Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка7/23
Дата конвертації22.04.2017
Розмір5.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

2.2. Особливості відродження торговельної
діяльності споживчої кооперації України в 1922 р.

З провалом кампанії товарообміну перед державою постало зав­дання організації торговельної роботи. Для більшовиків це було до­сить «неприємним відкриттям», особливо ж у питанні допуску при­ватної торгівлі. Проте соціально-економічна та політична ситуація в країні змушувала правлячу партію не просто визнати необхідність відродження торгівлі, а й використати її у своїх інтересах. У працях В.І. Леніна кінця 1921–1922 рр., статтях керівників КП/б/У, радян­ських і господарських працівників проблемам відродження торгівлі надавалася значна увага. Зокрема, порушувалися питання про роль торгівлі в господарському будівництві, створення державної і роз­виток кооперативної торгівлі, допуск, а у перспективі – обмеження і витіснення з ринку приватної торгівлі. Тим самим більшовики по­сту­пово визнали зміну своєї політики щодо торгівлі: від повного запе­речення вони перейшли до її використання задля реалізації свої мети.

З цього приводу В.І. Ленін зазначав, що, на перший погляд, «це видається дивним – комунізм і торгівля?! Щось дуже вже незв’язне, безглузде, далеке» [35, с. 225]. Проте, щоб залишитись при владі, біль­шовики мали оволодіти економічною ситуацією, а значить, терміново «навчитися торгувати». Для подолання зневажливого ставлення до торгівлі, невміння і небажання «зрозуміти комерційні відносини і торгівлю», породжених самою ж партією і задекларованих у її про­грамних документах, потрібен був час. Не випадково газета «Правда» в січні 1922 р. підкреслювала: «Зрозуміти торгівлю, її побут, правиль­но налагодити її в державному масштабі – першочергове завдання кожного комуніста. На постановку правильної торгівлі має бути на­правлена енергія і творча ініціатива» [92].

Як вважає О.А. Пиріг, заходи радянської влади щодо відновлення і розвитку торгівлі протягом 1922 р. переважно були безсистемними, про­диктованими нагальними потребами поточного моменту [5, с. 207]. У цілому погоджуючись з такою тезою, вважаємо, що прагматизм біль­шовиків укотре проявив себе на межі переходу від продукто­об­міну до товарно-грошових відносин, коли вони знову звернули увагу на споживчу кооперацію як потенційного конкурента приватній тор­гівлі. На нашу думку, рішення більшовиків щодо використання спо­живчої кооперації у грі проти приватника на ринковому полі не варто розглядати як цілком несподіване.

Ураховуючи той факт, що торгівля в період непу була різнобічною й суперечливою, В.І. Ленін ще в листопаді 1921 р. запропонував ска­сувати всі постанови державних і кооперативних органів, які тією чи іншою мірою обмежували права кооперації (всіх ступенів) у сфері торговельних операцій порівняно з приватними особами [35, с. 480]. Це була, за слушним зауваженням дослідника кооперативної торгівлі І.А. Гетьмана, програма монополізації в руках споживчої кооперації роздрібних торговельних операцій країни і боротьби з приватною торгівлею [69, с. 49].

На початку лютого 1922 р. Раднарком УСРР декретом «Про поря­док відпуску державою предметів харчування і широкого вжитку» офіційно підкреслив, що за товари, які відпускає держава установам і підприємствам для задоволення потреб споживачів, береться плата. Це свідчило про те, керівництво УСРР визнало торгівлю. При цьому зауважимо, що пріоритетне право одержання продуктів і промисло­вих товарів надавалося державним та кооперативним підприємствам [93, с. 3–4].

Оскільки більшовики робили ставку на кооперативну торгівлю, першочергового вирішення вимагали такі питання, як перехід спо­жив­чої кооперації на господарський розрахунок і самоокупність. VІ кон­ференція КП/б/У, що проходила у грудні 1921 р., підкресливши, що споживча кооперація має стати основним торговельним апаратом дер­жави, відразу поставила перед нею конкретні завдання: по-перше,
з метою господарської вигідності й економії прикласти максимум зусиль до здешевлення і спрощення апарату; по-друге, підпорядкувати цілям радянської держави «правильний торговий розрахунок і закономірний торговельний прибуток» кооперативних організацій [28, с. 199]. Тобто, з перших кроків проголошення товарно-грошових відносин дав про себе знати прагматизм більшовиків, які відродження торговельних операцій споживчої кооперації прагнули спрямовувати для створення соціалістичної економіки.

Зазначимо, що відродження торговельної діяльності кооперативних організацій в умовах конкурентної боротьби на споживчому ринку проходило непросто і мало певні особливості. Радянська влада, хоч і проголосила свободу торгівлі, практично до середини 1922 р. про­дов­жувала залучати споживчу кооперацію до розподілу продуктів. Тобто, як у 1921 р., основна діяльність споживчої кооперації полягала в роз­по­ділі продуктів згідно з розпорядженнями і нормами Наркомпроду УСРР між тими категоріями населення, які продовжували залишатися на забезпеченні держави, а також у налагодженні товарообміну між містом і селом. Це пояснювалося браком необхідних промислових товарів, дестабілізацією грошової системи, а головне – різким усклад­ненням продовольчої ситуації в республіці, яку спровокував неврожай 1921 р. і викликаний ним голод.

Відповідно до постанови ВУЦВК від 18 січня 1922 р. «Про ство­рення загальнодержавного продовольчого фонду» товарні запаси спо­живчої кооперації залучали до забезпечення потреб Червоної армії, голодуючого населення, робітників важкої промисловості [94, с. 31–32]. Постанова РНК від 18 лютого 1922 р. «Про залишення на державному забезпеченні цукром армії, лікарень, курортів і будинків відпочинку» також зобов’язувала споживчу кооперацію допомогти своїми запа­сами у вирішенні продовольчої проблеми [95, с. 103]. Крім цього, пев­ний відсоток продукції споживча кооперація мала відраховувати у фонд Наркомпроду України згідно з постановою Української еконо­мічної ради від 13 березня 1922 р. «Про забезпечення Червоної Армії та Флоту милом, тютюном і сірниками» [96, с. 202]. Як бачимо, і за обмеженого відновлення ринкових відносин держава не відмовилася від старої ідеї часів «воєнного комунізму» про організацію розподілу продуктів харчування і товарів першої необхідності через споживчу кооперацію.

Перехід споживчої кооперації України до вільної торгівлі та за­безпечення членів кооперативів обмежувався тим, що держава в умо­вах продовольчого та товарного голоду всіляко намагалася, вико­рис­товувати її навіть невеликі продовольчі запаси з метою підтримки промислових центрів не лише УСРР, але й РСФРР. Відтак протягом першої половини 1922 р. кооперативні організації були зобов’язані в централізованому порядку здійснювати товарообмінні операції для безперебійного забезпечення робітників великих промислових міст продуктами харчування. Підтвердженням цього є, наприклад, інфор­маційна довідка Подільської губспоживспілки до торговельного уп­рав­ління Вукопспілки за січень 1922 р. Протягом місяця губспо­жив­спілкою було укладено 17 договорів та товарообмін із промисловими центрами, зокрема, відправлено до Москви 17 вагонів хліба в обмін на фабрикати; з Харківським паровозобудівельним заводом в обмін на зерно отримано 7 849 аршин мануфактури і 3 107 пудів заліза; з Пів­денбюро гірничих працівників в обмін на зерно – 40 тис. аршинів мануфактури і 3 тис. пудів гасу. Тоді ж Катеринславська губспо­жив­спілка отримала від Подільської губспоживспілки 80 тис. пудів, а Одесь­ка губспоживспілка – 30 тис. пудів картоплі [97, арк. 6].

Зазначимо, що Наркомпрод УСРР намагався всіляко зберегти свій вплив на споживчу кооперацію щодо проведення товарообміну з підприємствами державної промисловості. Так, приміром, Вукоп­спіл­ка 26 січня 1922 р. під натиском Наркомпроду була змушена укласти договір з Харківською державною кондитерською фабрикою на забез­печення її робітників продуктами харчування, натоміть у результаті обміну отримала 4 тис. м’якої карамелі [98, арк. 18]. Без сумніву, в умовах продовольчої кризи ця обмінна операція не відповідала інте­ресам членів кооперації.

Свобода дій споживчої кооперації була обмеженою і тим, що біль­шовицьке керівництво країни намагалося через своїх посланців в апа­ратах Центроспілки та Вукопспілки всіляко впливати на товаро­об­мін­ні операції. Відтак перед ВУКС стояло завдання передусім виконувати замовлення Центроспілки, направляючи на її ім’я продукти харчу­вання, що було вкрай нелегко в період голоду на Україні. Так, про­тягом лютого 1922 р. Вукопспілка направила Центроспілці до 100 тис. пудів свинячого та яловичного м’яса в обмін на мануфактуру та га­лантерею, а також провела обмінні операції зі спілкою кооперативів метало- та електропромисловості Петрограда із розрахунку – 10 тис. пудів м’яса в обмін на залізовироби [99, с. 19]. Із середини 1922 р. товарообмінні операції Вукопспілки з Центроспілкою у міру посту­пової стабілізації економічної ситуації в країні почали переходити на товарно-грошові розрахунки. Наприклад, протягом липня правління Вукопспілки уклало товарообмінні договори з Центроспілкою, у ре­зультаті яких вона направила до Москви 2 млн. пудів хліба, отри­мавши натомість покриття – 75 % фабрикатами і 25 % готівкою [100].

Разом з тим споживча кооперація, зважаючи на дестабілізацію гро­шової системи й обмежені запаси промислових товарів, продовжувала товарообмінні операції з метою забезпечення своїх членів. Ілюстра­ці­єю цього може слугувати діяльність Чернігівського єдиного спожив­чого товариства (ЧЄСТ). Так, 30 січня 1922 р. воно уклало угоду з Во­ронезьким цукрозаводським управлінням про обмін цукру на зер­но­хліб із розрахунку 9 пудів жита за 1 пуд цукру [101, арк. 18]. 30 бе­резня того ж року ЧЄСТ уклало ще ряд товарообмінних угод: з Московським єдиним споживчим товариством щодо обміну 75 пудів хліба на 200 хусток; з Чернігівською губспоживспілкою на отримання від неї 60 пудів риби за еквівалентом 1 пуд риби за 3 пуди жита;
з Чернігівським губернським робітничим кооперативом (губробко­опом) – щодо обміну продовольства на металовироби: 200 пудів ча­вунного посуду та лиття за еквівалентом 1 пуд лиття та посуду за 5 пудів хліба, 150 пудів покрівельного заліза за еквівалентом 2,5 пуда хліба за 1 пуд заліза, а також 2500 аршинів мануфактури із розрахун­ку – 1 пуд хліба за 6 аршинів мануфактури [102, арк. 70].

Підсумовуючі результати товарообмінних операцій першої поло­вини 1922 р., журнал «Кооперативне будівництво» підкреслював, що «ці операції покращили робітниче постачання, але на роздрібний ри­нок ніякого впливу не мали», бо приватна торгівля на середину року охопила понад 90 % ринку. Слабкість торговельної роботи споживчої кооперації журнал пояснював надто слабкою її фінансовою базою [103, с. 26]. Отже, у зв’язку зі складною економічною ситуацією, голодом, браком промислових товарів, відсутністю необхідних коштів відродження торговельної діяльності споживчої кооперації мало серйозні труднощі. Лише з середини 1922 р. кооперативні організації поступово перейшли до відкритої торгівлі.

Суттєвим ускладненням на шляху відродження торговельної діяль­ності споживчої кооперації стала приватна торгівля. Хоча постанова Раднаркому УСРР «Про торгівлю» [104, с. 583], що давала дозвіл при­ват­ному капіталу в торгівлі, вийшла лише в серпні 1922 р., проте завдяки мо­більності приватна торгівля відразу захопила значну частину розд­рібного товарообороту. Питома вага приватної торгівлі в роздрібному товарообороті республіки в 1922–1923 господарському році складала 75 %, в оптовому – близько 50 % [105, с. 44]. Тоді ж на долю торго­вель­ної галузі споживчої кооперації припадало лише 10,3 % [106, с. 43]. Без сумніву, це було серйозною проблемою для кооперато­рів.

Зважаючи на таку ситуацію на ринку, усуспільнення товарообороту на основі боротьби з приватним капіталом у торгівлі більшовики вважали найважливішим завданням на початку непу. На їх думку, потрібно було терміново витіснити приватний капітал із торгівлі, оволодіти ринком і створити соціалістичний ринок, адекватний усій системі соціалістичного укладу в економіці. Витіснення приватного торгового капіталу зі сфери обігу означало вирішення основного пи­тання перехідного періоду – «хто кого?», який особливо гостро стояв у сфері товарообороту.

На ХІ з’їзді РКП/б/ (27 березня – 2 квітня 1922 р.) В.І. Ленін, під­биваючи підсумки першого року непу, зазначав, що між соціалізмом і капіталізмом розгорнулась гостра боротьба, особливо в галузі тор­гівлі, куди приватний сектор спрямував свої кошти. Завдання, яке висунув лідер більшовиків, полягало в тому, щоб встановити міцний союз між соціалістичною промисловістю і селянською економікою. А для цього потрібно було оволодіти мистецтвом торгівлі, тобто тор­гувати краще, ніж приватний торговець [107, с.73].

Директиву центру щодо наступу на приватну торгівлю підхопило партійно-державне керівництво України. Голова Вищої ради народ­ного господарства УСРР В.Я. Чубар, зокрема, підкреслював: «…збері­гаючи в державних і кооперативних руках оптову торгівлю, ми зу­міємо регулювати приватну торгівлю й уникати значних труднощів у розвитку нашого господарства» [108, с. 177]. У цьому його підтри­мував один із лідерів більшовиків республіки Е.І. Квірінг: «Тепер ко­операція повинна вбити шляхом конкуренції приватну торгівлю» [109, с. 22]. Не відставали у прагненні дати бій приватній торгівлі і більшовицькі осередки на місцях. Так, 5 лютого 1922 р. 2-й пленум Одеського губернського комітету КП/б/У, обговоривши питання про регулювання споживчого ринку, наголосив: «Наше завдання – стати хорошими червоними купцями буде виконано настільки, наскільки сильною буде наша кооперація» [110, арк. 3].

Проте, як засвідчують документи, вирішення цього завдання вияви­лося нелегкою справою і вимагало максимум зусиль і уваги з боку держави та вітчизняних кооператорів. Давалася взнаки наявність до­сить обмежених фінансових коштів споживчої кооперації, нестача товарних ресурсів, вузький асортимент, брак спеціалістів торговельної справи, низька якість обслуговування тощо. Визрівало питання про повне припинення державного фінансування споживчої кооперації, вона мала знайти внутрішні джерела для поповнення своїх коштів. Принагідно слід згадати, що згідно з постановою РНК «Про кошти кооперації» від 13 вересня 1921 р. кооперативні організації мали про­водити свої операції «за свій рахунок і на свій ризик» [111, с. 587]. Тобто споживча кооперація, щоб завоювати ринок, терміново мала стати фінансовоспроможною. Вирішення цього завдання виявилося непростою справою. При цьому зауважимо, що радянська влада не від­разу повернула кооператорам націоналізоване в роки «воєнного ко­мунізму» майно.

Перехід споживчої кооперації на госпрозрахунок у середині 1922 р. виявив збитковість її роботи. Як показала практика, споживча ко­операція на той час не могла розрахуватися з боргами, платити за век­селями, своєчасно дотримуватись податкових зобов’язань, втра­чаю­чи вкрай необхідні їй кредити. Торговельна галузь споживчої кооперації була не в змозі розгорнути свою діяльність без прямої матеріальної та фінансової підтримки держави. Зважаючи на цю обставину, В.І. Ленін наполягав, щоб « …кооперація взагалі і завжди мала відому пільгу, але щоб ця пільга була чисто майновою пільгою (висота банківського процента і т. д.), щоб кооперацію кредитувати такими державними коштами, які хоча б на небагато, але перевищували ті кошти, які ми даємо приватним підприємствам» [107, с. 371].

Однак державна підтримка споживчій кооперації у справі опо­даткування була надана не відразу. Варто зауважити, що 26 серпня 1921 р. вийшла постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про промисловий податок» [112, с. 550–551], який стосувався і споживчої кооперації. За цим документом, жодних пільг щодо сплати податків споживча ко­операція тоді не отримала, оскільки з кооперативних і артільних під­приємств стягувався промисловий податок на загальних підставах. За постановою, промисловий податок складався з двох зборів: патент­ного – платіж за право займатися торгово-промисловою діяльністю, й зрівняльного, що нараховувався на оборот підприємств. Патентний збір мав стягуватися наперед за півріччя, а зрівняльний – у кінці кожного місяця у розмірах, які визначали вищі податкові органи на 6 місяців уперед. Стягнення патентного збору розпочалося з 1 липня 1921 р. Дія даної постанови поширювалася на торговельну діяльність споживчої кооперації до березня 1922 р.

Навесні 1922 р. більшовики з метою збільшення грошових над­ход­жень від торгівлі до державної казни спеціально визначили розряди торгових підприємств. Так, 8 березня ВУЦВК ухвалив постанову «Про розряди торговельних підприємств», яка поширювалась і на організації споживчої кооперації [113, с. 185]. Щоб упорядкувати спла­ту патентних зборів, усі торговельні заклади залежно від площі торгових і складських приміщень, кількості працюючих, обсягів това­рообігу виокремлювали в п’ять розрядів. Перший розряд становила дрібна торгівля на базарах з рук, рундуків, лантухів, посуду, яток. Ціна піврічного патенту складала 4 крб. Відповідно до другого роз­ря­ду віднесли торгівлю з пересувних приміщень – столів, візків, човнів, а також із будок, наметів, невеликих приміщень. У даному разі ціна піврічного патенту зростала втричі і становила 12 крб. До третього розряду ввійшла торгівля в магазинах, де піврічний патент становив 40 крб. У наступному випадку 120 крб. потрібно було сплатити дер­жаві у вигляді патенту за здійснення напівоптової торгівлі у крам­ницях і магазинах, віднесених до четвертого розряду. До найвищого – п’ятого – розряду було включено підприємства оптової торгівлі, ма­газини, кав’ярні та ресторани з кількістю працюючих більш як 20 чо­ловік, де здійснювався продаж товарів великими партіями. Відповідно піврічний патент складав 400 крб.

Закон «Про промисловий податок», уведений у дію постановою ВУЦВК від 15 березня 1922 р., проголошував зрівняльний характер оподаткування всіх торговельних закладів незалежно від їх соціальної природи [114, с. 208–209]. А відтак суттєвих податкових пільг, за­кріплених законодавством, споживча кооперація тоді ще не отримала. Кооперативні підприємства підлягали оподаткуванню промисловим податком на загальних підставах. Промисловий податок, як і в по­передні місяці, складався з патентного і зрівняльного зборів. Проте закон містив деякі зміни. Зокрема, запроваджувалися трьохмісячні й одномісячні патенти. За торгівлю предметами розкоші встановлю­вав­ся додатковий патентний збір. Патентний збір збирався податковими закладами за півроку вперед з торговельних підприємств п’яти роз­рядів. Встановлений законом розмір патентного збору стосувався се­реднього територіального поясу. Поясні межі визначалися і регулю­валися Народним комісаріатом фінансів за згодою з Українською ра­дою народного господарства УСРР (УРНГ). Зрівняльний збір з торго­вельних підприємств, віднесених до 2, 3, 4 та 5 розрядів, запровад­жу­вався с 1 січня 1922 р. Для визначення податків зрівняльного збору податківці встановлювали приблизно або на підставі наданих пла­тіжних документів середню суму обороту кожного торговельного під­приємства. Оподаткування і спостереження за збиранням цих податків на торгівлю держава залишала за собою, поклавши їх на губернські фінансові відділи, фінансових інспекторів та податкові і торговельно-перевірочні комісії. Тобто переваг при оподаткуванні торговельних закладів порівняно з підприємствами інших форм власності у першій половині 1922 р. споживча кооперація не мала.

Крім цього, складна економічна ситуація в республіці, спричинена голодом, спонукала більшовиків шляхом додаткового оподаткування торговельних підприємств знайти додаткові кошти та ресурси. Декрет ВУЦВК від 10 травня 1922 р. «Про додаткове оподаткування торго­вель­них та промислових підприємств для подання допомоги голо­дую­чим» [115, с. 381–382] уводив додаткові податки в розмірі 10 % па­тентного збору та 1 % з обороту на всі без винятку торговельні під­приємства, включаючи споживчу кооперацію. Усі надходження, отри­мані від додаткового оподаткування торгівлі, надходили на рахунки Всеукраїнської комісії допомоги голодуючим.

Для відродження торговельної галузі споживчій кооперації украй не вистачало коштів. Фінансовий стан кооперативних організацій був критичний. Відтак керівництво Вукопспілки протягом 1922 р. не раз зверталося до Раднаркому УСРР з проханням про надання спожив­чій кооперації фінансової допомоги. Так, 5 липня 1922 р. у зверненні прав­ління ВУКС до РНК УСРР підкреслювалося: «Фінансовий стан споживчої кооперації нині дуже складний. Багато кооперативних ор­ганізацій у зв’язку із неможливістю винести податки припиняють своє існування» [116, с.36].

Держава була змушена піти на певну матеріально-фінансову під­тримку споживчої кооперації, бо до цього її підштовхувала ситуація на ринку, де переважав приватний торговець. Не випадково більшо­вики у резолюції ХІ з’їзді РКП/б/ (кінець березня – початок квітня 1922 р.) «Про фінансову політику» підкреслювали необхідність мате­ріальної підтримки кооперативної торгівлі. Однак при цьому зазна­ча­лось, що фінансова підтримка держави споживчій кооперації не по­винна бути збитковою для радянської влади, бо «податкова політика є головною зброєю революційної політики пролетаріату в перехідну епоху» [3, с. 495–496]. Тобто, виділяючи споживчій кооперації кошти чи запроваджуючи певні податкові пільги, радянська влада одночасно посилювала контроль за її господарською діяльністю.

З метою покращення фінансового стану споживчої кооперації державою було вжито ряд відповідних заходів. Щоб підтримати спо­живчу кооперацію, керівництво УСРР сприяло вирішенню питання про анулювання Наркомпродом заборгованості з боку споживчої ко­операції. Більшовики зробили певні кроки щодо полегшення опо­дат­кування кооперативних організацій. 29 серпня ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили закон «Про порядок оподаткування споживчої кооперації промисловим податком», за яким вона отримала переваги при оподат­куванні. Проте він зменшував на 50 % обсяг патентного й зрівняль­ного зборів для кооперативів закритого типу, які відпускали товар лише своїм членам. Усі інші споживчі товариства, що входили до складу Вукопспілки, мали сплачувати вказані збори в розмірі 75 % від установлених ставок. У пільговому порядку (зниження промислового податку до 50 %) оподаткувалися також торговельні операції коопе­ративів, які здійснювалися їх членами, що сплатили пайові внески [117, с. 595]. Без сумніву, це рішення послабило податковий тиск дер­жави на споживчу кооперацію і сприяло розгортанню її торговельних операцій.

У той складний для споживчої кооперації період радянська влада була змушена терміново повернути їй частину націоналізованого майна. Згідно з постановою РНК УСРР від 5 грудня 1922 р. «Про по­вернення споживчим кооперативним організаціям націоналізованих будівель» Народному комісаріату внутрішніх справ доручили у 2-ти­жений термін виробити спільно з Вукопспілкою інструкцію про по­вер­нення кооперації будівель і складських приміщень. У постанові підкреслювалось, що надалі націоналізація кооперативної власності неприпустима. Це рішення певною мірою також сприяло зміцненню матеріально-технічної бази та налагодженню торговельної роботи кооперативних організацій [118, с. 1000–1001].

Головною причиною, яка перешкоджала відродженню торго­вель­них операцій споживчої кооперації, було її безгрошів’я. Брак міцної фінансової бази не давав кооператорам можливості розгорнути торгів­лю, а тим більше конкурувати з приватним торговцем. Голод у країні, слабка купівельна спроможність населення, розпорошеність системи, високі організаційні витрати та ряд інших факторів заважали утво­ренню власної фінансової бази споживчої кооперації з доходів від торгівлі.

Аналіз фінансового стану кооперативних організацій дозволяє зро­бити висновок про неможливість забезпечення більш-менш їх нор­мальної роботи без належної підтримки кредитних установ та відпо­відної кредитно-фінансової політики держави. Варто зауважити, що у той час мережа кредитних установ лише формувалася. Зняття міської споживчої кооперації з 1 вересня 1921 р. з кошторисного фінансу­ван­ня за державним бюджетом і складний фінансовий стан дрібних ко­оперативних організацій викликали необхідність формування єдиного фінансового центру споживчої кооперації. Спочатку такий фінансовий центр створили в РСФРР, де в лютому 1922 р. був організований банк споживчої кооперації (Покобанк – потребительский кооперативный банк). Банк був створений на пайових засадах кооперативними ор­гані­заціями спільно з Державним банком, який вніс одну третину ос­нов­ного капіталу. На початку 1923 р. банк споживчої кооперації РСФРР був реорганізований у Всеросійський кооперативний банк (Всеко­банк), який обслуговував усі види кооперації [26, с. 86].

Слід згадати, що згідно з декретом РНК УСРР від 31 жовтня 1921 р. «Тимчасове положення про Центральний та місцеві комітети з фінан­сування кооперації» кредитування споживчої кооперації проводили фінансово-податкові органи [119, с. 750–751]. Протягом 1922 р. на­галь­­на потреба стабілізації фінансового стану споживчої кооперації спричинила гостру потребу створення кооперативного банку. 21 бе­рез­ня 1922 р. Раднарком УСРР дав дозвіл на організацію Українбанку, заснованого як єдиний республіканський фінансово-кредитний центр для обслуговування всіх видів кооперації [120, арк. 127]. 15 серпня того ж року РНК УСРР ухвалив постанову «Про передачу майна ко­лишнього Українського народного кооперативного банку заново орга­ні­зованому Всеукраїнському кооперативному банку» Українбанку» [121, с. 555]. На підставі цієї постанови Українбанку передавалося все неліквідоване майно колишнього Українського народного коопе­ра­тив­ного банку, незалежно від того, де воно знаходилось. Без сумніву, це певною мірою підсилювало фінансовий потенціал споживчої коопе­рації, яка відповідно до постанови другої сесії Ради Вукопспілки «Про вступ ВУКС у члени-фундатори Українбанку» у червні 1922 р. увій­шла до складу банку [122, с. 25].

Проте перший рік діяльності Українбанку був ускладнений супе­реч­ками з Всесоюзним кооперативним банком, який, усупереч досяг­нутій домовленості, також намагався поширювати свої операції на території України. Конфлікт банків було врегульовано перетворенням Українбанку в 1923 р. на республіканську контору Всекобанку. Про­тягом 1922–1923 р. кількість філій Українбанку зросла з 3 до 23 [123, арк. 36]. Особливістю Українбанка було те, що він більше 2/3 своїх позик надавав низовим кооперативним осередкам [124, арк. 61]. Не­зва­жаючи на міжкооперативний статус, Українбанк, у першу чергу, був банком споживчої кооперації. У 1922–1923 рр. її частка в загаль­ній сумі відпущених банком кредитів становила 61,3 % [125, с. 213].

Оскільки власних коштів для відродження торговельної галузі у споживчої кооперації явно не вистачало, доводилося шукати кре­диторів серед державних установ. Головним фінансовим кредитором споживчої кооперації у той період виступав Держбанк, який 12 грудня 1921 р. у Харкові відкрив свою першу контору, а через рік мав 21 фі­лію у різних містах республіки. У 1923–1923 р. частка кооперації в загальному обсязі операції Держбанку становила 39 % [126, арк. 98].

Щоб поповнити товарні фонди і налагодити торговельні операції, протягом 1922 р. Вукопспілка була змушена постійно брати кредити в Держбанку. Так, на засіданні Президії правління ВУКС 3 жовтня 1922 р. винесли рішення подати клопотання до Держбанку про від­крит­тя Вукопспілці акредитивів на Москву в розмірі 350 млрд. крб., відповідно на Петроград – 150 млрд. крб., Крим – 50 млрд. крб., Київ – 50 млрд. крб., Гомель – 100 млрд. крб., Ростов – 50 млрд. крб. [127, арк. 17]. У листопаді того ж року правління ВУКС, на одному із своїх засідань зазначивши, що «нормальний розвиток споживчої кооперації на Україні зовсім неможливий без фінансування останньої держор­ганами і Держбанком», звернулось до Держбанку з проханням про надання кредиту в 4 трильйони крб. Тоді ж Вукопспілка звернулася по кредит у сумі 3 трильйони крб. до Центроспілки РСФРР [128].

Оскільки фінансовий стан місцевих кооперативних організацій був надзвичайно важкий, Вукопспілка, у свою чергу, із коштів, отриманих у кредит, почала їх кредитувати. Наприклад, на засіданні Президії правління ВУКС 23 вересня 1922 р. ухвалили відкрити кредит Одесь­кому губробкоопу на 75 млрд. крб., відповідно Чернігівському губроб­коопу – 60 млрд. крб. Харківській райспоживспілці – 100 млрд. крб., Сумській райспоживспілці – 60 млрд. крб. [129, арк. 22]. Як бачимо, обмежена в організації власних коштів, споживча кооперація мусила відроджувати свою торговельну діяльність головним чином за чужі кошти. Щодо цього відомий дослідник кооперативного руху І. Ви­та­нович констатував: «Вукопспілка кредитувала районні спілки, а вони, в свою чергу, споживчі товариства. Так усі ланки споживчої ко­опе­рації були великою мірою в кредитній залежності від державних організацій» [130, с. 282].

До кредитування споживчої кооперації також залучалися й інші установи: міські банки, Зовнішторгбанк, товариства взаємного кре­диту (ТВК), але сукупні обсяги їх кредитних надходжень у споживчу кооперацію не перевищували 5 % усієї суми одержаних нею кредитів [125, с. 213].

Відзначимо, що у перші роки непу, коли переважав підтоварний кредит, тобто видача банківських коштів організації під заклад то­варів, які їх належали, до кооперативних та державних підприємств лише у виняткових випадках держава висувала вимогу зберігати то­вари на банківських складах, тоді як для приватних клієнтів це було обов’язковою умовою. Крім того, розмір позики для державних орга­нів визначався у 75 % ринкової ціни товару, для споживчої коопера­ції – 60 %, а для приватних торговців – у 50 %. Вартість банківського кредиту обходилася споживчій кооперації у 10 % від позиченої суми, а приватним торговцям – 12 % річних [131, арк. 11 зв.].

Дотримуючись класового принципу першочергового забезпечення робітників, керівництво країни пішло на запровадження як грошового, так і товарного їх кредитування, тим самим порушивши один з кооперативних принципів, який полягав у забороні відпуску товарів пайовикам у кредит. У жовтні 1922 р. більшовики на сторінках одного з комуністичних видань аргументували своє рішенням таким чином: «…дорожнеча життя з кожним днем стає все відчутнішою. Вона при­звела до того, що без допомоги господарських органів робітнику не обійтися. Одяг і взуття робітник може придбати тільки шляхом кре­дитування. Необхідно державним трестам, які мають роздрібні ма­газини, відкрити кредит робітникам. Це можна зробити, відпускаючи товари через робітничі кооперативи» [132].

21 листопада 1922 р. на засіданні Раднаркому УСРР ухвалили рі­шен­ня про організацію кредиту для робітників. Комісаріату внутріш­ньої торгівлі доручили розширити суму робітничого кредиту до 7 трильйонів крб., переважно за рахунок коштів господарських орга­нів [133, арк. 113]. 19 грудня 1922 р. Раднарком УСРР ухвалив поста­нову «Про передачу відомствам Уцеробкоопу (Український централь­ний робітничий кооператив) сум, призначених для організації робіт­ничого кредиту», згідно з якою урядом були чітко визначені розміри коштів, які окремі відомства мали передати в розпорядження Уце­робкоопу, а саме: Всеукраїнська контора Держбанку – 500 млрд. крб., Укрраднаргосп – 650 млрд. крб., Уповнаркомзовнішторг – 400 млрд. крб., Вукопспілка – 300 млрд. крб. Ці відомства були зобов’язані тер­міново передати зазначені суми в розпорядження Уцеробкоопу з метою ор­ганізації кредитування робітників [134, арк. 118].

Аналогічну політику кредитування робітничої кооперації прово­дили місцеві органи влади. Підтвердженням цього є рішення президії Київського губернського виконавчого комітету від 10 лютого 1923 р.: запропонувати міському кредитному комітету відпустити Соробкоопу (Київський центральний робітничий кооператив) з метою кредиту­вання робітників безпроцентний кредит розміром 300 тис. крб. термі­ном на 4 місяці [135, арк. 53].

До практичної реалізації дрібнокрамничного кредитування робіт­ників Уцеробкооп приступив лише у кінці 1922 р. У ряді робітничих кооперативів кредитування відразу дало перші результати. Так, зокре­ма, на грудень 1922 р. Миколаївським губробкоопом під кредит робіт­никам видавалися продукти харчування: цукор, олія, крупа, горох за цінами на 30–40 % нижчими від ринкових [136].

Слід зазначити, що кредитування робітників окремих підприємств навіть одного регіону було нерівномірним, виходячи з фінансового стану робітничої кооперації та важливості тієї чи іншої галузі про­мисловості. Приміром, робітники Луганського паровозобуді­вельного заводу одержали кредит у сумі на одного пайовика 40,6 крб., їх колеги з Юзівського комбінату і Луганського патронного заводу – лише на 9,8 крб., а працівникам Криворізьких марганцевих рудників робітнича кооперація відкрила кредит на суму 10,8 крб. [137, арк. 26–27 зв.].

Дрібнокрамничне кредитування на той час, з одного боку, являло собою певний вихід для робітників, а з другого ставило їх у певну боргову залежність. Та й сама робітнича кооперація була змушена чіт­ко регламентувати та обмежувати свою торговельну роботу. Наприк­лад, Харківське споживче товариство проводило індивідуальне кре­дитування робітників предметами широкого вжитку. Розмір кредиту становив двомісячний оклад кожного робітника, але не більше 25 крб. Максимальний термін кредитування обмежувався 4 місяцями. Пога­шення кредиту відбувалося двічі на місяць шляхом вирахування із заробітної плати робітників на 1 і 15 число. Позитивним моментом у цій практиці можна вважати той факт, що відпуск товарів з магазинів Харківського споживчого товариства здійснювався за особистим вибором робітників [138].

Кредитування робітників у Полтаві розпочалося лише в лютому 1923 р, оскільки господарські органи не виділили для цієї мети своє­часно необхідних фондів. У першу чергу кредит був наданий робіт­никам союзу «Металіст», друкарів, текстильників, які були членами губробкоопу. Під кредит робітники отримали мануфактуру, взуття, паливо, тобто ті товари, які були вкрай потрібні у зимовий період [139]. Тоді ж розпочалося кредитування робітників Києва. Макси­мальний розмір кредиту кожного робітника із фондів державних, господарських органів та самої кооперації визначався на найближчі два тижні у розмірі 10–15 крб. Товари відпускались Київським Со­роб­коопом зі знижкою 10-15% [140, арк.28].

Таким чином, виходячи зі складного фінансового стану коопе­ра­тивних організацій та намагаючись матеріально підтримати споживчу кооперацію, радянська влада протягом 1922 р. вжила ряд заходів щодо забезпечення її як грошовими, так і товарними кредитами. Робітничий кредит, як дрібнокрамничний, тобто до найближчої зарплати про­дуктами харчування, так і довготерміновий (кредит одягом, взуттям, дровами) на термін 3–4 і більше місяці, займав в оборотах деяких робітничих кооперативів 50–60 % до загальної суми товарообороту [141, с. 104]. Тож запровадження державою практики кредитування робітників носило класовий характер і заважало споживчій кооперації розгортати торговельну діяльність, виходячи з умов ринкової еко­номі­ки.

Суттєву перешкоду в налагодженні товарообороту в Україні, зо­крема у відродженні торговельної діяльності споживчої кооперації, становило собою стрімке знецінення грошей. У 1921 р., коли найгост­ріше відчувалися наслідки неврожаю, брак промислових товарів, а бюджет був дефіцитним, держава вдалась до емісії розрахункових знаків, і грошова маса різко зросла. Порівняння цін довоєнного пе­ріоду з цінами початку січня 1922 р. указує на їх підвищення в 273 тис. разів, тобто купівельна спроможність 1 млн. крб. відповідала 3 крб. 66,3 коп. зразка 1913 р., а на вересень 1922 р. ще зменшилася до 11,8 коп. [142].

Оздоровлення фінансів було визнане першочерговою справою тіль­ки восени 1921 р. 10 жовтня ВЦВК РСФРР ухвалив декрет «Про за­ходи щодо впорядкування фінансового господарства» [143, с. 550]. Згідно з ним господарські органи зобов’язувалися вжити заходів до збільшення державних доходів і здійснення політики найсуворішої ощадливості у витраті коштів, щоб максимально скоротити емісію радзнаків. Дія декрету автоматично поширювалася на Україну, а 4 січ­ня 1922 р. його текст був продубльований постановою ВУЦВК під цією ж назвою [144, с. 138]. Державний банк мав налагодити грошо­вий обіг, сприяти розвиткові народного господарства, оволодіти внут­рішнім ринком і торговельним оборотом. Спочатку було здійснено спро­бу запровадити умовну грошову одиницю – довоєнний карбо­ва­нець з переведенням у неї радзнаків. Майже рік (з листопада 1921 по листопад 1922 р.) розрахунки проводились у довоєнних карбованцях. Практика довела неефективність такої системи. Було висунуто зав­дан­ня припинити знецінення грошових знаків і відновити забезпечення грошей золотом [4, с. 303–304].

Протягом 1922 р. тривала розробка засад грошової реформи. Зро­стан­ня цін на продукти харчування, використання золота для закупівлі продовольства на зовнішньому ринку диктували необхідність якнай­швидшого вирішення питання врегулювання грошового обігу. 25 черв­ня 1922 р. заступник голови Раднаркому РСФРР О. Риков підписав декрет про надання Держбанку права випуску банківських білетів – червінців. Перші радянські червінці були випущені в обіг наприкінці 1922 р. На чверть вони були забезпечені золотом, а на три чверті – короткотерміновими зобов’язаннями та високоліквідними товарами. Один червінець дорівнював 10 крб. золотом дореволюційного карбу­вання. Було прийнято рішення про емісію грошових знаків зразка 1923 р. Один карбованець зразка 1923 р. дорівнював 100 крб. зразка 1922 р. У січні 1923 р. курс червінця на вільному ринку становив 4,36 дол. [145, с. 100].

Отже, розвиток ринкових відносин у перші роки непу спричинив грошову реформу 1922–1924 рр. Стан ринку, коливання ринкової кон’юнктури коригували її проведення. Разом з тим, стан грошового господарства впливав на розвиток ринку. Більшовикам удалося запро­вадити власну конвертовану валюту. Розпочата в 1922 р. грошова реформа досить позитивно позначилася на стабілізації економіки, роз­витку ринку, сприяла відродженню торговельної діяльності споживчої кооперації України.

Відновлення торговельної діяльності споживчої кооперації в умо­вах становлення ринку проходило тоді, коли були порушені госпо­дарські зв’язки між містом і селом, між різними районами й окремими галузями народного господарства. Одним із першочергових завдань, яке довелося вирішувати кооперативним спілкам та товариствам, було питання поповнення товарних ресурсів. Основну масу товарів у 1921 р. споживча кооперація отримувала не від державної промисло­вості, а від Наркомпроду. Проте відновлення товарно-грошових від­носин вивело кооперацію з-під опіки цієї установи і змусило прояв­ляти господарську ініціативу щодо пошуку товарів.

З огляду на умови ринку, взаємозв’язки споживчої кооперації з державними органами мали базуватися на принципі комерційних договорів. Однак безпосередні зв’язки її з промисловістю були ще слабкі і, як зазначав дослідник кооперативного руху в 1920-ті рр. П. Височанський, «зав’язувались досить туго» [146, с. 47]. На початку непу підприємства державної промисловості, намагаючись якнай­швид­ше зміцнити своє господарське становище, не зовсім охоче йшли на встановлення ділових зв’язків з фінансовослабкою кооперацією. Вони нерідко розгортали власну торговельну мережу або надавали перевагу приватному торговцеві.

Зважаючи на цю обставину, держава почала проводити політику з тим, щоб забезпечити переважний збут продукції державної промис­ловості через споживчу кооперацію. Зауважимо, що згідно з поста­новою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення спо­живчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» промислові підприємства були зобов’язані реалізовувати свою продукцію через кооперативну систему і лише при її відмові пропонувати товари іншим контрагентам, але на гірших, ніж для кооперації, умовах. Зокрема, в постанові зазначалося: «При про­веденні товарообмінних та інших заготівельних операцій державні органи, у тому числі підприємства та трести, в першу чергу заклю­чають договори з ВУКС, котра користується при ухваленні договорів максимальними перевагами перед іншими контрагентами. З про­по­зиціями заключити договори державні органи звертаються до ВУКС або на місцях до губспілок» [147, с. 860]. Без сумніву, це директивне рішення мало допомогти кооперативним організаціям терміново поповнити свої товарні фонди, без яких було неможливо відродити торговельні операції.

Однак цю урядову вказівку неоднозначно сприйняли керівники промислових підприємств. Створення трестів і переведення їх на госп­розрахунок логічно вимагало надання їм права самостійного вибору посередника в реалізації власних товарів. Договірні відносини з держ­промисловістю мали для кооперації подекуди примусовий характер. Головною причиною, яка перешкоджала більш широкому розвитку торговельних операцій господарських органів зі споживчою коопе­ра­цією, було її безгрошів’я та низький рівень кредитної дисципліни. Не випадково окрвиконком Кременчуцького округу на Полтавщині у жовтні 1922 р. підкреслював, що «взаємовідносини державних органів з місцевою кооперацією неналагоджені, так як їй все ще не йдуть назустріч» [148, арк. 73].

Особливу тривогу керівництва республіки викликала ситуація з товарним забезпеченням робітничої кооперації, яка за браком необ­хідних товарів та продуктів не могли задовольняти потреби своїх членів. Це змушувало робітників користатися послугами приватного торговця. Зважаючи на це, КП/б/У підкреслювала, що за таких обста­вин «робітнича кооперація не лише загрожує зупинитися в своєму розвитку, але й бути витісненою приватним ринком» [149, арк. 91]. На цій же проблемі акцентувала увагу місцевих органів влади і VІ пар­тійна конференція Полтавської губернії у січні 1922 р.: «Якщо ми на­ма­гаємося отримати практичну і політичну користь із товарообмінних операцій, то ми повинні впливати на кооперацію в тому сенсі, щоб вона здійснювала свої операції лише через свій кооперативний апарат і не робила б цього через приватний ринок» [150, с. 4].

Постанова Української економічної ради від 27 травня «Про ма­теріальне становище робітничого класу на Україні» зобов’язувала державні органи сприяти поповненню товарних ресурсів робітничої кооперації і не допускати перекачування фабрикатів у руки приват­ного торговця [151, с. 411–412].

У результаті директивних рішень керівникам республіки вдалося певним чином вплинути на забезпечення фондів робітничої кооперації промисловими товарами з боку державних органів. На початок січня 1923 р. дані щодо джерел товарних надходжень до робітничо-міських споживчих товариств УСРР були такі: від кооперативних центрів надходило 54,5 % товарів, державних господарських органів – 30,3 %


і приватних осіб та фірм – 15,2 % [152, арк. 91]. У свою чергу здій­сне­не під впливом держави поповнення товарних ресурсів стало запо­рукою відродження торговельних операцій робітничих кооперативів. Саме цим можна пояснити той факт, що на кінець 1922 р. на робіт­ничу кооперацію України припадало 40 % товарообороту Вукопспілки [153, арк. 71].

Жорстка політика більшовиків щодо реалізації продукції державної промисловості через кооперативні організації в умовах відродження товарно-грошових відносин забезпечила підтримку споживчій коопе­рації у вирішення проблеми товарних фондів. За підсумками 1922–1923 господарського року з 26 % промислової продукції, реалізованої на споживчому ринку, 16,5 % становила частка споживчої кооперації, більше ніж у двічі перевищуючи обсяги роботи з приватними тор­говцями, а на державну торгівлю припадало лише 2,3 % усієї маси товарів. У структурі збуту трестів, які працювали на широкий спо­живчий ринок, як-то Маслотрест, Шкіртрест, Фарфор-Фаянс-Скло, Тютюнтрест, Махортрест, Укрсільтрест, Укрдержспирт, чверть обся­гів належала кооперації [154, с. 72–73].

Підтримка більшовиками споживчої кооперації щодо збільшення її товарних фондів за рахунок державних органів виявилася не лише у показниках робітничої кооперації УСРР. За сприяння держави змогла поповнити свої товарні фонди і Вукопспілка. Протягом 1922 р. ВУКС мала такі джерела постачання товарів: державні органи та заклади – 56,6 %, кооперативні організації – 39,3 % і приватні особи – 4,1 %. Тобто більше половини отриманих товарів припадало на державну промисловість. При цьому зауважимо, що у кредит було придбано 41,5 % товарів, за готівку – 23,1 %, шляхом товарообміну – 16,7 % і як комісійні – 18,7 %. У свою чергу, основним покупцями Вукопспілки були кооперативні організації, яким вона продала 78,8 % своїх то­вар­них ресурсів, 9,2 % – державні органи і 12 % – приватний сектор тор­гівлі. Однак в умовах фінансової скрути місцевої кооперації Вукоп­спілка змогла продати їм за готівку лише 33 % товарів [155, арк. 70].

Особливістю поповнення товарних фондів місцевих кооперативних організацій було те, що вагоме місце у цьому посідала безпосередньо Вукопспілка. Проте залишався суттєвий вплив приватного ринку. Так, наприклад серед постачальників товарів Полтавської райспо­жив­спіл­ки протягом 1922 р. були: Вукопспілка – 24,7 %, інші кооперативні організації – 19,8 %, державні органи – 11,5 %, власні підсобні під­приємства – 16 %, різні установи – 10 %, приватний сектор – 18 % [156, с. 42]. Обмеженістю товарних запасів пояснюється той факт, що кооперативні організації Миколаївській губернії у грудні 1922 р. на 75 % отримати товари від райспоживспілки, а інші 25% товарів – закупити на приватному ринку [157, арк. 77].

Усвідомлюючи обмеженість потенціалу державної промисловості у наданні необхідних товарів, керівництво республіки було змушене погодитись на деяку господарську свободу кооперативних організацій щодо поповнення ними товарних фондів за межами республіки. Дже­релом поповнення товарних ресурсів споживчої кооперації слугував товарний фонд Центроспілки РСФРР та комісійні операції, пов’язані з його реалізацією на Україні. Більш фінансовоспроможні спілки та робітнича кооперативи з метою економії намагались здійснювати оп­тові закупівлі товарів. Зокрема, восени 1922 р. Уцеробкооп уклав уго­ду з Центроспілкою на закупівлю Полтавському губробкоопу 450 пу­дів рису та 50 ящиків шведських сірників, Харківському споживчому товариству – 250 пудів рису [158, с. 97]. Полтавська райспоживспілка у листопаді 1922 р. отримала від Центроспілки на комісійних умовах 5 вагонів солі, 300 пудів нафти і 150 пудів гасу. Тоді ж вона, продавши у Москві 11 вагонів борошна, за виручені кошти змогла закупити 900 пудів оселедців та 738 пудів гасу [159].

Самостійні операції щодо закупівлі товарів за межами УСРР для забезпечення робітників розгорнула Донецька губернська спілка – Союздонбасейн. Так, наприклад, у жовтні 1922 р. донецькі коопе­ра­тори закупили оптом у Гомельської споживспілки 35 тис. пудів кар­топлі [160]. Однак розширенню торговельних операцій заважала не­врегульованість взаємовідносин між кооперативними спілками. За­зна­чимо, що у випадку, коли йшлося про закупівельні операції великих розмірів, Вукопспілка намагалася зберегти свою монополію. Відтак на засіданні президії правління ВУКС від 13 грудня 1922 р. була опро­тестована закупівля Союздонбасейном у Центроспілки РСФРР 20 тис. пудів цукру, а отже ухвалено рішення про покриття Вукопспілці ко­місійного відсотка [161, арк. 2].

Позаяк коштів для розрахунків не вистачало, робітничі організації практикували закупівлю товарів один у одного на виплату. На­приклад, у жовтні 1922 р. Союздонбасейн уклав угоду з Сумським робкоопом, за якою останній мав продати донецьким кооператорам 1 тис. пудів гречаної крупи і 1 тис. пудів вівса за гроші у розстрочку [162, арк. 2].

Джерелом поповнення товарних ресурсів кооперативних органі­за­цій у період товарного дефіциту були ринки, регіональні і міжрес­пуб­ліканські ярмарки. У січні 1923 р. у Харкові відкрився Хрещенський ярмарок. Напередодоні його відкриття правління Вукопспілки ухва­лило основні положення участі в роботі ярмарку, згідно з якими ко­жна райспоживспілка і губробкооп перед відкриттям ярмарку мали представити для реклами зразки сільськогосподарської сировини [163, арк. 4].

Варто зауважити, що споживча кооперація, яка на той час дещо зміцніла, змогла розгорнути на ярмарку торговельну діяльність, за­купляючи і продаючи товари. Вукопспілка, запаси якої були більшими порівняно з місцевими спілками, продала товарів на суму до 6 трильйо­нів крб., включаючи мануфактуру, тютюнові вироби, гото­вий одяг, трикотажні вироби, бакалію. Крім цього, ВУКС змогла про­дати вироби своїх промислових підприємств: мило, кондитерські ви­ро­би, шкіряні вироби і заробити на цьому до 1 трильйона крб. Продаж Вукопспілкою олії і пшеничного борошна дав ще 500 млрд. крб. За отримані гроші ВУКС здійснила на ярмарку закупівлі сировини, мануфактури та галантереї на 4 трильйони, відповідно бакалійних то­варів – на 2 трильйони, посуду, скла, скоб’яних та залізних товарів, взуття – на 2 трильйони і шкіряної сировини – на 500 млрд. крб. [164]. В асортименті закуплених ВУКС товарів були: мануфактура – 48,8 %, бакалія – 19,5 %, сільгосппродукти – 14,0 %, залізні вироби – 9,2 %, галантерея – 5,0 %, шкіра та взуття – 3,5 %. Головними джерелами поповнення товарів стали: Центроспілка РСФРР, на яку припадало 53,0 % закупівель, трести – 33,5 %, державні органи – 6,9 %. Частка приватника у закупівлях Вукопспілки тоді становила лише 4,3 %. При цьому варто зазначити, що великі партії товарів ВУКС удалося заку­пити на ярмарку завдяки значним кредитам як у Держбанку, так і у Центроспілки та трестів. Зокрема, у кредит було придбано 76,9 % то­варів і за готівку лише 23,1 % [165, с. 10–11].

Під час роботи Київської Контрактового ярмарку (лютий 1923 р.), де переважала оптова торгівля, Вукопспілка закупила згідно з угодами 40 вагонів товарів, у тому числі – 20 вагонів припадало на Центро­спілку. Серед закуплених товарів ВУКС угода з Тютюнотрестом Ук­раїни становила 3 трильйони крб., Швейним синдикатом – 3 трильйо­ни, Київторгом і сірниковою фабрикою «Вогник» – 1,5 трильйони, Чернігівською та Вінницькою райспоживспілками – 2 трильйони крб. У роботі ярмарку взяли участь і окремі споживспілки та великі ко­опе­ративи України. Так, Союздонбасейн закупив у Київторгу 1 700 ящи­ків махорки, а Київський Соробкооп у Київського райшкіртресту – шкіряної сировини на суму 3 трильйони крб., у Московського шовко­управління – шовкових виробів на суму понад 2 трильйони крб., Мос­ковського Текстильсиндикату – текстильних виробів сумою понад 1 трильйон крб. і Ніжинською махорфабрикою на закупівлю махорки сумою 0,5 трильйонів крб. [165, с. 12–13].

Проте слід зауважити, що відкриття місцевих ярмарків в Україні контролювалося й обмежувалося державою. Так, згідно з постановою РНК УСРР від 22 серпня 1922 р. «Про торгівлю» відкриття ярмарків допускалося лише з дозволу місцевих органів влади, які визначали час їх роботи обов’язковими постановами [166, с. 583]. Звичайно, це обмежувало можливості споживчих товариств та їх спілок у при­дбанні ними товарів на місцях і відповідно доводилося звертатись по необхідні товари до Вукопспілки.

Щоб поповнити товарні фонди товарами, на який існував великий попит пайовиків, протягом 1922 р. працівники Вукопспілки започат­кували поїздки до Москви, Петрограда, Батумі, Баку і Ростова для закупки там на ринках та ярмарках мануфактури, заліза, рису, дубиль­ного екстракту, тютюну, оселедців. Зокрема, в лютому 1922 р. ВУКС закупила на Бакинському ярмарку 4 вагони товару [167, арк. 155]. У серпні 1922 р. на Московському ринку ВУКС уклала угоду з об’єд­нанням «Москвашвея» на закупку партії селянського одягу на суму 60 млрд. крб., а з «Москвасклом» – товарів на 40 млрд. крб. На Пет­роградському ринку було придбано мануфактури і ниток на 100 млрд. крб. У вересні Вукопспілка закупила на Нижньогородському ярмарку: мануфактури і вати на 200 млрд., відповідно бакалії – на 40 млрд., шкіряних товарів, валянків і калош – на 40 млрд., павловських ме­та­левих виробів – на 20 млрд., емальованого й оцинкованого посуду – на 20 млрд., скляного посуду – на 15 млрд. тощо Загальна сума закуп­ле­них Вукопспілкою товарів на Нижньогородському ярмарку складала 350 млрд. крб. [168]. Без сумніву, це свідчило про певну стабілізацію фінансового стану споживчої кооперації і тенденцію до активізації її торговельної діяльності, хоча кооператори і тоді продовжували пра­цювати на коштах, узятих у кредит.

Перешкодою на шляху поповнення товарних ресурсів споживчої кооперації були її високі організаційні витрати. У 1922 р. вони стано­вили пересічно 16,6 % до обігу і в окремих місяцях збільшувалися до надзвичайно високого рівня, як от: у травні – 42 %, червні – 44 %, липні – 50 % [103, с. 25]. У пошуках власних джерел фінансування та шляхів оптимізації торговельної галузі Вукопспілка була змушена пі­ти на скорочення свого апарату. Кількість службовців в апараті ВУКС протягом 1922 р. скоротилась із 500 до 280 чоловік, транспортної кон­тори – з 1 200 до 400. Значне скорочення штатів відбулося і в інших ланках споживчої кооперації, що дало можливість звільнити кошти для торговельних операцій. Крім цього, щоб вивільнити кошти на поповнення товарних фондів, на місцях ішли на об’єднання фінансо­вослабких кооперативів. Переконливими, на нашу думку, є такі дані: якщо в липні 1922 р. Вукопспілка витрачала 50 % своїх коштів на організаційні потреби і лише 7,9 % на закупку товарів, то у жовтні того ж року на організаційні потреби припадало 11,8 %, а на закупів­лю товарів – 51 % [169, с. 34–36].

Споживча кооперація дуже повільно пристосовувалась до умов рин­кової економіки. Відродження торгівлі відбувалося в обставинах, коли організації споживчої кооперації володіли надто вузьким асортиментом товарів. Якщо протягом 1921 р. товар надходив шля­хом рознарядки від Наркомпроду, то в наступному році кооператорам потрібно було задля обмеження приватного торговця частіше прояв­ляти господарську ініціативу з тим, щоб розширити список пропо­нованої населенню товарної маси.

Проблема асортименту товарів кооперативних організацій вирі­шу­валася складно. Цьому є ряд пояснень. Основною причиною вузького асортименту товарів була відсутність потрібних коштів для їх заку­півлі. У числі недоліків товарообмінної кампанії першої половини 1922 р. також було те, що наявний асортимент товарів не корис­ту­вався значним попитом у селян і не відразу піддавався обміну. Крім цього, спочатку продоргани на місцях, а потім державна промис­ло­вість несвоєчасно передавали товар кооперативним організаціям, за­лишаючи для власних операцій більш ходові товари. Наприклад, то­варна маса Полтавської губспоживспілки споживчих товариств скла­далася, головним чином, з товарів, отриманих із фонду Наркомпроду ще у 1921 р. За своїм асортиментом і за кількістю тих чи інших груп товар не відповідав ні попиту, ні потребам населення. Тоді у спілці був один вагон сурогатної кави з жолудів, 1 вагон сірих прілих ниток, 2 вагони глиняного посуду, 1 вагон чверткових пляшок тощо, тоді як сіль, віконне скло, гас, мило, потрібна мануфактура та інші товари широкого вжитку були відсутні. Брак потрібного асортименту товарів позначилася на товарообороті губспоживспілки. Якщо в 1919 р. то­ва­рооборот Полтавської спілки споживчих товариств сягав 3,2 млн. крб. (у золотих карбованцях 1924 р.), то в 1922 р. тільки 0,6 млн. крб., а в 1923 р. – 1,1 млн. крб. [156, с. 42].

Вузький асортимент товарів призводив не лише до зменшення то­варообороту, але й до затоварювання споживчої кооперації неходо­вими товарами, значних збитків від зниження цін тощо. Особливо великі ускладнення у збуті промислової продукції відчували низові ланки споживчої кооперації. Основною ж причиною незадовільного збуту було порушення відповідності попиту і пропозиції, а також слаб­кість технічного апарату обміну. Насправді ж українське село потребувало великої кількості й широкого асортименту промислових товарів. Багато речей, необхідних для життя, селянам доводилося ви­робляти кустарним способом, оскільки дорожнеча товарів фабричного виробництва робила їх недоступними для абсолютної більшості селян, а споживча кооперація багатьох потрібних промислових товарів у 1921–1922 рр. ще не мала. Дуже часто селяни знаходили необхідний асортимент товарів першої необхідності у приватного торговця.

До уряду УСРР регулярно надходили повідомлення від виконавчих органів, у тому числі Київської, Подільської, Волинської, Черні­гів­ської, Одеської та Кременчуцької губерній, у яких наголошувалося на необхідності державної допомоги щодо забезпечення споживчої ко­опе­рації найбільш ходовими товарами, зокрема сіллю, мануфактурою, гасом, цвяхами, залізом, сільськогосподарським інвентарем, шкірою. Так, уповноважений НКВТ УСРР по Житомирщині повідомляв, що селяни вимагають за хліб взуття, сірники, тютюн, мануфактуру, соло­морізки, лопати, сапи, культиватори, борони тощо. Селяни не бажали обмінювати чи продавати зерно за неходові товари. Варто врахо­вувати, що на Україні тоді лютував голод і проблема заготівлі хліба під найбільш вживані промислові товари була першочерговою. Керів­ництво УСРР, яке прагнуло забезпечити через кооперативні органі­зації хлібозаготівлі, було змушене вжити ряд заходів щодо забез­пе­чення пайовиків зазначених губерній ходовими товарами. 26 січня 1922 р. ЦК КП/б/У звернувся до Наркомпроду терміново передати Ву­копспілці для реалізації на місцях 17 507 пудів 13 фунтів солі, яка тоді була вкрай дефіцитним товаром [170, арк. 30].

Варто зазначити, що умови ринку спонукали кооперативні орга­нізації вивчати попит пайовиків. Підтвердженням цього є дані про споживчий ринок Одеси станом на 1 лютого 1922 р., надіслані до тор­гового управління Вукопспілки. У списку найбільш ходових товарів значилися: сільськогосподарський інвентар, голки, емальований та ча­вунний посуд, цвяхи, шпагат, відра, лампи, віконне скло, гас, кре­сала, колісна мазь, сірники, тютюн, сигаретний папір, сушена риба, чай, цукор тощо. При цьому зверталась увага на той факт, що німці-колоністи, які були пайовиками споживчих товариств, навіть у період продовольчої кризи робили замовлення на каву, цикорій, перець, письмові приладдя [171, арк. 22]. З цим кооператорам Одещини також доводилось рахуватися.

Однак і надалі проблема розширення асортименту товарів зали­ша­лась однією з ключових у діяльності кооперативних організацій, яку намагались вирішити у ході закупівель потрібних товарів на місцевих ярмарках, у РСФРР, інших республіках, за кордоном. Разом з тим брак коштів для закупівель великих партій ходових товарів та необхідність розширення асортименту поставив перед споживчою кооперацією зав­дання терміново відродити і розширити власне промислове вироб­ництво.

Визначення ролі й місця споживчої кооперації на ринку України не можливе без урахування найважливіших показників її роботи, а саме: розгалуження торговельної мережі кооперативної системи та її участь у забезпеченні потреб споживачів, розмірів торговельних оборотів та їх питомої ваги в загальному товарообороті.

Завдання боротьби за споживчий ринок кооперативними органі­заціями протягом 1922 р. виконувалося важко. Споживчій кооперації не лише не вистачало готівки, але й бракувало розгалуженості. Наявні статистичні дані містять подекуди суперечливу інформацію про тор­говельну мережу в Україні перших років непу. Перший торгово-про­мисловий перепис за часів непу був організований у березні 1923 р. Він охопив більше 600 міських населених пунктів і зібрав певну ін­формацію щодо стану міської торгівлі. Статистики сільської торгівлі перших років непу майже немає. Певне уявлення про загальну тен­денцію її розвитку дозволяють скласти дані вибірки промислових свідоцтв, зафіксовані фінансовими органами. Але й вони не завжди точно відображають картину розвитку торговельної мережі. Кількість виданих патентів часто не співпадала з кількістю реально діючих торговельних закладів. Підприємства, що мали сезонний характер, не вписувалися в систему перереєстрації патентів. Складно було ви­зна­чити точну кількість торгових закладів І та ІІ розрядів (розносна та роз­візна торгівля).

Кооперативні крамниці, ларьки та ятки переважно діяли в містах. Кооперативних крамниць на селі в перші роки непу було мало. Не­рідко у селах з 1–1,5 тис. дворів не існувало ні кооперативного, ні приватного торговельного закладу [172, с. 79], оскільки магазинна торгівля через низьку купівельну спроможність селян була збитковою. Тож найбільше кооператори практикували такі форми, як розвізна та розносна торгівля.

Відродження торговельної діяльності споживчої кооперації та перс­пектива витіснення приватного торговця з ринку терміново ви­магали розширення мережі закладів торгівлі з метою максимального охоплення населення як у місті, так і на селі. Районні відділення губспоживспілок, хоч і виступали посередником між споживчим това­риством та губспоживспілкою, однак були економічно мало доціль­ними. З огляду на це, виникла потреба проведення реформи ор­га­ні­заційної структури споживчої кооперації.

Постановою ВУЦВК «Про союзну мережу споживчої кооперації України» від 19 квітня 1922 р. було рекомендовано нову спілкову ме­режу споживчої кооперації [173, с. 329–330]. План заходів зводився до того, що губспоживспілки і райвідділення (райфілії) ліквідовувались і натомість засновувалися райспоживспілки, які мали безпосередній зв’язок із сільськими та міськими товариствами. Тобто йшлося про спрощену триступеневу систему споживчої кооперації – Вукопспілка – райспоживспілка – єдине споживче товариство (ЄСТ), яка мала сприя­ти наближенню кооперативних організацій до населення і макси­мальному задоволенню їх потреб. У результаті проведених змін до жовтня 1922 р. замість 12 губспоживспілок було створено 46 район­них спілок (45 райспілок та Донецький Союздонбасейн). Кожна рай­споживспілка отримала можливість збільшувати кількість магазинів і здійснювати керівництво сільськими споживчими товариствами у постачанні їх товарами.

Варто звернути увагу і на той факт, що з метою розширення тор­говельної мережі та більш зручного обслуговування населення в 1922 р. Вукопспілка відкрила дві філії. Київська філія здійснювала налагодження торгівлі на Правобережжі (Київська, Чернігівська, Во­линська і Подільська губернії та деякі райони Кременчуцької та Пол­тавської губерній). Одеська філія займалася відродженням торгі­вель­ної галузі споживчої кооперації у межах Миколаївської та Одеської губерній. Торговельне обслуговування центральних губерній України проводила безпосередньо Вукопспілка.

Створення розгалуженої мережі райспоживспілок, без сумніву, сприяло збільшенню числа споживчих товариств і відповідно коопе­ративних крамниць. Певній динаміці торговельної мережі споживчої кооперації сприяла і стабілізація економіки в республіці у другій по­ловині 1922 р. З липня позначилася тенденція до зростання кількості торговельних підприємств, які належали споживчій кооперації. Проте напруга боротьби за споживчий ринок продовжувалася, передусім вона розгорталася між споживчою кооперацією і приватним сектором торгівлі.

Для порівняння наводимо дані про динаміку зростання кількості торговельних підприємств різних форм власності: з липня по грудень 1922 р. приватна торгівля мала 126 623 (96,3 %) закладів, споживча кооперація – 3 697 (2,5 %) і державна – 1 157 (1,2 %). За період з січня по березень 1923 р. картина була такою: приватних торговельних під­приємств в Україні нараховувалось 100 272 (93,5 %), споживчої коопе­рації належало 5 602 (5,2 %) торговельних закладів і державна торгів­ля володіла 1 367 (1,3 %) закладами торгівлі [174, арк. 7]. Як бачимо, накреслилася, хоч і ледве помітна, тенденція до розширення торго­вельної мережі споживчої кооперації.

Без сумніву, політика більшовиків спрямовувалась на те, щоб пе­редусім забезпечити товарами та продуктами харчування робіт­ників. Відтак робітнича кооперація завдяки матеріальній та фінансовій підтримці держави перебувала в кращому становищі порівняно із сільськими товариствами, маючи більш розгалужену торговельну ме­режу та більші товарні фонди. Робітничі кооперативи промислових центрів шляхом кредитування робітників усіляко намагалися забез­печувати їх потреби і відвертати від приватного торговця. Про це свідчать наступні дані одного з більшовицьких видань УСРР. Так, на­приклад, у Шахтинському районі Донбасу в липні 1922 р. споживчою кооперацією було охоплено 1,5 % зарплати робітників, серпні – 15 %, вересні – 25 %, жовтні – 37 %, листопаді – 50 % [175, с. 45]. При­пус­каємо, що запропоновані дані могли бути перебільшені, проте сама динаміка все більшого охоплення споживчою кооперацією потреб ро­бітників не викликає заперечення.

На нашу думку, розширення торговельних операцій робітничих кооперативів відбувалося і завдяки їх мобільності, налагодженню тор­говельних контактів з іншими кооперативами та кращому вивченню попиту на ті чи інші товари. Для підтвердження наводимо дані про торговельні операції Полтавського губробкоопу. Протягом 1922 р. через Полтавський губробкооп було реалізовано міському населенню 104 вагони товарів,які надіслали Церобкооп РСФРР, Уцеробкооп УСРР, Катеринославський, Запорізький, Саратовський, Рязанський, Нижньогородський, Самарський губробкоопи, Союздонбасейн, Хар­ківське споживче товариство, Головхімукр, Німецька комуна. Із за­гальної кількості реалізованих робітничо-міському населенню товарів 37 вагонів складали цвяхи та інші залізні товари, відповідно 20 ваго­нів – домашні речі, 13 – сільськогосподарські знаряддя, 10 – будівель­ні матеріали, 4 – нафтопродукти, 3 – шкіра та взуття, 3 – цигарки, 2 – мануфактури, 2 – мішки, 1– валянки, 1 – скло тощо [176, с. 385].

Значні проблеми існували у відродженні сільської торгівлі. Бе­зу­мовно, це було пов’язано з голодом 1921–1922 рр., який охопив пів­денні губернії республіки, та з нестачею коштів. Якщо забезпечення робітників промислового Донбасу було більш-менш налагоджене, то в сільських споживчих товариствах ситуація залишалась набагато склад­нішою. Про труднощі в організації кооперативної торгівлі в се­лах Донбасу повідомляв журнал «Донецький кооператор». Перша половина 1922 р., ішлося в журналі, проходила під знаком голоду, за нестачі найнеобхідніших продуктів харчування, особливо серед сіль­ського населення. Період голоду, січень-червень, повністю знищив сільську кооперацію, і кооперативи, які вціліли, являли собою «оазиси серед мертвої кооперативної пустелі». Після жнив дещо пожвавився попит селян на промислові товари. Але він був настільки незначним, що до кінця року відновили діяльність тільки близько 25 % коопе­ративів, а обсяги їх обороту не перевищували 10 % обороту в мирний час. У Маріупольському районі в 1922 р. у товарообороті на селі споживча кооперація займала 12,7 %, а приватна торгівля – 87,3 % [177, с. 9]. Державної торгівлі в сільській місцевості тоді не було.

Навіть у тих губерніях, які менше постраждали від голоду, ситуація з відродженням торгівлі споживчих товариств на селі вирізнялася складністю. Гостро поставала перед кооперативною торгівлею на селі проблема коштів. Зокрема, у вересні 1922 р. губпартком Харківської губернії повідомив керівництво республіки про відсутність потрібних коштів і кредитів у сільської кооперації, без яких налагодити торгівлю на селі було неможливо [178, арк. 31а]. Слабка фінансова база сіль­ських товариств та низька купівельна спроможність селян аж ніяк не сприяли зростанню товарообороту кооперації в селах навіть більш благополучної щодо запасів продовольства Полтавщини. Наприклад, якщо в 1919 р. товарооборот Полтавської губспоживспілки споживчих товариств сягав 3,2 млн. крб. (у золотих карбованцях 1924 р.), то в 1922 р. тільки 0,6 млн. крб. і в 1923 р. – 1,1 млн. крб. [61, с. 24].

За підсумками 1922–1923 рр. у розрахунку на душу сільського на­селення у середньому припадало 1 крб. 15 коп. кооперативних продаж [172, с. 79]. Газета «Вісті ВУЦВК» щодо цього зазначала: «В умовах товарного господарства обмін проводиться за допомогою торго­вель­ного апарату, а наш торговельний апарат слабенький. Доки фабрично-заводський крам потрапляє на село, вже дорожчає не менше як утроє або вчетверо і так само й хліб дорожчає у кілька разів, доки він потрапить у виробничий центр. Отже, селянин з Поділля чи Волині може взяти за свій хліб майже в 10 разів менше ситцю, ниток або сільськогосподарських машин, ніж у Харкові або в Москві. Відсут­ність потрібної мережі крамниць унеможливлює набуття міського краму. Зрозуміло, що не маючи можливості купувати, селяни не хочуть і продавати. Заготівля хліба на селі натикається на опір надто малої купівельної сили грошей на селі на продукти фабрично-за­водського виробу. Треба серйозно взятися лікувати наш торговельний апарат» [179].

Перешкодою для відродження торгівлі, особливо на селі, стали ви­сокі ціни на промислові товари. У кінці 1921-го – на початку 1922-го рр. ще діяли обмінні еквіваленти. Якщо в 1921 р. єдині еквіваленти, як правило, встановлював Наркомпрод УСРР, то в 1922 р. для кожного району вони могли бути різними. Тобто еквівалент на обмін товарів став рухливим. Він встановлювався на місцях паритетними комісіями за участю представників державних та кооперативних органів на де­сять днів наперед і, коли умови ринку змінювалися, здійснювалася відповідна переоцінка. Протягом 1922 р. почали переходити до ціно­вої політики.

Прикметно, що в окремих споживчих товариствах певною мірою вдавалося вирішити проблему зниження цін. Так, Мало-Пере­щепин­ське споживче товариство на Полтавщині проводило регулювання цін на продукти першої необхідності, стримуючи таким чином «апетити приватних торговців». Щоб не втратити пайовиків, деякі предмети товариство було змушене продавати селянам за цінами, вдвічі ниж­чими за ринкові [180].

Проте у цілому картина з цінами була дуже складною. Зокрема, існували проблеми з цінами на зерно. «Продовольственная газета» писала, що на Полтавщині ціни на зерно в окремих повітах відріз­ня­ються на 100 %. Так, наприклад, в останні числа лютого 1923 р. жито в Прилуках коштувало 15 крб. за пуд, а в Костянтинограді – 7,5–8 крб.; пшениця в Прилуках – 23–25 крб. за пуд, а в Костянтинограді –
12–13 крб. Відповідно Полтавська губспоживспілка, користуючись та­кою кон’юнктурою ринку і прагнучи отримати зиск, направляла про­мислові товари в ті повіти, де ціна на зерно була нижчою [181]. Тобто проблема цін у споживчій кооперації до кінця 1922 р. залишалась не вирішеною, що негативно впливало на обсяги її торговельної діяль­ності, особливо в сільській місцевості.

На початку грудня 1922 р. підсумки відродження торговельної діяльності споживчої кооперації в умовах товарно-грошових відносин були проаналізовані ІІ з’їздом уповноважених Вукопспілки. За­зна­чимо, що 86 % учасників з’їзду були членами більшовицької партії, від­так результати торговельної роботи кооператорів розглядалися в контексті боротьби проти приватної торгівлі і необхідності завою­вання споживчого ринку [169, с. 112].

Варто підкреслити, що з’їзд критично оцінив роботу кооператорів у галузі торгівлі. У звітній промові голова правління ВУКС В.П. За­тон­ський наголосив на складності фінансового стану системи та певних результатах на шляху відродження торгівлі. Він зазначив, що спо­живча кооперація України в ринкові умови господарювання ввійшла, не маючи достатніх коштів і ресурсів. В.П. Затонський акцентував: «Був період, коли нам доводилось буквально борсатися в бурхливому потоці, не бачачи берега і не знаючи, куди його несе стихія. Були моменти, коли Вукопспілку тягнуло на дно» [169, с. 38].

Найважчими місяцями для кооперації були квітень – травень 1922 р. Правлінню «доводилось метатися в пошуках коштів для того, щоб роз­рахуватися зі своїм великим апаратом». З’їзд відзначив, що стано­више кооперації на Україні в кінці 1922 р. далеко не блискуче, особ­ливо складне воно в низових ланках. Зміцнення сільської кооперації відбувалося значно слабше і повільніше, ніж робітничої. Разом з тим наголошувалося, що споживча кооперація, переживаючи перелом, почала вже зміцнюватись. Найважче для споживчої кооперації зали­шилося вже позаду. «Нині ми можемо говорити,– говорив В.П. Затон­ський, – що кооперація сама поступово підтяглася» [169, с. 34]. Не заперечуючи внеску безпосередньо самої кооперації у відродження торговельних операцій, визначеного головою правління на з’їзді, на нашу думку, не варто забувати про державні пільги та фінансово-кредитну підтримку споживчої кооперації

З’їзд ухвалив відповідну резолюцію про фінансовий стан спо­жив­чої кооперації, де першочерговим завданням було збільшення влас­ного пайового капіталу, без чого було неможливо оптимізувати тор­гів­лю. Оскільки відмовитися від кредитів споживча кооперація тоді ще не могла, вирішили добиватися від Держбанку надання більш ши­роких кредитів у формі кредитів під товари, а також ширшого запро­вадження цільових кредитів. Правління ВУКС мало кредитуватися лише в розмірах дійсної потреби, не перевищуючи суми балансу. Навіть за умови перебоїв в отриманні товарів від державної про­мис­ловості з’їзд наголосив на необхідності збереження системи товарного кредитування споживчих товариств державними органами. Врахо­вую­чи той факт, що споживча кооперація продовжувала переживати кри­зу, було вирішено і надалі проводити політику зниження органі­за­цій­них витрат [169, с. 52–53].

Разом з тим з’їздом була ухвалена резолюція щодо плану госпо­дарської діяльності Вукопспілки на 1923 р. У цій резолюції йшлося про те, що торгівля організацій споживчої кооперації надалі має базуватися на таких принципах: а) повна відмова від продажу на віль­ний ринок, б) встановлення відпускних цін, керованих не інтересами отримання безмежного прибутку, а інтересами споживача, в) повне усунення в торговельних операціях приватного посередництва, г) від­мова від продажу неходових товарів і встановлення обов’язкового асортименту товарів, д) відпуск Вукопспілкою товарів у кредит лише райспоживспілкам, е) надання максимальних пільг робітничій коопе­рації, є) сприяння індивідуальному кредитуванню робітників при по­купці дороговартісних предметів.

Необхідною умовою здешевлення продуктів мали бути не тільки вигідність закупки, але і здешевлення накладних витрат. З’їзд під­крес­лив, що потрібно на практиці довести переваги торговельної діяль­ності споживчої кооперації. Навіть за складних обставин товарного голоду, підкреслювалось у матеріалах з’їзду, «основним завданням споживчої кооперації є здешевлення продуктів і обслуговування по­треб споживача, безпосередньо об’єднаного кооперативною організа­цією, а не торгівля заради торгівлі і створення таким чином видимості торговельного пожвавлення» [169, с. 193].

Аналізуючи товарооборот споживчої кооперації у перший рік відродження торгівлі, відзначимо, що він безпосередньо залежав від фінансового стану. Певні зрушення завдяки державній підтримці та власній господарські ініціативі, кооператорам усе ж таки вдалося зробити. Якщо на 1 квітня 1922 р. вільні оборотні кошти Вукопспілки складали всього 63 тис. крб. золотом, то на 1 жовтня того ж року – 677 тис. 333 крб. [169, с.111]. У 1922 р. центральним апаратом спо­живчої кооперації УСРР було закуплено товарів на 2 млн. 280 тис. 961 золотий крб. і продано приблизно на стільки ж [38, с. 176–177].

У 1922–1923 рр. оборот споживчих товариств із продажу товарів населенню досяг 6 444,5 тис. крб. [182, с. 32]. Позначилась тенденція до поступово зростання торгівлі споживчих товариств та їх спілок на місцях. З цього приводу журнал донецьких кооператорів у 1922 р. пи­сав, що місцева кооперація стала оживати і певною мірою вирішувати нові завдання [183, с. 13]. Подібна тенденція до стабілізації торго­вельних операцій кооперативних організацій спостерігалась і в інших регіонах України. Зважаючи на цю обставину, правління Вукопспілки у квітні 1923 р. направило звіт про свою роботу до Політбюро ЦК КП/б/У, в якому відзначало, що в умовах загальної фінансової кризи споживча кооперація змогла розгорнути торговельну роботу, але це стало можливим лише завдяки фінансово-кредитним операціям, про­веденим з великою напругою [184, арк. 25].

Проте виконати завдання більшовиків щодо оволодіння ринком споживча кооперація тоді виконати ще не змогла. За даними ста­тистичного обстеження, на початок березня 1923 р. частка приватника у роздрібному товарообігу УСРР становила 91,8 %, оптово-роздріб­ному – 50,3 % і оптовому – 1,1 % [185, арк. 55]. Тобто, за допомогою держави споживчій кооперації вдалося суттєво потіснити приватника в оптовій та оптово-роздрібній торгівлі, опанувати ж роздрібну тор­гівлю, яка передусім обслуговувала пайовиків, кооператори ще не змогли.

Підсумовуючи перший рік торговельної діяльності споживчої ко­операції УСРР, варто підкреслити, що вона визначалася тими кон­кретними завданнями, які склались історично і стояли перед країною. Після провалу товарообмінного експерименту більшовики, давши до­звіл на відродження торгівлі, робили ставку на споживчу коопе­ра­цію, адже лише вона могла скласти конкуренцію приватному торговцеві. Керівництво країни виходило з того, що не лише у виробничих відно­синах, але й у сфері обігу потрібно було створити й удосконалити державний і кооперативний торговельний апарат, зростання якого не являло б тієї небезпеки економічного і політичного характеру, які обов’язково супроводжують розвиток приватного капіталу.

Торговельна діяльність споживчої кооперації відразу потрапила під державний вплив. Споживча кооперація, будучи не в силі відродити торгівлю, мала розраховувати на державну підтримку кредитами, на­данням податкових пільг тощо. Разом з тим радянська влада зобов’я­зувала споживчу кооперацію будувати свою торговельну діяльність, виходячи із завдань побудови соціалістичної економіки, передусім витіснення з ринку приватного торговця.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка