Тема 5 традиційне І сучасне українське весілля як система обрядових дій зміст



Скачати 380.18 Kb.
Дата конвертації31.03.2017
Розмір380.18 Kb.
Тема 5
ТРАДИЦІЙНЕ І СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

ЯК СИСТЕМА ОБРЯДОВИХ ДІЙ
Зміст. У різних регіонах України весілля мають певні особливості, але їх об’єднують суть та ідея, притаманні лише українському національному весіллю, яке містить у собі три основні цикли: передвесільний, власневесільний та післявесільний, які сумарно становлять цілісну систему обрядових дій. Цикли складаються з обрядів. А обряд – це колективні, символічні дії, здійснювані з нагоди найважливіших подій у родині, державі.

Схожість традиційного та сучасного весілля полягає в тому, що обидва складаються з трьох циклів: передвесільного, власневесільного та післявесільного. Багато обрядів дійшли до нашого часу в абсолютно не зміненому, автентичному вигляді.


Заняття, на яких здійснюється опанування теми


  • Лекція – 2 години.

  • Семінарське заняття – 2 години.

  • Самостійна робота слухачів і студентів – 2 години.


План лекційного заняття


  1. Традиційне українське весілля та його загальні характеристики.

  2. Сучасне українське весілля і його характеристики.

  3. Обряди передвесільного циклу традиційного весілля.

  4. Обряди передвесільного циклу сучасного весілля.

  5. Обряди власневесільного циклу традиційного весілля.

  6. Обряди власневесільного циклу сучасного весілля.

  7. Обряди післявесільного циклу традиційного весілля.

  8. Обряди післявесільного циклу сучасного весілля.


Питання семінарського заняття


  1. Традиційне українське весілля.

  2. Сучасне українське весілля.

  3. Основні відмінності між ними.

  4. Українське весілля як система обрядових дій.


Завдання для самостійної роботи


  1. Записати найважливіші обрядодії традиційного весілля.

  2. Записати найважливіші обрядодії сучасного весілля.

  3. Зробити схему передвесільного циклу традиційного і сучасного весілля.

  4. Зробити схему власневесільного циклу традиційного і сучасного весілля.

5. Зробити схему післявесільного циклу традиційного і сучасного весілля.

6. Ознайомитись з рекомендованою літературою.

7. Зробити самостійний аналіз традиційного українського весілля.

8. Зробити самостійний аналіз сучасного українського весілля.

9. Надати порівняльну характеристику проведення обрядодій для традиційного і сучасного весіль.
Питання для самоперевірки
1. Які три основні цикли містить українське весілля?

2. Назвіть основні обрядові дії передвесільного циклу традиційного весілля.

3. Назвіть основні обрядові дії передвесільного циклу сучасного весілля.

4. Назвіть основні обрядові дії власневесільного циклу традиційного весілля.

5. Назвіть основні обрядові дії власневесільного циклу сучасного весілля.

6. Назвіть основні обрядові дії післявесільного циклу традиційного весілля.

7. Яку головну обрядову дію післявесільного циклу сучасного весілля ви знаєте?

8. Коли починається сезон вечорниць і досвіток, на яких відбувався знайомство молодих людей?


Лекція 5
Почнемо розгляд з традиційного українського весілля.

Весіллю загалом передує знайомство дівчини з хлопцем. Найчастіше це відбувалося на вечорницях або досвітках, які починалися восени й тривали аж до самої весни. Для їхнього проведення обирали якусь велику хату, куди збиралась молодь з усього села чи містечка, щоб і попрацювати, і повеселитися. Дівчата на таких зібраннях переважно в’язали, вишивали, пряли, розказували одна одній різні історії, пов’язані з хлопцями. Хлопці ж більше розважалися, обравши об’єкт для жартів.

Головна мета вечорниць і досвіток полягала в тому, що молодь їх організовувала, щоб поближче познайомитись, розважитись і відпочити після тривалого літньо-осіннього робочого сезону.

Початок вечорниць припадав на 28 листопада, тобто початок Пилипівського посту, який тривав до Різдва Христового (7 січня). 27 листопада – це свято Пилипа та останній день скоромин, коли можна було одружуватись і їсти скоромну їжу. І хто з дорослих дівчат і хлопців не встиг підібрати собі пару й одружитися до Пилипа, ті приходили до цих хат.

Дівчина, яка була господинею в цій хаті, звалася паніматкою. Вона слідкувала за тим, щоб дівчатам, які приходили на побачення, було не менше 17 років, а хлопцям – 18. За народною мораллю, дуже юній молоді заборонялося вступати в шлюбні відносини, оскільки фізично вони були не готові до подружнього життя. Коли траплялися випадки, що доросла дівчина приводила на досвітки сестру років 15, то паніматка просила старшу залишитися, а молодшу прийти через рік-два. Слово паніматки було законом як для дівчат, так і хлопців, які збиралися в її домі.

Дівчата на вечорницях відповідали за їжу: ще звечора до хати, де відбувалися вечорниці, вони приносили варення, цукор, горіхи, печиво, мед, яблука, хліб, тобто все те, що можна їсти під час посту.

Хлопці ж мали принести якогось вина чи самогонки, забезпечити піч дровами, знати багато пісень. Особливим було ставлення в дівчат до тих юнаків, які мали повні кишені насіння й охоче ним ділилися.

Дівчата готували вареники та млинці, накривали стіл, запрошували сідати хлопців – і починалася дружня спільна вечеря з піснями, танцями, жартами.

У чому різниця між вечорницями та досвітками? За своєю суттю вечорниці й досвітки дуже схожі. Відмінність полягає в різній часовій завершеності цих обрядодій: вечорниці тривали до півночі, досвітки ж тягнулися до ранку.

Після вечорниць хлопці проводили дівчат додому, а під час досвіток, досхочу наспівавшись, нагулявшись, молодь ночувала в тій самій хаті на долівці, простеленій соломою.

На вечорницях і досвітках молодь показувала себе з найкращого боку, демонструвала свої таланти та здібності. Усе це робилося для того, щоб справити враження на іншу половинку. Молоді люди почували себе в такій обстановці розкуто, крім того, могли придивитися до майбутньої дружини чи чоловіка.

Моральність молоді на той час була на дуже високому рівні, порівняно із сьогоденням. Молоді люди ХV–ХХ ст. намагалися не переступати меж дозволеного. В Україні шанували батьківське слово, яким заборонялося чіпати, кривдити, брати силою дівчат, навіть якщо ті дуже подобалися. Карою для хлопців могла бути батьківська нагайка й навіть відлучення від дому. Хлопців і дівчат так виховували з дитинства. Вони бачили приклад своїх дідусів і бабусь, батьків і матерів, старших братів і сестер – і це автоматично переходило в їхню культуру стосунків і поведінку. Тому до ХХ ст. в Україні було дуже мало розлучень, а зараз, за офіційною статистикою, тільки по Центральному загсу м. Києва з 2010 по 2014 рік розлучення становлять 65 % від усіх шлюбів.

Раніше батьки спокійно відпускали своїх дочок на вечорниці та досвітки. Вони не сумнівалися в тому, що перед тим, як доторкнутися до їхньої дитини, хлопець обов’язково спитає дозволу.

Таким в Україні був початок дороги для створення нової сім’ї. У народі цій традиції приділяли дуже велике значення. А за цим стояла повага до батьків, дідусів, бабусь, просто літніх людей. Саме на таких прикладах, зокрема в українській обрядовості, треба виховувати теперішню молодь. Ось цитата російського етнографа А. Ніколаєва з книги “Свадебные обряды малороссов Суджанского уезда”: “Нема потреби, гадаю, пояснювати те, що малороси надто розуміють важливість і значення шлюбу в громадському і сімейному розумінні. Жінка малороса більше подруга, ніж рабиня. На неї, як прийнято, покладені головні турботи по господарству: утримання в порядку й чистоті будинку, одягу, домашнього причандалля і приготування; але при всьому цьому вона менше за все може називатися робочою машиною і бере безпосередню участь в усіх справах чоловіка. Малороси, загалом, благочестиві, діяльні, кмітливі; великою мірою актуальні і високоморальні. Останню обставину слід віднести до того, що шлюби в них укладаються, не інакше, як за взаємними симпатіями, але не з розрахунків родичів [109, 8]”.

На такий критерій у створенні української сім’ї вказує також З. Болтарович у книзі “Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ століття” [89]. Дівчата та хлопці обирали собі пару не одразу, а поступово, зважено. Після зимових вечорниць і досвітків хлопці та дівчата, які визначилися з обраницею чи обранцем, зустрічалися до літа. А вже влітку, коли сильно прогріта земля, вечори дуже теплі, а всі домашні роботи виконані, молоді пари збиралися на вулиці, у лісі, де знову співали пісні, жартували і цілувалися (але тільки з майбутніми обранцями).

Приблизно з ХІІІ–ХV ст. і до сьогодення в Україні існує весільний сезон. До прийняття християнства (до липня 988 р., коли при князеві Володимирі всіх мешканців м. Києва, а потім і Київської Русі масово охрестили в річці Дніпрі грецькі митрополити) новий рік відзначали в березні як народини Сонця [110]. Але зі вступом у християнство змінився календар – і новий рік почали святкувати 14 вересня на свято Семена Стовпника [99]. У цей день в Києві на Контрактовій площі о 12-й годині ночі запалювали свічки, веселилися та зустрічали новий рік. І це було також підбиттям підсумків за минулий рік. Люди виходили на Майдан, вони були представниками певних професій і мали, відповідно, свої гімни (наприклад, у каменярів була своя пісня, яка презентувала їх як представників своєї професії, у ковалів – своя).

Коли врожай хліба було зібрано і люди були забезпечені на зиму їжею, тоді можна було думати про весілля. Молодь, як тільки-но впоралася з домашніми та польовими роботами, збиралася на кутках, де знову співала, жартувала, але вже кожен тримався здебільшого своєї обраниці/обранця. Тому батьки вже знали, хто до кого залицяється. Улітку розпочиналися сватання, а далі – весілля. На Закарпатті й донині зберігаються з цього приводу пісні.

Традиційне сватання – це перший акт передшлюбних церемоній, який зберігся майже на всій території України. Про це вказує у своїх дослідженнях відомий український етнограф В. Борисенко [111]. В українському селі його обов’язково дотримуються й зараз, а в містах інколи опускають як передумову весілля.

За прадавніх часів сватання було звичайною подією та відбувалося в усіх сім’ях, де росли дівчата. Батьки деколи й не знали, яку дочку прийшли сватати: старшу, середню чи молодшу. Зазвичай, сватали спочатку старшу дочку, а якщо свати просили дозволу видати заміж середню або молодшу, то це вважалося великим соромом. У народі це сприймалося так, нібито її ніхто не хоче брати. Звісно, що самі дівчата добре знали, від кого прийшли свати.

У більшості регіонів сватання відбуваються майже однаково, а на території середньої Наддніпрянщини сучасне сватання дуже схоже на традиційне.

Спершу батьки парубка, що хоче одружитися, обирали весільного старосту. Ним ставав якийсь близький родич чи сусід поважного віку, бажано із сивиною, що досяг успіхів на весільній ниві. На переважній більшості території України таких людей називають старостами, а де-не-де сватачами, або сватами. Їхнім завданням було зібрати максимум інформації про нареченого, його досягнення, позитивні риси, усе про родину, щоб на сватанні в хаті нареченої розписати молодого так, аби батьки молодої дали згоду на шлюб. Староста завжди брав собі помічника, щоб у два голоси розхвалювати нареченого. Делегація, яка йшла на сватання в хату молодої, налічувала чотирьох людей: старосту, його помічника, молодого та свідка.

День, коли проводили обряд сватання, був єдиним на тиждень – це четвер. По-перше, це пов’язано з язичницьким богом – Громовиком, який відповідав за четвер – покровителем шлюбу, плодовитості та кохання. А по-друге, четвер – єдиний день тижня, коли після обіду можна вирішувати весільні питання. Понеділок і вівторок – це початок тижня, коли завжди дуже багато роботи; середа та п’ятниця – пісні дні, коли треба вживати тільки пісну їжу; а субота та неділя – вихідні дні, коли ніхто не працює і можуть побачити відмову гарбузом. Тому, ретельно проаналізувавши всі ці моменти, староста просив молодого парубка передати своїй нареченій, щоб найближчого четверга батьки після обіду були обов’язково вдома.

Батьки нареченої, звісно, розуміли, хто прийде і з якою метою. У деяких випадках молодичка зустрічалася з кількома хлопцями. У сільській місцевості таких випадків було не більше 10 %, і тоді все вирішувалося спонтанно, на місці події, залежно від слова дівчини. А в містах здебільшого молода та її батьки заздалегідь готові були на шлюб. Але сватання – це обряд, традиція, яку не можна ламати, і всі учасники, як справжні актори, повинні були грати свої ролі до кінця.

Старости брали із собою хлібину, пляшку горілки та після обіду йшли до хати нареченої. Біля дверей вони просили молодого зі свідком зачекати в сінях, оскільки сценарій був чітко продуманий. Сват і його помічник розповідали батькам дівчини легенду, що вони подорожні, шукають якесь маленьке селище та просилися переночувати. Це була виграшна позиція. За народними законами гостинності, що існували в Україні з давніх-давен, не дозволялося відмовляти подорожувальникові в ночівлі.

Батьки молодої, звісно, повинні були впустити цих людей і запросити до столу. Свати діставали на вечерю свій хліб і пляшку горілки. Це підштовхувало батьків до бесіди. Молода дівчина в цій розмові участі не брала. Після першої чарки свати потихеньку переносили акценти на те, що вони не подорожні, а справжні мисливці. І полюють вони не на вовка і не лисицю, а на червону дівицю, яка живе в цій хаті та прийшлася до смаку їхньому товаришеві-мисливцю. Таке діло нібито не подобається батькам. Вони намагаються вигнати гостей з хати. Піднімається галас, на який збігається молода та заходять в хату молодий з боярином. Це є доказом того, що весільна обрядовість нагадує режисерськи поставлену гру, виконавцями якої є всі учасники обрядів.

Якщо хлопець дівчині не подобався, то вона давала йому гарбуза – і розмови завершувалися. У випадку, коли дівчина кохала хлопця, вона починала його захищати. І тут потрібна була красномовність сватів. У два голоси, не даючи отямитися батькам, старости починають розхвалювати хлопця. Не забуваючи, що це весільна гра, батьки не можуть погоджуватись одразу. Вони шукають привід, щоб відмовити сватам, а його немає.

В Україні впродовж багатьох століть останнє слово батьки завжди залишали за дівчиною. А в Російській Федерації, приміром, у селах під Нижнім Новгородом і Саранськом, під час сватання батьки, якщо їм подобався парубок, навіть формально не питали згоди на шлюб у молодої. Підтвердження того, що молоду дуже часто віддавали за нелюба, трапляється в описах російського весілля М. Гоголя: “Скажи ему, что и свадьбу готовят, только не будет музыки на нашей свадьбе, будут дьяки петь, вместо кобз и сопилок. Не пойду я танцевать с женихом своим; понесут меня. Тёмная, тёмная моя будет хата: из кленового дерева, и, вместо трубы, крест будет стоять на крыше!” [112, 142].

У нас всі чекають слова молодої. І батьки, і свати, і наречений не можуть тиснути на неї. Коли дівчина каже, що згодна одружитися, то батьки обов’язково погоджуються з цим рішенням.

Тоді мати посилає дівчину принести рушники, щоб перев’язати сватів, що прийшли їх пограбувати, тобто в майбутньому, після весілля молода обов’язково переїде жити в хату чи будинок молодого. Дівчина виносить рушники, які сама вишивала, і перев’язує ними старостів. Перев’язувати рушниками старостів треба через праве плече. За народним звичаєм, молода в день сватання дарує молодому хустку, яку вона протягує через пояс молодого тричі, а потім кінчик жіночої хустки засовує йому за ремінь. Цю хустку молодий носить зі сватання до самого весілля, і всі родичі та друзі дивляться та кажуть, що він вже засватаний і ні до кого більше свататись не може.

Далі на сватанні молодий бере горілку, яку принесли свати, наливає собі чарку, стає до дівчини обличчям і випиває. Треба тепер, щоб і молодичка пригостилась горілкою. Тому хлопець наливає дівчині повну чарочку, яку вона не п’є, а виливає через ліве плече. А коли парубок наливає дівчині вдруге, вона випиває все до дна. Такі дії дівчини пов’язані з тим, що разом з горілкою виливається все, з чим був пов’язаний наречений до сватання (ходив до інших дівчат, пив, лаявся тощо). Так роблять на сватанні на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Хмельниччині, Чернігівщині, Житомирщині, Вінниччині. У багатьох досліджуваних місцевостях України першими на сватанні пригощаються молоді, оскільки це – їхнє свято. Традиція забороняє першим прилучатися до чарки сватам та іншим гостям. В Ужгороді (Закарпатська область) на сватанні весільним старостам рушники дарують, а не перев’язують ними й першу чарочку дозволяють випити саме сватам. Там кажуть, що без сватів нічого б не було і корінь слова сватання є саме сват.

Після того, як дівчина випила другу чарку, батько молодої виносить свою хлібину (але не ту, що принесли свати) і дарує старостам. Якби відбулося повернення хліба сватів, то це можна було б порівняти з гарбузом. Старости за свою гарно виконану справу отримують головну українську страву – хліб, який усьому голова, і саме той, що спекли в хаті молодої.

У більшості досліджуваних областей на цьому сватання завершується. Дослідниця ж М. Лукеча у своїй книзі “Під весільний вінець” доводить, що на Галичині після того, як гості розходяться, молода йде скликати своїх хрещених батьків, родину. Ті приносять із собою різні гостинці, і починається застілля [33].

За давньою традицією, на сватанні ніколи не буває батьків молодого чи його рідні, окрім сватів. Коли розходяться зі сватання, дівчині, прощаючись із нареченим, слід пам’ятати: у жодному разі не можна подавати нареченому руки, оскільки це означало б, що між ними були інтимні стосунки, що затьмарить честь дівчини. На Житомирщині під час сватання ще й досі співають пісні.

Крім того, в Україні є місцевості, де свахами виступають переважно жінки. Наприклад, у с. Гуровщина Київської області сваха (свашка) повинна бути немолодою, балакучою, дотепною, гостроязикою, психологічно врівноваженою жінкою. У деяких населених пунктах є спеціалісти по шлюбах, які виконують ці функції багато років. За дорученням батьків, така сваха йде до дівчини на переговори. Її прекрасно знають, і коли таку сваху помітять сусіди тієї чи іншої дівчини, то серед жінок починаються розмови про те, а від якого це парубка приходила сваха? Практично всі батьки, куди прийшла сваха, знали, від якого парубка вона. У давнину сваха сідала на причілку, а зараз – на край лави або на стілець неподалік від дверей. Це означає те, що гість не прошений і почувається незручно, бо не знає, як тут його приймуть.

Після пояснення мети свого візиту, сваху запрошують за стіл або дають знати, що вона прийшла даремно. Якщо відповідь позитивна, то свасі батьки молодої дарують хліб і рушник. Від хати нареченої вона йде до родичів молодого з піднятою головою, щоб усе село бачило її перемогу та надходили нові пропозиції. Батькам молодого вона приносить гарну новину та повідомляє день заручин. На заручинах батьки молодих домовляються про день весілля.



Другий традиційний обряд передвесільного циклу після сватання називається оглядини (розглядини, змовини, домовини, умовини), коли через пару тижнів після сватання родичі нареченої (хрещені батьки, дядьки, тітки, дуже рідко рідні батьки) приходили до нареченого з метою дізнатися про його матеріальну забезпеченість, ознайомитися з його господарством, щоб бути спокійними за добробут майбутньої сім’ї. Оглядини, як правило, закінчувалися гучним банкетом до пізньої ночі. Тоді батьки наречених називали одні одних сватами, призначали день заручин. Коли на оглядинах батьки нареченої були відсутні, то батьки нареченого знайомились з іншими родичами молодої. На сьогодні обряд оглядин практично не відбувається.

Третій важливий обряд у традиційному дійстві – це заручини. Головна відмінність від сватання в тому, що на заручинах у хаті нареченої відбувається офіційне знайомство батьків. Якщо вони знайомі з дитинства, то в цей день повинні ще більше потоваришувати за спільним столом. Ще заручини більш урочисті, відкриті, ніж сватання, тобто вже не треба ховатися перед усім селом. Сценарій заручин і сватання між собою дуже відрізняються.

Розглянемо повний обряд сучасних заручин, який відбувся в м. Ірпені Київської області 14 жовтня 1984 р.

Передусім, для заручин визначають певний день тижня. Найкраще для цього підходить неділя, оскільки цього дня люди не працюють, а в православних церквах правиться служба. Заручини призначають через пару тижнів після оглядин, і починаються вони з хати молодого. У заручинах беруть участь батьки молодого та молодої, молодий, молода, весільні старости, рідні брати та сестри, хрещені батьки й інші.

Починається обрядова дія з того, що всі родичі молодого відстояли службу в церкві. Після того вони йдуть до хати нареченого, але заходять усі, крім старости, молодого та свідків. Молодий повинен бути дуже гарно вбраним. Староста, який може бути хрещеним батьком молодого, запрошує до кімнати нареченого, якого ведуть бояри (свідки). Староста тримає в правій руці палицю, а в лівій руці – хустку, за яку правою рукою тримається молодий. Староста підходить до дверей хати та б’є по ній чотири рази – навхрест. У такий спосіб молодого вводять до хати. Кожна з цих дій є глибоко символічною. Приміром, ударити палицею по дверях чотири рази навхрест у древніх слов’ян (зокрема й для населення Київської Русі) означало відвести біду на всі чотири боки, вигнати її з хати, а відтак – із нової сім’ї. Молодий заходить до хати, тримаючись за хустку правою рукою, тому що по-старослов’янському десницею (правою рукою) приносять у нову сім’ю силу, міць, снагу, благодать. І все це символізує голова сім’ї – чоловік. Такий самий порядок дій описує у своєму дослідженні “Під весільний вінець” М. Лукеча [33].

Коли молодого завели до світлиці, він відразу ж встає на коліна та кланяється батькам, бабусям, дідусям, хрещеним і всім своїм родичам. Після цього всі, хто є в кімнаті, дружно сідають за стіл та обідають.

Це робиться спеціально для того, щоб на батьків нареченої не справити враження, що всі вони з голодного краю, а чітко та стримано сидіти за столом.

По обіді родичі нареченого займаються дуже цікавою справою. Вони беруть заздалегідь підготовлений новий жіночий чобіт та наповнюють його печивом, льодяниками, яблуками, горіхами, цукерками. З тим чоботом і йдуть до молодої.

Тим часом молода ховається. Зайшовши в хату, староста ставить на стіл повен гостинців чобіт і каже про те, що вони вчора були на базарі й бачили дівчину, яка ходила боса. Тому принесли їй взуття, та не знають, де вона є. Ще староста наголошує на тому, що серед усієї делегації є один парубок, який дуже хоче цю дівчину бачити.

І тут знову, як і на сватанні, починається весільна гра.

Батьки молодої виводять вперед якусь босу стару бабу та кажуть, що це наречена. Староста не віддає чобіт, а просить вийти іншу красуню. Тоді батьки молодої виштовхують наперед тітку молодої і теж босу. Староста знову чобіт не віддає й каже, що та дівчина була красивіша та молодша. Усі гості при цьому сміються.

Треба зробити зауваження, що в більшості весільних обрядів багато речей повторюють тричі. Це є прямим підтвердженням християнізації українських весільних обрядів, оскільки православна церква всі молитви повторює тричі і хреститися треба трьома пальцями.

Нарешті, у дверях з’являється наречена. Молода бере чобіт правою рукою, символічно на відстані приміряє та через ліве плече передає своїй дружці. Це символізує прихід (правда, ще тільки наполовину) господаря до хати. Другий чобіт принесе молодий у день весілля. Гостинці з чобота роздають молодшим сестрам і дружкам (свідкам) молодої.

За давнім звичаєм, після того, як роздано гостинці з чобота, молода бере вінок, загорнутий у вишивану хустку. Молодий, який повинен бути в шапці, їй низько вклоняється, і вона кладе йому на шапку вінок. Це означає, що молода благословляє голову своєї сім’ї, яка зароджується. Зараз цей звичай майже не зберігся, але залишилася добра традиція заручення, або обручення. Після цього молодий теж одягає своїй дівчині барвінковий віночок на голову і цілий вечір за столом молодята сидять у цих віночках. Після цього, молоді одягають одне одному обручки зі срібла. Це означає, що вони заручилися, тобто дали обіцянку одне одному на вірність.

Дуже мало випадків, коли наречені після заручин не справляють весілля, а розходяться. Це розглядається близькими та рідними людьми як великий сором. А якщо молоді розлучалися після сватання, то це вважалося лише неприємністю, оскільки їхні батьки ще не були знайомі.

Під час заручин відбувається благословення молодої пари, знайомство батьків, вирішення остаточної дати весілля та розподіл обов’язків батьків у підготовці свята. Наречений і наречена б’ють три поклони перед батьками, а тоді батько нареченої дарує їм хліб, складений із двох буханок, а також снопик жита, щоб молода ніколи не ходила бита. Мати нареченої дарує молодим трохи гречки, щоб у них ніколи не було суперечки. Мати нареченого дарує молодій трішечки пуху, щоб невістка ніколи не ображала свекруху.

Треба зауважити, що під час заручин уперше для молодят відбувається новий для них обряд, який називається посад. Молоді під час батьківського благословення тримаються за одну хустку, причому, як усі православні, правими руками. Потім староста, тримаючи хустку правою рукою, веде молодят на посад, тобто заводить за стіл у парі. Ця обрядова дія також відрізняє заручини від сватання.

У центрі уваги під час заручин повинні бути батьки. Вони сидять на головному місці за столом, і їх усі вітають і пригощають. Цього вечора пригощатися треба різними стравами, але головним на святковому столі має бути сир. Його випікають у формі великого серця, яке наприкінці вечері ділять на дві частини: одну роздають сімейним, а другу – молодим. Молодята смакують цей сир і ділять між дівчатами та хлопцями.

Закінчуються заручини тим, що молодята та батьки остаточно призначають день весілля. У 90 % зі 100 цей день – субота, а після заручин до весілля ще два чи три тижні. На сьогодні обряд заручин відбувається в сільській місцевості у 85 % весіль, а в містах – у 50 %.

Ціла низка обрядів традиційного весілля відбувалася в п’ятницю. Це дуже насичений день. Батьки та молодята трудилися з ранку до вечора. Про всі традиції п’ятниці автор зібрав матеріал у вищезгаданому селі Великі Призьки Кагарлицького району Київської області.

У цей день усім знаходилася справа. Зранку в хаті прикрашали гільце, а наймолодші йшли вити вінки для молодого та молодої. Вінки в’ють із барвінку, оскільки він вічнозелена рослина, нев’януча та невмируща. Якщо весілля відбувалося взимку (що бувало дуже рідко), то ця рослина навіть під снігом була зеленою. А ще барвінок – символ першого кохання та шлюбу.

Підлітки – хлопці і дівчата – ішли в ліс по барвінок. Вони брали гілки барвінку і з них плели два вінки, виконуючи при цьому народні пісні. Наречена йшла до лісу поруч зі своїми світилками (дружками), які несли із собою хліб, горілку, ковбасу, сало та два яйця. Крім того, з дівчатами йшов до лісу малий хлопчик. Дружки розпивали горілку, заїдали хлібом і салом, а хлопчикові як продовжувачеві роду давали з’їсти два яйця. У яйці стародавні люди вбачали таємницю зародження життя.

Після цього першу гілку барвінку зрізав хлопчик, а далі – дівчата. Коли починали плести вінки, хлопчик тримав нитку, якою зв’язували початок вінка. Це доручали саме хлопчикові, бо він символізує міцне чоловіче з’єднання молодої сім’ї.

Прийшовши з лісу, молодь вінки до хати не заносила. Їх зустрічала мати нареченої з хлібом. Вінки клали на хліб, а мати подавала їх через вікно разом з хлібом дочці. І ці барвінкові віночки лежали до вечора п’ятниці в хаті молодої. Зараз цей обряд зустрічається в селах у 25% весіль, а в містах він втрачений.

Наступний традиційний обряд трудової п’ятниці-початниці – це прикрашення гільця, яке в народній обрядовості символізує велику родину та залишається впродовж багатьох століть неодмінною частиною весілля. У звичаї вити гільце дайбожичі вбачали давній культ дерев.

Гільце в’ють і в хаті молодої, і молодого. Займаються цим зранку родичі та друзі. Гільцем може бути верхівка вишні, груші, яблуні, черешні, сосни або ялини, яку зверху заквітчують. Прикрашають цю гілочку квітами, плодами калини, горобини, ожини, брусниці, смородини, пучечками вівса, жита, проса, горіхами, печивом та ін. Біля низу починають прикрашати найстарші родичі молодят – це прадіди та прабабусі, потім – діди та бабусі, далі батьки, потім хрещені, куми, свати, дядьки та тітки, брати та сестри, далі – подруги та знайомі, сусіди та співробітники. Таким чином, ця гілка символізує велику родину, яка об’єднується напередодні весілля. Вити гільце – ще означає будувати нове гніздечко молодятам. Зовні воно справді нагадує кубелечко, символізує родинне щастя, молодість і красу. Після того, як гільце звито, його втикали в хліб, і стояло воно все весілля на столі. Усе це поєднувалося піснями, жартами, цікавими розповідями найстарших родичів і являло собою незабутній передвесільний колорит, притаманний насамперед тільки нашому українському весіллю.

У сучасності обряд прикрашення гільця в сільській місцевості центру України трапляється на 40 % весіль, у містах – 2–3 %.



На традиційному весіллі в п’ятницю не тільки прикрашають гільце і в’ють вінки, а й здійснюють дуже важливу й відповідальну дію – печуть коровай.

В уяві перед очима одразу постає головний весільний коровай, який кладуть перед молодими на столі.

На весілля печуть різні види весільного хліба, які відіграють основну роль в усіх обрядових дійствах, починаючи зі сватання, де хліб приймають чи повертають батьки нареченої, і закінчуючи весільними видами хліба. У головну коровайницю запрошували жінку, яка вміла не лише смачно готувати, а й подавати страву на стіл з приспівками, дотепними слівцями тощо. На Західній Україні її називали варилихою [113]. Вимоги до цієї коровайниці були дуже серйозні. Вона повинна була бути одруженою, не розлученою, зі щасливою долею, щоб у неї були здорові діти. Вона повинна бути охайна, не сварлива та доброзичлива. Такі вимоги пояснюються тим, що в сімейну святиню – коровай – вона повинна закласти свою щасливу долю. Кандидатуру старшої коровайниці з’ясовували між собою обидві родини молодят. Число коровайниць повинно було бути непарним, бажано семеро чи п’ятеро жінок.

Коровай і всі види весільного хліба починали готувати рано-вранці в п’ятницю в хаті молодої. Відтоді й пішла традиція, що в день весілля молодих зустрічає з короваєм мати нареченої.

А взагалі обряд пекти до весілля коровай має язичницьке коріння. Коровай робили округлої форми, щоб був схожим на сонце – головний культ поклоніння дайбожичів. Без сонця не було врожаю, було темно, похмуро та прохолодно. А по-друге, назва “коровай” – пішла від слова корова, оскільки для селянина корова – головна домашня тварина, яка дає основну їжу – молоко, масло, сир, ряжанку, вершки, сметану й ін. [114]. Таким чином, коровай символізує достаток, щастя та добробут молодої сім’ї.

Коровайниці приносили із собою все, що потрібно: борошно, яйця, спеціальні спеції. Перед початком роботи весільний староста особисто благословляв усіх коровайниць. Потім жінки замішували тісто під супровід пісень, наливали в діжу трохи горілки, щоб коровай був веселим. Потім нашіптували на тісто спеціальні слова для молодят, щоб сім’я була здорова. Під керівництвом старшої коровайниці м’яли тісто, щоб воно було дуже теплим, а коровай – смачним. Коли тісто піднімалося, у діжу додавали спеції, щоб коровай не черствів мінімум тиждень. А секрет цих приправ передавався від коровайниць їхнім дочкам, онукам та ін.

Цікавий факт стався влітку 1990 р. у м. Вишгороді, де гуляли два весілля близькі родичі з інтервалом у десять днів. Під час бесіди перед другим весіллям усіх пригостили чаєм з домашнім короваєм, який залишився від першого весілля. Він був дуже смачним і придатним для їжі, попри десятиденний термін. Це є доказом того, що приготування короваю – справжнє мистецтво.

Коли тісто було повністю готове, коровайниці робили підошву – корж, на який наліплювали зроблені з тіста шишки, пташки, небесні світила. Підошвою завжди в Україні пригощали музикантів, які грали на весіллі. Це підкреслює дуже поважне ставлення до артистів з давніх-давен і доводить, що музики посідали найпочесніше місце на весіллі після молодят.

А в найбільшу шишку, яка знаходилася в центрі короваю, втикали дві чи п’ять зліплених свічок, які водночас запалювали. Біля печі також клали ножа. Це означало жертвоприношення хліба як основної весільної страви. Потім просили обов’язково кучерявого хлопця (за народним повір’ям, якщо кучерявого, то щасливого), вимести піч помелом і на дерев’яній лопаті посадити туди коровай. Після цього жінки брали діжу, у якій замішували тісто, піднімали її вгору, цілували навхрест і співали веселі пісні.

Отже, головним був коровай для молодих. Крім нього, пекли малі коровайчики, які роздавали коровайницям і дітям. Випікали хліб для благословення і вітання молодих, коровай для обдарування родини наречених і дружок, хліб для освячення шлюбного ложа молодих, різне весільне печиво для гостей.

На Галичині, приміром, випікали барана, що є відгомоном язичницького жертвоприношення [115]. На Бойківщині пекли ще й інші види коровайного хліба. Наприкінці, коли вже спекли весільні хліби, робили 12 стоячків, щоб молоді жили повні роки – рік за роком. Для цього випікали 12 розсішок спеціальної форми, схожих на дворогі вила, які передавали з весілля на весілля. Обвивали по спіралі тістом, обережно стягували, а туди засовували подрібнений хліб із фруктами. Далі саджали їх у піч разом з двома лебедями чи гусками, що знаходяться зверху на короваї, і при цьому коровайниці співали пісні. Цього дня співають лише веселих пісень, говорять про кохання, про те, як дівчина прощається з дівоцтвом, про сватів, але цього дня не можна танцювати і не повинні грати музики там, де випікають коровай. У такий спосіб підкреслюється повага до хліба, зокрема й до весільного короваю.

Дуже цікавим і насиченим є власневесільний цикл, який відбувається в день весілля – з ранку до вечора. За старих часів, до ХХ ст., весілля в Україні святкували від трьох днів до тижня. На сьогодні таке рідко зустрічається: у людей немає фінансової можливості ані в селах, ані в містах. Як правило, більшість весіль тривають один день. Це пов’язано не лише з матеріальним становищем молодят та батьків, але ще і з тим, що багатьом родичам і друзям треба на роботу або далеко їхати додому. Тому весільне свято на другий день частіше трапляється в селі, ніж у місті.

Обрядова дія весільного поїзда молодого традиційно утворювалася в хаті нареченого в день весілля і складалася зі старшого боярина, бояр, світилки і його родичів. За звичаєм, молодого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Там вона обсипала свого сина на щастя зерном і грошима.

Після цього весільний поїзд прямував до хати молодої.

За нинішніх часів ні в селах, ні в містах цей обряд не проводять.

Обряд викупу молодої нареченим і свідком у брата (рідного чи двоюрідного) традиційно проводиться в день весілля, уранці, у хаті чи квартирі нареченої. Він є основним та трапляється сьогодні на всіх весіллях.

Перейма. Після викупу молодої по дорозі до церкви родичі та друзі нареченої традиційно робили кілька перешкод (перейм) на шляху весільного поїзда. Як правило, молодий віддавав хлопцям горілку та гроші, щоб їх пропустили далі.

Сьогодні ця обрядова дія ні в містах, ні в селах не підтримується.

Традиційно найважливішим у власневесільному циклі є обряд вінчання молодих у церкві. Якщо весілля відбувається в середу, п’ятницю чи неділю, то після викупу молодої всі родичі та друзі разом з молодятами та батьками сідають в автомашини та їдуть до церкви. Коли весільним днем обирали суботу, а православні церкви в цей день не вінчають, то молодята вирішували це питання в неділю чи наступного тижня, коли було зручно всім. До часів незалежності України церква вінчала людей тільки по пред’явленню документів про шлюб у загсі. Нині, у більшості випадків, у храмах таких документів не просять. Тому дуже часто молодята вінчаються, наприклад, у п’ятницю, а решту весілля роблять у суботу.

Перед тим, як обвінчатися, молоді повинні за місяць чи півтора подати заяву, записатися в церковну книгу та принести офіційні документи, що вони православні та хрещені в церкві. Якщо таких документів немає, чи хрещений хтось один із молодят, то провести вінчання нареченим не вдасться. У виняткових випадках їм запропонують записатися на прийом до митрополита Київського та всієї України. Коли перед шлюбом з’ясовується, що наречені мають різні вірування (наприклад, він – православний, а вона – греко-католик, римо-католик, іудейка чи мусульманка), то в православній церкві запропонують іновірцю спочатку вийти зі своєї віри, потім похреститися в храмі – і тільки тоді дозволять вінчатися.

Якщо ж, приміром, люди розлучаються після вінчання й отримують у загсах свідоцтво про розлучення, то церква потребує, щоб хоча б один із них записався на прийом до митрополита та письмово пояснив причини розлучення. Офіційний державний документ церкву не влаштовує. Митрополит зізнався, що в 50 % причини розлучення виявляються неповажними, і церква їх не схвалює. Таким чином, навіть створюючи нові сім’ї, такі люди більше не можуть вінчатися, а перше їхнє вінчання залишається дійсним. Якщо церква задовольняє заяву про розлучення після вінчання, то людина отримує офіційний документ з підписом митрополита. Після отримання такого документа можна вінчатися вдруге. Загалом православній людині можна вінчатися не більше трьох разів. На відміну від цього, у Кодексі про шлюб та сім’ю не прописано, скільки разів людина може брати шлюб. Послідовність проведення обряду вінчання пояснюється молодятам, коли немає претензій до документів. Що треба принести із собою, працівник служби храму запише. Обряд вінчання триває приблизно 40–45 хв.

На сьогодні багато молодих пар шукають маленькі церкви, щоб вінчання проводилося для однієї пари. Під час проведення обряду свідки тримають над головами наречених мідні митри, потім молоді обов’язково дають клятви вірності одне одному, п’ють церковне вино та тричі зі свідками проходять по колу до вівтаря. Після обряду молодята обмінюються золотими обручками та отримують свідоцтво про вінчання з печаткою назви церкви, де проходив обряд.

Після церкви молоді їдуть до загсу, де отримують офіційні державні документи про шлюб.



Обряд святкової зустрічі молодих батьками традиційно відбувався в хаті нареченого, а на сьогодні все проходить у кафе, їдальні чи ресторані після отримання документів про вінчання в церкві та про шлюб у загсі.

Єдине доповнення до цього обряду пов’язане з вишитим рушником, який готують спеціально до весілля батьки нареченої. Цей рушник свідки розстеляють перед молодими, щоб обов’язково дізнатися, хто з наречених першим на нього стане, адже той і головуватиме в сім’ї. Ця традиція існує в багатьох місцевостях України. У сусідній Росії вирішення питання, хто буде головним у сім’ї, вирішують за допомогою ламання молодими короваю: хто відламає більший шматок руками, той буде керувати.

Після святкової зустрічі батьками своїх дітей на більшості території Центральної України традиційно тривав процес обдаровування молодих. При цьому в ієрархічному порядку до наречених підходили спочатку найстарші родичі, а в кінці – наймолодші. Музиканти грали гарну музику, а до молодят підходили бабусі й дідусі, які вітали молодих і дарували свої подарунки. Потім підходили хрещені батьки, котрі вітали та дарували ікони, якими колись їх хрестили. Далі поздоровляли дядьки та тітки з обох сторін, за ними рідні брати, сестри, потім двоюрідні, троюрідні й дальні родичі. Потім вітали свідки, куми, свати, сусіди, співробітники, наставники, учителі, друзі, приятелі та всі, хто прийшов. Причому це все робилося організовано, по черзі, без штовханини, коли всі абсолютно тверезі та говорили щиро й від душі. Останніми повинні традиційно підійти до своїх дітей батьки. Після подарунків і побажань вони повинні нашептати спеціальні слова на вухо своїм дітям. У народі вважалося, що в день весілля батьки відпускають дітей у нову сім’ю, так би мовити, у вільне плавання, тому їхні слова, крім молодят, ніхто не повинен почути.

Саме ж весілля триває впродовж приблизно шести-семи годин і складається з дев’яти частин: святкова зустріч молодят батьками, чотири застілля та чотири танцювальні програми. Кожне з чотирьох відділень столу має свою назву: холодна закуска, перше гаряче відділення, друге гаряче відділення та солодкий стіл. А чотири танцювальних відділення починаються відразу після кожного застілля. Холодна закуска – це найбільш тривалий стіл (близько години), оскільки всі гості голодні й хочуть випити та поїсти. Традиційно перше відділення відкриває мати нареченої: у народі вважається, що їй найважче, бо вона віддає свою дочку. Якщо в молодої немає рідної матері, то право відкрити весільне свято надається хрещеній матері чи названій (посадженій) матері нареченої. Це традиція, але якщо молодята хочуть, приміром, щоб свято відкрила мати нареченого чи батько, то це їхнє весілля і вони мають на це повне право. Другий тост повинна казати мати нареченого. Що стосується третього тосту, то впродовж віків у слов’янських народів прийнято підіймати келихи за жінок і матерів [116]. Крім того, завжди на весіллях третій тост за матерів молодят дозволялося сказати старості за старих часів і ведучому-розпоряднику – за сучасних. І це приємно, що таку повагу народні традиції мають до людей, хто організовує та проводить весілля.

Опісля в першому відділенні тости кажуть: батько нареченої, батько нареченого, дідусі та бабусі з двох сторін, рідні брати та сестри. Закінчується застілля першим танцем для молодят. До цього моменту молодята ще ніколи не танцювали як чоловік і дружина. Усі гості хочуть побачити це найкрасивіше дійство – перший танець молодої та молодого в сімейному житті. У цей момент музикантам треба постаратися, щоб ця пісня сподобалася гостям, а особливо нареченим, і стала першим позитивним імпульсом на їхнє довге спільне життя. Після першого танцю молодят традиційно відбувається танок поєднання родичів і друзів з обох сторін. Усі повинні вийти до центру майданчика, узятися за руки й танцювати по колу, у центрі якого перебувають молоді. У цей час відбувається справжній процес об’єднання сімей, знайомих, друзів у єдину спільну родину. Тут на 100 % усе залежить від виконавської майстерності музикантів. Найпопулярнішою піснею на сучасному весіллі є українська “Одна калина”. Потім продовжується перше музично-танцювальне відділення, під час якого молоді дівчата запрошують свідка на танок і викрадають у молодої туфлю.

Сучасний обряд викрадення туфлі молодої з викупом послідовно описано в четвертому розділі.

Під час проведення цього обряду деякі гості можуть трішечки відпочити та перевести подих, а після повернення туфлі нареченій танцювальна програма триває.

Перед другим застіллям, яке називається – перший гарячий стілна сучасному весіллі проводиться весільний обряд – знаходження молодим (молодою) своєї половини із зав’язаними очима. Цей обряд описано в четвертому розділі.

Друге відділення столу традиційно повинні відкрити перші друзі молодят – свідки. І не принципово, хто це буде – боярин чи дружка. За статистикою, у 80 випадках зі 100, першим каже свідок як хлопець, а потім – уже дружка. За ними молодят поздоровляють рідні дядьки, тітки, двоюрідні, троюрідні брати та сестри. Під час другого столу тости молодятам обов’язково кажуть родичі з обох сторін. Друге відділення столу трохи менше за часом, ніж перше, оскільки люди не такі вже голодні і на перше місце виходить спілкування. Після цього застілля починається друга музично-танцювальна програма з танцю батьків молодого та молодої, де музикантам треба гарно співати, щоб задовольнити пісенні смаки батьків.

Під час проведення другої танцювальної програми на сучасному весіллі, як і на традиційному, завжди відбувається обряд викрадення самої нареченої з викупом. Проведення цього обряду є також можливістю відпочити гостям від танців і допомогти свідкам повернути наречену на весілля. Далі музика продовжується і гостей запрошують за третій весільний стіл, який називається другий гарячий. Почесне право відкрити цей стіл надається хрещеним батькам молодят. Після тостів хрещених батьків молодята дарують їм подарунки. Треба відзначити, що на весіллі єдині гості, кому молодята готують подарунки в день свого весілля – це хрещені батьки. Ось яку повагу мають у народі хрещені батьки (колись названі батьки чи посаджені), які історично зобов’язані були доглядати своїх хрещених дітей, і коли щось траплялося з рідними батьками, то хрещені ростили їх, як своїх рідних. Після хрещених у третьому відділенні столу тости та побажання кажуть друзі, приятелі, сусіди, співробітники, наставники, куми, свати, учителі та всі знайомі молодят обох боків. Наприкінці цього відділення гості дуже полюбляють співати гарні українські пісні. І дуже приємно, що першими починають співати літні люди, які добре знають тексти багатьох народних пісень, за ними вже підтягується середнє покоління, а потім молодь. Ці пісні є справжнім об’єднуювальним фактором родичів і друзів з двох сторін. І дуже приємно бачити радісні погляди молодят на народний хор із рідних і знайомих, який щойно утворився на весіллі.

Третє танцювальне відділення на традиційному весіллі розпочиналося з обряду чоботи, а на сучасному – прописки зятя в сім’ю до тещі з миттям ніг і танцем. Потому відбувається танцювальна програма, а батьки та молодята готують солодкий стіл.

Як на традиційному, так і на сучасному весіллі свати під час танців розрізають усі короваї за кількістю присутніх, не забуваючи про відсутніх, і готуються до наступного обряду – частування цим короваєм усіх, хто прийшов на весілля. Один коровай, вагою приміром 2,5 кг розрізають на 32–35 частин. Головним на весіллі називається коровай, у центрі якого випечені два голубки та дві обручки спеціально для молодят. Цей коровай розрізають таким чином, щоб округлий центр дістався молодим. А далі свати розрізають решту короваїв. На сьогодні цей обряд на сільському весіллі відбувається у 95 % весіль, а на міському – у 60 %.

Далі на традиційному і на сучасному весіллі свати та молодята обходять усіх присутніх та пригощають короваєм. Це один із найколоритніших обрядів усього весілля. Сьогодні в селах цей обряд відбувається на 100 % весіль, а в містах – на 90 %.

Перед солодким столом чи після нього (хто з молодих як забажає) на сучасному весіллі проводять дві поспіль обрядові дії – зняття фати з молодої та покривання хустиною, які виконує свекруха. У сільській місцевості цей обряд відбувається у 100 % весіль, у містах – 95 %.

Одразу на сучасному весіллі відбувається обряд визначення наступної нареченої. Зараз на сільських і міських весіллях цей обряд виконується на 100 % весіль. Після кидання букета та визначення наступної нареченої гості хочуть дізнатися, хто з хлопців, друзів, родичів нареченого наступним одружиться. Тому далі на сучасному весіллі проводиться обряд визначення наступного нареченого, коли молодий зубами знімає з ноги молодої підв’язку та кидає з-за спини неодруженим парубкам. На сьогодні в містах він проходить на 80 % весіль, у селах – на 50 %.

Солодкий стіл на сучасному весіллі починається для гостей тим, що під музику працівники закладу вивозять на колесах великий весільний торт із запаленими свічками в повній темряві. Молодята повинні удвох загасити всі свічки. Потім вмикають світло і наречені беруть один широкий гострий ніж двома правими руками, зв’язаними платочком. Далі молода бере в ліву руку таріль на відстані, приблизно 50 см від правих рук. Молодята повинні зрізати ножем верхівку торта паралельно землі, на ножі донести цей шматочок і покласти на таріль, щоб жодна частка не впала. Сенс цієї дії в тому, що разом вони сила, разом – сім’я і можуть удвох долати всі перешкоди. Усі гості з нетерпінням чекають, щоб молодята донесли торт на ножі на таріль. У містах це відбувається на 90 % весіль, у селах – на 50 %.

На традиційному весіллі обряд почесна відбувався в післявесільному циклі, тобто в понеділок після обіду. На сучасному весіллі ця обрядова дія трапляється дуже рідко, а якщо проводиться, то наприкінці весілля та має назву обряд віншування батьків молодих. Він відбувається тільки у випадках, коли одружується останній син (дочка), а всі старші брати (сестри) уже одружені і ніхто не розлучився. У такому разі дякують за це батькам, у яких двоє чи троє дітей і на даний момент усі одружені. Тоді біля музик розстеляють килим, на нього ставлять два стільці для батьків. Коли батьки сідають, то діти їм на голови одягають барвінкові віночки, а в руки дають два келихи з молоком. Потім по черзі на килим виходять старші одружені діти з келихами вина, дякують батькам, кажуть тости, п’ють вино та співають пісні. Батьки при цьому п’ють тільки молоко. Потім на килим виходить середня пара одружених дітей, а насамкінець – молодята, які щойно одружилися. У фіналі обряду всі діти співають оду батькам і цілують їх, потім по черзі піднімають і разом зі стільцем качають батька та матір. Обряд закінчується масовим скандуванням “Гірко!” батькам. У селах сьогодні цей обряд проводять на 50 % весіль, у містах – у 5 %.

Фінал на сучасному весіллі повинен бути яскравим, колоритним і захоплюючим. Для цього молодята в церкві купують спеціальні свячені невеличкі свічки. Зі свічками на вінчанні пов’язано багато дій. По-перше, вінчальні свічки дарують молодятам у день весілля, щоб їхнє сімейне життя завжди палало, як вогонь. По-друге, запалених свічок боїться нечиста сила та всяка погань. По-третє, вогонь є символом перемоги добра над злом. І по-четверте, за традицією молоді в день весілля запалювали та з’єднували дві посадові свічки.

Наприкінці весілля музиканти грають дуже гарну, повільну композицію, молодята удвох стають у центр майданчика, усі гості роблять велике коло, запалюють ці маленькі свічки, повністю вимикається світло. Молодята танцюють у центрі кола з двома свічками, а гості піднімають руки догори зі свічками та плавно рухаються по колу. Коли музика закінчується, гості скандують “Гірко!” молодятам. На такій мажорній і яскравій ноті завершується сучасне українське весілля. Сьогодні в містах це відбувається на 95 % весіль, а в селах на 50 %.



Обряд шмаління молодої проходив тільки на традиційному весіллі. На сьогодні на обстежуваній території Середньої Наддніпрянщини ні в селах, ні в містах він не трапляється. Суть його в тому, що молода повинна очиститися перед тим, як зайти в хату молодого для першої шлюбної ночі. Тому їй треба було тричі перестрибнути через вогонь.

Останнім з обрядових дій власне весільного циклу на традиційному весіллі був обряд комори. Для першої шлюбної ночі родичі молодого готували спеціальну кімнатку, комору, щоб перевірити цнотливість молодої. Уранці мати чи брат молодого виносили простирадло, на якому спали молодята, надвір і вивішували його на ворота. Якщо там були червоні плями, то молоду вітали, присвячували пісні й оди, а коли простирадло було біле, то молодичку принижували, соромили і навіть могли побити. На сьогодні цей обряд не використовують.

Післявесільний цикл уміщує не так багато обрядів, як скажімо, передвесільний чи власне весільний. Раніше, до 70-х рр. ХХ ст. до післявесільного циклу належав обряд зняття фати та покривання хустиною, але за браком часу та відсутності святкування на другий день (а всі друзі та родичі повинні його бачити), зараз він повсякденно проходить у перший день весілля.

І тому на цей цикл залишається дуже мало обрядів: на сьогодні у 20 % весіль у місті та 90 % – у селі. Це пов’язано з тим, що молоді: а) не знають, як це робиться; б) не хочуть цього робити; в) живуть у місті, а там колоритно не проведеш; г) терміново вранці виїжджають у весільну подорож; д) нема з ким ці обрядові дії робити, оскільки всі гості роз’їхалися. Коли все-таки ці обряди виконуються, то таким чином.



Обряд покриття молодої відбувався завжди на традиційному весіллі вранці, після шлюбної ночі, у хаті молодого. Чесну, порядну невістку покривала очіпком (хусткою) мати нареченого. Без цієї хустки вона навіть не могла вийти на вулицю. Це означало, що дівчина вже заміжня. На сьогодні цей обряд відбувається на весіллі в перший день і характерний як для міста, так і села.

Як відомо, здебільшого в Україні молода чи йде жити до молодого, чи вони живуть окремо, або винаймають квартиру чи будинок. На традиційному весіллі проводився обряд сніданок молодої, коли дівчина пішла жити до свекрухи та свекра. У народі з цього приводу жартують. Кажуть, що свекруха недобра та годувати молоду сніданком не буде. Тому вранці подруги молодої, зокрема й перша дружка (свідка), беруть їжу та випивку, що залишилася з весільного столу, і йдуть у гості до молодої. Якщо це відбувається в селі, то дівчата йдуть через усе село із жартами, гумором, щоб усі почули, що свекруха скупа та не хоче годувати невістку. За цією процесією слідкували родичі нареченої та йшли разом з дівчатами до хати. Коли ця кавалькада з великим шумом підходила до будинку нареченого, то батьки намагалися якнайшвидше накрити столи, щоб показати свою щедрість. Щойно гості з їжею перетинали поріг хати, батьки з радістю запрошували їх до столу, на сніданок. На сьогодні цей обряд у сільській місцевості проходить у 90 % весіль, у містах – у 30 %.



Цигани. На третій день традиційного весілля вже мало хто збирається, а коли він все-таки проводиться, то обрядова дія проходить у понеділок, у хаті молодої. Батьки нареченої готують святковий обід, де головною стравою є кури. Запрошуються обов’язково батьки молодого та найближчі родичі. Ця традиція походить ще з язичницьких часів і пов’язана із жертвоприношенням. Приносять у жертву богам домашню птицю, смажену та дуже смачну. Боги, а це: Ладо – покровитель любові та кохання; Дажбог – покровитель шлюбу; Громовик – покровитель плодовитості та грому – задоволені, а молодята можуть жити довго та щасливо. На столі в цей вечір багато їжі з курятини – смажені, варені, копчені кури, а також курячий куліш. Усіх цих курей не купують, а їх приносять близькі друзі молодят. Дуже цікавий спосіб, яким хлопці та дівчата здобувають курей. Удень молодь одягається по-циганськи і йде по селу красти курей на третій день весілля. За традицією, кури мають бути лише вкрадені, бо жертовні дійства з птицею на завершення шлюбу проводили таємно. Ніхто із селян не повинен був знати, чия курка стала жертвою, аби її господарі не могли зробити щось погане молодій сім’ї [84]. Згодом цей звичай видозмінився в жартівливі сцени, а курей довірили красти циганам як народу, котрий любить веселитися, жартувати й танцювати. “Цигани” входили в раж і крали під жарти не лише курей, а й овочі, фрукти, бувало, і горілку. Селяни розуміли, що це не для себе, а на весілля. Сьогодні цей обряд у містах зовсім не трапляється, а в селах – у 10 % весіль.

Обряд перезви траплявся тільки на традиційному весіллі. У вівторок весь рід молодого знову прямував до своїх сватів. Після обіду дружки мили руки, молилися богу, розрізали багато весільного хліба, привезеного від молодого. Потім під спів присутніх роздавали всім по шматочку. Увечері в хаті влаштовували танці й дуже пізно розходилися додому. На сьогодні ні в містах, ні в селах цей обряд не проводиться.

Своєрідним і символічним дійством був традиційний обряд биття каші, що побутував на Київщині, Чернігівщині, Черкащині. Після розбиття горщика з кашею та пригощання нею всіх присутніх, ту кашу сипали молодій у фартух, і вона обсівала нею двір, город, сад, худобу, щоб усе родило й множилося. Обрядове вживання каші мало сприяти врожайності, воно притаманне календарним та основним обрядам сімейного циклу. На сьогодні цей обряд не трапляється ні в місті, ні в селі.

Остання обрядова дія традиційного весілля називалася медовий місяць. Вона тривала дуже довго, практично цілий місяць. Сьогодні трапляється дуже рідко на селі, 1–2 рази на 100 весіль, а в містах не трапляється зовсім. Пов’язана вона з тим, що мед – це дуже корисна їжа, яка містить багато вітамінів, мінералів, амінокислот тощо. На весілля родичі дарували молодятам велику миску меду. Якщо вони йшли жити до батьків молодого, то свекруха місяць готувала їжу, дивилася, щоб молода не піднімала чогось важкого, і взагалі, щоб цей місяць діти гарно відпочивали. А це все відбувалося на свіжому повітрі, їли вони багато м’яса, сала, овочів, фруктів, хліба, яєць і мед щодня. За таких обставин за перший місяць шлюбу молода ставала вагітною, а миска меду якраз закінчувалася.

Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що українське весілля – це яскраве культурологічне явище, яке в традиційному та сучасному варіантах чітко структуроване на три цикли – передвесільний, власневесільний і післявесільний, які складаються з обрядів і разом створюють цілісну систему обрядових дій. Традиційний варіант остаточно склався на території Середньої Наддніпрянщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і налічував загалом 31 обрядову дію. На сьогодні повна система обрядових дій налічує лише 20 обрядів. Ця різниця викликана тим, що найкращі обрядові дії з точки зору естетики, етики, культури, гумору, актуальності пройшли випробування часом та обов’язково наявні на обстежуваній території. Що стосується решти, то вони не пройшли випробування часом, а мудрий український народ їх сам відкинув як анахронізм.

Порівнюючи проведення сучасних весіль у місті та в селі, треба відзначити, що в селах проводять усі три обрядові дії передвесільного циклу, а в містах – два (сватання та запрошення). З обрядів власневесільного циклу в умовах міста проводяться обряди: знаходження молодими своїх половин із зав’язаними очима, визначення наступного нареченого, розрізання молодими весільного торта та фінальний танець молодих. На сільських весіллях це практично не проводиться, а відбувається обрядова дія віншування батьків молодих, яка в містах відсутня. Обрядова дія післявесільного циклу сніданок молодої проходить як у селі, так і в місті, але в селах – частіше.

Далі проаналізовано різницю між проведеннями сучасних весіль у місті та в селі з детальним розглядом кожної обрядової дії. Здійснивши цей аналіз, автор дійшов висновку, що систему обрядових дій українського весілля необхідно раціонально та творчо використовувати для відродження культурно-обрядової спадщини українського народу. Правильний шлях розвитку народу полягає в тому, що нові покоління, приймаючи культурні здобутки своїх пращурів і зберігаючи національні традиції, рухають свою культуру вперед, збагачують її своїми надбаннями. Це повною мірою стосується й питання виховання нинішньої молоді на традиціях українського весілля, оскільки вони базуються на повазі до батьків, родичів, літніх людей та ін. Якщо людина побачила процес організації, підготовки та проведення повного комплексу весільного свята, то обов’язково шануватиме народні традиції, українську культуру, цікавитиметься чимось новим, стане розвиненішою та краще ставитиметься до своїх близьких і рідних. Усе це відбуватиметься послідовно, у процесі виховання пошани до кращих національних зразків традиційної обрядовості, весільних свят і звичаїв. Нам усім слід ретельно проаналізувати особливості мови, побуту, звичаєвої культури, характерні для різних українських областей. Треба доводити ці традиції в доступній формі для повного усвідомлення, досконалого розуміння ваги даного процесу у формуванні системи впливу морально-духовних цінностей на виховання й розвиток, а також духовне збагачення сучасної людини.

Українське весілля наповнене високим художньо-емоційним змістом. Кожне святково-обрядове дійство складається з багатьох компонентів: обрядові пісні, поезії, музика, хореографія, народна символіка, атрибутика, ігри, вікторини, конкурси, магічні дії, драматичне й декоративне мистецтво, обряди. Усе це разом становить цікаве, неповторне та яскраве явище – систему обрядових дій українського весілля.


Література
33. Лукеча М. Під весільний вінець / М. Лукеча. – К. : Всеукр. товариство “Просвіта”, 1995. – 72 с.

84. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. Из земли полян / Б. А. Рыбаков // Сов. археология. – 1962. – № 4.

89. Болтарович З. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст. / З.Є. Болтарович. – К. : Наук. думка, 1976. – 39 с.

99. Скуратівський В. Русалії / В. Скуратівський. – К. : Довіра, 1996. – 734 с.

109. Николаев А. Свадебные обряды малороссов Суджанского уезда / А. Николаев. – СПб., 1911. – 45 с.


  1. Гордиенко Н. С. Крещение Руси: факты против легенд и мифов / Н. С. Гордиенко. – Л. : Лениздат, 1986. – 287 с.

111. Борисенко В. К. Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років / Центр українознавства Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка / В. К. Борисенко. – К. : КДУ, 2002. – 94 с.

112. Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. Т. 1 / Н. В. Гоголь. – М., 1940. – С. 142.



  1. Маячанець Л. Про шлюб на Україні-Русі в ХVІ–ХVІІІ століттях / Л. Маячанець. – Л. : Літературно-наукова бібліотека, 1906. – 25 с.

  2. Иванов В. В. О символике каравая в связи с происхождением каравайного обряда / В. В. Иванов, В. Н. Топоров // Исследования в области славянских древностей. – М. : Наука, 1974. – С. 243–258.

  3. Бевз О. А. Львівський літопис і Острозький літописець / О. А. Бевз. – К., 1971. – 75 с.

  4. Матушенко В. Б. Сучасне весілля в контексті української обрядової культури : монографія / В. Б. Матушенко. – К. : Стилос, 2009. – 232 с.; з іл.

144. www.tamada-matushenko.com.ua



















База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка