Студентські наукові записки



Сторінка1/13
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.56 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Випуск 1

СТУДЕНТСЬКІ НАУКОВІ ЗАПИСКИ

Серія „Гуманітарні науки”

Острог 2010



УДК 001.891 (082)

ББК 6/8

С 88
Друкується за ухвалою вченої ради гуманітарного факультету

Національного університету „Острозька академія”

(протокол № 1 від 20 січня 2010 року)
РЕЦЕНЗЕНТИ:

Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор;

Шанюк В. І., кандидат філологічних наук, професор;

Вокальчук Г. М., кандидат філологічних наук, доцент;

Зайцев М. О., кандидат філософських наук, доцент;

Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент;

Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент;

Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент;

Петрушкевич М. С., кандидат філософських наук, старший викладач;

Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, старший викладач;

Максимчук В. В., магістр філології, викладач.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Пасічник І. Д., доктор психологічних наук, професор;

Кралюк П. М., доктор філософських наук, професор;

Жуковський В. М., доктор педагогічних наук, професор (відповідальний редактор);

Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор;

Зайцев М. О., кандидат філософських наук, доцент;

Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент;

Цолін Д. В., кандидат філологічних наук, доцент (заст. відп. редактора).


УКЛАДАЧІ:

Максимчук В. В., викладач;

Максимчук Г. В., студентка.


С 88 Студентські наукові записки. Серія „Гуманітарні науки” / [укл. В. В. Максимчук, Г. В. Максимчук]. ― Острог : Вид-во НаУ „Острозька академія”, 2010. ― Вип. 1.―  с.

Збірник присвячений актуальним проблемам у галузі культурології, філософії, філології та релігієзнавства. У ньому вміщено кращі наукові статті студентів гуманітарного факультету Національного університету „Острозька академія”.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів та усіх тих, хто цікавиться гуманітарними науками.

РОЗДІЛ 1. Культурологічно-філософські студії


Баглай Ірина

Науковий керівник ― Петрушкевич М. С., кандидат філос. наук, ст. викладач

КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ КОСМОГОНІЧНИХ МІФІВ

Ця стаття про особливий тип міфів, що стосуються творення світу (космогонічні міфи). Досліджуються умови, у яких відбувається існування людини і розміщується все, що може стати об’єктом міфотворення.

This is article about special type myths, that concerning creation of the world (cosmogonical myths). Conditions in which humans and all that can be regarded as an object of mythcreation are observed.

Актуальність досліджуваної теми полягає у вагомості вивчення важливого явища в міфології ― космогонічних міфів, ця тема є активнослідженою у сучасній культурологічній науці. Сьогодні дуже важливо досліджувати міфи, оскільки вони є підмурками вірувань багатьох сучасних релігій. Саме на основі стародавніх переказів та легенд створено ідеологічну основу деяких вірувань. Розглядаючи різні міфи, можна помітити спільні поняття, одним із яких є творення. Саме цьому процесу відповідає особливий тип міфів ― космогонічні.

Космогонічні міфи та космологічні уявлення займають особливе місце серед інших форм міфопоетичного світосприйняття, оскільки описують просторово-часові параметри світу, тобто умови, у яких відбувається існування людини і розміщується все, що може стати об’єктом міфотворення.

Космологія в перекладі з грецької означає „опис світового порядку”. Космологічні міфи описують структуру всесвіту, як гармонійного та цілого. Космогонія, теж слово грецького походження і означає „космос” ― світ та „гонос” ― народження. Космогонією зазвичай називають міфи про створення (появу світу). Космогонічні міфи, крім виникнення, пояснюють будову та динаміку розвитку всесвіту та взаємозв’язок творчих та створених об’єктів. Тому можна зробити висновок про те, що космогонічні міфи є частиною космологічних [7, с. 143].

Але ці два поняття пояснюють одне й те саме: те, що створено в процесі виникнення космосу і є його складовою; і все, що входить у склад космосу, виникло під час його розвитку. Космологічні уявлення реконструюються за допомогою аналізу різного роду ритуалів, мовної семантики тощо.

Космогонічні міфи часто починаються з опису того, що було до творення, тобто, небуття, як правило, зведеного до хаосу. Тексти такого типу у різних культур дуже подібні, вони описують поетапне створення світу та космосу. Опис хаосу передбачає серію негативних положень щодо основних елементів космічної будови. Наприклад, давньоєгипетський міф створення світу: „Не було ще неба і не існувала земля. Не було ще ні ґрунту, ні змій у тому місці, де Хепр міг би стати...”. Або ж міф племені Центральної Африки ― „це розповідь про те, як усе було в стані небуття, усе холодне, усе в тиші; і простір неба був порожнім... Не було ні людини, ні тварини, ні птахів, ні риб, крабів, дерев, каміння, печер, трав, не було лісів... Не було ще нічого з’єднаного /…/, не було нічого, що могло б рухатись... Не було нічого, що існувало б” [3, с. 235].

Тексти іншого типу, навпаки, не акцентують уваги на епосі до творення, а безпосередньо починаються з серії елементів, що утворюють світ. Цими елементами чи стихіями, як правило, є вогонь, вода, земля, повітря, інколи існує ще одна стихія, яку умовно називають ефіром. Усі вони й утворюють первинний матеріал для побудови космосу. Змішані і нероздільні в хаосі вони роз’єднуються і „очищаються”. Це роз’єднання стихій у хаосі є одним із елементарних космогонічних актів. До основних космогонічних актів відносять: виникнення космічного простору (роз’єднання неба і землі та формування трьох космічних зон); створення космічної опори (наприклад, створення першого ґрунту серед океану чи спеціалізованих варіантів опори ― світова гора, світове дерево тощо); посередництво в межах створеного космічного простору між його зонами (здійснюється богами, жерцями, шаманами, інколи окремими людьми, котрі потрапляють на небо чи спускаються в пекло); заповнення простору (певним божеством, стихіями, конкретними об’єктами ― ландшафтом, людьми, рослинами та тваринами); зведення всього сущого до єдиного і виведення всього сущого із єдиного (з одного боку ― мотив золотого зародку, світового яйця, першоелемента; а з іншого ― міфологічний образ всесвіту як єдиного божества). Сукупно ці акти є, як космогонічним процесом, так і його результатом, ― створеним космосом, його складом та параметрами.

Порядок творення часто підкреслюється введенням числових показників, які належать до порядкового номера етапу творення чи до кількості елементів світотворення. В ідеальній схемі два цих об’єкти зводяться до одного, маючи приблизно такий вигляд: один об’єкт на першому етапі породжує два об’єкти ― два об’єкти, на другому етапі породжують три об’єкти і тому подібне. Указана структура заснована на міфопоетичній логіці схем виникнення та зафіксована в багатьох міфах творення. Наприклад, схема вказана в християнській книзі Буття: „І сказав Бог: хай станеться світло /…/, і Бог відділив світло від темряви. І назвав світло ― день, а темряву назвав ― ніч. І був вечір, і був ранок, ― день перший. І сказав Бог ― нехай станеться твердь посеред води... І Бог твердь учинив, і відділив воду... І назвав Бог твердь Небом...” і так далі, аж до сьомого дня [1, с. 7].

Інколи порядок творення підкреслюється не тільки числовими показниками, а й чергуванням запитань і відповідей, що практикується під час святкування в певному ритуалі. Наприклад, у „Старшій Едді” ― книзі скандинавської міфології: ― „Дай першу відповідь, як створили землю, як виникло небо? ― Плоть Іміра стала землею, небом став череп... ― Другу дай відповідь, як виник місяць, як створено сонце?” [5].

Подібні схеми космогонічних міфів виявляють і в традиціях, що не пройшли літературну обробку. Так, широко поширеним у Євразії та Південній Америці є космогонічний міф, у якому творцем світу є гагара. Усе відбувається за таким принципом: пірнає в море один птах і залишається там один день; потім пірнають два птахи і залишаються там два дні. І, врешті-решт, пірнають у море сім птахів і залишаються там сім днів, у результаті чого було створено світ. У цілому космогонічні міфи відповідають сюжетній схемі, у якій рух здійснюється в таких напрямках: від минулого до сучасного, від божественного до людського, від космічного і природного до культурного та соціального, від стихій до артифактів, тобто від зовнішнього та далекого до внутрішнього та близького.

Для типології космогонічних міфів характерними є певні параметри. Один із них пов’язаний з відповіддю на питання „Як відбувалося творення?” Створення космосу чи його частин часто представлено, як перетворення тих чи інших об’єктів в інші. Наприклад, австралійські тотемні предки, завершивши свій маршрут і „втомившись”, спонтанно перетворюються в гори, дерева та тварин. Спонтанне творення світу відбувається в святому писанні індуїзму ― „Ригведі”. Ще одним варіантом творення світу є добування чи крадіжка в першохранителів. Наприклад, гагара, черепаха чи гуска добувають бруд чи мул, із яких виникає світ, із дна океану. Поширеним є варіант виготовлення світу богом-творцем чи деміургом. Найтиповіший приклад ― біблійна космогонія, де Бог із самого початку є єдиним творцем, і всі стадії творення ― „шестиднев” ―  суть акту його творчої волі. Широко розповсюдженим є мотив біологічного породження космічних об’єктів, богів і людей творцем. Космогонічний процес часто постає, як ланцюг народження богів, що моделюють ті чи інші природні об’єкти. Породження часто відбувається якимось незвичайним способом: із частин тіла творця, інколи сам творець зникає, перетворюючись при цьому, або ж помирає ― приносить себе в жертву чи його вбивають інші боги; шляхом зригування і нерідко це представляється, як виймання об’єктів божеством із себе. Фізичному породженню дуже близьке породження предметів шляхом їх називання. Перераховані способи творення сприймаються міфопоетичним пізнанням, як еквівалентні; вони часто з’єднуються один з одним чи переходять один в одного [4, с. 8].

Процес творення може звершитись у результаті вольового акту самого творця чи у відповідь на чиєсь прохання; часто в результаті помилки. Наприклад, в австралійських міфах дві людини забувають підняти списи із землі, із яких пізніше виростають чарівні дерева.

„Матеріальним складом” створених об’єктів часто служать частини тіла чи слово будь-кого із творців або ж елементи, змішані в хаосі. Космогенез представлений як розвиток із світового яйця чи близьких йому образів. Всесвіт може створюватися творцем із залученням інших сил: з участю божеств чотирьох сторін світу, духів, за допомогою гігантського змія, що тримає землю [6, с. 143].

Творець, якщо він взагалі існує в певній космогонічній традиції, як перша істота, може мати божественну космічну природу. „Перший бог”, який створив світ, у подальшому рідко втручається у справи людей. Творець, який має людську природу, ― це першолюдина, культурний герой, засновник цієї культурної традиції. Творець інколи має образ тварини: ворона, койота, корови, ящірки, гагари тощо.

Таким чином, за трьома перерахованими параметрами космогонічні міфи відповідають схемі на зразок: „дехто створив деяким чином дещо або декого”. Космогонічні міфи пояснюють, яким чином створився світ, хто його створив та з чого його створено. Творцем світу може бути тварина, найперший із богів та істота, що має людську природу, причому всі вони можуть використовувати для цього інших істот, свої частини тіла або ж витворити все з хаосу чи темряви. Космогонічні міфи описують відносно невеликий період у часі, де відбувся акт творення. Ця група міфів є найдавнішою формою міфопоетичного сприйняття та пояснення навколишнього світу людиною.

Важливість висвітлення елементу світосприйняття підсилюється останніми досягненнями сучасної науки у галузі космосу та знань про розвиток Всесвіту. У науковій думці існує чимало версій походження всього, яке зараз зводиться до двох домінуючих: теорія Великого вибуху (коли Всесвіт виник із точки шляхом розширення галактик) та теорії божественного походження, основи якої закладені ще у найдавніших міфологічних уявленнях.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Біблія. ― К., 2001. ― 1501 с.

  2. Мифология : / [гл. ред. Е. М. Мелетинский]. ― М. : Большая Российская энциклопедия, 2003. ― 736 с.

  3. Мифы народов мира : [энциклопедия]. Т. 1 / [под. ред. С. А. Токарева]. ― М. : Большая Российская энциклопедия, 2003. ― 719 с.

  4. Мифы народов мира : [энциклопедия]. Т. 2 / [под. ред. С. А. Токарева]. ― М. : Большая Российская энциклопедия, 2003. ― С. 185―366.

  5. Старшая Едда [пер. Корсун А. И.]. ― [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.smallbay.ru.

  6. Шахнович М. И. Первобытная мифология и философия / М. И. Шахнович. ― Л. : Наука, 1971. ― 240 с.

  7. Шинкарук В. І. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук. ― К. : Абрис, 2002. ― 742 с.

Білоконенко Лілія

Науковий керівник ― Зайцев М. О., кандидат філософських наук, доцент

СУЧАСНА ІКОНА МОДЕРНОГО СТИЛЮ

ЯК ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНИЙ ФЕНОМЕН

У статті проілюстровано специфіку розуміння поняття „модерний” у сакральному просторі, коротко зображено трансформацію іконописних традицій у сучасному світі та розглянуто бінарні погляди щодо сприйняття і несприйняття сучасних ікон модерного стилю у канонічному церковному мистецтві.

The work of „Мodern icon of modernist style as a philosophical and religious phenomenon” shows the specificity of understanding the concept of „modern” in a sacred space, briefly illustrated the transformation of icon-painting traditions in the modern world and considered binary terms of perception and rejection of modern style icons of art in the canonical church.

Ікона ― це особливий вид живопису. Такі твори призначені для того, щоб ним поклонялися, молилися перед ними Богові, а не милувалися ними як картинами. Ікона ― один з найбагатших скарбів символіки, успадкованої від християнства, найголовніша форма літургійного мистецтва східнохристиянської традиції. Ікона самою своєю живою присутністю і своєю формою, змістом та стилем свідчить про перевтілення людського життя, коли до нього доторкається Божа ласка [6, с. 109]. Це особливий вид самовираження церкви. Із погляду сотеріології (вчення про спасіння), ікона відкриває нам майбутнє переродження світу, нові властивості матерії. В есхатологічному плані (вченні про завершальний етап історії) ікона ― свідчення того, що світ не знищиться в кінці часу, а відкриється у своїй ідеальній сутності. Ікона ― таємниця, яка пізнаватись може тільки у молитві й у духовному спогляданні, саме тому в часи іконоборства найбільшими шанувальниками сакрального мистецтва були містики-аскети [4, с. 67].

На іконі, наприклад, зображена не божественна природа, а людська, точніше зображена особистість Христа через його людську природу. Ще Діонісій Аеропагіт підкреслював, що у священних зображеннях повинна бути схожість і несхожість. Схожість для того, щоб можна було впізнати, а несхожість для того, щоб підкреслити, що це подібність, іносказання, а не дзеркальне відображення.

Із погляду художньої культури малювання ікон обґрунтував Іоан Дамаскін. Творець теорії священного образу, що поклав початок канонізації, був автором п’ятьох основних положень щодо іконопису:



  • зображати святих можна, але в символічному та алегоричному вигляді;

  • можна і потрібно зображувати те, що було насправді (сцени зі Священного писання);

  • можна писати Христа в тому вигляді, у якому він перебував на землі, але не можна писати образ Бога-Отця;

  • зображення святих необхідні − вони прикрашають храми, замінюють книги неписьменним, постійно нагадують про подвиги в ім’я віри. Однак ікона ― не картина, а священний образ, вклоняючись іконі, ми поклоняємося тому, що на ній зображено („первообразу”), а не майстерності художника, тому ікони повинні бути анонімними;

  • ікони чудотворні, тому що несуть у собі частину божественної сили того, хто на них зображений [2].

Розвиток сучасного технологічного життя спричинив активні пошуки формули новотворення, духовним ядром якої стали традиції, чи хоча б, меншою мірою, елементи традиції. Світовий контекст вимагає від сучасних митців поглибленої та нестандартної уваги до „наявного буття”. Сьогодення знаходить в історії вітчизняної та світової культури такі життєві дороговкази, які спроможні дати наснагу та поштовх до пошуку інновацій. Фактором цього пошуку стало сакральне мистецтво сучасності.

Сконцентрованим узагальненням цієї здатності сакрального мистецтва є ікона сьогодні, у концепції якої закладена ідея модернізації суспільних процесів, церкви, культуризації особистості, поштовх до вивчення нових, більш нетрадиційних форм буденного.

На території сучасної України, починаючи з ХІ століття, була поширена іконописна система Київської Русі, яка витоками збігалась із візантійськими зразками. Першими вчителями іконопису на нашій території були греки та неофіти, які виявилися здібними учнями і мало чим поступалися своїм учителям. Літописи донесли до наших часів ім’я найталановитішого київського художника-іконописця ― Алімпія [4, с. 77―79].

Із часом давньоруський іконопис усе більше різниться від візантійського, а самі ікони все активніше входять у життя і побут людей, будь-то князь, воєвода чи ремісник. Його відрізняли нові стилістичні риси, своєрідні підходи у трактуванні традиційних сюжетів. Сила колориту стала вищою, композиційність досконалішою. Притаманною такій „новій” іконі стала декоративна різьба на місцях німбів. Це і було першим кроком-відходом від традиції з метою пристосування до тодішнього життя.

Таким чином, починаючи з ХХ ст., людина інтенсивно звертається до іншого зовнішнього вираження сакральної сутності мистецького твору, яка, своєю чергою, не змінюється. Часто сутність такої модерної (примітивної) ікони тлумачитися як засіб зовнішнього прояву несприятливих матеріалістичних та раціоналістичних тенденцій періоду, які „стирають” національні обриси культурних явищ і надають їм утилітарного значення.

На противагу виставки модерних ікон, їхня присутність у храмах дають можливість за допомогою накопичених знань по-новому поставити питання про прочитання іконічного тексту, що здатен бути еманацією Божественного на землі.

2008 року в ефірі радіо on-line вийшла одноразова програма-бесіда під назвою „Сучасний іконопис: коментар у світлі віри”. Ведучий та автор, священик О. Уминський, спілкувався зі світськими та сакральними малярами, мистецтвознавцями. Під час розмови-дискусії (яка подається в електронному варіанті на сайтах мережі Інтернет [3]) було виокремлено теоретичні принципи, на які може і повинна опиратися сучасна модерна ікона.

Традиційна ікона, переважно візантійського зразка, ― це обов’язково філософсько-релігійний вимір, бо вона ― сходження божественного світла на землю, вона ― втілення духу у матерію, адже ж новий час „народжує” нові ікони, відповідно і сюжети. Вони з’являються, бо життя не стоїть на місці. Ми не можемо жити у ХХІ столітті, а орієнтуватись на ХV ст. До чину святих долучаються все нові і нові персонажі, наприклад, новомученики, і кожному із них потрібно створити образ ― ікону, перед яким можна буде молитися.

Сьогодні існує ікона, що має назву „Чорнобильська”. На іконі замість звичайних зірок на омофорі Божої Матері зображені значки радіації ― стовідсотковий модернізм в іконі. Ще одним, майже тотожним нововведенням, є значки радіації на рамі до ікони „Чорнобильський Спас”. Таких речей у культурі сакрального можна зустріти безліч. Відхід від канону, але не остаточний вихід за його рамки, дає можливість іконописцям донести до людей Слово Боже сучаснішою та доступнішою мовою. У такому напрямку працюють Тетяна Думан, Іванна Крип’якевич-Димид, Левко Скоп, Сергій Пом’ян та ін.

Сучасне образотворче мистецтво відмінне від словесного і за мірою подібності, і за способом відображення істини. Зображення роблять словесний текст більш наочним і зрозумілим. Слова часто породжують суперечки і непорозуміння, а під час споглядання зображень ніяких сумнівів і двозначностей не виникає. Контрастність живописного образу іноді переконливіша від будь-яких слів [6, с. 111].

Тенденція до осмислення філософсько-релігійного змісту інновації в традиції розвивається, хоч і не потужними темпами. У церковній культурі сучасна ікона сприймається не лише як певний релігійний постулат, але й естетично та філософсько забарвлений предмет, у якому завдяки канону загальнолюдські принципи моралі набувають парадигмальних рис. З одного боку, модерна ікона є своєрідним образним відображенням уявлень про божественну гармонію та абсолютний дух, уособленням ідеальних вимог до людської моралі, з іншого ― художні засоби, якими транслюється ця інформація, спрямовує сприйняття на художньо-естетичну інтерпретацію.

ЛІТЕРАТУРА



  1. Білецький П. Особливості українського іконопису / П. Білецький ― К. : Нова Генерація, 2000, ― 314 с.

  2. Іоан Дамаскін ― теоретик іконопису [Eлектронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.mirasky.h1.ru/byzpnt/damaskin.htm.

  3. Коментар у світлі віри [Eлектронний ресурс] / О. Уминський. ― Режим доступу : http://nesusvet.narod.ru/ico/books/tvc.htm.

  4. Лєпахін В. В. Ікона та іконічність / В. В. Лєпахін ; [пер. з рос. Тимо Т.]. ― Львів : Свічадо, 2001, ― 288 с.

  5. Православ’я і модернізм [Eлектронний ресурс]. ― Режим доступу : http://orthodox.etel.ru/2005/07/denisov.htm.

  6. Степовик В. Д. Сучасна українська ікона: з іконотворчості Христини Довхат / В. Степовик. ― К. : Мистецтво, 2005. ― 303 с.

Буза Анастасія

Науковий керівник ― Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, ст. викладач

АНЕКДОТ ЯК СПОСІБ БУТТЯ СМІШНОГО В ПОЛІТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ

Розглянуто тенденції функціонування анекдоту в сучасній політичній культурі. Доведено, що анекдот є засобом політичних маніпуляцій і адекватною реакцією на зміни у політичному житті суспільства. Також проаналізована ситуація його занепаду та визначена головна культурна функція.

It is considered the operation of anecdote trends in modern political culture. It is well-proven that the anecdote serves means of political manipulations and is an adequate reaction to changes in the political life of society. Also situation of its decline is analyzed and the main it’s certain cultural function is defined.

Не дивує нас те, що в радянські часи в СРСР, неодмінно і в УРСР, найбільш широке розповсюдження отримав політичний анекдот ― лише в такій анонімній і усній формі змогло виражатися і широко розповсюджуватися критичне ставлення до радянського устрою і його „вождів”. Якщо говорити про Сталіна, за словами М. Кагана, „він був великим колекціонером антирадянських анекдотів. Однак колекціонував їх разом із людьми, які їх розповідали. Він же організовував „змагання” в розповіданні антирадянських анекдотів із престижними преміями: за анекдот про місцеве начальство ― п’ять, загальносоюзне ― п’ятнадцять, про самого Сталіна ― двадцять п’ять років Сибіру” [2, с. 6]. Над цим анекдотом можна було б посміятися, якби він не був гіркою правдою. Саме за політичні анекдоти (які в часи тоталітаризму розцінювалися як „антирадянська агітація і пропаганда”, що підпадала під статті кримінального кодексу) тисячі людей були позбавлені волі й засуджені на довгі роки таборів суворого режиму. Але анекдоти все ж таки створювалися і розповідалися на вушко найвірнішим друзям, і послідовники Сталіна ― М. Хрущов, Л. Брежнєв та їх оточення ставали героями політичних анекдотів, оскільки в цій фольклорній формі можна було виразити своє ставлення до них, чого не можна було зробити в підцензурній пресі, на сцені, у кіно. Згодом відбувається розпад СРСР, та вже в незалежній Україні з’являються анекдоти про першого її Президента Л. Кравчука, а потім і інших політичних лідерів. Сьогодні можна вільно, з іронією та сарказмом зображувати в пресі, на телебаченні, в Інтернеті політичних лідерів, включаючи і президента країни, не кажучи вже про дії парламенту, представників місцевої влади.

В Україні з відходом старої номенклатури багато радянських анекдотів втратили сенс|. Їх пригадують лише люди старшого віку, проектуючи їх в основному на нинішніх визначних керівників. І це природно, оскільки на зміну одним гравцям із відчуттями народів, як правило, приходять інші. Цей кругообіг відбувається постійно. І процес цей можна було б, звичайно, прискорити ― зміна політиків також необхідна, як і обмін речовин в природі. Щодо цього досить цікаву ідею висуває дослідниця І. Кімакович. У своїй статті „Новітній анекдот як виклик ХХІ століттю” вона зазначає про „естетику повтору” в анекдотах, стверджуючи, що „сучасна наука шукає відповіді на запитання естетики повтору: чому люди знову і знову сміються над анекдотом, який побутує у просторі і часі… Анекдоти відтворюються в стандартних ситуаціях. Відображаючи характерну ситуацію, конкретний анекдот дає оцінку ситуації, яка його спровокувала. Анекдот, вжитий у ролі прикладу, як правило, повторює ситуацію, проте цей повтор несиметричний, адже кожна конкретна ситуація тільки аналогічно чи асоціативно подібна до попередньої, у якій прозвучав цей текст. До того ж, і кожен конкретний текст не є абсолютною копією свого попередника” [3, с. 89]. Еволюція анекдоту як жанру свідчить, що постійно активізуються і поповнюються новим змістом тільки ті анекдоти, у яких потенційно закладена здатність типізувати ситуацію. Наприклад, анекдот, поданий нижче, можна зафіксувати щоразу напередодні виборів, персонажами цього анекдоту були і Л. Кравчук, і Л. Кучма, згодом його героєм став В. Янукович.

Під рекламним щитом проходить бабуся, задивилася на фото претендента в Президента України, зашпорталася і впала. Аж тут раптом зупиняється машина. Із неї вийшов сам претендент. Підійшов до бабусі, поміг їй встати. А вона:


  • Ой, дякую, Вам. Дякую.

  • Не дякуйте, не треба, ― каже претендент. ― Краще проголосуйте за мене на виборах.

Бабуся задумалася, а потім пролепетала:

  • Вибачте, але я забила одне місце, а не голову [5, с. 20].

Проілюструвати це також можна словами дослідника М. Чорнописького „політичний фольклор ― це часове локальне утворення нових текстів уже існуючих жанрів на політичні теми” [8, с. 51].

Далі спробуємо довести, що анекдот певним чином є засобом політичних маніпуляцій. Під маніпуляцією свідомістю особистості чи натовпу слід розуміти комплекс заходів, які свідомо використовуються певною групою чи особою для досягнення певної мети. Зауважити потрібно і те, що будь-яка організація людей у групи (вікова, статева, національна, професійна, партійна і т. п.) має свою систему цінностей. Щоб задовольнити духовні потреби кожної групи і згрупувати їх у народ країни, виборців, споживачів, ідеологи різних кампаній прагнуть ствердити привабливість тих суспільних ідей, які вони рекламують. Існують дві ситуації, у яких використовують анекдоти з попередньо визначеною метою. Як правило, політик або починає свою доповідь з анекдоту, або закінчує її так. У двох випадках переслідується єдина мета ― вразити слухача. Емоції повинні переповнити душу слухача, переконати та розвеселити його, до того ж паралізувати волю щодо формування особистого погляду. Якщо доповідач ― гострий на язик, розповідає анекдоти ― значить він свій, а тому йому можна довіряти, тому за нього слід голосувати.

Будь-яка ідеологія прагне мати влив на аудиторію, а тому мусить розповсюджувати певні способи мислення. Очевидно, така практика існуватиме ще довго. „Надзвичайне розповсюдження політичних анекдотів у 7080-х роках ХХ століття ― це політична технологія” ― так описує таку ситуацію І. Кімакович [3, с. 92]. Політичний анекдот надзвичайно легко інтегрувався в свідомість радянських людей і підготував певною мірою суспільну думку щодо необхідності політичних змін.

Анекдоти, які набули масового поширення в Інтернеті напередодні „Помаранчевої революції”, є реакцією на події політичного життя нашої країни. Слід зауважити, що часто ці анекдоти є індивідуальною творчістю „клубу анекдоляторів”, які за один вечір породжують сміхові тексти.

Отож, анекдоти ― це засіб інтенсивних кампаній із маніпулювання свідомістю, завдяки яким проводять інтенсивні зміни у свідомості народу. Досвід, набутий у 7080-ті роки ХХ століття, коли анекдот осміював радянську дійсність і таким чином підготував суспільну думку до необхідності революційних перетворень, активно залучається до вирішення проблем сьогодення.

На думку багатьох авторів, у наш час в Україні можна спостерігати занепад політичного анекдоту. Але не всі зв’язують це тільки з новим наступом серйозності на гумор і відміною політичної цензури. „Для того, щоб стати героєм політичного анекдоту, політичний діяч повинен володіти як мінімум двома якостями: яскравою індивідуальністю і певною, чітко вираженою політикою. Ні яскравій індивідуальності, будь то хоч би лисина, борідка, трубка, пляма на лобі або вади, такі як дурість, жорстокість, підозрілість або старечий маразм, ні чітко вираженої політики, будь то хоч волюнтаризм, хоч вседозволеність, хоч підйом сільського господарства за допомогою кукурудзи, у сучасних вітчизняних політиків немає” [7].

Але, як стверджує О. Троїцький, справжня біда не в цьому, справжня біда ― „це нестримний потік квазігумору, яким державне телебачення ухвалило заповнити вакуум смішного в країні” [6]. Переглядаючи упродовж декількох місяців гумористичні передачі, які транслюються по основних каналах українського телебачення, можна зауважити, що із більш ніж 400 мініатюр, монологів, гуморесок тощо політиці і політикам було присвячено не більше п’яти. Це була не сатира, це був той самий гумор „нижче пояса”, що не вимагає напруги мозку: пародіювання особливостей мови, зовнішності, поведінки політичних діячів. Українці мають мізерну кількість джерел політичного гумору: КВК і „Вечірній квартал”. Чому вільно виступають останні, важко сказати, але в кожному концерті вони відкрито висміють політиків України.

Анекдот навіть у своїй основі (від гр. невиданий, неопублікований) містить певну політичність. Варто зазначити, що хоча анекдоти ― ненадійне історичне джерело, та все ж вони відображають реальні політичні події. Історія виникнення цього жанру пов’язана із фактами з історії українського народу. Політичний анекдот стає найзлободеннішим у період кардинальних змін у соціально-економічному та політичному житті, розгортання національно-визвольної боротьби. У практичному аналізі анекдотів важливо звернути увагу на те, кого і за що народ вибирав за об’єкт сміху, на актуальність і типовість тих суспільно-громадських чи побутових явищ. Це яскраво ілюструють політичні анекдоти, у яких завжди віддзеркалювалася не рекламована владою картина життя, а його реальна сутність ― часто навіть та, яка залишається поза увагою або яку не можуть чи не бажають помітити професійні історики і суспільствознавці. Ось чому політичні анекдоти можуть служити і джерелом для визначення того становища, у якому вони існували і про яке вони оповідали з гіркою правдою у комічному вигляді. Не даремно ж в народі кажуть: „У кожному жарті є лише доля жарту, все інше ― це правда”. То можливо є реальною така ситуація: коли зібрати політичні анекдоти, наприклад, за часів незалежної України, то можна скласти її правдоподібну історію, адже саме політичний анекдот викриває усі сторони суспільного життя.

Однак потрібно зазначити, що політичні анекдоти ― це не лише засіб гумору, сатири, насмішки чи пародії. Насамперед, як підкреслює Є. Курганов, „це інформація, що не лише добре засвоюється завдяки словесній формі, лексичне значення якої відоме кожному без особливої підготовки, але й легко розповсюджується, коротка форма, прийнятість у будь-якій ситуації, актуальність, сприяє швидкому поширенню такої інформації” [4, с. 9].

Долаючи історичні та культурні бар’єри, вивірений часом і різними культурними традиціями анекдот залишається універсальним способом освоєння світу. Що цьому сприяє? Відсутність офіційної цензури (викривальний, часто антидержавний, характер анекдотів, ненормативна лексика), специфічний спосіб відображення дійсності та емоційне задоволення аудиторії (розважальна та викривальна функції) ― це традиційні жанрові ознаки анекдоту, які й забезпечують йому популярність у часі та просторі, свідчать про його продуктивність. У полі зору анекдоту ― постійний, прискіпливий інтерес до життя. Він пристосований до маніфестації в просторі та часі актуальної інформації.

Сучасний анекдот, як надзвичайно мобільне явище, служить не послабленню, а передусім виявленню існуючих поведінкових стереотипів. У цьому можна вбачати і головну його культурну функцію.

Отже, сучасне відношення до анекдоту можна коротко охарактеризувати, зазначивши кілька тенденцій: жартувати стали набагато менше, ніж до 1990 року, такої культури переказування анекдотів як у радянський час вже не існує, зате в результаті свободи слова та ЗМІ з’явилася значна кількість опублікованих анекдотів, що, своєю чергою, вплинуло на характер культури анекдоту ― раніше вона була переважно усна.



Офіційна ідеологія взагалі, у порівнянні з радянською, більше не висуває тих високих моральних вимог, що виключають анекдот з офіційного побуту, робить його чисто підпільним жанром. Але, тим не менш, істотною рисою цього анекдоту продовжує залишатися приналежність його до усної традиції. Можна сказати, що офіційна культура лише прикидається, що асимілювала анекдот, насправді він залишається стихією протесту. Анекдот ― це насамперед заперечення, знищення пафосу, критика чужого, неприйнятного, але висміювання не є боротьба, із жартом не борються ― тому можна сказати, що анекдот містить механізм зняття напруженості, протиріч. „Анекдот, за словами А. Аксьонової, ― це поле, де можна безкарно відкинути коректність і сміятися над чужими, власною позицією, речами” [1, с. 52]. Звідси виникає безліч анекдотів про всякого роду меншини, а також про заборонені теми. Підпільне існування анекдоту в радянський час тепер змінюється на масове видання збірників анекдотів, анекдоти звучать з телеекрана, створені кілька Інтернет-сайтів, присвячених анекдотам.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Аксенова А. Метафизика анекдота или семантика жизни / А. Аксенова // Литературное обозрение, 1994. ― № 11. ― С. 52―61.

  2. Каган М. Анекдот как феномен культуры / М. Каган // Анекдот как феномен культуры : [материалы круглого стола 16 ноября 2002 г.]. ― СПб., 2002. ― С. 6.

  3. Кімакович І. Новітній український анекдот як виклик ХХІ століттю / І. Кімакович // Народна творчість та етнографія. ― № 6. ― 2005. ― С. 88―93.

  4. Курганов Е. Похвальное слово анекдоту / Е. Курганов. ― СПб., 2001.― С. 9.

  5. Сухобрус Г. Українські народні казки, легенди, анекдоти / Г. Сухобрус. ― К., 1958. ― С. 20.

  6. Троицкий А. Юмор умер [Электронный ресурс] / А. Троицкий. ― Новая газета. ― 2004. ― № 6. ― Режим доступа : http://www.2004.novajagazeta.ru/nomer/2004/06n/n06n-s35.htm.

  7. Успенский М. Почему не смешно? Анекдот есть призрак здорового государства [Электронный ресурс] / М. Успенский. ― НГ-Exlibris. ― 2004. ― 20 мая. ― Режим доступа : http://www.exlibris.ng.ru/tendenc/2004-05-20/5_anekdot.html.

  8. Чорнопиский М. Фольклорна сатира 20-х рр. ХХ ст. у записах Сергія Єфремова : [монографія] / М. Чорнописький. ― Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. ― 170 с.

Вавриш Інна

Науковий керівник ― Петрушкевич М. С., кандидат філос. наук, ст. викладач
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка