Тарнавський роман богданович



Сторінка1/3
Дата конвертації10.11.2016
Розмір0.77 Mb.
  1   2   3


Для заказа доставки данной работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка


На правах рукопису

ТАРНАВСЬКИЙ РОМАН БОГДАНОВИЧ
УДК [394:631.1.017.3:331.103.246](477.8-13)

ТОЛОКА ТА СУПРЯГА

В ГРОМАДСЬКОМУ ПОБУТІ СЕЛЯН ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ:

КУЛЬТУРНО-ГЕНЕТИЧНА ПРОБЛЕМА
Спеціальність 07.00.05 – етнологія
Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник:

Макарчук Степан Арсентійович,

доктор історичних наук, професор

Львів – 2012



ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................................3

Розділ 1. Історіографія та джерела.......................................................................11

1.1. Розробка теми в науковій літературі................................................................11

1.2. Огляд джерел......................................................................................................21

Розділ 2. Методологічна основа дослідження.....................................................28

Розділ 3. Трудовий аспект звичаїв взаємодопомоги.........................................42

3.1. Толока та супряга під час будівництва житла, господарських споруд та об’єктів громадського призначення (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.).........................................................................................................................42

3.2. Звичаї “толока” та “супряга” в контексті народного господарського календаря (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.).................................58

3.3. Відробіткові ренти “толока” та “супряга” в епоху Середньовіччя – Нового часу..............................................................................................................................74



Розділ 4. Обряди, пов’язані зі звичаями “толока” та “супряга”....................91

4.1. Толока у структурі жниварської обрядовості..................................................91

4.2. “Віха” як обрядовий елемент традиційного будівництва та сільськогосподарських робіт..................................................................................108

4.3. Зв’язок супряги з календарною звичаєвістю та обрядовістю......................125



Розділ 5. Генетичні витоки звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги......................................................................................................141

5.1. Терміни “толока” та “супряга” в значенні взаємодопомоги: ареальна характеристика.........................................................................................................141

5.2. Соціально-історичні передумови поширення толоки та супряги як звичаїв взаємодопомоги.......................................................................................................155

5.3. Етнопсихологічна характеристика українців на основі дослідження звичаїв трудової взаємодопомоги.......................................................................................167



Висновки.................................................................................................................184

Список використаних джерел.............................................................................191

Додатки....................................................................................................................247

ВСТУП
Актуальність теми. В українській і зарубіжній історіографіях щороку зростає кількість праць, присвячених народній культурі слов’янських етносів. Дослідження старожитностей, зокрема, висвітлення їх етнолінгвістичних і картографічних аспектів, стають усе більш популярними. Під час розробки багатьох тем з народної культури слов’ян натрапляємо на проблему нестачі достовірних першоджерел, адже дослідники ХІХ–ХХ ст. приділяли належну увагу не всім питанням, що цікавлять сучасних науковців.

Трудову сусідську взаємодопомогу в селянському побуті українців, слов’ян загалом, етнологи досі досліджували, використовуючи невелику кількість джерел, здебільшого під одним кутом зору, який давав змогу побачити у цих звичаях переважно трудовий аспект. Ця тема розглядалася не проблемно, а описово, й тому не була розкрита на належному науковому рівні. Поза увагою учених залишилися культурно-генетичний, обрядовий та етнопсихологічний аспекти основних форм взаємодопомоги в селянському побуті українців. Саме їх розгляд дає змогу виявити органічний зв’язок звичаїв взаємодопомоги з іншими явищами матеріальної і духовної культури українців, слов’ян загалом, а отже – розширити межі дослідження й можливості пізнання.

З огляду на висловлене, вважаємо тему дисертації актуальною й необхідною для комплексного розуміння історії народної культури українців, адже, перебуваючи на перетині досліджень з матеріальної, духовної та соціонормативної ділянок культури, її успішна реалізація дасть змогу по-новому поглянути на здавалось би цілком вивчені етнографічні факти. У зв’язку з тим, що в Україні та за кордоном дедалі більшої популярності набувають теми з історії повсякденності та ментальних основ народної культури й побуту, дослідження з історії народної культури українців, які ґрунтуються на польових етнографічних матеріалах, ставатимуть усе більш актуальними. Адже цей пласт історії майже не представлений у писемних джерелах.

Зв’язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертаційна робота виконана на кафедрі етнології історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукових тем кафедри “Традиційна етнічна культура українців” (номер державної реєстрації 0109U004344) та “Етнічні процеси в Україні” (номер державної реєстрації 0105U004937).

Мета дослідження – комплексний науковий аналіз основних форм трудової сусідської взаємодопомоги в громадському побуті українських селян.

Мета конкретизована у завданнях:

– дослідити звичаї трудової сусідської взаємодопомоги “толока” та “супряга” в різних ділянках господарської діяльності українців Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, зокрема, під час будівництва та сільськогосподарських робіт;

– з’ясувати специфіку побутування толоки та супряги як відробіткових рент у Середньовіччі – ранньомодерний період у порівнянні з іншими синхронними трудовими повинностями українських селян;

– простежити специфіку жниварських обрядів, пов’язану зі звичаєм толоки, передусім первісну семантику обжинкового вінка;

– дослідити обряд “віхи” як елемент традиційних толок під час будівництва та сільськогосподарських робіт з особливою увагою на таких його елементах, як виготовлення вінка, “квітки”, деревця тощо та частування толочан;

– визначити зв’язок супряги з календарними звичаями та обрядами, передусім, зимового та весняного циклів;

– простежити етимологію і семантику термінів “толока” та “супряга”, їхнє ареальне поширення в значенні взаємодопомоги;

– дослідити генезу звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги в контексті розвитку соціальних структур, у межах яких вони функціонували;

– виокремити етнопсихологічні риси українців, пов’язані зі звичаями трудової взаємодопомоги.



Об’єкт дослідження – звичаї трудової сусідської взаємодопомоги “толока” та “супряга”.

Предмет дослідження – трудовий, ритуальний, етнопсихологічний аспекти толоки та супряги, генетичні джерела цих звичаїв взаємодопомоги, специфіка їхнього побутування упродовж усієї етнічної історії українців.

Територіальні межі дослідження охоплюють Південно-Західний історико-етнографічний регіон України, що містить такі структурні одиниці: Волинь, Холмщина, Надсяння, Опілля, Західне Поділля, Східне Поділля, Буковинське Поділля, Підгір’я, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Українська Буковина, Рівнинне Закарпаття [195, c. 46–80; 196, c. 111–117; 265, c. 132–146]. У терміни “Українська Буковина” та “Закарпаття”, які прийнято розглядати відповідно як історико-політичний та історико-географічний райони чи підрайони, в цій роботі вкладаємо історико-етнографічний зміст. Таку позицію вважаємо обґрунтованою, оскільки терени Закарпаття як історико-географічного району, населені гуцулами, лемками та бойками віднесено до відповідних структурних одиниць історико-етнографічного районування України (тому для зручності в роботі вживаємо термін “Рівнинне Закарпаття”), а терени Української Буковини як історико-політичного району, населені гуцулами та подолянами – відповідно до Гуцульщини та Буковинського Поділля. Питання існування Підгір’я (південні р-ни Львівської, північно-західні р-ни Івано-Франківської областей) як окремої структурної одиниці Південно-Західного історико-етнографічного регіону України залишається дискусійним [195, с. 187; 350, c. 140].

Вибір окреслених територіальних меж зумовлює низка причин:

– на теренах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України (окрім Східного Поділля та східної частини Волині) система колективних господарств, яка спричинилася до руйнування української традиційної сільської громади, утвердилася лише в 1950-х роках, тому пам’ять етнофорів про традиційний громадський побут тут збережена порівняно добре;

– Поділля, згідно з дослідженнями етнографів, у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. було центром побутування традиційних толок під час будівництва;

– дані з території Південно-Західного історико-етнографічного регіону України є необхідними для цього дослідження, оскільки частина його земель (йдеться про географічні Волинь і Прикарпаття), за більшістю теорій походження слов’ян, були у межах їхньої прабатьківщини;

– у ранньому Середньовіччі на землях Південно-Західного історико-етнографічного регіону України проживали склавини (повністю) та анти (частково) – носії празько-корчацької та пеньківської археологічних культур, які стали основним елементом великого розселення слов’ян VI–VII ст. і ядром формування українців як окремого етносу;

– такі територіальні межі дають змогу порівняти джерельний матеріал з теренів, відмінних як географічними умовами, так, подекуди, й історичною долею, краще простежити специфічні локальні й водночас загальноукраїнські риси досліджуваних звичаїв.

Хронологічні межі дослідження визначені, насамперед, джерельним матеріалом, який охоплює ХІХ – початок ХXI ст. Проте, завдяки ретроспективному методу в роботі простежено явища громадського побуту від початків формування українського етносу до сьогодення. Розгляд проблематики, пов’язаної зі звичаями трудової взаємодопомоги упродовж цього часового періоду, дає змогу простежити їхню генезу та еволюцію.

Методи дослідження. Під час роботи над дисертацією застосовано методологічний принцип історизму та використано методи польового етнографічного дослідження, зокрема, фіксації матеріалів за допомогою усного опитування респондентів, а також загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція та дедукція) та спеціальнонаукові (ретроспективний, порівняльно-історичний, статистичний методи, метод типологічного аналізу та інші), методику етнолінгвістичної школи Нікіти Толстого та структурного функціоналізму Альфреда Редкліфа-Брауна.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– вперше здійснено комплексне наукове дослідження толоки та супряги як основних форм трудової сусідської взаємодопомоги в громадському побуті селян Південно-Західного історико-етнографічного регіону України;

– до наукового обігу залучено велику кількість нових польових етнографічних матеріалів з різних теренів Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, а також архівні джерела, що дало змогу ґрунтовно проаналізувати різноманітні аспекти традиційних толоки та супряги, зробити теоретичні узагальнення;

– виокремлено первісну семантику головних обрядів звичаю “толока”, в тому числі, його ритуального етапу (урочисте частування толочан і забава після закінчення роботи);

– на прикладі усього спектру гуртових робіт розкрито зміст і первісне семантичне навантаження поняття “обряд «віхи»”; у цьому контексті обґрунтовано думку про безпосередній зв’язок обжинкового вінка з культом покійних предків;

– встановлено зв’язок весняного календарного обряду “полоскозуб” зі супрягою, що підтверджує слушність думок про пов’язання таких загальнослов’янських обрядів як “колодка” та “полазник” із тягловими тваринами;

– простежено зміну семантики терміна “толока”, висловлено та обґрунтовано оригінальне припущення щодо його етимології;

– досліджено генетичні витоки звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги та зміни у їхньому побутуванні впродовж усієї етнічної історії українців;

– на прикладі трудової сусідської взаємодопомоги здійснено етнопсихологічну характеристику українців, яка дає змогу спростувати стереотип про властивий їм надмірний індивідуалізм.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані для подальших досліджень народної культури українців; для написання монографії про головні форми трудової сусідської взаємодопомоги в громадському побуті українців; для розробки спеціальних і нормативних курсів із традиційного громадського побуту українців для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів; для залучення деяких положень дослідження до лекційного курсу “Історія народної культури українців”; для написання історико-етнографічних досліджень, присвячених окремим структурним одиницям Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, передусім, Волині та Надсяння, підручників та посібників з етнографії, етнології та історії народної культури українців, слов’ян загалом, етнологічних довідників та енциклопедій, етнолінгвістичних та етимологічних словників.

Апробація результатів дисертації відбулася на таких конференціях: Науково-практична конференція викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2009), ХХ наукова сесія Наукового товариства імені Шевченка, секція етнографії та фольклористики (Львів, 2009), ІІІ Міжнародна науково-практична конференція аспірантів і студентів “Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє” (Луцьк, 2009), Міжнародна наукова конференція “Народна культура України: традиції і сучасність”, присвячена 40-річчю заснування Музею народної архітектури та побуту України (Київ, 2009), Науково-практична конференція викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2010), Наукова краєзнавча конференція “Історичні пам’ятки Галичини” (Львів, 2010), Звітна наукова конференція Львівського національного університету імені Івана Франка за 2010 рік (Львів, 2011), ХХІІ наукова сесія Наукового товариства імені Шевченка, секція етнографії та фольклористики (Львів, 2011).

Головні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

Статті, надруковані у фахових наукових виданнях:

Тарнавський Р. “Віха” як елемент толочної обрядовості / Роман Тарнавський // Народознавчі Зошити. – 2008. – № 5–6. – С. 525–530.

Тарнавський Р. Звичай толоки в контексті народного господарського календаря українських селян (За матеріалами з теренів Південно-Західного історико-етнографічного регіону України) / Роман Тарнавський // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Збірник наукових праць. – 2010. – Вип. 11. – С. 129–140.

Тарнавський Р. Семантика терміна “толока” в заняттях і звичаєвості українців / Роман Тарнавський // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2011. – Вип. 46 / За ред. Р. Сіромського. – С. 346–371.

Статті, надруковані в інших наукових виданнях:

Тарнавський Р. Культурно-генетичний, трудовий та обрядовий аспекти звичаю “супряга”: новий погляд на відому тематику / Роман Тарнавський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів : Наукове товариство імені Шевченка, 2010. – Т. CCLIX : Праці Секції етнографії і фольклористики. – С. 117–129.

Тарнавський Р. Обжинковий вінок у системі обряду “Віхи” (До проблеми з’ясування первісної семантики обжинкового вінка) / Роман Тарнавський // Міфологія і фольклор. – 2011. – № 2. – С. 69–78.

Матеріали та тези доповідей конференцій:

Тарнавський Р. Сільськогосподарські толоки в побуті українських селян історико-етнографічної Волині / Роман Тарнавський // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції аспірантів і студентів “Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє”, (Луцьк, 13–14 травня 2009 р.) : У 3 т. – Луцьк : Вежа, 2009. – Т. І. – С. 79–80.

Тарнавський Р. Толока при будівництві в кінці ХІХ – на початку ХХІ ст.: трудовий та обрядовий аспекти (За матеріалами з Південно-Західного історико-етнографічного регіону) / Роман Тарнавський // Матеріали Міжнародної наукової конференції “Народна культура України: традиції і сучасність”, присвяченої 40-річчю заснування Національного музею народної архітектури та побуту України, (Київ, 8–10 жовтня 2009 р.) / уклад. і наук. ред. П. М. Федаки. – К. : Задруга, 2010. – С. 226–231.

Тарнавський Р. До проблеми вживання терміна “толока” в Галичині (За матеріалами польових етнографічних досліджень та наукової літератури) / Роман Тарнавський // Історичні пам’ятки Галичини. Матеріали V наукової краєзнавчої конференції, (Львів, 12 листопада 2010 р.). – Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2011. – С. 173–180.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (разом 190 сторінок), додатків (документів, таблиць) і списку використаних джерел (467 позицій). Загальний обсяг праці становить 252 сторінки.

ВИСНОВКИ
Питання, пов’язані зі звичаями трудової сусідської взаємодопомоги “толока” та “супряга”, були висвітлені у великій кількості наукових праць українських і зарубіжних народознавців. Незважаючи на це, вичерпної монографії про трудову взаємодопомогу в українській історіографії немає досі. До того ж, більшість дослідників толоки та супряги цікавив, насамперед, їхній трудовий аспект. Тому ритуальний аспект, а також генеза цих звичаїв залишилися не висвітленими у науковій літературі.

Серед слов’ян, які проживали на теренах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, звичаї трудової сусідської взаємодопомоги набули ширшого розповсюдження лише з кінця VII – початку VIII ст. (виникнення сусідсько-великосімейної громади), й масово поширилися з утвердженням сусідської (територіальної) громади наприкінці І тисячоліття. Саме після розпаду родового ладу, а згодом і великих сімей сусідська взаємодопомога задля виконання трудомістких і термінових робіт, які колись виконувалися спільно силами великої сім’ї або роду, набула поширення. Таким чином, звичаї трудової сусідської взаємодопомоги толоку та супрягу можна розглядати як соціальний інститут, необхідний для забезпечення функціонування сусідської громади як єдиної соціальної системи, що виник унаслідок адаптації людей до зміни суспільної організації. У сусідській громаді звичаї “толока” та “супряга” виконували інструментальну (були засобом здійснення термінових трудомістких робіт), нормативну (слугували інститутом для нормального функціонування громади) та комунікативну (під час толок і супряг члени громади спілкувалися та тісніше знайомилися між собою) функції.

Звичаї взаємодопомоги, відомі в традиційному громадському побуті українців, мають аналоги у культурах інших народів, зокрема усіх слов’янських, сусідніх романських (молдаван, румунів), балтських (литовців, латвійців, колишніх пруссів), фіно-угорських (угорців, фінів, естонців) етносів.

На позначення супряги як звичаю трудової сусідської взаємодопомоги на теренах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, інших слов’янських землях вживали різні терміни, утворені від коренів “спряг” або “піл”, “пар” (“спілка” – від “половина”; “спарування” – від “пара”). Вони відображають те, що супряга потребувала парної кількості тяглових робочих тварин.

За лінгвістичними джерелами, які допомагають з’ясувати генезу звичаю “толока”, це слово (незалежно від наголосу: “тóлока”, “толóка”, “толокá”) походить від кореня “товк=толк” і пов’язане з дієсловом “товкти” у значенні “витоптувати траву”, “топтати рослинність”. Тому, ймовірно, що вже у носіїв слов’янських археологічних культур, які проживали на території Південно-Західного історико-етнографічного регіону України в першій половині І тисячоліття, воно могло означати пасовисько для випасу робочої худоби. Поряд з тим, це слово набуло й семантики “громадський ліс”, оскільки лісові угіддя також використовувалися для випасу. Завдяки використанню робочої худоби (волів, коней) для перемішування глиняного будівельного замісу під час зведення стін жител, дієслово “толочити” набуло значення “місити”, а іменник “толока” – “будівництво з використанням глини”. Відтак утвердилось інше його значення, пов’язане зі сусідською громадою – “взаємодопомога під час будівництва”. Саме з неї термін “толока” поширився на взаємодопомогу загалом, і завдяки працям учених і засобам масової інформації у ХІХ–ХХ ст. утвердився як її синонім. Слово “толока” зі семантикою “взаємодопомога” могло поширитися на теренах усієї Слов’янщини завдяки склавинам і антам, котрі були головними учасниками великого розселення слов’ян VI–VII ст. Саме від слов’ян схожі за звучанням та значенням до слова “толока” терміни запозичили сусідні романські, балтські та фіно-угорські етноси. У третій чверті І тисячоліття, з утвердженням у господарстві давніх слов’ян двопілля, слово “толока” почало означати також і “поле під паром” – через його використання як пасовиська для худоби. Значення відробіткової ренти слово “толока” набуло лише в пізньому Середньовіччі – ранньомодерний період завдяки бажанню великих землевласників використовувати працю селян для виконання трудомістких робіт у своїх господарствах.

Відробіткові ренти “толока” та “супряга” як історичне явище виникли у Середньовіччі та набули подальшого побутування з розвитком фільваркового господарства. До робіт, які виконувалися для землевласника толокою та супрягою, належали, передусім, жнива, косовиця та оранка. З XVII ст. толока та супряга як відробіткові ренти існували поряд з “літніми днями”: “заорками”–“оборками”, “зажинками”–“обжинками”, “закосками”–“обкосками”, “заграбками”–“обграбками”. Розмір толоки як відробіткової ренти не був чітко встановлений, хоча такі спроби були (наприклад, “Устава на волоки” 1557 р.), й коливався в залежності від специфіки поселень (господарської спрямованості, кількості населення, особистості власника тощо), маючи тенденцію до зростання. Характерною особливістю толоки, в порівнянні з іншими відробітковими рентами, зокрема, “шарварком”, було те, що вона обов’язково відбувалася “на панській страві” – землевласник мусив годувати робітників-толочани. Лише у XVIII ст. пани перестали вважати необхідністю частування толочан, наслідком чого став поділ толоки як відробіткової ренти на “мокру” (з частуванням, й обов’язково – горілкою) та “суху” (без гостини). Проте вже сам факт довгого побутування толок “на панській страві” свідчить про важливість такого елементу традиційної толоки як гостина. Після скасування толоки як відробіткової ренти на теренах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України (1840–1860-ті роки) виконання робіт толокою для великих землевласників продовжувало побутувати, але як добровільне.

Толока та супряга були найбільш розповсюдженими формами трудової сусідської взаємодопомоги на теренах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Ця трудова взаємодопомога мала багато різновидів, які вважаємо за доцільне систематизувати, насамперед, за виконуваною роботою на дві великі групи: взаємодопомогу під час будівництва (толока під час усіх етапів будівництва, супряга під час транспортування будівельного матеріалу) та взаємодопомогу під час сільськогосподарських робіт. Останню, на основі народного господарського календаря українських селян, можна поділити на весняні роботи (оранка на ярину, для якої вдавалися до супряги, толока під час садіння картоплі тощо); літньо-осінні роботи (толоки під час усього циклу робіт, пов’язаних із косовицею та жнивами, під час сапання буряків, копання картоплі, збирання фруктів і винограду, чищення кукурудзи, соняшників, гороху та квасолі, заготівлі капусти; супряга під час перевезення снопів та оранки на озимі культури); зимові роботи (толоки під час дертя пір’я, скубання вовни тощо). В свою чергу, всі толочні роботи можна систематизувати також за статево-віковим критерієм, який є доволі відносним: переважно чоловічі (наприклад, під час будівництва дерев’яного каркасу споруди, транспортування будівельних матеріалів), жіночі (під час дертя пір’я, скубання вовни), молодіжні (під час чищення та шаткування капусти, лущення кукурудзи, гороху, квасолі), мішані (під час садіння та копання картоплі, виготовлення будівельного глиняного замісу для валькування споруди). Поширеність та специфіка тих чи інших різновидів трудової сусідської взаємодопомоги на різних українських етнічних землях була спричинена природно-географічними умовами (клімат, природні ресурси), місцевими традиціями. Специфіка взаємодопомоги під час будівництва залежала, насамперед, від будівельної техніки, яка була пов’язана з наявним будівельним матеріалом (деревина, глина тощо). На теренах поширення зрубних споруд взаємодопомоги потребувало, здебільшого, транспортування будівельного матеріалу, оскільки основні власне будівельні роботи здійснювали майстри-спеціалісти. Натомість у місцевостях розповсюдження каркасної і безкаркасної будівельних технік до взаємодопомоги вдавалися, насамперед, під час власне будівництва: виготовлення будівельного замісу з глини, соломи та полови, зведення стін з “вальків” чи “лампача” (“самана”).

Будівництво та ремонт об’єктів громадського призначення (церков, шкіл) були обов’язком усіх членів сільської громади. Прокладання та лагодження сухопутних шляхів сполучення виконувалося “шарварком”, який первісно існував як відробіткова рента, а згодом перетворився на громадську роботу.

Архаїчним звичаєм традиційної взаємодопомоги у громадському побуті українців, пов’язаним із толокою та супрягою, є “вдовин плуг” (“вдовин день”) – безоплатна допомога особливо незахищеним категоріям населення, зокрема вдовам, під час виконання трудомістких термінових робіт (оранки, заготівлі дров тощо).

Звичай “толока” тісно пов’язаний зі жниварською обрядовістю, насамперед, з обжинками. Толочани урочисто виготовляли обжинкові атрибути – сніп, вінок, сніпок (“квітку”, “косицю”). Традиційне тлумачення обжинок як завершення жнив є неточним. Адже на переважній більшості теренів Південно-Західного історико-етнографічного регіону України, решти українських етнічних земель, а також на території проживання інших слов’янських етносів обжинки вважалися здійсненими, коли зібрали врожай озимих пшениці чи жита. Саме через те, що озимину сіяли восени, на одне зі серпневих свят (Іллі, Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці) обжинкові атрибути з колосків озимих культур освячували в церкві, а згодом обмолочували і цим зерном засівали.

Обрядовість, пов’язана з толокою, охоплює частину обрядів під час будівництва, жнив, інших гуртових робіт, насамперед – “віху” (виготовлення вінка, “букета”, “квітки”, деревця, “косиці” тощо та частування учасників ритуалу). Обряд “віхи” пов’язаний з культом покійних предків, пошануванням їхніх душ. Під час різних обрядових дій “віха” має відмінності у предметній і словесній складових ритуалу, натомість у дієвій, генетично більш ранній, залишається схожою. Обжинкові сніп, “квітка”, вінок, будівельне деревце та інші “віхи” свідчили про закінчення певного етапу роботи й слугували символом запрошення душ покійних предків на святкову гостину. Їх запрошення на урочисті трапези було необхідним як подяка за успішне завершення роботи та задля забезпечення сприяння покійних предків у подальшій господарській діяльності, успішність якої була запорукою виживання як окремих селянських сімей, так і сільської громади в цілому. Подальше ритуальне знищення “віх” свідчить про бажання живих посприяти переходу душ покійних предків у потойбічний світ. В утилітарному значенні “віха” розмежовувала трудовий і розважальний етапи гуртових робіт, що згодом, із затиранням її первісної семантики, стало сприйматися як основне значення цього символу.

Зі супрягою пов’язаний звичай весняної календарної обрядовості “полоскозуб” (вживання горілки в перший понеділок Великого посту). Його варто трактувати не лише як очищення від скоромної їжі, а і як рудимент громадського обговорення укладання супряжних угод. Вживання алкоголю в перший день Великого посту, яке побутувало ще наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст., засвідчує дохристиянське коріння “полоскозуба”, й символізує скріплення супряжних угод, виступаючи “могоричем”.

Широке побутування звичаїв трудової сусідської взаємодопомоги упродовж усієї етнічної історії українців спростовує стереотипне твердження про надмірний індивідуалізм як одну з етнопсихологічних рис українців. В ментальності українського селянина (до колективізації сільського господарства) поєднувались здоровий індивідуалізм зі здоровим колективізмом, що сприяло організації українського села на засадах громадянського суспільства. Аналіз відомостей про звичаї трудової сусідської взаємодопомоги засвідчує, що українським селянам другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. були притаманні також такі етнопсихологічні риси, як працьовитість, релігійність, милосердя та практичність.

На початку ХХІ ст. взаємодопомога в селянському побуті українців втратила свої колишні масштаби, що спричинене як змінами в господарстві, так і в психології людей. Впровадження технологій для полегшення та інтенсивності виконання робіт, можливість отримання товарів першої необхідності без надмірної фізичної праці на землі, соціальне забезпечення людей старшого віку спричинили втрату трудовою сусідською взаємодопомогою своєї провідної ролі у забезпеченні існування сільської громади. На сьогодні найпоширенішими різновидами трудової взаємодопомоги в селах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України є толоки під час садіння і копання картоплі та супряга. Їхнє побутування зумовлене невисоким матеріальним становищем селянства та, до певної міри, звичаєм.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка