Суми Сумський державний університет



Сторінка1/6
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.11 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Методичні вказівки
КЛІНІЧНА ФАРМАКОЛОГІЯ ЗАСОБІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СЕРЦЕВО-СУДИННУ СИСТЕМУ

Суми

Сумський державний університет


2011

Міністерство охорони здоров`я України


Міністерство освіти і науки України

3127 Методичні вказівки
КЛІНІЧНА ФАРМАКОЛОГІЯ ЗАСОБІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СЕРЦЕВО-СУДИННУ СИСТЕМУ


Суми

Сумський державний університет

2011


Навчальне видання



Методичні вказівки
КЛІНІЧНА ФАРМАКОЛОГІЯ ЗАСОБІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СЕРЦЕВО-СУДИННУ СИСТЕМУ

Відповідальний за випуск І. Ю. Висоцький

Редактор Т. Г. Чернишова

Комп`ютерне верстання А. А. Качанової

Підп. до друку 16.07.2011, поз.

Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 4,89. Обл.-вид. арк. 5,05. Тираж 100 пр. Зам. №

Собівартість видання грн. к.

Видавець і виготовлювач

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №3062 від 17.12.2007.

АНТИГІПЕРТЕНЗИВНІ ЗАСОБИ
Гіпертонічна хвороба (ГХ) – захворювання, яке характеризується постійним підвищенням систолічного і (або) діастолічного артеріального тиску, а також прогресуючим ураженням різних внутрішніх органів. Це найбільш поширене захворювання серцево-судинної системи, від якого страждає 25-30% населення світу. Частота захворювання вища у високорозвинутих країнах. Близько 80% всіх випадків припадає на есенціальну гіпертензію (відсутня очевидна причина захворювання) та 20% - на симптоматичну гіпертонію (причина хвороби може бути встановлена).

Таблиця 1 – Класифікація рівнів артеріальної гіпертензії (за даними ВООЗ, Міжнародне товариство з гіпертензії, 1999)


Категорії

Систолічний АТ

(мм рт.ст.)



Діастолічний АТ

(мм рт.ст.)



Оптимальний

<120

<80

Нормальний

<130

Б85

Високий нормальний

<130-139

85-89

Артеріальна гіпертензія







1-й ступінь (м`яка АГ)

140-159

90-99

2-й ступінь (помірна АГ)

160-179

100-109

3-й ступінь (тяжка АГ)

≥180

≥110

Ізольована систолічна гіпертензія

≥140

<90

Для встановлення стадії артеріальної гіпертензії лікар повинен ураховувати прояви ураження органів-мішеней. Така класифікація прийнята МОЗ України в 1992 році і яка рекомендується для подальшого використання на практиці.


Таблиця 2 – Класифікація АГ за ураженням органів-мішеней



Стадія

Ознаки ураження органів-мішеней

І стадія

Об`єктивні ознаки органічних уражень органів-мішеней відсутні







Продовження таблиці 2

Стадія

Ознаки ураження органів-мішеней

ІІ стадія

Є об`єктивні ознаки ушкодження органів-мішеней без симптомів з боку порушення функції:

- гіпертрофія лівого шлуночка (за ознаками ЕКГ, ЕхоКГ, рентгенографії;

- генералізоване звуження судин сітківки;

- мікроальбумінурія чи протеїнурія та (або) швидке збільшення концентрації креатиніну в плазмі (у чоловіків 115-133 мкмоль/л або 1,3-1,5 мг/дл, у жінок 107-


124 мкмоль/л або 1,2-1,4 мг/дл);

- атеросклеротичні зміни за даними ультразвукового обстеження або ангіографії



ІІІ стадія

Наявність об`єктивних ушкоджень органів-мішеней з клінічними симптомами порушення їх функцій.

Серце:


- стенокардія;

- інфаркт міокарда;

- серцева недостатність ІІ-ІІІ ст.
Мозок:

- інсульт;

- транзиторні порушення мозкового кровообігу;

- гостра гіпертензивна енцефалопатія ІІІ стадії;

- судинна деменція.
Очне дно:

- крововиливи та ексудати у сітківці з набряком зорового нерва або без нього.


Нирки:

- ниркова недостатність;

- концентрація креатиніну в плазмі крові у чоловіків
>133 мкмоль/л (або >1,5 мг/дл), у жінок >124 мкмоль/л (або >1,4 мг/дл).
Судини:

- розшарування аорти;

- оклюзивні ураження артерій

Існують різні точки зору про первинні механізми есенціальної гіпертонічної хвороби. Найчастіше етіотропним фактором є психоемоційні перевантаження і вікові зміни в діенцефалогіпоталамічних структурах. Це призводить до підвищення тонусу симпатичної нервової системи, що супроводжується тахікардією, збільшенням сили серцевих скорочень, зростанням периферичного судинного опору, збільшується венозне повернення крові. Одночасно зростає регіональний опір ниркових артерій, посилюється реабсорбція натрію та води в нирках. Це викликає збільшення секреції реніну, утворення ангіотензину ІІ, альдостерону. Ці зміни в нирках супроводжуються зменшенням виведення натрію і води з організму. Як результат – збільшення об`єму циркулюючої крові і накопичення натрію у судинних стінках, що супроводжується набряком і потовщенням останніх. Одночасно у клітинах гладеньких м`язів судин підвищується вміст іонізованого кальцію. Все це є причиною підвищення чутливості м`язових клітин судин до дії ендогенних пресорних речовин (катехоламінів, ангіотензину ІІ та ін.). Поступово розвивається гіпертрофія м`язового шару. Ці процеси виражені у дрібних артеріолах. У той самий час зменшується активність системи кінінів, простагландинів, натрійуретичного фактора та інших метаболітів, які викликають дилятацію судин і зменшують об`єм циркулюючої крові.

Важливу роль в розвитку гіпертонії відіграє також спадковий фактор, з яким пов`язаний дефект ниркової регуляції екскреції натрію. У хворих гіпертонією відбувається затримка натрію. Можливо, підвищення концентрації натрію в клітинах судин через активацію Na+/Ca2+-обміну приводить до підвищення концентрації внутрішньоклітинного кальцію, що спричиняє підвищення тонусу і реактивності судин.

Значну роль у розвитку гіпертонії відіграють фактори зовнішнього середовища, пов`язані зі способом життя. Розвитку гіпертонії сприяють шкідливі звички: вживання кухонної солі більше 5 г на добу (у 60% хворих відмічається підвищення артеріального тиску), вживання алкоголю, міцного чаю та кави – все це стимулює симпатичну нервову систему. Надлишкова вага приводить до гормональної перебудови організму. Встановлено, що підвищення ваги на 10 кг приводить до підвищення артеріального тиску на 2-3 мм рт. ст.

Малорухливий спосіб життя сприяє не лише формуванню гіпертонії, але й приводить до підвищеного ризику ускладнень з боку серцево-судинної системи.

Основні принципи лікування хворих гіпертонічною хворобою
1 Як медикаментозне, так і немедикаментозне лікування необхідно починати якомога раніше і проводити його постійно протягом усього життя.

2 Усім хворим на АГ повинно проводитися немедикаментозне лікування незалежно від стадії захворювання і медикаментозного лікування. Воно передбачає зменшення вживання солі до 5 г на день, зниження надлишкової ваги, відмову від шкідливих звичок, модифікацію дієти (обмеження тваринних жирів, збільшення вживання овочів, фруктів та морепродуктів), збільшення фізичної активності (швидка одномоментна ходьба на 5-6 км щоденно або 3-4 рази на тиждень) та ін.

3 Використання простих схем лікування, по можливості за принципом «одна таблетка на день». Використовують монотерапію з заміною препарату через 4-8 місяців або комбіновану терапію.

4 Перевага надається призначенню препаратів тривалої дії, що забезпечують 24-годинне зниження АТ при однократному прийманні.

5 Хворих похилого віку з систолічною гіпертензією необхідно лікувати, як і хворих із систолічно-діастолічною формою АГ.

6 При вторинній гіпертонії в першу чергу слід лікувати її причини. Але корекція артеріального тиску також обов`язкова.


Класифікація антигіпертензивних препаратів
За ефективністю та значенням у лікуванні гіпертонічної хвороби велику кількість антигіпертензивних засобів можна розділити на основні та допоміжні засоби. До групи основних антигіпертензивних засобів відносять:

1 β-Адреноблокатори.

2 Блокатори кальцієвих каналів.

3 Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту і блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.

4 Сечогінні засоби.

Дані препарати використовуються як для монотерапії, так і для комбінованої терапії АГ.

До групи допоміжних антигіпертензивних засобів відносять:

1 Інгібітори вазопептидаз.

2 α-Адреноблокатори.

3 α-,β-Адреноблокатори.

4 Центральні α2-адреноміметики.

5 Гангліоблокатори.

6 Симпатолітики.

7 Міотропні спазмолітики.

8 Агоністи імідазолінових рецепторів.
ОСНОВНІ АНТИГІПЕРТЕНЗИВНІ ЗАСОБИ
-Адреноблокатори
До -адреноблокаторів відносять такі лікарські засоби, як пропранолол (анаприлін, обзидан, індерал), надолол (коргард), алпренолол, окспренолол (тразикор), піндолол (віскен), соталол (соталекс), атенолол (тенормін), метопролол (беталок), талінолол (корданум), небіволол (небілет), ацебуталол (сектрал).
Завдяки подібності хімічної структури -адреноблокаторів і катехоламінів препарати даної групи взаємодіють з -адренорецепторами постсинаптичних мембран і усувають вплив катехоламінів на серце та судини. -Блокатори поділяють на окремі групи на основі тих чи інших характерних властивостей.

1 Відповідно до спорідненості до типу -адренорецепторів виділяють селективні 1- та неселективні 1,2-адреноблокатори. Але при застосуванні 1-адреноблокаторів у великих дозах вибірковість дії втрачається, і препарати блокують також 2-адренорецептори. Тому важливе значення має правильне дозування -адреноблокаторів.

2 Препарати з “внутрішньою симпатоміметичною активністю” та препарати, що не мають такої активності. Препарати з внутрішньою симпатоміметичною активністю мають у хімічній структурі молекули аміно- або гідроксильні групи у боковому ланцюгу ароматичного кільця, що зумовлює здатність цих препаратів поряд із блокувальною дією стимулювати активні центри -адренорецепторів у фізіологічних межах. Завдяки цьому частота серцевих скорочень міокарда у спокої суттєво не знижується, а -блокувальний вплив на активність синусового вузла проявляється під час фізичних та емоційних навантажень (тобто в умовах підвищеної активності катехоламінів).

1-Адренорецептори містяться у клітинах міокарда і провідної системи серця, клітинах юкстагломерулярного апарата нирок та у жировій тканині. 2-Адренорецептори в значних кількостях зосереджені у клітинах гладеньких м`язів бронхів, деяких судинних ділянок (в основному скелетних м`язів), вагітної матки, печінки, скелетних м`язах, підшлунковій залозі; а також на мембранах пресинаптичних закінчень адрено- та холінергічних волокон. У центральній нервовій системі є обидва типи -адренорецепторів.

Ураховуючи здатність препаратів блокувати той чи інший тип
-адренорецепторів та наявність у них симпатоміметичної активності, -адреноблокатори поділяють на такі групи.

Некардіоселективні препарати:

а) без “внутрішньої симпатоміметичної активності”: пропранолол (анаприлін), надолол (коргард);

б) із “внутрішньою симпатоміметичною активністю”: піндолол (віскен), окспренолол (тразикор), соталол (соталекс).

2 Кардіоселективні препарати:

а) без “внутрішньої симпатоміметичної активності”: метопролол (вазокардин), атенолол (тенормін), небіволол (небілет), бетаксолол (локрен), бісопролол;

б) із “внутрішньою симпатоміметичною активністю”: ацебуталол (сектрал), талінолол (корданум), цемепролол (цемепрол).

3 Препарати з мембраностабілізувальною активністю та без неї. Мембраностабілізувальна активність -блокаторів зумовлена зниженням проникності мембран для іонів Na+ та К+ (у провідній системі серця та робочому міокарді) та сприяє протиаритмічній дії препаратів. Цей вид активності виражений у пропранололу, окспренололу, ацебуталолу; меншою мірою - у надололу, алпренололу, піндололу і метопрололу.

4 Також -блокатори відрізняються ступенем ліпофільності молекул та здатністю проникати через різні мембрани, у тому числі через гематоенцефалічний бар`єр. Із препаратів, які проявляють виражені гідрофільні властивості та не проникають до центральної нервової системи, заслуговує на увагу атенолол. Препарат позбавлений седативного ефекту, повільно всмоктується у кишечнику і характеризується значною тривалістю дії. Атенолол призначають, як правило, 1 раз на добу.

Останніми роками широко застосовується у клінічній практиці новий препарат із групи -адреноблокаторів - небіволол (небілет). Крім властивостей, притаманних іншим -блокаторам, небілет стимулює синтез оксиду азоту, що сприяє покращанню коронарного кровотоку і зниженню периферичного опору судин.


Антигіпертензивний ефект -блокаторів зумовлений блокуванням 1-адренорецепторів серця, в результаті чого зменшуються частота та сила серцевих скорочень, хвилинний об`єм циркулюючої крові, адренергічні реакції на фізичні навантаження. Також зменшується потреба міокарда у кисні. Хвилинний об`єм циркулюючої крові зменшується на 10-25% при однократному введенні препарату, а при подальшому регулярному застосуванні ця величина становить близько 5-15%. Препарати з “внутрішньою симпатоміметичною активністю” проявляють менший вплив на хвилинний об`єм циркулюючої крові, але їх гіпотензивна активність від цього не знижується.

Важливе значення для гіпотензивного ефекту має здатність препаратів блокувати -адренорецептори клітин юкстагломерулярного апарата нирок і, таким чином, зменшувати секрецію реніну. В результаті знижуються утворення ангіотензину ІІ і продукція альдостерону.

-Адреноблокатори з ліпофільними властивостями проникають через гематоенцефалічний бар`єр і заспокійливо впливають на центральну нервову систему. Тривале застосування цих препаратів супроводжується пригніченням центральних ланок регуляції тонусу симпатичної нервової системи.

У гіпотензивній дії неселективних -адреноблокаторів має значення блокування пресинаптичних 2-адренорецепторів, що супроводжується зменшенням секреції норадреналіну в синапсах та зниженням стимуляції адренорецепторів судин та серця.


Більшість -адреноблокаторів вводять парентерально та призначають всередину. Більшість препаратів швидко всмоктується із шлунково-кишкового тракту, вступає у зв`язок із білками плазми, зазнає біотрансформації і виводиться через печінку (анаприлін, окспренолол та ін.). Ці препарати призначають тричі на день. Препарати з гідрофільними властивостями (піндолол, атенолол, надолол та ін.) погано розчиняються у ліпідах, повільно всмоктуються із шлунково-кишкового тракту, незначною мірою зв`язуються з білками плазми, виводяться із організму у незміненому вигляді через нирки. Призначають ці препарати 1-2 рази на добу. Жиророзчинні препарати інтенсивно біотрансформуються в печінці і виводяться з жовчю, водорозчинні препарати виводяться нирками у незміненому вигляді.
-Адреноблокатори показані при есенціальній і симптоматичній артеріальній гіпертензії. Початковий гіпотензивний ефект розвивається через кілька годин з моменту приймання. Стабільно виражене зниження артеріального тиску спостерігається протягом тривалого терміну, в зв`язку з чим ефективність -блокаторів доцільно оцінювати через 3-4 тижні від початку приймання. Доцільніше призначати -адреноблокатори хворим із гіперкінетичним синдромом, який розвивається у відповідь на фізичне навантаження. Препарати даної групи у більшості випадків використовують не як засоби монотерапії, а в комбінації з іншими гіпотензивними препаратами. Широко застосовують у клінічній практиці комбінацію -блокаторів із діуретиками (“Тенорік” та ін.), що значно підвищує ефективність лікування.

Крім того, -адреноблокатори застосовують для лікування тахіаритмій (переважно надшлуночкової локалізації); стенокардії напруження, не чутливої до терапії нітратами; гіпертрофічних кардіоміопатій; тиреотоксикозів; для стимулювання пологової активності у породіль із гіпертензією та іншими видами екстрагенітальної патології; при паркінсонізмі судинного походження з переважанням клініки тремтячого гіперкінезу. Лікування β-адреноблокаторами починають з мінімальних доз, кожні 2-4 тижні дозу збільшують до досягнення оптимальної терапевтичної дози. Така доза не викликає гіпотензії, брадикардії та затримки рідини в організмі.


Основними побічними ефектами, які обмежують застосування
-адреноблокаторів невибіркової дії, є бронхоспазм і розлади периферичного кровообігу (похолодніння кінцівок, симптоми переміжної кульгавості).

Крім того, при терапії -блокаторами можуть спостерігатися брадикардія, порушення атріовентрикулярної провідності. Як виявилося, серцева недостатність під час застосування -адреноблокаторів розвивається в меншій кількості випадків, ніж очікувалось, оскільки зниження артеріального тиску полегшує роботу серця до такого ступеня, що робота серця не погіршується навіть за умови зменшеного серцевого викиду. Відчуття втоми пов`язане зі зменшенням церебрального кровотоку і може спостерігатися при терапії будь-яким препаратом даної групи. -Адреноблокатори, які проникають у центральну нервову систему, можуть бути причиною безсоння, тривожних снів, галюцинацій.

При призначенні -адреноблокаторів хворим із цукровим діабетом іноді спостерігається гіпоглікемія, зумовлена пригнічувальним впливом препаратів на процеси гліколізу. Крім того, терапія -адреноблокаторами супроводжується погіршенням ліпідного обміну, збільшенням кількості ліпопротеїнів низької і дуже низької густини, що сприяє розвитку атеросклерозу.

Не рекомендують призначати -адреноблокатори вагітним, оскільки препарати підвищують тонус матки.

Ще одним ускладненням при систематичній терапії -адрено-блокаторами є “феномен віддачі”, який розвивається при раптовому припиненні приймання препарату. Він проявляється гіпертонічними кризами і нападами стенокардії та тахіаритмії. Поступова відміна препарату і перехід на інші схеми лікування є найбільш простим і надійним способом попередження “феномену віддачі”.

Взаємодія. β-Адреноблокатори з успіхом комбінують з α-адреноблокаторами, діуретиками, інгібіторами ангіотензин-перетворювального ферменту, блокаторами ангіотензин ІІ рецепторів, блокаторами кальцієвих каналів групи ніфедипіну (малі дози), нітратами за наявності ішемічної хвороби серця, при аритміях (у поєднанні з хінідином і новокаїнамідом).

β-адреноблокатори не можна комбінувати з симпатолітиками, холіноміметиками, верапамілом (кардіодепресивний ефект), серцевими глікозидами (аритмії), β-адреноміметиками, антигістаміновими засобами, теофіліном, інсуліном і синтетичними протидіабетичними засобами (гіпоглікемія).

Протипоказані β-адреноблокатори при гострій серцевій недостатності, бронхоспазмі, брадикардії (менше 50 ударів за хвилину), артеріальній гіпотензії, діабеті, вагітності і грудному годуванні.

При передозуванні β-адреноблокаторів вводять внутрішньовенно атропіну сульфат (1-2 мг), добутамін, адреналін, норадреналін (при колапсі), еуфілін, β-адреноміметики, діазепам (при судомах).

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка