Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка9/23
Дата конвертації22.04.2017
Розмір5.33 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

Дані про скидки на товари, затверджені ІV позачерговою
сесією Ради Вукопспілки 5 жовтня 1923 р.*


Вид товару

Скидки

Сукно

Мануфактура

Галантерея

Посуд


Залізні товари

Бакалія


Шкіряне взуття

Паперові товари



40 %

25 %


25 %

25 %


23 %
16 %

15 %


10 %

* Складено на підставі: ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20.– Спр. 1743. – Арк. 143.
Ціни на промислові товари були знижені, в середньому, на 20 % у центрі й на 10–15 % на інших щаблях кооперативної системи. У результаті Вукопспілка зазнала серйозних збитків і впродовж 1923–1924 рр. працювала в основному на запозичені кошти. В аналогічному стані перебували 11 райспоживспілок. Більш-менш нормальна фінан­сова ситуація спостерігалася лише в 3–4 райспоживспілках [263, арк. 53 зв.].

Пленум ЦК КП/б/У (29–31 жовтня 1923 р.), проаналізувавши при­чини кризи збуту в результаті державної цінової політики, був зму­шений визнати, що «розходження цін на продукти промисловості і сільського господарства досягло катастрофічних розмірів і вимагає прийняття найрішучіших заходів щодо зниження цін на продукти промисловості». Пропонувалося досягти цього як шляхом макси­маль­ної чіткості виробничої калькуляції, так і шляхом упорядкування торгівлі, усунення зайвих організацій з процесу збуту [28, с. 278]. Тоб­то це був заклик, спрямований і до споживчої кооперації – термі­ново вжити ряд заходів щодо зниження цін.

Більшовицьце керівництво Вукопспілки не могло не виконати ди­рективи Пленуму щодо перегляду і зниження кооперативних цін. Виступаючи на сторінках газети «Вісті ВУЦВК», голова правління ВУКС М.К. Вєтошкін визнав той факт, що кооператори допускають невиправдані накидки, тому ціни на промислові товари «все ще зави­сокі для села» [209]. Інформацію голови правління ВУКС, зокрема, підтверджували результати перевірки комісії, створеної Полтавським губкомом КП/б/У щодо вивчення стану кооперативної торгівлі на селі. Комісія виявила, що тільки ⅓ сільських споживчих товариств задо­воль­няють потреби своїх членів, оскільки накладні видатки, а відпо­відно і ціни в сільських крамницях занадто високі. У самій же Пол­тавській райспоживспілці вони досягали 32 % [264].

Виконуючи вказівку партійного керівництва з центру, місцеві пар­тійні осередки взяли під свій пильний контроль процес зниження цін кооперативними організаціями. Так, в Одеському губкомі КП/б/У 2 ли­стопада 1923 р. питання щодо зниження цін у споживчій коопе­рації обговорювалося на спільній нараді за участю комуністів-госпо­дарників, кооператорів та профспілкових працівників. Одночасно пи­тання кооперативних цін, за розпорядженням губкому, широко висвіт­лювалось на сторінках періодичних видань [265, арк. 118]. Перевірка Чернігівської райспоживспілки кооперативною нарадою Чернігів­сько­го губкому КП/б/У виявила, що протягом жовтня-листопада 1923 р. кооператорам вдалося знизити ціни на 15 %, натомість закупівельні ціни на хліб підвищити на 40 коп. за пуд [266, арк. 4].

Порівняємо, як здійснювалось у період економічної кризи 1923 р. забезпечення робітничих та сільських кооперативів. Архівні доку­мен­ти переконують у тому, що, як у попередні роки, більше уваги при­ді­ляли робітничій кооперації. Першочерговим завданням, яке вирі­шу­вала споживча кооперація у період різкого погіршення економічної ситуації та цінового дисбалансу 1923 р., було безперебійне забез­пе­чен­­ня робітників товарами широкого вжитку та продуктами харчу­ван­ня. На середину літа фінансова ситуація в робітничих кооперативах почала погіршуватися, відтак знову виникла потреба їх матеріально-фінансової підтримки. Спочатку керівництво Вукопспілки сподівалося на власні сили, надаючи короткотермінові кредити робкоопам. Зо­крема, на три місяці (до 1 вересня 1923 р.) правління ВУКС виділи­ло кредит на товари Херсонському робкоопу в розмірі 300 червінців [267, арк. 60].

Однак власних коштів та товарної маси у робітничої кооперації було не достатньо, щоб привернути увагу робітників і перешкодити їх зверненню до приватного торговця. Зважаючи на це і намагаючись активізувати торгівлю робкоопів, кооператори знову (всупереч коопе­ративними принципам не видавати товари в кредит) вдалися до роз­ширення робітничого кредитування за рахунок державних і госпо­дарських органів. Робітничі кооперативи своїм споживачам у липні 1923 р. відпускали у кредит 78,1 % товарів, а у вересні – 84 % [268, арк. 160].

Великим робітничим кооперативам з метою поповнення товарних фондів дозволили самостійно здійснювали закупівельні операції. На­приклад, Київський Соробкооп у кінці червня 1923 р. підписав угоду з Центроспілкою на 10 вагонів солі для забезпечення міського насе­лення Києва. Одночасно у Продсилікату було закуплено 5 вагонів ві­кон­ного скла [269]. Тоді ж Київський Соробкооп з метою досягнення планомірного і рівномірного розподілу товарів серед робітничих кооперативів, а також обліку потреб робітників у необхідній кількості товарів запропонував первинним кооперативам щомісяця робити за­явки торговому відділу Соробкоопу про кількість та асортимент необ­хідного товару [270].

Щоб зміцнити свій торговельний потенціал та розширити торго­вельні операції, деякі київські кооперативи влітку 1923 р. злилися у великі багатолавки, проте не завжди така практика призводила до зниження цін чи покращення якості продукції. Так, махорка на базарі коштувала 16 крб. за фунт, а в Соробкоопі – 24 коп., ситець у спеку­лянта можна було купити дешевше, ніж у Соробкоопі. Хоча м’ясо на один крб. коштувало дешевше, воно було гіршої якості, ніж у при­ватного торговця. Як бачимо, невирішених проблем у робітничому постачанні залишалося багато [271].

Улітку 1923 р., щоб не допустити збоїв у забезпеченні робітників великої промисловості, Уцеробкооп розробив спеціальний план забез­печення продовольством робітників промислових регіонів – Донбасу і Катеринославської губернії. Згідно з планом передбачалося взяти під контроль забезпечення 203 тис. 183 робітників. План чітко встанов­лю­вав кількість робітників на першочергове обслуговування робкоопами конкретно по кожній губернії: Донецькій – 131 тис. 740 чоловік, вклю­чаючи Південсталь – 36 тис., Хімвугілля – 8 тис. 347 чоловік, Пів­ден­ний машинотрест – 13 тис. 100 чоловік. По Катеринославській губер­нії: Південсталь – 14 тис. Прикметно, що Уцеробкоопом навіть була встановлена місячна потреба одного робітника-їдця: пшеничного бо­рошна – 1 пуд, житнього борошна – 20 фунтів, м’яса – 4 фунти, цук­ру – 1 фунт, солі – 2 фунти, крупи – 1 фунт, жирів – 2 фунти [272].

Проте виконання плану забезпечення робітників виявилося непрос­тою справою в умовах зростання та дисбалансу цін на споживчому ринку. Зважаючи на цю обставину, для підтримки забезпечення ро­бітників Донбасу президія правління Донецької губспоживспілки (Со­юздонбасейну) у липні 1923 р. звернулася до союзних органів з про­ханням надати фінансову та товарну допомогу. Зазначимо, що цим пи­танням особисто займався голова правління Центроспілки Л.М. Хін­чук. Ним було дано розпорядження відділам Центроспілки про виді­лення Донбасу кредиту. За його ж сприяння постановою особливої комісії щодо кредитів при НКФ СРСР від 26 липня 1923 р. Союз­дон­басейну надавалось право обліку векселів через господарські органи на суму 100 тис. червінців. Крім цього готівкою була видана сума в 10 тис. червінців. Народний комісаріат фінансів СРСР виділив для забезпечення робітників Донбасу 7 млн. пудів хліба [273, арк. 18].

Позаяк існували серйозні проблеми із забезпеченням робітників Донбасу мануфактурою, Л.М. Хінчук сприяв вирішенню питання щодо закупівлі Вукопспілкою у Центроспілки за вигідними цінами 10 вагонів цієї продукції. Разом з цим було підписано угоду з Єгорово-Роменським трестом на 6 вагонів мануфактури. ВУКС уклала з Цент­роспілкою угоду щодо закупівлі взуття (6–7 тис. пар щомісяця). Також було закуплено у Центроспілки 200 тис. мішків, 10 тис. комплектів бі­лизни. Недостатню кількість цукру в Донбасі поповнили шляхом закупівлі у Центроспілки 75 вагонів цієї продукції. Паралельно ВУКС придбала велику партію чаю [274, арк. 30]. Таким чином, частково забезпечення Донбасу взяла на себе Центроспілка.

17 серпня 1923 р. Президія правління ВУКС ініціювала влашту­ван­ня кооперативних показових пунктів для покращення забезпечення робітників [275, арк. 122]. Зрозуміло, що подібне починання спожив­чої кооперації було підтримане на державному рівні. Не без сприяння керівництва республіки була створена Міжвідомча комісія у складі представників Уцеробкоопу, Української ради народного господар­ства, Укрбюро ВЦСПС, Наркоміфіну, яка розробила проект забез­пе­чення робітників великих промислових центрів продуктами першої необхідності (Донбасу, Миколаєва, Катеринослава, Харкова, Шостки), а також транспортників (водників і залізничників) у кількості 775 чо­ловік. Комісія виділила показові райони, де мало проходити забез­пе­чення робітників у повному обсязі, зокрема, це мали бути Миколаїв і в Донбасі – Юзівка. На робкоопи цих районів мали рівнятися інші ко­оперативні організації у справі забезпечення робітників. До речі, про досвід робітничих показових пунктів регулярно повідомляла одна з республіканських більшовицьких газет [276].

Без сумніву, така ініціатива створення показових робітничих пунк­тів передусім носила політичний характер, оскільки у період загост­рення фінансово-економічної кризи була спрямована на переконання населення в перевагах споживчої кооперації щодо забезпечення своїх членів.

Проте восени ситуація в Донбасі щодо забезпечення робітників у зв’язку з фінансово-економічною кризою та різким розходженням «но­жиць» цін залишалась складною. Наприклад, у кінці жовтня 1923 р. у загальноторговельному балансі Донбасу на долю споживчої коопе­рації припадало 30 %, у той час, коли приватна торгівлі зайняла 68 %, на державну торгівлю припадало всього 2 %. Це означало, що спо­живча кооперація торгувала гірше за приватний капітал більш ніж


у двічі. ІV з’їзд уповноважених Союздонбасейну, який відкрився 31 жовт­ня 1923 р., відбувався під гаслом: «Звуження «ножиць» – пер­шочергове завдання». Враховуючи наведені вище дані щодо пи­томої ваги торговельної галузі споживчої кооперації, він на перший план висунув завдання здешевлення товарів шляхом зменшення собі­вар­тості і накладних витрат [277].

З метою підтримки авторитету робітничої кооперації та залучення до неї якомога більшої кількості споживачів, до низки економічних заходів, укотре залучалися агітаційно-пропагандистські кампанії. Зо­крема, газета «Всероссийская кочегарка» наголошувала на тому, що «кожний карбованець, відданий на ринок, створює удачу для спеку­лянта і шкодить пролетарській державі». Як приклад для наслі­ду­вання, газета пропагувала досвід торгівлі Шахтинського робкоопу в Донбасі, через який робітники забезпечувалися товарами та продук­тами на 90 %. Робкооп мав 12 магазинів, центральний склад, зсипний пункт і підсобне господарство з 600 десятинами землі [278].

Агітацію за переваги кооперації здійснювала і газета «Коммунист». Так, на початку жовтня 1923 р. вона повідомляла про успіхи прове­дення в Києві тижня робітничої кооперації: «Приватна торгівля по­чинає програвати. Широкою хвилею повалив трудовий споживач в гостинно розкриті двері кооперації. Магазини Соробкоопу збільшили свою виручку в 3–4 рази проти звичайної, а великі універсальні ма­газини навіть у 8 разів» [279]. Так про успіхи робітничого забез­печення писала центральна більшовицька газета у період найбільшого загострення ситуації на споживчому ринку України, що припав на осінь 1923 р.

Отримавши фінансовому підтримку держави, робітнича кооперація України зуміла восени дещо стабілізувати свою торговельну діяль­ність. Відтак на кінець року закупівля товарів здійснювалася: у ко­операції – 46 %, державних органів – 34,4 %, приватного торговця – 9 %. Кошти Уцеробкоопу в 1923 р. зросли в 11 разів, проте вони роз­поділялись так: банківський кредит – 38 %, кредит від кооперативних організацій – 32 %, кредит від державних органів – 14 %, власні ко­ш­ти – близько 14 %. При цьому Уцеробкооп кредитував 95 тис. 648 ро­бітників республіки [280, арк. 19–20]. Розподіл проданих робкоопам промислових товарів щодо асортименту був такий: на мануфактуру припадало 85 %, взяття – 5 %, галантерею – 5 %, шкіряні товари – 2 %, бакалійні товари – 1,5 %, готовий одяг – 1,5 %, [281, арк. 2–3].

Різні джерела дають досить суперечливу інформацію про місце робкоопів у забезпеченні потреб робітників. За даними газети «Ком­мунист», на кінець 1923 р. 40 % робітників Донбасу купували про­дук­ти харчування та промислові товари у робітничій кооперації [282]. У звіті Уцеробкоопу до ЦК КП(б)У за 1923–1924 р. ішлося про охоп­лен­ня робітничою кооперацією зарплатні робітників Донбасу, Мико­лаєва і Запоріжжя на 70 %, Харкова – 60 %, Катеринослава – 45 %, а в ці­лому по республіці на 45–50 % [283, арк. 53]. Зовсім інші цифри на­зиває голова Київського Комвнуторгу В. Введенський. Критично оці­нюючи здобутки робітничої кооперації, він указує на охоплення нею 15–20 % робітничого бюджету, у Києві не більше 25 %, а в провін­цій­них містах лише 9 %. За підрахунками одного з керівників Вукоп­спілки О.Б. Генкіна, у 1923–1924 р. робкоопи України реалізували то­варів на суму 29 крб. 65 коп. з розрахунку на одного пайовика в рік, значно поступаючись загальносоюзним показникам [284, с. 53].

Проаналізуємо забезпечення споживчою кооперацією потреб селян у досліджуваний період. З кінця 1922 р. до літа 1923 р. на фоні загаль­ної стабілізації економіки простежувалася певна тенденція до зрос­тання торговельної діяльності райспоживспілок та сільських това­риств. За цей період середній оборот райспоживспілки зріс у 7 разів, а оборот сільського споживчого товариства – у 5 разів [285, арк. 16], що свідчило про потенційну можливість кооперації потіснити приват­ни­ка. Щоб поповнити свої товарні запаси, споживчі кооперативи дещо активізували закупівлі. У січні 1923 р. питома вага закупівель сіль­ських кооперативів виглядала так: у кооперації – 32,7 % товарів, державних органів – 9,3 %, проте основні закупівлі припадали на приватного власника – 54 %. У вересні того ж року картина суттєво змінилася: у закупівлях сільських товариств на кооперацію вже при­падало 75,5 %, державні органи – 3,1 % і на приватного торговця – 19,2 % [286, с. 7]. Тобто, гроші від закупівель переважно залишалися в кооперації, однак і це не змогло тоді суттєво активізувати сільську торгівлю.

Фінансовослабким сільським споживчим товариствам було дуже складно конкурувати з приватним капіталом. Крім цього, розгортанню торгівлі на селі заважала низька купівельна спроможність селянства, високі накладні витрати, слабкість та дорожнеча торгового апарату, недостатній асортимент товарів тощо. Потрібно було терміново ско­ротити накладні й організаційні витрати і зменшити до мінімуму кількість торгових ступенів. Як відзначала у червні 1923 р. газета «Правда», приватний торговець забезпечував село на 80 %. Така си­туація викликала занепокоєння керівництва країни. Відтак газета за­кликала кооператорів: «Усю нашу увагу, весь наш комерційний до­свід, весь наш політичний темперамент кинути на ваги кооперації, де лежать поки що малі 20 %, безперестанку борючись із приватним торговцем на селі» [287].

Криза збуту промислових товарів хворобливо позначилася на сіль­ській споживчій кооперації. Коштів для закупівлі товарів ката­стро­фічно не вистачало. Для первинних споживчих товариств практично був відсутній кредит. Непоодинокими були випадки, коли кредитором товариства виступала одна людина. Наприклад, ревізія Овідіє­ополь­ського єдиного споживчого товариства (ЄСТ) Одеської області пока­зала: головним кредитором виявився один член правління сільського споживчого товариства, який проводив всі закупівлі товарів, до того ж у приватного торговця [288, арк. 88].

У результаті багатоступеневості промислові товари доходили до сільського споживча з великими надвишками. Зважаючи на це, час­тими були випадки, коли ціни у споживчих товариствах були вищими за ціни місцевого ринку. Відтак селяни обминали сільські крамниці.

З літа 1923 р. у зв’язку з ускладненням загальної фінансово-еко­номічної ситуації торгівля споживчої кооперації на селі почала ско­рочуватися. Кількість сільських споживчих товариств зменшилася. Якщо на 1 січня 1923 р. на Україні було 5 887 сільських товариств, то на 1 січня 1924 р. їх залишилося 4 268. Передусім закривалися ті то­вариства, у яких не було власних коштів та надходжень пайових внес­ків [289, с. 15]. Ілюстрацією у даному випадку може слугувати ситуа­ція в Ізюмській райспоживспілці на Харківщині. Вона мала 67 сіль­ських товариств, з яких протягом 1923 р. припинили своє існування 33, тобто 50 %. Слабкість закритих товариств пояснювалася від­сут­ністю обігових коштів. Пайові внески вдалося зібрати не більше 10 %. Торговельну діяльність сільські товариства здійснювали виключно в кредит, який надавала райспоживспілка. Не рідкістю були випадки арештів голів сільських товариств за несплату податків [290, с. 12].

Ситуація у більш потужній Харківській райспоживспілці була не краща. У районі її діяльності протягом 1923 р. перебувало 314 фор­мально існуючих сільських кооперативів, з яких на кінець року за­ли­шилося 156, тобто менше половини [291, с. 8]. Із закриттям споживчих товариств відповідно зменшилося число торговельних закладів, а відтак посилювалася приватна торгівля.

В осінні місяці року завжди існувало пожвавлення торговельного обігу, а в 1923 р. – навпаки – спостерігалося його зменшення. Пере­січно на одне сільське товариство продаж становив у липні 762 крб., серпні – 760 крб., вересні – 564 крб., тобто за три місяці він зменшився на 26 % [103, с. 27].

Разом із розпочатим державою зниженням оптових цін на про­мислову продукцію на місцях розгорнулася робота щодо впоряд­ку­вання ціноутворення товарів широкого вжитку у роздрібній торгівлі. Не випадково на ІV позачерговій сесії Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.), щоб остаточно не втратити сільського пайовика, ухвалили не­гайно знизити ціни на промислові товари. Сільські споживчі това­риства терміново мали знизити ціни на товари першої необхідності, які виділялись спеціально під хлібозаготівлі, не менше як на 20 % [292]. Без сумніву, це було не лише економічне, але й політичне рі­шення, адже того року на Україні розпочалась широкомасштабна екс­портна хлібозаготівельна кампанія. Відтак предметом особливої тур­боти партійних, державних та кооперативних органів було залучення до споживчої кооперації сільських пайовиків.

Як у випадку з робітничою кооперацією, держава робила спроби агітаційними заходами активізувати сільську торгівлю, показати її переваги над приватним сектором. Помітним кроком у практиці агі­тації селян за переваги споживчої кооперації стало запровадження 1923 р. святкування в Україні Міжнародного дня кооперації в першу суботу липня. Однак за браком коштів помітного зростання чисель­ності сільських пайовиків тоді не сталося. Відповідно отримати додат­кові кошти за рахунок пайових внесків селян не вдалося. Селяни ще не відчули на собі суттєві переваги сільської кооперації над при­ватним торговцем, у якого можна було купити більшість потрібних товарів. Проте це був початок широкомасштабної кооперативної про­паганди на державному рівні.

У жовтні, коли «ножиці» цін найбільше вдарили по селянинові, редакція газети «Вісті ВУЦВК» спільно з Вукопспілкою оголосили конкурс на кращий сільський споживчий кооператив. Щоб під­крес­лити державний рівень конкурсу, його жюрі очолив голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Досвід кращих сільських кооперативів у забез­пе­чен­ні селян промисловими товарами популяризувався на сторінках газет і журналів. Наводимо одне з газетних повідомлень того часу: «Гло­бин­ське ЄСТ Кременчуцької округи має крамницю і організує чайну-їдальню. Крамниця має приємний охайний вигляд. Кооператив пов­ністю задовольняє потреби населення і треба бачити, з якою певністю і повагою відноситься воно до виставлених цін. Одержати в крамниці можна все, починаючи від мануфактури і кінчаючи кнопками і дьог­тем» [293]. Безперечно, таких показових торговельних закладів на селі у той період налічувалося одиниці. У цілому ж сільська кооперація ледве протидіяла економічним негараздам. Однак влада всіляко на­магалася приховати справжню ситуацію, щоб відволікати селян від приватного торговця і зробити членом споживчого товариства

Як засвідчують архівні документи, агітаційна кампанія за сільську кооперацію не принесла помітних результатів. Забезпечення селян промисловими товарами і надалі відбувалося вкрай незадовільно. Зважаючи на це, газета «Коммунист» у середині листопада 1923 р. зазначала: «Агітація повинна бути не словесна, а ділова, селянин має впевнитися, що йому вигідно бути пайовиком єдиного споживчого товариства» [294].

Селянство не влаштовували не лише високі ціни на фабрично-заводські товари, але і вузький їх асортимент або взагалі відсут­ність потрібного товару. Так, 8 грудня 1923 р. Полтавський губпарком КП/б/У, розглянувши питання про торгівлю на селі, підкреслив, що місцеві кооперативні товариства затоварені парфумами, пудрою, туа­летним милом. Зазначалося, що кооператори зберігають у себе товари на тисячі червінців, яких чекають селяни, однак не дають їх у кредит, хоча б на три місяці. «Приватний торговець нашої кооперації не боїть­ся, бо той товар, який має кооперація, у більшості своїй не придатний для села, так як 80 % його, що надходить з центру, припадає на по­пільниці». Щоб проконтролювати сільську торгівлю з метою вияв­лен­ня цін та асортименту товарів, губпартком вирішив створити спеці­альну комісію, яка мала протягом трьох днів запропонувати заходи щодо оптимізації діяльності сільських кооперативів [295, арк. 70]. Без сумніву, це було втручання у внутрішні справи кооперації.

Попри надання державою певної податкової пільги сільським то­вариствам, у результаті слабкості фінансової бази і через ряд допу­ще­них помилок споживча кооперація не змогла суттєво потіснити при­ватну торгівлю на селі, яка і надалі залишалася основним поста­чаль­ником селян. Як аргумент, наводимо дані по Полтавській райспо­жив­спілці. До кінця 1923 р. на Полтавщині функціонувало 8097 приватних торговельних закладів за наявності 745 кооперативних і 318 держав­них. У загальній кількості закладів торгівлі на кооперативні припа­дало 8,1 % і в загальному товарообороті губернії торгівля споживчої кооперації займала 10,3 %, тоді коли на приватну торгівлю припадало 84,1 % і решта 5,5 % – на державну [296, с. 208]. Не кращою була ситуація і в сільській кооперації інших райспоживспілок.

За середньостатистичними даними, в 1923–1924 р. на одного члена споживчої кооперації на селі припадало товарів на суму 4 крб. 38 коп. [284, с. 53]. Повідомлення з місць малюють ще безрадіснішу картину. Аналіз оборотів єдиних споживчих товариств Київщини показує, що на душу населення охопленого нами району припадало товарів на 36 коп. на рік [297, с. 14]. Коростеньська споживча кооперація відпускала своїм пайовикам товарів менше ніж на 2 крб. на рік. У цілому, селу діставалася лише третина всіх торговельних оборотів споживчої ко­опе­рації. Хоча порівняно з попереднім 1922–1923 р. мережа сільських кооперативних крамниць збільшилася майже вдвічі й становила 2,6 тис. одиниць, вона не могла на рівних конкурувати з 23 тис. при­ватних торговельних закладів, навіть якщо врахувати, що обороти од­ного кооперативного підприємства в роздрібі в 4 рази перевищували обороти приватних крамниць [298, с. 58].

Без сумніву, постачання кооперативними товариствами сільських жителів було у значно гіршому стані, ніж у робітничій кооперації. За середньостатичними даними, в 1923 р. робітнича кооперація охоп­лю­вала 54 % потреб робітників, а в Донбасі – 60–65 % [299, с. 13]. Тоді ж на селі відчувався різкий спад кооперативної торгівлі. Так, у 1922–1923 рр. товарооборот сільської споживчої кооперації становив 29 млн. крб. проти 15 млн. у 1921–1922 р., зменшившись у 1,9 рази [299, с. 11]. Питома вага споживчої кооперації у задоволення споживчого попиту сільського населення в 1922–1923 р. становила всього 18 % [299, с. 12].

Отже, криза збуту товарів стала великим випробуванням для всіх ланок споживчої кооперації – від сільського товариства до ВУКС. За архівними даними, маємо таку картину на кінець 1923 р. У дещо кра­щому становищі перебувала Вукопспілка. Її загальний оборот із про­дажу за другу половину 1923 р. становив 1 млн. 50 тис. червінців. За видами товарів ця сума розподілялася так: мануфактура – 38,8 % (400 тис. червінців), відповідно бакалія – 29,6 % (300 тис.), залізні товари – 13,6 % (150 тис.), шкіряно-взуттєві товари – 8,6 % (100 тис.), галантерея – 7,0 % (75 тис.), посуд – 1,5 % (15 тис.), паперові товари – 0,9 % (10 тис.) [300, арк. 51]. Покупцями Вукопспілки були: споживча кооперація – 70,2 % товарообороту, державні органи – 17,5 %, коопе­рація інших видів – 3,7 %, різні заклади – 4,2 %, приватні особи – 4,4 %. Варто відзначити, що в торговельному обороті Вукопспілки продукція власних підприємств тоді складала понад 16 % [301, арк. 26–28].

У торговельній діяльності ВУКС, райспоживспілок та споживчих товариств існувало ряд суттєвих недоліків, які меншою мірою зале­жали від економічної ситуації в країні, проте справляли негативний вплив на результати її роботи в період кризи. Ідеться про високі на­кладні витрати. Так, витрати на утримання складу центральної кон­тори Вукопспілки склали за І половину 1923 р. 4,1 % до обороту, відповідно витрати райспоживспілок – 6–6,9 % [302, арк. 81]. Замість того, щоб максимально скоротити витрати на утримання особового складу апарату ВУКС, райспоживспілок, губробкоопів та споживчих товариств, навпаки, збільшили кількість службовців. Зокрема, штати апарату ВУКС протягом січня – вересня 1923 р. збільшилися з 320 до 465 чоловік, тобто на 45 % [303, арк. 82].

У цілому, протягом 1923 р. значення споживчої кооперації у по­будові соціалістичної економіки в контексті ленінської статті «Про кооперацію», яка стала програмним документом, помітно зросло. У цьому документі наголошувалось на тому, що кооперація є найбільш доступним і зрозумілим для селянства шляхом переходу від дрібного одноосібного селянського господарства до великого виробництва, за­собом боротьби з приватним торговельним капіталом. Саме таким визначенням ролі кооперації пояснюється посилена увага партійно-держаної еліти до кооперативних організацій як потенційних кон­ку­рентів приватної торгівлі.

Однак у 1923 р. суттєво потіснити приватний сектор торгівлі, на що розраховували більшовики, споживчій кооперації не вдалося. Торговельна діяльність споживчої кооперації республіки проходила в складних умовах, викликаних як об’єктивними причинами (дисбаланс цін на промислові та сільськогосподарські товари, низька купівельна спроможність селянства), так і суб’єктивними (вузький асортимент, високі накидки, великі організаційні витрати, затовареність складів тощо).

Криза збуту та різке підвищення цін на продукцію промисловості в 1923 р., особливо у другій половині року, боляче вдарило по споживчій кооперації. Ці об’єктивні причини виявили значні недоліки в її торговельній роботі: недостатню прилаштованість кооперативних організацій до нових умов, слабкий зв’язок із місцевим ринком, роз­подільчі навички, які збереглися від «воєнного комунізму», роздутий апарат, що залишився від попереднього періоду продрозкладки, коли забезпечення за картками вимагало великої кількості обліковців і контролерів і коли міська споживча кооперація перебувала на кош­торисному державному фінансуванні. Щоб покращити своє фінансове становище, споживча кооперація проводила лінію на підвищення тор­говельних націнок, проте це знесилювало її в боротьбі з приватним торговим капіталом.

Державою була вжита низка заходів, щоб забезпечити безперебійне постачання передусім робітників промислових центрів, проте сільська кооперація переживала важкі часи. Переслідуючи завдання витіснення зі споживчого ринку приватника, кооператори були змушені шукати власні шляхи виходу з фінансово-товарної кризи. Щоб остаточно не втратити сільських пайовиків восени 1923 р., у період найбільшого загострення кризи збуту, керівництву споживчої кооперації довелося піти на зниження роздрібних цін. Зменшення кооперативними орга­ні­заціями цін на промтовари, що почалося з жовтня – листопада, про­довжувалося й наступного року. При цьому всі втрати покривалися з власних коштів споживчої кооперації.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка