Т. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне



Сторінка1/11
Дата конвертації13.04.2017
Розмір2.06 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Павло Михед

Слово художнє,

слово сакральне
Збірник статей і рецензій

Ніжин


“Видавництво “Аспект-Поліграф”

2007


УДК 82.09

ББК 83


М69
Рекомендовано до друку рішенням

Вченої ради Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка

НАН України від 29.06. 2006 р.

Рецензенти:

Мазепа Н.Р. доктор філологічних наук, професор

Самойленко Г.В., доктор філологічних наук, професор

Павло Михед

М69 Слово художнє, слово сакральне... Збірник статей. – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 172 с.

ISBN 978-966-340-201-7
Книга містить низку досліджень з історії української, російської та методики викладання літератури, а також рецензії автора, присвячені сучаcній літе­ра­ту­рі та літературознавчим студіям.

Книга адресована науковцям, викладачам, аспірантам та студентам, всім, хто цікавиться літературою.



УДК 82.09

ББК 83


Видання здійснене за підтримки гранту

НАН України і РДНФ

ISBN 978-966-340-201-7 © Михед П.В., 2007






СТАТТІ

Aпостольський проект Миколи Гоголя

(спроба реконструкції)

Вибраний аспект дослідження дозволяє, по-перше, представити нову версію письменницької і митецької долі Гоголя, означити інший вектор розмислів про його творчу еволюцію як літератора. По-друге, історія апостольського проекту Гоголя у цілісності її задуму прояснює багато що у більше ніж двохсотлітньому месіанському устремлінні українців до Росії з ідеєю розбудови цитаделі православного світу. Гоголь – останній з когорти українців, великих ідеологів православної імперії, хоч його впливи на російське суспільство мали і помітний деконструктивний характер, що добре знав і розумів сам письменник. Нарешті, Гоголева доля свідчить про те, що релігійні переживання і релігійні шукання ще у середині ХІХ століття полишались живими та дієвими, хоч би і у межах письменницької уяви. Спроба ж Гоголя поєднати релігію та літературу, вплинути на напрям розвитку останньої – явище, що до цього часу не знайшло пояснення. І, зрештою, останнє. У запитальній формі. Чи не проливає апостольство Гоголя світла на наявність у самому ґрунті української культури того, що породило ще один український феномен? Сутність його в тому, що в один і той самий час Україна дала світові двох геніальних митців – Гоголя і Шевченка, які глибоко усвідомлювали свою місію як пророків, тільки один з них служив, умовно кажучи, національно-християнській ідеї, а другий, позірно, християнській, що, з огляду на контекст Православ’я, точніше було б визначити як ідею християнсько-національну, де під національним мислиться “общерусскость”. Але якщо Шевченко залишився у межах художнього вияву свого пророчого профілю, то Гоголь не вдовольнився цим і замислив сценарій своєї з’яви світові в апостольській подобі. Саме це і стане об’єктом нашого дослідження.

У гоголезнавстві, особливо останнім часом, стало загальним місцем вживання слів “пророк”, “проповідник”, “апостол” і навіть “російський Христос” (В.Паперний, О.Ковальчук) (1). Але найчастіше ці слова задіюються в абстраговано-метафоричному смислі і автори, як правило, уникають конкретизації змісту, не кажучи вже про прямі аналогії. Саме тому ідея Володимира Воропаєва (2), згідно якої Гоголь все життя прагнув чернецтва і майже здійснив заповітну мрію, виглядає достатньо переконливою. Вона видається такою хоч би тому, що у концепції В.Воропаєва Гоголь полишається в суто людських вимірах і масштабах, а устремління стати ченцем не виглядає занадто дивним. Правда, відповіді на питання, чому Гоголь зрештою не став ченцем, у вказаній праці ми так і не отримали. Але це до слова.

Інша річ апостольство. Будь-яка розмова з цієї теми викликає мимовільне зчудування і певна міра умовності такого дискурсу завжди зберігається. Тому, починаючи розмову і випереджуючи аргументацію, я хочу зазначити, що апостольство Гоголя для мене не метафора, воно настільки ж реальне, наскільки реальним є його чернецтво. Природно, що такий підхід потребує іншої системи координат аналізу, в якій має розглядатись письменницький і людський шлях Гоголя. Апостол – обранець Христа, що вже передбачає необхідність особливого відліку при осмисленні всіх подій життя і творчості митця.

Але, перш за все, я хочу зняти певну сенсаційність, що виникає при розмові про апостольство. Преп. о. Сергій Булгаков зазначав, що “кожен християнин, словами і ділами покликаний сповідувати Господа і тим самим Його проповідувати, закликається до апостольства, хоч і різні бувають дороги і образи цього проповідування, так само як різні і дари”. В іншому місці він наголошує: “Всі християни причетні до покликання і служіння апостольству, а, отже, і його дару, всі, помазані Духом, становлять народ Божий, царственне священство, всі мають поклик апостольства. Про це свідчить, перш за все, наявність чину рівноапостольства, який, безперечно, означає служіння, подібне до апостольства” (3).

Підстави для розмови з цієї теми дав сам Гоголь у своїй “прощальній повісті” – “Авторській сповіді”: “Если бы не завещание, которое я поместил довольно неосторожно, в котором намекал на поученье, которое обязан дать всяк автор поэтическими созданьями своими, никто бы и не вздумал приписывать этого апостольства, несмотря даже на решительный слог и некоторую лирическую торжественность речи” (VIII, 463).

Це зізнання Гоголя утримує цінну інформацію, оскільки формулює не тільки саму ідею апостольства, але і її художні похідні, властиві стилю “Вибраних місць із листування з друзями”.

“Апостольський поклик” і бажання проповідувати не виникають у Гоголя раптово і неочікувано у другій половині 1840-х років, як це явище часто представляють дослідники. Тим більше, воно не є наслідком якихось хворобливих відчуттів письменника. Можна з певністю говорити, що ідея обранництва побутувала у Гоголевій свідомості з моменту самоусвідомлення, і протягом життя він лише зміцнювався у своїй вірі у власне виняткове призначення.

Апостольський профіль тільки увиразнювався з плином життя, щоб у 1840-ві роки набути реальних обрисів.

Відомо, що Гоголь з’явився на світ як свідчення діянь вищих сил, і сімейні легенди про це були у всіх на вустах. З дитинства їх знав і Гоголь. Біографам добре відомий епізод явлення Богородиці Василю Опанасовичу – батькові Гоголя, що мав місце уві сні після відвідин церкви в Ахтирці. Про це розповіла мати письменника, Марія Іванівна, у листі до С.Т.Аксакова. Нагадаю: “Він стояв у храмі по лівій стороні; раптово царські ворота відкрились, і вийшла цариця у порфирі і короні і почала говорити до нього словами, яких він не запам’ятав, окрім: “Ти зазнаєш багато хвороб, ... але все минеться, – цариця небесна сказала до нього: ти видужаєш, одружишся, і ось твоя дружина”. Мовивши ці слова, підняла вгору руку, і він побачив біля ніг її маленьке дитя, що сиділо на підлозі, і риси його закарбувались у пам’яті”. Василь Опанасович забув цей сон, але через багато років у містечку Яреськах, куди сім’я їздила на молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, на яке уві сні вказувала Богородиця. Він нікому не розказав про це, але почав часто бувати у домі і залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дружині мало виповнитись чотирнадцять років, Василь Опанасович побачив “той самий сон і у тому самому храмі, але не царські ворота відкрились, а бічні олтаря і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси неописаної, і, вказавши у лівий бік, сказала: “Ось твоя наречена”. Він озирнувся у ту сторону і побачив дівчинку у білому платті, яка сиділа за роботою перед маленьким столиком і мала ті самі риси обличчя”. Після цього Василь Опанасович попросив руки Марії Іванівни. Як свідчить вона у листі до іншого адресата: “Любов чоловіка була незрівнянна; я була цілком щаслива. Він був старіший за мене на тринадцять років”.

На цьому події, що підводять Гоголя до ідеї обранництва і особливого призначення, не завершились. Двоє перших дітей народились мертвими. Тоді Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотворного образу Миколи Диканьського. Через це письменник, за словами сестри Ольги, “любив згадувати про те, чому назвали його Миколою” (4). У віці дев’яти років помер брат Іван. І у глибоко релігійній свідомості Гоголя, який вийшов із середньовічного українського села, не могла не з’явитись сакраментальна думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе.

Дослідники вже досить давно зазначили, що мотив обранництва з юності вкорінюється у свідомості Гоголя (5), і вже перші писемні джерела, листи з Ніжина, свідчать про це.

Трюїзмом стала думка про потайливість Гоголя, якого співучні після знайомства з відомим романом Вальтера Скотта прозивали “таємничим карлою”. Гоголь і сам зізнавався: “Недоверчивый ни к кому, скрытный, я никому не поверил своих тайных помышлений, не делал ничего, что бы могло выявить глубь души моей. Никому, и даже из своих товарищей, я не открывался, хотя между нами было много истинно достойных ” (Х, 112).

Влітку 1825 року Гоголь, здається, вперше формулює думку про своє особливе призначення: ”Что касается до меня, то я совершу путь в сем мире и ежели не так, как предназначено всякому человеку, то по крайней мере буду стараться сколько возможно быть таковым” (Х, 59-60). Ще раніше у листах з’являється тема його особливих стосунків з Богом: “Бог удержал меня” (Х, 53). Він ставить це за приклад і іншим: “Прибегните так, как я прибегнул к Всемогущему” (Х, 53). А в одному з листів, щоправда, у гумористичному контексті, зазачає: “Желаю быть ясновидцем” (Х, 82).

Часто цитується фраза з листа Гоголя до його дядька, П.П. Косяровського: ”Исполнятся ли высокие мои начертания? Или неизвестность зароет их в мрачной пучине своей?” (Х, 112). У цьому ж листі Гоголь говорить про юстицію як можливий предмет його майбутніх занять, але звучить це радше як евфемізм. С.В. Скалон згадує Гоголя напередодні його від’їзду із рідного дому: “Їдучи до Петербургу і прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне. Ця самовпевненість нас здивувала у той час, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили” (6). Гоголь їхав до Петербургу не тільки зі зрозумілим для молоді марнославним бажанням підкорити столицю, але зі впевненістю людини, якій, що б там не було, судилось стати відомою своїми діяннями, оскільки до неї прихильний Всевишній.

В іншому листі до дядька у передчутті самостійного життя Гоголь писав: “а что еще более, за что я всегда благодарю Бога, это свою настойчивость и терпение, которыми я прежде мало обладал; теперь ничего из начатого мною я не оставляю, пока совершенно не окончу” (Х, 133).

Останні місяці перебування Гоголя у Ніжині сповнені напружених розмислів про себе, про своє покликання, про майбутнє. Головний мотив – це саморефлексія. Навіть у листах, адресованих матері, він схильний дивитись на себе зі сторони і бачити при цьому образ людини, яка багато пережила, спізнала життя, людини, сповненої християнського смирення і покори і готової до великих діянь. Цю думку з вражаючим умінням і риторичним блиском він нав’язує і ма­тері: “Я больше испытал горя и нужд, нежели вы думаете; я нарочно старался у вас всегда, когда был дома, показывать рассеянность, своенравие, и проч., чтобы вы думали, что я мало обтерся, что мало был прижимаем злом. Но вряд ли кто вынес столько неблагодарностей, несправедливостей, глупых, смешных притязаний, холодного презрения и проч. Все выносил я без упреков, без роптания, никто не слыхал моих жалоб, я даже всегда хвалили виновников моего горя” (зразковий християнин! – П.М.). І, роблячи своєрідний відступ, продовжує: ”Правда, я почитаюсь загадкою для всех; никто не разгдал меня совершенно. У вас почитают меня своенравным, каким-то несносным педантом, думающим, что он умнее всех, что он создан на другой лад от людей (Курсив мій – П.М.). Верите ли, что я внутренне сам смеялся над собою вместе с вами? Здесь меня называют смиренником, идеалом кротости и терпения. В одном месте я самый тихий, скромный, учтивый, в другом – угрюмый, задумчивый, неотесанный и проч., в третьем болтлив и докучлив до чрезвычайности, у иных умен, у других глуп. Только с настоящего моего поприща все узнаете мой настоящий характер” (Х, 123).

Те, що Гоголь не був серед гімназистів ”идеалом кротости и смирения”, свідчать його співучні. Багато насмішок він натерпівся, про що згадує, наприклад, В.І. Любич-Романович: ”Він постійно залишався на самоті, ... життя у школі було справжнім пеклом для нього” (7). Але створюється враження, що часто згадувана недбалість і неохайність Гоголя, помічена не тільки аристократом В.Любичем-Романовичем, була майстерно зіграною роллю жалюгідного ізгоя, заледве не юродивого, терпимість якого спиралась на переконаність у високому захисті, а все, що відбувалось, було лише випробуванням Господнім: “Я слишком много знаю людей, чтобы быть мечтателем. Уроки, которые я у них получил, останутся навеки неизгладимыми, и они верная порука моего счастья. Вы увидите, что со временем за все их худые дела я буду в состоянии заплатить благодеяниями, потому что зло их мне обратилось в добро. Это непременная истина, что ежели кто порядочно пообтерся, ежели кому всякий раз давали чувствовать крепкий гнет несчастья, тот будет счастливейший” (Х, 123). Підсумовуючи і узагальнюючи свої роздуми, Гоголь неначе привідкриває таємне: ”Человек странен касательно внутреннего своего пожелания. Он завидел что-то вдали, и мечта о нем ни на минуту не оставляет его. Она смущает покой его и заставляет употребить все силы для доставки существенного” (Х, 93).

Мрія не полишала Гоголя. Він тільки зміцнювався у своїй вірі, не зважаючи на випробування, які ставило перед ним життя. Столиця непривітно зустріла Гоголя, як, певно, зустрічала тисячі юнаків з усієї Росії, спокушуваних пошуком місця під сонцем. Від самого початку Гоголь шукає себе на літературному терені, але провал “Ганса Кюхельгартена” змусив замислитись. Він пробує сили в театрі, літературі, наукових студіях, викладанні і на службі. Ці метання – свідчення того, що література не була для нього головним заняттям, що письменником він став ніби мимоволі. Просто тому, що на цьому терені до нього прийшло визнання. А талант – від Бога. Тож вірність талантові – вірність покликанню.

Гоголева ідея апостольства має свій, виразно маркований і досить складний сюжет. Я не ставлю перед собою завдання відтворити його у повному об’ємі. Це не дозволяє зробити жанр статті. Тож означу головні перипетії і фінал його, починаючи з від’їзду за кордон.

Від’їжджаючи в Європу, Гоголь кинув репліку: “Пророку нет славы в отчизне” (ХІ, 41).

У контексті апостольства надзвичайно важливий смисл має вибір Гоголем Риму як місця перебування. Абрам Терц справедливо зауважив: “Перебування у вічному місті, наче спеціально відведеному для звершення духовного подвигу, зміцнювало його в усвідомленні центрального становища у світі”. Далі дослідник пише: “Тут людина сприймалась у пошукуваній якості місця, на яке вона поставлена недарма, але заради предвічного плану Творця і упорядника життя” (8). Рим і був місцем, відзначеним діяннями апостолів. Його називали Столицею Апостолів. Він став символом початку тріумфу християнської віри. І сакральним центром гоголівського світу, звідки починались його діяння. Скільки гімнів проспівав Гоголь Вічному Місту: ”О Рим, Рим! Кроме Рима, нет Рима на свете, хотел бы я сказать, – счастья и радости, да. Рим больше, чем счастье и радость” (ХІ, 242). І продовжує в іншому місці: ”Когда я увидел, наконец, во второй раз Рим, о как он мне показался лучше прежнего! Мне казалось, что будто я увидел родину свою, в которой несколько лет не бывал я, в которой жили только мои мысли. Но нет, это все не то: не свою родину, а родину души своей я увидел, где душа моя жила еще прежде меня, прежде, чем я родился на свет…” (ХІ, 141). Кожна нова зустріч з Римом додає снаги і впевненості. Він не перестає по-дитячому дивуватись: ”Да, что меня больше всего поразило, так это Петр (собор св. Петра – П.М.). Он страшно вырос, купол необыкновенно сделался огромнее” (ХІ, 179). Звідси, з Риму, Гоголь бачив обриси майбутнього християнського світу. І вибір міста не був випадковим.

У перші роки перебування за кордоном Гоголь не обмежувався інтересом лише до православної ідеї. “Польський епізод” не можна потрактовувати як випадковість у його біографії. І це, до слова, в жодному разі не була ідеологічна суперечка, в якій Гоголь відстоював засади Православ’я, як інколи це подають посилаючись на В. Вересаєва. Має рацію М. Богоявленська, коли стверджує: “Митець міг тимчасово взяти гору над мисленником, але процес релігійного шукання ніколи не припинявся у Гоголі. Тому ідейне багатство оточуючого його світу не могло не заторкнути і не зацікавити його. Одна допитливість його розуму і природна спостережливість, а також устремління до самоосвіти вже виключають можливість повної байдужості до католицизму” (9). З поляками Гоголя пов’язувала ідея оновлення християнської віри через покаяння і введення Христа до всіх сфер суспільного життя, відродження на основі Євангелія. Любов во Христі – ось той ідеал, який бачився і Гоголю, і М. Семененку з І.Кайсевичем, які належали до ордену ресурекціоністів Б. Яньського (10). Перший дослідник цієї проблеми наводить фрагмент щоденника Яньського, який здається вилученим з гоголівського тексту: “Два года я полон планов написать что-нибудь полезное ля своих земляков. Чую великую потребность в апостольстве истины. Жалкий я хотел дать нечто благое из себя, когда не имею ничего доброго в себе. Боже, дай мне любовь и силу для учета моей совести, для уничтожения во мне зла и оживления добра! Приношу тебе благодарность за мысли, которыми ты недавно вдохновил меня, что любовь к ближнему без любви Бога суетна, ибо может привести ко злу. Подкрепи меня любовью Твоею, угаси, уничтожь во мне проявление духа гордыни и телесности” (11). Гоголю, який мріяв про духовне відродження Росії, плани і проекти польських емігрантів були близькі.

Заключна фаза практичного втілення апостольського проекту припадає на 1840-ві роки, і пов’язана вона з реалізацією задуму “Мертвих душ”. Цей твір Гоголя, як відомо, задумувався за аналогією з ”Божественною комедією” Данте. Перша, умовно кажучи, критична частина, з’явилась у 1842 році. Дві інші повинні були показати відродження мертвих душ, преображення героїв поеми (авторське визначення жанру як поеми теж було пов’язане з поемою Данте). Про це писав одразу після виходу твору Гоголя Степан Шевирьов, один із

близьких до нього людей. Доброзичливо налаштований до Гоголя П.В’яземський, вже після знайомства з “Мертвими душами”, побачив його у новому вимірі: ”Запити його і небозвід стали ширшими. Можна сказати, що він уже у “Мертвих душах” переступив розсудливі і законні межі”. Зауважимо, що тільки починаючи роботу над поемою, Гоголь задавався питанням: “Что говорит во мне неслыханными речами? Что же я за человек? Человек ли я?” (VІ, 643).

Гоголь після “Мертвих душ” шукав “положительной почвы” (Хом’яков) для своїх героїв. Саме у цей момент стає особливо помітною верховність ідеї, але не художності. “Література” поступово перестає “бути для нього головною справою, на перше місце виступають у Гоголі його особисті запити як людини” (12).

Від самого початку Гоголю було зрозуміло, що комплекс ідей, який повинен стати засадничим у преображеному світі його твору, буде пов’язаний з християнським вченням. У “Авторській сповіді” Гоголь зазначає: “Мне казалось всегда, что, прежде чем вводить что-либо новое, нужно не как-нибудь, но в корне узнать старое; иначе примененье самого благодетельнейшего в науке открытия не будет успешно. С этой целью я и заговорил преимущественно о старом” (VIII, 436). Гоголь напружено роздумує над новими-старими ідеями, шукаючи своєї платформи. Він багато читає із релігійної святоотецької літератури (від праць українських діячів церкви, наприклад, Дмитра Ростовського (Туптала) до Фоми Кемпійського). Тож має здоровий глузд іронічне і певною мірою несправедливе зауваження Абрама Терца: ”Гоголь багато не читав, але, щоб не блукати намарне, першим із російських мислителів ХІХ століття перечитав Євангеліє. У цьому його велика історична заслуга”. В свідомості Гоголя поступово формується соціально-християнська доктрина, яка і була викладена у “Вибраних місцях із листування з друзями”. Цей твір – своєрідна стилізація у епістолярному жанрі, а до того ж – зібрання оригінальних статей і есеїв.

Книга мала виконати кілька завдань. По-перше, Гоголь репрезентував комплекс тих ідей, які, на його думку, могли відродити Росію. По-друге, він хотів перевірити їх на читачах і тому у кількох листах говорить про книгу як про своєрідний випробувальний камінь. Він просить своїх адресатів повідомити про те, як сприймають читачі його творіння.

Гоголь формулює комплекс ідей, які мають стати засадничими в утопічному плані воскресіння Росії і скласти зміст наступних томів “Мертвих душ”. Але книга поступово прибирала самостійного звучання і самостійного значення. Досвід письменника, абсолютний естетичний смак Гоголя вимагав надати їй художньої завершеності. Можна сказати, що сам матеріал Гоголевої книги продиктував її художню природу. Християнський зміст актуалізував учительну проповідь, яка утримує домінанту пафосу “Вибраних місць”. Але Гоголь ясно усвідомлював, що проповідь оголюється, “пряме” слово приречене, ось чому він другою темою своєї книги робить історію власного життя.

Сповідь в очах Гоголя має силу своєрідної охоронної грамоти. Вона застрахована від скепсису і недовіри. Тому тема власного життя і набуває форми сповіді: саме у цьому вимірі тексту знаходить вияв “лирическая взволнованность”. Один із проникливих знавців творчості Гоголя, В.Гіппіус, зауважив, говорячи про “Вибрані місця”: “Тепер центр уваги перемістився для нього з об’єктивної діяльності на особистість письменника, причому сенс творчості виявляється у впливі на читача не самого матеріалу як такого, а письменницької особистості крізь матеріал”. Визначаючи ж природу жанру “Вибраних місць”, В.Гіппіус писав, що ”книга ця – задум у подвійному плані – сповіді і проповіді” (13). Сам Гоголь ще 1844 року, інтенсивно обдумуючи майбутній твір, стверджував у листі до М.Язикова: “Если тебе сколько-нибудь удастся излить на бумагу состояние души твоей, как она из лона скорби перешла к утешению, то это будет драгоценный подарок миру и человечеству. Состояние души страждущей есть уже святыня, и все, что не исходит оттуда, драгоценно, и поэзия, изникшая из такого лона, выше всех поэзий” (ХІІ, 263). А у ”Вибраних місцях” зазначає: ”Приспевает время, когда жажда исповеди душевной становится сильнее”. Відповідаючи тим, хто його звинувачував у хибній спрямованості книги, Гоголь писав до К.Аксакова: “Как может он, неопытный сердцезнатель, назвать ложью сплошь, с начала и до конца, какую бы то ни было душевную исповедь” (ХIV, 69). Гоголь розумів, що сповідь є невід’ємним елементом християнського обряду і зберігає свою сакральність у будь-якому контексті. Сакралізація повістування у ”Вибраних місцях” стає однією зі складових апостольського проекту. У листах Гоголь настійливо підкреслює сакральний характер цієї книги, поява якої ”совершилась… не без воли Божьей” (ХІІІ, 186). Навесні 1844 року Гоголь наставницьки зазначав у листі до О.Іванова: ”Вы не почувствовали близкого к нам участия Бога и всю высоту родственного союза, в который он вступил с нами” (ХІІ, 274).

Сакралізації повістування Гоголь досягає створенням ситуації передсмертного слова. Перше речення книги звучить наступним чином: “Я был тяжело болен; смерть уже была близка”. А далі Гоголь пов’язує свій порятунок із Провидінням: ”Небесная милость Божия отвела от меня руки смерти” (VIII, 215). Гоголь розташовує при початку книги “Заповіт” і дає розпорядження стосовно погребіння: “...Я возвещаю это здесь в самом начале моего завещания, в надежде, что, может быть, посмертный голос мой напомнит вообще об осмотрительности” (VIII, 219). Він висловлює впевненість, що після смерті його слово прозвучить повноцінно: ”Вспомнит всяк из них после моей смерти, сообразя все слова, мной ему сказанные, и перечтя все письма, к нему написанные за год перед сим” (VIII, 220).

Сповідь Гоголя постулює право на повчання: “Да вспомнят также мои соотечественники, что и не бывши писателем, всякий отходящий от мира брат наш имеет право оставить нам что-нибудь в виде братского поучения...” В іншому місці Гоголь говорить, “что человек, лежащий на смертном одре, может иное видеть лучше тех, которые кружатся среди мира” (VIII, 221). У такий спосіб Гоголь ставить на кін ”віри-зневіри” у своє слово власне життя. Такою є ціна переконливості. Гоголь подає російській літературі наступних поколінь приклад тієї високої моральної відповідальності, яка, певно, була не менш важливою, ніж його творчість. Це спостерегли вже сучасники. І.Аксаков стверджував, що “біографія внутрішнього життя” Гоголя гідна особливої уваги. Право проповіді потребувало легендаризації власної людської долі для надання авторитетності слову. “Авторська сповідь”, задумана як коментар до “Вибраних місць”, перетворилась під пером письменника на ще одну сповідь, покликану посилити ідею обраності Гоголевої долі.

Ще однією складовою апостольського проекту стала поява Гоголя на картині О.Іванова “Явлення Месії” в образі “найближчого до Христа”. Відомо, що цей персонаж і його рольова функція були продумані і підказані Іванову самим Гоголем, який позував для нього. Хоч в останньому варіанті картини профіль Гоголя заледве впізнаваний, але, тим не менш, вгадується.

До “Вибраних місць” Гоголь включив розділ “Історичний живописець Іванов”, подавши в ньому, як сказали б сьогодні, рекламу цієї картини. Він називає її “явлением небывалым” (VIII, 328), ”колоссальным делом, которого не создавал доселе никто” (VIII, 329). На це теж була воля Божа, про що говорить Гоголь: ”Я это знаю и отчасти испытал сам. Мои сочинения тоже связались чудным образом с моей душой и моим внутренним воспитанием” (VIII, 333). Художник, на думку Гоголя, знаходиться у волі Всевишнього, “оставьте его в покое, подтолкнет его Бог для вас...” (там само).

Була ще одна обставина, яка актуалізувала картину Іванова в сценарії гоголівського апостольського проекту. Наприкінці 1845 року Микола І приїхав до Риму. Ця подія сприймалась крізь призму есхатології двох Римів, що надавало візитові особливого смислу. Микола І бачив картину Іванова. Її майбутня поява на батьківщині передчувалась Гоголем не тільки як велика культурно-художня, але і суспільна подія в історії Росії. Гоголь декілька разів проговорює необхідність суміщення у часі її презентації з виданням власних творів. В одному з листів у Рим до О.Іванова Гоголь писав: ”…пора наконец показаться на свет плодам мира, обдуманных в глубине души мыслей и высоких созерцаний, совершившихся в тишине. Хорошо бы было, если бы и ваша картина и моя поэма явились вместе” (ХІV, 217). Гоголь ніби маркує свою задіяність і свою роль у цій події.

Повернутись до Росії у сакральному ореолі “найближчого до Христа” на картині, пафос якої – пророче явлення – ось геніальний хід у містифікації власної особи. Але це був не єдиний іконічний образ у ретельно обдуманій Гоголем режисурі власного Явлення у новій якості апостола. У всьому сценарії поки що був відсутній головний сюжетний мотив цього дійства – мотив Преображення.

Гоголь перебуває у його цілеспрямованому пошуку. Він вводить до “Заповіту” ще один мотив із власним портретом. Позірно досить незначний, цей мотив сповнений глибокого смислу. Як не вартий уваги, його сприйняли сучасники, частина з яких навіть негативно зреагувала на нього. Ця історія досить добре відома гоголезнавцям, тому нагадаю лише ключові події.

1843 року в журналі “Москвитянин” була надрукована літографія з портрету Гоголя роботи О.Іванова. Ініціатором публікації був М.Погодін, редактор журналу. Ця дія викликала обурення Гоголя, причому настільки сильне, що він згадав про цей епізод через кілька років у своєму “Заповіті”. Врівноважений С.Аксаков написав Гоголеві різкого листа: “Я не вірив своїм очам, що ви навіть у заповіті (я вірю вам, що ви писали заповіт, а не твір, хоч цьому повірити досить важко), прощаючись із цим світом і усіма його огидними пристрастями, – ганите, безчестите чоловіка, якого називали своїм другом і який справді був вам другом, по-своєму” (14). С.Аксаков мав рацію. Так, наприкінці 1838 року Гоголь писав із Риму до Погодіна: “Прощай, мой добрый, мой милый! Мой великодушный! Зачем я не могу выказать мою благодарность!” (ХІ, 118). Завжди делікатний, С.Шевирьов розцінив учинок Гоголя як “неохайність душевну, що бере в нас витоки від необмеженого самолюбства” (15), і зажадав прибрати цей фрагмент з другого видання книги. Реакція Гоголя, всупереч наведеним переконливим доказам, залишилась незмінною: “Я не отрекусь от моих нападений, но рядом с ними выставлю только, что следует взять на вески, когда произносишь полный суд над человеком” (ХІІІ, 291). Він пропонує натомість включити до книги додаткову статтю – розділ “Про достоїнство творів (і) літературних праць Погодіна”, але відмовляється зняти антипогодінський пасаж.

Дивувався, виправдовуючись, М.Погодін: “Я думав навіть зробити тобі маленьку приємність, а твоїм поціновувачам велику. Ніякої іншої думки не було і не могло бути. Питатись у Росії ніколи не було у звичаї”. Погодін був абсолютно переконаний: “Твоя власність шкоди не зазнала, у цьому я тебе запевняю” (16). Лише пізніше Погодін висловив слушне припущення: “...Хіба що не мав ти якоїсь особливої думки чи якогось особливого наміру, що за тобою водилось, – придумувати, катаючи кульки, різні вигадливі речі, припустимо, для благих, по-твоєму, цілей. Друже мій, у простому серці Бог спочиває, каже російське прислів’я” (17). Гоголь у відповідь запропонував Погодіну викинути все з голови, переконуючи, що він мав на увазі “только неряшливость и торопливость”. Погодін прийняв це як вибачення: “У мене на другий день після прочитання книги не залишилось гіркоти у серці”, я “спокійний і не серджуся” (18).

У критичній літературі висловлювались різні думки з приводу цього епізоду. Але, здається, ніхто не намагався пояснити появу в цьому пункті заповіту розмови про двох художників, яку запропонував Гоголь як своєрідний вихід із ситуації. Це справді віртуозне “катання кульок”, але саме тут Гоголь і вводить тему Преображення.

Спочатку Гоголь повідомляє про наявність ще одного свого портрета, створеного художником, ім’я якого він не поспішає називати. Спершу він говорить про іншого знаменитого художника і його не менш знамените полотно. При цьому Гоголь всіляко нахвалює гравіювальника, який наважився дати нове життя відомій картині. Все це має відкластись у свідомості читача: “Художник этот уже несколько лет трудится в Риме над гравированием картины Рафаэля “Преображенье Господне”. Он всем пожертвовал для труда своего, – труда убийственного, пожирающего годы и здоровье, и с таким совершенством исполнил свое дело, подходящее ныне к концу, с каким не исполнял еще ни один из граверов” (VIII, 223). Саме у його виконанні, якби “пожелали бы мои соотечественники увидать и портрет мой”, Гоголь готовий з’явитись на картині, підписаній: ”Гравировал Иорданов”. Але тут же Гоголь продовжує: “А еще будет справедливей, если те, которые имеют достаток, станут вместо портрета моего покупать эстамп “Преображенья Господня”, который по признанью даже чужеземцев (курсив мій – П.М.), есть венец гравировального дела и составляет славу русскую” (VIII, 223). Поява міфічних “чужеземцев” є сигналом перебільшеної оцінки Гоголя. О.Іванов, з властивим йому тонким гумором, інакше оцінював завершену Іордановим роботу: “Не думаю, - писав він до Гоголя, - щоб відбулись животворчі зміни у гравіювальному світі навіть із найщасливішим вітанням його важли­вої праці. Його мистецтво не корінне, а підпорядкована пристрасть; його характер не опрацьовано під манер доби нашого часу, і, зрештою, його серце – не російське” (19). Таким був присуд О.Іванова. Думаю, що і Гоголь знав справжню ціну творінню Іорданова.

Гоголь мав на меті зовсім інше. Для нього було важливим сформувати (радше у підсвідомості, аніж на свідомому рівні) на візуальній основі своєрідний асоціативний ряд за допомогою ефекту стереоскопії: портрет Гоголя і Преображення Господнє. Тут і виникає спроба очевидної сакралізації Преображення самого автора. Витворюється своєрідний сакралізований центр: Господь, формула Преображення і Гоголь. Якщо до цього додати семантичні обертони образу “найближчого до Христа” з картини О.Іванова “Явлення Месії”, то Гоголь з’являється у тому контексті, який і передбачав сценарій його особистого Явлення.

Нарешті, ще один важливий елемент апостольського проекту – це визначення дати і місця початку головного дійства. Ідея місця, звідки може розпочатись його апостольський шлях, визначилась ще у 1842 році, коли Гоголь отримав благословення відвідати Єрусалим і побувати біля Гробу Господнього. З цього моменту поїздка до Єрусалиму стає однією з постійних тем його листування. Гоголь висловлює сподівання, що звідти “понес бы я повсюду образ Христа”. Він залучає до цієї ідеї багатьох людей. Одних запрошує з собою, іншим розповідає про плани майбутньої подорожі, яку потім відкладає на невизначений термін. Створюється враження, що він начебто закріплює у свідомості друзів і знайомих цю думку. До неї він повертається і у “Заповіті”. Адже слово, мовлене у “Вибраних місцях”, не тільки передсмертне, але промовляється воно також і напередодні “путешествия к Святым Местам”.

Майбутню подорож до Гроба Господнього Гоголь у своїх листах постійно датував Пасхою, Святим Воскресінням: ”...в Иерусалим, ко времени Пасхи” (ХІІІ,47), “...к великому посту и Пасхе в Иерусалим” (ХІІІ, 101), “Если Бог поможет устроить мои дела, кончить мое сочинение, без которого мне нельзя ехать в Иерусалим” (ХІІІ, 195). Нагадаю, що і книга “Вибрані місця” завершується розділом “Святе Воскресіння”. Це головне християнське свято Православ’я органічно пов’язане з містичним явленням чудесного. Воно є носієм ідеї вищої гармонії, як свято є реальним втіленням божественного життя. Яким бачиться призначення цього свята Гоголю? Навіщо воно? “Затем,- пише Гоголь,- чтобы хотя некоторым, еще слышащим весеннее дыхание этого праздника, сделалось бы вдруг так грустно, так грустно, как ангелу на небе. И, завопив раздирающим сердце воплем, упали бы они к ногам своих братьев, умоляя хотя бы один этот день вырвать из ряду других дней, один бы день только провести не в обычаях ХІХ века, но в обычаях Вечного Века, в один бы день только обнять и обхватить человека, как виноватый друг обнимает великодушного, все ему простившего, хотя только затем, чтобы завтра же оттолкнуть его от себя и сказать ему, что он нам чужой и незнакомый. Хотя бы пожелать так, хотя бы только насильно заставить себя это сделать, ухватиться бы за этот день, как утопающий хватается за доску! Бог весть, может быть, за одно это желание уже готова сброситься с небес нам лестница и протянуться рука, помогающая взлететь по ней” (VIII, 416). Святе Воскресіння для Гоголя – початок нового життя, нової перетвореної Росії, де “праздник Воскресения Христова воспразднуется прежде, чем у других” (418). Показово те, як Гоголь завершує цю тезу: “Такие мысли не выдумываются, внушением Божьим порождаются они разом в сердцах многих людей…” (там само).

Містичний дар Гоголя отримав величезний стимул. У 1840-ві роки і шлях Преображення не виглядав надуманим і нереальним, яким він іноді видається сьогодні. Містичне начало становить одну з важливих складових духовного життя православного християнина. Ось як описує Гоголь момент Преображення у фіналі “Божественної Літургії”: “Но если Божественная Литургия действует сильно на присутствующих при свершении ее, тем еще сильнее действует на самого совершителя, или иерея… Сам Спаситель в нем вообразится, и во всех действиях его будет действовать Христос; и слова его будет говорить Христос… Слова его приобретут силу врачующего елея и будут на всяком месте словами мира и любви”. Відомий дослідник російського духовного життя В.Лоський писав з подібного приводу: “Східне вірування ніколи не проводило різкого розмежування між містикою і богослів’ям, між особистим досвідом пізнання Божест­венних тайн і догматами, схваленими Церквою”. Він наводить слова, мовлені сучасником Гоголя, великим православним богословом, митрополитом Філаретом Московським: “Необхідно, щоб жодну, навіть у тайні сокровенну премудрість (ми) не вважали нам чужою і нам не належною, але зі смиренням налаштували ум до божест­венного споглядання і серце до небесних відчуттів”. Коментуючи це висловлювання, історик філософії підкреслює, що “ми... повинні примушувати себе до глибокої зміни свого ума. До внутрішнього його перетворення, і, таким чином, ставати здатними набути містичного досвіду”. Загострюючи думку, В.Лоський констатує: “Немає християнської містики без богослів’я, і, що ще важливіше, немає богослів’я без містики”.

Кінцева мета християнського пізнання, як стверджують святі отці, це єднання з Богом, або обоження. В.Лоський у кінцевому підсумку приходить до парадоксальної, на перший погляд, думки, говорячи, що “християнська теорія має значення вищою мірою практичне і чим містичніша ця теорія, тим більш безпосередньо вона прямує до вищої своєї мети – до єднання з Богом, тим вона і “практичніша” (20).

Якщо тепер спробувати сфокусувати в одній площині всі описані складові задуманого Гоголем сценарію його Явлення у ролі нового апостола, то виявиться приблизно така картина. Я свідомо її конкретизую, розуміючи, що неминуче огрублюю задум, але тільки у цьому випадку вона стане унаочненою.

Отже, О.Іванов завершує свою картину і вона буде представлена на огляд імператора Миколи І. На цю подію, за планом Гоголя, збирається вся столична еліта. Напередодні з’являється наклад книг Гоголя, серед яких “Вибрані місця” з його портретом і вставним естампом “Преображення Господня” Рафаеля. Це – предмет розмов і обговорення. Відбувається це напередодні Великодня, а сама презентація картини планується на Великдень. Ім’я Гоголя у всіх на вустах ще й через те, що уважно обговорюються всі персонажі картини. Заходить розмова про Гоголя і, природно, постає питання: а де ж він сам? В оточенні є люди, які знають, – Гоголь біля Гроба Господнього. Таким чином, Гоголь і тут виявиться “найближчим до Христа” і його повернення до Росії стане поверненням апостола, який несе нову віру і воскресіння. У передмові до “Вибраних місць” Гоголь писав: “Я же у Гроба Господнего буду молиться о всех моих соотечественниках, не исключая из них ни единого; моя молитва будет также бессильна и черства, если святая небесная милость не превратит ее в то, чем должна быть наша молитва” (V, 219).

Але життя вирішило інакше. Гоголю не повірили, посміялись над його задумом ”Вибраних місць” (21). Коли стало зрозумілим, що смисл поїздки до Єрусалиму втрачено, Гоголь пише до С.Шевирьова вражаючий за своєю щирістю лист: “Признаюсь, часто находит на меня мысль: зачем я теперь поеду в Иерусалим? Прежде я был, по крайней мере, в заблуждении насчет самого себя. Я думал, что я хоть немного лучше того, что я есмь. Я думал, что я подвинулся ближе к тому делу, за которым ехал в Иерусалим, я думал, что молитвы мои что-нибудь да будут значить у Бога, если только помолятся мои земляки, люди той же земли, чтобы значили что-нибудь мои молитвы. Теперь думаю, не будет ли оскорблением святыни мой приезд и поклонение мое, если бы Богу было угодно мое путешествие, возгорелось бы в груди мое желание сильнее, и все бы меня тянуло туда, и не посмотрел бы я в трудности пути. Но в груди моей равнодушно и черство, и меня устрашает мысль о затруднениях” (ХІІІ, 399).

Гоголь все ж таки поїхав до Єрусалиму, але враження його були далекі від сподіваних, перш за все через те, що був втрачений важливий смисл цієї акції. Повернення на батьківщину картини О. Іванова теж не стало подією, пройшло майже непоміченим. Сам автор, навіть представивши картину, не звертаючи уваги на глядачів, продовжував її вдосконалювати. Що ж стосується Гоголя, то є підстави думати, що він підсвідомо розумів ту роль, яку судилось зіграти Шевченку.

Мені доводилось про це писати, а повторюсь лише з огляду на важливість цієї обставини. Мовиться про один із важливих мотивів розмови Гоголя і О.Бодянського, що стосувався Шевченка і відомий у викладі Г.Данилевського. Показово, що у цьому діалозі Гоголь чомусь заговорив про пророчий потенціал мови, відстоюючи переваги російської: “ мова Пушкіна є євангелієм для всіх християн, лютеран, гернгуттерів”. А потім знову вийшов на улюблену тему: “Поезія – голос пророка. Її стих повинен зцілювати наші сумніви, підносити нас, повчаючи вічним істинам любові до ближнього і прощаючи ворогам. Це – труба пречистого архангела...” І далі фігурує звичний для Гоголя пасаж: “Кожний, хто пише тепер, повинен думати не про розбрат, він повинен, перш за все, поставити себе перед Тим, Хто дав нам вічне людське слово” (22). Наявність словесних формул – “поезія – голос пророка”, “труба пречистого архангела” – видається не випадковою. Чи не сперечався Гоголь з самим собою, передчуваючи, хто насправді стане істинним пророком свого народу? Гоголь знав поезію Тараса Шевченка, про що свідчить той же мемуарист. У спогадах “Моє зна­йомство з Гоголем” Г.Данилевський писав на сторінках “Северной пчелы”: “Безсмертний Гоголь писав “Тараса Бульбу” і “Ста­росвітських поміщиків” російською, а водночас був зачарований піснями “Кобзаря” і “Гайдамаків” (23). Певно, що співбесідники зачіпали цю тему і раніше. Саме О.Бодянський ще у 1844 році назвав Шевченка в листі до нього “поводирем усіх нас” (24). Бодянського вразила скептична оцінка Шевченка Гоголем: “Заперечувати значення Шевченка! Певно, не з тієї ноги сьогодні встав” (25). Для Гоголя це було болюче питання, що резонувало з його поразкою у прагненні стати апостолом нового християнського Преображення.

Тому він продовжує захищати своє творіння – “Вибрані місця”, своєрідне “Євангеліє від Гоголя”. Він пише “Авторську сповідь”, намагаючись порозумітись із співвітчизниками. Але поступово втрачає надію на це. Він робить життя заручником високої мети свого слова. Доводячи його істинність, Гоголь платить власним життям. Це і був, певно, головний урок і головна ідея, що залишились від апостольства Гоголя. Цю заповідь високого морального ставлення до Слова успадкувала і російська, і українська література, чиї письменники неодноразово наслідували приклад Гоголя: був то Олександр Блок чи Василь Стус.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка