Тема поняття, зміст, функції І виникнення культури



Сторінка1/25
Дата конвертації31.03.2017
Розмір5.73 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


Зміст

стр.


Вступ……………………………………………………………………………...3

Модуль І


ТЕМА 1. Поняття, зміст, функції і виникнення культури……..……...............4

ТЕМА 2. Міфологічні уявлення про культуру…………………………..........30

ТЕМА 3. Давньогрецькі уявлення про культуру …………………………......42

ТЕМА 4. Концепції культури в Давньому Римі………………………………58

ТЕМА 5. Середньовічні уявлення про культуру……………….……………..71

ТЕМА 6. Діячі Відродження про культуру…………………….……………...95

ТЕМА 7. Просвітницькі підходи до культури…………………………..…...108

ТЕМА 8. Концепції культури в класичній німецькій філософії………........131

ТЕМА 9. Марксистська концепція культури та її варіанти…………….…...148

ТЕМА 10. Теоретичні проблеми культури в працях російських мислителів XIX – поч. ХХ ст. ……………………………………………………………….….....163

ТЕМА 11. Постмодерністські уявлення про культуру……………………....170

Висновки до модуля І………………………………………………………….200

Словник ключових понять і термінів………………………………………....202

Тестові завдання до модуля І………………………………………………….225

Контрольні завдання...........................................................................................228

Модуль ІІ

ТЕМА 1. Культура й цивілізація………….…………………………………...230

ТЕМА 2. Культура та гра……………………………………………………....252

ТЕМА 3. Культура й релігія………………………………………...….……....263

ТЕМА 4. Менталітет і культура. Форми менталітету……………….………..276

ТЕМА 5. Культура та наука. Особливості наукового пізнання і його роль у сучасній цивілізації………………………………………...................................290

ТЕМА 6. Масова культура як феномен глобально-цивілізаційних процесів..306

ТЕМА 7. Формування історико-культурологічних засад психоаналізу...........319

ТЕМА 8. Континуум культур................................................................................376

Висновки до модуля ІІ……………………………………………………………417

Словник ключових понять і термінів……………………………………………418

Тестові завдання до модуля ІІ……………………………………………………449

Контрольні запитання.............................................................................................452

Висновки до курсу………………………………………………………………...454

Список рекомендованої літератури…………………………………..…………..455



ВСТУП

Пропонований навчальний посібник написаний на основі курсу лекцій, які автори протягом тривалого часу викладає студентам різних спеціальностей Харківської державної академії культури.

Головним завданням посібника є певне розкриття культурологічної думки в її історичному розвиткові, аналіз таких важливих культурологічних проблем як культура і цивілізація, релігія та культура, походження культури й ін. Тому історичний підхід у зазначеному посібнику доповнюється проблемним. Надалі проблемну частину посібника планується розширити.

Незважаючи на бурхливий розвиток культурології, існує певний пробіл навчальної літератури в цій галузі, зокрема в контексті теорії та історії культури невисточає. Тому цей посібник є досить актуальним.

Теоретичні проблеми культури хвилювали людину з ранніх стадій розвитку суспільства. Уже з архаїчних часів через призму міфології людина осмислює «другу реальність». Надалі філософська й суспільна думка часто ставить культуру в центр свого аналізу. Протягом століть теоретичні проблеми культури порушувалися в контексті її філософського й історичного аналізу. Тому часто досить складно розділити філософію культури та теорію культури.

Проте теорія й історія культури культури стала самостійною дисципліною. На сучасному етапі теорія та історія культури являють собою сукупність існуючих концепцій культури, створених у різний час представниками різноманітних напрямів наукової думки. У цілому ці теоретичні концепції дозволяють якнайповніше дефініювати культуру й проаналізувати шляхи її розвитку.

Нині спостерігається зростання зацікавленості до історико-теоретичного аспекту культурологічної науки, який поступово виділяється в окрему галузь. Це пов’язано з набуттям культурологічним знанням самостійного значення.

До посібника додаються уривки текстів, із фундаментальних праць з культурології, список джерел і літератури.



Модуль І

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ, ФУНКЦІЇ І ВИНИКНЕННЯ КУЛЬТУРИ

План викладу:

1.1. Поняття культури

1.2. Зміст культури

1.3. Основні методологічні підходи до культури

1.4. Визначення культурології

1.5. Походження культури

1.6. Ідеї Л. А. Уайта про специфіку науки культурології

1.7. Функції культури

Ключові поняття і терміни:

Семіотика, культура, функціоналізм, теологія, культурологія, магія, табу, аксіологія.

1.1. Поняття культури

Положення людини у світі та її ставлення до світу залежать від різних соціальних факторів, у першу чергу, від культури. При цьому в будь-яку історичну епоху співіснує велика кількість різних культур. Їхня взаємодія, взаємопроникнення істотно визначають життєву позицію людини, її світовідчуття й світосприйняття. Якщо ми говоримо про культуру, то маємо на увазі не тільки твори мистецтва, але й усю сукупність духовних і матеріальних цінностей та способів їх створення.

Первісне уявлення про культуру дали давні римляни, вони вбачали в ній узагальнення всіх форм людської активності. Культура – штучне, рукотворне буття, отримане людиною в результаті перетворення буття суспільного – «натури». Поняття «культура», таким чином, було спочатку аналогічним поняттю «господарство» і співвідносилося з культурою чогось: культура душі, культура розуму, культ богів і культ предків. Поняття «культура» вперше використав римський письменник Марк Катон у значенні «агрикультура» в одному із трактатів про землеробство. Ішлося про догляд за ділянкою землі. Згодом поняття «культура» відривається від земного ґрунту й метафорично співвідноситься з розумністю. Сам термін походить від латинського corele – обробляти, почитати, звідки походить термін cultus – оброблення, догляд, шанування (в поняттях cultus deorum і cultus agri). Пізніше cultus agri перетворився на cultura agri – землеробство. Із цього ж слова розвилося й середньовічне cultura mentis – культура мислення. У своєму уявленні про культуру римський філософ Марк Туллій Цицерон уже мав на увазі не землю, а духовність. Він вів мову про необхідність культури душі й духу (cultura animi), і, на його думку, тільки завдяки культурі (обробленню) людина стає досконалішою істотою. В античній свідомості поняття «культура» в цілому ототожнювалося з поняттям «пайдейя», тобто «освіченість». Пайдейя, за визначенням Платона, означає керівництво до зміни людини, усієї її сутності1 . У наступному розвиткові філософської думки в Європі цей сукупний плід людської діяльності, як і сам її процес, набував різних термінологічних визначень – «цивілізація», «виховання», «освіта», «формування».

Поняття «культура», що виникло в давньоримській думці, приживалося в сучасних європейських мовах з певними труднощами. Й. Хейзинга вважав, що слово культура за посередництвом німецької мови поширилося в науковому обігу. Інакше кажучи, поняття «культура» в сучасному його значенні раніше виникло в німецькій мові, а через неї потрапило в скандинавські, слов’янські й романські мови, американський варіант англійської. В англійській та французькій мовах це поняття приживалося складніше – ним не можна повністю замінити поняття «цивілізація», усталене в науковому обігу цих мов.

У словниках німецької мови поняття «культура» вперше виникає лише наприкінці XVIII ст., а в пізніших виданнях XIX ст. відсутнє. І це відбувається незважаючи на те, що дане поняття широко використовував І. Кант і багато його сучасників у значенні культивування й окультурення, що, на думку А. Крьобера, було архаїчним значенням слова «цивілізація».

До англомовного наукового обігу поняття «культура» ввів Е. Тайлор у 1871 р. (праця «Первісна культура»), воно мало антропологічне значення. У французькій мові сучасне антропологічне значення поняття «культура» понині ще не стало загальноприйнятим, настільки велика роль поняття «цивілізація».

У цілому існує шість основних, загальноприйнятих значень слова «культура».


  1. Культура – це сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті. Рівень досягнень у певну епоху в якого-небудь народу або класу суспільства. Рівень, ступінь розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

  2. Культура – це освіченість, начитаність, наявність певних навичок поведінки в суспільстві, вихованість. Культура – сукупність умов життя, що відповідають потребам освіченої людини.

  3. Розведення, вирощування якої-небудь рослини, культивування.

  4. Рослина, яку розводять, культивують.

  5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах.

Таким чином, культура відрізняється від природи тим, що в ній зосереджені людські зусилля й вона є результатом цілеспрямованої творчої діяльності.
1.2. Зміст культури

Культура містить матеріальні, духовні, художні різновиди людської діяльності; процеси цієї діяльності, її продукти, прояв її в самій людині.



Американські вчені А. Крьобер і К. Клакхон підрахували, що до середини ХХ ст. у науці було більше 250 визначень культури. А до кінця століття ця цифра ще збільшилася. Проаналізувавши більше 100 основних визначень культури, Крьобер і Клакхон згрупували їх таким чином.

  1. Описові визначення. Ці визначення основуються на концепції основоположника культурної антропології Е. Тайлора. Згідно з цими визначеннями, культура – це сукупність усіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань; вона містить мистецтво, мову, звичаї, систему етикету, мораль, релігію, це, по суті, пристосування до соціального й природного оточення, які складалися століттями.

  2. Історичні визначення підкреслюють роль традицій і соціального успадкування в процесі культурного розвитку людства. До них примикають і генетичні визначення, які містять усе те, що зроблено людьми й передається з покоління в покоління – знаряддя, символи, погляди, вірування тощо.

  3. Нормативні визначення акцентують значення прийнятих правил і норм. Культура, таким чином, являє собою спосіб життя індивіда, зумовлений його соціальним оточенням.

  4. Ціннісні визначення наполягають на розумінні культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей групи людей, їх інститутів, звичаїв, реакцій поведінки.

  5. Психологічні визначення виходять із рішення людиною певних проблем на психологічному рівні. Тут культура є особливим пристосуванням людей до природного оточення, а також їх матеріальних потреб і складається з усіх результатів такого пристосування.

  6. Структурні визначення. Згідно з цими визначеннями, культура являє собою систему певних ознак, по-різному пов’язаних між собою. Матеріальні й нематеріальні культурні ознаки, організовані навколо основних потреб, утворюють соціальні інститути, які є ядром (моделлю) культури.

  7. Ідеологічні визначення. Культура – це організація різних феноменів (матеріальних предметів, дій, ідей, почуттів), що є предметом символізації.

  8. Визначення на базі теорій навчання. Культура – це поведінка, якої людина навчилася, а не набула як біологічну спадщину. Таке визначення культури характерне для культурантропології, де культура уявлялася як поведінка, яка навчає, властива людському виду, що передається від одного індивіда, групи індивідів або покоління іншим за допомогою механізму соціальної спадковості.

Найпоширенішим нині є визначення культури як вторинного, штучного середовища, котре людина нашаровує на природу. Це штучне середовище, тобто культура, містить:

    • мову;

    • звичаї;

    • ідеї, ідеологію;

    • художній процес;

    • релігійні вірування;

    • соціальну організацію;

    • технологічні прийоми й процеси;

    • системи оцінок та ін.

Культура – це різностороння соціальна спадщина, яка передається людьми з покоління в покоління. Кожну культуру також можна представити як набір цінностей, що поділяються більшістю її представників, перебувають у певній ієрархії.

Цінність – уявлення про те, що є святим для людини певної культури, групи людей, суспільства в цілому. Система цінностей, зазвичай, змінюється з часом, однак при цьому існують цінності, загальні для всіх часів і культур.


1.3. Основні методологічні підходи до культури

Соціологічний підхід

Культура, згідно із соціологічним підходом, – це все те, що виникає в результаті смислопокладаючої і смислопостигаючої діяльності людини, а, отже, культура, соціальність, комунікабельність є подібними поняттями.

Громадське життя – свідома, ціннісно-орієнтована діяльність. Дії людей відбуваються в нормативно-ціннісних межах. Норми й цінності будь-якого суспільства конфліктні. Суспільство можна пізнати через побудований на основі широких спостережень, дослідницького уявлення ідеальний тип – образ культури, – який накладається на досліджувану реальність. Ідеальний тип – теоретична значеннєва конструкція, створена завдяки логічному пов’язуванню елементів, що трапляються в різних суспільствах і в різні епохи. Ідеальний тип необхідний для пояснення, систематизації, оцінки.

Таким чином, буття культури – лише в соціальному використанні, культура – соціальний продукт.


Семіотичне розуміння культури

Розроблене Ф. де Соссюром, Р. Бартом, Ч. Пірсом, Ю. Лотманом, Б. Успенським та ін.

Семіотика – наукова дисципліна, що вивчає знаки й знакові системи. Для вивчення культури становлять інтерес різні напрями семіотики – лінгвістичний (Соссюр), соціально-психологічний, теоретико-діяльнісний.

Семіотика виходить з того, що культура будує свою структуру через функцію свідомості. Ця функція реалізується в мові, може бути сама досліджена як мова. Різним формам культури властиві власні мови. Є мова політики, моди, навіть кулінарії.

Культура – це текст, у якому взаємодіють різні семантичні системи як результат зближення або протистояння.

Культура – надскладна система й неспадкоємна пам’ять людства. Світ є сукупністю первинних моделюючих систем (мова) і вторинних моделюючих систем (мистецтво, релігія й ін.).
Інституціонально-функціональний підхід

Розроблений Б. Малиновським, А. Редкліфф-Браун, Т. Парсоном та ін.

Згідно з даним підходом культура і її явища пояснюються на основі структурно-функціональних уявлень. Інакше кажучи, культура – це сукупність її систем, структур і їх функцій. Ще Г. Спенсер пропонував розглядати людське суспільство як єдине ціле, а його елементи – як функціональні частини цього цілого. Сучасний функціоналізм висуває як центральне поняття культурології поняття «система». Наприклад, культурантропологи Б. Малиновський і А. Редкліфф-Браун пропонували розглядати культуру як цілісну систему, кожен елемент якої (наприклад, релігія, ритуали, мода, політика, символи) виконує свою функцію. Фактично відмовляючись від принципів історизму й еволюціонізму, прихильники функціоналізму стали розглядати культури як самостійні структури та функціональні організми.

Функцією культури є здатність того або іншого культурного утворення відповідати специфічній потребі.

«Одиниці» людської організації – інститути культури. У такому разі культура – інтеграл, складений із частково інтегрованих, частково скоординованих інститутів. Вона інтегрована певними принципами, такими, як: спільність крові, розмноження, спільне існування, пов’язане з кооперацією, спеціалізація в діяльності, використання влади в політичній організації. Таким чином, уся культура складається з інститутів і їх функцій.


Феноменологічний підхід

Розкриває буття певних явищ культури. Феноменологія осягає сутність в ейдосі, виявляє інтерес до форми, як до творчого начала реальності.

Особлива подія культури – субстанції символу, культу, міфу, імені. Символ надає можливість побачити причетність людського буття Абсолютному й виділити саму граничність трансцендентної й іманентної сфер реальності, тобто місце їх зустрічі як особливої сфери. Символ – двоєдинство того, «що символізує», (феномена) і того, що «символізується», (ноумена, ідеї). У просторі символу між ідеєю й річчю виникає не просто значеннєва, а й реальна тотожність.

Символ відкриває Абсолютне в певному, а, отже, Символ – онтологічна основа культури, і в цьому змісті він може проектувати й організовувати життя індивіда, творити світобудову. Символ – субстанціальна тотожність метафізичного й фізичного.

Культура – процес, що охоплює діяльність індивіда, як істоти символічної: явища культури за допомогою символів утілюються відразу й у речовині, і в ідеї. Сутність культури – знаходження, опис і типологізація символів.
Теологічний підхід

Розроблений П. Флоренським та іншими представниками релігійної філософії кінця XIX–ХХ ст.

Згідно з теологічним підходом, релігійний культ є вихідною точкою культури. Культ – це першоакт життя, який визначає й спрямовує свою сукупність як практичних, так і теоретичних дій людини. Ця єдність укладена в літургійній діяльності, де відбувається становлення сакральних цінностей, функцією яких є безпосереднє єднання ідей (ноуменів) і речей (феноменів). За допомогою культу в просторі культури відбувається зустріч трансцендентного й іманентного. Генезис культури, згідно з теологічним підходом, такий: культ – міф – світська філософія, наука й література.

Культ є не тільки началом, але й ядром культури, що визначають увесь її зміст. За допомогою культу здійснюється онтологічна єдність культури й зосередження метафізичних принципів її буття в кожний конкретний момент її протікання. Культурні явища є не що інше, як «застиглість» культової дії, відшарування від останнього.
1.4. Визначення культурології

Ідея різниці культур і необхідність усестороннього розгляду як окремих культур, так і культури в цілому, як певної цілісної системи, уможливили створення нової дисципліни – культурології. Нині культурологія перебуває в стадії свого становлення. Існують різні точки зору на предмет, зміст і методи культурологічної науки. Однак у найзагальнішому вигляді традиційне визначення культурології можна подати таким чином.

Культурологія – це гуманітарна дисципліна, що вивчає:


    • культуру як цілісну систему;

    • різноманіття культур у просторі й часі;

    • взаємодію культур;

    • типи культур;

    • закономірність розвитку соціокультурного життя;

    • вираження в культурі людського буття;

    • закономірності художнього процесу;

    • історію ментальностей.

В останні роки наше суспільство охопили складні й суперечливі процеси знаходження нової моделі історичної й соціально-культурної самоідентифікації, пошуку нових шляхів розвитку, прагнення докорінної трансформації загального типу цивілізації, що складався століттями у величезному євразійському регіоні. До того ж ця трансформація має неоднакову спрямованість у різних частинах країни. Особливо яскраво ці процеси проявляються у сферах національного самовизначення, у становленні іншого типу духовності (переважно релігійного й квазірелігійного), у різко зрослій інформаційно-культурній проникності меж, у загальній кризі художньої культури, втраті нею розуміння соціального замовлення на художнє відображення проблем дійсності й на прийнятні для суспільства форми вираження цієї творчої рефлексії.

Певною мірою розгубленість охопила й науку гуманітарно-суспільствознавчого профілю, що втратила жорсткий каркас одновимірного бачення світу й соціально-економічного догмата в розумінні суспільно-історичних явищ.

В умовах докорінного ламання українського суспільства, переоцінки цінностей виявилася небезпека виникнення духовного вакууму. Руйнування звичного світоглядного комплексу привело людей до етичної дезорієнтації, відчуття розпаду звичних ціннісних норм і самого соціального змісту колективного буття суспільства. Вакуум, що утворювався, стали заповнювати різні псевдонаукові й білярелігійні уявлення. Навіть порівняно освічена частина населення іноді не в змозі сформулювати змістовну відповідь на актуальні ціннісні питання життя, виробити для себе стійкі орієнтації. Заповнити порожнечу, що утворюється, наситити її конструктивним змістом може тільки прилучення до культурних цінностей, які виробило людство протягом своєї багатовікової історії. Цілі вивчення культурології:


  • формування навичок грамотного використання культурної спадщини;

  • виховання потреб у правильній соціально-культурній самоідентифікації людини, а через неї й суспільства в цілому;

  • утвердження національної, культурної, соціальної й релігійної толерантності (терпимості до чужих думок, вірувань, поведінки) як природної норми суспільної свідомості;

  • виховання культурою через занурення людини в її багатовимірний простір.

Завдання курсу культурології:

  1. надати уявлення про основні культурологічні школи, історичні напрями й теорії;

  2. розкрити форми й типи культур і цивілізацій, основні культурно-історичні центри й регіони світу, історію і закономірності їх функціонування та розвитку;

  3. допомогти вивченню історії культури України, зрозуміти її місце в системі світової культури й цивілізації.

Визначивши предмет дослідження культурології, інакше кажучи, що вивчає ця наука, ми можемо розглянути метод або те, як вивчається даний предмет.

Методи культурології:



  • комплексне, системне осмислення форм соціального буття як продукту втілення ціннісних орієнтації культури (поряд із практичними інтересами людей, що регулюють життєдіяльність суспільства);

  • дослідження культури в комбінації її статичної типології з динамікою традиції, розумінням культури як актуалізованої пам’яті суспільства;

  • переважно цивілізований підхід до теорії історичного процесу, розуміння культури як основного змісту історії, а історії як однієї з форм опису культури й динаміки її еволюції;

- розгляд суспільства як складної інформаційної системи, де культура є основним змістом інформаційних потоків і одночасно механізмом їх функціонування;

- інтегративний (об’єднаний) підхід до феномену культури, розуміння єдності її змісту, втілюваного в різних історично детермінованих (певних) формах і видах культурної практики (художньої, релігійної, етносоціальної, наукової й ін.).

Позначивши культурологію як науку, яка розглядає теорію культури, ми повинні відзначити, що вона має й практичне застосування. На основі результатів культурологічних досліджень розробляються програми освіти, керування, інформаційної й культурно-масової роботи, культуроохоронної і соціально-регулятивної діяльності. Культурологи проводять експертизу будь-яких соціально значимих проектів з погляду їх культурно-ціннісної прийнятності для суспільства, ведеться наукове спостереження за практичною реалізацією розроблених програм у соціально-культурній практиці.

Культурологія як загальна теорія культури сформувалася на базі різних наук: філософії, історії, соціології, психології, етнографії, археології, антропології й інших. У різних сферах соціальних знань і наукових дисциплінах виділилися специфічно культурологічні напрями, що досліджують різні, а часом ті ж, аспекти культурного життя суспільства. Ці напрями зумовили оформлення основних розділів культурології: історії культури, філософії культури, антропології культури, соціології культури, психології культури, історії культурології.

Філософія культури вивчає сутність і значення культури, надає її філософське осмислення різних стадій еволюції. Досліджуючи смисл і закономірності основних напрямів культурного процесу, вона розглядає методи його пізнання. Філософія культури розкриває громадське життя людей як єдиний, цілісний процес, пов’язаний з формуванням, функціонуванням, зберіганням, трансляцією культурно-історичних цінностей, із критичним подоланням застарілих і становленням нових форм досвіду, зі складними системами; взаємозалежності різноманітних проявів діяльності людини в різних типах культур.

Соціологія культури вивчає соціальні аспекти виробництва, поширення, зберігання й споживання культурних цінностей, закономірності функціонування культури, їх соціальні аспекти. Вона аналізує цілі творчості у сфері культури, зміст соціального замовлення, матеріальні, соціальні й політичні фактори, що впливають на творчий процес. Досліджує соціально-демографічні й інші характеристики публіки як споживача культури, їх інтереси, смаки, орієнтації, вивчаються установи культури, події культурного життя. Увага соціології культури зосереджується на суспільній думці, художній критиці, що виражають відношення громадськості до подій культурного життя.

Культурна антропологія – це галузь культурології, що вивчає культурну основу природи людини, культурні характеристики її поведінки. Вона стикається з етнографією, використовує дані археології й історичної лінгвістики, що дозволяють пояснити роль культури у виникненні людини, відтворити її історичні типи. Предметом культурної антропології є система родових засобів людської життєдіяльності, властивий людині спосіб життя, що містить: свідомість, мову, виготовлення знарядь, використання знаків і символів, закріплення створених цінностей і здобутої інформації в матеріалізованих знакових системах.

Психологія культури розглядає явища душевного життя в їхньому культурно-історичному розумінні. Це наука про психічне відображення дійсності в процесі культурної життєдіяльності людини. Вона вивчає внутрішні психологічні механізми й закономірності культурного процесу.

Предметом дослідження історії культурології є культурологічні аспекти людської думки, людського буття. Вона розглядає динаміку уявлень про культуру на різних етапах історичного розвитку, особливості тих або інших культурологічних шкіл і вчень.

Історія культури припускає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер – історії науки й техніки, побуту, освіти, суспільної думки, фольклору й літератури, історії мистецтва. Стосовно них історія культури є узагальнюючою дисципліною, що розглядає культуру цілісною системою в єдності й взаємодії всіх її сфер. Вивчення історії культури дозволяє пізнати й виявити закономірності розвитку людського суспільства в цілому.


1.5. Походження культури

Трудова теорія походження культури

Найдокладніше діяльнісний підхід до культури розроблений у марксистській традиції. Марксизм убачає відмінність людини від тварин насамперед у здатності до цілеспрямованої й доцільної діяльності. Передбачається, що походження соціального й культурного безпосередньо пов’язане зі становленням людської праці, яка й зробила мавпу людиною, гурту – суспільством, а природу – культурним середовищем. Людина – творець культури, розумна, уміла й суспільна істота.

Як відомо, людина живе в суспільстві. Але воно не є винятковим досягненням лише людини. Усі форми колективного існування є й у природних співтовариств. Однак тваринне співтовариство відрізняється від людського. Відповівши на запитання про сутність відмінностей, ми отримаємо відповідь про походження культури.

Тваринне співтовариство і його закони закріплені інстинктом. У людини ж, окрім інстинкту, є свідомість, розум. Інстинктивні дії мають сенс лише в певних (звичайно, природних) умовах. При різкій зміні обстановки інстинкти можуть виявитися недоцільними. Людина – єдина в природі істота, яка подолала свою інстинктивну програму й межі власного виду. Отже, згідно з знаряддєво-трудовою концепцією, людина виокремилася з тваринного світу завдяки трудовій діяльності. Діяльність людини породила культуру.

Соціальний механізм виробництва людської діяльності значно розширює простір культури. Щодо цього людина із самого початку є суспільною істотою, тобто, як істота, зразки поведінки якої закладені не в ній (генетично), а поза нею, у соціальній формі спілкування.

К. Маркс був переконаний у тому, що коли людина почала трудитися, виникла й розвилася свідомість, зародилася соціальність, тобто здатність жити в культурному суспільстві. Однак питання про природу свідомості залишилося практично нез’ясованим, хоча й розглянутим, але не цілком послідовно. Ця теорія стверджує, що свідомість народжується всередині психіки, але не вказує, через які стадії й механізми. Крім того, стверджується, що осмислена діяльність може бути результатом недоцільної праці. Але ж свідомість припускає як передумову соціальний зв’язок. А як вона зародилася? Тут виявляється логічне протиріччя. Усі три аспекти походження культури (свідомість, соціальність, праця) виявляються одночасно й передумовами, і наслідком один одного.

Таким чином, марксизм розглядав суспільну працю як основне джерело людського багатства й культури. Праця, за Марксом, – не просто процес виробництва матеріальних благ. Вона одночасно є головним видом діяльності, де відбувається формування як окремого індивіда, так і людства в цілому.

Символічна концепція походження культури

Ця версія походження культури належить австрійському філософові Ернсту Кассиреру (1874–1945)1 . Він виводив концепцію культури з факту недосконалості біологічної природи людини. На думку філософа, людське буття протікає в символічних формах. Кассирер відзначав, що кожен біологічний вид живе у своєму особливому світі, недоступному для інших видів. Людина також є біологічним організмом, але в неї є одна особливість, відсутня в інших живих організмів. Ця особливість полягає в соціально-культурно спрямованій діяльності. Соціальність, культурні стандарти диктують людині інші, ніж біологічна програма, образи поведінки. Інстинкти в людині ослаблені, витиснуті суто людськими потребами, інакше кажучи, «окультурені». Завжди вважалося, що саме культура послабила інстинкти людини.

Однак чи дійсно притуплення інстинктів – продукт історичного розвитку? Новітні дослідження часто беруть під сумнів такий висновок. Виявляється, слабка виразність інстинктів викликана зовсім не розвитком соціальності. Людина завжди, і незалежно від культури, мала приглушені, нерозвинені інстинкти. Виду в цілому були властиві лише задатки несвідомої природної орієнтації, що допомагає прислухатися до голосу природи, навколишнього світу.

Ідея про те, що людина погано оснащена інстинктами, форми її поведінки часто довільні, вплинула на уявлення про походження культури. Філософські антропологи ХХ ст. звернули увагу на відому «недостатність» людської істоти, на деякі особливості її біологічної природи. Учені вважали, що тваринно-біологічна організація людини певною мірою недосконала. Однак вони не бачили й приреченості людини. Навпаки, склалася думка, що саме тому людина змушена шукати інші способи існування. Людина як біологічна істота виявилася б приреченою на вимирання, оскільки інстинкти в ній були слабко розвинені ще до виникнення культури й соціальної організації. Людина змушена була шукати способи виживання не тільки як соціальна, але й як біологічна істота.

Особливість людини полягає в тому, що вона, на відміну від тварин, зуміла подолати власну природну обмеженість. Сам спосіб людського існування змінився завдяки комбінації в людині ослаблених інстинктів зі схильністю до наслідування. Людина змогла пристосуватися до навколишнього середовища через свою здатність створювати якісно нову реальність за допомогою символізації. Людина існує немов у двох світах: фізичному й символічному. Отже, походження культури пов’язане з працею; не з грою, не з убивством батька племені, не з народженням тіла, а з народженням символу.

Завдяки здатності до символізації, людина вже не протистоїть природній реальності безпосередньо, вона занурена в символічний світ лінгвістичних форм, художніх образів, релігійних ритуалів. Людина практично не може обійтися без цього штучного світу.

Таким чином, мова, міф, мистецтво, релігія утворюють певну символічну мережу, що оточує людський вимір Універсуму. Людина мислить символічно й живе в оточенні символів, серед уявлюваних емоцій, фантазій і мрій, у надіях та страхах, ілюзіях. Людина – істота символічна, і в цьому її відмінна риса. Для створення культури має значення лише ця здатність створювати символи, причому неважливо, з якого змісту вони виходять.
Екзистенціальна теорія походження культури

Розроблена К. Ясперсом у праці «Зміст і призначення історії»

Культуру можна датувати осьовим часом. Вона у формі мистецтва, філософії, релігії стала для людини способом подолання трагізму буття, що відкрився вперше. Духовний зміст культури виникає й існує тільки в діалозі між особистостями як нескінченний рух до трансцендентного. Культура діалогічна. Діалог ведеться в полі культури між трансценденцією і людиною.

Осьовий час: 800-200 років до н.е. у Китаї, Індії, Європі за міфологічною картиною відкривається жах реального буття, і людина вперше трагічно усвідомлює кінечність власного життя, ставить питання про вищий зміст буття. У цей час у Китаї жили Конфуцій і Лао-Цзи, виникли найзначиміші напрями китайської філософії. В Індії виникли Упанішади, жив і проповідував своє вчення Будда, у філософській думці Індії, як і Китаю, були розглянуті всі можливості філософського збагнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й нігілізму. В Ірані Заратустра вчив про світ, де відбувається боротьба добра зі злом; у Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Ієремія й Второісайя; у Греції – це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, Аристотеля, трагіків, істориків Ксенофонта й Фукідіда. Усе, пов’язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом деяких століть у Китаї, Індії й на Заході незалежно один від одного.

Нове, що виникло в цю епоху в трьох згаданих культурах, зводиться до того, що людина усвідомлює буття в цілому, саму себе й свої межі. Перед нею відкривається страхіття світу й власна безпорадність. Перебуваючи над прірвою, людина ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у зрозумілості трансцендентного світу.

У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й донині, закладені основи світових релігій, що й сьогодні визначають життя людей. У всіх напрямах відбувався перехід до універсальності.

Міф поступився місцем трагедії: усвідомленню існування на грані природного світу з трансцендентним. Мистецтво, філософія, релігія вириваються за межі замкненої самозаспокоєної свідомості до світу незнаного (ноуменальної волі, за Кантом). Єдине знання для людини – безсумнівність її власного існування.

На думку ж М. Хайдеггера, перші симптоми занепаду спостерігаються саме в осьову епоху з її нескінченною рефлексією, що зруйнувала єдність людини та світу і відкрила шлях до нігілізму.
Психоаналітична теорія походження культури. З. Фрейд

На думку Фрейда, культура – це вся сукупність досягнень і інститутів, покликаних захищати людей від ворожого навколишнього середовища й регулювати відношення один з одним. Культура одночасно й продукт придушення потягів і джерело подібного придушення. Усі її інститути й установлення, норми та заповіді, ідеї та теорії спрямовані на примус людей до громадсько-корисної діяльності. Культура використовує різні засоби примусу: і пряме насильство, і різні принади на кшталт мистецтва або релігії, що примиряють індивідів з неминучими обмеженнями їх життєдіяльності.

Для вирішення проблеми походження культури З. Фрейд звернувся до внутрішнього життя архаїчної людини1. Вивчаючи життєдіяльність сучасних йому архаїчних племен, Фрейд відзначив, що у всіх племенах діє система моральних заборон, що регламентують усі сторони життя. Особливу роль відіграли своєрідні тотемічні системи, на які насамперед поширювалися заборони їх знищення чи оскверніння. Описуючи звичаї й традиції племен, Фрейд прагнув зрозуміти, як біологічне перетворюється на соціальне.

Проникаючи в сутність моральних заборон (табу), Фрейд розробив власну концепцію походження культури. На його думку, система заборон компенсувала втрату тваринних інстинктів. Якщо підійти до проблеми табу з боку психоаналізу, то, на думку Фрейда, можна виявити, що є речі, які людина не може допустити ні за яких умов.

Табу жорстко регулює всі сторони життя й панує над ним. Зважаючи на те, що частина заборон зрозуміла за своїми цілями, інша ж здається безглуздою. Фрейд розглядав табу як результат подвійності почуттів. Він виводив феномен совісті з первородного гріха пралюдей – убивства первісного «батька» племені. Сексуальне суперництво дітей з батьком привело до того, що вони біля джерел історії вирішили позбутися його. Однак цей вчинок не пройшов для них безслідно. Страшний злочин спонукав каяття. Діти заприсяглися ніколи більше не робити таких діянь. Так відбулося, за Фрейдом, народження людини з тварини. Свідомість виникла, на його думку, з надр психіки, а совість – це, по суті, подвоєння реальності. Людська уява працює, коли відновлюється в пам’яті епізод, що викликав раніше сум’яття почуттів. Свідомість народжується з болісного процесу воскресіння тієї нав’язливої картини, яка розбудила совість. Тобто, каяття породило й феномен культури як засіб подолання нав’язливих прагнень. За переконанням Фрейда, темне відчуття споконвічної провини мало своїм джерелом комплекс Едіпа. Уроджений несвідомий потяг викликав гріх, який виявився поворотним пунктом у походженні людини, першодвигуном людської історії. Зробивши колективний злочин, пралюди зорганізувалися в рід, тобто навчилися жити соціальним життям, що й сприяло перетворенню стадної тварини на людину й народженню культури.

Таким чином, кожна культура, за словами Фрейда, створюється примусово для придушення первинних, особливо сексуальних, потягів. Культура пригнічує природні руйнівні тенденції накладенням заборон.


Ігрова концепція походження культури

Багато сучасних культурологів вважають, що культура виникла зовсім з іншого джерела – гри. Так, голландський історик Йохан Хейзинга (1872–1945) дійшов висновку, що основою культури є гра як здатність, властива людині по самій й природі. На думку Хейзинги, якщо проаналізувати будь-яку людську діяльність до самих меж нашого пізнання, то вона виявиться не більше ніж грою. Ось чому Хейзинга вважав, що людська культура виникає й розгортається в грі. Сама культура носить ігровий характер, причому гра розглядається не як біологічна функція, а як явище культури. Гра старша за культуру, людська цивілізація не додала ніякої істотної ознаки до загального поняття гри. Усі основні ознаки гри вже наявні в ігровій поведінці тварин.

Кожен, на думку Хейзинги, хто звертається до аналізу гри, знаходить її в культурі як задану величину, яка існувала раніше за саму культуру, що супроводжує й пронизує її спочатку до тієї фази культури, у якій живе сам. Найважливіші види первісної діяльності людства переплітаються з грою. Людство постійно творить поруч із світом природи інший, вигаданий (символічний) світ. У міфі й культі народжуються рушійні сили культурного життя. Крім того, необхідно підкреслити найважливіше: гра – це, насамперед, вільна діяльність. Вона має незацікавлений характер, у ній укладений особливий смисл і цінності, важливі для суспільства в цілому.

Хейзинга розгортає наступне положення: «культура виникає у формі гри, культура спочатку розігрується. І ті види діяльності, що безпосередньо спрямовані на задоволення життєвих потреб, наприклад, полювання, в архаїчному суспільстві воліють знаходити собі ігрову форму. Людський гуртожиток піднімається до супрабіологічних форм, що надають йому вищу цінність за допомогою ігор. У цих іграх суспільство виражає своє розуміння життя й світу. Тобто не слід розуміти справу таким чином: гра помалу переростає або раптом перетвориться на культуру, але радше так: культурі в її початкових фазах властиве щось ігрове, що представляється у формах і атмосфері гри. У цьому двоєдинстві культури й гри гра є первинним, об’єктивно сприйманим, конкретно визначеним фактом, у той час як культура є всього лише характеристикою, яку наше історичне судження прив’язує до цього випадку» [24, c.507].

Цікаво, що в поступальному русі культури вихідне співвідношення гри й негри не залишається незмінним. Ігровий елемент у цілому відступає з розвитком культури на задній план. Хейзинга вважає, що він розчинився, асимілювався в різних сферах людського буття. При цьому ігрове начало явищ культури поступово йшло з поля зору. Однак, за переконанням Хейзинги, ігровий елемент може виявитися в різних типах культури.

Гра може втягнути в себе як окрему особистість, так і великі маси людей.

У ранг культури гру можуть звести фізичні, моральні або духовні цінності. Чим більше гра здатна підвищувати інтенсивність життя індивідуума або групи, тим повніше розчиняється вона в культурі.

Витіснення гри, на думку Хейзинги, почалося у XVIII ст., коли суспільство опанувало тверезе, прозаїчне поняття користі, що й спричинило втрату вільного духу культури. Ця ситуація є найкращим показником кризи європейської культури, що досягла у ХХ ст. повного свого вираження.


Магічна теорія походження культури

Іншу концепцію походження культури знаходимо в американського культуролога Льюїса Мамфорда. Цей дослідник намагається переосмислити роль знарядь і машин у створенні культури. Він вважає: К. Маркс помилявся в тому, що знаряддям праці належить центральне місце в людському розвиткові. На думку Мамфорда, існують серйозні причини для перегляду всієї картини як людського, так і технічного розвитку, на якому ґрунтується організація суспільства.

Мамфорд відзначає – опис людини, що, головним чином, використовує й виготовляє знаряддя праці, стало настільки загальноприйнятим, що проста знахідка фрагмента черепа разом із грубо обробленими кругляками є достатньою для того, щоб оголосити про те, що саме тут народжувалася людська культура. Американський дослідник звертає увагу на такий факт: протягом мільйона років технологія обтісування каміння залишалася незмінною. Але ж культура розвивалася, причому незалежно від цих технологічних навичок.

Знаряддя й зброя в прадавньої людини були такими ж, як і в інших приматів, – його природними органами (зуби, пазурі, кулаки). Так було протягом тривалого історичного періоду, поки людина не навчилася створювати кам’яні знаряддя, ефективніші за ці органи.

Поки в людини не було знарядь праці, вона розбудовувала нематеріальні елементи культури. Насамперед, своє тіло. Потім люди розвили свою здатність робити символи. Причому, на самому початку людське тіло було не просто робочим інститутом. Людина не просто тренувала руку, м’яз і око при виготовленні й для виготовлення знарядь праці. Своїм тілом за допомогою різних жестів і ритуалів людина виражала своє ставлення до дійсності.

Магія – це певні символічні дії та ритуали, необхідні для впливу людини на природні об’єкти. Англійський етнограф і соціолог Броніслав Малиновський (1885-1942) прагнув побудувати таку теорію культури, яка ґрунтувалася б на численних фактах. Потреба людини у всьому їхньому різноманітті, на думку Малиновського, відіграє важливу роль у розумінні культури.

Малиновський звернув увагу на той факт, що магія пронизує всі сторони господарської діяльності людини, особливо ті з них, які пов’язані з певним ризиком і небезпеками, у яких багато залежить від випадку. Сільськогосподарські роботи нерозривно переплетені з магією, навіть невелике полювання завжди супроводжується заклинаннями, те ж і рибна ловля, особливо в тих випадках, коли її результати непередбачені, а удача невіддільна від ризику, пов’язана зі складною системою магічних дій. Малиновський свідчить, що спорудження каное супроводжується численними заклинаннями.

З найдавніших часів людина створила безліч заклинань, обрядів і ритуалів, які впливають на погоду, керують різними природними явищами. Ці обряди були відомі тільки посвяченим, які, на думку архаїчної людини, були наділені надприродними здібностями (жерці, шамани, волхви та ін.).

Потомствені професіонали передають це знання в спадщину й користуються ним, коли їх до цього призивають одноплемінники. Наприклад, під час військових зіткнень, природних катаклізмів, для забезпечення вдалого полювання, міцності споруджуваного житла й т.п.

Слід відзначити, що, імовірно, вираження й передача смислів у людській поведінці було незрівнянно важливішим для подальшого людського розвитку й створення культури, ніж виробництво знарядь праці. Розглядати людину, головним чином, як тварину, що виготовляє знаряддя, – це значить пропустити найважливіші моменти раннього періоду розвитку культури. Саме він був важливим для всього наступного розвитку людства.

У сучасній культурології ці ідеї все більше розвиваються. Зокрема, показується, що магія існувала ще до виникнення знарядь праці. Містичні піснепіви й танці виражали суть людської природи та визначали її призначення на найранніших щаблях історичного розвитку. Згідно з магічною теорією, прадавня людина радше виявила себе колись як мрійник, духовидець, шукач змістів, творець бачень, а вже потім – як «людина, що творить», людина знарядь праці.

Ось контури прадавнього життя: спочатку містичні бачення, потім знаряддя, мандала замість колеса, священний вогонь для жертвопринесень, поклоніння зіркам, а не вираховування по них часу або орієнтирів походів. Одним словом, на думку американського культуролога Т. Роззака, молитовно-захоплене сприйняття життя передувало практицизму палеолітичної ери.

Отже, прихильники магічної теорії вважають, що вихідним імпульсом культури була зовсім не праця, не матеріальна діяльність, а здатність людей до шукання змісту в оточуючій дійсності. Коли первісна людина стала поклонятися природі, шукати з нею спілкування й заклинати її, вона, по суті, стала творити культуру.

У цій концепції, безумовно, є смисл. Дійсно, природно-знаряддєва версія походження культури погано узгоджується з рівнем сучасних знань про первісне життя людей. Накопичений величезний матеріал, який свідчить, що людина не могла генетично зберегти надбання, пов’язані з виробництвом знарядь. Однак, навчившись накопичувати знання в символічних формах, вона стала передавати придбане з покоління в покоління. Але це і є культура, тобто, передача накопиченого духовного досвіду.

Магічна теорія походження культури, на думку авторів, має право на існування. Але й щодо неї є питання, які полягають у дослідженні походження здатності людини до нагромадження смислів і символів.
1.6. Ідеї Л .А. Уайта про специфіку науки культурології

Леслі А. Уайт вважав утвердження науки про культуру як рівноправної серед інших наукових дисциплін «соціального циклу» – одним зі своїх основних завдань. І, слід визнати, що, дійсно, уайтівські ідеї про примат культури в розвиткові суспільства, самостійність науки, прямо або опосередковано набули визнання в останні десятиліття.

У статтях, присвячених проблемі еволюції, Уайт протиставляв еволюційний метод інтерпретації культури історичному й функціональному, еволюційний процес – історичному. Він затверджував реалістичність і науковість концепції «стадій еволюції», правомірність застосування поняття «прогрес» до понять культури, вказував на можливість зіставлення й оцінки культур. Заслугою Уайта вважається те, що він ввів так званий енергетичний критерій зіставлення культур («закон Уайта»): за Уайтом, культура розвивається в міру того, як збільшується кількість енергії, що витрачається за рік на душу населення.

Л.А. Уайт уявляв культуру у вигляді трьох підсистем: технологічної, соціологічної й ідеологічної, або філософської, і затверджував примат технологічної, що дало привід деяким його опонентам для обвинувачення вченого в марксизмі. Свою схему розвитку світової цивілізації вчений наводить у книзі «Еволюція культури». Сучасні вчені невисоко цінують внесок Л. А. Уайта в розвиток теорії походження й розвитку держави та цивілізації в цій праці, виділяючи лише запропонований ним «енергетичний критерій» розвитку культури, що відповідає новітнім тенденціям сучасної йому науки.

Найвизнаніші заслуги вченого в обґрунтуванні існування культурології як науки й у розвиткові ним поняття «культура». Уайт виділив культурологію як самостійну науку в комплексі суспільних наук, її метою вчений вважав пояснення культури у притаманних їй термінах, без звертання до психології. Тим самим він відмовлявся від біхевіористського напряму в культурній антропології й продовжував лінію, почату Е. Дюркгеймом і А. Крьобером. Уайт чимало зробив і для утвердження в суспільній науці самого терміна «культурологія». Визначаючи поняття «культура», Уайт розглядав останню як предмет вивчення науки культурології, тобто як матеріально існуючий клас предметів і явищ, що мають символічне значення, й розглянутий в екстрасоматичному контексті. У зв’язку з визначенням культури, він значно поглибив учення про символічне, продовживши лінію, розпочату Кассирером. Здатність символізувати, надавати предметам і явищам символічного значення, Уайт вважає унікальною властивістю людини, властивістю, яка робить процес розвитку виду кумулятивним і тим самим сприяє виникненню культури як такої. Розвиток здатності до символізування, переконує вчений, виділило людину з тваринного світу й стало основою цивілізації. У статтях кінця 50–60-х рр. Уайт поглибив свою концепцію символічної поведінки, розмежував поняття «символ» і «знак». Ці роботи понині викликають інтерес учених.

В останніх працях учений розвивав ідеї детермінізму, що намітилися й у більш ранній період. У книзі «Концепція культурних систем» він розглядає культуру, як систему, що саморозвивається, зумовлює поведінку людини і розвиток соціальних зв’язків. Для Уайта характерне «культурологічне» пояснення певних встановлень людського суспільства, тобто розгляд їх, як функції культурної системи, що прагне до стабільного існування. Системна організація культури, за Уайтом, зумовлює не тільки поведінку людини, як особистості (згадаємо пекучу полеміку між Уайтом і антропологами, що представляли школу вивчення «культури й особистості»), але і поведінка племені, нації, держави як цілого. Нездійсненим задумом ученого залишилося написання продовження книги «Еволюція культури», у якій він збирався всебічно розглянути розвиток культури капіталізму і її вплив на різні сторони життя суспільства. Книга «Концепція культурних систем» повинна була стати першою частиною задуманої вченим праці.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка