Тема Культура епохи Середньовіччя



Скачати 161.5 Kb.
Дата конвертації09.12.2016
Розмір161.5 Kb.


Тема 4. Культура епохи Середньовіччя

  1. Історичні особливості розвитку культури Середньовіччя.

  2. Архітектура і мистецтво Візантії V VIII ст.

  3. Система освіти в середньовічній Європі. Школи та університети.

  4. Романський стиль в культурі Середньовіччя.

  5. Готичне мистецтво.

  6. Характерні особливості середньовічного мистецтва.


1. Історичні особливості розвитку культури Середньовіччя

Середні віки   велика епоха людської історії, яка охоплює приблизно V – XV ст. (хронологічні межі, звісно, приблизні). Культура європейського середньовіччя виникла на звалищі Римської імперії. Послаблення і руйнація центральної імперської влади супроводжувались заколотами, війнами, занепадом моралі і господарською розрухою. У цій грозовій атмосфері всезагального безпорядку вирішувалась доля європейської культури. Три сили визначали її майбутнє.

Перша з них   це традиції греко-римської культури, що занепадали. Вони зберігались у небагатьох культурних центрах, де ще жевріло життя в античних храмах, бібліотеках і художніх майстернях. Серед прибічників цих традицій були високоосвічені люди, але нових ідей, які б змогли завоювати широке визнання, на основі еллінізму вони виробити вже не могли.

Другою силою був дух варварства. Носіями її були різні народи, які заселяли провінції римської імперії й ті, що нападали на неї ззовні. Вони були войовничі і злі, ідеали і цінності античного світу були їм чужі і незрозумілі. Якби їм вдалось не тільки розгромити римську державу, але й запровадити у ній свій спосіб життя, то Європа стала б місцем перебування диких орд напівкочівників. Антична культура зникла б так, як це відбулося з культурою стародавнього Єгипту. Але дух варварства все ж навряд чи мав серйозні можливості укріпитися на європейській землі. Духовний світ варварських народів був досить примітивним та бідним і він не зміг протистояти більш розвинутим формам духовного життя, які вніс у свої провінції Рим. Франки, англи, готи, вандали, лангобарди, нормани хвилями насувалися на європейські землі, але, завойовуючи їх, змішувались з місцевим населенням і більше переймали від нього звичаї і віру, аніж поширювали свої.

Християнство було третьою і наймогутнішою силою, що визначала шлях культурного розвитку Європи. Від іудаїзму воно успадкувало не тільки ідею Єдиного Бога (монотеїзму) і Старий Заповіт, але й елементи стародавніх східних культів, які лягли в основу його догматів. Разом з цим вчення Ісуса Христа формувало у свідомості людей принципово нові гуманістичні установки. Отже, християнство становило свіжу течію, здатну вдихнути нове життя у культуру Європи. Проте ця перемога була нелегкою. У самому християнстві було багато напрямків, у яких так чи інакше відбивався вплив переможених ним сил. Достатньо згадати, що у цій боротьбі християнські богослови змушені були включити ідеї античної філософії у свої догмати. Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Олександрійський філософ Філон висунув ідею про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскези та страждання. Ним було розроблено вчення про логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекл. з грецької   слово), що месія сам є Богом.

Понад п'ятсот років ("темні століття", як інколи називають VI X ст.) тривав період становлення нової культури. 1000 рік може бути умовно прийнятий за віху, від якої розпочався період її зрілості.

Тривала і уперта боротьба з греко-римським і варварським язичництвом надала специфічного вигляду середньовічному християнству і усій започаткованій на ньому середньовічній культурі. Християнство вивело народи Європи із варварського стану, але при цьому саме по-варварськи розправлялось зі своїм супротивником. Воно відкидало античні ідеали мудрості, краси і боротьби. До цього додавалися і проповіді щодо нікчемності розуму людини, гріховності її плоті.

Починаючи з отців церкви, богослови постійно підкреслювали недовіру до людського розуму, пріоритет віри над розумом, підкреслювали небезпеку "умоглядності". Античне возвеличення розуму було замінено його приниженням. Наслідком цього був розквіт ірраціоналізму і містики. Середньовічна людина була схильна керуватися у житті не стільки логічними міркуваннями, скільки догматичними установленнями. Вона більше довіряла таємничим знакам і символам, містичним провидінням і розповідям, аніж самостійному критичному мисленню. Уся природа здавалась їй символом вищого невидимого світу. Символом всесвіту вважався церковний храм   "дім Божий", купол якого сприймався як небесна сфера, портал   як "небесні ворота" тощо. Таємний символічний смисл надавався окремим речам і магічним діям. Вважалось, що зображені речі чи виголошені слова мають особливу чудодійну силу. Так, уже в ранніх християн особливою увагою користувалось зображення риби   з тієї причини, що на грецькій мові слово риба складається із букв, з яких починається п'ять слів: Ісус Христос, син Божий, Спаситель. Люди жили в атмосфері чуда, що сприймалось ними як реальність. Колективна свідомість домінувала над індивідуальною.

Церква категорично засуджувала античний культ тіла як гріховний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала силу культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури. Прославлялися пустельники, які відмовилися від будь-яких чуттєвих задоволень. Особливо гріховними вважались сексуальні насолоди. Середньовічна церква допускала їх лише заради народження дітей. Уже сам вигляд оголеного тіла викликав у віруючих обурення. Середньовічний ідеал краси протилежно відрізняється від того, який постає перед нами у грецьких статуях: худа, площинна постать з тонкими руками і ногами, вузькими опущеними плечима і виснаженим обличчям, на якому виділяються очі, спрямовані кудись у невідомий духовний світ.

Шанобливе ставлення до грецької науки і заперечення античної чуттєвості; християнське милосердя і жорсткі переслідування єретиків та язичників; витончені богословсько-схоластичні дискусії про таємниці християнського вчення і непроглядне неуцтво народу, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення; варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі   все це зумовило утворення химерної суміші, що складала зміст релігійної свідомості в епоху Середньовіччя.



2. Архітектура і мистецтво Візантії V VIII ст.

Під тиском варварів впала у 476 р. лише Західна Римська імперія. А Східна – Візантія, названа так за ім’ям давньогрецької колонії, на місці якої був заснований Константинополь, продовжувала ще існувати в могутності і славі, займаючи велику територію, куди входили Балкани, Мала Азія, Сирія, Єгипет. Там, на березі Босфору, у новій блискучій столиці, розпоряджались прямі нащадки античної культури. Хоча візантійська краса склалася переважно як заперечення античної краси з її тілесною розкішшю, Візантії судилося народити нову форму духовності, нове мистецтво.

В історії культури навряд чи можна знайти мистецтво складніше, ніж візантійське – насамперед за поєднанням основ, які здавались непоєднуваними, бо тут схрещувались найрізноманітніші художні традиції. Труднощі становлення такого мистецтва, важкі пошуки нового стилю випливали також із складності тих завдань, які християнська церква, що утверджувалась, ставила перед мистецтвом.

Константинополь вбирав у себе все – і абстрактний феномен Сходу, і те живе, що уціліло від важкої застиглої сили Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму – словом, всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному світі,   а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

Гармонія нового мистецтва виявляла себе в хоровому співі християнських церков, у світлі, яке, завдяки особливостям знайденої конструкції храму, пронизувало цілком його простір і осявало все під його склепіннями. Недарма найзнаменитіша з візантійських церков, Свята Софія, яка втілювала концепцію «Храм – земне небо», була такою переконливою, що посли київського князя Володимира відчули себе і справді «на Небі».

Щоб храм вмістив якнайбільше мирян, християнське зодчество взяло за зразок античні прямокутні споруди – так звані базиліки, розділені на кілька поздовжніх частин-нефів. Такий тип храму із середнім просторим і високим нефом, а надалі – на Сході – і поперечним, що надавав храмові форми хреста, одержав назву базилікального. Виник й інший тип храму з куполом у центрі, зобов’язаний появою, напевне, зодчим Грузії та Вірменії. Якщо храм був місцем молитовного спілкування, його внутрішня будова і опорядження набували першоступеневого значення. Сорок вікон «Святої Софії», прорізаних під напівсферичним куполом у товщі стін та ніш, заливали світлом оздоблений мозаїками внутрішній простір храму, а у великі свята тут запалювались канделябри у вигляд дерев, срібні панікадила й лампи. Світле, золотаве тло мозаїк, свого роду «кам’яного живопису», запалювало серця і своїм сяянням викликало стан екстазу. Мозаїки сприймалися не як площина і не як глибина, а як якийсь інший світ, надчуттєвий, потойбічний, трансцендентний, в якому фігури наче висять у нематеріальному, пронизаному світлом середовищі.

Більша увага до художнього оздоблення інтер’єру, аніж екстер’єру храму, пояснювалась уявленням про ідеальну людину – скромну зовні і насичену багатим внутрішнім життям.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI ст. при імператорі Юстиніані. Величезна імперія була найбільшою і найсильнішою державою Європи. Тут існувала величезна кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В одній лише столиці в цей час було споруджено тридцять церков, які сяяли золотом, сріблом, різнокольоровими мармурами. Свята Софія постала серед них найпершою.

Ще однією вдатною пам’яткою Візантії того часу є лікійські мозаїки з церкви Успіння у Нікеї (Мала Азія), в образах яких стільки багатства та емоційної сили, овіяної еллінською красою, що вона могла б налякати догматиків християнства.

Однак у VII ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов’язану з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада, підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість прикрашаючи церкви рослинним орнаментами. Коли ж врешті-решт перемогли прихильники ікон, вони своєї черги нищили ці орнаменти, не рахуючи з їх художньою цінністю.

Після деяких вагань художня творчість цілеспрямовано обрала свій шлях. Однак тепер мозаїки, фрески та ікони мусили виражати найглибшу духовність, щоб не виникало сумніву в їх праві передавати сутність божества. Спіритуалізм стає переважаючим, фігури втрачають свою матеріальність, обличчя набувають аскетичного характеру, простір спрощується і схематизується. У мистецтві вводяться суворі канони, воно передає лише духовну сутність світу і людини.

У 1453 р., після довгих років процвітання і випробувань, Константинополь був захоплений турками-османами. За наказом турецького султана Храм Святої Софії перетворено на мечеть, і місто стало столицею зовсім іншої держави.



3. Система освіти в середньовічній Європі. Школи та університети.

У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і передбачала вивчення «семи вільних наук». Граматика вважалася «матір’ю усіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум – природничих.

В XI ст. школи ділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку городян та розквіту цехів з’являються світські, міські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з XIV ст. поступово впроваджується навчання національними мовами.

Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.

З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в університети (від лат. universitas   сукупність). Так, у XIII ст. такі вищі школи вже існували в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавалася господарем або папою.

Найстарішими університетами (кінець XII ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мовою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і диспути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.

У XIV XV ст. у містах Західної Європи з’являються колегії (коледжі). Спочатку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французького короля Робером де Сорбон колегія була названа Сорбонною і здобула високий авторитет. Її іменем став називатися Паризький університет.

Гарантом прав університетів була церква. Вона опікувалася врегулюванням відносин університету зі світською владою, підтримувала його самостійність стосовно влади. До XV ст. у Європі налічувалося вже близько 60 університетів. Вони прискорили процес створення світської інтелігенції, спричинили великі зміни в духовному житті Європи, тому що зміст, характер і мета навчання в університетах означали відхід від монастирської культури. Середньовічні університети, як правило, мали чотири факультети: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному розвитку суспільства.



4. Романський стиль культурі Середньовіччя

Час розквіту середньовічного мистецтва поділяється на два періоди: романський і готичний.



Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з X по XIII ст. В той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам’яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами – фресками.

Головні великі будівлі – це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам’яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими ззовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з XI ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму величного та суворого вигляду.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам’яної монументальної скульптури у формі рельєфу на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури досить різні за розміром, розміщені в межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, своєї черги, більш за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об’ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

Мистецтво у середньовічній Європі було справою рук, розуму та серця художників із нижчого стану. Вони вносили у свої творіння особливі релігійні почуття. Тому поряд з картиною створення світу, що дуже наочно представлена у храмах, бачимо і зображення земного життя з його стражданнями і пристрастями. Це прості люди, що зі страхом чекають божого суду, сцени облоги замків, сцени страт та картини праці. Такі зображення досить виразні та правдиві, і це робило їх доступними та зрозумілими кожному. Ці риси зумовили особливу цінність романського мистецтва.

Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються форми звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.

У Західній Європі скульптурні твори робили переважно із каменю та піщанику, в Італії – з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.

Пам’ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та інших європейських країнах.



5. Готичне мистецтво

Готика пов'язана з життям середньовічного міста. Це новий і головний етап в історії середніх віків. Як і романське мистецтво, готичне також поширювалось по всій Європі. Батьківщиною класичної готики була Франція. Назва цього художнього стилю походить від італійських слів ("манієра готіка"   готська манера   від назви германського племені готів). Це художній стиль Західної і Центральної Європи часів пізнього Середньовіччя, що охоплює середину XII ст. і XV XVII ст. Готичне мистецтво, яке прийшло на зміну романському стилю, було переважно культовим і розвивалось в межах церковної ідеології. Більше трьох століть протрималась готика у Франції: остання третина XII і перша частина XIII ст.   рання готика; з 20-х років до кінця XIII ст.   зріла, або висока готика; ХІV XV ст.   пізня готика. Спочатку радісна, сяюча своєю декоративністю, яка згодом отримала назву "пламениста".

Для будівництва готичних храмів була розроблена нова конструктивна система, в основу якої була покладена нова каркасна структура, стрілчасті арки і ребристі (нерв'юрні) склепіння, що передавали своє навантаження на напіварочні форми (аркбутани) стін і стовпів   форсів. У проміжках між стовпами були розташовані великі вікна, прикрашені вітражами. На фасадах будувались вежі, висотою до 150 метрів. І зовні, і всередині храми оздоблювались скульптурами і кам'яним різьбленням. Будівлі стали легкими, а за композицією   спрямованими вгору.



Видатні пам'ятки французької готичної архітектури.

Найбільшим храмом періоду ранньої готики був Собор Паризької Богоматері   п'ятинефний храм вміщував до 9000 людей. Його будівництво було розпочато в 1163 р. і завершено в 1208 р. архітекторами Жаном де Шелем і П'єром де Монро. Західний фасад своєю конструкцією був зразком для багатьох наступних соборів: над трьома перспективними порталами послідовно піднімається так звана галерея королів, три великих вікна з "трояндою" посередині, дві вежі. Усі частини прикрашені стрілчастими арками. В конструкції Собору Паризької Богоматері чітко простежуються основні принципи готики: нерв'юрне стрільчасте склепіння центрального нефу, висота якого 35 м, стрілчасті вікна, аркбутани. Але від "важкої" романської архітектури залишилась масивна поверхня стін, приземкуваті стовпи центрального нефу, домінування горизонтальних ритмів, важкі вежі, стриманий скульптурний декор.

Сприйняття інтер'єру готичного храму сучасною людиною відрізняється від того містичного екстазу, з яким були пов'язані естетичні переживання людей Середньовіччя. Ми яскраво відчуваємо художню силу, красу і багатство просторових форм і ритмів, що розгортаються наче багатоголосна пісня, іноді суворо урочиста, а іноді лірична, мрійлива та радісна.

Собор Нотр-Дам в Реймсі будував з 1211 по 1311 рр. архітектор Жан із Орбе, продовжували Жан де Лу (1236 1282 рр.); Гоше із Реймса. Завершив будівництво Робер із Кусі. Цей собор є вершиною французької зрілої готики.

Собор відрізняється багатою дрібною пластикою. Він представляє собою ніби велику кам'яну скульптуру. Головний фасад складається з трьох ярусів з ажурною "трояндою" посередині і двома могутніми вежами. Проте тут вертикаль легко і в той же час урочисто домінує над горизонталлю, різниця між ярусами майже зникає, а стіна повністю заповнюється витонченою, майже філігранною архітектурою, яка спрямовується вгору.



Ам'єнський собор   найбільш величний і високий готичний собор у Франції: його довжина 145 м, висота склепіння центрального нефу 42,5 м. Ам'єнський собор будувався 40 років з 1218 по 1258 рр., Робером де Люзаршем, Тома де Корлином. Ам'єнський собор часто називають "готичним Парфеноном".

Скульптура готики. Тематикою скульптурних творів, що оздоблюють фасади соборів, є: статуї святих і алегоричні постаті; найкращі з них позначені одухотвореною красою, урочистістю поз і жестів; в інших частинах будівлі   чисельні світські зображення   сатиричні образи, фантастичні фігури звірів (химери).

У Паризькому, Ам'єнському і Шартрському соборах налічується до 2000 скульптур. Скульптура заповнює соборні портали, поширюється по всьому фасаду, використовуючи кожен виступ, мало не кожну архітектурну деталь.

На відміну від скульпторів античної Греції, які намагалися створити ідеально прекрасні форми, готичні скульптори показали своїх сучасників, якими вони були у дійсності, без поправок, без узагальнень, намагаючись відобразити пристрасність власних роздумів і сподівань з такою силою і з таким натхненням, що деякі їх образи стали художньою окрасою епохи.

Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж являє собою орнаментальну або сюжетну декоративну композицію (вікно), у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що з’єднуються між собою вузькими свинцевими перегородками. Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у кам’яних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Завіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «троянда» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітража.



6. Характерні особливості середньовічного мистецтва.

релігії, звідси його спіритуалізм (від лат.  духовний)   об'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким дух (душа) є першоосновою світу;

  • церква була головним замовником творів мистецтва. Розвивалось

мистецтво іконопису, в живописі і скульптурі домінували біблійські сюжети. Високої досконалості досягла духовна музика. Склалися канони урочистого і величавого співу, виникли такі музичні форми, як хорал, меса, реквієм;

  • мистецтво уже не намагається зображувати природу, її реальні

форми, воно перетворюється у символ потойбічного. Віднаходиться інша система пластичної мови, виразних засобів (обернена перспектива, декоративність використання золота, площинний характер людських постатей, порушення їх пропорцій тощо).

  • мрію про розумний устрій світу середньовічне мистецтво

відобразило завуальовано, своєю більш умовною мовою (хоча все мистецтво має умовний характер);

маси і ставилась до нього як до священного писання для неграмотних, головне завдання якого було залучати до віри;

  • близькість до народної творчості (поезія, гумор, народні звичаї)

відобразилась на характері середньовічного мистецтва, воно створювалось руками ремісників   представників народу;

  • середньовічне мистецтво багато у чому втратило те цінне, що

було досягнуто художниками античності. Воно відкинуло ідеал гармонійно розвинутої людини, прекрасна зовнішність якої вміщувала у собі мужність і силу духу, ясний і світлий внутрішній світ. Але водночас середньовічні майстри відобразили у людині велике багатство внутрішнього світу, пристрасні душевні поривання. Воно збагатило уявлення людей, звернувши їх увагу на велике різноманіття почуттів і переживань, відображених інколи у зворушливій драматичній формі.




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка