Тема: Право власності на землю



Скачати 447.14 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації30.12.2016
Розмір447.14 Kb.
  1   2
Тема: Право власності на землю.

План:


1.Поняття та право власності, його зміст.

2.Способи та підстави набуття права власності.

3.Об’єкти і суб’єкти права власності на землю.

4.Право власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави,

іноземних держав.

5.Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

6.Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам.

7.Набуття права на земельну ділянку за давністю користування.

8. Перехід права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю та споруду.

9.Спільна власність. Поняття права спільної власності.

10.Виникнення права і право спільної часткової власності на землю.

11. Виникнення права і право спільної сумісної власності на землю.

12.Права і обов’язки власників земельних ділянок.

13. Виникнення права та оформлення речових прав на земельну ділянку.


1. Нині у вітчизняному законодавстві склалася та діє велика сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і землю та інші природні ресурси. У цих нормах об'єктивно закріплена належність землі на праві власності, умови і порядок надання земельних ділянок у власність, засоби охорони і захисту права власності на землю тощо. Вони дістали закріплення у кон­ституційних нормах, ЗК та деяких інших законодавчих актах. Так, згідно з ч. 1 ст. 13 Конституції земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Ук­раїни, є об'єктами права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. А у ч. 2 ст. 78 ЗК зазначено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, ЗК, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Такі норми утворюють комплексний інститут права власності на землю. З цього випли­ває, що право власності на землю в об'єктивному розумінні являє собою сукупність або систему правових норм, які закріплюють, рег­ламентують та охороняють відносини власності на земельні об'єкти та їх ресурси.

На підставі норм об'єктивного права власності закріплюються конкретні правові можливості та визначаються межі юридичної влади власників земельних ділянок щодо інших суб'єктів права, які не є їх володарями. Це дістає вияв у правомочностях, які дозволя­ють власнику використовувати земельні ресурси на свій розсуд для задоволення своїх інтересів, що становлять суб'єктивне право влас­ності.

Визначення змісту права земельної власності через правомоч­ності його суб'єкта передбачено й в ЗК. Так, відповідно до ч. 1 ст. 78 земельного закону право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянка­ми. Таким чином, право власності на землю в суб'єктивному ро­зумінні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням земельни­ми ділянками та їх використанням власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інте­ресів.

З урахуванням економічного трактування земельної власності як освоєння природного об'єкта та привласнення його багатств і наведених формулювань права власності можна сформулювати за­гальне поняття права земельної власності. Отже, право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі являє собою систему право­вих норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення їх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Запропоноване загальне визначення права земельної власності охоплює його основні ознаки і найбільш характерні ри­си, закріплені в чинному земельному законодавстві.



2. Вперше у новітній законодавчій історії України право приватне власності на землю було передбачено Законом "Про форми власності на землю". На цій підставі право громадян на довічне спадкове володіння земельними ділянками, закріплене у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) було пе­ретворено на право їх приватної власності на землю. У чинному ЗК це право набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених ук­раїнськими підприємствами, установами і організаціями недержав­ної та некомунальної форм власності. Водночас варто зазначити, що це не завжди є виправданим і не в усіх випадках узгоджується з цивільним і господарським законодавством. Очевидно, наведена обставина і стала підставою для відособленої регламентації в зе­мельному законі права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб.

Насамперед треба зазначити, що набуття громадянами права приватної власності на земельні ділянки має свої правові засади. Так, згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договора­ми купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-пра­вовими угодами; безоплатної передачі із земель державної та кому­нальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Набуття громадянами права приватної власності на землю за цивільно-правовими угодами, передбаченими ЗК, може мати місце, наприклад, за договорами купівлі-продажу під час продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності (ст. 127), договорами дарування земельних наділів, обміну ними або успад­кування їх за законом чи за заповітом (ст. 131). До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю мож­на віднести, наприклад, перехід права на земельну ділянку при пе­реході права на будівлю і споруду (ст. 120).

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та ор­ганізацій (ст. 25), під час визначення місць розташування земель­них ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 29) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств (ст. 30). Безоплатна передача земельної ділянки у при­ватну власність громадянина може мати місце за давністю корис­тування нею, тобто на підставі набувальної давності (ст. 119).

Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю за ЗК, може здійснюватися при одержанні земельних діля­нок членами фермерських господарств (ст. 32).



Громадяни України можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки на зазначених підставах для утворення фермерського господарства (ст. 31), ведення особистого селянського господарства (ст. 33), садівництва (ст. 35), будівництва та обслуго­вування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40), дачного будівництва (ст. 51) тощо. Для зазна­чених цілей земельні ділянки надавалися громадянам на праві при­ватної власності й за земельним законодавством, яке діяло раніше. Особливістю ж чинного ЗК є те, що наведений у ньому перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки вико­ристання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.



У земельному законі своєрідно закріплено право приватної власності на землю юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 ЗК юридичні особи, засновані громадянами України або ук­раїнськими юридичними особами, можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності.

Приватна природа права власності на земельні ділянки юри­дичних осіб, заснованих українськими громадянами або ук­раїнськими підприємствами приватної власності, не викликає сумнівів. Однак з текстуального змісту наведеної земельно-право­вої норми випливає, що приватними власниками землі можуть бу­ти не тільки юридичні особи недержавної чи не комунальної влас­ності, а й підприємства державної і комунальної власності, оскільки вони також є юридичними особами України. Проте важ­ко уявити ситуацію, за якої державне або комунальне підприємство на передбаченій законом підставі набуде земельну ділянку для підприємницької діяльності, що знаходилась, напри­клад, у приватній власності.

Тому для зазначених юридичних осіб у ЗК збережено інститут права постійного користування землями державної та комунальної власності. Інакше придбання ними земельних ділянок у приватну власність неминуче призводило б до становлення змішаної державно- чи комунально-приватної земельної власності. Теоретично можна припустити можливість надання земель державної або кому­нальної власності відповідним підприємствам у постійне користу­вання і закріплення за ними викуплених у громадян земельних ділянок на праві приватної власності. Проте чинне законодавство не передбачає такої правової підстави використання зазначеними підприємствами не тільки земельних ресурсів, а й майна та інших засобів виробництва.

Юридичні особи можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених за коном. Не важко побачити, що підстави набуття права приватне власності на земельні ділянки юридичними особами не збігаються з підставами набуття права власності на землю громадянами. Для юридичних осіб не передбачається, наприклад, безоплатна передача земель державної та комунальної власності. Вони можуть прид­бати їх у приватну власність за плату.

Незважаючи на те, що приватизація земельних ділянок, які раніше були надані юридичним особам у постійне користування. не передбачена як підстава набуття ними права приватної влас­ності на них, вона фактично може застосовуватися. Про це свідчить п. 6 Перехідних положень ЗК, який зобов'язує юридич­них осіб до 1 січня 2008 р. переоформити у встановленому поряд­ку право власності чи право оренди на зазначені земельні ділянки. Насамперед така приватизація може здійснюватися юридичними особами, які втратили статус осіб державної або комунальної влас­ності. У таких випадках приватизація земельних наділів юридични­ми особами може здійснюватися як безоплатно, наприклад, для ви­користання з метою, передбаченою ст. 41 ЗК, так і за плату. І тоді вона мало чим відрізнятиметься від придбання ними земельних ділянок за цивільно-правовими угодами.



Треба зазначити, що такий спосіб набуття юридичними особа­ми права приватної власності на землю, як внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду, є обмеженим. Так, згідно з п. 14 Перехідних положень ЗК до 1 січня 2016 р. заборо­няється внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств. Це положення поширюється ли­ше на господарські товариства як юридичних осіб. Воно обмежено трирічним терміном і стосується лише громадян, оскільки тільки вони володіють правом на земельну частку. Однак зазначене обме­ження є недостатньо обґрунтованим. Адже у будь-якому разі реаль­но не виділена земельна частка знаходиться у складі земель сільськогосподарського підприємства.

Порівняльний розгляд положень земельного і господарського законодавства свідчить про відсутність істотних відмінностей між правом користування громадянами земельною часткою на свій роз­суд і користуванням цим правом у складі господарського товарист­ва. Більше того, відповідно до положень Закону України від 19 ве­ресня 1991 р. "Про господарські товариства самі громадяни — власники прав на земельні частки можуть засновувати такі товари­ства. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли громадянин — член сільськогосподарського кооперативу згідно з ч. 2 ст. 20 Закону Ук­раїни від 17 липня 1997 р. „Про сільськогосподарську кооперацію” може передавати право користування земельною ділянкою коопе­ративу як пайовий внесок, а вносити право на земельну частку до статутного фонду цього товариства, яке може надаватися відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону "Про господарські товариства" ли­ше на умовах користування, йому заборонено.

Земельне законодавство передбачає й деякі інші обмеження. пов'язані з виникненням права приватної власності на землю. Так. відповідно до ч. 4 ст. 78 ЗК особам та їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р., останні не повер­таються. Зазначена дата є днем набрання чинності ЗК в редакції від 13 березня 1992 р., в якому закріплювалося право приватної влас­ності на землю. З цього випливає, що фізичні та юридичні особи, а також їх спадкоємці не мають права вимагати повернення при­ватних землеволодінь, наданих їм до 15 травня 1992 р. Такі особи мають право на придбання земельних ділянок у приватну власність на загальних підставах, передбачених земельним законодавством.

Не менш важливим є обмеження за розмірами і термінами на­буття фізичними та юридичними особами права приватної влас­ності на сільськогосподарські землі. Так, згідно з п. 13 Перехідних положень земельного закону на період до 1 січня 2015 р. громадя­ни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування зе­мельних ділянок за законом. Таке обмеження пов'язане, по-перше, з обмеженістю земельних площ сільськогосподарського призначен­ня, а, по-друге, з більшою цінністю сільськогосподарських земель.

Проте зазначене обмеження не поширюється на інші категорії земельних ресурсів нашої країни, які громадяни та юридичні осо­би можуть придбати на праві приватної власності. Крім того, площі земель сільськогосподарського призначення можуть бути збільшені у разі успадкування земельних ділянок. Незважаючи на те, що на­ведене положення стосується лише успадкування земельних діля­нок за законом, уявляється, що воно підлягає розширеному тлума­ченню і поширенню на успадкування земель сільськогосподарсько­го призначення вітчизняними громадянами та юридичними особа­ми і за заповітом.

Згідно Статті 116. Підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності

1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

5. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Згідно статті 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність
1. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

2. До земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна державної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких б’єктів у комунальну власність.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватися у державну власність, належать земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких об'єктів у державну власність.


3. У повсякденному житті та науковій літературі поняття „земля” вживається у різних значеннях. Термін „земля” використовують для позначення космічної матерії та складової частини планетарної си­стеми, земної кулі й відособленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхні площі й рельєфу земної суші, те­риторіального простору і території держави, певної місцевості та місця проживання, ґрунтового шару, засобу господарського вико­ристання і просторового базису, природного об'єкта та складової частини навколишнього природного середовища тощо. Наведені позначення землі зустрічаються і в нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля визнавалась найважливішою складовою частиною навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом. Ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з великої кількості природних компонентів.

Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному за­конодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-куль­турні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція зем­ної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів національної економіки, зведення будинків і споруд соціально-культурного і комунально-побутового призначення прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктурі-тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає у забезпеченні взаємозв'язку органічних і неорганічних речовин, їх переробки, поглинання утворюваної вуглекислоти тощо.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання також розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території нашої країни є об'єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відо­соблені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійни­ми об'єктами земельних відносин. Водночас відповідно до ч. 1 за­значеної статті закону земельні відносини — це суспільні відноси­ни щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні відносини не вичерпуються цим.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об'єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка — це частина земної поверхні з установлени­ми межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.



Важливою ознакою земельної ділянки як об'єкта права влас­ності є її позначення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з численних категорій земельного фонду нашої країни, оскільки без такого відособлення неможливе встановлення права власності на цю ділянку. Зазначене відособлення здійс­нюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення в порядку землеустрою. Межі земельної ділянки фіксуються в планах відведення і вино­сяться в натуру з їх позначенням на місцевості. Після цього визна­чається розмір її площі.

Неабияку роль у відособленні земельної ділянки відіграє юри­дична ознака, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визна­чення правового титулу належності ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї — це критерії відособлення конкретної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важли­вою в умовах нерозмежованості земель комунальної та державної власності. Нині діє Тимчасовий порядок розмежування земель пра­ва державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. № 1100.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку по­ширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходять­ся. Щодо земельної правооб'єктності ґрунтового шару, розташова­ного над надрами землі, особливих сумнівів не виникає. Однак і деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб’єктності вод­них та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикорос­тучого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства. При цьому має місце певна комплексність, властива земельній ділянці й визнана зако­ном як об’єкт права власності. Тому треба враховувати ознаки вод­них, лісових та інших природних ресурсів і на цій основі здійсню­вати їх реальне відмежування від земельної ділянки як об’єкта пра­ва земельної власності.

Дещо складніше визначити правооб'єктність надповерхневої і підповерхневої меж земельної ділянки. Так, відповідно до ч. З ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоч закон у цих випадках обмежує право­об’єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, все ж може мати місце поширення прав на зе­мельну ділянку, що охоплюють підземні межі і повітряний простір.

Варто враховувати також деяку пріоритетність сучасного зе­мельного законодавства стосовно інших галузей природноресурсового права, у тому числі щодо закріплення права власності на об’єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. З ЗК, згідно з якою земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосфер­ного повітря, регулюються ЗК та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене по­ложення певною мірою змінює раніше закріплену самостійну пра­вооб'єктність інших природних багатств навіть на рівні конкретної земельної ділянки як об'єкта права власності.



Згідно статті 79-1. Формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав


1. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

2. Формування земельних ділянок здійснюється:

у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок;


шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

3. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному

земельному кадастрі.

4. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

5. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
6. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.

7. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

8. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

9. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

10. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

11. Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.

12. Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за проектами землеустрою із впорядкування існуючих землеволодінь.

Термінами „суб’єкт права” в загальнотеоретичному право­знавстві та „суб’єкт права власності” у галузевому розумінні прий­нято позначати учасників суспільних відносин. Проблеми суб’єктів права, як і суб’єктів права власності, є досить дослідженими в юри­дичній літературі, зокрема у цивілістичних наукових працях. Не применшуючи значення цивільно-правових досліджень у галузі суб’єктів права власності, все ж варто зазначити, що питання зе­мельної правосуб’єктності не дістали належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Це пояснюється принаймні двома обставинами. По-перше, дов­гий час дослідження питань, пов’язаних з суб’єктами права влас­ності на землю, обмежувалися розглядом лише правосуб’єктності держави, оскільки радянське законодавство не включало до складу суб’єктів права власності на землю інших учасників права. По-дру­ге, як вже зазначалося, земельні ресурси мають специфічні особли­вості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб’єктність.

У найзагальнішому прояві земельна правосуб’єктність являє со­бою здатність бути учасником суспільних земельних відносин. То­му власницька земельна правосуб’єктність — це здатність бути учасником відносин власності на земельні об’єкти. Безумовно, по­няття суб’єкта права власності як учасника відповідних відносин тісно пов’язане з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права і бра­ти на себе обов’язки щодо землі. Земельна дієздатність це здатність своїми діями набувати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог. яким повинні відповідати суб'єкти земельних відносин, наприклад, для придбання конкретної земельної ділянки. Вони передбачені в цивільному законодавстві й містяться в таких цивільно-правових поняттях, як „правоздатність”, „дієздатність” і „правосуб’єктність”. Земельне законодавство сприймає ці правові категорії й поширює їх, наприклад, на фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб’єктами права власності на землю. Так, правом власності на зем­лю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють право­здатністю за українським законодавством.

Здійснювати правомочності щодо реалізації права власності на конкретну земельну ділянку вони можуть на підставі загально-цивільної дієздатності. Правомочності суб’єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповноваженими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

У зв’язку зі сказаним виникає питання про можливість застосу­вання цивілістичної категорії правосуб’єктності до земельних відносин, зокрема про те, наскільки загальноцивілістична право­суб’єктність придатна для позначення земельновласницької право­суб’єктності. Безумовно, її юридичний бік полягає в законодавчо­му визнанні можливостей суб’єктів права брати участь у суспільних відносинах власності на земельні багатства. Інакше кажучи, це уза­конення їхньої участі у відносинах власності на земельні ресурси. яке звільняє її від індивідуальної, групової чи класової сваволі, та доведення цієї участі до рівня загальновизнаної в законодавчому порядку на всій території держави.

Крім засобу виробництва виробничо-господарського призна­чення земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність людини і суспільства. У зв’язку з цим її викорис­тання грунтується не тільки на власницькій правосуб’єктності, а й на природних потребах людини і публічних інтересах суспільства, незалежно від їх законодавчого визнання та юридичного закріплен­ня у законодавчих актах, які приймаються державою. Саме у нор­мативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси дістають оформлення у вигляді вольових проявів. Тому властивості суб’єктів права власності на землю, які не повною мірою охоплені юридичним боком земельної правосуб’єктності, субсидіарно допов­нюються загальноцивілістичною правосуб’єктністю як найбільш урегульованою правовою категорією.

Водночас земельне законодавство передбачає деякі спеціальні ви­моги до суб’єктів права власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЗК покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогоспо­дарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи зай­маються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують право- і дієздатності громадян або підприємств як суб’єктів права земельної власності. Вони належать до фактичного складу земельних пра­вовідносин, пов’язаних з придбанням земельних ділянок для їх ви­користання зі спеціальною метою.

Згідно зі ст. 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: грома­дяни та юридичні особи — на землі приватної власності; тери­торіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної вла­ди, — на землі державної власності. У наведеній нормі не тільки пе­редбачене коло суб’єктів права земельної власності, а й визначені йо­го об’єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов'язане з тим, що держава, а в переважній більшості випадків і територіальні громади не можуть безпосередньо здійснювати свої правомочності власності на землю. Однак наведений перелік суб’єктів права земель­ної власності не є вичерпним. У земельному законодавстві є вказівки й на інших суб’єктів, наприклад, на іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчиз­няних суб’єктів права земельної власності, пов’язувало з ними існування певних форм власності на землю. У ЗК, як й у Консти­туції, не йдеться про форми земельної власності. Відповідно до ч. З ст. 78 ЗК земля в Україні може перебувати у приватній, кому­нальній та державній власності. Сама послідовність перерахувань і законодавча регламентація зазначених форм дозволяють весті мову про деяку пріоритетність приватної власності на землю. Цим визначається і послідовність їх подальшого розгляду.

4. Згідно Статті 81. Право власності на землю громадян

1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

2. Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню

Згідно статті 82. Право власності на землю юридичних осіб

1. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб.

4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Згідно статті 83. Право власності на землю територіальних громад

1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

2. У комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

3. Земельні ділянки державної власності, які передбачається використати для розміщення об'єктів, призначених для обслуговування потреб територіальної громади (комунальних підприємств, установ, організацій, громадських пасовищ, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, рекреаційних об'єктів тощо), а також земельні ділянки, які відповідно до затвердженої містобудівної документації передбачається включити у межі населених пунктів, за рішеннями органів виконавчої влади передаються у комунальну власність.

4. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів;

5. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

6. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюється відповідно до закону.

Згідно статті 84. Право власності на землю держави

1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

2. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;
г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;


е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

і) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

5. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
ґ) конфіскації земельної ділянки;
Згідно статті 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

5. Згідно статті 118. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами

1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

3. Громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.


4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

5. Передача земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.

6. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної
приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки,
погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

7. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з


дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

8. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

9. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи ( 974-2006-п )) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

10. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

11. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
6. Згідно Статті 121. Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам

1. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

2. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

3. Розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність у зв’язку з набуттям ним права власності на жилий будинок, не може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений частиною першою цієї статті (крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим).



7. Згідно статті 119. Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність)

1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.



  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка