підрозділу, може бути реактивний ступор (зацікавлення, відсутність мовного контакту). Такі стани тривають недовго (до кількох годин). Після виходу з такого стану згадка про пережите неповна. Проте надалі може залишитися реактивна депресія, явища пост травматичного стресу. Ці стани вимагають ретельного й тривалого спостереження за людиною, надання їй всебічної підтримки та допомоги, а при необхідності й консультації лікаря. В деяких випадках такі люди можуть вдаватися до дій, які є небезпечними для оточення.

Важливо відмітити, що наявність психічних розладів у людини часто служить причиною того, що вона попадає у різноманітні секти чи кримінальне середовище і стає об’єктом маніпуляції зі сторони кримінальних груп. В результаті така людина може здійснювати злочинні дії, не усвідомлюючи цього, або ж під впливом цілеспрямованого обману, коли необхідність злочинної поведінки мотивується крайньою необхідністю (наприклад, місія рятівника дітей, держави, справедливості тощо). Військовослужбовець з психічним розладом може стати небезпечним через те, що здатний використовувати спеціальні знання та навички у злочинних цілях, зрадити Батьківщині, нанести екологічну шкоду довкіллю (забруднювати землю, водні ресурси та повітря), застосовувати бойову зброю та техніку проти мирного населення та ін.

Як бачимо, складність розглянутої проблеми полягає в тому, що вона суттєво виходить за рамки нормальної міжособистісної взаємодії. Неповноцінність особистості (навіть тимчасова) це те, що може нести загрозу для оточення. Проте, ми вважаємо, що часто такої загрози можна запобігти, якщо оточення особи з психічними розладами буде готовим правильно організувати взаємодіє з нею. З цією метою важливо знати ознаки психічних розладів в особистості та вміти застосовувати оптимальні комунікативні техніки в процесі міжособистісній взаємодії. Вся стратегія організації комунікативного процесу з такими людьми у будь-яких ситуаціях взаємодії має бути спрямована на виконання найважливішого завдання - збереження життя та здоров’я людей.

Визначаючи правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, потрібно, турбуючись про людину з психічними розладами, не забувати і про її оточення (в тому числі і випадкових людей) та психологічну готовність цих людей взаємодіяти з нею. Необхідно зробити все для того, щоб у військовому середовищі запобігти виникненню проблем, пов’язаних із міжособистісною взаємодією з особами, які мають психічні розлади і зберегти психічне здоров’я людей з їх оточення. Цю проблему слід розв’язувати спільними зусиллями фахівців різних спеціальностей на основі комплексного (медико-психологічного) підходу з врахуванням усієї сукупності соціальних, психологічних, економічних, юридичних та інших детермінант.



Переживання військовослужбовця можуть значно підсилюватися специфічними умовами його служби. Жорстка регламентація та вимогливість військової служби, значні психологічні та фізичні навантаження, а також перенесення ряду негативних явищ суспільства на її підґрунтя, гострий дефіцит кваліфікованих спеціалістів-практиків з серйозною психолого-педагогічною підготовкою формують передумови, які роблять можливим зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, а також суїцидні прояви серед особового складу. Так, протягом попередніх років, військовою прокуратурою на всіх мілітаризованих об’єктах держави зафіксовано велику кількість самогубств та злочинів, що скоєнні у стані алкогольного сп’яніння. Аналіз статистичних даних щодо самогубств свідчить про те, що протягом попередніх чотирьох років закінчило життя самогубством у: Державній прикордонній службі України – 19 чоловік, Збройних Силах України – 168 чоловік, Внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України (з врахуванням ліквідованої Національної гвардії) – 19 чоловік, Міністерстві України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи – 2 чоловіки (Таблиця 1.1).
Таблиця 1.1

Кількість самогубств,

які зафіксовані на мілітаризованих об’єктах держави

протягом 2000-2003 років

Роки

Мілітаризовані об’єкти держави

ДПС

України

ЗС

України

ВВ МВС

України

МНС

України

Всього

2000

6

54

8+1

1

70

2001

5

42

4

-

51

2002

4

36

3

-

43

2003

4

36

3

1

44

Всього

19

168

19

2

208
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка