Тема. Демократія



Скачати 135.57 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір135.57 Kb.
Заняття № 10

Тема. Демократія

План

  1. Поняття демократія.

  2. Демократія як політичний режим.

  3. Вибори як інструмент демократії.

  4. Виборча система в Україні.

Мета навчальна: розкрити сутність демократичного політичного режиму; визначити основні компоненти та різновиди, проаналізувати рівень свободи особистості при демократичному політичному режимі.

Мета розвиваюча: розвивати комунікативні здібності студентів, вміння аналізувати тексти навчальних посібників, виконувати завдання.

Мета виховна: виховувати творчі здібності та критичне мислення студентів.

Поняття: демократія, демос, політичний режим, вибори, виборча система, виборче право.

Тип заняття: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення заняття: лекція з елементами бесіди.
Епіграф до уроку: Демократія — це ім’я, яке дають народу, коли потребують його. Робер де Флер

ХІД ЗАНЯТТЯ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Опрацювання повідомлення про політичні партії, які діють в Україні.



III. Мотивація навчальної діяльності

Ще у VI ст. до н. е. у Стародавній Греції відбулася розмова між рабом і рабовласником: «Чи знаєш ти, раб, що я можу вчинити з тобою так, як захочу?». «Так, — відповів раб, — я обплутаний кайданами рабства, але думки мої не знають пут». Історія не зберегла імені рабовласника, а ось ім’я мудрого раба залишила — Езоп.

Запитання

— Що мав на увазі Езоп?

Повідомлення теми та мети пари.

IV. Вивчення нового матеріалу

1. Історія виникнення демократії

Поняття демократія в дослівному перекладі означає «влада народу».



Запитання

1. Чи добре, коли всі керують?

2. Якщо в машині кожен намагатиметься виконати роль шофера, чи може це призвести до катастрофи?

Виникнення демократії, за загальноприйнятою у науці думкою, пов’язано з появою античного полісу. Поліс об’єднував у собі елемент цивільної самоврядної громади і був частиною міської структури з розвиненою приватною власністю. Батько історії Геродот (484-425 рр. до н. е.) був родоначальником поняття «демократія» і виділяв два основні принципи афінської демократії: свободу слова і рівність всіх громадян перед законом.



Платон (427-347 рр. до н. е.) виділяв п’ять форм правління: аристократію (правління кращих, благородних); тимократію (правління честолюбних); олігархію (правління нечисленної групи сильних і заможних); тиранію (різновид монархії) і демократію (результат заколоту бідняків, що знищують виганяють багатих і знатних). Згодом він звів типологію до двох форм: монархії та демократії. На його думку, монархія небезпечна через надлишок влади, а демократія — надлишок свободи, тому треба дотримувати середини між цими крайнощами.

Арістотель (384-322 рр. до н. е.) виділяв «правильні» і «неправильні» форми державного устрою. До перших він відносив царську владу, аристократію і політику — змішаний державний устрій, а до других — тиранію, олігархію і демократію (він ставив знак рівності між демократією і охлократією — «владою натовпу»). Арістотель розробив головні принципи правильного демократичного правління: багаті і бідні беруть участь в управлінні на рівних умовах; обіймання посад обмежене майновим, хоча і невисоким цензом; обіймати посади мають право всі громадяни, за винятком тих, кого було піддано судовому переслідуванню або атіміі (позбавлення громадянської честі); основою демократичного правління є панування закону.

Середньовіччя не внесло суттєвих змін у розуміння демократії. Лише наприкінці середніх віків виникла ідея поділу влади: законодавча має належати народу, а виконавча — монархові (Марсилій Падуанський, XIV ст.).

Новий час ознаменувався сплеском інтересу до поняття «демократія» . Це поняття набуває форми вимог до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода віросповідання (В. Пені), свобода особистості і власності (ПІ. Монтеск’є), участь народу в державотворенні (Ж. Ж. Руссо), свобода торгівлі та промислової діяльності (А. Сміт), право на легальний і ненасильницький спротив владі (І. Кант), можливість революційної і бунтівної боротьби (І. Фіхте). Проте єдності в розумінні демократії не було і в цей період. Англійський філософ Дж. Мілль вбачав у ній тиранію більшості. Американський президент А. Лінкольн вважав її правлінням, що походить від народу, здійснюваним народом і для народу.

У. Черчіль говорив: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого».

В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи.

Обов'язкові елементи демократії:



  • виборність органів влади,

  • поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,

  • підпорядкування меншості більшості,

  • захист прав меншості,

  • наявність політичних прав і свобод.

Історично першою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави. Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії. Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

2. Демократичний політичний режим

У сучасній політології виділяють три політичні режими: демократичний, авторитарний, тоталітарний.



Політичний режим — це система методів, способів і засобів здійснення політичної влади.

Демократія (від грецьк. demos — народ + kratos — влада) — політичний режим, заснований на визнанні верховенства законів і народовладдя.

Гасло демократичного політичного режиму: «Дозволено все, що не заборонено законом».



Характерні ознаки режиму:

  • народ — джерело влади;

  • поділ влади (законодавча, виконавча, судова);

  • правова держава;

  • права особистості закріплені законом і гарантовані;

  • громадянське суспільство;

  • демократичні вибори до органів державної влади;

  • політичний плюралізм;

  • конкурентна багатопартійна система;

  • легальна опозиція;

  • ЗМІ вільні від цензури;

  • дії армії і спецслужб регулюються й обмежені законом;

  • підтримання правопорядку — функції міліції та суду;

  • відсутність офіційної ідеології;

  • церква відокремлена від держави.


3. Вибори як інструмент демократії

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — Народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще в часи первіснообщинного ладу, де на загальних зборах роду обиралися старійшини, пізніше — і воєначальники. Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування.

У стародавніх Греції та Римі громадяни голосували піднятими руками або кидали у величезний глек чорні і білі боби.

Тривала боротьба жінок за виборчі права (суфражизм) розпочалась у Великій Британії та Північній Америці в середині XIX століття. На конференцію в місто Сенека Фолз (ПАСШ) 1848 року зібралося понад 200 жінок і близько 40 чоловіків із прилеглих містечок і сіл. Конференція заявила про те, що жінка – не лише мати, а й самостійна особистість, і її відносини з державою мають бути безпосередніми, а не через чоловіка чи сина.

В 1869 році американка Сьюзен Энтшні створила й очолила Першу Національну асоціацію за жіноче виборче право. Того ж року штат Вайомінг надав жінкам право голосу. У Великій Британії рух за права жінок пов’язаний з ім’ям видатного філософа Джона Стюарта Міля, котрий 1867 року виступив у парламенті з петицією, в якій ставилися вимоги надати виборче право жінкам.

Жіночий соціальний і політичний союз, більш відомий як суфражистський, був заснований у 1903 році. Тоді жінки домоглися права голосу в трьох країнах: США (у двох штатах), Австралії та Новій Зеландії. Кампанія жінок за право голосу набувала з 1905 до 1906 року дедалі радикальніших форм: жінки перекривали вулиці, приковували себе до огорож, навіть влаштовували безлад. Внаслідок таких дій чимало суфражисток опинилося в тюрмах.

Хвиля боротьби жінок за свої виборчі права дійшла до країн Європи, а також і до Російської Імперії. Виборче право для населення Російської Імперії було відсутнім на місцевому рівні до 1864 року, а на загальнодержавному – до 1905 року. Тому, коли в провідних країнах світу суфражизм був уже закономірно поширеним явищем, у Росії жінки разом із чоловіками прагнули отримати політичні права. Авторитетна російська дослідниця прав жінок П.Н. Аріян вважала, що головною відмінністю феміністського руху в Російській Імперії від західного було те, що він не відокремлювався від чоловіків у цілому і, окрім того, – був ініційований саме чоловіками. Під час підготовки до перших виборів до Державної Думи Росії член Особливої Наради графа Дмитра Сольського «Щодо розробки додаткових до виборів до Державної Думи правил» член цієї Наради Олексій Ігнатьєв (колишній генерал-губернатор Київської губернії) за пропозицією свого брата, відомого дипломата та державного діяча Миколи Ігнатієва, запропонував розглянути питання щодо надання жінкам права обирати членів Державної Думи. Але у «Височайшому Маніфесті імператора і самодержця Всеросійського, Царя Польського, Великого Князя Фінляндського і пр., і пр., і пр.» Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 року, в якому було обіцяно наділити правом голосу всіх громадян Російської Імперії, тема виборчого права для жінок не була визначеною, але надії залишалися. Разом з тим, у прийнятих урядом «Порядку проведення виборів до Державної Думи» зазначалося, що «… забороняється брати участь у виборах: особам жіночої статі; особам, які молодші 25-ти років; військовослужбовцям; поліцейським чинам; особам, які засуджені; особам без громадянства». «Глубокое разочарование наступило 11 декабря 1905 года, когда правительство провозгласило, что в выборах в новую Думу не будут принимать участия лица женского пола». Ще наприкінці лютого 1905 року булла офіційно заснована національна жіноча політична організація – Всеросійський союз рівноправ’я жінок. Вона була створена на базі подібних губернських союзів, жіночих громад Царства Польського та Князівства Фінляндського і налічувала понад 10 тисяч жінок. Враховуючи активність жіночого руху у Фінляндії, Микола ІІ під впливом своєї дружини прийняв рішення щодо дозволу участі жінок князівства у виборах до Сейму. Це був перший крок у запровадженні жіночого ви борчого права не тільки в Росії, а й у Європі. І в березні 1907 року жінки (точніше буде сказати – частина жінок) Російської Імперії отримали право бути виборцями.

Про таку можливість жінок щодо права обирати та бути обраними Олена Пчілка та Олександра Коллонтай на з’їзді Харківського товариства взаємодопомоги працюючих жінок в один голос сказали: «Це тільки перша хвиля нашої боротьби за свої права Вже 1907 року була створена Загальноросійська Ліга рівноправ’я жінок, яка проіснувала аж до жовтня 1917-го. А в Сеймі, тобто фінляндському парламенті, почали працювати жінки-депутатки. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи — «за» і «проти». З часом процедура виборів ускладнилась.



Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець). Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права.

Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).
Типи виборчих систем:

  • мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

  • мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

  • пропорційна виборча система (лат. proportіo — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільність сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.


4.Виборча система в Україні

Президент обирається за системою абсолютної більшості. Якщо ніхто не набирає абсолютної більшості від числа тих, що голосували, призначається другий тур, у який виходять двоє кандидатів, що набрали найбільше голосів. Допускається також можливість, коли у другому турі бере участь лише один кандидат: якщо інший вибув пізніше, ніж за 10 днів до повторного голосування; у цьому випадку для перемоги цей єдиний кандидат має набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, що голосували; якщо йому це не вдається, виборча кампанія починається з початку. Так само, передбачається повторна виборча кампанія, якщо у другому турі обидва кандидати набрали однакову кількість голосів.

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 депутатів України. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.   Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.  

Народні депутати України можуть добровільно об’єднуватися у депутатські групи (фракції) за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 25 депутатів. Депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Депутатські групи, які сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. За такою ж системою і з таким самим прохідним бар'єром обираються половина Верховної Ради Автономної Республіки Крим і половина від кожної з усіх інших місцевих рад, крім селищних і сільських; інша половина кожної з цих рад обирається за мажоритарною системою відносної більшості.

Селищні та сільські ради обираються повністю за мажоритарною системою. Міські, селищні та сільські голови обираються за системою відносної більшості: перемагає той, хто набрав найбільше голосів, але за умови, що за нього проголосувало більше виборців, ніж проти всіх. При цьому повторне голосування (тобто другий тур) передбачено лише для випадку однакового числа голосів, поданих за кількох найуспішніших кандидатів. Селищні та сільські ради обираються за мажоритарною системою з одномандатними округами, причому система визначення переможця в окрузі точно така ж, як і для міських, селищних і сільських голів.


IV. Підсумки заняття

Бесіда

1. Що таке політичний режим?

2. Які форми політичних режимів ви знаєте?

3. Які політичні режими існували в Україні протягом минулого століття?

4. Як можна охарактеризувати сучасну Україну?

Робота в групах

До уваги студентів пропонуємо висловлювання давньогрецького філософа Платона: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою».

1-ша і 3-тя групи наводять по три аргументи, погоджуючись з Платоном;

2 га і 4-та групи наводять по три аргументи, спростовуючи точку зору Платона.



V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.









База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка