Ústav slavistiky становлення української лінгвістичної термінології



Сторінка6/12
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

4Лінгвістика. Українська лінвістика. Українська лінгвістична термінологія

4.1Лінгвістика


Лінгвістика, або мовознавство (від фр. linguistique) : наука про мову, її сутність, будову, функціонування та розвиток. Завдання зазначеної науки – пізнання мови як реального об’єкта в усій її складності та багатоаспектності.17 Лінгвістика – теоретична суспільно-наукова дисципліна, яка займається дослідженням природної мови.

Мова – система знаків, яка служить для спілкування людей в даному етнічному суспільстві. Мова в цьому значенні, тобто як система, у французькій мові позначається терміном langue та є предметом науки про знаки, котру називають семіотикою.

Знак є, у загальному значенні, річ, форма, котра є заступником чогось іншого. Мова – система абстрактних мовних одиниць. Під системою тут розуміємо організовану мережу зв’язків, внутрішньо ієрархізовану.

4.1.1Розподіл лінгвістики як наукової дисципліни


Існують різні типи розподілу лінгвістики:

  • теоретична

    • синхронічна: досліджує стан мови на даному етапі її розвитку,

    • діахронічна: розглядае мову в її історичному розвитку,

  • прикладна: займається аплікацією мовознавчої теорії в практиці (психолінгвістика, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика тощо),




  • конкретна (спеціальна): предметом вивчання є окремі мови (українська, російська),

  • загальна: орієнтується на проблеми мови взагалі, вивчаючи її специфічні риси та особливості.

Найчастіше лінгвістику поділяють за типом мовних одиниць: фонетика, акцентологія, інтонологія, граматика: морфеміка, морфологія, синтаксис, лексикологія, фразеологія, ономастика; лексикографія, словотвір, етимологія, семасіологія, стилістика, та інші.

4.2Українське мовознавство та лінгвістична термінологія


Перші згадки про лінгвістику з’явились у V ст. нашої ери в Індії, Греції, Римі та Китаї. Стосовно території східних слов’ян, існують здогади, що лінвістична література має свій початок вже в часах Київської Русі. Існують думки, що за тієї доби вчені керувались саме грецькими граматиками. Це передбачається внаслідок поширення на території східних слов’ян граматичного трактату О осмихъ частехъ слова, в якому передані основи старогрецького мовознавства. Свідоцтвом про це також виступають згадки про візантійські граматики у Житті Феодосія Печерського (1074). Найважливішими роботами з погляду лінгвістики вважаються саме Житіє Костянтина (Кирила), де наведена мовознавча термінологія вчених ІХ - Х ст. (осмь чАстіш граматикиІА (вісім частин граматики), писмА гласьноıє, съгласьноıє (голосна, приголосна буква)) та передмова Іоанна екзарха болгарського до перекладу Богословія Іоанна Дамаскина ( у КР список із XII ст.), де засвідчені окремі граматичні терміни - имıа «іменник», имıа моужьско «іменник чоловічого роду», имıа женьско «іменник жіночого роду».18 До трактатних праць належить ще й трактат "О письменехъ" ченця ("черноризця") Храбра та мовознавчі трактати Максима Грека.

Аж до половини ХVI ст. не збереглись на території України конкретні суто мовознавчі роботи. До наших часів дійшли в багатьох описах тільки дві роботи південнослов’янського походження — вище наведений трактат про вісім частин мови та орфографічний трактат болгарсько-сербського філолога Костянтина Костенецького, які мали важливе значення у лінгвістичному навчанні східних слов’ян та котрі стали базою для подальшої мовознавчої діяльності.

Найбільших успіхів у сфері мовознавства було досягнено в ХVIІ ст., коли вчені вже не обмежувались тільки латинськими або грецькими джерелами та традиціями, а почали розглядати суто слов’янську систему та встановлювати її особливості. Зовсім новий період характеризує робота Лаврентія Зизанія, який у своїй Грамматіці словенскій орієнтувався на особливості слов’янської системи, на граматику та фонетику церковнослов’янської мови – ознаки іменників, дієслів. Відомо що, «Л. Зизаній — перший український лінгвіст, котрий спеціально обстежував словенороські тексти з метою наукового опису мови.»19

Найвидатнішим вченим ХVIІ ст. був Мелетій Смотрицький, який досліджував староукраїнську мову, звернувши увагу, перш за все, на фонетичну, синтаксичну й морфологічну системи (Грамматіки славенския правилноє синтаґма). Його заслугою була також кодифікація церковнослов’янської мови на основі східнослов’янської редакції.

До граматичних праць ХVIІ ст. треба зарахувати ще Лексикон словенороський Памва Беринди, написаний 1627 р. й Грамматику словянську Івана Ужевича 1643 р., Лексиконъ словено-латинскій та Лексиконъ латинскій Єпіфанія Славинецького, а також Адельфотес (Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка). Автори в своїх працях використували грецьку та латинську термінології, церковнослов’янську та старослов’янську лексики, але інколи при потребі самі утворювали нові терміни.

Відомо, що значний прогрес у мовознавстві зумовлений змаганням дослідників, спадковістю культури та науки, а також міжнародними контактами. Мовознавчі роботи тієї доби описували загальнослов’янську лексику та мали передусім повідомлювальний характер.

У ХVIІІ ст. українська лінгвістика знаходилася на перехідному етапі до нового етапу мовознавства. Найбільш уваги приділялось і надалі досліджуванню церковнослов’янської мови. До найвидатніших робіт цього періоду належать граматики Я. Блоницького (1754-1763), А. Коцака (1768) та А. Любовича (1773). Крім дослідження церковнослов’янської мови в центрі уваги тодішніх мовознавців були також грецькі, латинські та польські граматики.

Кінець ХVIІІ ст. означив початок нового етапу лінгвістики, котрий характеризувався зосередженням дослідницького інтересу до виниклої нової української літературної мови. Основною працею нового етапу можна вважати Грамматику малороссійскаго нарЂчія (1818 р.) О.П.Павловського, який розпочав граматичне дослідження української народної мови та докладав зусилля до усталення загальних норм української літературної мови.

Наступного періоду у розвитку мовознавства – ХІХ ст. - початок ХХ ст. – стосується діяльність М. Максимовича, якого вважають засновником східнослов’яньского та українського мовознавства у контексті сучасної європейської славістики. Цей період пов’язаний із виникненням українських лінгвістичних шкіл: Харківської лінгвістичної школи та Галицької школи (Головацький, Вагилевич, Могильницький). Представники цих шкіл сформували два головних погляди дослідження мовознавства: історично-порівняльний та логіко-граматичний. Вчені звертали увагу на граматичний опис та обґрунтування норм української мови, «поглибили трактування морфології і зробили певні спроби в осмисленні синтаксичних понять»20. Тогочасні граматики були спрямовні на лінгвістичні та систематичні знання про мову, а також зберігали класифікації мовних явищ (способи словотвору, відмінювання іменників та дієслів, структуру речень тощо). Більше уваги приділялось іншомовним елементам, які проникали до української мови. Так, зокрема, на сході говоримо про русизми та на заході про полонізми (див., напр., граматики О.Коп­чинського, М.Ломоносова, М.Греча, О.Востокова та ін.).

Розвиток мовознавства й лінгвістичної термінології протягом ХХ ст. був зумовлений рядом історичних подій. Його можливо поділити на п’ять етапів.

Перший етап почався 1917 р. й тривав до початку 30-х рр., його характеризує активне дослідження фонетики, морфології, діалектології та інших галузей мовознавства. В цей час було засновано Інститут української наукової мови, а також виникли кафедри української мови при університетах. Почалось укладання Історичного словника української мови. Виходили підручники української мови (Л.Булаховського, О. Синявського), праці з історичної лінгвістики (Нарис історії української мо­ви П. Бузука; Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XIXVIII вв. О. Шахматова та А. Кримського). Досліджувались інші європейські мови, не лише слов’янські, але й германські та романські.

Другий етап починається 30-ми рр., коли мовознавча робота, тобто практика і теорія, зупинилась внаслідок репресій проти інтелігенції. Це торкнулось у науці тих, хто не дотримувався наказаного напрямку – марризму. Серед постраждавших слід навести імена О. Курило, Н. Солодкого, Б. Ткаченка, А. Кримського. Цей етап у мовознавстві був спрямований на критику попередніх лінгвістичних досліджень та викриття помилок – статті часто були написані не зі своєї волі репресованими авторами, зокрема, Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору (М. Горецький) або Термінологічне шкід­ництво і його теоретичне коріння (О. Фінкель). Серед праць, які були написані тієї доби, варто назвати Вступ до мовознавства (М. Калинович, 1940) та Історію форм української мови (М. Грунський, П. Ковальов, 1931). Активніше розгорнулось мовознавство за межами України (Ю.Шевельов, І.Огієнко, П. Ко­вальов).

Від 50-х рр. почався новий період і лінгвісти намагаються оновити теорію мовознавства. З’являлись перші спроби порівняльно-історичного дослідження мови. Значну роль в цьому процесі відіграли також мовознавчі посібники Курс сучасної україн­ської мови (за ред. Л. Булаховського, 1951) та Курс історії українсь­кої літературної мови (1957, 1958 - 61).

Наступний етап, датований роками 1970 - 1980, характерізується оживленням інтересу до староукраїнських лінгвістів та їх граматик. Мовознавці значно більше уваги приділяли граматикам Зизанія, Смотрицького, Беринди, Славинецького, Білецького-Носенка й досліджували церковнослов’янську та старослов’янську лексику, яку містили ці роботи. Науковці спрямовують свої інтереси також на дослідження окремих діалектів, в результаті чого був підготовлений Атлас української мови. У сфері української лінгвістики з’явились нові течії, зокрема, математична та структурна лінгвістика. Більше розглядались також міжмовні контакти (О. Ткаченко), значна увага приділялась славістиці (О. Мельничук, В. Русанівський). Важливою подією стало видання Словника української мови (1970 - 80), курсу Сучасна українська мова та кількох томів Етимологічного словника української мови. Негативним явищем, яке відбувалось в українській мові тодішньої доби, було проникання та насильне включення слів з російської мови. Це відтворювалось також у мовознавстві й лінгвістичній термінології. Раніше вживані українські лінгвістичні терміни замінили запозичені з російської мови іншомовні слова (дифтонг – двозвук; інфінітив – дієйменник; суфікс – наросток).

Значний вплив СРСР у різних сферах мовознавства продовжувався аж до початку 90-х рр., коли Україна набула незалежності й почала досліджувати мову та формувати термінологію за власне українськими правилами.

Варто згадати ще організації, в яких протягом ХХ ст. проводились мовознавчі дослідження: Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, Інститут української мови та мовознавчі кафедри вищих навчальних закладів. Проблеми мови та мовознавчої науки знаходять відображення, перш за все, на сторінках часописів Мовознавство та Українська мова і література в школі.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка