Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка1/30
Дата конвертації22.05.2017
Розмір6.37 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


Володимир Мельниченко

Тарас Шевченко:


«Моє перебування в Москві»

Москва


«ОЛМА — ПРЕСС»
2007

Зміст




«Ми обходили пішки чверть Москви»

(Замість передмови)
Розділ 1. «Тоді, як ми з тобою в Москві бачились»

Розділ 2. «Бачив сьогодні уві сні Москву»

Розділ 3. «Я неділю або й дві остануся в Москві»

Розділ 4. «Пустилися ми Москву споглядати»

Розділ 5. «В Москві зустрів я теплу гостинність»

Розділ 6. «Покинув я гостинну Москву»

Розділ 7. «Як умру, то поховайте на Вкраїні милій»
«Любов до нього повинна знайти ще інший вираз»

(Замість післямови)
Українська Москва Тараса Шевченка
Ефект впізнаваного діє на нашу підсвідомість на рівні стереотипів: здається ми все знаємо про той чи інший об’єкт, ту чи іншу особистість. Ми вимовляємо «Шевченко» і сума знань про нього немов вичерпується його іменем. Ми кажемо «Петербург» чи «Москва» і постає вся сума негативів, історичних кривд, упослідженості і сановної самовтіхи, кар’єрності і самодостатності, столичності і провінційності в цих двох імперських погніздов’ях... Незримі павутини силових ліній пристали до нашого єства... Потрібна відстань для відсторонення. Проте — потрібне й належне світло, аби розгледіти це історичне павутиння, яке коконом обснувало твоє єство...

Десятки, сотні разів я особисто під час навчання в Москві сновигав столичними вулицями імперії, не замислюючись, що до цього гідроніму, помноженого на топонім, причетне не одне покоління моїх однокровців. Про засновника, бронзова десниця якого вказує на вольове рішення утвердити одноосібно град, тобто перетрансформувати гідронім в твердий підмурівок — мовчимо... Візьмемо пізніші часи... Коли болотяний дух «московщини» запанує на цих пагорбах, подивує європейців, ба, навіть злякає безглуздою азіатською жорстокістю, загумінкуватістю, безоглядним свавіллям, — коли до освіченості ставлення вороже, коли прислів’я «Кто по латини научилея, тот с правого пути совратилея», стало найвищим аргументом на користь православ’я. Тому й недивно, що історик Іван Забєлін називав розум контрабандою, а знання — шляхом до пекла... Дійсно, саме з України наука прийшла до Москви...

І, здійснивши разом з автором цього видання професором Володимиром Мельниченком цей необхідний екскурс у минуле, я починаю розуміти, чому були майже безплідними місіонерські спроби українців впродовж тривалого часу зм’якшити своєю європейськістю холодну азіатську авторитарність. Я вдячний Володимиру Мельниченку за ці подорожі маршрутами кривульчато-історичних провулків і вулиць старої Москви, яка неоном і архітектурним модерном заліковує те, що відлилося в знану з дитинства формулу: «Москва сльозам не вірить» або застережливу для кожного українця: «Тихіше — Москва не спить»...

Але найвищі слова подяки я складаю авторові за те, що він суттєво доповнив портрет визначальної нашої національної постаті — Тараса Григоровича Шевченка, вписавши його в ширший просторово-часовий контекст. І тоді стає зрозуміло, чому саме над Москвою-рікою стоїть гранітний Тарас, в устах якого запеклися слова, цитовані В. Мельниченком: «За що скородили списами // Московські ребра?? Засівали // І рудою поливали... // І шаблями скородили. // Що ж на ниві уродилось??!»

Мені імпонує цей не сухо науковий стиль автора, а несподівано-асоціативний, коли в тканину розвідки вплітаються поетичні рядки Василя Симоненка, чи цитата з есеїстики Бориса Олійника, коли авторська оповідь про давно минулі часи зупиняється на минулих подіях, фіксуючи й укрупнюючи їх як в стоп-кадрі — з відповідним до сьогодення коментарем: «Хочу, щоб ці добрі й високі слова про українське козацтво пролунали саме тут, поки козаки Петра Сагайдачного знаходяться у незвичному для них місці — біля Арбатських воріт, в абсолютно незвичній для них ситуації — перед штурмом православної Москви». Тут ідеться про авторську інтонацію, — без пафосу чи наголосу на «високоштивні словеса», — буденні слова одразу сказали все про ту, викреслену з історії обох народів подію: похід Петра Сагайдачного до Москви і її довготривалу облогу, що закінчилась на Покрову. Автор навіть робить такий досить постфактний, постфатумний висновок: «Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія....»

І цілком вмотивованими виглядають інвективи на адресу новітніх московських «користувачів» і тлумачів історії, які, спотворюючи реальні зафіксовані в історичних джерелах факти на догоду неоімперським тенденціям і сентенціям, перетрактовують облогу Москви українським козацтвом на чолі з П.Сагайдачним, видаючи її за нищівну поразку козаків від Дмитра Пожарського...

Отже, вмотивовано й публіцистичний заклик автора: «Переконуймося, нарешті, в тому, що українська присутність у Москві продовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено». Об’єктивне і неупереджене подання вивірених фактів і їх висвітлення є характерним для автора, він приводить у дію десятки персонажів і головних героїв цього незвичного життєписання, в якому ми бачимо — вперше! — системно і послідовно відтворено авансцену, де вияскравлюються запустивші постаті таких видатних українців, як Осип Бодянський, Михайло Щепкін і Михайло Максимович.

Ловлю себе на відчутті, що думав довгий час про Т.Г. Шевченка, як про людину вподобання мого покоління, присутність якого в літературному житті я сприймав як даність, згодом виявилась розмитою, не конкретизованою, крім одного: соціально-ідеологічної складової, — кріпак, неволя, викуп,боротьба з царатом, заслання, любов до України ї її знедоленого люду, смерть, перепоховання і відповідні набори цитат з поетичних творів Т.Г. Шевченка, — виходив якийсь плакат, якась площина... Тому книга фактів В.Мельниченка — це книга посилань і контекстів, книга свідчень і доказів, а не припущень та здогадів... А отже, книга співвіднесень та співставлень оточення з головним героєм, із самим Т.Г. Шевченком, Москви з Чигирином, сьогодення з минувшиною і майбуттям...

Автор реконструює тло, що було тогочасною реальністю і удостовірнює, і виправдовує її, залучаючи десятки, а то й сотні історичних джерел. Дистанція поміж фактом і узагальненням скорочується за рахунок авторських коментарів, які слугують задуму В.Мельниченка: пройти Шевченківським маршрутом по Москві, як дуже суттєвим відрізком його життєвого шляху, а відтак і творчого. Шлях цей наділений особливим змістом і має особливу людську міру — суто національну, українську. Тоді стане зрозумілим і ставлення Шевченка до Гоголя, і самого Гоголя до Шевченка...

Володимир Мельниченко з суми фактів, здобутих в архівах, вишуканих у давніх історичних джерелах і запозичених з інших текстів, вибудовує цілісне узагальнююче полотно, залишаючись водночассі всередині тих частковостей, з яких, власне, й сходиться наше життя. Ознайомившись з працею автора, ми починаємо усвідомлювати, що постать нашого Генія ще не достатньо вивчена, що його спадок, в т. ч. «Журнал» (щоденники Шевченка), потребують нового прочитання. Надто багато силових ліній фокусуються в ньому. Фундаментальні дослідження і масштабні узагальнення — все ще попереду. Ось чому такі малодосліджувані сторінки, як «Шевченко в Москві» є результативними та важливими для нас, вони чітко вписуються в контексти сучасного шевченкознавства. Без сумніву, існують теми, до яких варто звертатися в разі внутрішньої необхідності. І цілком вмотивованими є звертання до теми Шевченка історика і публіциста Володимира Мельниченка після його успішних попередніх розвідок: «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті».

Він ніби спонуканий важливим для людини стремлінням: показати реальність безмежної тривалості нашої душі, яка причетна до визначальних в іншій науці імен, подій, часу та простору. Душа формується і далі, порушуючи докази своєї причетності до великого масиву, який зветься Україною.

Павло МОВЧАН, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка



«Ми обходили пішки чверть Москви»

(Замість передмови)
Назва цієї книги народилася зі слів самого Тараса Шевченка, який у березні 1858 року ненароком сформулював у своєму щоденнику тему: «Моє перебування в Москві»1. Цієї теми довелося вперше побіжно торкнутися в книзі про життя й діяльність Михайла Грушевського на Старому Арбаті в 1916—1917 роках2. Захопившись дослідженням Шевченкових відвідин Москви, видав його перші результати в монографії про перебування двох великих українців у староарбатському ареалі3, виокремивши чималий (понад 10 друк. арк.) розділ: «Тарас Шевченко: “Пустилися ми Москву споглядати”». Проте роботу продовжував, адже тема цілком заслуговує на окрему книгу, яку читач і тримає тепер у руках.

Втім, розповім про все по порядку, починаючи з виникнення самої ідеї такої книги.

Якось я приїхав на днинку до рідного Медвина4, що на Богуславщині. Моє село межує з Черкаською областю, і звідси до Шевченкових Моринців

____________________________



1 22 березня Шевченко висловив радість з приводу свого знайомства з Сергієм Аксаковим: «Сьогодні я бачив людину, яку не сподівався побачити за теперішнього мого перебування в Москві» (виділено мною. — В.М.).

2 Володимир Мельниченко. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005.

3 Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.

4 Назва яка — від мед і вино! В давнину київський князь Володимир тримав тут запаси вина й меду в так званих медушах...

Як у Ліни Костенко:

У Медвині, де київські князі

меди тримали встояні в медушах,

де все і всі записані у душах...

На початку травня хатів у вишнево-яблуневому селі не видно за білоквітучими деревами. Коли в серпні стоїш у медвинському дворі, то щомиті чуєш, як з глухим стукотом падають у траву яблука. «Падають тепло і глухо яблука в нашім саду» (Володимир Сосюра). Так багато яблунь і так рясно плодів на них. А груші, які до певного часу міцніше тримаються на обважнілому від них дереві, буває відчахують гілку... У такі хвилини згадується Тарас Шевченко: «Сам Бог витає над селом».

і Керелівки (Кирилівки) рукою подати... Чи може я перебільшую сусідство, наголошуючи на відстані? Адже насправді важлива саме духовна спорідненість, а не географічна близькість. І все-таки, все-таки... Від Медвина до святої цятки на світовій карті — менш, як півсотні кілометрів1, а до Лисянки2 — не буде й двадцяти. Майже так само — до рідного мені Богуслава, куди Шевченко їздив на базар у дитинстві, а потім був у 1845 році, коли відвідав і Москву, де народився його друг, український художник Іван Сошенко3. Та й до Канева, де на Чернечій горі впокоївся Кобзар, не більше сотні... Я добре знав про це від батьків, мабуть, з трьох рочків.

З того часу жива Шевченкова присутність є постійною для мене в рідних місцях. Хоча поет і не був у Медвині, проте народився таки недалеко від нього й напевне проїздив повз село. Принаймні, якщо уважно читати його «Прогулку с удовольствием и не без морали», то стане ясно, що Тарас Григорович... проспав Медвин по нічній дорозі з села Баранполя (тепер Бране Поле), що менш як за десять кілометрів від мого села, до Лисянки. «Я проснулся на рассвете у местечка Лысянки, — писав він. — Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это

______________________

1 В липні 2006 року точно встановив, що від моєї медвинської хати до жорен, які встановлені на місці Тарасової хати в Моринцях — 40 км і доїхати туди можна за півгодини — через Лисянку й Почапинці. Дорога напрочуд красива — під сліпучо-блакитною безоднею неба пшеничне золото ланів переходить в густу зелень балок, лісів і перелісків. Благодатний український край...

Стояв біля тих віковічних, єдиних у світі жорен і подумки повторював за Василем Симоненком:

Твій гордий подвиг

не принизять жорна —

вони лиш возвеличують тебе.

2 В «Автобіографії», написаній у кінці життя, Шевченко розповів, як у дитинстві втік від дячка в школі, де притулився в ролі школяра-попихача: «бежал в местечко Лысянку, где и нашел себе учителя живописи отца диякона...»

3 Про нього Шевченко тепло написав у своїй короткій автобіографії: «...Познакомился он с художником Иваном Максимовичем Сошенком. С которым и до сих [пор] в самых искренних братских отношениях». Що ж до Богуслава, то у відомій поетові «Думі про Марусю попівну Богуславну», яку співали кобзарі ще й за життя Шевченка, є такі слова: «Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте».

родина отца знаменитого Зиновия — Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля1... Не только какая-нибудь Лысянка — каждое село (значить, і Медвин. — В.М.), каждый шаг земли будет замечателен в Малороссии, особенно по правую сторону Днепра»2.

Так от, у той приїзд в село потрапила мені на очі товста темнозелена книжка, яку вперше читав рівно півстоліття тому, в четвертому класі: «Т.Г. Шевченко. Твори в трьох томах. Том перший. Поезії. Державне видавництво художньої літератури. Київ, 1955». Послужлива на дитячі спогади пам’ять підказала, що тоді самотужки подужав я передмову до тритомника, бо вкрай хотілося знати, що розповідає про Шевченка, здавалося, захмарний, на відміну від Кобзаря, «Акад. О.Є. Корнійчук». І тут дивовижна пам’ять ще й видобула для мене, мабуть з підсвідомості, слово, що тепер уже стало близьким і рідним, а тоді — на десятому році життя — зустрінутим уперше: «Арбат». Я справді блискавично згадав, що вперше зіткнувся з цим незнайомим і загадковим словом у передмові Корнійчука! Де саме? Цього не пам’ятав! Але в корнійчуковому тексті мало бути слово «Арбат»! Я став гарячково гортати сторінки. Ось! «З Петербурга через Москву, де на Арбаті зібрались студенти, літератори, щоб вшанувати пам’ять Шевченка, тіло поета повезли на Україну його друзі».

Академік Олександр Корнійчук в одному реченні свого досить сухого і вкрай ідеологізованого «критико-біографічного нарису» сконцентрував інформацію, якої й через десятки років не стало набагато більше. Йшлося про те, що в квітні 1861 року, коли прах Шевченка перевозили з Петербурга в Україну, то в Москві домовину було встановлено в арбат-

________________________

1 Вірогідного документа, що Михайло Хмельницький народився в Лисянці, немає.

2 Російськомовні повісті, листи та «Щоденник» Тараса Шевченка цитуються мовою оригіналу. Так само не перекладаються тексти російських авторів і російськомовні документи. На мій погляд, це дає змогу контрастніше відчути Шевченкову епоху і глибше зрозуміти сутність нашої теми. «У них народ і слово — і в нас народ і слово».

ському храмі Тихона Амафунтського... Після того, як я став генеральним директором Культурного центру України в Москві на Старому Арбаті, 9, неодноразово писав про це в книгах з історії Арбату і про роботу Центру, але жодного разу не згадалися мені Корнійчукова передмова і таємниче слово «Арбат» із неї, яке школяром і не розшифрував ясно для себе, тому, здається, навіки забув. А доля розпорядилася по-іншому: більше сімнадцяти років мені довелося жити в Москві, з них понад п’ять — на самому Арбаті. Коли через півстоліття після дитячого прочитання корнійчукового тексту Шевченко і Арбат, об’єднавшись, одночасно вибухнули в моїй пам’яті, сприйняв це, як знак згори. Вирішив докладно написати про московські сторінки біографії Тараса Шевченка, неодноразове відвідання ним першопрестольної і його останню дорогу в Україну через Москву.

В якому контексті виникає Москва в поезіях Тараса Шевченка? В рік першого приїзду до міста поет писав у комедії «Сон» (липень 1844 року):

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.


Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:

Раби, поднóжки, грязь Москви...

Не жалує Шевченко Москву й москалів у поезіях, які, за словами Миколи Жулинського, входять до епіцентру літературної спадщини й осердя національної і державницької мислі Кобзаря: «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844), «Великий льох» (1845), «За що ми любимо Богдана?..» (1845), «Якби то ти, Богдане п’яний...» (1859).

У «Великому льосі» гріховною була дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..» Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина



Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...


З усією силою свого генія Шевченко показав, що значить для українського народу «запить з московської чаші московську отруту»...

Та, безперечно, що Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувалося цими жорсткими поетичними максимами, в яких вона виступає символом російського гноблення українства, уособленням наруги над українською історією та духовністю.

Був ще «престольний град Москва», місто «білокаменне»1, красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, яке снилося йому на засланні, в якому жило багато друзів і знайомих. Ще в 1844 році писав Якову Кухаренку: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму?» В 1850 році згадував у листі до Осипа Бодянського, «як ми з тобою в Москві бачились…» В 1857-му радів надією: «Я в Москві побачуся з старим

___________________



1 Слова «престольний» і «білокаменна» Шевченко вживає лише один раз якраз стосовно Москви.

Щепкіним...» В березні 1858 року в Москві поет познайомився з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «літературними московськими знаменитостями» й захоплювався: «І що се за чарівна знаменитість!» Від’їжджаючи з міста записав однозначно: «...Залишив я гостинну Москву». Про цю Москву йтиметься в нашому дослідженні.

Після Шевченкової смерті московські сюжети його біографії вперше замайоріли на сторінках українського щомісячника «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861—1862 роках), де друкувалися твори, листи поета й уривки з його «Щоденника» та статті й спогади про Кобзаря. До того ж, у статті Михайла Максимовича «Значение Шевченка для Украины» в цьому журналі, про яку докладно скажемо в останньому розділі даної книги, були закладені перші підвалини в методологію написання наукової біографії поета. Ще за життя Шевченка з’явилися дослідники, які повністю віддали себе вивченню його життя й творчості. Скажімо, в листі до поета 10 вересня 1859 року київський гімназист Василь Маслов писав Шевченкові: «Давно вже я присвятив своє життя вивченню ваших творів, зітканих з горя та суму і підбитих гнівом — праця, на яку мало людського життя: над нею повинні працювати віки і нащадки... Хай світ взнає, що й пригноблена Малоросія може виражати світові істини...»1.

Такий самовідданий і мудрий підхід мало вплинув на плідне й докладне висвітлення московського періоду поетової біографії, але врешті-решт таки склалася невеличка та цікава історіографія теми «Шевченко і Москва», і ми віддамо їй шану. Всередині 70-х років минулого століття дослідник, філолог Михайло Зозуля звернув увагу на те, що «тему “Шев-

_____________________

1 У 1874 році Маслов опублікував у Москві першу біографію поета «Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк», в якій, за його словами, «вперше, хоч коротко, але з відповідною послідовністю і правдивістю, розказано все страдницьке життя поета до останніх його хвилин». Щоправда, Москви Маслов не торкався. Стосовно березня 1858 року він обмежився згадкою про те, що поет «після короткочасного перебування в Москві, зміг обняти в С.-Петербурзі своїх благодійників».

ченко і Москва” в дореволюційній науковій літературі вперше порушили не біографи великого поета, а найвидатніший його дослідник Іван Франко, котрого наштовхували на неї роздуми про передумови Шевченкової політичної поезії»1. Йшлося про те, що Франко пов’язував творчість Шевченка сорокових років «зі зростом реалізму в штуці2 та науці» і «демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних». Згадавши кращі твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Грибоєдова, діяльність Бєлінського і Герцена, Франко писав у статті «Темне царство» (1881 рік): «Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху... Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміліше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір, се крок наперед по тій дорозі».

Поглиблюючи інтерес до цієї проблеми, Франко запитував у листі до російського історика літератури Олександра Пипіна (23 січня 1888 року): «В і д к и в з я л а с я п о л і т и ч н а п о е з і я Ш е в ч е н к а? Які товчки пхнули Шевченка на сю дорогу, які впливи допомогли виробитися його думці?.. Що таке був по своїм політичним поглядам Гребінка... яке становище займали там Бодянський, Н.Маркевич... Шевченко знакомий і навіть у великій приязні з Щепкіним ще до 1847 року. Відки се? Що таке був Щепкін з політичного боку?» В листі до Михайла Драгоманова того ж 1888 року Франко цікавився: «...Чи звісні які деталі про знакомство Шевченка з Ник. Марковичем і Бодянським?»

Серед авторів, які висвітлювали життя і творчість Шевченка з хоча б коротким виокремленням московського перебування поета, найперше хочу назвати Михайла Чалого, з яким Шевченко познайомився в 1859 році й

_____________________

1 Михайло Зозуля. Тарас Шевченко у Москві. В кн. «Наука і культура України, 1974». К., 1974. С.520.

2 Мистецтві.

називав приятелем. Викладач київської гімназії дізнався від свого колеги, друга Шевченка Івана Сошенка чимало біографічних подробиць про поета, сам зібрав багато спогадів, листів, 46 з яких опублікував уперше. У 1882 році Чалий видав у Києві книгу «Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии)». Спираючись на поетів щоденник, він описав коротко перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року. З цього часу такий підхід став історіографічною традицією і за сто років принципово нічого не змінилося, автори добросовісно переписували в своїх публікаціях поетів щоденник або популярно викладали його текст, доносячи до читача найпотрібніші відомості. Коли Чалий не цитував Шевченка дослівно, то робив переказ його слів на кшталт: «19 березня обійшли з Щепкіним мало не чверть Москви, а 20-го Шевченко сам, бо Михайло Семенович занедужав, вимазавши дьогтем чоботи, пішов блукати по грязьких вулицях». Якраз у такому жвавому ключі написав чотири сторінки про московський період Олександр Кониський у праці «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», два томи якої вийшли в світ у 1898 і 1901 роках.

Цікаво, що наповнення Шевченкових рядків із його щоденника багатшою, докладнішою інформацією справедливо покладалося Михайлом Чалим на майбутніх істориків і біографів поета: «Прогалини ці ми, прихильники його великого таланту, зобов’язані заповнити...» Діловод Академії мистецтв Олександр Благовєщенський, який наприкінці ХІХ століття писав спогади про Шевченка з використанням документів із архіву Академії та щоденника поета, один із перших зробив вкрай лапідарне узагальнення: «8 марта Шевченко оставил Нижний Новгород, шестнадцать дней прогостил в Москве у М.С. Щепкина, навестил там княжну Репнину, С.Т. Аксакова, Мокрицкого, Бодянского, Забелина, Якушкина и др., а 27 марта приехал в Петербург...»

Богдан Лепкий у розвідці, завершеній у 1919 році (перевидана до 190-ї річниці Кобзаря1), також користувався щоденником поета. Це дозволило йому зробити кілька штрихів до відвідин Шевченком Москви навесні 1858 року, які були тоді новими для широкого читацького загалу. Крім того, Лепкий уперше спорядив текст фотографією Московського університету, в якому працювали поетові друзі Осип Бодянський та Михайло Максимович, а також — портретом Сергія Аксакова, з яким Шевченко познайомився в Москві. Ще Лепкий вмістив репродукцію Шевченкового портрету Марії Максимович, тепле знайомство з якою так само відбулося в Москві. Відомий шевченкознавець Павло Зайцев у монографії «Життя Тараса Шевченка», завершеній наприкінці 30-х років і виданій у 1955 році (Нью—Йорк—Париж—Мюнхен), так само коротко, але цікаво, невимушено й легко виклав основні факти поетових візитів у Москву.

Не буде перебільшенням сказати, що наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття московська сторінка Шевченкової біографії поповнилася науковими розвідками, значення котрих зберігається й досі. Йдеться про коментарі до двох академічних видань Шевченкового щоденника, здійснених в Україні та Росії. В 1927 році Українська Академія наук розпочала видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка під загальною редакцією академіка Сергія Єфремова. Найперше вийшов четвертий том «Щоденні записки (Журнал)», тобто поетовий щоденник 1857—1858 років з глибокою Передмовою «Літературний автопортрет Шевченка» Сергія Єфремова2. Вчений ніяк не виокремив московський сегмент Шевченкового щоденника в березні 1858 року, зате місткі коментарі до нього втричі перевищували сам текст. Так само розмаїтими й багатими були коментарі до окремого академічного видання «Щоденника»

_____________________



1 Богдан Лепкий. Про життя і твори Тараса Шевченка. Тернопіль: Джура, 2004.

2 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том четвертий. Державне видавництво України, 1927. С. XІІІ—XL.
поета в Росії1. На жаль, цінний матеріал про московських Шевченкових знайомих так і не був повністю використаний впродовж ХХ століття.

В радянські часи тему «Шевченко в Москві» вперше виокремив український історик Микола Ткаченко, який прочитав спеціальну доповідь на ювілейній Шевченківській сесії Академії наук України в березні 1943 року, опубліковану наступного року2. Що вдалося Ткаченку? Він коротко розповів про знайомство Шевченка з Бодянським у Москві та, користуючись поетовим щоденником, іншими документами, виклав інформацію про відвідини поетом міста в березні 1858 року. Проте, мабуть, важливішим є формулювання Ткаченком перспективи дальшої дослідницької роботи: «Той багатий матеріал, що подав у своєму «Щоденнику» поет, потребує доповнень, пояснень, які стануть можливими лише тоді, коли буде освітлено ширше й докладніше життя самої Москви в кінці 1850-х рр. ...Також заслуговує уваги дуже цікаве питання з творчості поета, чому поет у Москві працює над переробкою своїх віршів, написаних на засланні». Дослідник доречно зауважив, що «самé перебування поета в Москві не висвітлено докладно у біографічній літературі». В слові «самé» ставлю наголос на другому складі, бо досі залишається найменш дослідженим якраз перебування Шевченка в Москві, так би мовити, картина його знайомства з містом.

Ткаченко слушно наголосив, що навіть у новітніх на той час книгах про Шевченка письменника Костянтина Паустовського, літературознавця Григорія Владимирського та мистецтвознавця Олександра Скворцова про перебування поета в Москві «лише маємо короткі згадки»: «В книжці Паустовського сказано небагато рядків... Описові перебування Шевченка у Москві присвячено півсторінки в роботі Владимирського. Майже стільки ж

_____________________



1 Т.Г. Шевченко. Дневник. М.-Л.: Academia, 1931.

2 М.Ткаченко. Шевченко в Москві // Пам’яті Т.Г. Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній Шевченковській сесії Академії наук УРСР 3 і 10 березня 1943 р. Видавництво Академії наук УРСР, 1944. С. 82—92.

сказано у книжці Скворцова»1. Справді, Паустовський в книзі «Тарас Шевченко» (Москва, 1939 рік) присвятив Москві п’ять сухих рядків, а з критико-біографічного нарису Владимирського «Т.Г. Шевченко» (Ленінград, 1939 рік) випливало, що після Петербурга домовину з прахом Шевченка ніби-то відправлено зовсім не в Москву: «Перша зупинка була в Орлі» (?). Задовольнився кількома банальними реченнями і Скворцов у книзі «Художник Тарас Шевченко» (Москва-Ленінград, 1941).

В цьому контексті дивує, що Ткаченко не залучив до свого дослідження книгу російської письменниці й літературознавця Марієти Шагінян «Шевченко» (перша назва), видану в 1941 році, яка має значно більший інтерес, ніж названі ним праці, тим більше, що в інших доповідях на тій Шевченківській сесії згадувалася «яскрава книга про Шевченка Марієти Шагінян». Ця книга заслуговує на нашу увагу ще й тому, що готувалася на Старому Арбаті, де дослідниця жила в будинку № 45 (в 1936—1961 роках).

У лютому 1944 року Шагінян захистила монографію «Тарас Шевченко» як докторську дисертацію. Праця перевидавалася в Москві в 1946 та 1964 роках і в Києві у 1970 році. Вона була популярна серед інтелігенції. Богдан Ступка розповідав мені, як вразила його книга Шагінян про Шевченка наприкінці 50-х років, коли він був юнаком. Тема перебування Кобзаря в Москві виникала в книзі зрідка і освітлювалася побіжно, але й ці штрихи, зроблені Шагінян, і сьогодні викликають значний інтерес. Скажімо, дослідниця досить емоційно підтримала негативну оцінку Шевченком будівництва храму Христа Спасителя (архітектор Костянтин Тон): «По достоинству оценил он и бездарную казенщину К.Тона, построившего так называемый “храм Христа Спасителя”... Увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нём

___________________

1 М.Ткаченко. Шевченко в Москві. С. 83, 92.
в дневнике...» Власне, важливий не цей конкретний факт, а те, що Шагінян зробила обгрунтований висновок про глибоке знання Шевченком законів архітектури. Так само вона показала, що поет був прекрасним портретистом, вдумливо працював у історичному малярстві, пробував себе в скульптурі. Шагінян блискуче відповіла на головне питання про творчість Кобзаря: «Что же именно хотел и должен был выразить в своём творчестве сам Шевченко? «Господствующей чертой» личности Шевченко было сознание себя сыном своего народа. Этот народ был бесправен, был сдавлен, измучен, уничтожен крепостным правом. И Шевченко не мог забыть этого никогда и ни на одно мгновение не мог стать ренегатом, отделить собственную свою судьбу от страшной судьбы своего несчастного народа».

В останній час прийнято закидати Шагінян, що в її книзі чимало політичних і ідеологічних інсталяцій, обвинувачень в українському буржуазному націоналізмі поетових друзів, зокрема, Пантелеймона Куліша і т.д. і т.п. Так то воно так, але й сьогодні ліпше всього зосередитися на точних спостереженнях і глибоких роздумах російської письменниці, що досі не втратили інтерес, на фактах і сюжетах, які в радянську добу мали новаторський характер.

Павло Зайцев у свій час зазначав, що в бібліографії до книги Шагінян «Тарас Шевченко» (1946 рік) «названі заборонені і не поширювані... на Україні праці про Шевченка, зокрема, біографічні». Справді, дослідниця використала дореволюційні біографічні праці О.Кониського («Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Том 1—2, Львів, 1838—1901); М.Чалого («Жизнь и произведения Тараса Шевченко». В 3-х томах, К., 1882); В.Щурата («З життя і творчості Тараса Шевченка», Львів, 1914) та ін. Крім того, Шагінян дослідила рукописні й архівні документи, родословні книги й хроніки та поетичну й художню спадщину Шевченка. Цікаво, що в бібліографії до праці взагалі була відсутня звична рубрика, в якій перераховувалися твори класиків марксизму-ленінізму, а Ленін і Сталін згадувалися лише один раз серед... критичних статей, спогадів і допоміжної літератури, в одному ряду з М.Драгомановим, М.Костомаровим, П.Кулішем, О.Афанасьєвим-Чужбинським та ін. На той час це була таки потрясаюча бібліографія!

Павло Зайцев наголошував, що в монографії Марієти Шагінян «попри сов. тенденції є ряд цінних фактичних даних». Вслід за ним на початку 60-х років ХХ століття Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) писав, що «до шевченкознавців увійшов новий і сильний науковець — вірменка Марієтта Шагінян (народилася 1888 року), яка знайшла багато архівних матеріалів про Т.Шевченка...», наголошуючи, що Шагінян «добре знає українську мову, сильно любить Шевченка...»1

На мій погляд, книга арбатки Шагінян, якщо абстрагуватися від радянських ідеологем, заслуговує й ширшої позитивної оцінки. Передусім, це було справді грунтовне шевченкознавче дослідження. Шагінян всерйоз узялася за книгу, коли їй перевалило за 50 років, зокрема в 1939 році здійснила поїздку по шевченківських місцях в Україні. В «Шевченківському словнику» справедливо відзначалося, що монографію письменниці й вченої «характеризують проблемність, багатство фактів і спостережень, емоційність стилю, полемічна загостреність». До речі, сучасному шевченкознавцеві не завадило б переглянути розділи книги про поетику Кобзаря, драматургію й малярство, прозу, познайомитися з аналізом його естетики та стосунків з Чернишевським... Особливий інтерес викликає п’ятий розділ книги — «Любовь», у якому розкрито стосунки поета з жінками, показано його «любовне небо».
_______________________

1 Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. К.: Наша культура і наука, 2002. С. 363.

Про все це я писав у попередній книзі «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», в якій високо оцінив працю Маріети Шагінян, а згодом був приємно вражений, що Іван Дзюба вважає російську письменницю «тонким інтерпретатором творчості й життя нашого поета». Він зазначив, що Шагінян написала «чудову книжку “Тарас Шевченко”».

Впродовж наступних чотирьох десятиліть деякі автори лише побіжно торкалися окремих сторін московської теми в житті Тараса Шевченка. Скажімо, дослідник Іван Волошин видав брошуру «Т.Шевченко і М.Щепкін» (1963 рік), у якій розповів про дружбу поета з великим артистом і їх зустрічі в Москві; цікаво, зі знанням справи й тепло писала про це правнучка Михайла Щепкіна, російська письменниця Тетяна Щепкіна-Куперник. Працівники музею «Абрамцево» опублікували в 1961 році путівник по виставці «Т.Г. Шевченко и С.Т. Аксаков», який розкривав їх контакти в Москві. Публікація ширшої за назвою, але компілятивної статті І.Федорова «Певец Днепра на берегах Москвы» («В мире книг», 1964, № 3) нітрохи не збагачувала тему. Взагалі ніхто з авторів, як правило, не виходив за межі добросовісного повтору фактів, описаних Шевченком у своєму щоденнику про відвідини міста в березні 1858 року.

Це стосується загалом і капітальної біографічної книги Євгена Кирилюка «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959 рік) та систематизованої біографії Тараса Шевченка, підготовленої колективом співробітників кафедри української літератури Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова1. Втім, три сторінки про московський березень 1858 року у Кирилюка та п’ять сторінок у колективній праці одеситів (автор — А.В. Недзвідський) свідчать про прагнення до наукових узагальнень щодо цього короткого відрізку Шевченкової біографії.


______________________

1 Тарас Григорович Шевченко. Біографія. К.: Видавництво Київського університету, 1960.

Особливе місце зайняла спеціальна стаття вже згаданого Михайла Зозулі «Тарас Шевченко у Москві», що вийшла в світ до 160-річчя з дня народження поета. Наукова цінність цієї публікації полягає, по-перше, в абсолютно відвертому визнанні того, що зв’язки Шевченка з Москвою «в науковій літературі ще й досі... ілюструються лише кількома цитатами про гостинну Москву, про ставлення освічених москвичів до поета і його поезії», по-друге, в чіткому формулюванні «великого наукового значення названої проблеми для вивчення історії життя і творчості Шевченка»; на думку Зозулі, вона «така ж складна, як і приваблива, а це вже неабиякий стимул для її щонайглибшого дослідження»1. В 1977 році побачила світ книга Леоніда Большакова «Їхав поет із заслання...», в якій автор виокремив розділ «Сторінки московського зошита». Вперше деякі поетові зустрічі й знайомства в Москві в березні 1858 року, зокрема з Миколою Кетчером, знайшли докладніше висвітлення. Большаков, як ніхто, розумів важливість московської сторінки Шевченкової біографії, бо писав: «А мені в мріях-планах вбачається книга-хроніка, в якій московські дні поета-революціонера простежуються один за одним — у всій різноманітності, у всій багатобарвності. То були важливі дні його життя»2.

Велике значення для всього шевченкознавства й, зокрема, для розробки нашої теми мав вихід у 1976—1977 роках двотомного «Шевченківського словника», підготовленого Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. У ньому містилося чимало важливих енциклопедичних статей про людей, з якими Тарас Григорович зустрічався в Москві, та про події, пов’язані з відвідинами поетом міста. В другому томі словника вперше була опублікована стаття Михайла Зозулі «Москва» з розповіддю про Шевченкове перебування в місті.

___________________



1 Михайло Зозуля. Тарас Шевченко у Москві. С. 522, 523, 531.

2 Л.Большаков. «Їхав поет із заслання...» К.: Дніпро, 1977. С. 254.
Наступною серйозною працею була наукова «Біографія» Тараса Шевченка, також підготовлена колективом авторів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, що вийшла в світ в середині 80-х років минулого століття. В ній було систематизовано небагаті знання про перебування Шевченка в Москві в 1844 і 1845 роках (автор — Є.П. Кирилюк), а головне — з’явився спеціальний десятисторінковий розділ «У Москві (1858)» (автор — Є.С. Шабліовський), який був серйозним проривом у висвітленні теми1. З часів Михайла Чалого переказ поетового щоденника був уперше замінений стислим, але системним осмисленням московської сторінки його біографії.

1989 року побачила світ науково-популярна біографічна книга Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко», в якій дорога поета із заслання в Петербург висвітлювалася в двох окремих розділах, і один із них присвячувався перебуванню в Нижньому Новгороді. Проте «непередбачена й спочатку небажана тривала затримка в Москві» знайшла відображення лише в десяткові хрестоматійних абзаців.

Здавалося, що грунтовна розробка московської теми забарилася надовго й всерйоз. Але наприкінці 80-х років нарешті з’явилася перша монографія, спеціально присвячена цій темі, — «Шевченко в Москве»2. Вона й досі є найдокладнішою працею про московські сторінки біографії Тараса Шевченка. Автори переконливо показали необгрунтованість тверджень про те, що ці сторінки мало що значили для нього, й дійшли висновку, що «Москва займала велике місце в житті поета». За словами самих дослідників, вони зробили спробу розповісти про зв’язки Шевченка з Москвою, про його посмертну славу серед москвичів у роки царизму і в радянські часи. Особливий інтерес викликає спеціальний розділ про пуб-

____________________



1 Т.Г. Шевченко. Біографія. К.: Наукова думка, 1984. С.386—396.

2 И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. Историко-литературный очерк. К.: Радянський письменник, 1989.
лікацію творів поета і шевченкознавчих досліджень у московській пресі в 1840—1917 роках. Ніби виконуючи настанову згаданого нами Миколи Ткаченка, науковці виокремили розділ «Москва 1840—1850 годов», показавши в ньому громадське життя міста крізь призму «історії революційної Москви».

Зауважу, принагідно, що мене цікавить інше, а саме: московський «міський пейзаж», конкретний історичний контекст і жива атмосфера, які огортали Шевченка під час його перебування в Москві. Про цей жанр історичного дослідження влучно й переконливо писав москвознавець, знайомий Тараса Шевченка Іван Забєлін: «Нам нужен характер общественный, площадной и домашний. Поэтому и над стариною нужны такие же наблюдения, какие делал Гоголь над современным нам бытом. Для историка нужен глаз Гоголя, бойкий взгляд, которым он так легко подмечал всю мелочь и тину действительности. С такой точки зрения на историческое дело понятна будет огромная важность мелочных материалов»1.

На щастя, такий підхід до історичного твору зрідка зустрічається й у наш час. Сучасний московський учений Володимир Єлістратов, досліджуючи старомосковську мову й побут, пише, що ставить перед собою завдання «донести до Читача... все казкове розмаїття, все заворожуюче багатоголосся “дрібниць” нашого минулого, дати відчути справжній аромат Історії, спробувати доказати, що Історія складається не з Наполеонів і Леніних, а з скрипу мостин у рідному домі, старого бабусиного ситцевого плаття, затишної вечері в сімейному колі — всіх цих нормальних, простих і добрих “речей і слів”, які насправді так багато значать і які ми так швидко й невдячно забуваємо»2. Я не став би проти-

____________________



1 И.Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. М.: Издательство им. Сабашниковых, 2001. С. 228.

2 В.С.Елистратов. Язык старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. М. 2004. С. 16—17.

ставляти історичні “дрібниці” тому, феномену, який називається «роллю особи в історії», але погодьтеся, про історичний «аромат» сказано красиво й точно. Мені дуже хотілося б передати його стосовно перебування Тараса Шевченка в Москві. Між іншим, подібна робота стосовно часів Пушкіна вже почалася в сучасній Росії, скажімо, в 2005 році в Санкт-Петербурзі вийшла книга Нонни Марченко «Быт и нравы пушкинского времени». Взагалі маю зазначити, що книг про Пушкіна в Росії виходить нині значно більше, ніж шевченкознавчих праць в Україні. Звісно, далеко не всі вони високого достоїнства, звісно, річ не в кількості виданих праць, але й кількість, як відомо, здатна переходити в якість.

В радянські часи вчені, в тому числі шевченкознавці, затиснені в прокрустове ложе класової точки зору, відвикли від аналізу буденної, побутової сторони історичних сюжетів, тоді як такий аналіз передбачає цікаві знахідки, подробиці та відкриття. Ми подивимося на московське життя Шевченка не з «висоти» ХХІ століття, а, по можливості, з середини того часу, в якому поет знаходився, виходячи з життєвих цінностей та самовідчуття його московських сучасників.

Так само важливо сьогодні з’ясувати оцінки Шевченком тих чи інших московських зустрічей, його ставлення до нових знайомих, а також сприйняття поетом відомих історичних пам’яток Москви, скажімо, Кремля чи храму Христа Спасителя.

Автори книги «Шевченко в Москве» писали: «Книга не претендує на відкриття нових сторін чи граней у житті великого поета, вона ставить скромнішу задачу — з можливою повнотою зібрати й осмислити розшукані до цього часу матеріали, що відносяться до його (Шевченка. — В.М.) зв’язків з Москвою і москвичами». На мою думку, І.Карабутенко, А.Марусич і М.Новохатський прекрасно впоралися з поставленим завданням. Особливо в тому ракурсі, який був у свій час визначений Іваном Франком. У книзі було розкрито контакти Шевченка з московськими літераторами, вченими, громадськими діячами, друзями, зокрема, з Сергієм Аксаковим, Михайлом Щепкіним, Варварою Рєпніною, професорами Московського університету, московськими слов’янофілами. Це дослідження посідає помітне місце в шевченкознавстві й заслуговує на велику повагу, але повторювати вже зроблене вважаю недоцільним.

Окремо відзначу публікацію московського українознавця Михайла Забоченя «Тарас Шевченко в Москві» (газета «Український кур’єр», № 1-4, квітень 1993 року), в якій названо деякі Шевченківські адреси в Москві з використанням адресних книг міста ХІХ століття1.

Серед новітніх видань про великого Кобзаря треба передусім назвати фундаментальну працю Івана Дзюби «Тарас Шевченко»2, в якій майстерно поєднано докладну розповідь про життєвий шлях поета з унікальним текстологічним аналізом його поетичних та прозових творів і коротким оглядом малярської спадщини. Книга Дзюби вражає новаторським дослідженням таких проблем як українська писемність передшевченківської доби, слов’янська ідея у Шевченка, поетова творчість у контексті Європи та ін. Важливо, що вчений виокремив невеликий підрозділ «Москва», в якому виклав основні факти перебування тут Шевченка в березні 1858 року. До книги Дзюби ми неодноразово звертатимемося, бо вона багато важить у методології сучасного дослідження поетової біографії.

Особливо цінну, точну й стислу інформацію з нашої теми нині можна почерпнути, хоч і в розрізненому вигляді, в «Коментарях» до перших шести томів Шевченкового «Повного зібрання творів», виданих на початку ХХІ століття Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (голова редакційної колегії Микола Жулинський). Без цих науково-довід-

_______________________

1 На жаль, цю цікаву статтю не включено до бібліографічного видання «Тарас Шевченко. 1989—2004. Матеріали до бібліографії» (Київ, 2005).

2 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005.
кових «Коментарів» тепер неможливо уявити будь-яку шевченкознавчу працю.

Не ставлячи під сумнів модерні та постмодерні технології в шевченкознавстві з використанням міфологізму, структуралізму, екзистенціалізму та інших «ізмів», нітрохи не заперечуючи вивчення життя і особистості Шевченка крізь призму психоаналізу в контексті новітніх неопсихологічних досягнень та впровадження етнопсихологічного дискурсу в дослідження творчості поета і т. ін., хочу наголосити на потребі продовження традиційних історичних досліджень у річищі підготовки Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України чотиритомної Шевченківської енциклопедії та синтетичної наукової біографії Кобзаря. Дуже важливо створити в перспективі фундаментальну Шевченківську біохроніку, над якою вже працює відомий шевченкознавець Сергій Гальченко.

Дане дослідження московської сторінки біографії Тараса Шевченка розглядаю саме в такому контексті. Ще Михайло Чалий звернув увагу на слова поета про те, що «история моей жизни составляет часть истории моей родины». В умовах незалежної України максима Шевченка звучить для нас абсолютним імперативом. Історія московського життя Шевченка, що залишається найменш висвітленою в поетовій біографії, вимагає невідкладного глибокого висвітлення.

Звернуся тут до важливого методологічного посилу вже згаданого Івана Дзюби. Він пише, що для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення: «Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу». Додам, що все це в нашому випадку пов’язане саме з Москвою, з живим московським контекстом. «А втім, — зазначає Дзюба, — Шевченка можна зрозуміти, сказати б, із нього самого. І про свій час, своє суспільство, свій народ він може сказати чи не більше, ніж будь-які


коментарі. Треба тільки читати без упереджень, уважно і вдумливо»1. Тож у цій книзі збираюся уважно й вдумливо, без упереджень прочитати все, що є у Шевченка стосовно Москви. Що стосується додаткових пояснень, історичних відступів і т.ін., то я цілком згоден з Іваном Дзюбою, що їх можна знайти у тій величезній літературі про Шевченка, яка нагромадилася за півтора десятиліття.

Основним джерелом дослідження є, безперечно, «Щоденник» 1857—1858 років2 і листи самого Шевченка, в яких Москва згадується понад 70 разів. Автори книги «Шевченко в Москве» навіть стверджували таке: «Без перебільшення можна сказати, що Москву він (Шевченко. —В.М.) згадує мало не на кожній сторінці “Щоденника”». Насправді, це перебільшення, проте Москва зустрічається в ньому таки часто — понад 30 разів. Та ще пам’ятатимемо про сім сторінок книжкового тексту Шевченкового щоденника3 в березні 1858 року, без яких неможливе було б монографічне дослідження, бо вони повністю присвячені перебуванню Шевченка в Москві. Ці дорогоцінні московські сторінки відображають безпосереднє сприйняття поетом міста, друзів і нових знайомих.

За цими Шевченковими документами йдуть листи, спогади та інші матеріали поетових знайомих, які зустрічалися з ним у Москві, або людей, які мали певну інформацію про його відвідини міста. На жаль, немає жодного самостійного, виокремленого спогаду про московські дні Шевченка. Найбільше відчувається брак спогадів його друзів Осипа Бодянського, Михайла Максимовича і Михайла Щепкіна. Скажімо, Бодянський не залишив спогадів і про Гоголя, якого близько знав, але його

____________________



1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 13—14.

2 Він, за словами Сергія Єфремова, «не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчості...»

3 В книзі це слово вживаю з маленької літери і без лапок, як це робиться, скажімо, в тексті «Коментарів» до п’ятого тому академічного зібрання творів Шевченка, де опубліковано «Щоденник» поета.
щоденникові записи давно знаходяться в арсеналі гоголезнавців, їх було навіть опубліковано, хоч і не повністю, ще за радянських часів у книзі «Гоголь в воспоминаниях современников» (1952 рік). Нічого подібного не залишили про Шевченка його найближчі московські друзі. На щастя, збереглися листи Бодянського, Максимовича, Щепкіна, Куліша та ін. до Шевченка, в тому числі ті, що стосуються московської теми.

У документальному збірнику «Т.Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814—1861)», виданому в 1975 році, відсутні документи, що стосуються перебування поета в Москві, тому серед опублікованих джерел на перше місце слід поставити «Листи до Т.Г. Шевченка» (К., 1993), «Спогади про Шевченка» (К., 1958), «Спогади про Тараса Шевченка» (К., 1982), «Воспоминания о Тарасе Шевченко» (К., 1988) та ін. Оскільки московське перебування Шевченка пов’язане, передусім, зі Щепкіним, серйозного значення набуває документальний двотомник «Михаил Семёнович Щепкин. Жизнь и творчество» (М., 1984). З його допомогою можна глибше дослідити феномен дружби Шевченка і Щепкіна, без чого не розкрити повною мірою нашу тему.

Велику вагу мають джерела, що дали змогу встановити конкретні адреси перебування Шевченка в Москві. Це — розмаїті путівники по Москві і довідники1, покажчики і таблиці («Книга адресов жителей Москвы» Карла Ністрема, «Адрес-календарь жителей Москвы», «Вся Москва», інші адресні книги жителів Москви, в тому числі з відомостями про чиновників і службовців, артистів, а також «Справочные книги о лицах, получивших купеческие свидетельства»); плани і карти міста середини ХІХ століття; «Указатель Москвы», маловідомий «Алфавитный

_____________________



1 Пам’ятатимемо, що Шевченко цінував таку літературу. 26 вересня 1857 року записав у щоденнику: «Нижний Новгород во многих отношениях интересный город и не имеет печатного указателя. Дико! По-татарски дико!»

указатель» до планів усіх адміністративних дільниць Москви, що містить перелік тодішніх міських соборів, храмів, монастирів, готелів, поліцейських будок, а також «казенных, общественных и владельческих домов». Проте й ці раритетні, частіше за все, вичерпні джерела виручали не завжди. Скажімо, точне місце розташування будинку Михайла Щепкіна, у якого в березні 1858 року зупинився Тарас Шевченко, вперше вдалося встановити лише з допомогою скрупульозних пошуків у Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви та Центральному історичному архіві Москви.

Серед історичних документів, які розкривають перебування домовини з прахом Шевченка в храмі Тихона біля Арбатських воріт, на першому місці стоять спогади очевидців цієї події, передусім Олександра Лазаревського, маловідомі матеріали людей, причетних до неї, наприклад, студента Московського університету з України Миколи Шугурова. Мною також уперше залучено архівні документи Центрального історичного архіву Москви, що розповідають про храм святого Тихона та його священиків, які відслужили панахиду над прахом Тараса Шевченка.

Чимало цікавого про Москву часів її відвідин Шевченком почерпнуто в тогочасних московських газетах, зокрема «Московских ведомостях», «Литературном отделе Московских ведомостей 1858 года», «Московской медицинской газете» та ін. Скажімо, саме з газет стало відомо про погоду в Москві, по вулицях якої в березні 1858 року прогулювався поет, на що раніше ніколи не зверталася увага.

Значною підмогою у висвітленні московської атмосфери часів Кобзаря стали вперше використані нариси та спогади сучасників тодішньої Москви, зокрема давно забутих побутописців міста І.Кокорєва, П.Вістенгофа1, приват-доцента Московського університету М.Давидова,

_____________________



1 Москва в очерках 40-х годов ХІХ века. М.: Издательство «Крафт+», 2004.
академіка М.Богословського1, московського купця І.Слонова2, а ще корінного москвича і найпліднішого перекладача та видавця творів Шевченка російською мовою І.Бєлоусова3 та ін. Нові штрихи до портретів тих людей, з якими спілкувався Шевченко в Москві, чи характеристик місць, у яких він побував, дають змогу зробити мемуарні та документальні публікації останніх років, скажімо, вихід у світ уже згаданого щоденника москвознавця І.Забєліна чи його раніше невидані праці4.

Важливі нюанси, доповнення, уточнення по різних сюжетах теми почерпнуто в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», керованих Осипом Бодянським, в українських і російських історико-документальних часописах «Киевская старина», «Русская старина», «Русский архив» та ін.

Окремо відзначу знахідку нових архівних документів у Центральному історичному архіві Москви (ф. 16, оп. 47, спр. 130). Йдеться про «Дело канцелярии Московского военного Генерал-Губернатора по секретной части о рядовом Оренбургского батальона Шевченко. Начато 25 сентября 1857».

Понад три десятиліття назад ця справа потрапила на очі шевченкознавця Михайла Зозулі, й він повідомив у 1974 році, що в ній «міститься ще неопубліковане секретне листування про Шевченка воєнних генерал-губернаторів Росії: оренбурзького і саратовського, московського, с.-петербурзького і нижньоновгородського, а також московського обер-поліцмейстера»5. Проте далі цієї констатації вивчення Шевченкової справи

______________________

1 Московская старина. Воспоминания москвичей прошлого века. М.: Правда, 1989.

2 И.А. Слонов. Из жизни торговой Москвы. М.: Издательский Дом ТОНЧУ, 2006.

3 Иван Белоусов. Ушедшая Москва. М.: Русский мир, 1998.

4 И.Е. Забелин. История города Москвы. Неизданные труды. М.: Издательство им. Сабашниковых, 2004.

5 Михайло Зозуля. Тарас Шевченко у Москві. С. 525.

не посунулося, можливо, Зозулі не вдалося роздобути повного тексту документів і отримати дозвіл на їх публікацію.

Для нас дуже важливо, що чотири документи з цієї справи стосуються перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року, й вони вперше повністю або частково опубліковані в цій книзі. Інші документи сенсаційної знахідки готуються до публікації.

В цій книзі хочу зосередитися на малодосліджених або зовсім нерозкритих сюжетах перебування Шевченка в Москві і ставлю перед собою такі завдання:

— розповісти про те, як поет, кажучи його словами, «споглядав Москву», де і в кого він у місті побував, що встиг побачити та оцінити, якими московськими бульварами, вулицями й провулками проходив чи проїжджав, які будинки, палаци, церкви й поліцейські будки його оточували;

— потрактувати короткі Шевченкові згадки в листах і щоденнику про відвідини ним Москви у 1844—1845 роках;

— доповнити сучасною інформацією поетові щоденникові записи про його відвідини Москви в березні 1858 року;

— встановити адреси москвичів, у яких побував Шевченко, і нарешті скласти карту його перебування в місті1;

— акцентувати деякі моменти впливу Москви й московських знайомств на творчість Шевченка;

— розкрити історію перебування домовини з прахом Кобзаря в храмі святого Тихона на Старому Арбаті 27—28 квітня 1861 року2.


_______________________

1 Ідею створення такої карти підказав мені в березні 2003 року Микола Жулинський, і я вдячний йому за це.

2 Всі дати подаються за старим стилем.

На цих напрямах дослідження можна додати нові штрихи до московських сторінок біографії Тараса Шевченка. Для цього треба повноцінно використати відомі раніше документи і нові архівні знахідки, під іншим кутом зору вчитатися в деякі твори поета, всебічно дослідити щоденник і листи Шевченка, з тодішньою картою Москви в руках вивчити географію перебування поета в місті, новими очима глянути на давно відомі факти й події. Все це дає змогу заповнити давні прогалини в історії перебування Кобзаря в місті, пильніше вдивитися в обличчя Першопрестольної, яку він любив, уявити поета в живому контексті Москви, чого раніше ніхто не намагався зробити.

Ми відстежимо всі пересування Шевченка по Москві і побуваємо скрізь, де бував поет: у Міській, Тверській, Сретенській, М’ясницькій, Басманній дільницях. Але в процесі дослідницької роботи стало ясно, що значна частина Шевченкових згадок і свідчень про Москву та московських візитів поета пов’язана з арбатським і приарбатським ареалом, і ми вперше в шевченкознавстві зосередимося на цій частині міста, тим паче, що саме на Старому Арбаті тепер знаходиться Культурний центр України в Москві. Для цього, передусім, треба чітко бачити, кажучи словами Андрія Бєлого, «межі арбатського світу», не лише як особливого культурного простору, але й адміністративної території.

Всередині ХІХ століття територія Старого Арбату відносилася в основному до двох міських дільниць — Арбатської і Пречистенської. Цікаво, що незрима межа між ними пролягла по самій Арбатській вулиці (тепер — вулиця Арбат). Будинок, у якому нині знаходиться Культурний центр України в Москві належав до Пречистенської дільниці, а будинок напроти — до Арбатської...

Арбатська дільниця простягалася на північ і північний захід в напрямку до Садового кільця та Тверської вулиці, включаючи частину Садової і Тверської вулиць, Кудрінської і Смоленської площ, Патріарші ставки, Єрмолаєвський, Палашевський, Великий і Малий Козихінські, Великий і Малий Бронні, Скатертний, Хлібний, Столовий, Борисово-Глібський, Богословський, Мерзляківський, Георгієвський, Ржевський, Гранатний, Дурновський, Серебряковський провулки, Велику й Малу Молчанівку, Собачу площадку, Велику й Малу Нікітські, Поварську, Спиридоньєвську вулиці, нинішній Новинський бульвар.

Пречистенська дільниця лежала на південь від Арбатської вулиці, і до неї належали староарбатські Великий і Малий Афанасьєвські, Філіпповський, Староконюшенний, Дєнєжний, Гагарінський, Нікольський, Кривий, Власьєвський, Сивцев Вражек провулки, вона сягала за Пречистенку до приарбатської Остоженки і навіть виходила на набережну Москви-ріки. Крім того, визначні арбатські споруди, скажімо, Олександрівський кадетський корпус і храм Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, а також деякі будинки на Арбатській площі належали до Тверської дільниці.

Досі наукові знання про Тараса Шевченка та наукові знання про Старий Арбат і всю Москву були ізольовані одні від інших і не перетиналися. Ми спробуємо їх органічно поєднати.

Особливо хочу наголосити, що прагну до того, щоб у цій книзі якнайчастіше звучав живий голос Шевченка, і читач має можливість прислухатися до нього: з вуст Тараса Григоровича почути щоденникову розповідь про «перебування в Москві», лише доповнену автором сучасною інформацію; співпережити поетичні одкровення генія. Навіть назви розділів цієї книги і підзаголовків складені зі слів Шевченка. За таким принципом була написана моя книга про життя і діяльність Михайла Грушевського в Москві, і я переконався, що це організує тексти у ті ключові, смислові вузли, які визначені, акцентовані самим героєм книги.

Нітрохи не вважаю себе мовознавцем, але, працюючи над текстами Шевченкового щоденника московського періоду та його листів, пов’язаних із згадками про Москву, звернув увагу на те, що чимало слів, які вживав поет, відсутні в існуючому «Словнику мови Шевченка»1 та «Додатку» до нього, в якому подано українські слова і вирази, що зустрічаються в російських творах і листах Тараса Шевченка2. Тим часом ці слова входять до сучасних словників української мови, і деякі з них я вирішив акцентувати в підряднику. Скажімо, мені, як пересічному читачеві, неясно, чому Шевченкове слово «харчевня», вжите в щоденнику під час перебування в Москві, не включено в «Додаток» до академічного словника. Так само в підряднику звертаю увагу на слова, які в творах Шевченка зустрічаються лише один раз і пов’язані або безпосередньо з Москвою («пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських») або вжиті поетом у, так би мовити, московському контексті («щоб до Москви або до Чорноморії допхаться»).

Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Льва Толстого, то він намагався переважно користуватися текстами й висловлюваннями самого Толстого і тільки затим вдавався до своїх коментарів. Бунін справедливо вважав, що саме так можна відтворити справжній образ Толстого. Мені хотілося б у міру можливостей смиренно наслідувати такий недосяжний взірець.

Шевченко занотував у щоденнику в березні 1858 року, що вони, з Михайлом Щепкіним «обходили пешком по крайней мере четверть Москвы». А ще він свідчив: «В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться».
__________________

1 Словник мови Шевченка. В двох томах. К.: Наукова думка, 1964.

2 Там само. Т. 2. С. 460—566.
Настав час, коли вже неможливо й далі обмежуватися простим переказом оцих серйозних Шевченкових заяв про його знайомство з Москвою та її людьми. Тут є про що розповісти.

Отже, кажучи словами Тараса Шевченка, «начнем же уже начало книги сице…»




В підборі документального матеріалу та літератури мені допомогли завідувачка бібліотекою Культурного центру України в Москві Людмила Гільманова та головний спеціаліст Тетяна Кузмічова. До виходу книги в світ доклали зусиль заступники директора Центру Юрій Василенко та Полікарп Ткач. Комп’ютерний набір тексту Тетяни Чернікової.

Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка