Стенлі кюніц: лавреат американської поезії1



Скачати 208.4 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір208.4 Kb.




Віталій Кейс

СТЕНЛІ КЮНІЦ: ЛАВРЕАТ АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ1
Резюме: Стенлі Кюніц народився в штаті Масачусетс у 1905 році. Він закінчив Гарвардський університет з золотим ключем – це найвище академічне відзначення в американських університетах. Після військової служби, Кюніц викладав літературу в Бенінґтон коледжі, в Колумбійськім університеті, в Єйлськім університеті, в Принстонськім університеті, та у Вашинґтонськім університеті.

Свою першу збірку поезій, “Інтелектуальні речі”, Кюніц опублікував у 1930 році.

Чотирнадцять років пізніше вийшла його друга збірка, “Паспорт на війну”. Серед інших його збірок найбільше відзначаються “Зібрані поезії Стенлі Кюніца” (2000);

Крізь прохід: пізніші поезії Стенлі Кюніца” (1995) за яку йому була призначена нагорода National Book Award; “Поряд останніх речей: нові поезії та есеї”(1985);

Поезія Стенлі Кюніца, 1928-1978” за яку поет дістав нагороду Lenore Marshal Poetry Prize; “Випробовуюче дерево” (1971); та “Вибрані поезії, 1928-1958” яка удостоїлася найвищої літературної нагороди в Америці – Pulitzer Prize. Його твори були перекладені на багато мов, включно з російською, голяндською, німецькою, шведською, македонською, французькою, японською, єврейською, та арабською. Український переклад його вибраних поезій вийшов у 1982 році в

Ню Йорку, під назвою Вінок цей, небезпека (видавництво Сучастність). В додатку, Стенлі Кюніц був редактором . Він зредагував антології “Необхідний Блейк” (1987) та “Поезії Джон Кітца” (1964). Між 1969 і 1977 він редагував поезії нових поетів,” Єйлська серія молодих поетів”. Кюніц був також перекладачем поезій з інших мов. Для нас українців цікавим є те, що у 1978 році Кюніц був співперекладачем поезії Івана Драча; ця збірка Драча вийшла під назвою Orchard Lamps”. Підчас свойого довгого і продуктивного життя Кюніц був відзначений багатьма гонорами: Bollingen Prize, Ford Foundation Grant, Guggenheim Foundation Fellowship, Harvards Centennial Medal, Levinson Prize, Harriet Monroe Poetry Award, National Endowment for the Arts, National Medal of the Arts, Shelley Memorial Award . Його було призначено радним від поезії в Конґресовій Бібліотеці Америки, канцелером-емеритом Академії Американських Поетів, офіційним поетом штату Ню Йорк. У 2000 році Кюніца було нагороджено титулом Поет Лавреат Америки. 14 травня 2006 року Стенлі Кюніц помер , проживши творчо 100 років. У 1982 році мені припала честь представити українським читачам Стенлі Кюніца на презентації перекладів з його поезії, Вінок цей, небезпека”. Видало цю збірку видавництво Сучастність в Ню Йорку, а упорядкував її Богдан Бойчук. Крім перекладів Бойчука, перекладали Вольфрам Бургард, Вадим Лесич, Юрій Тарнавський, та Іван Драч . Тому що на презентаціїї було багато американських гостей – включно з поетами як, наприклад, Дейвид Іґнатов, Марк Рудман, Пол Пайнс, і сам Кюніц, моя презентація була в англійській мові. В низу переклад з цієї презентації.

Сьогодні я маю честь представити вам поета якого ви, без сумніву, знаєте – ваша присутність на цім вечорі свідчить про це. Цілий світ знає його як одного з найкращих сучасних поетів які пишуть англійською мовою. Навіть ті хто пробують знайти щонебудь неґативного в ньому – а це не повинно вас здивувати,

бо ж кожний знаний поет має своїх критиків – назвали його “поетом для поетів” – тобто, віртуозом в техніці. Та як там би не було, є один незаперечний факт: Стенлі Кюніц, який читатиме вам свої поезії сьогодні, спричинився до еволюції сучасної поезії не менше від інших найкращих і найвідоміших поетів з його генерації.

Народжений в 1905, Кюніц виринув поетом між двома світовими війнами коли американська чутливість була роздріблена під тиском консервативного пуританізму з одної сторони, та наступаючих ідей фройдівської психоаналізи та марксиської ідеології. Т.С. Еліот головував над поезією і маневрував її в сторону модернізму. (Езра Паунд вже відчужився від Америки не тільки

географічно а й духово.) Нова генерація поетів які появилися в той час були роздвоєні історичним процесом , часто замінюючи історичну візію ескатологічною. Вони дивилися навіть на саму історію крізь трагічну призму – як

свідчать ранні поезії Шворца, соціяльні іронії Шапіра, і навіть сповідницька поезія Ловела. Всі вони тужили за якоюсь не оприділеною “вірою”. Ось як Кюніц бачив свій світ, який включав Рандола Жерела, Делмора Шворца, Карла Шапіра, Роберта Ловела, та Теодора Ротке:


Крикливий гурт в гулящу ніч;

Звір діялектики ланцюг таскав –

Ліз кратькома. Диміла піч,

З надвору в шибу сніг сичав.

Наша політика, наука, віра

Були горілкою на язиках. Ущерть

Роздвоєний непевністю доби, я крикнув

Про небуття, і мав на думці власну смерть.2


Їхня візія була біблійна: Вони бачили людство ніби в Книзі Йова. Як сам Кюніц признався в одному інтерв’ю, він “вірив у падіння людини, у первісний гріх, але без всяких теологічних меблів”.

Одже, не дивно, що деякі з цих поетів, як наприклад Ловел і Кюніц, звернулися до доби Ренесансу за своїми моделями. Вони культивували майстерність як засобу запобігти стану в поезіїї який Т.С. Еліот назвав “роз’єднанням чуттів” – відокремлення думки від почуттів; вони сплавлювали у вірші активну критичну кмітливість з романтичним темпераментом. Кюніц признася у вище згаданім інтерв’ю, що на його поезію мали сильний вплив метафізичні поети з сімнадцятого століття, як Джан Донн і Джорж Герберт.3

Але ще перед цим інтерв’ю, критики писали про якусь “архаїчність” в образах Кюніца яка була незвична сучасній поезії, і рівночасно відзначали його справжню

оригінальність. Вони зауважили “метафізичні ‘консіти’” 4 в його віршах ще в 1930 році коли вийшла Кюніцева збірка Інтелектуальні речі. Виліям Роз Бенет у своїй рецензії, наприклад, назвав поезії Кюніца “модерними і рівночасно дуже старими, скомплікованими і метафізичними.” У цих зіставленнях епітетів лежить ключ до ранньої поезіїї Кюніца. На жаль у цих самих епітетах також лежить незрозуміння його деякими критиками які докоряли йому за його естетичну майстерність. Коли вони закинули йому, що він є “поет для поетів”, то вони цим натякували, що Кюніц в першу чергу є майстер в техніці; що його образи незрозумілі пересічним читачам; що вони втомлюють і цим притуплюють читачеву уяву; що лише поети зможуть оцінити тонкість і скомплікованість його метафор. Та Кюніц сам признався, що він ніколи не писав для загальної публіки, що він вимагає від читача таку уяву яку мають поети. Це ж саме можна сказати про Єйтса, Еліота, або Паунда -- про любого іншого поета який знає своє мистецтво. Але це є позитивна риса, а не слабість, так довго як поет не є деревативний і не позує штучно.Стенлі Кюніц, треба підтвердити, витворив свій власний унікальний голос, помимо літературних впливів.

Поет який творить без жодних літературних впливів на його твори, всеодно не зможе позбутися інших культурних впливів як, наприклад, народньої творчости. Найчастіше в англійській термінології таких поетів називають бардами. Натомість поети які входять у літературний канон не можуть писати без літературних впливів. Шекспіра, наприклад, не кличуть бардом, навіть не зважаючи на те, що всі його сюжети запозичені з інших джерел. Хто оскаржить Сіднея5 у деривативності лише тому, що він запозичив у італійців сонет для англійської літератури? Хто серед присутньої тут аудиторії заперечить, що Котляревський є дійсний автор Енеїди, або те, що Лис Микита це унікальна клясика української літератури? В такій самій мірі, коли ми говоримо про ‘впливи’ на модерну англійську чи американську поезію, ми повинні визначити чітко, що ми під цим розуміємо. Дійсно, поезія сімнадцятого століття має інтелектуальний вплив на твори Кюніца. Але він її перетворив, давши їй свій унікальний голос. Він зробив точно так як вчив Бен Джансон,6 великий англійський клясик, “make it your own.” 7 Джансон вчив абсорбувати спадщину минулого у власну творчість. Кюніц, як Т.С. Еліот, Езра Паунд, та багато інших знаних поетів двадцятого століття, добре вивчив цю лекцію.

Провідний вірш у збірці Вибрані поезії: 1928 – 1958, “Наука ночі”, зможе послужити добрим прикладом як Кюніц інкорпорував спадщину Джон Донна у свій власний голос. Окрім самої назви – а ми знаємо, що метафізики це були перші поети в добі Ренесансу які часто будували свої образи на лексиці запозиченої з їхньої сучасної науки – у “Науці ночі” Кюніцові аналогії базовані на метафізичних ‘консітах’ :


І навіть простеживши до народження твій слід

Крізь всі міста твоїх житейських проб,

Що я зі заздрістю в думках роблю,

Ти все ж таки втечеш -- навіть від кінця землі

Туди де беззаконна аврора мерехтить –

Ти з твоїм неприборканим метафізичним серцем.

Мій дотик на тобі – віддалена на світляні роки.

Ми не душі лиш системи, і ми в русі

У хмарах незнання як у космічнім пилі.8
Рівночасно сентимент в “Науці ночі” є не лише на часі, але і щирий. Що може бути більше часовим або щирим у першій половині двадцятого століття ніж почуття “залишеності” у цім байдужим до людської долі космосi, почуття яке філософи і психологи назвали “відчуженням”? Поет висловив angst свойого часу, а не оптимізм Ренесансу. Це і є те, що криється в спостереженні Бенета, що поезія Кюніца “модерна, але рівночасно стара, скомплікована, і метафізична.”

Але зіставлення старого з новим не є те, що оцінює поезію. Різні поети намагалися зробити це саме, але без успіху. Проблема в тім, що в основі доброго метафізичного ‘консіта’ повинен бути якийсь конфлікт між порядком і порушенням правил, і якщо порушення правил не є достатньо зреалізоване у вірші, якщо воно виглядає занадто культивоване і “приручене,” а не справжнє порушення через переконуючий емоційний досвід, ‘консіт’ виглядатиме штучно вправним, а не динамічним. Кюніц цю синтезу осягнув. Ми чуємо у його Вибраних поезіях щирий голос, переконливий і не вишуканий. Його мовний шал відчиняє нам його справжнє емоційне ядро. Він спромігся поєднати свій безпосередній досвід з ренесансовим відчуттям дотепу і декору, включно з метричною формальністю, і висловити цим свою власну персональність, а не придушувати її деривативною стилізацією.

Новий голос появився не раптово. Наприклад, ми ще бачимо в “Ні слові” згущені образи; рівночасно, кмітливість у цьому вірші торкається сучасної теми: Лірична персона, або в англійській критичній термінології – “око” – очікує дуже важний телефон. Але “особа” на якій зосереджена увага, мовчить. Одже, метафізичний стиль виводить у нашій уяві почуття справжнього переживання:
Немає звістки. Хай материнство тьми,

Чиє благословіння ущухає море

І ослабляє жорстку іскру

Любови і любовної тривоги –

Хай буде милосердне; і хай я сам

Пробачу, як той хто судить пробачає,

Цьому повислому в смертельній позі

На телефоні серцю, що голос вже не воскресить.9


Поет зближується з Т. С. Еліотом і виводить буденні переживання в ‘консітах’ які творять приголомшливий і емоційно переконливий ефект. Жінка у цім вірші дальше віддалена як і в “Науці ночі”, але віддалена як справжня жінка може здаватися віддаленою мужщині, а не як абстракція. Вона просто далека і холодна, і віддзеркалює поетове власне напруження.

Ми бачимо ще інший поступ в “Слові проповідника”:


Наразившись на інфекцію вульгарних кіл,

Хворіючи екстравагантною хворобою життя,

Моя душа несприйняла солодку пастку,

Що зветься щастям; відкинула

Демократичний живчик який по світі

Умонтувала стара і пересічна думка.

Любити зміну форм з довір’ям

Це страта віри; іти за умираючим

З надією безсмертя -- це марнота;

Жити від подиху до подиху, бути накормленим

І приспаним – це лиш ганьба і встид,

Бо штучне буття засуджує на гибель, сказав я.10


Ця словесна енергія, або – точніше – це підсилене чуття розговірного голосу – це те, що відсутнє в імітаційній поезії. Багато поетів шанованих у тридцятих роках, але цілком забутих сьогодні, мали ту слабість, що у їхніх віршах бракувало чіткого визначення чий голос ми фактично чуємо. Потенціальну енергію легко розтратити коли поет пробує силою відтворити щирість. В такім випадку результат завжди протилежний. У цім вірші, Кюніц виявив легку гру з метафізичним стилем яка, з однієї сторони, нагадує нам Езра Паунда, і яка, з другої, повністю оригінальна – його власна. Це почуття гри дуже важне в еволюції Кюніцевого стилю; його вірші набирають краси саме тоді коли вони відходять від примушеної Елизаветської елегантности і набирають все гостріший емоційний вигляд який дуже притаманний його власній вдачі. З цієї точки зору, таке почуття це звільнення для Кюніца: Він говорить власним голосом. Його наступна збірка -- Випробовуюче дерево -- опублікована в 1971 році – була така персональна, що спровокувала деяких критиків зачислити Кюніца до сповідницьких поетів. Все ж таки, на мою думку, вони дуже помиляються.

У вище згаданім інтерв’ю, Кюніц сказав, що “Сповідання це приватна справа. Більшість так званої сповідницької поезії виглядає (йому) соромливою плутониною – поганим мистецтвом.” Рівночасно, декілька ліній пізніше, він також висловив протилежну думку до Т. С. Елітової теорії, що “поезія повинна позбутися усіх персональних рис.” Ця Еліотова теорія здалася Кюніцу “фальшивою і руйнуючою”. Тому, що Кюніцева власна поезія стремить прогресивно до персонального, ми повинні зупинитися коротко на його дефініції, “що це таке персональне мистецтво.” Дозвольте мені зацитувати більше з цього інтерв’ю:


Питання: Я хочу повернутися на хвилину до питання яке ми обговорили раніше:

Як ви відрізняєтеся від сповідницьких поетів? Ваша остання збірка

безумовно більше автобіографічна ніж попередня. Розентол11 оправдує

вживання автобіографічного матеріялу в сповідницькій поезії поетовим

припущенням, що його “літературне ego “ служить символом баченого

світу : Що стається “ особі”, віддзеркалює те, що стається модерній

людині в цім світі. Як відрізняється ваша ідея від цієї?
Відповідь: Я тверджу, що (моїм) намаганням є перетворити власне життя в легенду,

що не є те саме. (Персональні) тайни це складові частини легенди. Я

настоюю не на “признайся до всього”. Я наголошую акт трансформації ,

сенс ритуалу, усвідомлення приречення.


Така відмінність, на мою думку, дуже важна, бо вона в’яжеться з другою теорією Кюніца, що “поезія це візія”. Понад все, Кюніц візіонер у Блейковім значенні. Вже в його першій збірці, критики зауважили його візіонерські властивості. Але, вже в його Вибраних поезіях ця властивість досягла зрілости, поєдналася, так би мовити, з його інтенсивною візією персональної ситуації. Навіть історія Кюніцеві проявилася крізь персональну призму. Його “персона або око” – те, що в українській критиці називають “ліричним героєм” 12 -- має біблійний або пророчий взгляд. “Відкрийте браму” це влучний приклад такої “візіонерської нетерпеливости часу,” штурм проти космічного обмеження архитипом біблійного Амоса:

Серед палаючих у місті хмар,

Волочучи життя моє в мішку,

Блукаю голий я, осмажений на чорно

Спокусою крові яка згоріла вщерть.

Тут, перед монументальними дверима,

Порізбленими легендою з мого життя,

Розмахую я кісткою моєї смерті,

Вдаряю раз, і більше вже не б’ю.

Скриплять завіси, квапливість форм і тіні

Торощать вимушене моє ім’я.

На жахливім перехрещу бачу я

Як обнімаються початок і кінець.13
В цьому вірші Кюніц досліджує свій світ глибше і жахливіше ніж любий інший американський поет який пише сьогодні – світ у якому агонія ізольованої людини стає, так би мовити, віч на віч зі собою, виражає свої почуття молитвою – жахливою, фізично болючою, як молитва Амоса або інших пророків які бачили як утікає світ у відкриту пащу смерти. Один критик, Джеймс Райт,14 навіть підсказав, що коріння поетичних образів у цьому вірші виросли з Книги Амоса .15

Але перечитавши цю англійську версію, я бачу лише архитипічну подібність.

Минувшина, не лише культури, але і персональна, закарбована тягарем вини у “Відчиняйте браму.” Кюніц створив почуття візійної можливости – єдности яка випливає з персональної теми і повторяється у почутті провини і стиду на кінці пршого квартену. У заключаючій сцені відбувається остаточна метаморфоза Сповіді Святого Августина в блискучу Єйтсеву полову метафору; процес повторяється, і форми і тіні спішать від ‘персони,’ а вона, очищена, стоїть перед “жахливим перехрещям” з якого видно як час єднає в одну цілість початок і кінець. Це ніби у Чотирьох квартетах Т. С. Еліота:
Час теперішній і час минулий

Мабуть оба присутні у майбитьньому часі,

І час майбутній вміщений в минулому часі.16
Це і є Стенлі Кюніц яким я його бачу: майстер поетичного мистецтва, досвідчений спостерігач своєї доби; який живе інтенсивно, чия візія пронизує глибоко ядро життя. Але я вже надуживаю вашою терпеливістю. Проблема з такими вступними промовами може створити такий ентузіязм у доповідача, що він вже незнає коли треба зійти зі сцени. Пані і панове, дозвольте представити вам Стенлі Кюніца.

Стенлі Кюніц


ПОЕЗІЇ

Переклав Богдан Бойчук

Між богами
У заґратованій темниці ока

Сидять боги , патлаті, в лишаях,

Немов куски античних мурів неба,

У їхнім зорі терпеливий грім.


Ці брили мови, кам’яна любов,

Виправдують не випадковим віршем,

А формою речей внутрі часу,

З хаосу тесані, прості і чисті.


О, сестро, хмарою була ти й птахом,

Як Зевс зійшов дощем золотосексу,

Ми творим світ. Послухай, як пливе

Матерія в прозорих вічних формах.

Присмерк
Чекаю. Глибшаю в кімнаті.

А ситі леви по кутах

Дрімають, никнуть. На кого це

Чекаю, безадресно, так?


Вікном спливає час, і день

Останню кров свою розхлюпав.

Зломивши крила, сірий міль

На промінь заходу похнюпивсь.


І сів мені на серце, що

Пробите не стікає медом,

Та кормить руки і уста.

Он місяць, місяць ззаду!


Кляса прийде до порядку
О, розкажи мені все про Анну Лівію! Я хочу чути все про

Анну Лівію. Що ж, ти знаєш Анну Лівію? Так, звичайно,

ми всі знаємо Анну Лівію. Розкажи все. Кажи тепер.

Умреш, як почуєш.

James Joyce, Finnegans Wake
ed lo sorridento li quardava, e nulla dicea lor

Vita Nova
Між платонічними статурами атлетів

у пристрасних і безстатевих іграх,

Між губернаторами, що лежать в траві,

Погруддями поляглим, бронзо-горобцями –

Крізь той музей корінтських в’язнів

Я пішо-науковрць

Бродив собі у монолозі літа.
Ірляндський приятель найперше радив тишу:

Та він не мав на думці тишу трусів,

А – краще, брате, зав’яжи язик, ніж зрадь.

Декорум це обличчя до лиця відважним,

Коли бажають бути невидимі,

Щоб чути іншу музику, те лико пісні,

Що в’ється по веранді вуха,

Зелене, свіже – огірків гудиння.

Коли ж обличчя грозить чоловіку?

Тоді вигнання , хитрість. Так, мій брате, так,

Газети мали слушність –

Загальна молодь по усій Америці,

Не буде снігу, аж на другу зиму,

І з виїздом нема чого спішити.

“Цвітуть мигдалі” – пише. Чи заждуть,

Коли зостануся навчати альфабет?

Я мушу вивчити ще азбуку вогню,

Ті дивні таблиці. А де кінчиться текст,

Ховається стидливе і магічне я. Ідіть!

Хто довше тут постоїть, той стоїть за довго.

Бо час затрісне віяло – і зловлена істота,

У складках стиснена, щоб потім повернутись

Тонкою, мов папір, у згортках лона.

Хоч це звучить абсурдно, та,

Можливо, в світі за багато ладу;

Поети ж люблять вводити безладдя,

Вплітаючи в його волосся руки;

Як хата вже закидана по вуха,

То губернаторам наводити порядок.

Мудрець був той, хто вигнав їх з держави!


О, розкажи ще казку до дзвінка!

Я присягаю, Майстре, присягну, що бачив

Їх душі, що тримали впоготів зшитки.

А лекція сьогодні... лекція -- яка?

Я мусів знати й не зважав, щоб знати.

Є одинока тема, каже серце,

Яка минає боком все curriculum.

Любовний лист погладив у кишені руку.

Я посміхнувся, але не сказав їм,

Я не сказав, чому я посміхнувся.

Яка довга ніч
На ковадлі любови коване тіло моє.

Байдужий, в байдужім повітрі

Кружляю, втягаючи зоряний простір.

Нікого тепер не люблю,

Найменше себе, що знемігся вночі.

Я кинув би торбу цих люзних кісток

І ступив би між рани землі безпочутно.

Стара щербата нута


Зовусь Соломон Леві,

пустиня – це мій край,

колючі груди мами,

а батька я не мав.


Пісок навчав: будь інший,

каміння: будь твердий.

Я вижив, то й танцюю

Над прірвою путей.


Вельфлітський кит
Кілька літ тому на Кейп Коді кит загруз на пляжі, двадцятиметровий кит. Коли приплив відійшов, я приступив до нього. Він лежав у жахливому спустошенні, видаючи найстрашніші звуки – гуркотів, стогнав. Я притулив руки до його боку і відчув життя в його нутрі. Коли я так стояв, він несподівано розплющив око. Це було велике, червоне, холодне око, і воно дивилося прямо на мене. Дрож порозуміння пройшла між нами. Тоді око закрилося назавжди. Від тоді я ввесь час думаю про китів.

Записка у деннику


1
У тебе теж є своя мова:

моторошна суміш клацання,

гудків і трелей,

Сиґналів місця, закликів кохання,

бурчання й свисту. Часом ти

звучиш, як трощення крісел

чи скрип дверей, оброслих мохом;

мова звуків, які плавляться в рідинну

пісню безконечних варіацій,

наче компенсуючи

безмежну самоту морів.

Часом проривається твій голос,

обезтілений, немов з далеких рифів,

і неможливо слухати

цей жалісний протяжний клич,

цей сум без імени, що водночас

більш і менш, ніж людський.

Що розтягається по вусі,

наче дограна платівка.

2
Ні хмар, ні хвиль, ні вітру.

Тільки шепіт відпливу,

який віддалявся, гладив берег;

лінивий лет чайок над головою,

й маленькі цятки світла,

що булькотіли у протоці.

Це був останній сажень літа.

Ти виринув до нас

із гирла гавані,

сповістив про свій прихід,

ріжучи алмазне плесо

ножем хребетного плавця.

Ми подивляли твою велич,

коли ти чорним тараном своєї голови

вривався й трощив воду,

коли розквітав для нас

фонтаном свого лоба.

3
Ти пополудні безутомно

плавав навколо гавані

з такою легкістю, --

найменшим ударом хвоста,

майже непомітним

помахом плавців,

наче виливався ,

а не плив, наче

втілювався в ґрацію і силу.

А коли виплигував над плесо,

б’ючи хвостовими плавцями,

ми, піднесені, спостерігали

переміну чистої енергії

у благородну форму.

Ти, здавалось, не просив у нас,

ні співчуття, ні зрозуміння,

ні любови, тільки

подиву й захоплення.
Ми спостерігали того вечора, як ти

плив у місячному світлі, --

хребет, немов плавуче срібло.

Ми вгадували твій мовчазний плав

за відсвітом твого кільватера.

Над ранок ти застряг на скелях.


4
Прийшов мужчина з хлопчуком,

прибігло ще кілька й дві

школярки в жовтих ліфчиках,

матрона, вкоронована шпильками

до волосся, й родини у курортних

возиках з добірним дзявкотом собак.

Відплив вже майже відступив, і ми

могли ходити навколо тебе:

ти втискався в мілину,

розчавлюваний власною вагою,

западався в себе:

твої плавці і хвіст

тремтіли, дихальна труба

хрипіла спазматично й булькотіла.

В провалені роззявленого рота

видніло плетиво тонких кісток,

мов гуща ствердлої щетини.

Доки встиг приїхати з Бостону

куратор ссавців,

щоб взяти проби крови,

ти вже витікав знизу.

Хтось вирізав ініціали

на твоїй лопатці. Сувенірники

лупили з тебе шкуру,

тонку мембрану, як папір.

На сонці ти вкривався пухирями, тріскав,

Чайки роздзьобували твоє тіло.

Хрипкий нервовий мекіт виходив з тебе.
Що притягало нас в магнет твоєї смерти?

Ти творив якийсь зв’язок між нами,

вартовими ночі,

що зібралися довколо тебе

і пиячили при світлі ватри.

Вранці ми пережили

твою годину розпачу,

нависаючи велику пасію

твого неземного скрику,

коли ти повернув до нас

осліплу голову й насилу

розкрив криваве склисте око,

в якім ми плавали в страсі й самопізнанні.

5


Мореплавцю, володарю океанських засвітів,

ти приніс з собою міт

інакшої країни, яку ледве пам’ятаємо,

в якій летючі змії

повзли паруючими болотами,

сурмили громоящури –

качались в комишах.

Коли підносились і падали імперії на суходолах,

племено твоє пороло широту морів,

колисалось в ритмі заспокійливих

припливів. І котрий твій предок вперше

ринув коміть головою у барвисту сутінь,

щоб пізнати глибочіь темноти?

Tи міряв атлантичну путь

від Порт-оф-Спейн до Баффінової затоки,

протискався поміж кригами,

крізь ситість літа,

стернував хвостом, виплигував над плесо, поринав,

пасся на морських пасовищах,

в обліплених креветками планктонах,

пашів життям.

Ти плив уздовж континентальних пластів,

ведений зірками, сонцем

і смаком нанесеного мулу

у твоїм шляху на південь, --

до душних лаґун,

до тропіка жадань,

де любовники лежали, терлись

животами, нюхались грайливо;

тепер ти виплив тут, мов на вигнанні бог,

поза власним первісним елементом,

покинутий на ласку часу.


Володарю китових доріг,

хай крилами чайки розвісять

біле накривало над тобою.

Ти став такий, як ми:

принижений і смертний.
Вершок
Я чув як цокали віки,

Як стукав пульс землі. Єгово,

Велика тиша б’є: Твоє

Незаперечне слово.


Гіркий обіцяний це день,

Як, крила тягнучи, відхожу, --

На таці стята голова

І спис заритий в мозок.


Я мушу проверстати зорі,

Пройти крізь море вогняне.

Я, може, вернусь, Іскаріоте,

Та не чекай мене.




1 Ця стаття була опублікована у Всесвіті, No. 9-10 (969-970). 2009

2 Мій переклад.

3 John Donne (1572—1631). George Herbert (1593—1633)

4 Метафізичний ‘консіт’ це дуже дотепне порівнання характерне поетам з метафізичної школи сімнадцятого століття. Попереше, метафізики зверталися до всіх галузів тодішнього знання і черпали з них свою поетичну лексику. Їхні метафори часто були зрозумілі лише втаємничиним читачам; або навпаки: дуже спрощені, наводячи несподіванні аналогії, як шлюбну ніч з укусом блощиці у вславленім вірші Джон Донна. Метафізичні ‘консіти’ часто використовують словесну логіку аж до ґротеску. Але такі порівнання в поетичнім арсеналі майстра викличуть в нашій уяві те саме впізнання яке мав сам поет, витворять несподівану персепцію пов’язаности між непов’язаним, рівночасно зворушуючи читачевий розум і емоції з надзвичайною силою. Англійський модернізм найбільше завдячує цій техніці метафізичних поетів.

5 Sir Philip Sidney (1554-1586)

6 Ben Jonson (1572-1637)

7 “Зроби це своїм”

8 Мій переклад

9 Мій переклад

10Мій переклад

11 M.L. Rosenthal: Критик і теоретик поетичного мистецтва. Я мав щастя брати участь в його семінарі.

12 Мені ця термінологія не на руку. Не всі ‘ліричні герої’ є ‘герої’ або навіть ‘ліричні’.

13 Мій переклад

14 James Wright

15 King James Bible

16 Цей релятивізм часу в літературу прийшов від філософа Генрі Берґсона. Але цікаво, що в цей сам час теоретики фізики також говорили про релятивізм часу, як, наприклад Айнстайн.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка