Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка8/23
Дата конвертації22.04.2017
Розмір5.33 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23
2.3. Торговельна галузь споживчої кооперації
у період цінового дисбалансу 1923 р.

Поштовхом до продовження теоретичних розробок кооперативних ідей на початку січня 1923 р. стала ленінська стаття «Про кооперацію» [107, с. 369–377], у якій підкреслювалося, що кооперація набуває ви­няткову роль у побудові соціалізму, будучи доступною і зрозумілою для селянства моделлю переходу від дрібного одноосібного госпо­дарства до великого виробництва. На думку В.І. Леніна, саме в коопе­рації було знайдено потрібний ступінь поєднання приватного тор­го­вого інтересу, перевірки і контролю його державою, ступінь підпо­ряд­кування його загальним інтересам. Головні думки цієї праці свідчать про еволюцію поглядів автора щодо споживчої кооперації. Якщо раніше він писав, що кооператив – це крамничка, то у 1923 р. уже визначав кооперацію як магістральний шлях до соціалізму. Без су­мніву, це був заклик до всебічного використання кооперативів у здій­сненні більшовицьких проектів, що призводило до посиленої уваги до кооперації з боку партійних та державних органів.

На початок 1923 р. позиції споживчої кооперації України на тор­говельному фронті дещо зміцніли, проте вона все ще переживала складні часи. Щодо цього газета «Вісті ВУЦВК» у статті з красно­мов­ною назвою «Майбутнє належить кооперації» підкреслювала: «Під­сумки роботи нашої кооперації показують, що вона помалу навчається торгувати, поступово розширює й розвиває свої операції. Роблячи по­рівняно невеликі обороти, вона мала величезний, втратний апарат, що дуже швидко пожирав і основний, і оборотний капітали дрібних ко­оперативів. Кооперація повинна зменшити вартість свого торговель­ного апарату. Потрібна заміна дрібних крамничок на великі загал-крам­ниці. Треба заощадити на конторському персоналі, вивчати по­треби споживачів, попит на товари, постачати крамниці необхідним асортиментом, навчатися «ощадно» торгувати, не дати відродитися приватній торгівлі» [186].

Однак на шляху активізації торговельної діяльності кооперативних організацій виникли серйозні об’єктивні ускладнення. Особливо силь­но вдарила по споживчій кооперації криза збуту, яка заявила про себе під кінець 1922 р. і загострилася восени 1923 р. Основою причиною кризи були фінансові ускладнення промисловості і торгівлі. Кошти держави пішли на хлібозаготівлю, тож кредитування промисловості скоротилося. Ця криза, призвівши до цінового дисбалансу, виявилася наслідком нерівномірного відродження промисловості і сільського господарства і стала справжнім випробуванням для торговельної галу­зі споживчої кооперації. Кооперативні організації не мали достатніх фінансів для розвитку: власні кошти вкладалися в товари, а державне кредитування було обмеженим. Купівельна спроможність населення знизилася. Відтак скоротилися обіги торгівлі.

На проблему розходження цін на продукцію державної промис­ловості та сільського господарства звернула увагу VІІ конференція КП/б/У у квітні 1923 р. Конференція зробила спробу аналізу цінової політики. Керівництво республіки вважало, що завдання регулювання цін органічно витікало з принципів непу. Отже, засвідчила конфе­рен­ція, спроба регулювання цін на продукцію промисловості та сільсько­го господарства була зроблена свідомо. Однак «різке підняття цін на продукцію промисловості в другій половині 1922 р., як крок до вирів­нювання співвідношення цін на ринку, – акцентувалося на конфе­рен­ції, – виявило основне протиріччя між інтересами споживача і вироб­ника» [28, с. 261–262].

Звернемося до статистичних даних. Підраховано, що міський жи­тель споживав промислових товарів у 6 разів більше, ніж селянин [187, арк. 12]. За 1 пуд житнього борошна можна було купити в 1913 р. 7 аршинів ситцю, в 1914 р. – 7,2; відповідно в 1917 р.– 7,3; 1918 р.– 6,6; 1920 р. – 3,2; 1921 р. – 4; 1922 р. – 3,8 [188, с. 12–13]. На початок 1923 р. ціни зросли в цілому по Україні у 104 рази, у губернських міс­тах – у 110 разів, повітових – у 102 рази. На загальноросійському ринку ціни зросли в 110 разів [188, с. 19]. Без сумніву, це мало не­га­тивний вплив на стабілізацію торговельної роботи кооперативних організацій.

Однак процес регулювання цін, як зазначалося на конференції, був неминучий для вирівнювання загального співвідношення цін на ринку. Еквіваленти мирного часу для співвідношення промисловості і сільського виробництва були недостатніми; відповідно недостатність обігових і основних капіталів, дорожнеча кредитних операцій, не­повне завантаження підприємств тощо були чинниками, які визначили подорожчання продукції промисловості проти еквівалентів довоєн­но­го часу. І хоча конференція наголосила на недопущенні нарахування трестами та синдикатами прибутків за рахунок не здешевлення виробництва, а через роздування цін, проте практика 1923 р. свідчила про зворотне.

Слід підкреслити, що налагодження внутрішнього ринку мало про­ходити, як зазначалось на конференції, з метою використання ринко­вої кон’юнктури, що виникла в інтересах державної промисловості. Було наголошено, що селянин в обмін на дешевий хліб має «отри­мувати дешеву продукцію державної промисловості і взагалі товари» [28, с. 270]. Однак керівництво республіки тоді не вважало за необ­хідне провести політику зниження цін на продукцію державної про­мисловості силами самої промисловості. Виконання цього завдання переклали на споживчу кооперацію як посередника у товаро­поста­чан­ні, яка мала максимально здешевити послуги свого торговельного апарату, скоротити торговельні витрати і досягти рентабельності торговельних операцій.

Проблема фінансового стану кооперації і цін на промислові товари та сільськогосподарські продукти обговорювалась на третій сесії Ради Вукопспілки у травні 1923 р. Сесія відзначила загальні труднощі ко­оперативної роботи в умовах кризи збуту, ті колосальні ускладнення, які були внесені в роботу ВУКС і всієї споживчої кооперації не­відповідністю між зростанням курсу червінця і зростання товарних і продуктових цін. У зв’язку з цим сесія запропонувала такі заходи: пошук грошових і товарних кредитів як для ВУКС, так і для її членів на більш пільгових і на більш термінових порівняно з існуючими умо­вах; необхідність збільшення власних коштів шляхом найбільш пов­ного здійснення пайової кампанії. Було наголошено на тому, що, рахуючись з умовами товарного ринку на даний момент, потрібно про­довжити встановлені правлінням ВУКС у 3 %-му розмірі від­ра­хування для утворення спеціальних фінансових фондів. З огляду на те, що всі державні підприємства переходили на продаж своїх товарів у червінцях, визнали обов’язковим такий же перехід і для споживчої кооперації.

Вукопспілці було доручено максимально розвивати операції з комісійної торгівлі при виконанні замовлень трестів і синдикатів з тим, щоб передавати товари райспоживспілкам з мінімальною на­кидкою. Разом з тим, не зважаючи на зосередження на складах Вукоп­спілки і райспоживспілок значних товарних запасів, третя сесія ВУКС визнала за необхідне надалі збільшувати товарні запаси у перспективі для розгортання роботи в умовах реалізації нового врожаю. Ухвалене рішення виявилося суттєвим прорахунком керівництва споживчої кооперації, оскільки незабаром призвело до затоварювання коопе­ра­тивних організацій і ще більше виявило їх кредитну залежність від держави [189, c. 2–4].

Виконуючи рішення вищезазначених зібрань, споживча кооперація республіки, як і всієї країни, в найближчі місяці продовжувала свою торговельну діяльність в економічних умовах, які все більше усклад­нювалися. Було зрозуміло, що без належної фінансової підтримки держави слабкі кооперативні організації навряд чи зможуть пережити економічні труднощі. Зважаючи на цю обставину, газета «Известия» (орган ВЦВК СРСР) 31 травня 1923 р. закликала надавати більше ува­ги кооперації. Зокрема, пропонувалось «усунути розбіжності між ко­опе­рацією і державною промисловістю, повернути кооперації майно, фінансувати її по мірі сил і можливостей, здешевити продукцію про­мисловості та залізничні тарифи. Все це дуже важливо в справі зміц­нення кооперації», – підкреслювала газета [190].

Більшовицька політика регулювання цін у бік підтримки державної промисловості, а також власні прорахунки кооператорів щодо зави­щених обсягів закупівель товарів призвели до того, що фінансовий стан споживчої кооперації погіршився. Дещо кращою була фінансова ситуація у робітничої кооперації Донбасу, власні кошти якої на початок травня 1923 р. складали 54 %, а всі види кредитів – 46 % [191]. Однак у цілому по системі споживчої кооперації з весни поча­лися проблеми з коштами. Вукопспілка ще у квітні 1923 р. отримала державну дотацію в 500 тис. пудів житніх одиниць (кредит терміном на один рік) і кредит Наркомфіну в 400 тис. крб. (терміном до жовт­ня), проте цього було недостатньо для стабільної торговельної роботи.

Починаючи з весни, до керівних органів УСРР та керівництва Ву­коп­спілки постійно надходили повідомлення з місць про погіршення торговельних операцій споживчої кооперації у зв’язку з їх незадо­віль­ним фінансовим станом. Так, у квітні 1923 р. у політзведенні секре­таря Ізюмського парткому Харківської губернії зазначалося, що «ро­бота споживчої кооперації знизилась» [192, арк. 16]. 19 травня того ж року важкий фінансовий стан Катеринославської райспоживспілки констатувала спеціально створена комісія Катеринославського губ­парт­кому КП/б/У щодо визначення потенціалу кооперативних органі­зацій. Висновок комісії був наступний: райспоживспілці терміново потрібен кредит [193, арк. 4]. Про складність фінансового стану Ти­рас­­пільської райспілки йшлося на засіданні бюро Одеського окр­парт­кому КП/б/У від 24 липня. При цьому підкреслювалося: «Необхідні кошти у райспілці відсутні, в результаті чого населення не може бути забезпечене товарами» [194, арк.15]. На засіданні Одеського окр­парт­кому КП/б/У 27 липня було наголошено, що в губернії «кредитування всіх видів торгівлі недостатнє», разом з тим поставлене завдання «збільшення кредитування та полегшення податкового тягаря» для місцевої кооперації [195, арк. 118].

Зважаючи на брак коштів, правління Вукопспілки протягом літа 1923 р. здійснювало спроби збільшення довготермінового креди­ту­ван­ня з боку держави й отримання такого ж кредиту для райспоживспілок на тривалий термін [196, арк. 38]. Однак значних кредитів банків тоді споживча кооперація не отримала.

Економічна ситуація в республіці до початку осені різко погір­ши­лась. Призупинити тенденцію до зростання цін не вдалося. У цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію все більше ви­являвся розрив. За даними Полтавського губвиконкому на 1 серпня 1923 р., надісланими до ВУЦВК, відбулося наступне підвищення цін відносно січня.: яйця – 231 %, ячмінь – 315 %, жито – 361 %, пшени­ця – 391 %, масло – 467 %, сало – 595 %, сіль – 623 %, картопля – 723 %, цукор-пісок – 1 069 %, чоботи – 683 %, цвяхи – 693 %, сірни­ки – 796 % [197, арк. 314].

У зв’язку із загальною економічною депресією фінансова база спо­живчої кооперації ще більше була підірвана. «Ножиці цін» негативно вплинули і на фінансовий стан більш потужної робітничої кооперації. Так, на засіданні бюро Сумського окрпарткому КП/б/У 13 вересня 1923 р. відзначали, що останнім часом місцевий робкооп, якому до­водиться брати кредити, скаржиться на незадовільний стан кре­ди­ту­вання з боку Держбанку [198, арк. 57]. «Визнати фінансовий стан ЦРК важким, терміново вжити заходи, просити повітовий виконком про кредитування», – таке рішення ухвалила Первомайська міжко­опе­рат­фракція Одеської губернії у вересні 1923 р. [199, арк. 39].

З огляду на складну економічну ситуацію, 28 вересня 1923 р. прав­ління Вукопспілки направило службову записку до РНК УСРР, у якій підкреслювалося, що фінансова та кредитна криза призвели до майже повної зупинки товарообороту по системі споживчої кооперації. Разом з тим, ВУКС була змушена навіть в умовах згортання торгівлі вико­нувати свої грошові зобов’язання і за себе, і за всю кооперативну ме­режу перед господарськими органами – трестами, синдикатами, бан­ками. Правління Вукопспілки просило РНК УСРР прийти на допомогу споживчій кооперації у цей важкий період фінансово-торговельної кри­зи, з якою вона не могла самостійно впоратися. У документі йшло­ся про позику ВУКС розміром 60 тис. червінців у рахунок двох­мільйон­­ного кредиту, виділеного для української кооперації бюдже­том СРСР [200, арк. 27]. Згідно з архівними документами, 28 вересня 1923 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення щодо виділення Нарком­фі­ном на адресу Вукопспілки кредиту сумою 5 тис. червінців терміном на два тижні [201, арк. 82]. Зрозуміло, що така сума для підтримки торгівельної галузі споживчої кооперації була вкрай недостатньою.

Головним джерелом кредитування споживчої кооперації на той час був Держбанк. На 1 жовтня 1923 р. частка Держбанку в загальних кош­тах, відпущених усій українській торгівлі (кооперативній, державній і приватній), складала 61,3 %; частка Промбанку – 10,8 %, а частка Ук­раїнбанку, який кредитував виключно кооперацію, – 27,9 %. Які ж суб’єкти товарообороту користувалися банківським кредитом більше за все? Так, споживча кооперація отримала – 66,5 %, державна тор­гівля – 21,2 % і приватна торгівля – 12,3 % [202, арк. 39]. За даними дослідника української торгівлі В.В. Лантуха, питома вага всіх кре­дит­­них вкладень у торгівлю різних форм власності у той період скла­дала близько 40 % усіх банківських кредитів [31, с. 101]. З огляду на наведені дані можна зробити висновок, що в період цінового дис­ба­лансу осені 1923 р. ні кооперативна, ні інші форми торгівлі не могли розвивати свою діяльність без фінансової допомоги банків.

Фінансова ситуація ускладнювалась тим, що на початку осені бан­ки різко зменшили кредитування кооперативних організацій. Ура­хо­вуючи складність фінансового становища кооперації, у жовтні 1923 р. на засіданні Центральної міжкооперфракції, що діяла при ЦК КП/б/У, було ухвалено таке рішення: у зв’язку з критичним станом кооперації в момент кризи збуту вимагати від керівництва республіки сприяння щодо Держбанку, включаючи такі напрямки: а) збереження розмірів кредиту споживчій кооперації в нормі, визначеній ще в серпні 1923 р.; б) продовження переобліку векселів, без обмеження розміру з опла­тою при переобліку не вище 10 % вексельної суми. Одночасно Цент­раль­на міжкооператфракція наполягала на тому, щоб заслухати в ЦК КП/б/У доповідь Держбанку щодо причин скорочення кредиту коопе­рації [203, арк. 78].

Сприяючи наданню споживчій кооперації кредитів, керівництво республіки, разом з тим, ініціювало ревізійну перевірку фінансового стану кооперативних організацій комісією Народного комісаріату РСІ, яка тривала з 13 вересня по 5 жовтня 1923 р. Було виявлено, що ор­ганізації споживчої кооперації протягом 1923 р. залучили великі кош­ти у вигляді кредитів, які на 1 липня перевищували власні кошти у


2–2,5 рази. Тобто власна фінансова база споживчої кооперації була надто слабка. А якщо врахувати кризу збуту, то висновок міг бути лише такий: розвиток торгівельних операцій споживчої кооперації мо­жливий лише при посиленій фінансовій підтримці держави.

Комісія інформувала ЦК КП/б/У про те, що «ні ВУКС, ні правління райспоживспілок не складають фінансових планів своєї діяльності, а робота щодо фінансування торговельних операцій носить випадковий характер і цілком залежить від інтересів дня» [204, арк. 82]. Тобто кредити, які раніше отримала споживча кооперація, у багатьох випад­ках використовувалися нераціонально, а це, у свою чергу, призводило до того, що значні її кошти, як свідчила ревізійна доповідь НК РСІ, лежали «мертвим капіталом, будучи розміщені в угоди на закупку несезонних товарів». До того ж «ціни на товари у кооперації, як пра­вило, дорожче цін місцевого ринку», – підкреслювалось у висновках комісії [205, арк. 85].

Керівники контролюючих органів указували й на інші причини не­задовільного фінансового стану споживчої кооперації, який негативно впливав на її торговельні операції. Управляючий сільськогоспо­дар­ською інспекцією М. Поженян, доповідаючи в ЦК КП /б/У й колегію Народного комісаріату РСІ про результати ревізії споживчої коопе­ра­ції, звертав увагу на те, що на селі не достатньо досвідчених ко­операторів, крім цього вузький асортимент товару. «Кооперативні ор­га­нізації, – вказував він, мають переважно 2–3 предмети у великих кількостях, які на 60 % поглинають кошти, а значної кількості пред­метів, необхідних споживачу, немає взагалі. Вукопспілка, наприклад, мала на своїх складах 1 800 сувоїв мануфактури (вовняних і суконних товарів, дуже дорогих і абсолютно не доступних рядовому спожи­вачеві), 1 тис. пудів гірчиці (кількість явно перевищувала попит на цей товар), 1 500 пудів монпансьє власної фабрики Вукопспілки не­за­довільної якості. Така практика існувала не лише в роботі цент­раль­ного апарату, а була типовою для всієї системи. Одеський губерн­ський робітничий кооператив, наприклад, 60 % своїх коштів помістив у дрова і неходові суконні товари. До того ж кооперативні об’єднання практикували накидку в 50 % до ціни товару. Тобто споживач при по­купці товару сплачував на більше ніж 140 % дорожче за його вартість у тресті. Значною мірою ці накидки були довільні» [206, арк. 85–86].

Отже, непродумана політика добору асортименту товарів обер­та­лася затоваренням складів кооперативних організацій нікому не по­трібними речами, уповільнювала обіг коштів, на відсутність яких так скаржилася споживча кооперація, призводила до порушення термінів погашення кредитів банків і промислових організацій.

Варто зазначити, що ревізійна комісія Народного комісаріату РСІ тоді не виявила, однак архівні документи засвідчують, що керівництво Вукопспілки, здійснюючи торговельну роботу винятково за чужі кошти, практично ніколи не обмежувало витрати на потреби свого апарату. Так, лише в 1922 р. було витрачено 50 тис. крб. на ремонт бу­динків і 15 тис. крб. на курортний відпочинок службовців лише по Харківській конторі ВУКС [207, арк. 35 зв.].

Проаналізувавши дані ревізійної перевірки фінансового стану споживчої кооперації, надані Наркоматом РСІ, комісія ЦК КП /б/У щодо фінансової допомоги ВУКС на засіданні від 17 жовтня 1923 р. ухвалила рішення: зваживши на клопотання Вукопспілки, надати їй повну та довготермінову розстрочку платежів Держбанку, Нарком­фі­ну, Наркомпроду, Зовнішторгу та іншим кредиторам [208, арк. 6]. Без сумніву, такі кроки керівництва республіки мали сприяти зміцненню фінансової бази споживчої кооперації.

Криза збуту, яка продовжувала тривати, викликала необхідність у скликанні П’ятої надзвичайної сесії Ради Вукопспілки, що проходила 11 листопада 1923 р. у Москві. М.К. Вєтошкін, обраний головою прав­ління ВУКС, наголосив на причинах складного економічного ста­но­вища споживчої кооперації в період фінансової кризи. Було вказано на об’єктивні причини слабкої торговельної діяльності кооперативних організацій (відсутність купівельної спроможності у сільського насе­лення) і суб’єктивні причини (захоплення закупівельними опера­ціями). М.К. Вєтошкіним було запропоновано, враховуючи так звану «дик­татуру грошей», особливу увагу звернути на фінансово-орга­ні­заційний та фінансово-рахунковий апарат. Крім цього, він ініціював ввести до складу правління ВУКС здібних фінансових працівників, зо­крема А.І. Кельмансона, який тоді обіймав посаду заступника народ­ного комісара фінансів України.

Разом з тим, голова правління Вукопспілки запропонував подати клопотання до Ради праці й оборони УСРР про поширення на спо­живчу кооперацію постанови РПО СРСР про пільги, які до цього отримала Центроспілка РСФРР, та про кредит на погашення боргів. З метою стабілізації фінансового стану сесія ухвалила перехід усіх торговельних операцій, які здійснювали кооперативні організації, на розрахунок у твердій валюті – червінцях [209].

По закінченні сесії правління Вукопспілки звернулося з одно­час­ним проханням до Політбюро ЦК РКП/б/ і ЦК КП/б/У щодо допомоги у погашенні заборгованості споживчої кооперації державним струк­турам у сумі 990 тис. червінців. Зокрема, у клопотанні зазначалось: «Якщо в інтересах країни зберегти споживчу кооперацію, то необ­хідно прийти їй на допомогу і повернути хоча б десяту частину того, що в неї було забрано державою» [210, арк. 122]. Зважаючи на склад­ну фінансову ситуацію, Раднарком УСРР 30 листопада 1923 р. ухва­лив рішення клопотатися щодо виділення Вукопспілці із коштів Наркомфіну республіки кредиту розміром 2 млн. крб. для сплати за­боргованості державній промисловості [211, арк. 88 зв.].

Протягом листопада-грудня 1923 р. Вукопспілка ужила ряд заходів щодо максимального скорочення своїх поточних операцій, скорочення термінів реалізації своїх товарів та організаційних витрат, щоб збе­регти максимальну кількість коштів для розплати з кредиторами. У результаті цього у грудні організаційні витрати ВУКС становили в середньому 5 % від товарообороту [212, арк. 119].

Однак фінансова ситуація в організаціях споживчої кооперації за­лишалася вкрай складною, тож у пошуках додаткових коштів правлін­ня ВУКС зверталося до РПО СРСР. Проте навіть попри підтримку цього клопотання з боку Раднаркому УСРР спроба не увінчалась ус­піхом. З огляду на це 29 грудня 1923 р. правління Вукопспілки одно­часно звернулось до Політбюро ЦК РКП /б/ і ЦК КП/б/У з проханням терміново скликати засідання для обговорення питання про фінан­совий стан споживчої кооперації. Правління Вукопспілки повідомляло про те, що всі кошти, які були в розпорядженні ВУКС для виходу з фінансової скрути, використані. Складний фінансовий стан кооперації пояснювався тим, що напередодні заготівельного сезону товари були постачені в село без достатнього аналізу реальних потреб. Криза збуту мала наслідком для кооперативної мережі зниження цін на всі товари в середньому на 35 %, що призвело до здешевлення товару на 2,5 млн. червінців, тоді як сама Вукопспілка отримала скидку на забрані в господарських органів товари у 2 млн. червінців. З 34 % до 10 % змен­шилися в балансі власні кошти споживчої кооперації при зростанні запозичених з 21 % до 38 % [213, арк. 16].

Правління ВУКС просило Раднарком України сприяти у виділенні споживчій кооперації довготермінового кредиту в сумі 2 млн. крб. [214, арк. 119]. Як свідчать архівні документи, уряд своїм рішенням від 20 грудня 1923 р. зміг виділити Вукопспілці з резервного фонду РНК УСРР кредит розміром 82 тис. 29 крб. [215, арк. 18]. Разом з цим Політбюро ЦК КП/б/У сприяло продажу Вукопспілці державними під­приємствами товарів за собівартістю на суму 300 тис. червінців. Та­кож Вукопспілка отримала розстрочку платежів державним органам, але в невеликому розмірі – всього 200 тис. червінців [216, арк. 116].

За розрахунками одного з членів правління Вукопспілки В.М. Цел­ларіуса, оголошеними у Держплані УСРР у кінці 1923 р., власні кошти кооперації в торгівлі по всій системі, починаючи від сільського спо­живчого товариства і закінчуючи ВУКС, складали не більше 2–3-х млн. крб., і звичайно, існувала велика невідповідність між потребою розширення торговельних операцій та незначними власними ресур­сами. Це призводило до того, що торговельна діяльність проходила цілком на запозичені кошти і відбувалось те, що найменшу зміну економічної ситуації країни споживча кооперація відчувала дуже гостро [217, с. 2].

Ситуація з фінансами ще більше ускладнилась тим, що в кінці 1923 р. банки різко скоротили виділення кредитів і збільшили їх вар­тість для всіх категорій позичальників приблизно вдвічі. Борги Ву­копспілки на початок січня 1924 р. перевищували 1 млн. крб. червін­ців. Отримати нові кредити у державних банків ставало все більш проблематично. Про це повідомляв у доповідній записці в Політбюро ЦК КП/б/У голова правління ВУКС М.К. Вєтошкін, наголошуючи на необхідності державної фінансової допомоги споживчій кооперації [218, арк. 16 зв.].

Проблема фінансування споживчої кооперації банками була пред­метом обговорення на 8-му Всеукраїнському з’їзді Рад у січні 1924 р. У резолюції з’їзду «Про фінансову політику» наголошувалось на тому, що кредитна політика має цілком відповідати загальноплановим завданням. Відтак укотре було вирішено розширити та здешевити бан­ківські кредити споживчій кооперації [219, с. 99].

Отже, аналіз торговельної діяльності споживчої кооперації України у період дисбалансу цін на споживчому ринку 1923 р. засвідчує, що без фінансово-кредитної допомоги держави вона була не в змозі пов­но­цінно її здійснювати. Відтак ні Вукопспілка, ні місцеві кооперативні організації виявилися не готовими до змін цінової політики та фі­нансово-економічної кризи. Будучи змушеною отримувати державні кредити, споживча кооперація все більше потрапляла у боргову за­лежність від держави.

З метою допомоги споживчій кооперації у розгортанні її торго­вель­них операцій у період кризи більшовики, крім державних кредитів, надавали їй матеріальну та податкову підтримку. Згідно з постановою ВУЦВК від 26 лютого 1923 р. «Про порядок повернення споживчій кооперації підприємств, що належали їй» передачі кооперативним організаціям підлягали всі раніше націоналізовані державою підпри­ємства й промисли з усім обладнанням. Кооперативна власність по­вин­на бути повернена протягом 2-х тижнів. Проте право на власність кооперативні організації мали обов’язково довести документальними даними, а у виняткових випадках й іншими доказами, не виключаючи показів свідків. Водночас, згідно з постановою, частину власності споживчої кооперації держава все ж таки залишала за собою [220, с. 221–225]. Без сумніву, отримані таким чином приміщення, склади, холодильники, інвентар певною мірою зміцнили матеріально-технічну базу кооперативних організацій у складний період наростання фі­нан­сово-економічної кризи.

Поміркованою щодо споживчої кооперації була і політика фіс­каль­них органів при визначенні розмірів торговельних оборотів. Джерелом і цілком достатньою підставою для їх визначення були торговельні книги та їх звіти про роботу, подані в фінінспектуру. Як правило, додаткова перевірка, обов’язкова для приватних торговців, у коопе­ра­тивних крамницях не проводилася.

Прибуткове оподаткування споживчої кооперації також регулю­валося окремим «Положенням про податок на прибуток з державних та кооперативних підприємств і змішаних товариств», затвердженим постановою ВУЦВК 4 липня 1923 р. Прибутковим податком коопе­ра­тивні та державні заклади оподатковувалися пропорційно до суми їх чистого доходу незалежно від його абсолютної величини в розмірі 8 %, тоді як приватні підприємства оподатковувалися на основі зрос­таю­­чої прогресії при вилученні від 2 до 25 % їх чистого прибутку [221].

Певні переваги мала споживча кооперація також у термінах сплати податку на прибуток. На відміну від приватних підприємців, які спла­чували податок двічі на рік, наперед за кожне півріччя, споживча кооперація вносила встановлену їй суму раз на рік. Неоподаткований мінімум доходів для споживчої кооперації і державних підприємств був вищий, ніж для інших платників. Повністю звільнялися від сплати податку низові споживчі товариства, що проводили свої операції в сільській місцевості, та первинні робітничо-міські кооперативи.

На початку грудня 1923 р. споживча кооперація отримала від дер­жави нові пільги щодо сплати промислового податку. Зокрема, поста­нова Президії ВЦВК і РНК СРСР від 7 грудня 1923 р. «Про по­даткові пільги для кооперативних організацій» ще більше роз­ши­рила пільги споживчої кооперації щодо сплати податків, майже до повного звіль­нення від промислового податку дрібних сільських і робітничих ко­опе­ративів [222, с. 510–511]. До кооперативних організацій, звіль­не­них від державного промислового податку, належали сільські та ро­біт­ничі кооперативи, які мали річний оборот нижче, ніж 20 тис. крб.

Інші кооперативні об’єднання, не звільнені від промислового по­дат­ку, сплачували його, хоча, порівняно з приватним торговцем, у значно меншому розмірі. Також варто відзначити, що постанова нада­вала відстрочку на два роки для сплати державного промислового податку, який мали внести кооперативні організації за перше півріччя з часу їх виникнення. З патентного та зрівняльного зборів споживча кооперація мала знижку на 50 % або 25 %, залежно від того, з ким вона торгувала. Коли продаж товарів провадився лише своїм членам, то знижка становила 50 %, коли ж стороннім особам – 25 %. Щодо акцизних зборів було ухвалено таке рішення: поширити на промислові підприємства споживчої кооперації, що виробляли товари, порядок акцизів, установлений для відповідних галузей державної промис­ловості.

Постанова Президії ВЦВК і РНК СРСР «Про зміни в положенні про прибутковий податок з державних і кооперативних підприємств і змі­шаних товариств» від 7 грудня 1923 р. зобов’язувала місцеві орга­ни влади та кооперативні організації терміново реалізувати в життя ви­щезазначені положення щодо звільнення від податків первинних міс­цевих робітничих і селянських споживчих товариств [223, с. 511–512].

Як бачимо, суттєві пільги, визначені державою для споживчої ко­операції протягом 1923 р., стосувалися і промислового, і прибутково-майнового податку. Такі податкові пільги дали можливість споживчій кооперації продовжити свою торговельну діяльність, зокрема на селі, фінансово зміцнити та певною мірою конкурувати з приватною тор­гівлею. З цього приводу газета «Вісті ВУЦВК» зазначала: «Подат­кові пільги кооперації дійсно будуть сприяти утворенню могутнього ко­опе­ративного апарату з великою здатністю до боротьби з приватним крамарем, апарату, який дасть селу дійсно дешевий крам, який зуміє здвинути «ножиці» і наблизити село до міста» [224].

Держава захищала кооперативні організації від сплати і так званого трудгужподатку, які податківці намагалися стягувати з райспо­жив­спі­лок та споживчих товариств. Підтримка влади давала підставу кате­горично відмовлятись від внесення цього збору. Так, 4 квітня 1923 р. президія правління Вукопспілки ухвалила рішення категорично про­ти­стояти вимогам органам Уповнаркомфіну щодо виконання спо­жив­чою кооперацією на місцях так званого трудгужподатку, тобто вико­ристанню її транспортних засобів на користь держави [225, арк. 232].

Завдяки наданим державою податковим пільгам, протягом 1923–1924 рр. промисловий податок, сплачений споживчою кооперацією, становив для оптових торговельних підприємств 4 % з їх обороту, для роздрібних закладів – 3,36 %, тоді як для приватної торгівлі розмір виплат становив відповідно 7,56 % та 13,81 % [172, с. 85]. За даними Київської товарної біржі, всі види оподаткування споживчої коопе­рації становили в її витратах 7,6 %, тоді як у приватних торговців сягали 35 %, посідаючи перше місце серед усіх витрат [226, с. 87].

Слід зазначити, що у ряді випадків більшовики покладали на спо­живчу кооперацію як і на інші торговельні та промислові заклади, додаткові податки, які обґрунтовувалися складністю економічної ситуації в республіці. Підтвердженням цьому є постанова ВУЦВК від 2 березня 1923 р. «Про додаткове оподаткування торговельних і про­мислових підприємств на проведення заходів по боротьбі з наслідками голоду» [227, с. 168–169]. На підставі положень документу додаткове оподаткування у розмірі 50 % від вартості основних патентів і 1 % з обігу понад зрівняльний збір покладалося на торговельні заклади, що виробляли предмети розкоші і торгували ними. Додаткове оподат­ку­вання у розмірі 100 % від вартості основних патентів та 3 % з обігу стосувалося кав’ярень і ресторанів, що належали до 4 –го і 5 –го роз­рядів. Торговельні заклади, які продавали вино й пиво, також оподат­ковувалися додатково в розмірі 2% з обігу. Зазначимо, що була вста­новлена надвишка до патентів на продаж вина й пива в розмірі 100 % від їхньої вартості. Надвишка до патентів на продаж тютюнових виробів складала 10 % їхньої вартості. Таким чином влада збирала кошти для фонду Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК.

Економічна ситуація 1923 р., яка все більше ускладнювалась у зв’яз­ку із розбіжностями в цінах на промислові товари та сільсько­гос­подарську продукцію, спонукала владу до сприяння у встановленні більш тісних контактів споживчої кооперації і промислових дер­жав­них підприємств з метою поповнення товарних фондів кооперативних організацій. Промислові підприємства, не зважаючи на протести дер­жавних органів влади та управління, продовжували віддавати пере­вагу приватним посередникам у реалізації своєї продукції, керуючись не політичними симпатіями, а економічною доцільністю. Газета «Из­вестия» навесні 1923 р. з цього приводу писала: «Деякі моменти ус­клад­нюють роботу кооперації – це її взаємовідносини з державною промисловістю. Державна промисловість неохоче користується апа­ратом споживчої кооперації в якості посередника в справі просування своєї продукції до споживача. Плануючи обсяг і зміст господарської діяльності, як посередника між державною промисловістю і насе­лен­ням, споживкооперація, безумовно, не може не відчувати ненор­маль­ності вищезазначеного становища, яке значно послаблює її роботу». Як найближчу перспективу торговельної діяльності споживчої коопе­рації, газета назвала «перехід всієї системи на організацію збутових і посередницьких операцій, які ставлять своєю метою підвищення купі­вельної спроможності селянства, планомірне обслуговування держ­про­мисловості продукцією сільського господарства» [228].

ХІІ з’їзд РКП/б/, що відбувся у квітні 1923 р., наголосив на не­об­хідності правильної організації збуту промислової продукції з метою попередження надмірних торговельних накладних витрат та «криз торгової безпорадності». У резолюції з’їзду «Про промисловість» під­крес­лювалася роль споживчої кооперації як торгового апарату, здат­ного у всезростаючих розмірах поєднати державну промисловість з сільським господарством. Відзначаючи необхідність регулювання дер­жавою взаємовідносин кооперації з промисловістю, учасники з’їзду зауважували: «…створення з боку державних органів найбільш спри­ят­ливих умов для подальшого розвитку кооперативного апарату з ме­тою перетворення його в основного посередника між держпро­мис­ло­вістю і сільським виробництвом є одним із основних завдань держав­ного регулювання народного господарства» [229, с. 66].

У травні 1923 р. Промислово-економічною радою ВРНГ СРСР за участю кооперативних об’єднань були розроблені рекомендації сто­совно залучення кооперації до товарообороту державної промис­ло­вості, які передбачали ряд пільг споживчій кооперації перед приват­ним торговцем щодо цін, форм розрахунку, кредиту тощо [230]. Уже до кінця року були досягнуті значні успіхи у витісненні приватного торговця із посередницьких операцій. Серед контрагентів державних промислових підприємств питома вага приватника за період з жовтня 1922 по вересень 1923 р. впала з 32,3 до 11,4 % у закупівлях і з 31,4 до 10,2 % – у продажу. Відповідно збільшився оборот зі споживчою ко­операцією, у тому числі у текстильній промисловості – з 8,1 до 21,9 %, металообробній – з 6,5 до 24,7 %, хімічній – з 9,2 до 22,9 %, силікат­ній – з 5,8 до 40 %, харчовій – з 9, 2 до 15,9 % [231, с. 25].

Однак на шляху зміцнення господарських зв’язків між державною промисловістю і споживчою кооперацією, на думку відомого дослід­ника торгівлі в перші роки непу В.П. Дмитренка, важливе значення мало переборення помилкової оцінки ролі кооперативного обороту, яка полягала в тому, що при аналізі причин «ножиць» цін керівники промисловості намагались перекласти всю відповідальність за еконо­мічні труднощі на кооперативні організації. Звідси витікав практичний висновок про доцільність дещо обмежити роль споживчої кооперації і приділити головну увагу розвитку державної торгівлі. Про негативний вплив цього курсу як на товарооборот у цілому, так і на торговельну діяльність споживчої кооперації зокрема дещо запізно наголо­шува­ло­ся в доповіді «Про становище справ в Центроспілці і в системі спо­живчої кооперації», внесеній правлінням Центроспілки до Політбюро ЦК РКП/б/ (березень 1924 р.) [232, с. 186].

Виконуючи директиви вищих союзних органів влади, керівництво УСРР своїми розпорядженнями вимагало від державної промис­ло­вості «покласти кінець сваволі і безсистемності в галузі встановлення трестами і синдикатами відпускних цін для споживчої кооперації», одночасно споживчій кооперації належало встановити економічно обґрунтовані націнки на промислові товари [233, арк. 142]. Українська економічна рада зобов’язала трести всі свої лишки продовольства і запаси мануфактури, необхідні для робітників, передати споживчій кооперації. Держплан спільно з Наркоматом внутрішньої торгівлі, Ук­раїнською радою народного господарства і представниками споживчої кооперації мали розробити у формі генеральних договорів принципи безпосереднього проходження промислових товарів державної про­мис­ловості через кооперацію [234, арк. 41]. Генеральні договори – це договори між центрами виробничих організацій і споживчою коопе­рацією про умови поставки товарів, на базі яких укладалися прямі договори між кооперативними організаціями і низовими організа­ція­ми поставників.

На підставі архівних даних можемо констатувати, що з весни 1923 р. розпочалося більш тісне зближення споживчої кооперації з трестами щодо реалізації їх продукції. Вукопспілка від способу ви­пад­кових закупівель товарів у трестів почала переходити до системи укладання генеральних договорів на отримання частки продукції. Ці договори давали гарантію здачі-приймання протягом передбаченого договором терміну певної кількості товарів на встановлених умовах оплати. Протягом травня-червня Вукопспілка уклала договори з Текс­тильсиндикатом щодо закупівлі мануфактури на суму 150 тис. чер­він­ців, із Південсталлю – щодо заліза і цвяхів. Також були укладені договори з Хімвугіллям, Південсіллю [235, арк. 37].

На середину літа 1923 р. у ряді галузей торгівлі споживча коопе­рація зуміла стати найбільш організованим споживачем продукції державної промисловості. Наприклад, у найбільш розвиненій галузі державної промисловості – текстильній тільки споживча кооперація закупляла і реалізувала до 30 % всієї текстильної продукції [236]. У київських і харківських відділеннях Всеросійського текстильного синдикату питома вага споживчої кооперації України у 1923–1924 р. досягла 57–73 % [237, с. 87–88].

У серпні Вукопспілка уклала договір з Петрошкіртрестом на мо­нопольне право продажу виробів взуттєвої фабрики «Скороход» на Україні. Петрошкіртрест передав ВУКС свої роздрібні магазини в Хар­кові, Києві Полтаві та Одесі (з товарами, інвентарем і майном). Щомісяця Вукопспілка мала закупляти у цієї фабрики 25 тис. пар взуття [238]. Тоді ж ВУКС уклала договір з Укрцукротрестом на 1 млн. пудів цукру терміном на 6 місяців для розподілу між коопе­ра­тивними організаціями України [239]. Крім цього, Вукопспілка підпи­сала договори на закупівлю продукції з Укртютютюнтрестом та соля­ними трестами [240].

У цілому за І півріччя 1923 р. питома вага закупівель Вукопспілки у трестів та синдикатів становила 61,5 % товарів, відповідно у ко­оперативних організацій – 31,6 %, інших закладів і приватних осіб – 6,99 %. Серед державних організацій майже 70 % закупівель ВУКС припадало на всеросійські і російські організації, а 30 % – на україн­ські. Закупівля проходила до 75 % у кредит і 25 % готівкою, що свід­чило, з одного боку, про обмеженість фінансових коштів споживчої кооперації, а з другого – про бажання значно поповнити свої товарні ресурси [241].

Ряд генеральних договорів удалося укласти Уцеробкоопу. Так, зокрема, восени 1923 р. Уцеробкоопом згідно з договорами було закуплено товарів: у Петротекстилі на суму 3 100 крб., відповідно у Петротканини – на 3 600 крб., Моссукно – на 20 тис. крб., Комволь­ного тресту – на 20 тис. крб. [242, арк. 3].

Як відзначила ІV сесія Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.), наслід­ком кризових явищ стало різке погіршення умов розрахунків з про­мисловістю, скорочення термінів товарного кредитування, збільшення частки готівкового розрахунку за продукцію, зменшення обсягу по­ставок. Зрозуміло, що подібні дії промислових підприємств викликали незадоволення працівників споживчої кооперації. Сесія зобов’язала ВУКС розпочати переговори з державними органами – поста­чаль­ни­ками товарів, щодо зниження цін на промислові товари, які вже були передані кооперації, але ще не реалізовані [243].

П’ята надзвичайна сесія Ради Вукопспілки (листопад 1923 р.) на­голосила на необхідності зберегти договори з державними та іншими організаціями передусім на сіль, цвяхи, гас, цукор, оскільки вище названі товари надходили від виробника до пайовика через споживчу кооперацію зі знижкою в 10 %. Особливу увагу завідувач відділу фа­брикатів Вукопспілки О.І. Канатьєв запропонував звернути на торго­вельні операції з мануфактурою, враховуючи той факт, що Текс­тиль­синдикат мав намір споживчу кооперацію з мануфактурного ринку витіснити. Сесія Ради ВУКС визнала необхідність знижок при ухва­ленні генеральних договорів з Південсіллю, Нафтосиндикатом, Текс­тильсиндикатом та іншими трестами. Голова правління Вукопспілки М.К. Вєтошкін підкреслив, що найближчим часом споживчій коопе­рації випаде працювати в умовах натиску з боку державних органів на кооперацію. Виступаючий наголосив на тому, що ВУКС доведеться розпочати рішучу боротьбу з трестами та іншими виробниками з метою зниження цін на їх продукцію [209]. Без сумніву, навіть в умо­вах кризи збуту Вукопспілка прагнула залишатись монополістом у процесі збуту продукції державної промисловості серед кооперації середньої та первинної ланки.

12 листопада 1923 р. у Московському представництві Вукопспілки була призначена нарада кооперативних організацій – членів ВУКС, зацікавлених у питаннях знижок, із представниками державних трес­тів та синдикатів – монополістів промислових товарів. Під час її ро­боти було укладено генеральні договори з Нафтосиндикатом та Пів­денсіллю на збільшення закупівель солі та гасу. Щодо мануфактури, рибної продукції та посуду визнали найбільш доцільною комісійну форму продажу [244, арк. 125]. Як зазначає В.П. Дмитренко, на вико­нання генерального договору між Українським відділенням Нафто­синдикату і Вукопспілкою гас відпускали споживчій кооперації у необмеженій кількості зі знижкою 20 % проти ринкових цін. Більше того, кооперативним організаціям надавався двохмісячний кредит [232, с. 188].

У січні 1924 р. певною мірою вдалося узгодити взаєморозрахунки ще ряду державних підприємств – виробників промислових товарів і кооперативних спілок. Для цього була скликана нарада при бюро з’їздів промисловості, торгівлі й транспорту СРСР, на якій створили так звану погоджувальну комісію, до якої ввійшли представники промисловості і споживчої кооперації. На її засіданнях господарникам удалося відстояти й закріпити в резолюції комісії своє право на по­будову зі споживчою кооперацією стосунків суто комерційного ха­рактеру, взаємовигідних для обох сторін при обов’язковому дотри­манні взятих на себе договірних зобов’язань. «Кооперація, – зазна­чалося в узгоджуваному рішенні, – повинна ставити своїм завданням економічне завоювання ринку, але при безумовній відмові від вимоги надання їй директивної монополії збуту того чи іншого продукту» [245, арк. 2]. Не заперечували промисловці й проти пільгового товар­ного кредитування кооперації всіма товарами, в яких вона відчувала потребу, але лише низової кооперації, безпосереднього постачальника товарів населенню, а не кооперативних центрів, які виконували лише роль посередницьких оптово-розподільчих інстанцій. Після припи­нення діяльності погоджувальної комісії рада з’їздів промисловості, торгівлі й транспорту ухвалила рішення про створення спеціального органу для врегулювання стосунків між державною промисловістю і споживчою кооперацією. Ним стала постійна комісія при Народному комісаріаті торгівлі (Наркомторзі).

Тим самим були вжиті заходи щодо зменшення централізації в отриманні товарів кооперативними центрами, які склалися ще в період «воєнного комунізму», стали заохочуватися безпосередні комерційні договори між низовими кооперативними організаціями і державними промисловими підприємствами. У 1923 р. стався перелом у госпо­дар­ських зв’язках державної промисловості з кооперативними організа­ціями. Протягом 1923–1924 р. споживча кооперація України на пільго­вих умовах уклала генеральні договори з Південсталлю, Хімвугіллям, Укртекстильтрестом. Близько 40 % загальних оборотів споживчої ко­операції з державною промисловістю здійснювалося через систему генеральних договорів, тобто відбулося зростання порівняно з 1922–1923 р. на 15 %, що у цілому сприяло налагодженню її торговельної діяльності і збільшенню товарних фондів [246, с. 117].

Джерелами поповнення товарних запасів споживчої кооперації, крім трестів та синдикатів державної промисловості, як і в попередній рік, були Центроспілка та ярмарки. Частину промтоварів кооператори закупляли на європейському ринку. Певну підтримку щодо збіль­шен­ня товарних фондів почали надавати промислові підприємства спо­живчої кооперації, які випускали товари першої необхідності.

Протягом першої половини 1923 р. Вукопспілка здійснювала заку­півлю товарів з урахуванням майбутньої кампанії збирання врожаю і великого попиту села на промислові товари. Виконуючи директиву керівництва республіки належним чином підготуватися до заготі­вель­ної кампанії, ВУКС усіляко намагалася поповнити склади фабрично-заводськими товарами з метою зростання товарообороту на селі. Пе­редусім вона закупила в Центроспілки велику партію ходового товару мануфактури – на суму 150 тис. червінців, а також 50 вагонів осе­ледців, 20 тис. пудів чавунного литва і посуду. Крім цього у Москві було здійснено закупівлю великих партій цукру, тютюну та сірників [247, арк. 37]. 31 травня 1923 р. Президія правління ВУКС ухвалила рішення про закупівлю у Центроспілки партії сільськогосподарських машин [248, арк. 68].

Для збільшення товарних запасів та реклами своєї продукції Ву­копспілка протягом літа 1923 р. здійснила ряд заходів. Оскільки в Мо­скві на серпень було заплановано відкриття Всесоюзної сільсько­гос­по­дарської виставки, правління ВУКС у червні 1923 р. ухвалило рі­шен­ня разом з іншими видами кооперації України взяти участь у її роботі як з метою пропаганди споживчої кооперації, так і для попов­нення товарних запасів. 6 червня 1923 р. Президія правління ВУКС ви­рішила асигнувати 1 тис. крб. на участь у спорудженні Україн­сько­го павільйона [249, арк. 70]. 8-м червня датована ухвала взяти участь у виставці у складі павільйона Центроспілки, виділивши для його спо­рудження 1,5 тис. крб. [250, арк. 76].

На цьому заході, де були представлені всі види кооперації і різні господарські структури УСРР, Вукопспілка завоювала почесний ди­плом 1-го ступеня, що певною мірою свідчило про зростання її авто­ритету [251, с. 18]. З другого боку, кошти, витрачені Вукопспілкою на участь у виставці, були надто великими, зважаючи на економічну кризу. Відтак можна констатувати, що участь ВУКС у роботі виставки мала не лише економічне, але й політичне підґрунтя.

Для поповнення товарних запасів у серпні 1923 р. Вукопспілка взяла участь у роботі Нижньогородського ярмарку. Була закуплена велика партія мануфактури, галантереї, шкіряних виробів, шкіряної сировини, павловських та уральських дерев’яних товарів, посуду і персидської бакалії. Закупки ВУКС, зроблені на ярмарку у державних трестів і кооперативних організацій Москви, Уралу, Сибіру та По­волжя, становили близько 3 млн. крб. Зокрема, у Центроспілки ВУКС придбала 3 тис. пар витяжок для чобіт, 6 тис. пар рукавиць, 7 тис. пу­дів чавунного литва, 1 тис. пудів пакувального заліза, 6,5 тис. ящиків сірників, 2 вагони скла, 5 тис. пудів рису, 300 пудів мигдалю. У свою чергу, ВУКС продала на ярмарку близько 400 тис. пудів хліба. Проте закупівельні операції набагато перевищували продаж. У серпні 1923 р. з метою розширення території закупівель Вукопспілка відкрила своє представництво у Ростові, яке мало забезпечувати потреби української кооперації у рисі, сабзі (сушений виноград) та саломасі (рослинно-тваринний жир для миловаріння) [252].

Слід визнати, що проведена Вукопспілкою робота щодо попов­нен­ня своїх товарних запасів за гроші, взяті переважно у кредит, без належного врахування кон’юнктури ринку та цінового дисбалансу, вже незабаром обернулася негативним боком. Закупивши великі пар­тії промислової продукції, Вукопспілка зіткнулася з проблемою їх реалізації. Зважаючи на «ножиці» цін, основна маса селян намагалася нічого не продавати й утримуватися від купування промислових това­рів. Така ситуація призвела до затоварювання складів Вукопспілки. Підтвердженням цього є оголошення про розпродаж, які ВУКС почала розміщувати в центральних газетах. Наприклад, 2 серпня 1923 р. було надруковано оголошення про те, що ВУКС терміново розпродає свої товарні запаси, у тому числі нещодавно закуплені на ярмарках [253].

Найскладнішою проблемою, яка перешкоджала активізації торго­вельної діяльності споживчої кооперації, була цінова політика країни. Замість швидкого підйому товарообороту влітку 1923 р., на що роз­раховували кооператори, все чіткіше проявлялися симптоми кризи збуту. «Ножиці» цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію стали перепоною на шляху розвитку економічного союзу міста та села, посередником якого виступала споживча кооперація

Найбільше розходження цін відбулося в кінці літа – середині осені, коли роздрібні ціни на промислові товари зросли порівняно з до­воєнним рівнем на 290 %, а ціни на сільськогосподарські товари – на 105 % [31, с. 23]. Оскільки різке підвищення цін сталося перед по­чат­ком хлібозбиральної кампанії, наводимо дані щодо цін на сільсько­гос­подарську техніку. Якщо до війни селянин платив за плуг у хлібних одиницях 6 пудів пшениці, то в 1923 р. – 24 пуди; за сінокосарку – відповідно 125 і 544 пудів. [254]. Дисбаланс цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію продовжував поглиблюватися, і зупинити його ставало все складніше. Почалася широкомасштабна «криза збуту» товарів, яка хворобливо позначилася на споживчій кооперації.

Проблема регулювання цін ще з осені 1922 р. привертала до себе пильну увагу більшовицького керівництва країни, оскільки було зрозуміло, що невпорядкованість ціноутворення наносить велику шко­ду господарству. У надмірному підвищенні цін на товари промислової групи переважна частина більшовицького керівництва країни звину­вачувала господарників, які начебто «перегнули», здобувши самос­тійність в умовах госпрозрахунку і ставши монополістами промис­лової продукції.

Проте на момент цінового дисбалансу 1923 р. єдиної точки зору сто­совно самої необхідності та конкретних шляхів проведення держав­ного регулювання цін не існувало. Група господарників (Г.М. Кржи­жановський, А.М. Лежава, М.К. Владимиров, А.М. Как­тинь – редактор газети «Экономическая жизнь» та інші) виступали за державне регулювання цін шляхом обмеження максимальних цін для державних трестів. З цього приводу А.М. Кактинь зазначав: «Трести наші у більшості монополісти, їх вплив разом з державним фінан­совим і адміністративним апаратом на ринок сільськогосподарський має місце і держава повинна в інтересах правильного розвитку тих та інших взяти цю справу в свої руки, а не піти за вказівкою ринкової стихії» [232, с. 170].

Разом з тим заклики про підвищення цін на товари промисловості з метою прискорення її відбудови лунали від іншої частини партійних та державних керівників. Втручання державного апарату в регулю­вання цін на промислові товари в умовах відродження промисловості неприпустиме, – запевняли заступник голови ВРНГ СРСР Г.Л. П’ята­ков та його прибічники. Позаяк ціни на сільськогосподарські товари визначає виключно вільний ринок, вважали вони, то ціни на пром­товари мають вирівнюватися також з огляду на ринок. Інша політика є шкідлива і згубна для промисловості. Тому не випадково 13 липня 1923 р. ВРНГ СРСР розіслала наказ, підписаний Г.Л. П’ятковим, у якому перед трестами та синдикатами було поставлене конкретне зав­дання – всебічно підвищувати ціни на промислові товари і добиватися найбільших прибутків [255, с. 159].

Зрозуміло, що така підтримка державної промисловості була не на користь споживчій кооперації. Кооперативні організації теж прагнули якнайшвидше оптимізувати свою торговельну галузь, а відтак рів­ня­лися на державні підприємства з тим, щоб стабілізувати свій фінан­совий стан. Споживча кооперація теж здебільшого працювала за прин­ципом: «Краще продам менше, але дуже дорого, ніж більше, але дешево». Щоб вижити в період економічної кризи та дисбалансу цін, кооператори почали продавати закуплені за оптовими цінами товари з високою накидкою на їх роздрібну ціну. Так, на середину 1923 р. у споживчій кооперації перевищення роздрібних цін над оптовими на сільськогосподарські продукти у середньому складало 22 % (для по­рів­няння: у державній торгівлі – 16 %, приватній – 29 %), на промис­лові товари – 27 % (відповідно у державній торгівлі – 21 % і приват­ній – 49 %) [256].

Без сумніву, це були серйозні прорахунки в діяльності споживчої кооперації. У зв’язку з такою ціновою практикою кооперативних ор­ганізацій один із більшовицький лідерів В.В. Куйбишев зазначав, що Центроспілка почала займатися торгівлею заради торгівлі, бо політики цін у нею не було [257]. Не буде перебільшенням сказати, що подіб­ний висновок стосувався і цінової політики Вукопспілки та її місцевих спілок.

Проблема цін в Україні полягала в тому, що товари від виробника до споживача проходили близько 8 ступенів, на кожному з яких був свій накид. Ось деякі цифри, які характеризують розходження цін між оптовим і роздрібним продажем. На 1 січня 1923 р. оптова ціна на си­тець була 21 коп. за аршин, а роздрібна – 31 коп., тобто різниця стано­вила 47 %. На 1 вересня 1923 р. – оптова ринкова ціна була 35 коп., а роздрібна – 55 коп., тобто відрізнялася на 57%. Оптова ціна на сіль на 1 січня 1923 р. була 69 коп., а роздрібна – 1 крб. 39 коп., тобто роз­хо­дилася на 95 %. На 1 вересня 1923 р. оптова ціна на сіль становила собою 1 крб. 62 коп., а роздрібна доходила до 3 крб., тобто розход­ження між ними складало 85 %. Ціна на ситець з 18 коп. зросла при просуванні із фабрики до споживача до 39 коп., тобто на 117 %. Ціна за ящик скла, дійшовши до споживача, зросла на 75 %, сіль – на 1 370 %, цукор – на 22 %, гас – на 464 % [258, арк. 20]. У результаті виникла парадоксальна ситуація: селяни масово припинили купувати промислові товари, у яких відчували гостру потребу.

На шляху від виробника до споживача через торгові накидки Ву­копспілки та її філій, губробкоопів, райспоживспілок, сільських то­ва­риств товар дорожчав більше ніж у двічі. Механізм накрутки був та­кий: Вукопспілка на відпускну ціну трестів робила накидку, в се­ред­ньому, на 39 %, залежно від товару вона могла бути різною, на­при­клад, на скло 53 %, мануфактуру і галантерею – 49 %, бакалію, шкіру і взуття – 28 %. До ціни Вукопспілки додавали по 20 % районні спілки і споживчі товариства [259]. Завдяки цьому ціни на товари у споживчій кооперації, у ряді випадків, були вищими за ціни місцевого ринку.

Республіканська преса на початку жовтня 1923 р. підкреслювала негативний вплив дисбалансу цін на торговельну політику споживчої кооперації, вказуючи при цьому і на прорахунки самої системи. Зо­крема, в газеті «Вісті ВУЦВК» наголошувалося: «Кооперація, як орган змички села з містом на собі весь час болюче відчувала вплив «но­жиць». У споживкооперації до останнього часу не було певної і твер­дої лінії щодо поліпшення цін. Споживкооперація не продумала своєї ролі в боротьбі за усунення причин, які ці «ножиці» утворюють» [260].

Подальша цінова політика споживчої кооперації України витікала з рішень, ухвалених восени 1923 р. керівництвом країни та республіки. Необхідно нагадати, що з жовтня 1923 р. держава посилили своє втру­чання у процес ціноутворення. Широке обговорення шляхів пере­бо­рення « ножиць» цін у Комісаріаті внутрішньої торгівлі СРСР за участю представників промислових, фінансових, кооперативних і проф­спілкових органів показало, що «врешті-решт якесь втручання уряду, як власника промислових підприємств, транспорту і крупної оптової торгівлі, безумовно необхідне і неминуче» [261]. Першим кро­ком на шляху державного регулювання цінової політики у той період стало рішення Комісії цін Комвнуторгу СРСР від 3 жовтня про зни­ження відпускних цін на ситець. Без сумніву, з одного боку, це було підтвердженням рішучого втручання вищих регулюючих державних органів у практику ціноутворення, а з другого – певною підтримкою торговельних організацій, зокрема споживчої кооперації.

Політика державного регулювання цін торкнулась передусім тих галузей промисловості, які випускали предмети широкого вжитку для села. У число цих предметів входили лляні та бавовняні тканини, грубововняні вироби, сірники, сіль, цукор, мило, гас, віконне скло, ка­лоші. Крім цього, суттєве значення мало здешевлення сільсько­гос­подарських машин і знарядь.

Разом зі зниженням оптових цін на промислову продукцію під тиском держави на місцях розгорнулась робота щодо впорядкування ціноутворення товарів широкого вжитку у роздрібній торгівлі. Не ви­падково на ІV позачерговій сесії Ради Вукопспілки (жовтень 1923 р.) голова правління ВУКС О.Г. Шліхтер у своєму виступі констатував: «Кооперація і в центрі, і на місцях в одному відношенні йшла непра­вильним шляхом, маючи на меті відновлення товарних цінностей, вона і в центрі, і на місцях часто робила зайві високі надвишки на товари, і цим самим створювала труднощі для придбання товарів споживачами. Цей факт треба визнати, треба перестати скакати за трестами «півником», треба вступити на шлях зниження розцінок» [262, арк. 85–85 зв.].

Сесія ухвалила негайно знизити ціни на промислові товари. Рі­шення стосувалося як Вукопспілки, так і районних спілок та сільських первинних товариств. При цьому мірилом мала бути собівартість товарів у сталій грошовій валюті (див. табл. 2.3.1):



Таблиця 2.3.1
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка